Текст книги "Похорон богів"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 39 страниц)

– Оце і є та гора? – спитав Доброчин у Ждана Будимировича.

– Оце вона! – Ждан зареготав і поляпав по крутому плечі старого корчівського посадника. – Ото так твоїм грекам спомагав Христос!

Про ту гору серед корсунського торжка Доброчинові розповіли ще вчора. Кияни тягали на собі землю й підсипали стіну, а греки поробили в стіні проломи й уночі крали глину з приспи, зносячи її на торжок.

– Хай їм буде на спомин! – засміявся і світлий князь. Тепер це його тільки розважало.

Корсуняни тиждень знемагали без води, на восьмий же день одчинили брами перед киянами. Доброчин нахвалявся сокирою та мечем, але коли почув рипіння брамних завісів, уся його злість пройшла. Він велів не завдавати шкоди городянам і городові, лише знеоружив Корсунський полк.

– Що то буде за весілля, – сказав він до воєвод, – якщо натопчемо городський рів трупом!

Брами лишались одчиненими цілий день, а на ніч до города входила київська сторожа. Корсуняни ще позавчора отямилися й повилазили з хоромів і хиж. Уся київська рать лишалася в стані, Доброчин лише сьогодні дозволив упустити до города спочатку тисячних та сотенних воєвод, а потім і десятників, щоб могли побувати на славетному корсунському торжку, посеред якого височіла стрімка гора свіжої глини. Воєводи товклися здебільшого круг цієї гори. Тепер їм було смішно, вони підходили й копали кучугуру чобітьми. Корсунь обійшовся їм сімомастами полеглих, однак живі споконвіку думали про живе. Малі й великі воєводи походжали торжком і гордовито споглядали на греків, які намагались продати їм бодай щось.

Одні купували, інші тільки бридливо морщили носи, мовляв, ото небачене диво! В нас у Києві можна купити й не таке. Онде торік Мусій Хазарин продавав синього птаха, й коли хтось підходив і тицяв йому дулю під ніс, птах казав по-людському: «Варварр!.. Варварр!..»

Взагалі, Доброчин радів з легкого взяття города. Він узяв би його так чи так, хоча це обійшлося б значно дорожче. Зрештою, греки не могли красти глину з приспи до безкінця – рано чи пізно в них би почало крутити в попереку, і все-таки легка перемога тішила його.

Хоча десь у глибині душі зачаївся неприємний осад. Цей осад щез лише тоді, коли до нього привели протоієрея Настаса, рудобородого Муромцевого зятька. Привів його швагер Ілько Муромець.

– То це він пустив оту стрілу? – спитав Доброчин у малого боярина, мовби Настаса тут і не було. Велетень щасливо посміхався.

Настає скромно проказав:

– Сан мой не дозволяеть носити оруж'є. Лі єси виділ священика з луком в руцє?

Доброчина сьогодні тішили навіть слова з повикручуваними руками й ногами.

– То хто ж пустив стрілу?

Муромець охоче пояснив замість Настаса:

– Один Све-енельдів му-уж. Та ти його зна-аєш! Лідулфо-ост! Настас пішов і сказав Лідулфо-остові, пусти оцю стрілу-у, бо як не пу-устиш, Доброчин вийме город і першого вб'є тебе-е...

– Це правда? – перепитав Доброчин.

Настас чемно кивнув нахиленою головою, яка вже мало не сягнула до колін.

– Будеш боярином, – сказав світлий князь, але раптом нахмарився. – Хоч ти й зрадив своїх.

Тридцятичотнрьохрічний протоієрей настовбурчився:

– Пощо «своїх»? Аз єсмь роду й коліна полянського. Не єсмь гречин, і сділах аз се дьля вячшеє слави господнє: да увиждю хрещену Русь... Но аз не хощю болярина. Аз не держах с отрочества оружія в руцє, світлий княже.

– Тоді звелю дати тобі многе золото й срібло, – сказав князь і ніяково глянув на чоловіка в чорній одежі.

– Не надоба мні злата й сребра.

– Чим же тобі віддячу?

Настас глянув на нього впрост:

– Вірою в отця, і сина, і святаго духа. Но аз, грішний, мислію живу, що ти о мні воспомниш, аще же прийдуть к тобі греческиї єпископи й попи.

Доброчин обережно запитав:

– Ти єпископ?

– Протоієрей.

– А це вище чи нижче?

– Єпископами греки єще ніколиже не покладахуть полян. Ми єсьми для грек варвари.

Тепер Доброчин уже достеменно знав, про що мовить Настас Корсунянин. У Корсуні вирішувалася доля не тільки Володимира та царевої сестри. Цей шлюб мав потягти за собою й інше: хрещення всієї Русі, а «сонцеликий Царгород», не вміючи тримати в руці меча, надолужуватиме божим словом. Доброчин пам'ятав, яку ціну правили за хрест Рим і Царгород, коли світлої пам'яті Свенельд, а перед ним його сестра Ольга домагалися від них митрополита. За митрополію Рим і Кведлінбург правили Червенські городи, а грецький цар та патріарх – нескінченні полки руських воїв.

Звелівши осідлати коня, Доброчин поїхав з боярами оглянути город. Коли не враховувати кучугури на корсунському торжку, перетоптаному греками й киянами, все тут лишалося так, як було й за часів його юності: навіть отой бог верхи на здибленому коні, такий схожий з Муромцевим сином. Доброчин поцікавився в тлумача:

– Як ім'я цього бога?

– Аполлон! – сказав корсунянин. – Але це тепер не бог. Ми віруємо в єдиного бога, Аполлон же тепер біс. Його невіголоси називали ж богом Сонця».

Доброчин збагнув, чому його так розхвилював цей бог-вершник. То був Дажбог. Мусив якось умаловажити це несподіване хвилювання, тож Доброчин сказав до тлумача, кивнувши разом з тим на Ілька Муромця:

– В нас у Києві теж є такий, тільки... з вусами. Жарту ніхто не сприйняв, а Доброчин хотів був докинути, що на шиї в київського Аполлона висить хрест, якого він старанно ховає в пазусі, до того ж ніколи не ходить голяка. Виходила нісенітниця, але в ній було щось таке, що змусило Доброчина здригнутись. Він пошкодував про свій жарт.

По обіді на думі, що зібралася в стані біля його шатра, він вряди-годи спогадував того молодого бога, який божим промислом тримався на спині неосідланого здибленого жеребця.

Дума була одностайна – до царя має поїхати ще один гонець, і хай то буде останнім попередженням.

– Хай тоді нарікає сам на ся! – заявив Ждан Будимирович.

Вирішили послати й хартійний уклад. Світлий князь гукнув свого сина Вишеслава, але буквиці в того виходили такі кострубаті й криві, що довелось гукнути Настаса Корсунянина. Вмочивши стиль у каламар, протоієрей писав чорним смоляним тетраменом:

«Се градъ ваші славный взяхъ. Да аще не съблюсте старого сгвЂщанія, тако же й вашему Царюграду сътворю, пко же сътворихъ сему граду».

Буквиці в Настаса виходили м'язисті й важкі, як і самі слова укладу. Доброчин удоволено подивився на цупкий лист хартії, сказав:

– Лише наладнаємо баранів та пороків – і хай Василій виглядає гостей! Це передаси словами, – звернувся він до майбутнього сла – світлого князя тмутороканського Воїжира, який мав і свою тяжбу з царем: батько Василія Роман звелів корсунському котопанові вбити Воїжирового батька Брячислава. – Але вречеш йому так, щоби повірив і не мав більше мислі ззаду.

Коли дума скінчилася й воєводи розбрелись по полках, Доброчин з Володимиром подались вирядити в путь тмутороканського князя. Воїжир збирався йти до Царягорода з тисячним полком, а Володимир його розраджував:

– Клопіт матимеш з многим полком. Тесть Самуїл з нами не ратний, а ще ж там і Ян Усмошвець, і Звенко Претич, і братко Любомир Вовк. Не бери більше сотні. Бо ще вчепишся з царем у рать – захочеш мститися за свого батька. Будь, княже, лише слом. Грек тепер і духу нашого мусить жахатися.

Стоячи віддалік, Доброчин слухав розпорядження небожа, вбрані в легкі ненабридливі слова, й був задоволений, що Володимир струсив із себе павутину байдужого півзабуття, яка обснувала була його минулої осені. Два дні тому Володимир йому сказав: «А я тепер і радий, що Василій торік не прислав сестру...»

Це не тільки тебе тішить, відповів тоді світлий князь, маючи в думці киян та всіх інших ратників, серед яких найбільше мусили радіти закупи та робітники. До почуття гордості, яке охопило сливінь усіх, долучилося ще сильніше почуття обіцяної волі. З розмов із Григорієм та іншими малими й великими священниками Доброчин знав, що християнська віра-проти холопства. Це його дивувало, й він питав попервах: «Але ж у вас десь там сказано, щоб холопам слухатися князів та бояр»? Архімандрит Грек Мудролюб витлумачив, що в писанні говорено не про обільних робітників, а про закупів та рядовичів, бо холоп робить з-під бича, закуп же та рядович самі себе підганяють до роботи, бо князь візьме за свою землю тільки певний урок, а решта лишиться рядовичеві й закупу. Над ними не треба стояти з батогом.

Але це розуміли далеко не всі князі та бояри. Бо як і справді відпустити на волю робітника, коли йому ще не вийшов строк і за нього можуть дати добрих п'ять гривних? Кожен дбав про сьогоднішній день. І Доброчин вирішив скористатися з цього. Якщо взавтра доведеться прийняти хрест, а пресвітери мулятимуть очі тим холопством, то чи не ліпше дати волю холопам тепер, до того ж власною рукою? Бо церква потім усі заслуги привласнить собі.

А з цим Доброчин ніяк не міг погодитися. Може, й доведеться визнати того їхнього Христа, але про рідних богів у людей має залишитися тільки добра пам'ять.

Дружинна челядь розбирала його шатро. Світлий князь вирішив переселитися з Володимиром у город, головним над станом залишався Ждан, а тмутороканського князя доводилося чекати назад щонайменше місяць. Греки не повинні були забувати про те, що кияни взяли їхній город силою.

Для князів приготували старий царський хором, зведений ще задовго до Василія Першого Македонянина. Світлиці були напівпорожні й лункі, вистелені барвистими килимами, а по кутках і на стінах висіло безліч ікон. Іншим разом Доброчин нізащо не згодився б сидіти в таких світлицях, але він зумисне вказав на царський хором. Царівна по приїзді мусила сісти бодай у трохи гіршому: хай цим сушить собі голову корсунський топарх, який цілий місяць не хотів здавати города. Це не була дріб'язкова мста.

Коли Доброчин і Володимир увійшли до царського хорому, в широченних сінях на них уже чекало повно людей. Київські князі проминули їх і пішли далі, а тлумач-корсунянии сказав:

– Просять ласки митрополит Артем і топарх Іраклій.

Доброчин повернувся до сіней:

– А хто інші?

– Усілякий дрібніший чин, світлий княже.

Топарха й митрополита Доброчин вирізнив ураз, але увагу його привернув невисокий немолодий воїн, який не зводив з нього очей.

– Це ти, Зігберне? – спитав Доброчин, упізнаючи й не впізнаючи Свенельдового сотника Лідулфоста.

– Я... – Зігберн Лідулфост покосував на тлумача й звернувся до світлого князя по-варязькому, прохаючи вислухати його.

Доброчин сказав тлумачеві:

– Впусти.

– А митрополита й топарха?

– Митрополита й топарха взавтра. Чи якогось іншого дня. – Доброчин завагався: – Що хоче топарх?

– Щоб ти дозволив торгувати з твоїми воями.

Доброчин сказав:

– Хай торгують, але в стані.

– А митрополит Артем...

– З ним узавтра. Впустиш тільки його. – Світлий князь показав на Лідулфоста.

Зігберн Лідулфост на старість іще дужче здрібнів, але був і досі міцним і жилавим, наче круто посолений огірок; уже геть посивіла борода його росла десь аж із шиї, бо вуса й підборіддя Лідулфост, як і замолоду, за варязьким звичаєм, голив. Це викликало і приємні, й неприємні спогади, й Доброчин спитав, що має сказати йому цей колишній Свенельдів сотник, який колись не мав собі рівного в мечній боротьбі.

Лідулфост нагадав князеві про ту стрілу й просив забрати з собою до Києва.

– Потягло на старі місця?

– Мене вб'ють корсунці, – відповів Лідулфост.

Доброчин спробував його заспокоїти:

– Хто ж знає про ту стрілу?

– Колись та довідаються...

Доброчин знав: Настає примусив цього старого варяга хитрістю, і все-таки не міг позбутися бридливого відчуття. Цей збрид виникав у нього кожного разу, коли Доброчинові доводилося стикатись із людьми, які доброхіть чи навіть під примусом пішли на зраду.

– Маєш семню, дітей?

Старий покрутив бородою. Це було те, що змушувало Доброчина завагатися. Тепер він твердо відповів:

– Не можу взяти тебе до Києва. Чув, як погинули Рюар і Кари? – Лідулфост удруге покрутив бородою. – Кияни спалили їх разом із хоромом у Перунь-день, – сказав князь. – Не просись до Києва, бо кияни потреблять і тебе. Їдь ліпше за Варязьке море. Мені якось мовив один розумний чоловік: печенігові любо жити серед печенігів. Отак і тобі. Якщо поїдеш, звідкіль прийшов, цебто за своє Варязьке море, – можеш дійти до Києва з моїм полком. А в Київ тобі не треба.

Ввійшов великий київський князь, який досі оглядав світлиці царського хорому.

– Скрізь темно, чимось тхне... наче церквою святого Іллі в Києві, – сказав він. Потім вийшов до сіней і повернувся з головним воєводою. – Оце Ждан рече, ніби братко Любомир приїхав.

Ждан потвердив Володимирові слова, Доброчин гукнув тлумачеві випустити Лідулфоста, потім спитав:

– З чим приїхав?

– Мовчать, – стенув плечима Ждав Будимирович.

– Давай боярина Вовка сюди.

Згодом увійшов Любомир Вовк і розглянувся. Певно, царські світлиці Любомирові не припали до смаку, бо він тільки хмикнув. Ждан Будимирович і Володимир стояли обабіч нього як вартові.

– З чим приїхав? – порушив мовчанку Доброчин.

– З голими руками, – відповів Любомир Вовк, навіть задля переконливості простяг вивернуті догори долоні. – Цар Василій рече, що наш полк більше йому не в надобі.

– А про ту «багрянорідну» що він рече?

– А нічого! Сказав ляше про полк. Мовляв, коромольного Фоку переможено, – йдіть під три чорти.

Доброчин почав міряти світлицю кроками, тоді наче натомився й став коло вікна, заскленого різнобарвними скельцями. Вів думав знову про те, що людині не може без кінця щастити. Свою міру Доля відмірює дуже скупо й рідко подає двічі вряд. Світлий князь хотів побути сам і вийшов. За воротом його огорнула тиша безлюдного двірця, засадженого рожевими й жовтими трояндами, які вже почали цвісти. Це нагадало світлому князеві, що сьогодні велике свято трійці й до оселі треба вносити зелене гілля й траву. За мурованими парканами двірця гомонів Корсунь, який не визнавав цих варварських свят, і в Доброчиновій душі збурювалась хвиля, ладна поглинути город і городян.

Пізнього вечора, коли небо всипали зорі й стало виразно чути морський прибій, що гуркотів з трьох сторін Корсуня, світлий князь слухав докладну розповідь свого гінця.

– Чи не намагався цар чинити кови тобі й Звенкові Претичеві?

– Чим би він їх учинив!

– А Звенко Претич сказав цареві, куди йде?

– Цар думав, що полк вертається на Русь. А Претич вийшов на Траянову путь і звернув до Самуїла в Македонію.

– Василій уже знав, що Самуїл обступив город Веррію?

– Увесь Царгород знав. Але вони позбулися Фоки й радіють.

– Коли Претич звернув на ту Траянову путь?

– У двадцять пятий день травня місяця, – сказав переяславльський посадник Любомир Вовк.

Доброчин здивовано глянув на переяславльця. В двадцять п'ятий день травня Лідулфост пустив оту Настасову стрілу. Доброчин нагадав про це Жданові й Володимирові, які мовчки слухали розповідь сина Вовчого Хвоста, але й нагадування не підняло загального настрою.

Доля була заздрісна й ревно чергувала на своїй ниті вузлики щасть і нещасть.

МІСЯЦЯ СЕРПНЯ

НА МАКОВІЯ

Надійшли вісті від Яна Усмошевця, й Доброчин убачав у тому божу руку. Ян повідомляв, що Звенко Претич прибув зі своїм полком у 31-й день місяця травня, а за два дні по тому Веррію вийняли мечем.

– Так це ж якраз у другий день червця! – з раптовим хвилюванням вигукнув великий князь.

У цій події Доброчин і вбачав божий промисел. Це ніяк не могло бути звичайним збігом подій. Звенко Претич вийшов на Траянову путь у 25-й день травня, коли Доброчин одержав звістку від Настаса й перекопав корсунський водогін. Веррію Усмошвець і Претич разом з булгарами вийняли у 2-й день червця. Топарх Іраклій прислав сольство того самого дня:

– Знемогли ми водною жажею. Якщо скажеш Василієві-царю, що ми боролися з вами до останку, вдамся тобі.

Й того ж дня відчинились корсунські ворота.

Це не обійшлося без божого промислу й божої руки.

А ось чого належало чекати далі – того Доброчин не знав. У 27-й день червця на небі з'явилося нове знамення: велика яскрава зірка з довгим хвостом, який поволі обертався,-ввечері показував на всхід, а над ранок вивихнувся на захід.

Ніхто в стані ніяк не зміг витлумачити знаку опахатої зорі.

Це вселяло в душу Доброчина відчуття тривоги й непевності.

Старійшина київських волохів колись одразу розтлумачив йому значення вогняних стовпів, що майже тиждень простояли в цвітні над Вишимгородом-Деснянським. Сталося все так, як і передбачав старійшина: за півтора місяця Корсунь удався на ласку киян.

А що знакувала хвостата зірка?

Доброчин знав – цареві Василію зараз однаково вельми сутужно. Варду Фоку Василій переміг, скориставшись воями Звенка Претича, але залишився Варда Склір. То був не менш досвідчений і небезпечний ворог, який ще раніше від Фоки оголосив себе царем. А з переходом Претича до Самуїла Василій не тільки позбувсь Київського полку, але й лишився беззахисним перед булгарським царем: булгари взяли Веррію й могли так само взяти Сблунь. У кінці травня Василій легко розпрощався з Київським полком, але він тоді ще й не підозрював, що Доброчин звелів Звенкові Претичу перейти на бік булгар. Василій десь-то тільки тепер збагнув усю скрутність власного становища.

Гінців же від Василія не було.

Ця непевність тривала до кінця червня місяця. А того дня, коли хвостата зоря нарешті зникла, до Корсуня прибув корабель – велика дирема о двох рядах весел з кожного боку. Рівнобіжне берегом ішов невеликий полк – сторожова сотня тмутороканського князя Воїжира, Доброчинового сла.

Доброчин спершу зустрівся з Воїжиром. Тмутороканський князь був стомлений і злий, бо греки, крім весел, нап'яли вітрило, й сотня вершників ледве встигала звивистим берегом за кораблем.

– З чим вертаєшся? – спитав Доброчин, силкуючись розгадати по стомлених очах Воїжира, з якими вістями він прибув до царя.

– Не знаю, – відповів тмутороканський князь. – Переляк там вельми великий, але грецька пиха також не має меж... Я сказав цареві все чисто, як ти велів. Я собі мислив, що він одразу ж пошле з нами свою сестру, а він послав якихось у чорних корзнах...

– Ну й хто ж там на кораблі?

Воїжир скривився:

– Він рече, що вже не раз бував у Києві...

– Архімандрит Грек Мудролюб?

– Він ще по-нашому сяк-так тямить...

– Мабуть, він.

Грека Мудролюба Доброчин вітав у Корсуні – але вже наступного дня. Й те, й те справило на базиліка належне враження. З архімандритом прибуло зо п'ять десятків людей, убраних переважно в чорне, в чорному були навіть челядники та тоухмі. Але Доброчив звелів увести тільки архімандрита. Грек переказав од імені царя Василія доброго здоров'я й довгих літ, а потім застиг із нахиленою до правого плеча головою. Третім у світлиці був Настас. Доброчин більше нікого не запрошував – перші слова грека він волів почути сам. Архімандрит чемно чекав дозволу говорити, й коли світлий князь кивнув, той почав з давно знайомого:

– Богом поставлені імператори Василій і Костянтин кажуть: «Негоже вдавати багрянорідну за варвара, іже не знає закону бога нашого Ісуса Христа, убо недостойно ромейського імператора...»

Доброчин роздратовано махнув рукою й перебив його:

– Теревені!

– Цар Василій... – почав був знову архімандрит, але Доброчин не дав йому договорити.

– Більше нічого не переказував твій цар? – спитав він нетерпляче. – Бо оте про варварів я вже чув – і не раз. Коли не маєш чого більше сказати, для чого було пливти аж сюди?

Архімандрит скористався з хвилини тиші:

– Імператор Василій каже: «Віддам сестру Анну багрянорідну, якщо перед цим приймете в душу закон Хрнста».

Доброчинові це було смішно слухати. Василій знову заговорив так, наче вдавав милостиню. Світлого князя почала знову поймати злість. Він сказав зумисне до протоієрея Настаса Корсунянина:

– Скажеш йому, щоб прийшов увечері.

Архімандрит усе зрозумів сам, але Доброчин уже підвівся й вийшов, лишивши їх у світлиці вдвох.

Пізніше він скликав малу думу – лише князів та тисячних воєвод, і повідомив думників, що звелів переказати їм грецький цар.

Володимир озвався першим, і це був знак, що терпець урвався навіть стриманому Святославовичу:

– Василій заговорив так, наче не ми взяли їхній город, а вони – наш!

Дума схвально загомоніла, потім Ждан сказав:

– Хай присилає свою сестру й не торгується. Якщо ж не пришле – хай зустрічає на ту весну гостей під Царемгородом!

Після думи Доброчин звелів привести всіх грецьких слів – до останнього челядника. Він аж тепер збагнув промисел царя: той наслав стількох чорносвитників, щоб чіпляти хрести.

Переказавши рішення думи, Доброчин дозволив слам вертатися назад, але наступного дня з подивом довідався, що Грек Мудролюб і досі сидить. Певно, мав указівки торгуватись.

Надвечір він і справді попросився через Настаса Корсуняннна на розмову, але почав якось надто здалеку. Тлумачив Настає:

– Аще царь прислеть сестру Анну, чьто вчинешн ти?

Доброчин вирішив докопатися до причини, яка змусила грека не поспішати назад.

– Поверну вам цей город, – сказав він. – Якщо ж не хоче – хай нікого не винить. Це ти вже чув на думі.

Це, певно, було те, що найдужче непокоїло базиліка.

Доброчин сказав:

– А ти перекажи Василієві... – й почав загинати пальці на лівій руці: – ...щоб не забув прислати вінець імператорський – такий же, як носить сам; щоб прислав імператорську одіж; імператорську державну булаву; щоби прислав на Русь митрополита, бо архієпископа не візьму; щоб висвятив на єпископа тих пресвітерів, на котрих укажемо ми. – Він кивнув на протоієрея Настаса: – Також і його! І ще кількох корсунських пресвітерів нашої крові. – Потім почав загинати пальці правої руки: – Щоби прислав книжників булгарського роду; щоби не стромляв носа в наші вірські діла: самі собі дамо раду; щоб не чинив перепони булгарським учителям, наш-бо люд не знає грецької мови, а булгарську сяк-так розбере.

Це дужче нагадувало суд переможця над переможеним, аніж уклінне послання варвара до богорівного грецького царя, й сол за кожним новим вироком дедалі дужче блід і нітився.

– Такого ще зроду не було, – проказав він хрипким од хвилювання голосом. Бажання цього вусатого архонта зростали мало не день у день, і грек вважав обов'язком нагадати, що все в світі має межі й переділ. Але після власних слів сам злякався, коли б у наступну хвилю світлий князь не сказав, що роздумав повертати Корсунь.

Сольство затрималося в городі ще на цілих три дні, й протягом цих трьох днів Настас тричі підходив до світлого князя:

– Імієть к тобі поползновеніє отець архімандрит. Хощеть рещи дві слові...

– Од себе чи від царя? – зумисне перепитував Доброчин кожного разу.

Й щоразу Настас відповідав:

– От себе.

– Тоді скажи йому, щоб швидше їхав до Царягорода.

Якщо все буде гаразд, якщо цар переступить через власну пиху і виконає всі його уклади й умови, Доброчин вирішив повернути цареві Звенків полк. Але це мало бути великодушною щедрою милостинею. Архімандрит заявив, ніби такого зроду не бувало. Доброчин і сам знав. І все-таки це мало статися: час розкидати каміння минув; надійшов час громадити каміння.

Так думав Доброчин, стоячи на скелі Чорної коси й дивлячись услід грецькій диремі, яка поволі танула в ранковій імлі.

Весла диреми, розташовані одні над одними в два ряди, кволо занурювались у зеленкувату воду, тягучу й важку. В тому була якась безнадія й приреченість.

А тепер, на Маковія, Доброчин знову стояв на тій самій скелі Чорної коси. Після відплиття базиліка архімандрита минуло півтора місяця, та вони здавалися довшими за рік. Володимир, князі та бояри стояли купкою поряд, а рать і дружина юрмилися й на Чорній косі, й уздовж усього берега до самого Корсуня, а на березі попід східною стіною города рябіли юрмища корсунян.

Усі погляди й двадцятитисячного Київського полку, й тридцятитисячного населення були звернені в один бік: на спалений серпневим сонцем виступ у морі; з-за цього виступу кожної хвилини могла з'явитися валка царських кубар.

Ще три дні тому гінці повідомили Доброчина, що царівна проминула гирло Дніпра, всі сподівалися гостей уранці, але навіть полудень уже давно минув, а Володимирова наречена жона й досі була десь у морі.

А над городом і всім Корсунським півостровом не втихав передзвін. У церквах та соборах правились єпископські молебні за здравіє та многая літа імператорської сім'ї: багрянорідних Василія, Костянтина й Анни, й гомін мідяних дзвонів то втихав, то знов підіймався над півостровом і затоками.

Корсунь ще зроду не бачив у своїх стінах члена імператорської сім'ї. В корсунян було небачене свято.

Доброчина ж охопило таке відчуття, ніби він присутній на похороні.

Це відчуття було йому знайоме з давніших часів. Доброчин дивився через вузьку затоку на корсунян і думав про Київ.

Під Морськими воротами Корсуня стояла купка в чорних та строкатих плащах – то була челядь митрополита Артема й топарха Іраклія, які теж стояли десь там. Щойно перед цим до стану киян приходили обидва корсунські зверхники, топарх Іраклій казав, що Доброчинові й Володимирові теж личило б зустрічати Анну на березі, але Доброчин відповів:

– Хочу в цей урочистий час бути серед раті.

Володимир та бояри теж відмовилися йти до Морських воріт.

Враження похорону охопило багатьох бояр і воїв, і Доброчин уже достеменно знав природу того дивного пекучого відчуття. Це був похорон усього звичного й рідного, на чому трималася дідня й прадідня земля.

На виступі, з-за якого виглядали царські кораблі, настало пожвавлення. Найдопитливіші й найнетерплячіші стояли там: вони першими й помітили царгородські кубари. Над Корсунем знову розлігся мідяний передзвін, і Доброчинові та іншим киянам було видно, що в гурті під Морськими воротами замайоріли хоругви й наперед вийшли топарх і митрополит. А з-поза виступу з'явилися велика трієра й дві диреми. На парусі кожної видніли темні лики Христа, обведені золотими сонцями. Це був знайомий багатьом киянам імператорський знак.

Далі місити куряву на Чорній косі не було жодного глузду, й Доброчин сказав до Володимира та інших князів і бояр:

– То клопіт митрополита й топарха. Ми зустрінемо Анну коло брами дідинця, цебто царського акрополя.

Ждан насторожено пробурчав:

– Що то воно ще за Анна... Може, якесь таке, що тільки тьху...

Коли під'їздили до брами акрополя, де був і царський хором, Доброчин відвів голову й мимоволі здригнувся. По той бік вулиці під скісним промінням сонця сидів на здибленому конязі сонячний бог, схожий на Іллю Муромця.

– Цього з собою заберем, – сказав Доброчин Володимирові. Заклопотаний своїми клопотами великий князь непорозуміло кивнув, а Доброчин так і не пояснив йому причину цього свого дивного рішення.

До акрополя за ними в'їхало зо дві сотні князів і великих та малих бояр, які один по одному висідали біля брамки царського хорому.

Навпроти був інший хором, у якому сидів топарх Іраклій. Топарх три дні тому вивільнив його для царевої сестри. Хором був значно менший від царського й присадкуватий, до того ж не мав двірця.

– Так і чекатимемо посеред двору? – совгав Ждан, позираючи на численних челядників, які гарячкове готувалися до зустрічі імператорової сестри.

– Заходьмо до хорому, – байдуже махнув рукою світлий князь. – Як треба буде, поплачуть.

Грецька челядь принесла руським архонтам вина, князі та бояри сьорбали вино в просторих світлицях і слухали. В навстіж розчинені вікна було чути все. Кияни майже напевно звала, коли царівна вийшла на берег коло Морських воріт, коли вступила на городські вулиці, коли промннула торжок агори. Над вулицями стояв передзвін і линула тягуча вісня, яка поволі наближалася до царського дідинця.

Наближався паркий серпневий вечір, а в вікна хорому було видно осяяні сонцем верхи й поновини високої Таврської гори.

Нарешті ввійшов тлумач і повідомив, що прийшов Грек Мудролюб. Доброчин звелів упустити. Базилік увійшов і чемно спинився коло дверей.

– Сідай, пане архімандрите, – запросив його Доброчин. – Чи, може, ти вже став митрополитом? Бо вбраний по-іншому й маєш ліпшого хреста...

Одразу стільки слів грек не міг збагнути – перекладав протоієрей Настас, якого Доброчин не відпускав од себе після взяття Корсуня.

Грек Мудролюб скромно відповів:

– Удостоєний есмь архієпископського сану, – А тоді перелякано глянув на князів: – Царівну вже ось-ось унесуть до акрополя! Треба йти, світлий княже...

– Це від нас не втече... – Доброчин загнув мізинця лівої руки й спитав у новоспеченого архієпископа: – Імператорське очілля привіз?

– Й очілля-корону, і вбрання істинно імператорське, – врочисто відловів грек.

– А хто вінчатиме Володимира й Анну?

– Сам патріарх Николай Хрисоверг.

– Дасть нам патріарх митрополита?

– Дасть.

– А висвятить киян єпископами?

Грек ще врочистіше відповів:

– Істянио!

– А цього нашого земляка? – Доброчин кивнув на Настаса Корсуняиина,

– Його теж, – без особливого захвату відповів архієпископ.

– А ти хотів би бути митрополитом Руської землі?

– Я хотів би, – відповів грек, – але це у волі патріаршій... і в твоїй.

Доброчин уже не мав про що запитувати, хіба що про булгарських книжників та вчителів, але це вже було зовсім малою дрібницею, яку належало вирішувати з булгарським царем.

А цар Василій повністю виконав умови укладу. Можна було з чистим сумлінням зустрічати його сестру. Доброчин з двома сотнями князів та бояр вийшов саме на ту хвилину, коли шестя наближалося до воріт.

Царівна Анна сиділа в позолочених ношах, які несло четверо напівголих муринів з кільцями в широких сплющених носах. Мурини побачили киян і самовільно поставали ноші. Їм ніхто нічого не сказав.

Запала мертва тиша. Царівна дивилася на варварських вождів, одного з яких їй судилося стати жоною, й не вставала з нош. А варвари так само нерухомо стояли й дивилися на царівну.

Ждан тихо прожебонів:

– Ану ж хто кого перетриває?..

За царівною в брамі й на вулиці стояло безліч царгородських і корсунських сановників та ченців, патріарх Николай вирізнявся своїм убранням серед єпископів і митрополитів, і кожен з них чекав, що кияни підбіжать і попадають ниць перед багрянорідною. Того вимагав царгородський імператорський уклад.

А кияни чекали, що царівна врешті підведеться й першою вклониться київським князям.

Царівна нишком глянула на сивобородого патріарха, але той похмуро й розгублено мовчав.

Тоді вона подивилась на киян і дуже швидко збагнула, котрий з них її майбутній муж. У нього були довгі майже чорні вуса, а з голеного тім'я звисав поза вухо в'юнистий вуж коси.

Цю ознаку скіфських царів у Константинополі дуже добре знали.

В тих двох старших такої ознаки не було.

Царівна ще дужче розхвилювалася. Потім її охопив жах. Вона відчула, що переступила якусь незнану, не дозволену їй межу, хутенько підвелася з нош і вперше в житті глибоко вклонилася. Тоді з надією глянула на Володимира та на тих двох.

Цупкий Володимирів погляд змушував її схилятися. То був погляд наймогутнішого й найстрашнішого в світі царя, перед яким схилився навіть Константинополь.