Текст книги "Похорон богів"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 39 страниц)

Року 986-го

МІСЯЦЯ ЛЮТОГО

В ДВАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Грек Мудролюб знову з'явився в Києві. Сольство прибуло напередодні М'ясниць, і Доброчин вельми здивувався, побачивши в сольстві знайомого дідка, який приїздив до Києва перед сімома роками, коли там ще сиділи Свенельд і Ярополк, а він з Володимиром обрилися були в Дорогожицькій пущі.

Архієпископ Димитрій ізсохся на тараню й ще дужче здрібнів, але медок сьорбав, як і раніше. Найдужче дивувало те, що Димитрій був архієпископ, а сольство очолював архімандрит – значно нижчий саном. Був серед греків і корсунський протоієрей Анастас – Муромців зять і син вишгородця Буданка Смоляковича.

Доброчин хотів спочатку перемовитися з ним, а потім роздумав і гукнув старого пресвітера Григорія:

– Хто вищий – архієпископ чи архімандрит?

Григорій одразу все второпав і сказав світлому князеві:

– Найвищий той, іже очолює сольство. Архімандрит Грек Мудролюб. Хоча саном вищий архієпископ Димитрій.

Доброчин сказав:

– Розпитай у Муромцевого зятя, чого ці жерці приїхали вдвох. І чого нижчий став вищим.

– Я вже розпитав, – одповів Григорій. – Архієпископ Димитрій клопочеться токмо про церковні діла, у світських не має чину й голосу, бо він – патріарший сол. Архімандрит же Грек Мудролюб – сол царя Василія. Має високий у царському дворі чин.

– Отже, коли що – питати з нього? – засміявся світлий князь. Він правильно оцінив обох греків, але вирішив перевірити себе. Отже, Василій проковтнув свою царську пиху. – Приходь увечері й ти на пир.

По обіді зібралася Княжа дума – на цьому наполягали Претич і Ждан, але старці не дійшли ніякої згоди. По суті ще ж ніхто нічого не знав. Склад сольства наводив па думку, що Василій так чи так мусив сказати щось нове. Але що саме? Претич неспокійно совався ліктями по столі:

– Що тут чинить цей сухоребрий архієпископ? Чи як його там...

Достеменно цього й Доброчин не відав. Світлий князь переказав Думі лише те, про що здогадувався сам і що чув од отця Григорія.

– Чи не хоче він стати «архієпископом Русі»? – совався Претич. – Одного разу в нас уже був архієпископ Адальберт. А гнати його звідси!

Доброчин теж волів би не бачити в Києві того дідка, схожого на пожовклу від довгого лежання тараньку. Він сказав:

– Якщо Василій думає одбутись архієпископом, то хай ще трохи пожде: може, знайде дурніших.

Претич підозріло глянув у його бік:

– Ніяких архієпископів нам не треба. Хай присилає свою сестру, й край!

Це було не те саме, про що мовив щойно світлий князь, і йому стало ясно, що Претич так говоритиме й на пиру для сла. Це був ще один непередбачений супротивець. Доброчин вирішив сказати Претичеві все тут, у цій світлиці, при всіх старцях: мав зрештою знати думку кожного.

– То для чого ж ми стільки років городимо цей тин, великий боярине? – спитав світлий князь. – Нащо морочимо голову собі й цареві?

– Заради його сестри! – відрубав Претич. – А хреста на свою гриву я ніколи не хотів і не прийму.

– Забуваєш, Претич, – тихо мовив Доброчин, – що візантійський імператор – то не ляський князь Мешко. Він за так сестру не віддасть. Не скидай з ліку царської пихи. Цар навіть Оттонові не віддав сестри, хоч Оттон теж носить на голові імператорське очілля. – Й ще тихіше додав: – А тебе до хреста ніхто не примушує.

– А тебе? – підхопився Претич.

– Також і мене. – Доброчин глянув на Володимира, і йому стало шкода сина своєї сестри. Доброчин щойно повернувся з Новагорода – мав заручитись підтримкою новгородських бояр. Малуша з сумом у голосі запитала: «Дошукуєш Володькові царської сестри? Правду гомонять у Новігороді?.. А як же ми?..» Самі запитання. Особливо вжалило його оте «як же ми». Майже так само Доброчин подумав тепер про себе. А як же ми?.. Він сказав Претичеві: – Це опрічне діло кожного з нас. Мені також той хрест у горлянці кісткою. А що буде тоді на Русі? Знову, як давніше? В Києві сидітиме хрестатий князь, а ми будемо княжими ворогами?..

Він відчував, що й сам дедалі більше заплутується, й безпорадно глянув на думних бояр. Ті сиділи посхилявши голови. Доки справа не йшла далі балачок, усі сприймали це з більшою чи меншою легкістю, тепер же кожен несподівано збагнув, що справа від балачок перейшла до діла; попереду була глуха стіна: або мусили її подолати, або мали визнати свою легковажність і повернути назад, поки ще можна повернути без відчуття поразки й утраченої гідності.

Трохи надії вселив у всіх Ждан.

– Сидимо тута похнюпившись, – сказав він старцям, – а ще й гадки не маємо, з чим прийшов той сол. Самі здогади...

Це мовби вивело думних старців з глухого кута, й Доброчин удячно глянув на головного воєводу. Він не покладав на нього особливих надій, грецький бог не мав у Києві лютішого ворога, але Ждан Будимирович закликав спершу послухати сла, а такий перепочинок був конче необхідний.

Усі з полегшею зітхнули й розійшлись, удячні Жданові за відстрочку.

А коли ввечері зібралися за Володимировим довгим столом, раптом побачили Стана. Старійшина київських волохів сидів неподалік Доброчина й байдуже дивився на думних бояр. Навскоси від нього мостивсь Григорій, але він здавався цілком доречним на цілуванні грецького сла, присутність же «поганського священика» просто дивувала. Доброчин послав по старійшину волохів в останню мить.

Після першого цілування та вечері неждано з'ясувалося, що нудне сольське вшанування перетворилось у легкий жвавий пир, як і належало на м'ясниці, й ніхто нікого не хапав за язик.

Хтось мимохіть завів про бохмицьку, мусульманську віру, і йому відповів Грек Мудролюб:

– Це ще гірше від поганства! – Він аж зареготав. – Спочатку миють грішне тіло, а потім тією ж водою полощуть рот!

Над столом почулося бридливе гигикання, але Стан сказав:

– Кожному найкраща своя віра. Віра дідів. Не мислю, ніби бохмити аж такі нечисті й дурні, щоб з одного дзбана підмиватись і пити. Скотина дурна, але де ви бачили, щоб кінь чи корова їли свій кізяк?

Усі збагнули, чому на сольському цілуванні сидить Стан. Відчувалась рука Доброчина Маломировича. Грек Мудролюб запитав, хто цей дідо в простій небоярській свиті, й коли Добротан повідав йому, сол мовби втішився. Пресвітер Григорій мовчав. Перед пиром він поцілував руки архієпископові й архімандриту й одержав од них благословення, хоч був ровесником Димитрія й років на п'ятнадцять старшим од царського сла. Ця принизлива чинність серед християнських жерців неприємно вразила Доброчина, він зрозумів, що не матиме з Григорія сподіваної користі, бо пресвітер не зводив з архієпископа зачарованих очей. Усе мало відбутись між царським слом і Станом.

Сол глянув на старійшого київського волоха й запитав:

– А чим ліпша для вас ваша віра?

– Хто ким був тут, – не вагаючись відповів старійшина волохів, показавши пальцем униз, – і там таким буде! – Тепер його вузлуватий палець піднявся догори.

Грек Мудролюб не сподівавсь такого невідпорного удару. Після певного вагання він звернувся до ІІастаса Корсунянина й щось йому сказав. Настає витлумачив:

– Не виджу утішіння страждущому. Убо рече істинний госнодь бог: «Страждущому возміздіє за муки». А у вас – аще страждав еси на землі – будеш і на небесі страждущим.

Стан нетерпляче кинув у бік сла:

– Якщо ти невіголос і нікчема – така доля твоя! Якщо ж хочеш бути вільним на тому світі – скинь із себе ярмо на землі. – Стан показав пальцем на Доброчина: – Він тепер князь, а був обільним холопом. По-вашому ж мав би носити узи до кінця життя, щоб якнайбільше настраждатись і потрапити в царство господнє? А по-нашому він буде тепер князем і в раю. Ваша віра не спонукає чоловіка до волі, нащо ж скидати узи й хотіти щастя на землі, колі цим перегороджуєш собі путь до раю?

Доброчин нахилився до Григорія через стіл:

– Який сан у Муромцевого зятя?

– Протоієрей, – сказав Григорій. – Його преосвященство отець протоієрей!

– Це вище від пресвітера? – спитав знову світлий князь, маючи щось своє на думці.

Григорій з незрозумілою гордістю відповів:

– Много вище!

– А хто вищий: архімандрит чи протоієрей?

– То... різне.

– Як це так? Обидва християнські волохи.

Пресвітер запитав сам:

– А хто старший між конем і коровою?

– Ясно, – сказав Доброчин, знову прислухавшись до переважування між грецьким слом і Станом. Досі перемагав Стан, і Доброчин бачив, як сяють очі в Претича, Ждана та більшості бояр. І не без смутку думав, що це вельми нетривке торжество. Він мимоволі й сам захопився красною мовою старійшого волоха, забувши на якусь мить про те, що покликав його сюди зовсім для іншого. Приємно було дивитись на зніяковілого грецького сла.

Це торжество було тимчасове. Доброчин знав Грека Мудролюба не перший рік; архімандрит мав доста смальцю в голові й знаходив дірки й не в таких мережах. Доброчин струсив із себе оте несвідоме захоплення й став на бік сла. Це було нестерпно – боротися супроти своїх, але він не мав права бажати Станові перемоги.

«Зараз грек згадає про холопів і про бояр, і Ждан та Претич ураз витверезіють», – подумав Доброчин. Він міг би й сам розтлумачити це київським боярам, але переконливіше мусив сказати грек. Доброчин помилився. Царський базилік сказав через тлумача:

– Несть власті не од бога.

Цього ніхто, крім Доброчина й Григорія, не збагнув, бо Настає тлумачив малозрозумілою мовою. Доброчин гукнув йому:

– Ану скажи по-людськи!

– Владу над народом дав боярам і князям бог. То є гріх смертний – не підкорятися князям та боярам, – пояснив Настас.

Виявилось майже те саме, чого спочатку сподівався від Мудролюба світлий князь. Він пам'ятав інше, що могло миттю прихилити бояр, змирити їх із чужою вірою: «Холопи, з тремом у серці слухайтеся володарів своїх!» Але Доброчин раптом побачив, що боярам досить було й тих кількох Настасових слів, у яких ішлося про владу. Яке їхнє діло до закупа чи робітника? – подумав Доброчин з несподіваною неприязню, відчувши, як у ньому прокидається колишній холоп. Першим похнюпив носа Ждан Будимирович. Головний воєвода й раніше міг чути ці слова, а лише тепер замислився над ними по-справжньому. Те саме можна було спостерігати й на обличчях інших бояр: Дюка Стопанича, Чурила Пленковича, Звенка Претича-молодшого. Й лише тисяцький воєвода Претич лишався чорний як ніч: боярин у його душі боровся з русином. Пир закінчився з відчуттям ще більшої тривоги в боярських серцях. Після пиру Доброчин запросив греків на малий підвечірок: прийшли тільки архімандрит, архієпископ та протоієрей Настає. Доброчин умисне запросив і Настаса, хоча Грек Мудролюб волів би обійтися без тлумача. Це бажання грецького сла давало підстави для роздумів.

Доброчин насамперед запитав, що діється між обома Вардами. Варда Склір ще одинадцять років тому повстав проти Василія й оголосив себе царем. Після довгих вагань Василій випустив з монастирського порубу другого Варду – Фоку, який просидів у залізних путах зо п'ять літ. Він був близьким родаком царя Никифора Фоки, якого зарізав Іоанн Цімісхій; Варда хотів помститися за родака й скинути Цімісхія, але Цімісхій захопив його в полон. Василій побоювався й Варди Фоки, який теж міг зазіхнути на царський стіл, але обидва Варди були давніми запеклими ворогами. Вони вже ганялись один за одним по Анатолійських землях не один рік, а Доля була незмінне на боці Скліра. Та коли Доброчин запитав про «обох Вард», Грек Мудролюб несподівано повідомив, що Доля нарешті відвернулась од самозваного царя.

Варда Фока розбив ущент Варду Скліра на берегах Галісу, в цьому Фоці допоміг іверійський князь – куропалат Давид, данник царя Василія. Так сказав Грек Мудролюб.

Але цю радісну новину він повідомив таким сумним голосом, аж Доброчин запитав:

– Ти наче не дуже радієш поразці Скліра?

– Фока почав каламутити анатолійських бояр.

Звістка була зовсім несподівана. Доброчин якийсь час мовчки дивився на обох архієреїв та їхнього тлумача. Настас ховав очі, й світлий князь Олевський аж тепер збагнув, чому Грек Мудролюб не хотів брати його на цю бесіду. «А базилікові цар Василій дозволив розповідати все, інакше пан базилік так би не розпатякався», – подумав Доброчин і зробив ще одне дуже важливе для себе відкриття: значить, справи Василія вельми кепські.

Він притих.

Належало чекати поступок. Восени минулого року цей же Грек Мудролюб відповів, що то небачене зухвальство – просити за скіфського архонта-язичника руку царевої сестри: багрянородної дочки й онуки багрянороднпх батька й діда. Доброчин запитав тепер навпростець, щоб перевірити власні здогади:

– Що рече Василій за свою сестру?

– Імператор віддасть принцесу Анну за Володимира, якщо Володимир охреститься й охрестить увесь полянський народ, – відповів базилік без ані найменшого вагання. Минулої осені він говорив зовсім навпаки. – й ще маєш прислати цареві Василію воїв, – докинув надміру суворим голосом грек, але ця суворість дуже нагадувала розпач. То була справжня новина.

І нараз Доброчин відчув щось подібне до розчарування. Плід дозрів і впав сам. Колись Доброчин намагався тільки так і діяти. Свого часу він узяв Новгород без меча: не проливши й краплини крові жодного свого воїна, взяв Київ і всі полянські, деревні та сіверські городи. Але то було зовсім інше.

Й ось тепер визрівав і сам падав йому до рук новий плід, але це не тішило Доброчина, хоч він виношував цю думку не один рік. З грецького царя нарешті злетіла пиха: він згодився віддати за Володимира свою багрянородну сестру, а ще ж не далі як торік відмовивсь оддати її за Оттона Третього. Й не через те, що Оттон – семирічний малюк. Він сказав сватам цього володаря Священної Римської імперії: «Негоже віддавати багрянородну за варварського царя!»

Тепер він її віддавав за варварського князя. Василій опинився між двох вогнів: знизу йому загрожував Варда Фока, згори – булгарський цар, якому Доброчин дав загалом вісім тисяч воїв, розрахувавши події на кілька років уперед. А сам раптом завагався; плід визрів і міг за першим бажанням упасти йому до рук, але чи варта чогось така легка перемога? Що вона дасть Русі? Тоді світлий князь подумав, що причина цієї легкості і є Русь. Жодна земля тепер не могла з нею змагатися. Коли б Доброчин хотів – міг би піти й стати над Царемгородом: цей очманілий від багатовікової пихи город просто впав би йому до ніг, виснажений безперервною боротьбою за царский стіл і межисобицями.

А тепер виходило так, ніби цар робить їм величезну ласку, згодившись віддати за Володимира свою дорогоцінну сестру. Ласка богорівного імператора, за яку треба цілувати носаки його червоних царських чобіт. Це здавалось просто принизливим. Колись Доброчин був сказав: «Якщо і чіпляти того клятого хреста на гриву – то лише як дань з царя, а не як милостиню!»

Нині все втратило звабу й вагу й він не знав, що скаже взавтра на Княжій думі.

МІСЯЦЯ ЦВІТНЯ

В ДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Коли Доброчин наступного дня поділився своїми сумнівами з думними старцями, Думу також посіли розчарування й сум. Плід здавався красним і солодким, поки лишавсь недосяжним для їхніх рук. Тепер він утратив усю привабу. Багатьох перестав спокушати навіть отой християнський закон, який міг обожествити княжу й боярську владу над холопами й ратаями, і Доброчин пошкодував за це. Про вороття назад не могло бути й мови.

Через два дні після тієї Думи у великої княгині Тсодори народився син, пологи були важкі й тривали день і дві ночі. Володимир вирішив назвати цього сипа прадавнім святим ім'ям Гліб. Доброчин пішов повіншувати небожа й застав там обох архієреїв. Грек Мудролюб тихо спитав:

– Це онук комітопула Самуїла?

– Онук царя Самуїла народився на Новий рік, пане архімандрите! – Доброчин умисне наголосив на слові «цар». – Царевого онука названо в ім'я великого князя Бориса, що охрестив булгар.

– Не доводилося чути про такого, – сказав архімандрит.

– Вельми дивно. Ваша церква назвала його «святим», а це ж наче щось подібне до маленького бога. Як же ти міг не чути про таке? – Доброчин звернувся до дідка-архієпископа: – Ти теж не чув?

Архієпископ Димитрій глянув на архімандрита, але згідливо закивав:

– Є в каноні. Святий первохреститель Борис-Михаїл. До породїллі не можна було заходити. Велика княгиня Теодора лежала після пологів ледь жива, зате голос малого княжича чувся в усіх світлицях, і тоді Доброчин подумав про те, що все нове народжується в муках. Лише в муках мусила народитися й нова Русь, як і ця нова людина, що заявляла про своє народження на цілий світ.

...Відтоді сплинуло три тижні, а сьогодні Доброчин прямував до християнської божниці на Лисій горі, яку християни київські звали Хоривом. Ішов уперше в житті. Досі обминав її десятою дорогою, як щось смердюче й бридке, а тепер ішов доброхіть і лише вряди-годи озирався. Непокоїли сторожкі погляди численних киян, які вийшли пересвідчитися, чи князі й справді надумали приймати хрест. Дума без ані найменшого захоплення постановила, щоб охрестився тільки великий київський князь: на менше грецькі сли на погоджувались. Було укладено звіщання на двох хартійних листах – по-грецьки й по-полянськи: «Ми, Василій і Костянтин, царі христолюбивії, богобоязні, навчені мудрістю бога нашого Ісуса Христа, віддамо сестру нашу багрянородну Анну за великого князя київського Володимира Святославовича, даючи йому корзно і стольничий жезл, аще увірує в отця, і сина, і святого духа...» Далі перелічувались імена Володимира та інших київських князів і бояр, які присягаються виконати царські умови й надати цареві многий полк.

Було найбільше християнське свято паска – воскресіння божого сина Христа, і сли грецького царя наполягали, щоб Володимир охрестився саме в цей день. Дума не вельми впиралась, оскільки вже дала згоду на головне, а Доброчинові теж було байдуже.

Він із Володимиром та боярами прийшов до божниці святого Іллі Пророка в той час, коли потреба, яка тривала цілу ніч, підходила до завершення.

Божниця стояла на найвищому місці Лисої тори, й хоч була зроблена з доброго дерева, але зовсім почорніла й уже трохи перехнябилася на лівий бік. І хрест над дверима почорнів і теж загрозливо нахилився. Доброчин з Володимиром стали коло самих дверей. Усередині було темно й задушно і смерділо гореним воском та ще чимось, од чого крутило в носі й щеміло в очах.

Доброчин угледів отця Григорія – він уперше бачив його в пресвітерському вбранні. Паволочне корзно на отцеві теж було потерте й вицвіле, як і все в цьому святищі грецького Перуна. Божницю стягла ще княгиня Ольга – незабаром після повернення з Булгарської землі, привівши з собою чорносвитих ченців та пресвітерів., Жодного з них давно на світі не було: сорок тому літ Доброчин застав самого тільки Григорія, якого Ігор привіз із Булгаріі незадовго перед тим.

Григорій понад головами побачив Доброчина, але не підійшов, зайнятий божою потребою; натомість підійшов царський базилік Грек Мудролюб. Він теж був у тканій золотом і сріблом одежі.

– Княже місце біля олтар, – сказав архімандрит, але Доброчин рішуче відмовився йти вперед.

– Для першого цілування й цього досить, – буркнув він. Володимир та бояри так само ніяково тупцяли коло порога. Десь попереду співало кілька людей, пісня була тягучка й тужлива, мов плач по мерцю, й це викликало відразу. Бог помирав і воскресав. Що ж то за бог, коли він смертний? – думав світлий князь, і все-таки на душі йому було моторошно. Співи в жодне порівняння не ставали з колядками, щедрівками, веснянками чи радісними перезвуками купальських ночей, але оте відчуття моторошності все ж наводило на думку, що грецька віра здатна навіювати страх. Це в мене з незвички, спробував заспокоїти себе Доброчин, але побачив Муромцевого зятька Настаса.

Світлий князь аж тепер збагнув, що головним волохом на цій потребі є старий архієпископ Димитрій, а Настас та Григорій лише допомагають йому. Настас і Димнтрій щось проказували по-грецькому, спочатку той, потім той, а Григорій відповідав їм отією дивною мовою, якою іноді говорив на пирах Настас. Майже нічого не можна було зрозуміти навіть у Григорія, не кажучи вже про тих двох. Потім Настас кілька разів підряд повторив «Аллі-лує!», й Доброчин узяв вуса в кулак. По-варязьки це було вельми непристойне слово, Доброчин глянув скоса на небожа та бояр – дехто з них теж осміхався: те слово було колись на вустах у гридьби, яка відзначалась винятковою безсоромністю.

Це розважило Доброчина й змусило вільніше розглянутися навкруги. Під вузеньким вікном ліворуч стояв Муромець, якого тепер дедалі частіше звали просто боярином Ільком. Як же це я не помітив його зразу, здивувався світлий князь, він же на дві голови звишається над іншими... Неподалік від Ілька Муромця тулився дрібненький бирич Мирослав, який лякливо зиркав на Доброчина, ховаючись поза могутньою спиною боярина Ілька. Отже ж і бирич, ревно відзначив світлий князь: бирич Мирослав теж виявився хрестатим. Обидва малі бояри іноді підносили правиці й тикали пучками в черево та лоб.

«Не вгадали ми й прийшли надто рано», – тоскно подумав Доброчин, не бачачи в требі нічого привабливого. Коли відправа нарешті дійшла кінця, а християни заходились цмокати один одного, з'явився царський базилік і сказав, що можна приступати до хрещення.

– Хай спрежда вийдуть усі! – сказав Доброчин і похмуро розглянувся. – То не видовисько для торжка. Християни й не думали виходити. Тоді пресвітер Григорій почав одного по одному підтручувати їх до дверей, і коли, крім греків та думних старців, у божниці не лишилося нікого, базилік узяв великого київського князя під руку й чемно повів до вівтаря, де вже стояла мідяна миса, повна води. Далі заходився знімати з Володимира черес із мечем та сустугу, а Доброчин насторожено запитав:

– Треба... голим?

– Не треба голим князь, голим хрестити прості люди, – заспокоїв його сол грецького царя.

Доброчин та бояри зітхнули: ця віра розрізняла простих і ліпших людей.

Ніяково посміхаючись до чужих доторків, князь Володимир одвів руку архімандрита й почав сам розстібати гаплики, й коли скинув синю свитку в золотих квітах, архімандрит сказав, що цього досить.

Нічого надзвичайного, в обряді не було. Всі четверо Христових жерців стали навколо Володимира, архієпископ Димитрій щось проказував і співав, йому приголошував лише Настас Корсунянин, потім старий умочив якийсь віхтик у воду й покропив князя «хрестом». А потім усі вп'ятьох почали ходити вервечкою навколо миси, причому архієпископ кілька разів зупинявся й проказував якісь слова, архімандрит же, а також Григорій та Настає йому вторували. Потім дідок дав новонаверненому хрест.

Це збоку здавалося найнеприємнішим, але Володимир бадьоро посміхався до вуйка та бояр, – певно, теж чекав чогось незвичайнішого.

– А воно зовсім не болить, – пожартував князь Володимир, уже вдягшись і позастібавши свитку на всі гаплики. Архімандрит подав йому черес із мечем і сустугу нашийну.

Та коли потому вийшли надвір, старці зненацька збагнули, що все не так просто й Володимирові болить. Він бадьорився, Доброчин же відчував на ньому й на собі погляди сотень городських і посадських киян, які невідомо коли й зібралися круг божниці. В багатьох очах було співчуття, в деяких осуд і зневага, але ще більше поглядів виражали побоювання й страх. Кожен усвідомлював, що в життя Києва входить щось нове, та воно було такс невідоме й таємниче, що могло викликати лише невиразні передчуття. Це лякало.

Дума зібралась по обіді й говорила тільки про вранішню «христьбу». Майже ніхто досі не бував у грецькій божниці, яка ще з часів Ольжиної молодості стояла на Лисій горі, й хоч у самому обряді не було нічого відстрашливого, в багатьох лишилось одчуття, мовби сьорбнув скислого борщу або вліз голий у жабуриння. Про це нагадував золотий хрестик у Володимира на душі.

А Доброчина ввесь час непокоїло інше. Шеститисячний полк, який два тижні чекав у Хрещатому яру знаку рушати, сьогодні зранку нарешті вирушив у далеку путь. На чолі полку був син тисяцького воєводи Претича – великий боярин Звенко. А Доброчин сидів за столом і крутіїв між пальцями хартійний згорток, на шнурку якого висіла золота Василієва печать. Густо списаний різами жовтий лист непокоїв світлого князя. Він навіть не міг би сказати до пуття, що саме в тому листі його непокоїть, – які саме слова, але відчуття небезпеки не проходило.

Претич сидів замкнений на всі замки. Ждан із самого початку намагався його відімкнути, але старання головного воєводи сходили намарне. Тоді він підійшов і сів коло Доброчина. Світлий князь також мовчав, і в Жданові мовби щось уломилося – він зів'яв над стільницею й поклав голову на кулаки.

– Сидимо, як на похороні, – видихнув він.

У цих словах Доброчин раптом убачив якусь гірку правду. Йому згадався ранній ранок торішнього різдва, й він подумав, що таке саме почуття охопило було його та Стана й тоді. Все в цьому світі повторювалось. Нове було тільки те, що світлий князь тепер усвідомив: це похорон богів... Але він спитав Ждана Будимиронича, бо живі все-таки лишались живими й мусили дбати про живе:

– Четати вмієш?

Ждан навіть не підвів голови:

– З якої речі! – Таких запитань йому ще ніхто зроду не задавав.

– Ні ти не вмієш, ні я... – мовби сам собі проказав Доброчин і тоскно глянув уподовж столу. – Ніхто...

– Чого це ти ратуєш за четання? – підвівся Ждан. – Дивно слухати. Що я, волох, чи що?

Доброчинові муляло одне слово. Це могло бути те, що посилювало в ньому відчуття непевності.

– Що то є «желз»? Чув ти таке слово? – спитав він. – Мовби тхне жовчю...

– Желз? – Ждан поплямкав, неначе теж відчув присмак жовчі на язиці.

– Треба вчитись книжної хитрості, – сказав світлий князь. – Дивлюсь, як те теля на нові ворота, й нічого в цих різах не доберу. – Він дедалі дужче тривожився й урешті звелів гукнути Стана, бо не хотів кликати писця, який писав цей уклад з царем Василієм.

Старійший київський волох був слабий, його привели попід руки двоє челядників, він розгорнув згорток хартійної книги й уголос перечитав уклад.

Ждан вигукнув до світлого князя:

– А ти казав «желз»! Думаю – що за дурне слово?..

– Ну, а що таке «жезл»? Теж не відаєш.

Вислухавши уклад з початку до кінця, Доброчин урешті знайшов слово; це був не просто якийсь там «жезл», а «жезл стольника», що його дарував Володимирові грецький цар.

– Оце так розщедрився! – вибухнув Доброчин, лютуючи на самого себе, що при складанні договору не звернув уваги на такі підступні слова.

Він послав десятку гінців услід за Звениславом Претичем-молодшим: увійти до Переяславля й стояти там. А Муромцеві звелів підняти сотню молодшої дружини.

ЦВІТНЯ Ж

У П'ЯТЬНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Почалась велика післяпасхальна п'ятниця, базилік архімандрит сидів як на голкак, а полковий воєвода Звенко Претич і не думав залишати Переяславль. Минали дні. Вії; щось там торочив про перековування коней, але Грек Мудролюб відчував, що причина зовсім не в конях, хоч і небачив тієї десятки київських гінців, яка наздогнала полк майже під Переяславлем.

У городі чувся безнастанний клекіт ковальських молотків, але це не могло завести грецького сла в оману: не вирядив же Доброчин воїв на некованих конях у таку далину!

Й коли в п'ятницю прибув до Переяславля світлий князь із сотнею дружини, а з ним ще кілька значних бояр, Грек Мудролюб уже не мав жодних сумнівів. Причиною міг бути тільки уклад.

Царський базилік архімандрит вельми багато надій покладав на це останнє сольство, сподівавсь отримати за нього в патріарха Николая Хрисоверга архієпископський сан. Але якщо скіфські князі раптом почнуть заперечувати проти укладу, його сольство повернеться до Константинополя ні з чим: Василій суворо попереджав не поступатися скіфам.

До світлиці неквапом увійшов світлий князь, але ця розважлива неквапливість могла підманити кого завгодно, тільки не його: очі скіфського архонта лагідно посміхались, а Грек Мудролюб уже досконало вивчив кожну зморщечку біля цих лукавих очей. Найпідступнішим був саме той лагідний посміх.

Разом з Доброчином увійшло кілька бояр: Ждан Будимирович і Звенислав Претич, Ілля Муромець і Любомир Вовк.

Грек Мудролюб низько вклонився перший, хоча за статусом Костянтина Багрянородного базилік імператорський мав тільки кивнути на поклон варварських вождів. Доброчин стримано кивнув у відповідь. Усе вийшло навпаки, й це не провіщало нічого втішного. Доброчин сів до столу й витяг із-за череса хартійний сувій, тоді запросив грека сідати, й коли той теж обережно сів, князь двома пальцями підсунув сувій з печаттю ближче до нього. Тим часом з'явився викликаний кимось протоієрей Настас. Доброчин поманив його й мовив базилікові:

– Так вийшло, що не можемо дати цареві обіцяний полк: заратився з нами норманський король Ерік. Свої рани дужче болять. Ну, а цар хай пожде до того літа. Базилік архімандрит, не знаходячи слів на відповідь, лише мовчав, але не квапився повертати грецької хартії укладу. Він ані слову не вірив про того Еріка Норманського: то був лише пристойний привід скасувати уклад. Грек Мудролюб ще сподівався якось уладнати справу. Тим часом Доброчин, мовби між іншим, запитав у базилікового тлумача, що роблять у царевому хоромі стольники. Настас довго плутався в грецьких назвах і врешті безпорадно замовк, але в базиліка архімандрита розвіялись останні сумніви. Доброчин сказав:

– Це щось ніби чашник великого князя? Я був чашником княгині Ольги ще в свої холопські літа... Ти відаєш, пане архімандрите, – теж мовби між іншим звернувся він до грецького сла, – що я десять років був обільним холопом?

Базилік чудово знав про життя цього скіфського архонта й ствердно кивнув. Ці натяки теж не обіцяли нічого втішного, і все-таки Грек Мудролюб сказав через тлумача:

– Стольник-великий чоловік у Царігороді! Це було в дуже давню давнину, коли стольник подавав цареві чашу. Тепер стольник дбає про борошно для всіх імператорських тагм: і піших, і кінних, і ладійних... Це значний царський муж...

– Справедливо, – погодився світлий князь. – Це саме і я чинив обільним холопом. То для мене був вельми значний чин: жоден холоп не сягав ще так високо. Всі київські й переяславльські холопи заздрили мені.

Він старанно з усіх боків обсмоктав тс кляте слово, мовби й справді забувся про двохартійннй уклад, один із сувоїв якого лежав десь у скрині грецького сла, а другий Доброчин підсовував до нього все ближче й ближче, тим самим позбавляючи базиліка останніх надій. Доброчин по-старечому важко підвівся й показав йому спину, змусивши старшого за себе базиліка схоплюватись і квапливо вклонятися йому вслід. У Грека Мудролюба це вийшло незграбно й смішно. То теж була одна з хитростей скіфського вождя. Колись в Ольжипому селі цсіі архонт змусив його дертись угору сипучим піщаним урвищем, роздягши перед цим догола, а сам стояв, схрестивши руки, на кручі, мов Геракл або Аполлон.