355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Іван Білик » Похорон богів » Текст книги (страница 11)
Похорон богів
  • Текст добавлен: 29 сентября 2016, 02:43

Текст книги "Похорон богів"


Автор книги: Іван Білик



сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 39 страниц)

Уже ночами бував добрий мороз, але вдень пересідався й калюжі танули. Вирішили ми потерпіти ще сім днів, тим часом запастися хлібом чи якимсь іншим борошном – що боги пошлють.

Боги послали нам клунок жита: Янові пощастило відімкнути княжу підкліть. Уже настала п'ятниця, до збігу лишався день: ми вирішили втекти в ніч проти неділі. Зміцнів і мороз, далі вже не слід було зволікати, бо ще стане Дніпро – тоді все пропало.

Староста цілий день нас не відпускав: то садив тіпати з іншими холопами коноплі, то мити барила під новий мед.

Але врешті-таки смеркло. Коли Ворота кріпко заснув, ми з Яном обережно вислизнули й побігли. Наш човник стояв у верболозі Гусятиного ручая. Я ще не бачив того човника й думав, який-то він є. Ян веде мене престо плавнями, поміж уже замерзлих озерець та калюж. Коли же чую – як крикне Ян!.. Що сталося? Чого він, думаю, кричить?

Потрапив ногою в пастку. Хтось поставив на вовка чи кабана: така зубата й туга залізна пастка.

Ми ледве визволили його ногу вдвох. Пастка простромила зубами халяву й пожувала Янові ногу. Вертати назад? Ян каже: не можна вертатися з дороги вп'ять, якось підемо далі.

Беру його попід пахви й веду. Коли це доходимо до того верболозу – аж там нова біда: човна немає...

Так і поплентали ми з Яном назад. Він ковиляє й скиглить:

– Оце батько дадуть! Порвало ж чобіт...

А про те й не дбав, що ногу геть до кістки побило.

Отак і скінчилася та наша втеча в низи Дніпра.

Ворота й цього разу щось таки винюшив, оту пастку поставив таки ж він, а тут пастка спущена, а чобіт у Яна всенький у дірках, та ще й нога пожована. «Чого ти ходив до Гусятиного ручая?» Хотів був Ян одпиратись, але Ворота приклав зуби пастки до чобота й до ноги: впиратись було нікуди. Тоді Ян заходився каятись про свій гріх. Я боявся, що назве й мене, та він сказав батькові, буцім ходив на яму ловити судака.

Ворота знову подався до того місця. На сніжку побачив не один слід, і тоді взявся до мене. Відшмагав батогом, та ми вже з Яном гули в одну дудку: нібито Ян сам ходив до ручая,

Однак Ворота все-таки не повірив, а коли Каніцар приїхав забирати мед, Ворота сказав цьому рудому чудинові, що я натираю п'яти втекти.

Тивун одшмагав мене сам і повіз у порожній каді до Києва.

Це вже було десь коло другого різдва, Дніпро стояв під грубою кригою: ми до самого Києва так і їхали Дніпром. Я ще тоді добре застудився в тій каді – цілу зиму кашляв, як чахлий кінь. Та й як не застудишся, коли Каніцар звелів Вороті забити в цієї каді дно! Я сидів там і почав задихатись, був би задихнувся геть, але припав ротом до дірки з-під чопа й зачав отак сапати морозом. А піт аж очі мені виїдав...

Отож, небоже, як привіз мене Каніцар та як вибив дно тої каді, куди був мене засадив, щоб не втік дорогою, то я од скарлючення та задухи геть закляк. Вилазь, каже, деревлянське щеня, бо враз полічу тобі ребра! Лютий був пес. В руках у нього дубовий молоток та бондарна натяжка – сам же знімав обруч з барила й вибивав дно. А я скарлючивсь і не можу випростатись. Каніцар бачить таке – та як перекине барило! Я й викотився клубком. А земля в Княжому дворі грудкаста й мерзла. Зачав штурхати мене молотком та чобітьми – я насилу-насилу розворушився. Запалав у мені по тому такий жар, що й пам'ять одбило. Вже згодом казав один княжий холоп, що Каніцар був налякався: ану ж помру! А княгиня ж не веліла мене вбивати. Перетяг він мене в якусь підкліть, привів із Кожум'яків відьму-шептуху. Так я ото й вилежав до весни. Коли ж став потроху підніматися, під призьбою теремного хорому вже витикалася молода трава. Сідав ото я на призьбі й вигрівався проти сонечка. Стара побачила мене такого й питає тивуна:

– Вичухався? Ну, хай живе... Поставиш його до коней.

Як уже я трохи ожив, став розпитувати про своїх рідних: що з ними й де вони? Питаю в старого конюшого Миронога, а Мироніг лише сопе: не твоє діло.

Сказав холоп Ольжин Борис – якось увечері підсунувся до мене й шепоче:

– Матки твоєї вже нема. Привела неживе дитя й сама померла. Чи в Будутині, чи в Ольжиному селі...

Я попервах не второпав. Маткою в Іскоростені називають кобилу з лошам або свиню з поросятами. Аж він говорив про матір мою, велію жупанницю Мирославу. Я спитав у Бориса про батька та про свою сестру.

– Батько твій у Любечі – це днів п'ять угору Дніпром. Сидить у порубі закутий. А княжна в Будутині чи теж в Ольжиному селі.

Я питаю: жива? Бо торік напровесні ледве дихала, як я цієї зими.

– Начебто, – каже.

Й пройнявся я думкою збігати в те Ольжине село. Але ж де воно в бісового батька? Так просто собі не побіжиш, нас, холопів, тоді вельми блюли, щоб ми не повтікали. Треба було випитувати й пильнувати, чи не буде в Миронога в тому Ольжиному селі якоїсь нагальної справи. Та ще щоб зважився пустити мене.

Заходився я доводити Мироногові, який я смирний та вірний холоп, а сам тільки про те й думаю, що про кляте село та свою сестру. Попервах Мироніг не випускав мене з княжого двору, ще й сторожу на воротях перестеріг. Але після зелених свят коней виганяли на пашу – це на тому боці Почайни коло Дніпра. А коней же багато, в стайнях воно ще сяк-так, якось устигали і напоїти, й почистити, й винести гній, і дати вівса та сіна, й поводити двором, аби не застоялися. Через Почайну ж цілим гуртом не поженеш – треба частинами.

До цього діла Мироніг залучав гридьбу, але того літа гриднів у Києві лишалось мало – стояли засадами по деревлянських городах. Мироніг набрав усілякої челяді. Ну, рядовичів та закупів не треба стерегти, у них тут своя домівка. А таких, як я, пильно стерегли, бо нас ніщо не в'язало до Києва: вирвався й полетів на всі чотири вітри.

Та я й не промишляв уже про втечу. Куди міг утекти, коли в їхніх руках мої сестра та батько? А старий конюший того не знав, отож і стеріг мене, як ока в лобі, не підпускав і близько до Княжих воріт.

Аж тут чую – каже мені конюший сам:

– Спомагатимеш Борисові. Одведете й повернетеся ще раз.

Нав'язали ми з Борисом по десятку коней, посідали верхи й женемо через Глибочицю до ручая, в бік Малого броду, що за ним плавні, дубини та Дніпро. Іду я та й мислю: де ж оте кляте Ольжине село, щоби скакнути туди й увидіти сестричку? А Борис бачить мене такого замисленого й рече:

– Чого набурмосився?

Я йому: так і так, уже більше року не бачив Малуші й не відаю, чи є ще вона на світі, чи нема. Він і каже: ти зараз цього не роби, а як сьогодні впораємося, відведемо цих коней та ще одних, то я скажу Мироногові, мовляв, так і так, Добриня вельми хитрий до коней, пусти мене завтра з ним і до Ольжиного села.

Я мовлю Борисові:

– А як не пустить, тоді що?

Він тільки розвів руками. Бо холопська воля яка: що звелить тивун – те маєш чинити, а ні – то огріє тебе бичем.

Отож пристав я на Борисову думку.

Покинули ми коней на пастухів коло Дніпра, вертаємось до Києва, а Мироніг скоса зиркає на мене й мовчить. Беремо ми з Борисом ще по десятку коней, женемо через Малий брід у плавні до Дніпра, тоді пішки вертаємо назад на Гору. Стайні порожні, аж лункі, лишилося дві пари коней та жеребна кониця, що ось-ось приведе лоша. Чую – ввечері Мироніг питається Бориса: «Як отой малий? Не кував копит утікати?» Борис йому: «Плохий і сумирний. Та й куди втече: в нього в заставі сестра та батько. Не на умі йому біг».

Наче з язика зняв моє-таки слово, аджеж так само думав і я. Лежу в яслах, і вони мене не бачать. Мироніг знову рече: «Конюший з Ольжиного села переказував, щоб я прислав когось. Узавтра рано підеш». А Борис йому: так і так, пусти зо мною Добриню, може, треба буде помогти мені.

Слухаю – Мироніг сопе, а тоді одказує: «Ну вже бери. Але не зводь з нього ока, бо голову скручу».

Отаке-то... Взяли ми рано з Борисом по півперепічки просяної й подалися до Ольжиного села. В мене на спині наче крила виросли – мало не біжу, а Борис мене застерігає:

– Наперед, брате, ніколи не радій. Ще не відаємо, є там твоя сестра чи нема. Може, вона... в Будутині?

До Ольжиного села ми дістались мало не під обід. Ідемо до старости, кажемо, хто такі й чого прийшли. Він одсилає нас до конюшого, а той аж репається – кричить: «Де вас Неберя носе? Як не виведете сьогодні всіх отих шкап – нарікайте на себе!» Ми тільки дивимося й мовчимо, бо в нас інше на мислі: як би розпитати кого про мою сестру.

А Ольжине село велике...

Ми б з Борисом могли впоратися за півдня й без отого крикливого конюшого. Там тих коней було якихось п'ятнадцять пар, а плавні недалеко. Але Борис мені шепотить: як упораємося зарані, конюший вирядить нас назад, отож не поспішаймо.

Вже в сутінках Борис підходить до конюшого й рече: мовляв, до Києва не дійдемо, краще заночуємо тута, в Ольжиному селі.

Конюший радий, що ми всіх коней перегнали в низи, махнув рукою: хочете – спіть, все одно ясла порожні.

Конюхів у стайні жодного не було, отож Борис трохи понишкнув, поки в старостиній хаті поснуть, і каже: сходжу розпитаю в людей.

Пішов Борис і довгенько не вертався, я вже потерпав, а тоді він підкрадається до моїх ясел і каже: жива-здорова твоя сестра, саму не бачив, але розпитав, де її шукати.

Й повів мене стежкою поза селом, щоб собак не розгавкувати.

За крайніми хатами стояв якийсь довгий хлів, Борис повідав, що то для Ольжиних свиней, бо й справді дуже тхнуло. Борис підійшов до якоїсь жони – я чув поночі лише її голос, а тоді вони виринули переді мною втрьох. Одне було таке мале й обшарпане, що я одразу збагнув: моя сестричка.

Їй минав тоді восьмий рік, а воно ж таке мале та захляле – аж мене розібрав жаль. Стоїмо й дивимось одне на одного, Малуша таки впізнала мене, але мовчимо обоє й лиш тупцюємо. Вдяганка на ній з якогось дрантивого рядна, та й тхне од неї поросятами, а очі дивлються на мене так, наче ось-ось вилізуть, біда мені, та й край. Кажу: «Малушо... Як тобі ведеться? Хочеш коржа?» Питає: «Якого?»

Віддав я їй того просяного коржа, що приніс із Києва, бо нас у плавнях двічі годували кулешем, а вона бере та зразу до рота... Біда, та й край!

Отак побачилися ми з твоєю мамою вперше. А вдруге я збігав до неї вже восени, випросився в Миронога. Сказав йому так: «Як не одпустиш – сам утечу, а з тебе спитають!» Одпустив.

Аж тоді нарешті розпитав я в сестри про нашу маму, мама померла-таки в Ольжиному селі, але на цю згадку сестра тільки плакала. Я приніс їй уже кусників як на два цілі коржі – наскладав за літо.

Отак-то було...

Жилося нам, холопам, туго. Мироніг був дуже скупий чоловік, але Борис крав потроху овес у коней, а мені приносив з дому чи якогось коржа, чи шмат перепічки, кулешу. Мироніг часто пускав його додому. А я допомагав Борисові красти конячу мішку та вівсо.

Сутужно жилося. Цілими днями, бувало, думаєш про того коржа, що за пазухою: коржа тивун давав на ввесь день, хоч його можна було за раз ковтнути, такий він був малий.

Князів я того літа в Києві, вважай, не бачив. Стару бачив іще хіба раз. Під Києвом у неї стояло вельми велике перевісище [11][11]
  Перевісище – сітка для ловіння птахів.


[Закрыть]
: в тому яру, що збігає на Поділ з Хрещатого яру. Там ночами літали дикі гуси та качки, а ловчі мужі вдосвіта тільки підбирали спійманих. Стара була скупа. Я дивився на тих гусей та качок і думав: навіщо їй стільки дичини? А Ольга все гребла й горнула під себе.

Вже перед Новим роком іду повз теремний хором, коли це видибує княгиня, а за нею кількоро якихось чужих мужів, я їх досі жодного разу не бачив у Києві. Один, сивий, рече:

– Обдираєш наш Ізборськ, як липку. Все у Псков та в Псков, велика княгине, а як же ми?

Стара одказує тому бояринові:

– А як би вчинив ти? Псков належав моєму мужеві, а тепер належить мені. Чи мала б обдирати свій власний город?

Загребущу руку мала стара. Всю дань з уставів та уроків ділила на три частки: дві давала київським ярлам та князям, а третю клала до своєї скітниці. Про це я довідався через ген скільки літ!

А сама ходила в простому чорному корзні, не маючи на собі ні золота, ні камінців, мов подільська чи новгородська чорна людинка.

Зате батька твого, Святослава, вбирала як павича.

Йому минув восьмий рік. А кормильцем його був Асмус – Ольжин та Свенельдів брат. Він ходив за Святославом попаски. А те княжа було буйне й лихе, ще й меча отакісінького носило при боці. Бувало, витягне й починає штрикати всіх підряд, та ще й лепече: «Охищай живота – йду на тебе!» Аж поки котрийсь гридень і собі видобуде меч: хоч не хоч – одбивайся, бо малий княжич уштрикне.

Йому також минало восьмий, як мамі твоїй. Я був за них п'ятьма роками старший, але в Іскоростеці батько не навчив мене боротися мечем, а тепер мені кортіло мати хоч поганенького мечика. Та звідкіля!

Кажу про це холопові Борису, а той сміється та вигортає вилами гній. А по якомусь дні приносить мені меча дерев'яного. Потримав я в руках того меча, тоді розсердився й жбурнув під ясла, щоб ніхто й не побачив тої ганьби. Такий здоровило, як оце я, почав би виграшками бавитись!

Смішний чоловік був той Борис, хоч і мав уже літ під тридцять.

Десь перед колядою падав густий лапатий сніг, під ногами чавкало. Ми з Борисом виносили гній на бурт. У постолах у мене також чавкало. Холопська недоля, й край! Коли це дивлюся – княжич. Вибігає з хорому без Асмуса Ольговича й біжить просто сюди. Борис каже:

– А бий тебе сила божа й земна! Ховаймося до стайні, бо зараз почне штрикати отим меченям. Воно ж таки залізне й гостре, хай йому чорт. Ховаймося.

Ми вбігли до стайні й підперли двері зсередини кілком. А воно почало гатити в двері й щось кричати по-варязькому. Та ще так люто кричить! А тоді стало штрикати мечиком попід двері стайні, аж поки прийшов світлий князь Асмус і забрав його.

Борис одчинив двері, коли це дивлюсь – у руці його щось виблискує. Отой манюній княжичів меч! У стайні саме не було жодного конюха. Кажу Борисові: «Віддай мені!» А він: – «Не можна – схопляться». Так і не віддав.

Ми довго розглядали ту виграшку, крутили й так, і сяк, Борис каже:

– Справжній харалужний меч. Бачиш мереживо на лезі? Ото тільки що маненький і легкий, а так справжнісінький.

Я теж його виважив і з великим жалем оддав назад, а Борис одніс до княжого хорому.

А на святвечір манить мене Борис у куток, де висіла коняча збруя. Кажу: чого? А він скрадливо роззирається, хоч у стайні тілько він та я. Хтів мені щось повідати чи показати, коли це ввалюються до стайні двоє менших конюших та старий Мироніг. П'яненькі задля святвечора. Борис мені шепотить:

– Хай вийдуть... – А сам бере вила й мовби підчищає з-під коня, ще й помалу погукує: – Повернись, а воно!..

Ті троє потовклися й невдовзі вийшли, а Борис виглянув у двері й знову шепотить, аж губа йому сіпається:

– Ходи сюди.

І знову повів мене в куток до кінської збруї. Відгортає попону й дістає звідти довгого меча.

– Це чий? – шепочу. – Звідки?

– Під скиртою знайшов. Якийсь п'яний гридень забувся. Це, – каже, – буде тобі. Але спершу навчись на тому дерев'яному. А цього мені смерком перекинеш через пліт. Казав Мироніг – одпустить на святвечір додому.

Я слухав і тільки кивав, не здатен виказати й слова.

І сталася тоді дивна ніч. Уселилася в мене якась бісівська чи божа сила, вже й не скажу до пуття, та почав я відтоді вилічувати, скілько ще мені лишилося ходити в робітниках. Сім літ і ще півроку. Але тепер я вже знав, що мушу витримати й витримаю, бо десь на мене чекав справдешній двоюгострий меч...



У літо 1374-е
від нашестя Дарія-царя,
а по уцарінні Михаїла в Царігороді 11-е,
а по укняжінні Кия над Почайною 380-е,
а по укняжінні Оскола в Києвому городі 13-е,
а від різдви грецького бога Христа 862-е.

Заратилися новгородські словіни, кривичі, чудь і весь, і зіпхнули короля варязького в море, й стали вольними в переділах своїх, а вів їх новгородський князь Вадим Хоробрий.

Та був під Вадимовою рукою полчок варязький малий – морська вольниця воєводи Хрьорека, а з Хрьореком його брати Сіневс і Трувор. Мали ці три варяги ладді з воями, й спомагали Вадимові за срібні гривни виганяти варязького короля.

Був пир побідний у Новігороді, й прикликав князь Вадим словінських, і кривицьких, і чудських, і веських князів та бояр, Хрьорека ж того не прикликав, а такоже братів його. І сказали варязькі ватаги до Вадима Хороброго: «Пощо зневажуєш нас? Поки ми служили тобі своїми ладдями та мечами, виганяючи свейського короля, були тобі добрі й милі, а як побідили вкупі з вами свейського короля, стали тобі нижчими? Ми не бояри й не князі, але й ми важили за вас животами».

І сказав до них Вадим: «Сплатили ми вам сповна срібними гривнами, як про те був межи вами та нами ряд, та коли хочете до нас поцілуватися – йдіть і ви на наш пир».

І пішов Хрьорек зі своїми братами. Коли ж бояри новгородські та інші повпивалися медом та грецьким вином, Хрьорек та брати його кого вирізали, а кого скрутили по руках та ногах, і пішли до воріт, і відчинили ворота новгородські, й убігла до Новагорода многа варязька розбійна тать, і захопила вали та вежі. Й вирізали незліку новгородських витязів та бояр, а по тому й князя Вадима Хороброго. Й вельми його били й повісили у брамі городських воріт.

І сказав Хрьорек новгородцям: «Оце ваш князь! Більше не будете варязькими руками нищити варягів же. Відтепер і до скону віку даватимете варягам дань!»

І став Хрьорек володіти з Новагорода словінами, а над чуддю та вессю сів у Білігороді середульший, Сіневс, а молодший, Трувор, брав дань на кривичях з Ізборська. Й корилися старшому братові молодші брати.

В те ж літо.Великоморавський князь Ростіца, а такоже його брати Коцел і Сватопулк, пославши многі дари Михаїлові-цареві, просили грецького царя: «Дай нам витязів грецьких і судна пришли Дунаєм, не маємо-бо спасу од урманського короля. Й наш архієпископ уклониться царгородському патріархові, й буде межи нами вічна любов, а од Рима папського відвернемося».

Й послав Михаїл-цар бої та судна в Дунай, і прийшли греки до князя Ростіци, й многі єпископи та попи, й ченці та книжники, й був межи ними такоже ченець велемудрий і хитрий Кирил, його же і я знав у Корсуні, яко їхали ми з товаром додому, везучи паволоки та грецьку сіль. А було це перед чотирма літами, дав я тому Кирилові дошки свої, й вельми дивувався Кирил руським четним різам, і навчив я його четати різи, й Кирил той ченець їх прочетав. А їхав Кирил з грецьким сольством до Саркела хазарського. Й сказав до мене Кирил: «Вельми добрі руські четні різи!»

В літо 863-єпомер середульший брат варязького татя Хрьорека – Сіневс. Помер нагло, й ніхто не знав причину смерті його, був-бо снажний і дужий тілом. І посадив Хрьорек у його місто воєводу свого – Ольг ім'я тому воєводі, а сам він Хрьореків швагер, маючи його сестру Гільду, й родом не боярин ані князь.

У літо 864-е.Помер і Трувор – молодший браг татя Хрьорека, такоже нагло помер, а було йому літ з роду двадесять. І став Хрьорек сам дань імати на всій землі отій: і на словінах новгородських та кривичах, і на веських та чудських селах та городах. А було йому з роду літ двадесять і чотири, і був Ольг першим воєводою його. Та звинив Хрьорек свого швагра, кажучи: «Чи не ти долив братові моєму трути у вино?» Й сказав Ольг до Хрьорека: «Ліпше поглянь на свою жону – як вона побивається й рве на собі коси. Чиє ото в її череві дитя? Хіба ж не твого брата Трувора? Про те відають усі, лише ти не знаєш. Вона й дала йому те затруєне вино: я це на пиру добре видів, лиш не хотів казати тобі».

Й звелів Хрьорек убити жону свою непорожню, а швагра Ольга ще дужче полюбив. Та не було дітей у воєводи Ольга, й поміж варягів та новгородців ходили чутки, що то Ольгові кара з неба, але ніхто татя за руку не впіймав.

У літо 865-е.Заратився грецький цар Михаїл, і нарубав многі вої, й пішов на булгар, і зійшлися під городом Несебром, і січа велія була, й не витримали булгари. Сказав грецький цар Михаїл, до булгарського князя Бориса говорячи: «Прийняв єси од мене хреста, й нарік єсьм тебе в ім'я своє Михаїлом же, пощо ж не хочеш охрестити ввесь булгарський народ, і дружину княжу, й усілякий люд чорний та малий?»

Відповів князь Борис Пресіянович: «Одступись од землі Булгарської – й охрещу народ свій. Бо так дружина та бої не схочуть».

І відступився цар Михаїл, і пішов назад до Царягорода.

Та почув про це велій князь київський Оскол, і сукупив дружину та нарубав ратних боїв, і рушив через Дунай-ріку, щоб постояти за булгарського князя Бориса, була-бо межи ними вічна любов. А як прийшов Оскол де города стольного Плескова, що на два поприща од Дунаю-ріки, то послав до Бориса, кажучи: «Оце прийшов з дружиною й ратним полком!» Сказав князь Борис, питаючи: «Пощо ви прийшли? Ми вас не кликали».

Сказали Борису-князеві полянські сли, так йому кажучи: «Ми ходили з вами к роті на вічну любов, піднімали мечі свої і клали богам своїм чересне й гривне золото. Й казали вам: аще прийде гречин або інший хто на Булгарську землю – стати за вас дружиною й ратним полком».

Та сказав князь Борис Пресіянович: «Ідіть назад, ми вас не кликали. Все одно віри дідньої не встережем. Примучив уже нас цар до грецької віри. Грецький бог істинний і найліпший від усіх. Прийми й ти віру Христову!»

Одповів на те київський князь Оскол: «Греки лукаві. Сьогодні забрали віру ваших дідів, а завтра заберуть вашу землю. Ми, поляни, своєї віри не зречемось, ми любимо богів дідніх, а боги люблять нас».

І пішли назад до Києва, нарікаючи на булгарського князя та його боляр, що неправдива була їхня клятва на мечі й на золоті.

Сказав цар грецький наздогнати й потребити Оскола та полян, і погналися булгари, і не змогли. Й почали боляри та князь неволити людей до грецької віри, й не хотів народ, і коромолився вельми, й настала в землі Булгарській смута страшна, брат ішов на рідного брата, а батьки супрути синів.

У те ж літо.Прийшла звістка Ладиного дня, що помер у Моравах Кирил Мудрий, вельми хитрий у пьсаннях муж, іже переложив книги грецькі по-моравськи. Я також видів у Корсуні цього книжного хитреця, і показав йому наші книги, й спитав мене Кирил: «Як це речеться твоєю говіркою?» Я йому: «Книга». Рече: «Пощо так?» Кажу: «Спрежда-бо книги були на сувоях, а як розгорнеш сувій – він стрибає, як коняга, сиріч звитяжний кінь. А кобила спрежда прозивалась конигою альбо книгою. Й у нас так». І рече мені цей Кирил Мудрий: «По-грецькому це зветься бібліон, але я також назву книгою», й знову мені рече: «А яка це в тебе книга?» Я йому речу: «Апостол». Питає: «А ти сам його переложив?» Речу: «Це ще спрежда переложений. І пьсав не я, лише мені дісталася». Й каже мені Кирил: «Ану ж послухаю».

Й четав я йому, й дивувався Кирил Мудрий, а по тому каже мені: «Слово боже чую по-руському!» Й знову мені: «А хто створив письмо руське?» – «Не відаю», – кажу. Й почав казати сьому гречинові, же ці знаки спрежда пьсалися на вербових паличках, то-бо дерево священне, а це пьсання звалося вірба – тобто віра чи волошебне вірення. Тепер же на саме дерево кажемо верба. Спрежда знаки були різані, бо як же зробиш на вербі знак? А тепер на ці знаки речемо «різи». А до цих різ іще треба знати «чет», щоб прочетати пьсане чи різане. Не знавши «чету», не прочетеш: не знатимеш, котра різа котрій до пари й за котрою має йти».

Й рече мені той Кирил, кажучи: «Скільки просиш за книгу сю?» Речу: «Ніскільки». Й оддав йому ту книгу за так, і навчив четати руські різи. Й нічого не сказав мені Кирил, а лиш обдарував золотою булавицею. Й найняв я за ту булавицю грецьку ладдю, що йшла товаром до Києва, й довіз мене грек. А цей Кирил Мудрий, чутка пішла, переставився в Моравах.

Пьсав Велесь же таки Яцко.



    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю