Текст книги "Похорон богів"

Автор книги: Іван Білик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 39 страниц)

Блуд зацікавлено глянув:

– І що рече?

– «Змирімося й полюбімось», – передражнив його Свенельдів син.

Блуд якийсь час мовчав і лише похитував головою, а Ярополкові пригадались пацюки. В цій світлиці також панували втікацькі настрої. Тільки й того, що всі ще впираються, думав Ярополк, бо непевні й бояться.

– Вам обом легше, – нарешті озвався Блуд.

– Чого це нам легше?

– Бо Володимир йому рідна кров. А в тебе мати – чернегівська сіверянка. Я ж круглий обільний варяг. – Блуд невесело засміявся: – До того ж колись його мало не вбив... Знаєте оту хитрість Лідулфостову? Я був кинувся на Добриню й хотів його посікти, а він вирвав у мене меча з рук по-Лідулфостовому.

Местиша сів на порозі верхи, як у сідлі. Тепер одна його нога була в світлиці, а друга в сінях. Це дуже скидалось на вагання й спонукувало до дій. Блуд підійшов і сів коло Местиші:

– Так чи так... Але голодна смерть не краща. Піду й скажу: «Дай мені мій Вишгород або якийсь інший город. Що даси – те й візьму». – Местиша сидів, спершись на одвірок спиною, й Блуд уже сміливіше запитав: – То підемо?

– Нікуди я не піду, – озвався Местиша не ворухнувшись. – Добриня нас усіх переб'є. Треба зробити вилазку – сьогодні або завтра вночі. Хтось та прорветься до печенігів.

– Пішки чи як? З повним пузом здохлятини? – вишкірився Блуд. – А Доброчин полюбовно кличе. – Віч – оглянув йому в вічі й спитав: – Може, боїшся батька? То так і кажи!

Местиша зневажливо махнув рукою.

Тут почулись кроки й з'явився Свенельд. Местиша й Блуд навіть не підвелися з порога.

– Я все чув.

– І що з того? – спитав, не глянувши на дядька, Блуд.

Старий князь раптом розгубився, бо Местиша мовчав, не заступившись за батька, теж вислизав з-під його руки.

– Святославів син мститиметься за брата, – сказав Свенельд, але Местиша не ворухнувся. Тоді він обрав найслабшого серед усіх трьох: – У тебе брат твій украв наречену, а тепер украв стіл, даний тобі батьком. І життя забере. Ти Блуда не слухай – то хитрий лис, він вас обох обкрутить і потопить, а сам вилізе сухим, пом'янете моє слово! Треба прориватися в степ – Ільдея-хан кочує за Ворсклою. Я вас виведу сам.

Ніхто не дивився на Свенельда. Местиша й Блуд навіть не підвелись, аби пропустити його до світлиці, й він кидався словами через їхні голови з сіней.

А ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ РАНІШЕ...

(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)

Людська душа ненаситна до свободи. Скільки не попускай – усе мало й мало: як ото в спеку заспраглому до води. Отак було й з твоїм вуєм...

Начебто я вже мав меча, хоч був рабом, та ще й робичем, а щасливішим од того не став. Нащо меч холопові, коли не годен оборонитися ним од тивунового бича? Воно-то бичем уже ніхто не зважувався мене бити, що так, то так, але я був і лишавсь холопом.

Мироніг почав частіш одпускати мене з Борисом на Гончарі, а я звідти вже сам бігав до його родака з Кожум'яцького яру. Цього літа він сказав:

– Плечата твої трохи поширшали. Пожовуєш вівсо?

Кажу, пожовую. Я вже був так звик до того вівса, що мало не іржав по-конячому, як мовив одного разу холоп Борис. А кожум'яка й далі ганяв мене сікти лозиння. Як насічуся донесхочу, то він бере свого меча й зачинає вчити хитрощів, яких уміє сам.

Я розповів йому про того дітеського з гридниці, а кожум'яка рече:

– Такої хитрості зроду не видів. Ти викинь оті варязькі дурощі з голови, ліпше навчу тебе піднімати мечем під пазуху.

І почав. А воно мовби й простенька хитрість – підлізти кінчиком під поділ бороні, а не виходить, і годі, бо відкриваєшся сам.

Ну, врешті-таки я й це вивчив, хоч і попомучив мене той Борисів родак. А вже ген по тому рубаємося в парі з кожум'якою, коли це його меч як брязне об діл! Кожум'яка аж очі вирячив. Та я й сам стою й тільки дивлюсь – нічого не годен уторопати. Аж тоді збагнув, що це ж і є ота Лідулфостова хитрість. Кажу кожум'яці, а він не та й не, то, каже, мені в руку затрудило.

Спробував я ще раз – але вже нічого не виходило.

А за день чи два по тому дивлюсь – аж кожум'яка стоїть під гридницею. Гридьба саме боролася на мечах, і якраз той захлялий дітеський боровся. Тоді в неділю кожум'яка мені й рече:

– Твоя правда. А я досі й гадки про то хитрість не мав.

Заходились ми боротися з кожум'якою – аж не виходить, і край. Ні в нього, ні в мене. За ціле літо я спромігся видерти в нього меча разів п'ять чи шість. А так посувалося вельми добре, тільки рука була те заслабка: не міг зробити більш як триста помахів. Треба, думаю, й далі жувати вівсо.

Аж вівсо мені зненацька взяло й урвалось. Приходжу якось удосвіта з Борисових Гончарів – Мироніг був одпустив мене в чисницю, беру вила й зачинаю од крайнього старого коня, аж Борис мене штовхає: йди, каже, тебе зве Мироніг. Думаю, чого б то ради? Начебто все поробив як слід. Підходжу – п'яний, аж хилитається.

Так і так, рече, скільки це вже ти робиш? Кажу – четверте літо пішло. То покинь, каже, вила та йди приворітним до Подільських воріт: княгиня веліла. А я стою й мовчу. Наче вже звик до цих стаєнь та коней, і до людей тутешніх притерся й звик, а коло тих воріт як то ще воно буде! А Борис та Мироніг речуть: гірше не буде.

Оддав я свого меча на схов Борисові та й подибав до воріт. Меча боявся брати з собою. Там інші люди, сторожі, як то ще на мій меч подивляться.

Сторожів було два: один для ночі, другий для дня, а мене приставлено вже третім. Ті були не робочі холопи, як я, а рядовні челядники, один старий, другий молодий – літ на п'ять хіба старіший од мене. Звався Муромцем і сидів на Гончарах – неподалік од того робітника Бориса, що продався Ользі й на цей рік. Ну, а старший був січеним ратником і звався Даном, ще з Ольгом ходив на грецького царя. А сидів на Подолі за Туровою божницею.

Муромець дивиться на мене й мовчить, а дідо Дан питає:

– Де ж твій меч?

Кажу: нащо меч холопові? Каже: як це так? Меч потрібний кожному чоловікові, бо що то за чоловік без меча? Без меча чоловік не почуває себе чоловіком. Бери й носи при собі, ажеж стара дозволила?

Він знав про мене все. Вельми балакучий був дідо, а той, Муромець, усе мовчав. Я збігав по меч і знову повернувся. Все тут видавалося наче не таким: люди снують туди й сюди воротами, одні йдуть Боричевим узвозом на Поділ, інші з Подолу на Гору, з ранку до вечора гарцює кіньми гридьба – тільки й чуєш їхнє джерготання.

А тоді я днів за кілька звик. Роботи було куди менше, ніж у стайнях на княжому дворі, та мене тягло й тягло до двору. Старійшим серед нас трьох був дідо Дан, він за мною не вельми додивлявся, надто ж серед білого дня, коли діло сторожі – стій та глипай очима, інша справа – вночі: тут уже бодай которийсь один мусив пильнувати. Дідо Дан мало й спав – похропе трохи звечора, якусь годину серед дня, а то сидить під брамою й дивиться. Люблю, каже, дивитися на киян. І куди ото кожне поспішає? Все одно, каже, далі від смерті не втечеш – нащо ж його ото гасати. А воно шастає й шастає з Подолу та на Поділ, наче там його поять задурно медом.

Балакучий був дідо Дан. Усе згадував Ольгові витяги, хоч Ольга тою не любив, називав його Вовкулакою й Щеком.

Мене ж одпускав, бувало, на цілий день. Ти, каже, тільки надвечір навідуйся, щоб не нагрянув, бува, Каніцар чи ще там хто. Тож я найчастіше товкся в стайнях та коло гридниці, а часом ішов під терем старих княгинь; я по-їхньому за цей рік добре вивчився – геть усе розумів, ще й брався потроху балакати. Або підійду під терем і стою. Старі княгині мене не видять, плещуть собі язиками про те та се, а я нишком слухаю. Вельми цікавила мене ота таїна – про Ольга та про Рюрика. А старі джергочуть про що завгодно – тільки не про те.

Одного разу я пробував розпитати в Дана, але дідо нічого до пуття не знав.

– Щось наче гомоніли... Той вовкулака Щек був добрий тать. Начебто занапастив свого шуряка Рюрика, але чорт їх добере... Хто ж його бачив. Ти он ліпше про себе почуй.

Кажу: що «про себе»?

А він рече:

– Посварився за тебе Свенельд із сестрицею. Хіба не чув?

Кажу – не чув нічого. Хай, думаю, гризуться, мені що.

Одчиню собі ворота вранці, а ввечері зачиню, засув уставлю та й лізу на виміст під вежею: дивлюсь, чи хто не йде. А дідо Дан хропе у приворітній кліті. А Муромець або йде ночувати на Гончарі, або ж і він сидить з нами. Рідко траплялося щось таке. Того літа все ж трапилося – поліз був хтось. А на бійницях саме був Муромець. Чуємо – до когось гуде: «Куди тебе несе Неберя!» Вилазимо й ми з дідом та до бійниць. А воно те-емно. Наче хтось підважує ворота кілком. Дідо в нього питає – не надірвешся? А воно мовчить, а нам не видно, хоч в око стрель!

Коли хтось хотів улізти вночі до города, той ворота обминав, бо вельми високо; таті перелазили через стіну та вал, а то вже не наше діло, заборола стерегла гритьба. Ми – ворота. А це, чуємо, підважує, аж сопе внизу: «Зараз як припечу стрілкою в задник – перестанеш сопти!» А воно як схопиться – та Боричевим узвозом униз!

А так більше нічого не траплялося. Стережемо, та й край. А я по свободі йду до княжого двору, никаю межи хоромами та побіля гритьби – пантрую, коли почнуть боротись. Але меча з собою не беру: в дворі холопові зась ходити з мечем.

Одного разу здибався із старою. Просто ніс у ніс – нікуди не вивихнешся. Стою й мовчу, та й вона мовчить і глипає, а далі каже мені:

– Чого це ти вовченям на мене дивишся?

Думаю – добре мені вовченя: я вже на голову вищий од неї – п'ятнадцятий же рік минув. Стою й дивлюся, а вона знову рече:

– Коло воріт ліпше, як у стайнях?

А що мені, кажу: був і лишаюся холопом. Рече: свитка ліпша на тобі. Яка там свитка, думаю: рядно, тільки що не таке дране, як дотепер. Стара ще щось буркоче, а я думаю своє: сказати чи не сказати? І таки набрався духу та й сказав:

– Звели привезти сестру до Києва.

А вона дивиться на мене спідлоба й мовчить. Кажу: а то ти тільки мене й бачила! Знову мовчить, якусь думку ремиґає, а тоді й рече: ти на мене вовченям не дивися, бо ти мій обільний холоп, схочу – заб'ю бичами.

Й пішла собі – подріботіла до медуш чи до скітниці. А я стою й мовчки нахваляюся: зажди-зажди...

Коли це кличуть мене третього дня чи четвертого:

– Зве тебе стара.

Йду нехотя до її хорому. Заводить мене ключниця до сіней, а тоді до красної світлиці. Аж дивлюся – моя сестра! Такою я ще її не бачив, одколи й потрапила до Ольжиного села: в чистій сорочці й цілій спідниці, ще й хустина біла на голові. А само таке чепурне та викупане.

Стара й каже мені:

– Буде за підключницю.

Аж дивлюсь – і ключниця стоїть у кутку. Стара каже тепер до тієї:

– Хай у тебе й сидить. – А тоді до мене: – В неділю одпускатиму її на півдня.

Тоді довго дивилася на мене, а я стою й мовчу, наче не второпав, чого вона од мене жде. Щоб я їй подякував. Думаю собі: пожди, у мене діждешся подяки!

Отаке-то було... Ну, думаю, тепер хоч про бідну сестричку не сушитиму голови. Заходився я лічити дні до неділі. Тілько до понеділка доживу – зразу ж починаю ждати неділі. Але я звиджувався з сестрою й у прості дні: як не маю чого робити – біжу на княжий двір. А вже ж я добре відав, звідкіль слід виглядати сестру: коло медуш або коло підклітей. То йдуть із ключницею по мед чи біле вино, то видають поварним холопам борошно.

Але ж мама твоя така була полохлива – нізащо, було, не підійде до мене в чинний день: боялася ключниці, Каніцара й поварного тивуна, боялася старої – геть усіх.

Я тепер собі думаю: коли б я дівкою був, я б теж, мабуть, боявся. А я ж був муж і мав тепер свого меча. То зовсім інша справа. Одного разу я сам собі захистив живота, але то вже сталося ген пізніше: замахнувся був на мене Блуд.

Отаке-то...

З Малушею ми здибувалися в неділю після обід. Зуперша я приходив у двір і ждав її коло лізниці, а згодом уже зважилася й вона. Приходила сама під Подільську браму. Дідо Дай її враз полюбив, та й Блажій Муромець також, але той був мовчун. Зате вже дідо, було, попобалакає! Розпитає Малушу геть про все: й що робила сьогодні, й скільки беруть до княжого столу мірок пшона га круп, і скільки м'яса та солонини, скільки сиру та молока. Або почне розпитувати, хто в княжому дворі про що гомонить. А Малуша ж іще не вміла по-варязькому, знала, може, яких там слів п'ять, з того багато не наслухаєшся.

Та й небалакучою вдалась, як оце й ти вдався в свою маму: все ремигаєш якусь думку та брижиш лоб.

Одного разу дідо Дан каже до Малуші: так і так, мовляв, украла б коли кришеник сальця чи солонини, бо так ми за тим скучили – аж душа болить!

Аякже, думаю, вкраде. Та вона з переляку вмре, а не вкраде! То, думаю собі, така!

Коли це приходить на ту неділю, простягає руку, дивлюсь – і не вірю своїм очам: на долоні три кришеники сала! Думаю – ти диви! Зважилася наша вкрасти!

Питаю, де його взяла? Каже – в ключниці. Я думав, з-під носа в ключниці потягла, коли ж чую – ключниця дала Малуші сама. Нишком для брата.

Дідо Дан їсть із хлібом та одно нахваля: давно, каже, не куштував сала, а Муромець жує й мурчить, як кіт, а мені весело за Малушу. Онно яка, думаю, в мене сестра!

Того ж таки літа, десь чи не по Сварожому дні, йду Подолом до Кожум'яків, аж дивлюсь – хтось стоїть і регоче: бортницького старости Вороти син Ян! Питаю – що тут чиниш? Каже – вчуся шити чоботи в усмошевця, отутечки на Кожум'яках. Давно? Та друге літо. Диво, й край. Скілько я виходив тими Кожум'яками – а не мав про це й знаття. Думаю, як же одпустив його батько? Крутий чоловік. Ян каже: не стало батька, лізли на сосну, там було дві борті, так з однієї батько витягли мед, а тоді полізли до другої, аж там джмелі; покусали батька, вони й померли на п'ятий день, а ми ж бо закупи, то мати знайшли в скрині трохи ногатих та трохи білих кун, мене викупили й кажуть: іди до Києва та вчися на бондаря або шевця.

Ян повищав і покремезнів, а вмів трохи й на мечах, то зачали ми з ним боротися. Я його вчив. Тієї Лідулфостової хитрості він так і не зміг отямити, зате брав плечем: одним махом перерубував от-таку гілляку, як моя рука!

Та не до того я затіяв розказувати про Яна. Своїми балачками про батька він душу в мені розкалатав. Став і я думати про свого батька. Він гнив у Любечі в порубі вже четвертий рік. Сказав я про це дідові Даиові, а він і каже мені:

– Йди до старої. Вона ж перекинула сюди твою сестру, а коли чоловік раз одступить, то відступить і ще.

Я довго вагався, тоді таки пішов до двору й перестрів стару – саме приїхала з гори Щекавиці, де почала ставити новий хором. Кажу до неї, а сам дивлюся кудись убік: пусти навідати батька.

А стара приїхала не сама, був з нею і Змій Горинич – її брат Свенельд. Стара змовчала, зате той як закричить:

– Пішло геть у підворіття!

Наче на того пса, що має гавкати з підворіття, а треться в господаревих ногах. Думаю собі: ану чи вдарить? Хай би по вдарив чортів Змій – я б уже добрав тоді способу. Підстережу, думаю, й простромлю мечем. А стара каже до нього: постривай, постривай, нехай провідає свого батька.

І так тонесенько сокорить – наче курка до півня, а той як загорлає на весь двір – тепер уже на неї:

– Може, ще й меду йому передаси? Зроду не видів дурнішої за тебе баби! Швидко забула мужа свого, а його ще й кісточки не потліли!

А стара каже йому:

– Наче тобі не байдуже до Інгварової смерті. Ти ж ненавидів його.

Свенельд одказує:

– Я його по-своєму любив.

– «По-своєму» любить кіт собаку, – каже йому стара, – а собака – дрюка.

Отака-то балачка була. Вони гомоніли по-свейськи, думали – не доберу, а я вже добре тямив по-їхньому.

Мені стара вже по-нашому рече:

– Бачиш світлого князя Свенельда? Отож більше не приходь і не проси, бо він чоловік сердитий!

І подибуляла геть – почала сходити лізницею на терем. У мені все аж кипить, ну, думаю, гадино, попадешся ж і ти мені колись! А й сам до пуття не знаю, про кого так ото сам собі кажу: про Ольгу чи про Свенельда.

Підходить Борис, отой холоп із стаєнь, каже: потерпи. А як тут терпіти, коли мене пече!

Вийшов я Красними воротами й подався на Кожум'яки – просто глинищем поміж кущами дерези. Зайшов до усмошевця й кажу Янові: так, мовляв, і так. Що діяти?

Каже, ввечері сам прийду.

Діждався я того вечора, зачинив по заході сонця браму й пантрую коло бійниць. Коли це йде Ян Боричевим узвозом нагору. Відчинив я йому, й сидимо. І Муромець із нами – його черга була. Балакаємо собі потихеньку. Ян каже, так і так, мовляв, украдьмо човна й пливім до Любеча, а там як бог дасть: якось визволимо твого батька. Муромець слухає та бурчить:

– Визволите бісового батька, а не його.

А нам же з Яном по п'ятнадцять минає, а коли чоловікові п'ятнадцять літ – йому море видається по коліна.

Аж тут приходить і дідо Дан. Розповідаю дідові про наш клопіт, а він бухикає спросоння й рипить:

– Змій Горинич і не таких скручував. Сидіть ото та їжте більше кулешу. – Мовляв, не виросли ви ще до такого.

А вранці дивлюся – Каніцар, схожий на рудого печеніжина, тільки що на пиці вуса та борода. Стоїть і морщить до мене носа. На ось тобі, мовляв. І кидає під ноги клунок. Каніцар був уже Ольжиним світличним тивуном. Розгортаю клунок – дружинницька свита й пара ногавиць, а там ще й чоботи та шапка. Що за дивина?

А Каніцар каже «збирайся».

– Куди?

– Там побачиш.

Я ще ж не забув, як він віз мене з Бортничів у забитій каді – ледве ратиці не одкидав я того дня. А він, мабуть, теж згадав ту пригоду і сміється, аж руду бороду догори дере. Хотів до Любеча, каже, то скидай своє дрантя та вбирайся в оце. Інакше, каже, не побачиш батька, як власної потилиці.

Поїду в своєму – я йому кажу. Каже – не буде діла, бо так велить стара.

Перебрався я в те чуже й поїхав. Сидимо на возику втрьох: чудин Каніцар узяв собі в підмогу Лідулфоста – щоб мене стеріг. Та я вже й не думаю про втечу – їду та міркую лише про те, як доберуся та побачу батька.

Їхали два дні понад правим берегом Дніпра, а як одкрилось гирло Прип'яті, перевезли нас двома ладдями з помостом на той бік. А потім ще день їхали до Любеча: кінь уже ледве тяг, прибилися ми поночі. А тут ще почав крапати дощ.

Сторожа впустила нас у ворота, бо Каніцара знали й тут, дали трохи попоїсти й поклали спати, але де я спав – хоч убий, не пригадаю, бо як ліг, так і заснув.

А вранці Каніцар мене будить, каже, вставай, бо й батька проспиш, отого деревлянського татя. Мовчу й не огризаюся, думаю, хай тобі чорт, іще роздумає – й усе пропало. А проте який же, думаю, мій батько «тать?» Мій батько – великий князь іскоростенський, правитель Деревлянської землі!

Виходимо, розглядаюсь, а сам аж тремчу. Де ж тут, думаю собі, той клятий поруб мого батька? Аж підходить якийсь гридень і веде нас просто-таки вниз – поруб виявився під нами. Мене знову пойняли дрижаки. Оце так притча, думаю собі: спав цілу ніч і не думав, що сплю з батьком під одним димарем!

Заходимо до підкліті, а лізниця веде ще далі й далі вниз. І звідти вже тхне пліснявою. Внизу відкрився довгий хід – попід усім, мабути, хоромом, а там двері й аж двоє сторожів стоїть. Гридень каже до них по-варязьки:

– Одчиніть двері й упустіть ось його.

Показує на мене. Один сторож одімкнув ключем замок, а другий припалив од свічки маленький недогарок, подає мені й рече:

– Довго однаково не всидиш.

Тоді відхилив двері й упустив мене туди. Через оту свічку я спершу нічого не міг розгледіти: поночі, й край. А тоді затулив огник долонею й дивлюся. Поруб сажнів десь отак три на три, колоддя обросло пліснявою, а в кутку на соломі щось сидить – якась волохата дрантива купа. Й усюди гидко тхне – аж дух забиває. А з купи шелестить:

– Це ти, Добрине?

Ураз мене впізнав. А я скільки не додивлявся – не міг упізнати, й край! Згорблений кістяк у дранті, замість голови – волохата сіра куделя, а в ній двоє іскор блищить. Думаю, може, обдурив мене той гридень? Та з купи знов-таки шелестить:

– Не підходь близько, бо'д мене тхне.

Й так пильно-пильно мене роздивляється з голови до ніг! Хотілося крикнути, що то Каніцар перебрав мене в усе чуже, а тоді стало жалко. Хай батько думає, що добре живу. Хай не клопочеться бодай мною.

– Малуша, – кажу йому, – жива...

А він мовчить і не розпитує далі, мабуть, і сам збагнув, чому я кажу тільки про Малушу, а про нашу матір мовчу. Стоїть і помаленьку брязкає залізними путами, скований по руках і по ногах, а я також стою й не можу видобути більше й слова. Мав би сказати бодай про те, що мати наша Мирослава померла, бо не змогла виродити дитинча.

– А де ж Малуша?

– У Києві сидить... Спрежда була в свинушнику, в Ольжиному селі, а тепер стара забрала її до Києва...

– Яка... стара?

Кажу: Ольга. Квапно так кажу, бо батько, певно, подумав про нашу матір. Ой лихо ж моє...

А тоді недогарок почав тріщати, я розгублено зашастав очима по кутках, батько ж каже:

– То ти вже з богом іди.

Отак ото я побачився з батьком, із дідом твоїм...

А повернувся до Києва – аж там новина: померла ота стара княгиня Гертруда, Ігорева та Кунегундина сестра, найстарша дочка Рюрика. Як довідалася, кажуть, про те, що Ольга дозволила мені побачитися з моїм батьком, то засіпалась і віддала чортові дух. А наче ж була така тиха та мовчазлива... В тихому болоті водяться чорти.

В літо 1394-е

від нашестя Дарія,

а по уцарінні Василія Македонянина в Царігороді 15-е,

а по укняжінні Кия в Славутичі-городі 400-е,

а по укняжінні Оскола в Києві 33-є,

а від різдва грецького бога Христа 882-е.

Сиділи угри мадярські в Либедії-землі, пасли овець та овнів і доїли кобилиць за Ворсклою, й був межи ними та полянами давній мир.

Та послав до них воєвода Ольг сла таємного, сказавши до угорського феєделема Алмоша так: «Бідна земля ваша Либедія, немає у вас городів і сіл, і поля угри не орють і не сіють, а їдять лише конину та п'ють кобиляче молоко. А земля полянського князя багата, багаті Осколові села та городи, а ще багатший стольний город Київ, многе срібло та золото в ньому є, торгують-бо поляни з греками. Прийдіть на землю Оскола й витолочіть їхні поля».

І не вподобав Алмош того намовляння, й сказав він до варязького сла, так йому промовляючи: «Сидите ви, варяги, в полунічних краях, а того не відаєте, що межи нами та полянами вічна любов і мир. Пощо підбиваєте нас на Оскола-князя?»

Повернувся сол назад, і послав його воєвода Ольг удруге, й мовив до феєделема Алмоша варязький сол: «Якщо не підеш на великого князя київського, то вчинимо твоїму синові Арпаду люту смерть!» Потрапив-бо феєделемич Арпад у полон варязький-викрали його варяги в степу.

Й заплакав угорський феєделем Алмош, волаючи: «Неволя мені тепер! Уб'ють варяги мого єдиного сина, а я ж не маю інших синів, маю лише сімнадцять дочок, породжених мені од сімох жон. Мушу йти на полянського князя Оскола!»

Й перейшли угри на цей бік Дніпра, ведучи за собою табуни й отари, тягнучи вежі колісні й толочачи хлібні поля. Й горіли полянські городи та села, угри ж убивали орачів, а жон та дітей їхніх гнали полоном.

Князь же великий київський Оскол вийшов супроти уграм і не зміг, мав-бо вельми немногу дружину, одпустивши мужі многі з товарами до грецьких корсунських торгів. Зачинився князь Оскол у Києві, й прийшли до Києва варязькі сли, так йому кажучи: «Угри мадярські і нам вороги. Станьмо купно супроти угрів і поженемо їх усп'ять!»

І спитав князь Оскол сла варязького: «Чим я вам заплачу за те?» Той же мовив, кажучи йому так: «Удай нам за це ваш город Любеч!» Оскол же князь одказав: «Не дам варягам Любеча, то-бо полунічна твердь миєї землі. Просіть інше». Й попросив сол: «Оддай нам після змоги феєделема угорського Алмоша!»

Згодився на таке князь Оскол, і прийшла на Русь варязька дружина, Оскол же сукупив дружину та рать, і зступилися з уграми мадярськими, й була січа велія цілий день, і побігли угри.

Та коли запала ніч, кинулися угри на стан полянський, мав-бо феєделем Алмош заховану рать у степу, й побігли поляни та варяги, і гнався феєделем Алмош аж до київської Гори, й замкнувся князь Оскол з варягами в Києві, мало-бо лишилося в нього молодшої дружини та мужів.

А вночі варяги перебили многу дружину, Оскола ж вельми люто втяли мечем. І впав князь великий Оскол, волаючи: «Се вже кінець Руській землі!»

Угри ж стояли під Горою й почали вимагати од воєводи Ольга, щоби впустив їх до Києва й оддав усе золото та срібло.

Й звелів Ольг віднести їм Оскола, так промовляючи до них: «Оце вам і срібло, й золото!» Феєделем же Алмош до Ольга сказав, так промовляючи: «Хотів єси од нас, щоби повоювали Полянську землю, – ось мертвий полянський князь: ми слова свого дотримали, Тепер дотримай і ти: видай мого сина й усе срібло та золото київське!»

Ольг же воєвода сказав йому: «Одступіться від Києва. Цей город віднині буде наш. Якщо ж не відступитесь од землі Полянської, то буде синові твоєму смерть!»

І заволав Алмош-феєделем до богів угорських, щоб наслали на варягів моровицю та небесний грім, і відступивсь од Києва, й повів плем'я своє до Либедії-землі, щоби випустив Ольг з полону сина Арпада, не мав-бо інших синів.

Ольг же которих дружинників полянський звелів перебити, а которих перетяг на свій бік і став правити в Києвому городі.

Угорці ж поховали Оскола на горбі, що й донині зветься Угорським.

Брав Ольг дань на Полянській та на Сіверській землі, деревлян же не міг примучити, боявся-бо вельми деревлян. А в Іскоростені сидів велій жупан Житомир – сильно могутній і гордий князь.

Не схотів він допомагати київському князеві, був-бо Оскол з роду Києвичів і ворогом деревлян. Радів жупан велій Житомир, убачивши в тому небесну кару для полян, котрі чотириста тому літ захопили деревлянську твердь Славутич, назвавши її Києвим городком.