Текст книги "Похорон богів"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 39 страниц)

Бранці були всі дужі й молоді, частину з них належало поділити між воєводами, інших розпродати купцям, але він знову запитав Претича, який хитро посміхавсь у вус:

– А для мене?

– Ходім, – сказав Претич, киваючи в бік власних воріт. За воротами Претичевого дідинця стояла двоколісна печенізька вежа, така розложиста й містка, що в неї могло б улізти двадцятеро. Біла повсть вежі була вкрита ведмедном шерстю догори, а всередині вся вистелена килимами – такі дорогоцінні килими привозили до Києва лише багдадські та хорезмійські купці.

– Чия це вежа?

– Ольгердина.

– А вона... є?

Претич кивнув до свого хорому. Доброчин більше не питав.

Ольгерда сиділа в кутку невеликої одрини й ні на кого не дивилась, а з-за неї виглядало троє дітей, смаглявих і косооких.

– Це твої сини? – спитав Доброчин по-полянськи. Ольгерда навіть не глянула в його бік, і він повторив запитання свейською мовою. Ольгерда лише люто зиркнула з-під білявої брови.

– Ханичі. Її й Ільдеєні сини, – замість Ольгерди Людвіківни відповів Претич.

– Як же ти їх доп'яв?

Претич засміявся:

– Я досяг нового хана Булгака за Дніпром – аж по той бік Ворскли.

– Ратився з ним?

– Двічі. За другим разом кажу: «Давай таля [21][21]
  Таль – заложник.


[Закрыть]. Та не простого пастуха, а ханича!» А він. сам дав мені цих трьох, а з ними заодно й мамку, ханшу-вдову.

Донька старшого Свенельдового сина ворухнулася, щось по-печенізькому сказала до дітей, але цієї мови не знали ні Доброчин, ані Претич. Доброчин сказав:

– Стережи, як ока в лобі! Ці троє отроків будуть для нас мечем і щитом. Булгак-хан пошкодує. Він ще молодий і не навчився бачити на тридцять років уперед.

Доброчин згадав отця пресвітера, якому належали ці слова, Але йому належали й інші. Час розкидати й час громадити зовсім переплуталися й навіть злились, і Доброчин сказав Претичеві:

– Навчителем цим вовченятам буде Закур. Спершу пришлеш його до мене, бо з вовченяти вельми швидко виростає вовк.

І тепер йому вже згадалась княгиня Ольга, яка називала його теж вовченям. Закони життя були в усі часи однакові.

Претич стояв ще в прнпалих пилом чоботях і витяжному корзні через ліве плече. Старий мусив спочити після дороги, але за воротами стояв щойно пригнаний полон, і вони разом вийшли з хорому.

На вигоні Доброчина охопили інші думки. Він дивився на тисяцького воєводу, який порядкував серед дружини та малих воєвод, і намагався сам собі пояснити, чому й досі немає вісті від Вовчого Хвоста. Після його виходу минав одинадцятий тиждень, хоча за місяць можна було зламати князя Родю й давно повернутися назад. Змогти тих радимичів мечем не важко, сам собі думав Доброчин, бо скільки в того Роді лапотників! Але Вовчого Хвоста нема...

Щось мало статися.

І раптом Доброчин згадав, що не про все встиг розпитати старого воєводу.

– А варягів у Булгака-хана не було?

– Отой лише, – Претич показав пальцем на задній ряд. – Местишин гридень.

Доброчин пішов у задні ряди. Скуті по четверо в ряд натомлені бранці сиділи просто в поросі. Цього низького опецькуватого варяга князь добре пам'ятав, не міг згадати лише на ймення.

– З ним був ще один, – сказав Претич. – Довготелесий такий. Звався Карлом.

Доброчин кивнув. Коли Лідулфост вирішив одкинутись від Актутруяна, він прислав був до Доброчина двох своїх. Одним із тих двох був цей опецькуватий.

– А де ж той?

– Десь його клюють ворони. Ці обидва були Местишині гінді» Булгак обох видав, але Карл хотів утекти в степ...

– Де Местиша Варяжко? – спитав у опецькуватого світлий князь.

– Не відаю.

– Ти був його гінцем.

– Це було того літа.

– Де він тоді був?

– У вятичах.

– А чого слав вас у степ?

Варяг здвигнув круглими плечима:

– Ясно чого... Хан мав ударити Київ знизу.

Все впиралось у Вовчого Хвоста. Тепер Доброчин був уже майже певен, що Вовчий Хвіст не з доброго дива затримавсь у Радимицькій землі: це могло статися тільки через Местишу Варяжка.

По обіді він призвав Ждана Будимировича й звелів нарубати полк – сотень п'ять свіжої верхової дружини, яка не була з Претичем у степу. Він подумки картав себе останніми словами, що послав переяславльців на човнах, хоча для радимицьких боліт човни здались були йому тоді найпридатнішими.

Ждан Будимирович несподівано сказав:

– Прийшов гонець од переяславльського посадника.

– І ти кажеш мені це аж тепер! – Доброчин зрадів і розсердився на головного воєводу.

– Аж тепер, – підтвердив Ждан Будимирович. – Бо гонець уже два з половиною місяці як не бачив Вовчого Хвоста.

– Хай прийде, – зітхнув Доброчин, через силу посміхнувшись. – Що він рече?

– Судка знову чинить якісь кови [22][22]
  Кови – лукавства; звідси давньослов'янське «коварний».


[Закрыть].

Світлий князь нагадав:

– У нас його син Ходота.

Ждан покликав гінця, разом з гінцем до світлиці увійшов Претич.

– Коли ти бачив Вовчого Хвоста?

Гонець замислився:

– Сьогодні яке? Десяте? Він послав мене на третій день по Юровому дні... У двадцять шосте цвітня.

– З радимичами була рать?

– Не виділи й лаптя радимицького! – запевнив гонець.

– Тоді отой Флелаф щось плутає або бреше, – дійшов висновку Доброчин. Але згодом і цей здогад перестав триматися купи. За останні два з половиною місяці Вовчий Хвіст міг перетягтись волоками на Оку, якщо вятицький князь переступив клятву й знову заратився.

– А чого ти так «швидко» прибіг? – зайшов у розмову Претич, глузливо дивлячись на переяславльського гінця.

– Впіймали були мене радимичі... – зізнався гонець. – Тоді одпустили, але вже без коня...

– За два з половиною місяці можна було доповзти на череві. А де ж твій кінь?

– Погинув.

– Чому ж ти не зладнав плота? – спитав. Ждан Будимирович.

– Та ось через оце, – сказав гонець і зняв із себе штани та сорочку. Над правим ліктем і правим коліном видніли ледве загоєні рубці. Бояри й Доброчин мовчки відвернулися до вікон. Тепер, коли вони повірили йому, гінця взяв сором. Він заходився тремтячими пальцями натягати штани. Помахом руки Доброчин вирядив гінця із світлиці.

А надвечір прийшов ще один гонець: його привів до свого вуя великий князь Володимир:

– Од Вовчого Хвоста.

– Що переказує твій воєвода? – спитав Доброчин гінця.

– Вовчий Хвіст убив Местишу Варяжка.

– Хто це тобі сказав?

– Сам видів.

– Коли?

Гонець відповів без найменшого вагання:

– На п'ятий день од Юрового дня.

Доброчин розлютився: знову той самий Юрів день! То було якесь чортами зачакловане коло, а не божий день.

Але гонець розповів про січу біля гирла річки Піщаної та про те, як Вовчий Хвіст сам задавив татя Местишу. Потім вони ще півтора місяця ганялися за радимицьким князьком, ганялися й сміялись, мовляв, радимичі втікають на самий вигляд Вовчого Хвоста. А потім була друга січа на тій-таки Піщаній, вони розбили радимичів і взяли лапотника Родю в полон.

– Днів за два-три Вовчий Хвіст буде тута, – закінчив гонець.

Доброчин відчув себе молодим і безтурботним.

– Перелопатив уже Претичів полон? – весело спитав він у Володимира.

Великий князь київський байдуже кивнув:

– Дав Претич зо два десятки.

– Та забирай хоч усіх! – озвався тисяцький воєвода. – Ти більше сам не взяв. – Він виправдовувався задля Доброчина.

– Де посадив нових? – спитав світлий князь у сестриного сина.

– В Ольжиному дворі.

– А нам покажеш? Воно-то, щоправда, скоро ніч... але ми й уночі бачимо.

Претич відмовивсь їхати до Щекової гори, він був надто втомлений і хотів спати, але Доброчин, Ждан та Володимир посідали верхи й майнули на Поділ. На Ольжиному дворі ще не зайшло сонце, коли Володимир звелів повиводити на терем нових дшчат.

Очі Доброчинові знову розбіглися, як і сьогодні на вигоні за Красними ворітьми, і йому стало шкода себе й чогось назавжди втраченого.

– А мені на те літо вже буде п'ятдесят, – несподівано сказав він неначе сам до себе. Дівчата тислись на теремі біля дверей, мов отарка наляканих молодих ягничок, лише одна стояла осторонь і крутила пальцем кінчик коси, зрідка позираючи в бік світлого князя. Володимир теж помітив це й шепнув.

– На тебе накидає оком.

Доброчина мучили суперечливі почуття. Коли дівчата побігли до своїх світлиць, ота дівчина сказала, не потуплюючи зір.

– Я тебе знаю.

Доброчин аж похолов. Голос у дівчини був тихий і грудний і мовби закрадався видушу

– Звідкіль знаєш мене?

– Бачила у Перемислі. Ти світлий князь Доброчин.

– І що з того? – спробував засміятися князь, але усміх вийшов кислий і жалюгідний, і він це відчув.

– Нічого... – Дівчина аж тепер знітилася й потупила зір, а він побачив у неї в пазусі мотузочку То могла бути ладанка від уроків або хрест.

Наложниця пішла до сіней за іншими дівчатами, а домажирич Ольжиного двору сказав, що Володимир запрошує до вечері Стіл, у красній світлиці був накритий на трьох, і Доброчин відчув раптовий напад голоду

Володимир цілий вечір говорив із Жданом про дівчат, яких прислав йому Булгак-хан або взяв у полон сам Претич Він виказував неабиякі знання, й Доброчин не впізнавав загалом небалакучого небожа...

Вечеря затяглася до перших півнів

До своєї одрини, де спав сам, Доброчин ступив непевним кроком. Біля божниці блимав свічничок, який освітлював лише найближчий кут одрини, але Доброчин раптом відчув, що він не сам у напівтемнім приміщенні. Він підійшов до єдиного вікна. В сінях затихали кроки челядника, який завжди скаржився князеві на життя; сьогодні Доброчин не мав бажання слухати його скарги й нетерпляче махнув рукою. Світлий князь стояв і ждав, поки причаєна в одрині жива душа сама озветься Його знову посіли ті самі невиразні відчуття, що й на теремі Ольжиного двору

Нарешті в кутку за вогнищем хтось ледь чутно зітхнув, на середину одрини вийшла жінка в довгій світлій сукні

– Хто тебе сюди впустив? – Доброчин упізнав ту дівчину з Ольжиного двору. Він здогадався про неї ще тоді, коли ввійшов і відчув, що не сам в одрині.

– Молодий князь, – відповіла дівка – він оддає мене тобі, бо я знаю тебе ще з Перемисля.

Доброчин спитав:

– Ти русинка?

Для русинки в дівчини була надто світла коса, але говірка здавалась досить чистою.

Вона підступила ще на крок.

– Я не відаю... Торік мене взяв хазарський купець, а навесні перепродав ханові Булгаку. Тепер я тут...

– Була наложницею хана? – зверхньо посміхнувся в темряві Доброчин.

– Я незаймана, – майже спокійно відповіла вона. – Отой молодий боярин чи князь прислав мене до тебе. Він твій син?

– То великий князь київський.

– Він любить тебе.

– Я рідний брат його матері. Що він сказав?

– Щоб і я тебе любила.

– Взавтра княгиня тебе прожене. – Він казав про свою жону Богуславу.

– Не прожене, – відповіла дівчина – Княгиня сама привела мене сюди.

– Богуслава? – недовірливо перепитав князь. Він раптом витверезів Поряд із цією дівчиною йому стало самотньо й важко на душі Вчинок Богуслави його вразив. У щоденних клопотах він забував про свою жону, а вона так несподівано про себе нагадала Богуславі, як і йому, минав сорок дев'ятий, вона вже втратила божий дар народжувати дітей, навіть не робила з того таємниці, як декотрі княжі та боярські жінки. Одного разу навіть сказала була мужеві: «Стала вже я стара, візьми нову жінку чи наложницю, он скільки холопок у дворі...» Доброчин вважав ці її слова нещирим жартом. Але сьогоднішній вчинок його спантеличив і розчулив, і Доброчин не знав, що казати й що думати.

– Яке твоє ім'я?

– Було Ліла, – відгукнулась дівчина й підступила ще на крок, – а тепер Софія.

– Чому «тепер»? – спитав Доброчин і тут-таки здогадався: на шиї в дівчини висіла мотузочка чи тонесенький ремінець. – Ти хрестата?

Дівчина витягла хрестик з пазухи й показала йому:

– Я день і ніч молила бога..

– Про що?

– Щоб не дістатись печенігові, – сказала вона – Й тепер також молитимусь.

– А про що тепер?

– Щоб навернув і тебе до себе.

Вона стояла навпроти нього майже впритул, од її коси млосно пахло любистком – аж йому наморочилося в голові Коли и устигла змити голову? – подумав Доброчин, бо запах любистку ще й змішувався з духом юного дівочого тіла. Але останні слова Ліли-Софії вдруге витверезили його Йому стало прикро й гидко. Все життя його примучували до того грецького бога Христа, намагаючись мати з того якусь користь для себе. Ця дівка навряд чи сподівалася на зиск, але Доброчин уже не міг здолати чуття відрази, що його викликали в ньому її слова.

– Можеш ночувати тута, – сказав він і, обминувши дівчину, потяг ноги до сіней.

Ліла-Софія навіть не обізвалась.

ТОГО-ТАКИ ЛИПНЯ

В ДВАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Рогніда просто наступала Володимирові на п'яти, з ранку до вечора ходила за ним назирці й робила все, аби тільки чимось привабити ввечері до своєї одрини. Хором був великим і мав багато одрин та світлиць, і хоч по той бік сіней були володіння великої княгині Марії,'Рогніда часом заглядала й на той бік, щоб потай од Марії сховати десь у кутку ладанку з одворотним зіллям. А приворотного в Рогніди висіли на стінах цілі снопи Вона вдавалась до всіх випробуваних потвор і чарів, випробувала всі кови подільських ковалів, і все-таки їй дуже рідко щастило залишити в себе великого князя. Хоча в Марії Володимир взагалі не ночував, але це теж не бозна-як тішило Рогніду

Учора в Рогніди видався щасливий вечір: Володимир допізна загаявся коло дітей, а потім так і лишився в городі Рогніда обережно притулилася щокою до його плеча. Володимир завжди спав з розтуленими губами, й коли вдихав – спідня губа смішно деремезила: пеф-пеф-пеф... Од того звуку Рогніді ставало спокійно й весело.

За важкими дубовими дверима вже обережно походжали поварні та світличні челядниці й робітники, а в одчинене вікно долинало тонесеньке лошаче іржання: її-ї-і-і... Лошаті стурбовано відповідала кониця.

Рогніда підвелася з ложа й тихенько причинила вікно. В одрині знову стало тихо, Рогніда схилилась над Володимиром майже до самих вуст, аби відчути знайомий віддих Вона так довго й непорушно чипіла над ним, аж поки їй перейняло подих і спину всипали холодні мурашки.

Рогніда знову відійшла до вікна – якнайдалі від Володимира – й накинулась плащем. Це повторювалося вже втретє або вчетверте, й Рогніду пойняв страх, вона ладна була крикнути й збудити мужа.

Мурахи поволі вгамувалися й зійшли, але серце й досі перелякано гупало, аж під плащем стріпувалася ліва грудь На божнику горіла тільки Ладина свічка – за цим вогником Рогніда ревно стежила день і ніч. Тепер вона підійшла й позапалювала свічки перед кожним домовим богом, пошепки звертаючись до них зі словами каяття.

Слова були варязькі.

Коли Рогніда збагнула цей мимовільний гріх, одна свічка погасла й зачаділа Жовтий віск розплився коло свічки химерним горбкуватим коржем Велика княгиня глянула й затремтіла: корж нагадував жовтого мерця.

Рогніда мимоволі зойкнула Володимир прокинувся й сонним голосом запитав.

– Хтось наче крикнув?

– То тобі вві сні, – силувано посміхнулася Рогніда, знову нишком глянувши на божник Погасла свічка й досі курилася перед Дажбогом Це був лихий знак Рогніда найдужче боялася саме цього бога Можливо, той страх залишився ще від тих уже призабутих часів, коли Доброчинова рать узяла мечем її рідний Полоцьк, на знаменах та прапорцях ратників був Дажбожий лик – восьмипроменеве золоте Сонце, яке спопелило зубатого варязького Змія-Бика

Дажбог подавав їй знак смерті Сколупнувши наплилий під свічкою віск, вона почала дрібно його кришити, неначе це могло порятувати від близького зла, а потім викинула крихти в холодне вогнище

Володимир довго лежав, утупивши очі в стелю. Йому справді приснився лихий сон, але великий князь марно намагавсь його пригадати спогад щоразу вислизав і вислизав, просіювався піском між пальців

– Світлого князя там не видно в дворі? – спитав він Рогніду, яка дивилась у вікно. Спитав просто задля того, щоб перебити думку про сон, але це не допомагало.

– Ще рано, спи, – відповіла мужеві Рогніда.

– Приверзлася якась мара.. – Володимир підвів голову й з надією глянув на княгиню.

Це кинуло її знову в трем.

– Чого ти так дивишся? – раптом побілілими вустами прошелестіла вона.

Незрозумілий Рогнідин переляк його розважив. Князеві стало шкода жону, яка взагалі досить докучала йому переслідуваннями, хоч винним у цьому він відчував саме себе.

Володимир усміхнувся до Рогніди:

– Сонце зійшло?

Він бачив руде Рогнідине волосся, яке горіло під першим промінням ясним вогнем, неначе в одрині від того повиднішало, а про сонце запитав теж просто так – аби розвіяти її незбагненні страхи

– Зійшло, – прошепотіла Рогніда, думаючи про те, що іноді думки передаються від людини до людини.

Володимир більше не силкувався згадувати свій сон, і Рогніда почала потроху заспокоюватись. У стайнях знов тоненько заіржало лоша, з курників стало чути сокоріння, рипнули завіси Княжих воріт Володимир підвівся й почав шукати чоботи, він завжди мав клопіт з тими чобітьми.

У пошуках чоловікових чобіт Рогніда остаточно заспокоїлась. Коли на Маріїній половині почулися перші голоси, Володимир урешті вдягся й вийшов, а челядниця привела до Рогніди дітей. День починався звичними клопотами.

Але хоч би що вона цього дня робила й хоч би де була, рогніді раз по раз пригадувалась вранішня подія Перед очима неначе й досі стояла жовта мрецька голова, й княгиня над усе боялася, щоб цей знак не повторився сьогодні ще То було б уже геть нестерпно.

Таким знаком могла бути собача або й куряча смерть, і Рогніда вирішила цілий день не виходити з хорому далі терема – ба навіть далі сіней, щоб ненароком не вздріти чогось лихого.

Хворобливого Ізяслава вдарив Маріїн син Святополк. Іншим разом Рогніда не проминула б вилаяти Марію, але в сінях Марії не було, а на терем Рогніда не схотіла виходити Послала челядницю розборонити дітей.

Потім прийшов домажирич. Він просив велику княгиню спуститися до медуш, бо чашник і підчаший не можуть дати раду щойно привезеним з Корсуня винам, але Рогніда навіть у медуші не пішла, хоч мала це за свій особистий клопіт

Так минуло добрих півдня.

По обіді Рогніда звеліла челядниці принести кужіль і сіла прясти. Вовна була добре виварена в гречаному лузі, біла та пухка, веретено заспокійливо хурчало між пальцями й швидко повніло. До полудника Рогніда напряла двоє веретен, а коли гукнула челядниці принести третє, за Подільськріми воротами вдарили в щити

Удари були лункі й мірні, мов сотня дружинників ішла Боричевим узвозом крок у крок, і Рогніда затамувала подих

– Що там таке? – спитала вона в челядниці, яка ввійшла з новим веретеном у руці.

Челядниця стенула плечима й побігла глянути. Тим часом удари в щити ближчали й ближчали й незабаром почулись од самих Княжих воріт. Убігла захекана й збуджена челядниця.

– Вовчого Хвоста несуть!

Рогніда хотіла була вже перепитати, що то за такий «вовчий хвіст», якому стільки шани, а тоді раптом похолола й підбігла до вікна. Четверо мужів саме заносили до Княжих воріт небіжчика, накритого до підборіддя червоним щитом, за ним ішла сотня опричників, мірно вдаряючи оголеними мечами в щити.

Смерть спостигла Вовчого Хвоста сливінь під самим Києвом. Переяславльські насади вже проминули були Вишгород і пливли Повз гирло Десни. Ось-ось мало зійти сонце, вітер був низовий, коли з переднього насаду, на якому плив і велій боярин Вовчий Хвіст, помітили довбанку, що серединою річки прямувала до гирла Десни. Чоловік у довбанці сидів спиною до них і щосили гріб веслами. Довбанка йшла просто на передній насад, і коли до Неї лишалося сажнів з десять, переяславльський посадник гукнув жартома:

– Хапайте татя!

Заскочений зненацька низенький опецькуватий чоловічок здригнувся й глянув на насад, який сунув просто на нього. Обличчя йому перекосив такий тваринний жах, що всі в насаді дружно зареготали Опецькуватий стямився й почав утікати до Десни.

Певно, Вовчому Хвостові так присудила Доля, бо він гукнув своїм веслярам:

– Переймайте!

Насад поволі розвернувся носом до втікача.

– Десь я його наче бачив, – сказав до Покотила Вовчий Хвіст, але стареча пам'ять зраджувала, лишилось тільки невиразне і якесь вельми неприємне відчуття. Двадцятивесельний насад швидко наздогнав довбанку, Покотило дістав з днища багор, але Вовчий Хвіст вирішив сам підчепити вутлого човника: десь-то так було йому написано на роду. Він загородив гак багра в просмолену корму човника й потяг на себе, в цю хвилину чоловік у довбанці кинув весла й схопив лук, який лежав у нього під ногами. Переяславльський посадник і крикнути не встиг. Пущена майже вдотик важка стріла пробила горлянку й вистромилася з потилиці, Вовчий Хвіст і не мріяв про легшу смерть.

Тепер переяславльський посадник уходив до княжого київського двору, входив урочисто під червоним полянським щитом, а позаду вели на мотузку його вбивцю.

Кияни добре пам'ятали сього опецькуватого коротуна, Свенельдового й Местишиного гридня Флелафа. Претич подарував йому життя – продав Мусієві Хазарину холопом, та Флелафові пощастило втекти, й він вирішив пробиратися до радимичів, де, на його думку, мав бути Местиша з варязьким коромольним полком. Але біля гирла Десни натрапив на переяславльців.

Так загинув останній варязький ярл Ульвсванс – Вовчий Хвіст, Святославів брат і переяславльський посадник, який був не завойовником Полянської землі, а її захисником і рідним сином, хоча в жилах його текла варязька кров.

А ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ РАНІШЕ...

(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)

Був я вже другий рік підчашим, коли це каже до мене Вовчий Хвіст:

– Кличе тебе домажирич Мусій Хазарин.

Питаю чого? Каже – будеш теперки ти чашником. Кажу: а ти ж як?

– А мене, – каже, – Свенельд «жалує» сотником.

А бачу – не радий Вовчий Хвіст.

– Мене, – кажу, – сотником він ніколи не наставить.

А він рече:

– В Переяславлі я був би досі малим воєводою А що то за сотник у мої тридцять і дев'ять літ? Свенельд зумисне вдержує мене в Києві.

Питаю: пощо?

Каже: бо не любить мене та мого батька.

Це я вже й так знав. Старий Ульвсванс та його старший син дружили більше з переяславльськими сіверянами й полянами, а це було коромолою в Свенельдових очах. Він усіх нас давно б винищив, коли б мав з когось іншого брати дань.

Кажу Вовчому Хвостові:

– Ти ж варяг, то й іди.

А він одказує.

– Не всі ж бо варяги такі, як оці Щековичі.

Кажу йому йди бодай сотником

– Мушу, – каже, – йти...

Й сумно так усміхається.

Я вже теж збагнув, що в дружині йому буде не з медом, але ж і я ще всього не знав.

Його найлютішим недругом став там Людвік Свенельдич Дютові минуло двадцять і четвертий рік, а Свенельд уже давно наставив свого синка сотником. А Вовчого Хвоста аж оце тепер.

Ну, а мене домажирич наставив старим чашником. Своє діло я ліпо знав, тож і не випручувався, бо холоп є холоп, що скажуть – мусиш чинити, інакше заробиш і батога

Став я частіше заходити до княжого хорому то це, то те Наді мною ще були огнищанин та домажирич, але старий чашник також не останній у княжому дворі

Одного разу перестрів мене коло стаєнь Вовчий Хвіст і став розпитувати: та що, та як, та кого тобі дали підчашим? А тоді й рече:

– Щось ти вельми задрипаний. Он скоро пальці повилазять з чобіт, а лікті та колінця мало не світять.

Кажу, що мені дали, те й ношу.

А він каже:

– Тепер ти не простий холоп. У дворі всім усе дає чашник. А ти не жди, поки хтось прийде та покладе тобі на коліна, що хочеш, те й бери.

Досі я на все це просто не дивився, тепер же думаю: йдіть ви під три чорти! Візьму й на зло вам усім уберусь боярином!

Пішов я до підклітей і вибрав собі найдорожчий стрій. Боярського, правда, нічого не було в підклітях, кожен боярин шив собі все сам. Зате я взяв чоботи й стрій десятника. Хай їм усім чорт!

Ну, а Малушу, мамку твою, стара ще торік узяла пестункою Хоч куди, бувало, йде, а Малушу бере з собою А вбирала її так, як ото вбирають лельку перед святом Геть в усе чистісіньке та нове. Питаю Малушу:

– А де ж ти їси? На пекарні з челяддю?

Каже: нє, з княгинею за столом.

А була й досі худенька й квола.

Питаю: а про княжича мовчить?

Каже – не згадувала більше.

А твому батькові минув уже чотирнадцятий рік За це літо княжич Святослав добре вигнався й покремезнішав, а голос його згруб. То ж він колись бавивсь манюнім меченятком, а тепер уже носив при боці справжнього меча. Коли та як навчав його Асмус боротися – того вже й не скажу, бо досі княжич з гридьбою не боровся Сидів тоді Асмус у новому Ольжиному дворі, там, певно, й навчав княжича. В мене ж не було діла в Ольжиному дворі, там був свій чашник і свій огнищанин, бо стара тримала в порубах двору золото та повні барила гривних і ногатих кун

В Ольжиному дворі на Щекавиці сидів здебільшого й княжич – у Києві лише ночував. Бувало, як виїде зранку, то там і висидить усенький день, а з цього літа зачав ходити на влови з Асмусом – я видів його кілька разів, хоч він у мій бік і не дивився. Востаннє бачив княжича Святослава того Дня, як гридницею пішла чутка, що Лют убив Вовчого Хвоста

Видно, Вовчому Хвостові було на роду написано – вмерти од стріли Та й не якоїсь, а таки варязької.

Кови між ними почалися давно – ще як Свенельд наставив Вовчого Хвоста сотником. Лют раз по раз чіплявся до Вовчого Хвоста: то почне висміювати його конягу, то самого назве дідом або вайлом, а то нацькує на нього інших сотників, а ті й раденькі підлеститись до Свенельдового синка ~ чинять усе, що скаже. А коли Лют хотів найбільше йому допекти, то Називав його Претичевим приймаком або полянським сотником.

Жодного полянина в дружині давно вже не було: коли за Ольга та Ігоря ще лишалось кілька, то Свенельд вижив і їх. Останнім, мабуть, вигнав Претича. Та я в ті роки й не чув, щоб десь був на Русі боярином полянин а чи сіверянин. Про деревлян уже й не кажу. Єдиний був Претич, та й той тишком-нишком сидів у своєму дідинці, бо колись могла дійти черга й до нього.

А Вовчий Хвіст узяв та й посватався до Претичевої сестри. Хоч йому минав тридцять і дев'ятий, він досі не мав жони, бо не мав же в Києві й вогнища. Тепер же покинув гридницю й став сидіти в Претичевому дідинці – пристав цебто в прийми.

Отож Лют і називав його полянським сотником та Претичевим приймаком.

Вовчий Хвіст був зроДу небалакучий, і коли до нього сікався Лют, він, бувало, змовчить або відійде, а це ще дужче хапало Люта за живе.

Одного разу – я видів це сам – Лют Свенельдич так довго дошкуляв йому словами, що той не витримав і таки схопився за меч А тоді трохи охолов і каже:

– Якби ти був не такий молодий, я тобі закрутив би хвіст на спині.

Це було коло гридниці, й кругом товклося повно гридьби. Лютові підлабузники почали сміятися, мовляв, куди тобі, старому, мірятися з молодим Лют уже давно чекав цієї нагоди, а тепер лише підморгнув до своїх, мовляв, під'юджуйте далі, а сам каже до Вовчого Хвоста:

– Це ти мене боїшся. Злякався мого меча!

Лют був невисокий і не вельми кремезний, але мав страшенну силу в правому плечі – одним ударом одсікав живому бугаєві голову – я вже тобі казав колись про це? Й про оту його мечну хитрість, коли він мовби ставив себе під удар, але якось одвихавсь і вже сам замахувався. Цього в гридниці не вмів ніхто.

Отож він Вовчого Хвоста зумисне й під'юджував, щоб той урешті вийняв свого меча. Ну, Вовчий Хвіст не витримав і питає:

– Боротимемось пішки чи в сідлі? Лют каже:

– Верхи! – А кожен же гридень знав, що тої своєї хитрості Лют уміє лише верхи. – Боротимемося до кінця!

Цебто до смерті.

Посідали вони верхи й узяли щити, роз'їжджаються в різні кінці двору. Лют як зострожить конягу та як кинеться на Вовчого Хвоста – ну, думаю, пропав переяславець і зараз махне мечем, а Лют вивихнеться, й меч опиниться аж у коня за хвостом. А тоді Лют уже покаже...

Коли це сходяться – аж ні: Лют не діждався, махнув сам, і я аж геть потім усе второпав. Вовчий Хвіст якось по-вовчому вигнув свого хребта, що меч Люта зачепив його не кінчиком, а ближе до корінця – мало не хрестовиною. Такої хитрості Лют не вмів. Його меч ковзнув по хребті Вовчого Хвоста й розрубав чобіт самому ж Лютові, а Вовчий Хвіст ударив його в пику щитом, хоч міг би й стяти мечем голову, коли б захотів.

Після цієї пригоди Лют ще дужче затявся. Востаннє боролись у плавнях коло Дніпра, Вовчий Хвіст перебив меч Лютові Свенельдичу, а коли одкинув свого меча, бо мав за ганьбу йти мечем на голорукого, хтось простяг Лютові свій лук.

Вовчого Хвоста привезли вже возом. Коли я почув і прибіг, він ледве дихав. Подався я до Претичевого дідигщя, розказую Претичеві, а він вислухав і кричить:

– Біжи мерщій по волоха Стана!

Поки я того волоха розшукав, Претич уже перевіз Вовчого Хвоста до свого двору. Приходимо з волохом, а він:

– Рана затруєна.

Якби не волох Стан, а він був відьмак над відьмаками, поминай як звали Вовчого Хвоста, бо Лют устрелив його затруєною стрілою.

Вовчий Хвіст пролежав до самої зими, а з першим снігом забрав Претичеву сестру й поїхав до Переяславля. Свенельд уже його й не спиняв, щоб Вовчий Хвіст не мстився'Людвікові.

Новим сотником став Гліб – син Кунегунди Одноокої й Ігорів небіж. Він був дев'ятьма роками старіший за Вовчого Хвоста, але Свенельд Ольгович не любив усіх Рюриковичів, як і вони його. Тож він зумисне позбиткувався над Глібом, наставивши сотником у сорок вісім літ. Гліб же досі княжив у Ростові.

Але це сталося вже ген ближче до зими, влітку ж я їздив до батька в Любеч.

Кличе мене одного ранку стара – я з тивунами саме переважував горішнє збіжжя. Питає: батько живий? Кажу – не знаю Каже – то з'їздь та подивись. А сама дивиться, бо на мені новий десятницький стрій. Ти, каже, став схожий на боярина, котрий це, питає, тобі рік? Кажу: дев'ятнадцятий. Ну, каже, поїдь та подивись, а тоді й мені розкажеш.

Кажу: знову з Каніцаром, чи як?

А вона: з ким хочеш їдь.

Я вже й не пішов до Каніцара – подався просто до Миронога й кажу:

– Пусти Бориса.

Пустив. А далі йду до домажирича Мусія Хазарина: так і так, мовляв, їду до Любеча. Не питаю, а просто кажу, та й край. Вовчий Хвіст попереджав мене про Мусія, що то вельми підступний і лихий чоловік, але досі Мусій не вчинив мені нічого лихого. Я потім лише збагнув, що він хитрий: умів бачити наперед.

Ну, взяли ми з Борисом полотняний міх і йдемо до клітей. Одмикаю замок, кажу Борисові:

– Розсупонь міх. – І кладу туди пару чобіт і десятницьку свиту.

А він дивиться й рече:

– Поклади ліпше кожуха. Сам же казав, що поруб мокрий.

Я подумав, подумав і поклав кожух. Кожухи взимку носила сторожа – довгі такі, аж до п'ят.

Борис каже: а Мусій або Каніцар не одберуть?

А кат їх відає... Мене й самого вже трохи взяв страх. Щось я вельми розхазяйнувався, наче вже я огнищанин чи домажирич, а не холоп.

Але нічого, минулося. Борис каже про домажирича Мусія:

– Думаєш, він не видить, як до тебе та до Малуші ставиться тепер стара? Все видить і через те хитрує. Сподівається мати на тому зиск: бува станеш колись боярином.

Їдемо двоколкою через Дорогожицьку пущу й горлаємо пісень. Борис так досі й не викупився з холопства, я також обільний холоп, дарма що чашник. А вирвалися з Києва, й стало вільно на душі.