Текст книги "Похорон богів"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 39 страниц)

Дідо Дан і Муромець раділи з тої нагоди. Дідо Дан казав:

– Хай знають, що не тільки варяги вміють на мечах. Але ти таки стережися нічного меча або стрілки з-за рогу...

Стрілки не було. Варяги про ту боротьбу швидко забули, мабуть, і Лідулфост забув, бо по тому жодного разу й не глянув на мене, дарма що я вертівся в нього на очах. Зате наглий меч мені довелось одбивати...

Того літа Ольга викінчила на Щекавиці новий великий теремний двір, а назвала його Вишимгородом-Київським. Тримала в ньому все своє срібло-золото та дорогі камінці, посадивши там брата Асмуса а дружиною, щоб стеріг. В Асмуса ж була й своя волость – Вишгород супроти гирла Десни. Асмус же послав туди посадником свого сина Блуда. Він був страшенний гульвіса й крикун. День через день товкся в Києві. Приходив і серед ночі й починав грюкати в браму руків'ям меча. Я вже розказував, як одного разу протримав його за воротами цілу ніч, упустив лише перед сходом сонця. Так він убіг до брами й вихопив проти мене меч. А я, не довго думавши, також вихопив свого щербатого з піхов та так ним крутонув, що Блудів золочений брязнув об землю. Довкола не було жодної душі. Міг би заколоти Блуда, й ніхто б не довідався про це, але я одпустив його живим-здоровим, лише добре настрахав.

Ось по тому й сталась ота пригода з Кунегундою Одноокою.

Я й гадки не мав, що хтось довідається про мене та Блуда, але колись іду повз найстаріший хором, будований ще полянським князем Осколом Юровичем, аж чую – щось сичить. Дивлюся – Кунегунда. Махає до мене, мовляв, іди сюди.

Підходжу, а вона моргає мені своїм одним оком – закликає в хором, чи що. Піднімаюсь лізницею на терем, а Кунегунда штовхає мене поперед себе до якихось дверей. У світлиці темно й тхне сечею, віконця ледь мерехтять, а вона зиркає на мене й запитує:

– Чи правда люди казав, що ти хотів убивати сина Асмунда?

Кажу – неправда. Вона скалить око й сичить:

– Правда, правда! Але чого ти не вбивав його?

Навіщо, кажу, вбивати, хай його нечиста сила б'є. А Кунегунда знімає зі стіни меч у піхвах і каже:

– Це мого батька Хрьорека меч. Як будеш убивати сина Асмунда – цей меч буде твоя.

І тицяє мені меча в руки. Меч широкий і вельми дорогий, піхви внизу обкуті золотом, а руків'я щиро золоте. Років зо сто тому мечеві. Але мені стало бридко його тримати в руках. Я поклав меча на одру й кажу Кунегунді:

– Дивно слухати таку річ. Ти єси варяжка й підмовляєш мене вбивати варяга.

А вона знову сичить:

– Всі Ольговичі – вороги! Ольг отруїти мого батька Хрьорека, отруїти моїх обох дядьків – Сіневса й Трувора, отруїти всіх. Мені мати казали перед смертю. Коли б не ваша деревлянська стріла, Ольг отруїв би й мого брата Інгвара. То був змій! Убий синів Асмунда й Свейнальдра, ось тобі меч – бери меч мого батька Хрьорека, покоритель уся Руська земля! Вбивай усі Ольговичі, вбивай, убивай...

Вона була як скажена, вже й не виділа мене, лише сичала й сичала кудись у вікна, мов бачила там Ольгових синів, хоч у шибки не сочилося й боже світло.

Я вийшов у сім й подався пріч. Мав би сказати одноокій княгині, що он у неї син Гліб – також месник за того вовка Хрьорека, а в Гліба є аж троє синів: Турьд, Арфаст і пришелепуватий Сфірька – таких самих літ, як і я. Чим вони ліпші для мене від Ольговичів? А нічим.

Отак я неждано довідався про тайну, що розділяла Рюриків та Ольгів рід.

До Любеча я того літа їздив двічі – обидва рази також утрьох: з Каніцаром і Лідулфостом. Другий раз уже після тої нашої боротьби, але Лідулфост і словом не прохопився. Думаю собі: їдь, їдь, я тепер і сам тебе не хочу знати, а як доведеться коли схрестити з тобою меч – от тоді й побачимо, в кого хитріша рука.

Тепер у мене й самого був сякий-такий меч на чересі, я міг би потяти обох цих і втекти, але мав же думати про батька та сестру Малушу.

Батько був слабий. Сидів у порубі так само закутий, але цього разу я вже знав, що таке поруб, і не лякався, як тоді. Привіз йому на гостинець трохи сала, було воно вже досить-таки старе, дала його Малуші ключниця. Тепер і не скажу – з дозволу чи без дозволу твоєї прабаби Ольги. А батько на самий вигляд того сала аж затремтів... Я на таке не міг дивитися.

На той час він просидів у порубі вже п'ять літ, а ще ж лишалося стільки ж.

Привіз я йому свитину й пару чобіт, уже добре-таки стоптаних, дідо Дан передав. Батько накинув свитку поверх дрантя, без рук, бо на руках мав залізні пута, а на чоботи лише глянув і відсунув босою ногою вбік. Мені ж і в думці не ворухнулося, як це можна взути чоботи з путами на ногах, а батько відчув мою розгубу й каже:

– То дарма, взуюся якось. Лише халяви одріж чи повідривай. Без халяв також буде ліпо й тепло.

А як ти відріжеш без ножа? Та й меча мого сторожа одібрала – хоч зубами гризи. Заходився я гризти. Шкура мовби вже й стара, але я попомучився: гризу та плюю, гризу та плюю. Можна було б випросити ножа в отих гриднів за дверима, але я затявся й не хотів кланятись їм. Нарешті-тахи понадгризав халяви коло задників, а тоді вже й пододирав по швах.

Тепер батько міг узутися, не знімаючи пут: усе ж таки не босоніж на мокрій долівці.

Розповів ж потім усе це сестрі, а вона слухає та плаче. Кажу, чого ревеш, батькові тепер буде тепло в ноги. А вона плаче, та й край: шкода батька. Потім мовби заспокоїлася й перестала ревти. Думаю собі – слава богу. Аж вона вп'ять реве. Питаю, чого знову, а вона каже мені:

– Княгиня... казала, щоб Славко... зо мною... гуляв.

Отак і каже з хлипанням.

Ну, мене взяло на шал. Це було в п'ятницю надвечір, а в чисницю вранці я пішов до княжого двору шукати стару, тільки не міг її ніде здибати. Здибав аж у неділю під обід – ходила з пресвітером Григорієм до їхньої грецької божниці, що на горі Хорив. Це було свято воскресіння грецького бога. Стара вся в чорному й із свічечкою в руці, той щось до неї тихо говорить, а по-якому – не доберу. Вона побачила мене й каже:

– Христос воскрес із мертвих.

Кажу – то й що, яке мені до грецького бога діло? А тоді їй: так і так, мовляв, що єси надумала з моєю сестрою?

Нічого, бурчить. Як це, кажу, нічого? Надумала лихе вчинити моїй сестрі. Пощо змушуєш забавляти свого онука? Мислиш – не відаю, що то таке? Намислила спортити дитину!

Дивлюся – в очах її такий зміїний вогонь – ладна вжалити мене отруйним оком, а сама так солоденько сокорить, аж сокоче, мов курочка-несучка з яйцем:

– Святослав ще маленький, не суши собі голови.

Кажу, як не облишиш цієї думки – викраду сестру і втечу, жодним конем не зможеш мене здогнати. А ще ж, кажу, маю й меча – і вдарив п'ястуком по руків'ї.

Стара хрипкенько засміялася й пішла, але я знову побачив у її очах оте гадюче жало. А пресвітер Григорій торкнув мене двома пальцями по плечі, наче посвящав своєму богові.

– Ти, – каже, – про неї не думай так. Дасть бог, буде твоя сестра княгинею київською.

Думаю, бреши-бреши, я все ваше кодло знаю, кажу:

– Чого б це іскоростенська жупанівна ставала княгинею київською?

А він каже: гай-гай! Ось як приймуть поляни, та деревляни, та всі інні язики єдиного бога в душу, то настане між вашими землями любов і мир, лише всі ухвалятимуть істинного бога,

Цей пресвітер Григорій був грек, але давно сидів у Києві й добре вмів нашої мови. Я ще не знав тоді, звідки він узявся, – чи не від самого грецького царя, але був Григорій уже геть-чисто лисий, хоч і не дуже старий. З тим пресвітером Григорієм я ще мав не одну пригоду, але вже в грядучі літа. Як нагадаєш або прийде само до слова – може, колись і розповім...

В літо 1395-е

від нашестя Дарія,

а по уцарінні Василія Македонянина в Царігороді 16-е,

а по укняжінні Кия в Славутичі-городі 401-е,

по вбивстві великого князя Оскола Д'юровича в Києві варягом Ольгам 1-е,

а від народження грецького бога Христа 883-е.

Сидів у Києві варяжин Ольг, шлючи багаті дари Чернезі Чернеговичу, великому князеві Сіверської землі, а ще багатші дари Житомирові Іскоростенському, велійому жупанові Деревньої землі, був-бо велій жупан муж могутній і гордий. І була межи Ольгом та Житомиром вічна любов – аж до місяця листопада, в листопаді ж пропав жупанич Нискин. Чинив лови жупанич на вовка та вепра, й забіг вепр у ліси понад передільною рікою Ірпнем, і погнався за ним жупанич. По тому знайшли іскоростенські пани та ловчі люди криваву свиту жупанича й переламаний оскіп.

Узяли все те пани та ловчі люди, віднесли до Іскоростеня й поклали велійому жупанові до ніг. І впав жупан Житомир та заллявся гіркими сльозами, не мав-бо іншого сина велій жупан. І заплакала вся земля Деревня.

Той же варяжин Ольг прислав до Житомира малого сла, кажучи Житомирові: «Це шле тобі наш воєвода Ольг многе золото й срібло, щоби втішити тебе в твому горі. Пришли ж і ти до Ольга свого сла, щоби подовжити вічну любов і мир межи нами, й удасть тобі воєвода ще многший дар».

І послухався велій жупан іскоростенський Житомир, пославши до Києва трьох веліїх панів, а яко прийшли ладдею до Києва, сказав їм Ольг: «Оце ваш іскоростенський жупанич».

І дивувалися пани, бачачи Нискина живо-здорового, й вельми раді були. Сказали пани до Ольга: «Оце шле тобі дари наш велій жупан Житомир і вся Деревня земля, а ще вячші дари пришлемо тобі до різдва води прісної, як позамерзають річки».

Сказав Ольг-варяжин, кажучи до них так: «Удайте мені дань по срібній куні од диму».

Й зрозуміли іскоростенські пани, що Ольг умисне полонив їхнього жупанича Нискина, щоби примучити їх у дань. І пішли назад і сказали Житомирові, той же їх запитав: «Що просить?» Сказав старійшин пан: «По білій од диму». Й рече жупан: «Удайте тому татеві по дві білих».

І дали Ольгові по дві куни сріблом, і відпустив Ольг Нискина-жупанича. Житомир же лежав у судомі рук і ніг, не мігши ратитися з Ольгом, що вбив топіть Оскола Київського й одуром забрав його стіл.

Казали пани до велійого жупана іскоростенського: «Оскол Юрович був недругом нам, а цей варяг став лютим ворогом. Убиймо його».

І сказав до них Житомир, мовлячи так: «Чорні боги наслали корокоту на мене, не годен я утримати меча. Підождім до літа».

І згодилися думні старці та пани, й почали дожидати літа, набираючи собі воїв та многу рать.

Року 981-го

МІСЯЦЯ БЕРЕЗІЛЯ

В ДВАДЕСЯТЬ ПЕРШИЙ ДЕНЬ

Завтрашній день мав дорівнятись ночі. В Києві готувалися до веселого свята зустрічі весни, на вулицях і по дворах бігло й капало, кияни з учора не давали курям пити й тепер пильно стерегли, чи нап'ються півні з калюжі. Птиця старанно нахилялась до талої води, й це провіщало теплу весну з буйними травами.

Зима видалася вельми холодна й затяжна, ще два дні тому вночі репалась кора на деревах, а в молодих півників од морозів почорніли гребінці. Такої зими давно не було в Києві, й кияни раділи першим провесняним дням.

Але давно не було в Києві й стільки воїв. Ратники десятками й сотнями прибували з низових городів і сіл, користаючись іще не розгрузлими дорогами, й головний воєвода Претич уже не знав, де притулити стільки люду. Ратники ночували по княжих та боярських стайнях і по хатах киян, і все одно місця не вистачало, тому Претича чи не найдужче втішали перші весняні дні. З настанням тепла він збирався вивести ратників з города, посадовити їх у шатра на Копиревому кінці – за колишнім двором скараного на горло Блуда, а також у Хрещатому яру, поки що заметеному глибоким снігом, а якого стирчали тільки дерева та вершки калин. Такого снігу теж давно не було в Києві, рівно тринадцять літ: відколи померла княгиня Ольга.

Але було в Києві й ще одне, чого не пам'ятав жоден нині живий киянин: полянська дружина й полянська рать. І за це кияни мали дякувати Доброчинові. До старшої дружини пішло багато підкиївських і дальших бояр та огнищан, яких досі відтручували варязькі справжні чи самозвані князі та ярли: в дружині тепер були майже всі луччі, вячші, більші, старші та нарочиті мужі, а їхні сини та різнолична челядь пішли під руку Ждана Будимировича, якого Доброчин умовив залишитися тут.

Тепер у Києві важко було стріти варяга, їх лишалося десятків два чи три: переважно купці та княжа челядь, що мала в Києві полянських жон і дітей.

Претич попервах побоювався, чи зможуть кермувати сотнями й десятками полянські мужі, але його побоювання виявились марними. Такої думки був і світлий князь Доброчин. Сьогодні він мовив Претичеві:

– Прокинулась у їхніх жилах полянська кров. Я нині дивився, як зучав отроків Ян Усмошвець. Природжений сотнях!

– Та в мене не тільки Ян, – не без гордості відповів головний воєвода, який зумів зберегти своїх опрічників за найчорніших Свенельдових часів. Тепер Претичева дружина виросла до трьох сотень. Претич знав ставлення Доброчина до друга дитинства Яна Усмошевця, й це викликало в нього постійну підозру, що світлий князь рано чи пізно схоче забрати його собі. Особливо зараз, коли готувалися до витяги на Червенські городи, захоплені позаторік ляським князем Мешком, який скористався межисобними війнами Святославових синів.

Але Доброчин перевів розмову на інше.

– З Полоцька досі нема вістей, – сказав він заклопотано. – Пощо Ратша мовчить?

Він ще після взяття Полоцька пообіцяв був Ратші зробити його тамтешнім посадником. Хоч новгородець був простим рукомисним хитрецем, а показав себе віщим воєводою, Доброчин дотримав слова й вирядив його ще перед новорічним різдвом, але вістей з Полоцька не було вже майже три місяці.

– Ще маємо час, – відповів Претич, але це, видно, не заспокоїло Доброчина, в він додав: – Я в те не вірю, щоб знюхалися Арфаст і Турьд. Хоча про всяк випадок братів Глібовичів належало б розсадити. Дай Турьдові Перемисль або Белз.

– Перемисль та Белз ще треба забрати в Мешка, – з докором нагадав йому Доброчин.

– Візьмемо. Інакше для чого ж рушаємо на Червенські городи?..

Голос Претича прозвучав не дуже певно – головний воєвода знову завагався в навченості воїв та обох дружин. Варяги на Русі жили війною, вони були знавцями війни, бояри ж поляни за останні сто літ призабули ратне діло, відвикли від бойового коня, меча й щита, постававши купцями та землеволодарями.

І все-таки найбільше прагнули до городів Червенських саме київські купці. Скориставшись із великої скрути в Києві, ляський князь Мешко захопив усі західні городи, що досі належали київському князеві, й тепер утримував увесь Соляний шлях, яким ішли до Києва не тільки срібло та добрі бойові коні, а й ще важливіше – сіль. Кияни тепер просто гибіли без солі: в останню зиму сіль продавалася на вагу срібла. Тому до витяги на Червенські городи не було байдужих в усьому Києві.

Саме на це й розраховував Доброчин, хоча Червенські городи так чи так належало відібрати в Мешка: кожен мусив володіти своїм, а ті землі належали Києву ще з часів великого князя Оскола Юровича.

МІСЯЦЯ ЧЕРВЦЯ

В СЬОМИЙ ДЕНЬ

До самих Червенських городів ішли двома загонами. Доброчин повів обидві дружини через Лучеськ та город Волинь, а вої під проводом Претича пішли на Звенигород, щоб з двох боків оточити Червен та Белз, де сиділа засада князя Мешка. Але Мешко розгадав задум Доброчина й полишив йому без бою Червен та Белз, несподівано зайшовши в тил Претичеві. А тилам Доброчина загрожувала вірна Мешкові перемислянська рать.

Не мавши іншого вибору, Доброчин звелів Претичеві пробиратися до верхів'їв Сану та Дністра, щоб захопити ключову для Перемисля твердиню Санок, а свої дружини повів з Червена та Белза прямо на Сан.

Цілий тиждень він чекав звістки від Претича, посилав до нього навіть свого гінця, а коли гонець не повернувся, Доброчин зрозумів, що Мешко перетяв дорогу Претичеві – не пустив його до верхів'їв Сану та Дністра.

А Перемисль був на ціле поприще від Доброчина. Ждан Будимирович запропонував:

– Ударимо просто на Перемисль.

Мешка в Перемислі не було – це Доброчин знав од вивідної сторожі: в Перемислі стояла тільки тамтешня засадна рать.

– Якщо не виймемо Перемисля з ходу, – заперечив Доброчин, – Мешко може й нам зайти з тилу. – Тоді доведеться покинути Претича та бігти назад.

– Що ти надумав чинити? – спитав Ждан, помітивши в очах князя незвичну жорсткість. Він знав уже кожен вираз його очей.

– Кажи рушати до Перемисля! – несподівано звелів світлий князь, хоча це суперечило щойно сказаному ним же.

Ждан Будимирович вийшов із Доброчинового шатра, розташованого між трьома кучерявими берестками. Далі під крутим обривом починався струмок, по той бік якого стояла на узвишші кінна сторожова десятка. Вогнища дружинників курились між деревами аж до другого струмка – теж однієї з приток Сану, а за цією притокою видніло двоє сіл. Хати були криті сірим ґонтом і нагадували полянські клуні, а на вигоні паслося кілька схожих на туриць білястих темноспинних корів.

До Перемисля звідти було поприще дороги, й коли б дозволив Доброчин, дружина могла б за день дістатися під вали города, рушивши навпростець. Але князь велів іти понад правим берегом Сану – второваним путівцем, що вів од самого Белза.

Ждан Будимирович послав гінців зібрати сотників і десятних воєвод, і як ті посходилися, встановив черговість і порядок полків, ще й сам не розуміючи до пуття задум світлого князя.

Коли під'їхав гнідим конем Доброчин, витяга вже була готова до рушання. Позаду мав тягтися довжелезний товар: триста волячих возів і парокінних підвід з харчем та кормом для худоби, з усіляким потрібним у витязі боярським та дружинницьким добром, з багатим скарбом, захопленим у покинутих Червенських городах.

– Волячі хури хай їдуть окремо, – звелів Доброчин. – Попереду обвозу.

Ждан Будимирович звелів перелаштувати товар, так само мало що розуміючи. Дещо воєвода молодшої дружини зрозумів аж тоді, коли під обід гонець передової сторожі повідомив, що за коліном Сану видно многі дими.

– Далеко від дороги? – спитав світлий князь.

– У плавнях. Зо три версти.

Доброчин піднявся з ним на пагорок, порослий досить обрідним дубнячком. Сан у цьому місці повертав круто праворуч, дорога вилася побіля самої води – межи лісів та перелісків, перетята ясно-зеленими смугами кількох вузеньких долин, які не могли бути перепоною для коней. А до ляського стану від дороги було справді зо три або чотири версти.

Доброчин повернувся й звелів п'ятьом сотням іти далі понад річкою, пустивши за сотнями п'ять десятків волячих хур, а решту возів та дружинників сховав у лісі, залишившись і сам біля них.

– Розтягнешся якнайдужче. Й не вельми стережись, – поясняв він Жданові Будимировичу. – А як поженуться – кидай хури й тікай сюди. Й візники хай теж не бороняться.

Ждан Будимирович аж тепер усе зрозумів і повів свою невелику витягу, розтягуючи хури дорогою на цілу версту.

Сонце припікало. Мешкова дружина, певно, спинилась н обід, але Доброчинові було видно з пагорка, що вивідна ляська сторожа швидко помітила Ждана та його неповороткі вози. Ляський стан заворушився. Навперейми кинулось кілька сотень комонних і чимало пішаків, а решта посунула скопом просто на Ждана. Перші комонці спробували втягти його в боротьбу, але Ждан Будимирович, пам'ятаючи наказ, кинувся втікати, полишаючи на дорозі розтягнені довжелезною валкою вози.

Не спиняючись біля покинутого напризволяще товару, комонна дружина погналася за Жданом аж до пагорка з дубняком, за яким причаївся Доброчин зі своїми сотнями, а ратники кинулися грабувати вози. Пропустивши Ждана та його переслідувачів, світлий князь кинув услід їм п'ять сотених полків, а рештою відрізав ляських ратників, які самозабутньо грабувала так легко захоплений київський полон. Візники не боронилися. Покидавши ляхам вози й воли, вони поодинці шаснули до лісу, ховаючись у хащах та ярах, і їх ніхто не переслідував, бо ляські ратники мали досить клопоту й без них. Мешко втік із Белза й Червена без товару – певно, розраховував на те, що так швидше покінчить з ненавченими воями Претича, а потім обернеться проти Доброчина й забере його хури з борошном та майном.

Зголоднілі за дні походу ляхи накидалися на сухарі та сало, дехто сідав на возі чи на узбіччі й тут-таки їв, але багатство обвозу розпалювало жадобу, найзапопадливіші тягли з возів шкіряні та рядняні міхи й мішки й, повлазивши в них мало не з головою, вгрібались руками до самісінького дна. Іншим разом усе те дісталося б Мешковим дружинникам – найзацнішим панам та княжим мужам, воям залишили б хіба непотрібні рештки. Тепер же хури неторкнутого київського обвозу несподівано повністю дістались їм, тож треба було поспішати, поки не повернулися княжі мужі та зацні пани, які кинулись навздогін за мужами та отроками київського князя.

Один ратник знайшов у возі дві півпудові в'язки деревлянських стріл, оперених рябим соколиним пір'ям, п'ять таких стрілок ішло за срібний арабський диргем, а три за кельнський денарій, і ратник намагався сховати своє добро в рядняний мішок, але стріли чіплялись вершками за ряднину й не лізли. Тоді ратник почав їх упихати вершками догори. Інший знайшов цілий міх із вепрячими ковбасами.

Довкола полоненого товару стояв неймовірний галас і ґвалт, між возами гасали вершники й никали забуті на радощах коні, якийсь княжий муж, стрибнувши з коня додолу, підскочив до ратника й почав одбирати в нього ковбасу. Так обидва й дістались киянинові...

Київська дружина впала на ляхів несподіваніше від літньої грози. Вони спочатку взяли вершників за своїх панів та мужів і ще глибше позакурювались у міхи зі здобиччю.

Першими отямились верхові зацні пани. Один гукнув громовим голосом, щоб ратники позводили докупи вози – за возами можна було сховатися й боронитись, та полянська дружина напала спершу саме на кінних Мешкових панів, яких було значно менше від піших ратників, а над січчю розлягалися крики й передужували мечний дзвін:

– Спомагай, Дажбоже-е!..

Плавнями гасали ошалілі коні та полянські воли, деякі парами в ярмах, а деякі навіть з викрученим війям. Доброчин здалеку спостерігав за ополченням, тримаючи біля себе кількох гінців, які й самі нетерпеливилися встряти в січу. Й коли Доброчин урешті відчув, що можна спинити це побоїще, наказав гінцям розшукати в тій веремії сотенних воєвод.

Але спинити січу виявилось не так просто. Хоч Мешкових воїв лишалося дедалі менше й менше й поляни, врешті піддавшись настійним окрикам сотенних і десятних воєвод, спробували вийти з січі, ляхи сприйняли це за відступ і почали напирати на них. Лише смертельна втома змусила їх отямитися.

– Кидайте мечі! – гукали до них малі воєводи.

Мертвих ратників Мешка виявилося більше від живих, а з тієї ляської дружини, що погналася була за п'ятьма сотнями Ждана аж у ліс, лишилося півтори сотні.

Доброчин звелів зібрати докупи ввесь полон. Крім півтори сотні комонних, у руках його виявилася майже тисячна ляська рать, яка понуро віддавала переможцям щити й мечі, скидала з себе бороню та шоломи. В полон потрапив також увесь Мешків стан, але самому Мешкові пощастило втекти разом з кількома сотнями до Перемисля.

Доброчин обліг міцний город з усіх боків, та не давав наказу йти на приступ, остерігаючись непотрібних жертв.

– Довго в Перекислі не всидить, – сказав про ляського князя Доброчин, бо Ждан Будимирович пропонував уранці вийняти город, його непокоїв другий полк: – Ще нічого не відаємо за Претича.

Але від Претича ввечері прибув гонець.

– Утратили ми кожного третього, – повідомив він. – Ховаємось у лісі.

Втрати Претича були вельми значні, й хоча Мешко позбувся всієї раті й майже всієї кінної дружини, це навертало на сумні думки. Претич мав слушність, іще в Києві попереджаючи його про те, що полянська рать не досить навчена.

– А Санок у чиїх руках? – спитав Доброчин присланого опрічника.

– Не скажу, – відповів той і раптом почав хилитися. Ждан Будимирович ледве підхопив гінця, пораненого й перевтомленого важкою дорогою. В нього були прострілені обидві ноги.

– Пошлемо по Претича вранці, – сказав Доброчин, бо небо на сході було вже по-нічному чорне. Лише за Саном виднівся неширокий темно-червоний пруг, наче туди збігла вся кров сьогоднішнього бойовища.

– А ти нині хитро вчинив, – сказав уже по вечері Ждан Будимирович. – Начебто ж і проста річ, а я не зразу розгадав твій задум.

Доброчин сказав:

– Просте часом буває найхитрішим. Цього навчив мене остатній деревлянський жупан.

Згадка про батька навернула думки до Любеча й Києва.

МІСЯЦЯ ЧЕРВЦЯ

В ДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Мешко сидів у Перемислі, наглухо замкнений з усіх чотирьох сторін, не маючи жодної надії на підмогу. Про його несподівану поразку в стольному городі Гнезні навряд чи хто знав, а найближчий значний город Краків був надто далеко. Та й хто в Ляській землі міг би йому допомогти, коли він утратив усю рать і майже всю дружину?

Найвірогідніше могло статись так, що князь краківський Зденек, Мешків братко, довідавшись про поразку під Перемислем, скористається з нагоди й відбере в нього великокняжий стіл, бо вже давно вів толкування про це з Оттоном та папою римським.

Мешко опинився між двох мечів, і що далі він думав, линучи мислею на захід і на схід, то виразніше починав розуміти, що небезпечніший для нього меч – двоюрідний брат Здіслав Краківський, а не світлий князь Доброчин.

Мешко мусив будь-що знайти шлях до Доброчина. Але де той шлях? Коли кияни підуть на приступ, тоді вони вже не схочуть говорити ні про що; отже, треба думати зараз.

Мешко вирядив до світлого князя свого сла. Сол був не княжого роду, але достойніших Мешко тепер не мав: найдостойніші полягли або потрапили в полон до київського князя. Цими словами сол і почав, передавши Доброчинові золотий меч у золотих піхвах. Сол сказав:

– Ось слово ксенжа Мечислава.

Доброчин узяв меч і виважив його в руці. Все було із щирого золота, але здавалося несподівано легким. Він постукав пальцем по лезі й засміявся, глянувши на ляського сла. Лезо всередині виявилось порожнистим.

– Коли в Мешка й слово таке, то воно не вельми багато важить, – сказав він. – Таким мечем і курці голови не врубаєш.

– То єст мирний меч, ясни ксенже, – схилився в поклоні сол. – Мешко хоче з тобою покою. Он оддає тобі Червенські городи.

– Ми їх самі забрали, – відповів Доброчин, глянувши на пораненого в голову Претича. – Й не за так! Перекажи своєму князеві, нехай прийде сюди.

Сол недовірливо подивився на Доброчина:

– Сам сюди-и?

Претич і Ждан Будимирович осміхнулися, дивлячись на розгубленого сла.

– А якщо забоїться – діло його. Тоді я звелю взяти мечем Перемисль. Моє слово таке, – сказав Доброчин і вдарив по руків'ї власного меча долонею. Це був не порожнистий золотий меч.

Сол добре зрозумів натяк світлого князя.

Мешко прибув не зразу після повернення свого сла, і в тому не було нічого дивного. Він вийшов з Перемисля аж у другій половині дня, взявши супровідником єдиного сина, Бадеслава. Поява тут княжича свідчила про те, що Мешко звірився на ласку світлого князя, чого не міг не збагнути й сам світлий князь.

– Будемо ратитись чи миритися? – запитав він. У ньому ще й досі не вляглось роздратування від того, що переказав був Мешко через свого сла.

Мешко лише розвів руками:

– Не могем вальчиць се з тобом...

– А ти хтів би вальчитись?

– Та нє! – спохопився Мешко, якого неправильно зрозумів Доброчин. – Я мам сина, а ти маш цурке... – Мешко переклав: – А ти маєш доньку...

Жоною Мешка була перемислянська княжна, тону він трохи знав мову русинів.

Вони сиділи вчотирьох у голубому шатрі, оточеному віддалік шатрами дружинників і воїв. Четвертим у шатрі був Ждан. Світлий князь підморгнув до Ждана:

– Розтлумач йому бодай ти, що моя дочка ще дитина.

– Я відаю це, – перехопив його слова Мешко. Він збагнув, чого побоюються ці кияни, й заходився лясько-полянським говором пояснювати обом, що в такому злюбі немає нічого дивного, що так чинять і інші європейські князі та королі, утверджуючи в цей спосіб мир межи собою, тож хай з того не має клопоту ясніший ксенж Доброчин, усе буде законно й якнайліпше.

– А то ніц, що княжна Славка ще малолітня, – додав він. – Муй Болек юж спить зе свойом покоювком. Он не займе княжни, поки она не виросте.

Ждан Будимирович нестримно зареготав, а коли до шатра ввійшов Претич із перев'язаною головою, глузливо засміявся й світлий князь:

– Послухай, що він гомонить, велій боярине! – А коли головний воєвода вислухав і мовчки сів, Доброчин звернувся до Мешка: – За що ж маю віддати тобі своє дитя? Хто з нас двох зможений? Я чи таки ти? Тож хто кому мусить давати таля в заставу?

– То єст так... – озвався Мешко. – Але ж мова не про те... Невже ясний ксенж боїться, же я знову одберу в него Червенські міста? То було можливо раніше, коли в Києві сидів невдатний ксенж Ярополк. А тепер я мушу се бояти за себе. Розуміє мене ясний ксенж?

– Трохи, – визнав по хвилі Доброчин. Мешкові хитрощі здавалися йому смішними, й він засміявся до нього й до своїх воєвод: – Вельми туго розумію! Але хай буде так, як каже Мешко. Лише віддамось у руки борців, як то заведено нашими дідами, коли вони хотіли взнати волю небес.

То означало, що обидві сторони мають виставити двох борців, які в поєдинку визначають долю угоди. Претич мовчав, уже здогадуючись, яких київських борців має на оці світлий князь. У Мешкових же очах спалахнула іскра надії, але він з удаванею заклопотаністю потупив зір. Борців у Перемислі не бракувало.

– Нєх буде так, – кивнув він до світлого князя. Мешко навіть не сподівався на такий легкий наслідок перемов. Доброчин по суті прийняв його умови. Втішало й те, що кияни не спробували затримати їх у своєму стані, хоч при охоті могли б.

Мешка та його сина Болеслава, який понуро мовчав уподовж цілої перемови, київські дружинники вільно пропустили через передові ряди, й ті зникли за воротами Перемисля.

ЧЕРВЦЯ-ТАКИ

В ОДИНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Обидві сторони почали готуватися до боротьби з самого ранку. Претич відсунув перші лави дружини та раті трохи назад, і перед Великими воротами Перемисля утворився широкий вільний вигін – перестрілів на чотири від воріт, щоб ніхто в запалі боротьби не міг докинути туди стрілою. З польського та київського боку було виділено по п'ять отроків та п'ять княжих мужів, озброєних тільки мечами. Вони стежили за боротьбою богатирів.

Київські богатирі вже стояли в передніх лавах – Вадим Муромець та Ян Усмошвець. Так вирішив головний воєвода Претич. Ян Усмошвець був для герцю не вельми молодий: йому цього літа минув сорок восьмий. Зате Муромцеві заледве виповнилося двадцять і три.

Ще не було остаточно домовлено, по скільки богатирів братиме участь у боротьбі, але серед киян говорили про якихось Дюка Стопанича та Чурила Пленковича: перший був белзьким купцем, а другий – перемислянським.

Доброчин іще не знав, кому із своїх двох віддати перевагу, якщо Мешко виставить лиш одного богатиря. З Яном Усмошевцем його пов'язувало спільне важке дитинство. Вони були ровесники й разом училися на мечах, навіть мріяли визволити з Любеча Доброчинового батька Маломира. Тоді старий Муромець висміяв їх – і дуже вчасно й слушно, бо були б наробили лиха батькові й собі. Юнацькі роки Доброчина пройшли й з Муромцем, якого Доброчин любив і поважав – за його небалакучу щирість і зненависть до ворога.