355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Іван Білик » Похорон богів » Текст книги (страница 20)
Похорон богів
  • Текст добавлен: 29 сентября 2016, 02:43

Текст книги "Похорон богів"


Автор книги: Іван Білик



сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 39 страниц)

А потім ще був у житті Доброчина старший син Муромця Ратко. Без Ратка печенізький хан Куря напевно захопив би й спалив Київ, а всіх киян полонив би або повбивав.

Тепер Доброчин мусив оддати комусь із двох богатирів перевагу.

Герць почавсь о четвертій [16][16]
  Тобто о 10-й, бо день, вважалося, починавсь о 6-й ранку.


[Закрыть]
годині дня, коли сонце було ще не таке пекуче. На поле вийшло по двоє богатирів. Це якось само собою полегшило справу: Доброчинові не довелося вибирати одного з них: тепер усе мали вирішити Доля та богатирська сила й змога.

Першим Претич виставив Яна Усмошевця – старшого й більш досвідченого, який однаково добре володів сулицею, сокирою й мечем. Супроти нього Мешко поставив белзького купця Дюка Стопанича – значно молодшого відколишнього київського шевця, але напевно ж і менш досвідченого за нього. Обидва вдались однаково кремезні в плечах й однакові на зріст, навіть мали однакові чуби та вуса, лише в Дюка вони були чорні як смола, а в Яна вже трохи шпакуваті. Та й сиділи на майже однакових гнідих жеребцях: широкогрудих і з підстриженими гривами.

Несподівано для себе Доброчин відчув, що не хоче смерті не тільки свого колишнього друга Яна, а й того незнайомого Мешкового богатиря. Цими богатирями належало тільки милуватися.

Тим часом уставники подали знак, Ян Усмошвець і Дюк Стопанич роз'їхались у різні боки, щоб з розгону виважити силу своїх мечів. Претич сказав світлому князеві:

– Ян одбиватиметься навідліг. Ніколи не рубає першим.

– Але той теж ліпий борець... – Доброчин не доказав своєї думки: це могло стати під руку Янові Усмошевцю. Він тільки скоса глянув на головного воєводу Претича.

Борці розігнались назустріч один одному й зійшлись. Як і передбачав Претич, Ян одбив меч супротивника навідліг. Дюк Стопанич сподівавсь не менш сильного стрічного удару, і його меч ковзнув по ребрі Янового меча; проте Ян не скористався з цього промаху Дюка. Вони знову трохи розійшлись. Відстань була занадто велика, але Претич сказав:

– Ян напускає чуб на очі.

– То й що?

– Ніколи не вгадаєш, з якого боку стерегтись.

Доброчин не обізвався. Юнацькі Янові хитрощі він чудово знав: тоді Ян покладавсь більше на силу. Але відтоді минуло дуже багато літ, і Доброчинові стало просто цікаво, як він боротиметься тепер – з таким молодим і дужим супротивником. І чому він подарував Дюкові Стопаничу той його перший хибний удар, коли Дюків меч вихнув і опинився хтозна-де за спиною.

Жеребці здибилися й так дибки й зійшлись. Голова Дюкового жеребця опинилась вище, але Дюк не скористався з того й не рубонув Янового конягу по голові. Богатирі розчепились і знову з'їхалися, почавши довгу й виснажливу силову боротьбу, позбавлену будь-якого лукавства й хитрощів.

Коні мовби теж перейнялися настроєм обох богатирів, бо більше не ставали диба й не били один одного копитами в груди. Всі двадцятеро уставних урядників стежили за герцем віддалік. Над городським валом потроху прокидався гомін, ляські дружинники та вої підохочували свого борця, дехто навіть пускав стріли, які не досягали мети, й урядники не звертали на це уваги. Гомін чувся також і в лавах киян. Схиливши заповиту полотном голову, велій боярин Претич спідлоба стежив за поєдинком і мовчав, Доброчин теж не озивався. Він не впізнавав колишнього Яна Усмошевця. Де ділись оті його моторошні удари, після яких у Доброчина терпла рука, а меч аж скавулів од болю?

На мить забувши несподівані думки, що охопили були його перед герцем, він почав молитись ратному богові Юру за Яна Усмошевця. Й коли в найближчих лавах дружини всі потомились од безконечного поєдинку, а звідкілясь навіть долинув глузливий свист, – небесний воїн почув Доброчинову молитву. Меч Дюка Стопанича несподівано опинився на витолоченій кіньми землі.

За спиною в Доброчина знялись переможні громові крики, дружинники били мечами в лункі щити, а над городським валом панувала мертва тиша. Один ляський уставний урядник побіг до воріт – підтвердити князеві Мечиславу, що поєдинок справді відбувався за твердим уставом і закінчивсь на користь київського богатиря. Він також мав спитати в свого князя, чи хоче той боротися ще. Й коли повернувся від воріт до кону, звідти прибіг уже київський урядник і запитав, дивлячись то на Претича, то на Доброчина:

– Виставляти також і другого борця?

– А що каже Мешко? – засміявся Доброчин. Йому було смішно дивитись на урядника, з якого ручаями лився піт, неначе урядник сам півдня боровся з тим запеклим Дюком.

– Мешко сказав, що не визнає себе зможеним.

Доброчин згідливо кивнув, і спітнілий урядник знову побіг до кону. За давнім уставом герцьової боротьби, переможений, лишившись живим, ставав холопом переможця. А той мав право його вбити або вимагати викупу за життя.

Поки урядники домовлялися на кону про новий поєдинок, підійшов Ян Усмошвець. Доброчин і раніше бачив друга свого дитинства, але тільки віддалік, тепер же вони стояли й дивились один одному в очі, й це тривало нестерпно довгу мить. І кожен з них не знав, що чинити. Дружинники та княжі мужі, які стояли найближче, теж не зводили з них очей: що скаже світлий князь другові свого дитинства?

Тим часом серед уставних урядників зчинився рух: дійшовши межи собою згоди, вони почали розводити другу пару богатирів – Чурила Пленковича та Вадима Муромця. Доброчин полегшено зітхнув.

– Спочинь після бою, – сказав він, уже не дивлячись на Яна. Тепер можна було дивитися просто на другу пару борців, і йому стело вільно й легко. – Я звідси так нічого й не збагнув, – озвався він згодом до Претичевого опричника. – Як ти вибив у нього меча?

– Твоєю хитрістю, – хрипко відповів Ян Усмошвець, обтираючи піт з лоба.

– Ти ту хитрість таки зумів?

– Оце вперше, – зізнався Ян.

– Ліпий борець отой Дюк Стопанич?

Ян сказав:

– Борець над борцями.

– Але ти подарував йому перший удар. Він був тоді геть безпорадний.

– А він потім не схотів зарубати мого коня.

Колись Ян називав Доброчина просто Добринею, а тепер дивився в землю й не підводив очей. У Яна було відчуття прірви, але він не знаходив у собі сили підвестись і піти, й причиною цього була та сама прірва,

Щось подібне відчував і світлий князь. Переможений Яном Усмошевцем богатир ніяково тупцював серед дружинників, які з цікавістю розглядали його лускату бороню. Бороні на киянах були кільчасті. Потім усі погляди звернулись на кін: борці змагались на молотах. Чурило Пленкович був вищий од Вадима Муромця на півголови – справжній велетень, але не такий кремезний у плечі. Коли їхні молоти стикались, над вигоном розлягався глухий грім: уночі було б видно іскри. Й усе-таки в Муромця був значно дужчий удар.

Це нікого не дивувало, бо такого шестипалого ручища не мав досі жоден київський борець. Невдовзі Чурило Пленкович узяв молот обома руками. Тепер їхні молоти мовби зрівнялись у вазі, млявий Муромець відчув це й пожвавішав. Наступним ударом він посадовив Чурилового коня на крупа. Це було, напевно, чисто випадково, бо коли Чурило виліз із сідла, Вадим Муромець також зіскочив додолу, кинув повід коневі на шию й відігнав його геть. Далі мали битися пішими.

З перемислянського валу почувся схвальний крик. Тепер перевага була на боці Чурила Пленковича, вищого за киянина на півголови. Борці почали обережно сходитись, волочачи молота майже по землі. Першим замахнувся перемислянт. Уклавши в удар усю силу свого плеча, він так страшно хекнув, що це почули глядачі з обох боків, а коли Муромець узяв молот обома руками й теж замахнувся, молот випав у Чурила з рук.

Над валами Перемисля запала тиша.

– Малий позвірів! – у запалі крикнув Претич. – Він зараз його вб'є...

Всі затамували подих, а Ян Усмошвець тихо проказав:

– І малий кине молота.

Вадим Муромець і справді зняв ремінь молота з руки. Тепер усе вирішувала гола людська сила. Борці зчепились руками й застигли на коротку мить. Певно, Чурило Пленкович почув себе не вельми добре, бо спробував вирватися й пірнув вниз, але з шестипалих Муромцевих рук було не так просто вирватися. Київський опричник стискав і стискав перемислянського купця, аж поки той видихнувся.

– Позаторік один грецький волох мені казав, що твій отрок скручує в'язи турові, – озвався до Претича Доброчин. – Це правда?

– Та гомонять, – згодився Претич. – Але як візьме коня за хвіст – обов'язково звалить. Це вже я бачив сам.

Поєдинок закінчився. Претич запитав:

– Перемисль виймемо сьогодні?

Вадим Муромець і Чурило Пленкович наближалися сюди, коли Доброчин відповів Претичеві:

– Пошли до Мешка гінця.

– Що сказати Мешкові?

– Сам скажу. Хай Мешко прийде.

– Може забоятися й не прийти, – скривився воєвода, в якого, певно, розболілась поранена голова.

Доброчин був у гарному настрої, і коли прийшов ляський князь, узявши супровідниками двох малих воєвод і сина Болеслава, Доброчин одразу ж повів їх до свого шатра.

– Сегодні боги спомагали киянам, – сказав він, широким порухом запрошуючи гостей сідати. В цю мить увійшли Претич і Ждан.

Мешко глянув на перев'язану голову Претича. Крізь білу полотнину проступала запечена чорна кров, і він подумав, що кілька днів тому полянські боги зрадили були своїх: Претичевій раті перепало добре за Саном. Але сьогодні кияни міцно сиділи в сідлі, й Мешко був тепер цілком певний, що це не на рік і не на два. Тепер Мешкова доля була повністю в руках Доброчина, який міг ласкаво відпустити переможеного додому, а міг забрати й у полон, а це означало б кінець усім Мешковим сподіванням. Він тепер шкодував про те, що три роки тому так злегковажив, одхопивши в розтіпаного коромолами Києва всі західні городи. Тоді Мешко думав, що Київ остаточно занепав, і піддавсь на вмовляння хитрого лиса Оттона.

Якби тепер Доброчин вирішив затримати Мешка бодай на місяць або два, удільний князь краківський Здіслав неодмінно скористався б із цієї нагоди: став би вельким ксенжем усієї Ляської землі.

Мешко чекав останнього слова Доброчина, який сидів на шкіряній подушці, мов печенізький хан, і посмикував себе за вуса.

– То як будемо рядити? – нарешті озвався він, коли отроки принесли й поставили серед шатра питво й наїдки.

– Як скажеш ти, ясни ксенже...

– Ти просив мою доню за свого синка?

– Тепер про це вже годі й думати. Твої богатирі перемогли моїх, – по-руському скромно відповів Мешко.

– Але ж ти цього хтів?

– Я хчял-ем, але пан буг тего не хчял...

Доброчин весело засміявся:

– Ти мені своє жадання скажи, а не богове!

Мешко понуро мовчав, оддавши себе на ласку бога та переможця. Доброчин перехилився й налив у його братину білого вина.

– Хоць ваш бог і відвернувся од тебе, та вже бог з ним! Даю свою доньку Потвориславу за твого сина.

Мешко й не пригубився до вина. Ще вчора ввечері він подумав, яке глупство мало був не вчинив, просячи руки Доброчинової дочки за свого сина. Що могли подумати в Гнезні, Римі та Кведлінбурзі про такий злюб? Ляський круль узяв поганську княжну за свого хрещеного сина? Це могло стати вогняним громом з ясних небес, і Мешко сьогодні навіть утішався, коли пан буг не дав йому вчинити цей хибний крок.

– Не могєм брать твоєї цурки, – нарешті видушив із себе ляський князь. – Мені тего ніхто зроду не подарує. Доброчин глузливо запитав:

– Кого лякаєшся?

– Всіх... І найперше князя краківського.

– Ти про себе дбай, а не про князя краківського, – сказав Доброчин. – Коли станеш моїм сватом, хай тебе не лякають усі в світі князі. Я не дам зобидити свого свата. Зумів єси?

Це Доброчин вирішив іще вчора: віддати свою доньку за Мешкового синка, в очах якого світилася жива думка, хоч він і зуба не показав, допоки перемовлялися межи собою старші. Доброчин тямився на людях і знав, що за сприятливих умов з того мовчазного юнака може стати добрий володар. До того ж у жилах його тече й русинська кров. А якщо все життя поряд з ним буде й княжна-киянка, мати його синів, князь Болеслав ніколи через це не зможе переступити.

А ще Доброчин хотів довести всім хрестатим князям, що з київським князем, який нехтує грецького бога Христа, жарти короткі.

Стукаючи пальцем по золотій братині з вином, ляський князь уперто не хотів дивитися на Доброчина, й той сказав уже крізь похмурий сміх:

– Я не хочу брати в полон тебе й твого сина, бо ви гості мого шатра. Але якщо не пристанеш на мою думку, вранці вийму Перемисль мечем – ще й роса зійти не спроможеться.

Він підвівся й рушив до виходу з шатра. Мешко перехопив його на півдорозі:

– Нєх бендзє так, як ти мувіш! І нех дарує мені пан бог... Але твоя донька мусить охреститись... Такий у нас тепер закон...

Доброчин розтяг вуста в лихому сміхові, засміялися також Претич і Ждан, а коли згодом ляхів одпустили до Перемисля, він сказав:

– Отак треба діяти! Не мольбами та випрохуваннями ласки в хрестатих царів, а своєю силою. Бачили, як стрибають перед нами «помазані Христом»?

Потім він вийшов до дружини, яка почала варити обід, на півгін розкидавши багаття. Всі четверо сьогоднішні змагальники ворожили над одним котлом, і він звернувся до найстаршого – сорокавосьмирічного Яна Усмошевця:

– Чого сам вариш кашу? В тебе тепер є на це свій холоп! – І кивнув на белзького богатиря Дюка Стопанича.

За себе й за Дюка відповів перемислянський купець-богатир Чурило Пленкович:

– Сьогодні нам боги не допомогли, але ніколи ми не були й не будемо холопами: маємо задосить золота й срібла. Відкупимося в Усмошевця й Муромця. Лише хотіли б сказати зо дві слові тобі, світлий княже.

– Речи.

– Візьми мене й Дюка Стопанича до дружини.

– Питайте он у їх, бо ви єсте їхніми холопами, – Доброчин показав рукою на Вадима Муромця та Яна Усмошевця.

– Я також був закупом у дитинстві, – сказав Ян Усмошвець. – Майже обільним холопом. І відаю, що то таке. Мені не треба холопів.

– І мені. – докинув син Муромця. – Навіщо мені той хо-ло-оп? Що би я став з ним чини-ити? Маю тілько коня та меча, а їм уже якось і сам зможу дати ра-аду.

Доброчин сказав:

– Холопа можна продати. Двадцять гривних кун.

Син Муромця лише махнув рукою:

– А якби він сьогодні вибив у мене молота з рук? Ме-ні ж ру-уку мало не зсудо-омило, коли Чурило Пленкович замахнувся був з-поза плеча. Тоді він мав би продати мене холо-опом.

Світлий князь Доброчин уже й не знав, що має відповісти цим чотирьом людям біля одного багаття. Ще кілька годин тому вони важили на життя один одного, а тепер їхні слова повернули його до далекого дитинства, коли сам був найпослідущим серед усіх нижчих киян, обільним Ольжиним робітником-холопом. Доброчина давно не навідували такі спогади й такі думки.

Ще вранці він почував себе незручно віч-на-віч з колишнім другом Яном, а тепер розчулився мало не до сліз. Йому від цього стало ще незручніше. Він нахмурився й потяг ноги до свого шатра, а незабаром звідти прийшов молодий дружинник:

– Звелів світлий князь, щоби ви прийшли до нього.

– Щоб хто та хто? – перепитав Ян дружинника.

– Всі вчотирьох!

Богатирі перезирнулися й почали неквапом підводитись, а коли потім увійшли до княжого шатра, Доброчин сказав тому самому дружинникові:

– Піднеси боярам по братині вина.

Крім світлого князя Доброчина, в шатрі сиділи Претич і Ждан.

Претич розтлумачив оторопілому дружинникові:

– Не Жданові Будимировичу та мені, а отсим чотирьом боярам. Чи ти глухий?

– І мало-ому? – «Малий» був вищий од нього на дві голови.

– І «малому»! – потвердив Доброчин, а богатирі аж роти пороззявляли.

Так закінчився цей несподіваний і для самого Доброчина пир.

Про нього потім гомоніли не один місяць.



МІСЯЦЯ СЕРПНЯ
В ДЕВ'ЯТИЙ ДЕНЬ

Світлий князь Доброчин повертався до Києва, коли оратаї почали звозити з нив снопи. На Боричевому току стояла височенна й довга скирта, звідки чувся розмірений перестук ціпів: Підгірна верв молотила пшеницю всією громадою.

Але тільки-но старша дружина наблизилася до гаю Копиревого кінця, як назустріч їй висипав увесь низовий і горішній Київ.

Попереду їхав конем великий київський князь, оточений сотнею святково вбраних дружинників, на чиїх копіях маяли великокняжі стяги та прапорці – восьмикутні сонця Дажбога.

Володимир висів із сідла, підійшов до вуя.

– Зі змогою тебе! Я вже все знаю.

– Дажбог помагав, – озвався Доброчин і глянув прискіпливо на небожа.

Володимир був якийсь не такий. «Що сталося з сестриним сином?» – стривожився світлий князь. Зміна здавалася разючою.

Небіж глянув на вуя й посміхнувся в ріденький вус. Володимир і сам усвідомлював, що тепер він уже не той юнак, яким Доброчин залишав його перед походом. За ці кілька місяців юний великий князь раптом змужнів. Хоча навряд чи це сталось аж так раптом. Адже всі ці місяці вів відчував відповідальність за свою землю й свій стіл. І вперше усвідомив себе великим київським князем.

Доброчинові мовби хтось підказав, що сталося з його небожем. З яйця вилупилося орленя.

Нараз Доброчин одчув себе старим і стомленим.

– А це хто? – спитав князь Володимир.

– Сватівники.

– До мене? – байдуже поцікавився він, ще раз глянувши на чужоземців.

– Цего разу до мене, – ще дужче спохмурнів Доброчин. – Цего разу до мене.

Вони знову посідали в сідла й уїхали в браму Красних воріт, поминувши колишній Блудів двір та дідинець Претича. Настрій повернувся до Доброчина аж біля Княжих воріт, коли він побачив дітей та жону Богуславу.

– Приймай сватів, світла княгине! – сказав уже веселим голосом Доброчин, а Богуслава раптом збагнула все й зблідла:

– Вона ж іще дитя...

– Нічого не вдієш, – заспокійливо сказав Доброчин. Його погляд зупинився на Священному пагорбі, де два роки тому шкірив пащу хижозубий варязький бикозмій Тор. Перед витятою в травні пагорб іще був голий, а тепер сяяв проти серпневого сонця золотими й срібними ликами дідівських богів і богинь.

Володимир дивився на вуя, намагаючись угадати по його очах, про що він у цю мить думає. Володимирові ж пригадався берег чужого моря й освітлене вогнями знадвору темне шатро: це видиво пригадувалось йому дуже часто. Доброчин помітно зблід, лише для бадьорості посміхався. Він підійшов до Священного пагорба й зняв із себе меч і шолом. Золотий Дажбог дивився на нього усміхненими дитячими очима, що їх викарбував подільський хитрець-коваль, але ці очі мали дивну властивість бачити.

Світлий князь відчув докори сумління й несвідомий страх. Він намагався себе переконати, що витворене людською рукою – то мертва річ, позбавлена здатності чути й видіти, але той острах не минав. Доброчин учинив гріх перед дідніми богами, тяжкий і непоминущий гріх, пообіцявши охрестити свою маленьку доньку Славку...

І все-таки він відчував, що не може зректися даного слова – даного не задля себе, а задля землі.

– Принесу в жертву свого найлюбішого конягу, – сказав він, роздивляючись нових богів на Священному пагорбі. Віддалік Дажбога стояв дубовий Перун, у якого було срібне обличчя й довгі золоті вуса, а з гладенького тімені звисав золотий-таки довгий вузький чуб, як у деревлянських жупанів чи в загиблого десять літ тому князя Святослава. Що довше дивився Доброчин, то дужче нагадував йому чубатий бог покійного зятя; певно, так зумисне вчинив подільський коваль. За Перуном стояв багатоликий і всевидющий Семиярйло, що вособлював кожну пору літа 6 весни; коли оратай оре й коли сів та молотить. А ліворуч од Дажбога стояв Велес – його ще називали Волосом: бог багатства та купців, якому в останні роки творили потребу навіть варяги. За богом громів стояв Сварог – володар вогню небесного, йому приносили жертви ковалі, а далі виднілись боввани Лади та інших богів і богинь полянських, деревніх і сіверських. Доброчин покликав огнищанина й сказав:

– Складеш по гривній срібла перед кожним богом, а Дажбогові – п'ять.

На зустрічному пиру він спитав у Володимира;

– То як у Києві – все гаразд?

Володимир відповів не одразу – він ще вранці здавався Доброчинові смутним.

– Погомони з Олафом...

Із голосу його Доброчин відчув – сталося щось вельми важливе й неприємне.

– Про що? – запитав він так само тихо.

Володимир відповів:

– Про його вуя.

– Вийди до сіней. А я видибаю трохи перегодом.

Доброчина охопило лихе передчуття. Коли Володимир вибрався з-за пирового столу, він трохи посидів і теж вийшов слідом за ним, а в сінях великий київський князь потяг його до вуйниної одрини.

– Сиди тут, а я пошукаю Олафа, – сказав він.

А невдовзі повернувся з норманським королевичем, убраний у простий київський дружинний стрій. Губи в королевича були бліді й сіпалися, коли він ламаною мовою проказав:

– Тебе мій вуй Сігурд зрадити...

– Сігурд – мене?

– Зрадити! – повторив молодий варяг. – Як ти їхала на городи Червенські, а Сігурд і Свенельд – шу-шу-шу...

Згадка про Свенельда ще дужче стривожила Доброчина.

– Про що ж вони?..

– Багато варяги втікали до Местиші, а не ходити до грецький цар, – сказав королевич. – Це їм наказав мів вуй. А Свенельд посилає гінці до Местиші: Местиша – його син. Местиша хоче приходити з печеніги. Ільдея-хан Местиші зять. Вони хочуть виймати Київ...

Доброчин перебив його:

– А що з того твоєму вуєві Сігурдові?

– Местиша хоче ставати київський князь. Він потім давати дружину Сігурдові, а Сігурд ставати король.

– Звідки це ти відаєш? Це тобі Сігурд казав сам?

Королевич заперечив:

– Казав Сігурдові Свенельд, не казав Сігурд.

– При тобі?

– Я трохи ховався за дверима.

– А коли прийдуть Местиша й Ільдея-хан?

– Хотіти прийти ще в той місяць. Але не встигати прийти: трохи ратитися з чорними круками.

– А де твоя матір і твій вуй?

– У дворі Свенельда.

Свенельд сидів у хоромі померлого брата Асмуса на Щековій горі.

– Що за це просиш? – спитав у королевича Доброчин.

– Стіл мого батька...

– Матимеш свій стіл, – Доброчинові стало прикро й бридко. Це повторювалося щораз, коли він ставав свідком брудної коромоли. Сігурд зрадив його. І все-таки не це викликало в ньому найдужчий спротив: Сігурд зрадив чужака. Огиду викликав оцей рідковусий отрок, який задля своєї вигоди зрадив найріднішого родака.

– Пришли Ждана Будимнровича, – сказав великому київському князеві Доброчин. – А сам сиди з пирувальниками...



ТОГО-ТАКИ МІСЯЦЯ
В ТОЙ САМИЙ ДЕНЬ

Вісімдесятидвохрічний світлий князь переяславльський Свенельд, сидячи біля розчиненого вікна малої одрини, в якій п'ять років тому помер його старший брат, дивився на себе в гладеньке срібне зиркало. Дивився чи не вперше в своєму житті. Дивився й подивовувався, не вірячи власний очам, бо бачив у зиркалі старого зморшкуватого лева. Колись, у далекому дитинстві, як було йому літ, може, зо п'ять або шість, купці подарували його батькові Ольгові лева. Лев лежав у залізній клітці й був дуже старий, його привезли з Багдада чи Дамаска. Лев мав довгий широкий ніс, заплутані в зморшках маленькі очиці, наче закапані козячим молоком, верхня губа в нього була товста й також довга, підборіддя голе й сиво-руде, а кругом голови й на шиї плуталися сиво-руді ж побляклі пасма. Тепер із зиркала на нього блимав такий самісінький перестарілий лев.

Свенельда ж посадовили в клітку: вигнали з княжого двору й загнали я сестрин двір, в оцей усіма покинутий Вишгород-Київський, у якому Ольга тримала колись золото, срібло та камінці, що стікалися сюди з усього світу. Коли тут помирав його старший брат, Свенельдові й на думку не спадало, що йому теж доведеться доживати віку в цьому холодному, покинутому всіма дворі, схожому на клітку.

Той старий батьків лев незабаром здох, його витягли з клітки й прикопали якнайдалі від Києва – десь у Хрещатому яру. Тепер Свенельд згадував про це й злорадо посміхався. Глибоко помилився той деревлянський робітник, коли подумав, що не варто боятися його, сина великого завойовника Ольга.

Доброчин сьогодні вранці повернувся переможцем з Червенських городів, але рано він справляє перемогу. Местиша та Ільдея-хан забарилися в низах – дарма, нічого. Местиша прийде з вікінгами та печенігами такого дня, коли цього ніхто й не сподіватиметься, а Сігурд відчинить йому браму Подільських воріт, які стережуть надійні люди.

День великої помсти ще настане.

Свенельд кволо посварився кулаком у бік города, що виднівся ліворуч од Претичевого дідинця. Київ здавався кріпким і незрушним, але Свенельд знав у ньому кожен рів і кожну заборолину на валу. Він ще не сказав свого останнього слова.

Свенельд надсилу підвівся й потяг ноги до дверей, бо думки розпирали його серце, й коли переступив через вичовганий покійним братом Асмусом поріг, протягло й незмащено зарипіла брама. Свенельд повернувся й виглянув у вікно. До двору вскочило кілька верхівців, а невдовзі на лізниці почувся квапливий гуркіт кованих чобіт. То могли бути вірні люди ярла Сігурда, але Свенельд раптом відчув, що в шлунку йому холоне.

Переселивши позаминулого року Свенельда сюди, Доброчин посадив тут і Сігурда з його сестрою та небожем, давши їм кількох челядників і робітників. Тепер кроки й голоси лунали на Сігурдовій половині хорому, й Свенельд, роззявивши від напруження рота, намагався вгадати з приглушених товстими стінами голосів, що там діється. Це тривало довгих кілька хвилин, які остаточно виснажили світлого князя, й він непомітно для себе опустився на лаву й закуняв. Останній рік таке траплялося з ним дуже часто. Коли ж він прочуняв і спробував глянути в бік дверей, то нічого не побачив, бо голова безвільно звисла мало не до колін, а в'язи подеревіли й заклякли.

На порозі хтось стояв. Свенельд почав обережно підводити голову руками, й коли нарешті достатньо підвів її, побачив Ждана Будимировича та кількох мужів з оголеними мечами.

– А ти спиш? – злобно посміхнувся воєвода молодшої дружини, ступивши через поріг.

Якась дивна сила звела Свенельда на ноги, змусивши його забути про гострий біль у в'язах і голові. Він глянув у темні сіни й упізнав Сігурда, руки якого були туго скручені попереду сирим ремінцем, а під оком яріла кривавиця.

– Чого ж мовчиш? – спитав Ждан Будимирович і тицьнув Свенельда пальцем у груди.

Свенельд уже забув, про що питав його воєвода, хотів був перепитати: «Що?», та тільки роззявив рота, а потім почав поволі падати назад. Він упав навзнак на неприбрану постелю, коли ж воєвода Ждан Будимирович підійшов і схилився над ним, незаплющені очі Свенельда перестали кліпати.

– Щекові щекова ж і смерть, – проказав воєвода молодшої дружини. – З розплющеними очима здох.

А на пиру так ніхто нічого й не помітив. Пирували з обіду аж до третіх півнів, і коли порозходилися спати, доброї півдружини й усієї раті в Києві вже не було.

Доброчин найбільше тепер думав, як би не насторожити своїх сватівників, що приїхали забрати його доньку. А вранці мав початися шлюбний семиденний пир.

Охрестити ж київську княжну повинні були аж у Гнезні, й за цей гріх перед дідніми богами Доброчин пообіцяв стребити Дажбогові свого найулюбленішого коня.

Світлий князь напучував уночі Претича перед витятою:

– Визбираєш варягів з усіх низових городів. Щоби й насіння не лишилося.

– Й сімейних теж? – запитав Претич.

Доброчин відчув глузування в його словах. Претич іще торік заперечував, щоб розміщувати «найвідданіших» варягів по низових городах.

– Щоби й на насіння не залишилося! – повторив Доброчин, – І спробуй здогнати Местишу Варяжка та печенігів. Хоч за Порогами – а здожени: чорні круки підпоможуть.

– З Ільдеєю маю сквитатися ще за отара, – сказав головний воєвода. – Князя Святослава вбив не Куря, а його син.



А ПЕРЕД ДЕВ'ЯТЬМА РОКАМИ...

– Це ж нині по смерті Святослава рівно дев'ять літ... Човни та ладді ладнали до самого літа. а після великодня рушили вгору Дніпром. Пливемо попаски й сяк-так одбиваємось од печеніга, а проти струменя знесиленому голодом важко гребти. Печеніг підійде з правого берега – підбиваємося на лівий бік, а як з лівого – то ми на правий. А тоді Куря бачить таке, почав іти за нами слідом обома берегами. Ночували на острівцях. А воно ж голод! Ну, впіймаєш яку рибину чи качку вб'єш, але хіба тим настачиш?

Отак цілих два місяці петляли, аж нарешті Пороги.

Святослав розділив нас на два полки: один толк ратиться з печенігом, а другим перетягає берегом ладді, плоти й човни. Святослав підкликав мене та й каже:

– Як доберемося до Хортича, візьмеш дві сотні й спробуєш уночі втекти. Печеніг став не такий многий.

Печеніга й справді поменшало на берегах. Я хотів прорватись легкими човниками до низових городів і привести підмогу. Хто ж тоді знав, що Свенельд і про все вже поклопотався!

Пробилися ми до Хортича на третій день, беру серед ночі легенькі ладді А рушаю: печеніга начебто ніде нема. Думаю: за два дні догребемося. Коли це дивлюсь – а тут саме зійшов місяць – навстріч безлік човнів пливе. Куря нас випередив, а Свенельд звелів низовим городам дати печенігам човни.

Вертаю назад до Хортича, аж на косі, що ото зветься Перуновою рінню, вже повно отих човнів та ладь. Спробував я пробитися до Святослава, та печеніг турнув нас назад. А Святослав уже кріпко ратиться. Так і сонце зійшло. Куди не вдамося – скрізь печеніг і печеніг. Кружляю так довкола Хортича, коли чую – наші кричать з-за верб. Ну, пристаємо до берега, а їх сотні півтори. Стало тепер нас три з половиною сотні.

Думаю собі: хоч виляжемо до ноги, а таки спробуємо пробитися до Святослава. Біжимо. Чуємо – ратяться коло Священного дуба. Ударили печенігові в тил, а Куря оговтався й узяв і нас у лабети – пре й пре, тіснить нас од Святослава, хоч ти плач.

Але й князь наш кріпко рубається. Вже печеніг пробував і сяк і так – не може дорубатися до князя. А мені ж видно геть усе. Дивлюся – серед печеніга наша сотня: пробивається мовби до своїх, але я враз уторопав, що то печеніги перебралися в наші бороні та шоломи й заходять Святославові в тил. Кричу князеві: «Стережись!» Але хіба ж перекричиш ратний гамір...

Наші впізнали перебраних печенігів аж тоді, як ті підійшли до Священного дуба, де боронився князь. Далі я вже нічого не міг розгледіти. Ті печеніги якось швидко одкотилися назад, а тоді й з нами перестали ратитися – побігли в берег до своїх човнів: тільки їх і бачили!

Підходимо до Священного дуба, аж наш князь лежить серед трупів без голови. Отой Закур-печеніжин, що перебіг був до нас іще в гирлі Дніпра, дивиться й каже: «Це вув син Курі – Ільдея-хан. Я, каже, враз упізнав молодого ханича!»

Який маємо сьогодні день? Дев'ятий?.. І те сталося також дев'ятого дня. Якраз дев'ять років минуло, день у день...

Я думав, Свенельд і нас не впустить до Києва, але він упустив. Головне для нього було збутися Святослава.

Потім розказував один варязький купець, буцім бачив у Курі-хана дивну братину, буцім той показує її всім гостям: обкутий золотом лоб Святослава. А Куря та його синочок п'ють з тієї братини вино.

Тепер я й сам хочу спитати в Ільдеї-хана, чи добре йому та його татові пилось.



А ЩЕ НА ДВАДЕСЯТЬ РОКІВ РАНІШЕ...
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)

Я вже колись тобі казав про грека Григорія. Заходився він учащати до Подільських воріт: минає, не минає день чи два – дивлюся – вже дибає. Сяде побіч брами й сидить, і сидить... Кажу дідові Данові: «Що йому коло челяді за мед?»


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю