Текст книги "Похорон богів"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 39 страниц)

Року 988-го

МІСЯЦЯ ЦВІТНЯ

У СЬОМИЙ ДЕНЬ

Цей київський день почався звичайними клопотами. Після зими з буйними хурделицями весна була рання й провіщала врожай, на Дніпрових косах з'явилася перша паша, бо повінь швидко зійшла, й кияни вже підпасали худобу. Княжих коней теж вивели в луг, коней цього року в стайнях було багато, й вони заполонили всі гони між Почайною та Дніпром.

Після холодної зими коні мусили якнайшвидше обвітритись – на цьому наполягав Доброчин.

Він сам їздив по обіді в плавні й дивився, чи жирують жеребці, а також чи багато кобилиць готові прийняти сім'я, щоб дати на друге літо новий приплід.

Додому князь повертався втомлений і задоволений. Усе складалося на гаразд, княжий табун вийшов із зими бадьорим і життєздатним, урожай мав бути добрим і на лошат. Вечеряв Доброчин у старого тисяцького воєводи, в якого були ще Володимир і Ждан. Претич надміру бадьорився, та світлий князь відчував, що той лише приховує журбу за сином: од Звенислава Претича вже понад півроку не було вістей. Доброчин сказав тисяцькому воєводі:

– Але ж немає жодних вістей: і лихих такоже.

– Людина не піщина, щоб канути в воду – й нема, – докинув Ждан Будимирович.

Володимир мовчав, а Претич мовби вперше подумав про сина з такого боку. Це додало старому воєводі сил, він заспокоївся й почав куняти: його зморив білий мед, і розмову підтримували тільки Доброчин та Ждан Будимирович – Володимир докладав слово лише вряди-годи.

Й коли Претич урешті накунявся, знадвору почулися схвильовані голоси.

– Чи хтось до твого дідинця лізе проломом? – пожартував з господарем Доброчин, а Володимир і Ждан похапали мечі й вискочили на терем. Знадвору вже чулося завивання пса.

Володимир повернувся до світлиці схвильований:

– На небі вогняний стовп!

Претич та Доброчин теж повиходили на терем, але боярська челядь юрмилася серед двору й дивилась на хоромний димар.

Вогняний стовп стояв на полунічному боці неба й ледь похитувався. Місяця не було, небо ряхтіло чистими весняними зорями, а між ними стримів той стовп. Унизу він був блідіший і ширший, а вгору вужчав і закінчувався червоним вершком. Доброчин хотів сказати про це Володимирові, та стовпів раптом стало три: ті два виникли обабіч першого так несподівано, що світлому князеві аж подих перейняло. Він сутужно зітхнув і розгублено сам собі посміхнувся. Стовпи похитувались і хвилювались, а червона хвилька раз по раз перебігала ними з низу до вершка.

Потім обабіч них поволі проясніли ще два стовпчики. Челядь Претича юрмилася посеред двору дідинця, люди шептались і робили різні здогади, а господар упав у німоту й замкнувся на всі замки.

Потім Ждан та обидва князі обережно спускались поночі до Подолу – після вранішнього дощику Боричів узвіз був слизький. Віконце в першій хаті Гончарів світилося, дідо Стан стояв коло хвіртки й дивився на стовпи, що грали ліворуч од Вишегорода-Деснянського. Доброчин запитав, зіскочивши з сідла й привітавшись:

– Як мислиш – до чого цей знак?

– До раті, – сказав старий.

Доброчин зневажливо засміявся:

– Ратей щороку буває по дві й по три.

– Такий стовп востаннє бачили, коли мені минав дванадцятий рік.

Дідів голос незвично здригнувся, й Доброчин спитав:

– І що воно тоді знакувало?

Дідо врочисто ткнув пальцем у небесні стовпи:

– Знакувало смерть Ольга.

Ждан Будимирович почав розпитувати Стана про його вік.

– Пішов дев'яностий, – сказав старий, а тоді знову пригадав давно минулу подію: – Стовп схожий був на сулицю або рожен. Цей рожен спершу показував на Київ, і Ольг злякався й пішов з твоїм дідом Нискином на любов, а тоді рожен обернувся до Іскоростеня. Ольг зрадів і переступив Ірпінь. Не втямив знаку.

Доброчин запитав:

– А ці куди показують?

– Ти хіба сліпий? – обурився старійшина волохів.

Доброчин не був сліпим, він перепитав просто для певності, Старий теж знав усе. Ці велетенські сулиці шукали рожнами полудень, і на кінчиках рожнів їхніх закипала кров.

Але гінця від Звенислава Претича не було вже більше як півроку – відколи Доброчин вирядив Покотила з п'ятьма сотнями в десятьох човнах.

Уже в княжому дворі Доброчин сказав Жданові й Володимирові:

– Узавтра ж треба слати гінця. – Він глянув на стовпи над Вишимгородом. Стовпи горіли мерехтливим жовто-червоним вогнем. Він не міг не піти до старійшини волохів, щоб почути його тлумачення стовпів, але слова Стана про давніший стовп його збентежили. Він був уже готовий витягатись у далеку путь, а після розмови зі Станом вирішив почекати, чи не перевернуться небесні сулиці ратищами догори, як сталося за часів Ольга. Поки що Доброчин вирішив обмежитися гінцем.

Коли прощались перед Доброчиновим хоромом, світлого князя вразив несподівано дужий потиск небожевої руки. Небесний знак додав надії й Володимирові. Небіж важко пережив торішнє марне чекання царської сестри, лише з приходом весни мовби змирився з думкою, що все зостанеться так, як було досі, й Доброчин боявся завдати йому нових розчарувань. Він лише відповів на його міцний потиск, а вже в одрині з надією розчинив навстіж вікно.

Стовпи похитувались й вигравали, показуючи вершками так само на Пониззя Дніпра.

Треба було чекати. Доброчин лише собі нагадав, що має взавтра ж вислати гінця до Звенка Претича.

МІСЯЦЯ ТРАВНЯ

В ПЕРШИЙ ДЕНЬ

Вогняні стовпи стояли до дванадцятого, так і не перекинувшись рожнами вниз, і Доброчин вирішив негайно витягатись.

– Чи правда то, чи ні, – сказав він на Княжій думі, – але так воно веселіш, коли гарний знак на небі.

Витяга йшла правим берегом Дніпра, але за Порогами Доброчин вирішив переступити на лівий, бо далі переправ не було. Він спочатку думав пустити ладді своїм ходом, а самому йти до Перекопу степами навпрошки, але згодом передумав. Довелося б узяти чималий запас води, бо далі не передбачалося жодної річки, а навряд чи пощастило б дістатися Перекопу за два дні.

Літо просто летіло назустріч, а Доброчин мимоволі пригадував минулий рік, коли вони тремтіли в літніх строях, а назустріч їм нестримно неслася зима: на Почайні вже стояли перші ламкі забереги. Торік дружина півмісяця тяглася від Києва до Сури, тепер же за півмісяця дійшли до гирла.

Це було друге диво цієї весни.

Торік дружинники вельми мляво й неохоче йшли зустрічати цареву сестру. Великий князь охрестився й став мовби чужий киянам, ще чужішим він мав стати після злюбу з сестрою грецького царя. Кияни ледве спекалися варягів, одчувши себе господарями в своєму городі й на своїй землі, а до Києва знову збиралися нові зайди, які потопчуть їхні усталені віками звичаї й закони дідів.

Кияни спершу навіть зраділи, що Володимир повернувся без грецької жони, й потай та відверто глузували з нього та з Доброчина, які погнались невідь за чим. Але потім вони усвідомили найголовніше: що це ганьба й для всіх них. Найзапальніші галасували на торгах та на вулицях, збираючи навколо себе юрмища людей:

– То вона гребує нашим князем? Хто він такий, отой цар Василій? Плюгавий грек! Мало їх товчеться щодня на Подолі? Самі вирячкуваті очі та ніс – більше з них ніякого зиску. І Василій такий же, як ці.

Кияни дуже швидко забули, що ще рік тому мали Василія за небесне й геть неприступне божество: грецький цар – і цим усе сказано. Та коли пішли чутки, що цар оддає свою сестру за Володимира, кияни притихли й тільки неприязно косували на княжий двір. Доброчин і Володимир виявились такими самими ненажерами, якими були й дотеперішні варяги Ігор, Ольга та Свенельд, – лише доморослими. Хіба ж п'ять років тому не Доброчин казав, що подарує борги закупним рядовичам? А борги як були, так і досі є.

І кияни раділи з невдачі цього колишнього Ольжиного холопа.

Так тривало до кінця зими, а навесні з киянами мовби щось учинили. Галасії вигукували на торжках:

– Цар нами гребує? Коли не хоче добром – заберемо його сестру силою!

Це було те, про що Доброчин боявся й мріяти, йому самому здавалось бридко випрошувати в царя Василія сестру. Він колись навіть казав старійшині Станові: коли вже брати на шию того хреста – то не як милостиню, а як виборену в раті дань.

І навесні він уже сам був радий і задоволений, що торік Василій не прислав сестру.

Доброчин скликав на Подолі віче й сказав киянам:

– Хто цього літа піде за мною на царя – матиме вдвічі проти звичайного. А закупам буде подаровано всі давні борги.

Од охочих ратників не було відбою, а Доброчин дозволив брати до полку навіть холопів-робітників, обіцяючи волю їм і їхнім сім'ям. І п'ятнадцятого цвітня з Києва витягся двадцятитисячний полк: такого полку не доводилось нарубувати ще жодному київському князеві.

Дружина княжа налічувала лише півтори тисячі мечів. Ладдями й насадами пливло дві з половиною тисячі воїв, а шістнадцять тисяч тяглось пішки понад берегом Дніпра, пустивши поперед себе нескінченний товар полкового обвозу. Кожен так поспішав схрестити меч або коп'є з грецьким царем, що до самого гирла Дніпра полк дійшов за півмісяця.

В гирлі на них чекали гінці. Тут був і переяславльський посадник Любомир Вовк, якого Доброчин послав був ще восьмого квітня до Царягорода, й переяславльський же сотник Покотило з двома десятками челяді й сторожів.

– Я стрів Покотила вже на Дунаї, – сказав посадник Вовк, двоюрідний брат по батькові Володимира, а по матері – Звенка.

– А ти знову з малою сторожею? – сказав до Покотила світлий князь.

– Була цього разу сотня, – відповів той. – А це що від сотні лишилося.

– Хто це вас так?..

Праве передпліччя в Покотила було товсто обмотане. Він сказав:

– Греки... – й подивовано здвигнув здоровим плечем.

– Греки... – задумливо повторив за ним Доброчин. Тоді кивнув пораненому сісти. – Розкажи все.

Покотило заходився розповідати докладно, як і торік, коли Доброчин стояв з полком по той бік Порогів.

– Про сестру цареву нічого не скажу. Ми ратимося в Анатолії й нічого не відаємо про Царгород. Але щось там наче не все так...

Разом з тими п'ятьма сотнями, що їх торік дав Покотнлові Доброчин, Звенків полк налічував шість тисяч п'ятсот воїв. Це була головна ударна сила царя.

Варда Фока розподілив своє військо на дві частини. Один полк під проводом свого брата Никифора та Калокіра Дельфіни він поставив по той бік Суда – на пагорбах біля города Хрисополя, щоб нагнати жаху на царгородців та царя.

Другий, менший полк Варда Фока послав до Абідоса на Дарданеллах, щоб переймати всі товари з хлібом, олією та вином, у цей спосіб заморивши Царгород голодом. Про це Доброчин уже знав.

Полк Звенка Претича стояв у Царігороді. 17 березіля цього літа Звенко посадовив своїх поїв на ладді й переправив через Суд. Кияни висадилися ще поночі, коли вої Варди Фоки додивлялись останні сни. Вони не чекали нападу. Кияни легко проникли до стану й розтрощили його вщент, лише небагатьом пощастило врятуватись, хоча з царських насадів киян поливали «грецьким вогнем». Звенко захопив у полон Калокіра Дельфіну та Никифора вкупі з малими воєводами. Полонених забрав цар, піддавши їх потім страшним тортурам.

Почувши про поразку під Хрисополем головних своїх воєвод, Варда Фока не занепав духом: почав нарубувати в Нікеї новий полк. Пойнявши піших іберійських ратників, яким пообіцяв волю після перемоги над царем, він повів їх до Абідоса, де й досі стояв з частиною його раті Лев Меліосен, щоб захопити Абідос і задавити Царгород голодом.

Василій також розділив свою рать на два полки. Головною його силою лишався полк Звенка Претича, до якого він прилучив рештки своїх дружинних тагм [27][27]
  Тагма – частина, в широкому розумінні – полк ( гр.).


[Закрыть].

Другу, меншу частину раті Василій доручив братові Костянтину, звелівши йому в разі потреби переправитися на анатолійський берег і вийти Варді Фоці в тил.

Кияни разом з греками переправилися й стали навпроти Варди Фоки, впершись тилом у городок Лампсак, у той час як Фока тримався неподалік Абідоса. Ввечері вперше з'явились вогняні стовпи, й ніхто з супротивників не наважувався вийти зі свого стану, хоча стовпи дивились рожнами на Фочин полк.

Одного ж вечора стовпи раптом погасли. Настала тиша й моторошна пітьма, але Звенко вже був готовий і витягся зі стану, тим часом гетерія [28][28]
  Гетерія – особливе військове з'єднання ( гр.).


[Закрыть]«безсмертних» зачала палити ворожі човни. Прибічники Фоки розгубились, кияни й царські сотні зламали їхній опір і захопили стан – Фоці ледве пощастило дати якийсь лад поколошканим сотням. Він повів їх просто на Київський полк, але його несподівано схопила трясця: Фока впав з коня й помер. Ця смерть кинула в жах коромольників, кожен почав рятуватися як міг, а кого не порятували ноги, той упав під ударами київських мечів...

Доброчин слухав і намагався пригадати, що він думав у ту мить, коли вогняні стовпи над Вишимгородом-Деснянським раптом погасли. Тоді він просто радів, що стовпи так і згасли, дивлячись рожнами на Пониззя Дніпра. Ні про що інше й не думав.

І все-таки в тому знаменні щось було. Цареві ті стовпи показували на Фоку, а йому, Доброчинові, – на царя.

– Скільки лишилося в полку Звенка Претича? – запитав він.

– Шість тисяч; п'ятсот полягло, – відказав переяславльський сотник.

– Узавтра поведеш тисячний полк, – сказав світлий князь посадникові Вовкові. – Й разом із Звенком Претичем перейдете до булгар. А ти полишишся коло мене – з такою рукою тобі зараз не до меча, боярине Покотило, – сказав він, хитро посміхаючись.

Побите віспою обличчя сотника нап'ялось.

– Я не боярин, світлий княже, – подеревілим голосом сказав він, аби пересвідчитися.

Доброчин чітко повторив:

– Малий боярине Покотило, я тобі кажу, що ти не годен тримати меч потятою рукою!

Подзьобане обличчя сотника розслабилося й зайнялось червецем.

Доброчин звелів скликати воєвод на думу. В Покотиловій розповіді він уловив ще одну вельми цікаву для себе річ. Позаторік Варда Фока заманив до Нікеї Варду Скліра й кинув його в поруб. Але вже тепер, почувши про загибель свого мужа, вдова Фоки випустила Скліра й віддала йому меч. Доброчин повідомив про це думу, й Ждан сказав:

– Перекажи Звенкові, хай перекинеться на його бік.

– А чи не ліпше, – заперечив світлий князь, – передати полк Самуїлові? Чи великий нам з того буде зиск, якщо Склір зможе Василія?

– Один чорт, – озвався головний воєвода. – Що Василій, що Склір...

Думку Доброчина першим зрозумів Ілько Муромець.

– Та на ді-ідька нам той Склір? – звичаєм прогудів малий воєвода. – Ми ж хочемо цареву сестру? А той Варда Склір хіба царського роду? Якби ми хотіли потребиити царя – ми б могли й са-амі взяти Ца-аргород...

Голос у тридцятирічного богатиря був такий дужий і густий, що Доброчинові аж засвербіло у вухах. Він засміявся й підохотив інших воєвод, але всі вже схилились до його та Муромцевої думки. Він сказав:

– А заїдно споможемо й нашим родичам.

Після думи Доброчин затримав Любомира Вовка й сказав, щоб той домовився з царем Самуїлом, у який спосіб ударити на грецького царя.

– Самуїл ніяк не може взяти тої македонської Всррії, – сказав світлий князь. – Тож хай тепер одразу обстає Веррію, а ми в це ж верем'я підемо за Перекоп. Так і речи моєму сватові Самуїлу. А про наше домагання грецької царівни кажи так: «Коли вже ми надумали хреститися – треба бодай збити пиху з грецьких царів: царської доці ще не щастило взяти до рук жодному «варварові». Може, хоч великому київському князеві пощастить. Ну, а Самуїлів онук Борис був і лишиться законним Володимировим сином». Скажеш сватові так: «Доброчин клявся на мечі й ходив на роту!»

Доброчин витяг меча з піхов і поклав до ніг.

– І його дочки та небоги також не зобидимо, – сказав він. – Як врече Самуїл – так і вчинимо з Іванкою й Теодорою. Також іду на роту й присягаюся мечем!

ТОГО Ж ТРАВНЯ

В ДВАДЕСЯТЬ П'ЯТЕ

Вирядивши Любомира Вовка з тисячею воїв за Дунай, Доброчин повів решту, дев'ятнадцять тисяч, понад морським берегом до Перекопу. Цього занедбаного рову з валом греки майже не стерегли – тут стояла лише сотенна засада, яка розбіглася на всі чотири вітри, вгледівши незліченну київську витягу.

Давній вал осунувся й майже засипав рів, геть порослий бур'яном та колючими кущами, й Доброчин з несподіваною тривогою подумав про Змійові вали, які теж пообсувалися й позаростали хащами. Досі руки не доходили до Змійових валів, але Доброчин сам собі поклявся, навіть торкнув пальцями руків'я меча, що коли в Корсуні все скінчиться щасливо, всі свої сили кине на Змійові вали: спочатку понад Россю та Сулою, щоб убезпечити Київ од наскоків орди. В княжій скітниці було досить срібла й золота, аби урядити кілька тисяч рядовичів та холопів на поновлення бодай крайніх валів. Бо їх востаннє поновлювали, певно, ще князь Оскол та жупан Житомир.

Від Перекопу дороги лишалося днів на два, але після першого поприща Доброчин спинив полк і не велів далі рушати. Ждана Будимировича мало не хапали чорти.

– Коли йдуть обставати город, – на диво стриманим голосом сказав він, – то не чухаються в дорозі, як, приміром, оце ми.

Вої купались у річечці й купали коней, дехто прав ногавиці та сорочки, й Доброчин показав рукою:

– Бачиш оно? Хай себе народ обпере й покупає коней, ідемо ж свататися до царя. А то що собі цар подумає? Скаже – варварська орда, негоже вдавати багрянорідну за варварина.

Вираз у світлого князя був такий, що Ждан мивоволі замислився.

– Чи ти не ждеш, поки всі грецькі орачі збіжаться до Корсуня? – спитав він.

– Чим більше в городі юрмовище, – кивнув світлий князь, – тим городу важче боротись.

До Корсуня приступили тільки через чотири дні. Доброчин звелів обстати город з моря й суходолу, «сухі» та морські ворота стояли на замках, стіни були кам'яні й високі, а біля кожних воріт і на згинах здіймалася пара веж. Між визубнями заборол на вежах і стінах зблискували люди в колонтарях і шоломах – кругліших за київські й без шпичаків. Такі шоломи не витримували удару мечем зверху: розколювались напополам. Але тепер зверху були греки, кияни ж ходили на перестріл од городського рову й здалеку придивлялися до стін.

– Оце нам і перше лихо, – сказав після старанного огляду світлий князь. – Не маємо баранів і пороків. Давно не виймали городів – позабували про найпростіше.

Доброчин звинувачував самого себе. Колись, іще безвусим юнаком, він придивлявся до стін Царягорода, стіни були вищі від корсунських і теж кам'яні, але проти київських вони здавалися йому беззахисними. Те саме Доброчин міг би сказати й тепер, однак якби мав зо два десятки баранів та пороків.

– Барани можна зладнати й тут, – сказав Ждан Будимйрович. – А от порока здатен зробити лише хитрець.

– Непроста виграшка, – згодився Доброчин. Він пригадав оборону Іскоростеня. В Свенельда теж були пороки та барани, потім кричннк Здан і собі зладнав кілька пороків, а проте це нічого нікому не дало. Деревлянські пороки боролися з варязькими, та й годі.

Але цього разу перевагу мали захисники: на кожній вежі стояло по малому пороку, певно, для каміння та для сулиць.

Приступ вирішили почати наступного ранку.

Вже після сходу сонця в задніх лавах почався якийсь рух. Биричі доповіли Доброчинові, що прибули світлий князь тмутороканський Воїжир та його корчівський посадник Дудко – міцнющий сімдесятирічний дідище. Вони привели двотисячний полк, до того ж могли при потребі підвозити з Корчева й Тмутороканя борошно.

Знаючи обложні хитрості посадника Дудка, Доброчин одразу ж запропонував йому взяти приступ у свої руки. Для приступу посадник вивів свій полк; дробини були наготовані ще вчора – сотня довжелезних і загрозливо хистких дробин, які вгинались під власною вагою.

Але спочатку треба було поперегачувати рів. Корчівський посадник одібрав з раті п'ять тисяч лучників, лучники підійшли до рову й повгороджували в землю щити, з-за яких мали стріляти. Греки на стінах захвилювалися й теж узялись виставляти стрільців.

Почалося напружене змагання. Лучники сиділи надто близько до стін, їх не вражали грецькі скорпіони та каробалісти – легкі пороки для метання голяків і сулиць, а проти такої тьми лучників греки не могли вистояти й попринишкали.

Тоді корчівський посадник заходився перегачувати рів. Поки лучники тримали корсунян у покорі, вої кидали в рів усе, що траплялося під руки: каміння, дерева, гілля, ратники підходили хвиля за хвилею, одні до рову, інші назад, і рів поволі заповнювався. Дудко розпорядився зносити найдовші стовбури, завчасно складені стосами. Стовбури з плюскотом падали на загатки й утворювали кострубаті мости, якими вже можна було сяк-так перескочити на той бік заповненого водою рову.

Греки схаменулися й почали обстрілювати гатників із скорпіонів та каробаліст. Почулись крики перших уражених, і Дудко наказав лучникам не шкодувати стріл. Крики стало чути й на стінах та вежах, а гатники продовжували гатити рів.

Лучникам піднесли важкі стріли з просмоленим клоччям, і незабаром на надбрамній вежі зайнявся скорпіон. Кияни побачили вогонь і привітали його буйним галасом, і коли на другій вежі зайнялися каробаліста й ще один скорпіон, Дудко кинув через рів тисячу воїв з дробинами.

Поки вої приставляли дробини до стіни, взявшись по десятеро за кожну, лучники обсипали заборола хмарами стріл. Греки не могли вистромити носа між визубнями. Та коли перші корчівці й тмутороканці підлізли до самих заборол, лучники вже не могли вільно стріляти. Греки стямились і наїжачилися вістрями сулиць. Уражені падали, конаючи просто на валу, лише найживучіші намагалися доповзти до рову. В одному місці грекам пощастило підважити дробину баграми й разом з десятком воїв турнути в рів. Обвішана тілами дробина падала повільно, а приречені судомно трималися за смертельно зрадливі щаблі. Ніхто з тієї десятки й не ворухнувся після падіння.

Дудко кинув на приступ ще кількох сотенних воєвод, вої один за одним дерлися й дерлись щаблями вгору, й кожна дробина нагадувала бджолиний рій, що вилетів з борті й обсів першу-ліпшу гілляку. Ліворуч од надбрамної вежі між визубнями заборола зчинилася боротьба: кільком тмутороканцям пощастило вчепитись у стіну й поперти оборонців, але це тривало коротку мить. Греки піднесли гарячі котли й почали обливати приступників окропом та смолою.

Під стінами знялося дике виття. Дудко пересвідчився в марноті своїх спроб і звелів густи в роги. Тмутороканці швидко відкотилися назад.

– Так не вийде, – сказав Доброчинові Дудко.

Під стінами та в рову лежало зо три сотні воїв, дехто був ще живий, і Дудко знову поставив лучників, щоб можна було позабирати зранених та мерців. Доброчин спитав у старого корчівського посадника:

– А як?

– Надоба в баранах та пороках, – пошкріб сиву щітку на підборідді старий.

– Це я й сам відаю...

Увечері Доброчин скликав на думу тисячних і деяких сотенних воєвод.

– Що маємо чинити далі? – спитав він.

Думок було безліч. Ілько Муромець прогув:

– Го-олодом...

Доброчин з самого початку схилявся до тривалої облоги й співчутливо кивнув. Город був переповнений: Доброчин недаремно дав змогу збігтися до Корсуня навколишнім орачам. І все-таки облога загрожувала великими клопотами. Треба було насамперед прогодувати таку тьму людей, а він не хотів розграбовувати грецькі села. Та й рать була настроєна зовсім не на те, щоб смагнути на пісках догори черевом: двадцять тисяч людей і невільників прийшли сюди боротися з грецьким царем, довести йому свою силу й зверхність; силою вирвати в нього те, чого він не хотів оддати охотою.

Доброчин сказав:

– Пошлемо до них удруге. Скажемо топархові [29][29]
  Топарх – городський посадник ( гр.).


[Закрыть]так: «Не попалили ми ваші села, прийшли не по ваші животи, лише по цей город. Здайтеся нам без боротьби, й ми нічого лихого вам не вчинимо: лише посидимо до осені й підемо вп'ять. Хочемо примучити вашого царя шанувати уклади. Він клявсь нам на хресті, а це враз охабився свого зароку».

З таким словом Доброчин уже звертався до корсунського топарха Іраклія першого ж дня. Топарх відмовився, він заявив: «Що скажу потім своєму цареві? Мене Василій повісить на церковному хресті».

Доброчин вирішив послати до нього вдруге. Сольство пішло вранці й швидко вернуло назад.

– Не хоче й слухати, – сказав головний сол Ждан. – Після вчорашньої боротьби ще дужче запишався. – Ждан додав: – А народу в городі тьма-тьмуща...

Доброчин утрете вирядив сла:

– Скажи тому топархові, що стоятиму тут хоч хай троє літ – а таки візьму Корсунь.

Але третє сольство теж нічого не дало.

Того ж дня Доброчин пішов на новий приступ. Тепер приступом водив Ждан, виладнавши воїв у «черепахи». Десятеро дружинників ставало під стіною в ряд, укривши спини щитами, дев'ятеро інших ставало їм на щити, на цих дев'ятьох здиралося восьмеро й так далі – аж до самісіньких заборол. Ця півсотня воїв здалеку справді нагадувала черепаху, вкриту боронею турячих щитів. Греки поливали «черепах» окропом і смолою, але це збігало по щільно стулених щитах і не так дошкуляло. Однак черепахи були надто хисткі, греки завалювали їх баграми й коп'ями.

Боротьбу на заборолах пощастило зав'язати в дев'ятьох чи десятьох місцях, але не пощастило закріпитися. Й хоч уражених було втричі менше від попереднього дня, проте й такий лад не віщував змоги киянам. Потрібні були пороки та барани, щоб виставити ворота й покришити стіни. Баранів же й пороків не було.

Тоді воєводське дума вирішила підсипати присну.

Рів з боку «сухої» брами засипали неповний день, потім узялися до стін і підсипали майже два тижні, вигрібши збоку від города п'ять глибоких широченних ям. Робота спершу йшла споро, приспа підіймалася на очах, бо землю возили й тягали на собі понад п'ятнадцять тисяч воїв, а по той бік города греків щоденно шарпали по дві й три тисячі мужів, одвертаючи увагу від приспи. Насип швидко піднявся мало не до півстіни.

А потім сталося дивне – аж не хотілось вірити власним очам: насипане вдень за ніч осідало...

Ждан сказав:

– Було б випустити воду з рову. Це все вода. Можна було спустити її в ці наші ями, бо так не засиплемо й до зими...

Доброчин сумнівався. Хоч би скільки було в ровах тієї води, досі мала б уже наїстись глини.

– А може, їм помагає їхній бог? Це теж діло життєве, – висловив припущення старий корчівський песадник Дудко. – Як Святослав хотів вийняти мечем хазарську Білу Вежу, кожного ранку починалася гроза. Я й кажу Святославові: «Давай приступимо вночі!» Так Біла Вежа й удалась при місяці, бо вдень хазарам спомагав їхній бог Яхва-хан.

Доброчин кисло засміявся:

– Ти ліпше скажи щось мені, бо Святослава давно вже немає.

Приспа не сягала й до середини стіни, Доброчинові не хотілося йти на приступ, який вимагатиме великих жертв, і він шукав іншого виходу. Виходу не було: Дудко порадив йому те саме, що знав і Доброчин.

– Цієї стіни ми зроду не підсиплемо, – сказав старий, – якщо їхній бог і далі їм спомагатиме. А голодом їх не викуриш аж до весни. Маємо приступити. Стіна трохи понижчала, й рову нема... – Він теж раптом завагався й почав шкребти білу щіть на підборідді. – Ото тільки що багато живота пропаде...

Сьогодні вранці Доброчин вирішив востаннє попередити корсунського топарха Іраклія:

– Якщо приневолений буду брати город сокирою й мечем – нарікайте на себе: многі голови ваші попадають з-під мечів і сокир. Ліпше вдайся любовно, тоді нічого тобі й твоєму городові ие вчиню. Інакше завтра з сонцем приступимо.

Ждан повернувся лихий:

– Цей топарх не пустив мене далі брами. Хай же взавтра нарікає на ся...

– Не хоче вдаватися? – вже зловісним голосом перепитав світлий князь. – Тоді взавтра приступимо. Вели зладнати більше дробин. Цього разу можна куціші й ширші. Сам поведеш?

– Хай лише бог споможе!

Це було в першій половині дня, по обіді ж до Доброчина прийшов головний воєвода ратників Муромець, затиснувши в шестипалій правиці невеличку стрілу, оперену вороном.

– Ось, на, – сказав тридцятирічний воєвода.

– Це що? – Доброчин узяв стрілу й покрутив між пальцями. З оперіння розмоталася смужечка тонкого копринного полотна. Він ковзнув по смужечці очима й непорозуміло глянув на воєводу:

– Де ти його взяв?

– Та приніс один ра-атник, – протягло загудів той.

– А по-чиєму тут написано?

Муромець знову протяг:

– Мабуть, по-грецькому. Бо по-чиє-ему ж іще? З го-орода ж прилетіла.

– Коли?

Муромець розчепірив усі дванадцять пальців:

– Мабуть, уночі... Бо ратник знайшов її вже перед сходом со-онця.

На стьожечці було написано кілька рядків, які нічого не промовляли. Знавці грецької говірки в стані були, але Доброчин зовсім не був певен, що вони вміють грецького четма й письма.

– Не видів мого Вишати? – спитав він.

Муромець кивнув собі за спину:

– У Володимировому шатрі-і сидя-ать...

Доброчин подався до Володимирового шатра й застав сина й небожа; Володимир щось пояснював браткові й чертив пальцем по полотні. Доброчин запитав у сина:

– Хто з купецьких уміє грецького письма й четма?

– Воротилович, – подумавши, відповів син. – По-грецькому вміє хіба Воротилович. Яна Усмошевця брат.

– Зналіз і приведи до мене!

Незабаром до шатра світлого князя ввійшов п'ятидесятирічний чоловік, схожий на Яна й на давно померлого старосту Вороту з Бортничів. Доброчин знав його ще отрочам. Воротилович покрутив стрілку й повернув її світлому князеві:

– Цього не доберу. Це не по-грецькому.

– Ану ж? – вихопив з його рук стрілу Вишата, а потім несподівано для всіх прочитав по складах: «Кла-дя-зи, я-же суть за то-бо-ю оті въсто-ка... исъ то-го во-да и-деть по трубъ... ко-павъ, пе-ре-и-ми».

Доброчин звелів синові прочетати написане ще й ще раз, аж поки второпав, бо слова були начебто й свої, але мовби з повикручуваними руками та ногами. Він звелів негайно скликати головних воєвод.

«Колодязь», про який було написано на стрілі, виявився ставком посеред самого стану. Води з того ставка ніхто не пив, бо пішла чутка, нібито корсунці затруїли ставок; воду брали з річки, що впадала в море по той бік Чорної коси.

Двісті охочих мужів почали обкопувати ставок з боку города, лише надвечір докопалися до товстих череп'яних труб, занурених на два сажні в землю. З розбитих труб линув потужний струмінь чистісінької води.

А корсунці висипали між заборола стін і похмуро дивилися на варварів.

Доброчин удоволено потирав руки й казав;

– Тій добрій душі мало й боярина!

МІСЯЦЯ ЧЕРВЦЯ

В П'ЯТИЙ ДЕНЬ

Корсунь був не набагато більший од Києва, але, як висловився Доброчин, – на півголови вищий. Город уже третій день був у його руках, а він тільки сьогодні вирішив подивитися, що подарував йому на прощання дідній бог.

Головна вулиця тяглася через увесь Корсунь: од Сухих до Морських воріт, і Доброчин першим ділом виліз на надбрамну вежу. Звідси було видно далеко навкруги. Стіни починались од Чорної коси й тяглися звивисто вгору, де розташувався київський стан. Світлий князь навіть упізнав своє шатро під гіллям ріденького дерева. Майже поряд стояло червоне великокняже шатро, а кругом них видніли шатра тисячників. Далі стіна ламалась і знову сходила до Чорної коси, замикаючись Морською брамою. Ввесь город звідси нагадував кривобокий грецький золотник, витягнутий у бік моря. Посеред города ж височіла ясно-жовта гора, мов хто насипав на городському торговищі купу глини.