355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Іван Білик » Похорон богів » Текст книги (страница 6)
Похорон богів
  • Текст добавлен: 29 сентября 2016, 02:43

Текст книги "Похорон богів"


Автор книги: Іван Білик



сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 39 страниц)

– А тобі ж? – з надією прохрипів бородатий.

– Та я не хо-о!.. – заспокоїв його Муромець. – Я вже їв.

Настас почав тут-таки запихатися хлібом, а Вадим поспішив до воріт. З Києва саме виїздив десяток отроків молодшої дружини – не доведеться взайве дратувати сторожів.

Цілий день Вадим усе згадував цю вранішню пригоду, чистячи стайні й даючи коням сіна та вівса, а пізно ввечері, коли над Подолом і Гончарівкою вже западала ніч. він знову помітив на Боричевім узвозі обшарпану постать. Іншого разу міг би прийняти її за мару, але тут одразу впізнав Настаса, й той, мовби само собою, пішов за ним.

Невістка Янка збридилася Настасовим виглядом і затялась не впускати його. Її дівер мусив гріти воду в надвірному котлі. Настас заліз по саму шию в діжку й довго форкав, аж поки хоч трохи змив із себе дворічний леп. Купіль з гречаного лугу приємно лоскотала одвикле від води Настасове тіло, й коли йому дали чисту сорочку і чисті Раткові полотняні штани, він знову розплакався.

Старий Муромець кілька разів махав у бік Києва кулаком:

– Стоклятий Щекович!

А за вечерею спитав:

– То чого ж утік тоді з Либеді?

Настас мовчав, похмуро сьорбаючи куліш із спільної миси. Він завинив тоді перед цими людьми.

– Боявся, – сказав він, – що ви мене вдруге спутаєте.

Настас і справді був злякався тоді, але не Муромців, а тих двох, що хотіли зайняти їхню худобу. Якби варяги перемогли, то вбили б і його разом з Муромцями, вважаючи причетним до них. Власне, Настас утік раніше й не знав наслідку сутички. Він поспішав до своїх. Отець пресвітер запевнив, що в Києві багато християн, там навіть князі ходять відкрито з хрестами на загривку, й найголовніший серед них – Свенельд. Настас і кинувся до Свенельда, вздрівши його коло городських воріт. Був цілком певний, що світлий князь, почувши, хто він такий, злізе з коня й почне цілуватися з Настасом, як з братом у Христі. А той звелів його відколошматити й запхав у поруб.

Тепер Настас не зважився визнати цього. Свічник на божниці тьмаво блимав, ледве видно було мису з кулешем, і цей півморок рятував Настаса.

Спали покотом на полу, бо запіч по праву належала Ратковим дітям, які полягали давно, ще до приходу Вадима та Настаса. Настас охочіше виспався б у яслах коло волів, але хлів виявився надто маленький, аж дивно було, як воли досі не рознесли його крутими рогами.

Настас поліз на піл і скулився в самому кутку, та довго не міг заснути. Два роки він спав на прілій соломі серед пліснявих стін, і тепер од тисняви його сіпали й мордували нічниці, невидиме шастаючи по полу, тільки дошки ледь чутно порипували.

Але Настас не боявся цих вредних нічниць – він звик до них за два роки самотності. Інше непокоїло його: що робити далі?

У порубі він уже відвик був і думати про вільне самостійне життя, не сподіваючись більше побачити сонячного світла, а тепер, опинившись на волі, знову віддався старим думкам. Животіння в порубі не похитнуло його віри, він ще пристрасніше ввірував у Христа. Був цілком переконаний, що грецький бог недаремно послав йому стільки випробувань: Христос вирішив перевірити його стійкість.

Настас був ладен витримати все, аби довести грецькому богові, що той недаремно залучив його до своїх отар. Вирішив зогнити в порубі, а витримати муки стійко й до кінця, щоб удостоїтися ласки божої: вічного блаженства серед праведників і праведниць у райських кущах.

Та господові того здалося мало: він увергнув його до виру нових випробувань і спокус.

Колишній в'язень заходився подумки проказувати молитву, сам вигадуючи до неї слова, й несвідомо перейшов на шепіт. Поряд самозабутньо сопів Вадим, за молодшим сином спав батько, а коло самої печі – Янка з Ратком. І поки Настас шарудів губами, господь наслав на нього Сотону – інакше це годі було пояснити: звертався найщирішими словами до Христа, а потім несподівано впіймав себе на тому, що думає не про голубі райські кущі, а про зовсім соромітні речі.

За два лікті від нього спала Раткова жона, молода й гарна чорнявка Янка, й до Настаса линув п'янкими хвилями її віддих і жіночий дух.

Настасові вже бракло сил боротися з собою, він совався й мало не стогнав, забувши всі на світі молитви, та тут прокинулося Раткове дитя, стрибнуло з запечі й побігло до вітру. Настас теж схопився й вискочив надвір, де шаленів тугий березільний вітер.

Холод допоміг йому прогнати настирливого Сотону. Але вранці Настас уникав дивитися в Янчині очі.



МІСЯЦЯ ЦВІТНЯ
В ДВАДЕСЯТЬ ДРУГИЙ ДЕНЬ

– Який день сьогодні? – з несподіваним хвилюванням спитав у Янки Вадим, уносячи з Настасом по оберемку соломи до печі.

Янка чомусь усміхнулася й ляснула дівера по губах:

– Чисниця! Хіба можна забувати про такий день? А взавтра неділя.

Вадим кинув солому й почав квапливо нишпорити під полом. Видобув звідти припалі пилом чоботи й нові онучі, тоді ступив до скрині в кутку, підняв мережане віко й запустив туди пальці. Блиснувши цюцюрками та балабушками задків, малі Ратковичі повискакували з-за печі й собі приникли до скрині. Іншим разом Янка відігнала б і дівера, й дітей, але сьогодні стояла коло припічка й мовчки посміхалась. Настас обережно зиркав на Янку й сіпав себе за хвостик бороди.

Чисниця була не тільки останнім днем трудового тижня, але й святим днем, коли люди працюють лише до полудня, а потім чистять оселі, купаються й кладуть богам жертовні вогні, чистячи себе від гріхів та щоденного бруду.

Однак нинішня чисниця була не проста, й потребу мали вчинити особливо бучну й урочу: завтра, в неділю, був Юрів день.

Старі люди розповідали – а про це співається й у водяних колядках та купальських піснях, – що колись Юр був морським богом: коли ще наші прадіди сиділи на Дунаї та морських берегах. Тиверці прозивали Юра Д'юром або Дзюром, бо море – то велика дюра без мір і без дна, уличі ж казали на нього Мора, що відбирає в людей життя.

А в полян Юрів день став днем рядіння.

Вадим видобув нарешті свою святкову сорочку й з жалем сказав:

– Тепер би отсе Претичевого кожу-уха...

– Хто ж одягає кожух на Юрів день? – відгукнулась Янка. Того боярського кожуха вони продали на Подолі ще торік, після перших морозів, коли Лют Свенельдович пойняв дружину на деревлян. Продали Мусію Хазаринові за два міхи проса, бо був недорід, і тепер мали пшоно аж до нового.

Вадим похапав небожів за загривки, мов кошенят, кинув за піч і сказав братовій:

– Та я ж хіба що-о? Я нічо-ого... Ондечки надворі весна-а.

– На турів більше не ходиш? – згадав Настас.

– Які там тури! В лісі тепер самі сторожі та княжі тивуни, – сказала за дівера Янка й глянула на Настаса: – Аби хоч бороду обшкріб. Узавтра ж рядіння на Подолі, може, й тебе б хто врядив.

У Гончарівському яру ще було темно, але на тлі прояснілого неба стало видно новий Ольжин двір, Вишгород-Київський, де сидів перестарілий Ольжин брат – світлий князь Асмус. Вадим згорнув свої святкові речі в клуночок і кинув під узголів'я на піл. Конюший однаково не відпустить до самого вечора, не зважаючи на чисницю та завтрашній Юрів день, і жертовна потреба відбудеться без Вадима.

Ввійшли батько й Ратко, які порали волів і змащували воза, сподіваючись продати трохи токарства на завтрашньому торгу. Вадим узяв окрайця за пазуху:

– Ну, я пішов.

Настас і собі поплентав знічев'я за Вадимом.



ЦВІТНЯ Ж МІСЯЦЯ
В ЮРІВ ДЕНЬ

Від самого ранку Поділ вирував народом. З усіх навколишніх і дальших міст і сіл, возами, верхи чи пішки, зійшлось і з'їхалося тисячі ратаїв та хитреців, купецьких гостей і дружинників. Кожен сподівався від торгу на бодай незначний зиск, хоча прийшло чимало й простого гулящого люду: побачити інших і показати себе, розважитись після зимового застою.

Од Глибочиці до Почаївських причалів купами й поодинці стояли вози – переважно з хлібом та горщиками, окремо виладналися товари київських та заїжджих купців. Над возами напинали шатра, челядники та холопи прив'язували осторонь коней і волів, розставляли короби з начинням, а дехто грав на гуслях та гудках, скликаючи охочих.

Начиння в купців було надто дороге, з чужих земель заморських. Побіля цих коробів крутилися здебільшого ярли київські та ліпші мужі, Ярополчі та Свенельдові тивуни й домажичі, чиї капшуки репалися від гривних та ногатих кун, не кажучи про різані та векшиці.

Був серед купецьких товарів ще один товар – його привів заморський гість Абуталла ібн Ібраїм з Багдада, й коло його яток юрмилось найбільше киян, бо перед шатром ібн Ібраїма стояла клітка з левом. Старі ярли тільки здалеку й зневажливо зиркали на звірячого царя – вони бачили таке диво під час походів князя Святослава, але молодші ярли та гридні проштовхувалися поперед простих людей, щоб глянути на найдужчого в світі звіра.

Та найбільший товар стояв у відногах Щекової гори, під Вишимгородом-Київським, де був Ольжин двір. Цей товар привів з Білої Вежі Мусій Хазарин, найбагатший київський гість, господар єдиного на Подолі кам'яного теремного хорому. В товарі було до сорока різних возів, і дешеве начиння хитрого хазарина купували нарозхват: сіль з моря Хвалинського, вузенькі захалявні ножі, скляне строкате та голубе намисто, мідні бабки та гаплики, чорний дьоготь горущі, який смердів казна-чим, але не боявся води й менше кіптюжив. Були в Мусія й гарні недорогі серги на вуха дівчатам та жінкам, і мідні посріблені запони, й двожальні вершки для ловецьких стріл, і безліч усякого іншого дріб'язку, що можна купити за векшу або різану чи виміняти за шкурку тхора.

І все-таки найбільше купували рукомисло суто київське: глечики, полумиски та миски, пугарі, чаші й братини, лемеші та чересла для плугів і рал, вудила, стремена та вуздечки, рожни до рогатин і рогачі, точені з бука мисочки та келихи, грабові веретена та великі дарниці для святих потреб. Тут-таки торгували золотарі та скудельники, лучники та шевці, портяні пошивники та рибалки, скоринки та дігтярі, всі київські хитреці й рукомисники. Ратаї привезли хліб, а дружинники порозкладали награбоване в полюдді та походах. І кожен правив гривну, ногату, куну, різану чи бодай векшицю срібла з киян.

Але всю середину Подільського торгу займали рядовичі, бо й торг зібрався, власне, через них і задля них. Вони стояли поодинці й гуртиками, лузали гарбузове насіння або знічев'я колупали вогку землю носаком, дехто вмощався на камінні Турової божниці, а гридні раз по раз проганяли їх, бо та божниця була варязька, – на ній чинили требу свейські та урманські купці, що приїздили до Києва з полунічних країв через Ладогу й Новгород. Але варто було гридням відійти, як рядовичі знову всідалися на їхній божниці, хоч на полянське капище жоден з них не сів би отак, навіть устидався б обернутись до нього задом, бо то гріх і ганьба.

Блажій Муромець із меншим сином стояли самотою, коло них крутився тільки Настас, а Ратко з Янкою блукали торжищем поміж возами, наглядаючи того й сього, бо Ратко мав у капшучку за чересом кілька різаних і вивериць. Інші рядовичі тримались від Муромців оддалік – шестипалого Вадима знав увесь Київ, ніхто не збирався змагатися з тим юнцем, здатним скрутити бугаєві в'язи.

Повз Муромців, мовби просто так, уже пройшло кілька ярлів з недбалим і незалежним виглядом. Ніхто навіть не глянув у бік юнака. Муромці теж гордовито відверталися: поки не вчинено ряд, можна було ще попишатись незалежністю.

Вадим, відчуваючи на собі таємну увагу всього торжища, ляснув свого друга шестірнею по плечі:

– Якби був збрив свою цапину бо-ороду, може б, і тебе хтось уряди-ив. Хоч за векшицю.

Проти Вадима Настас здавався миршавеньким телям коло бугая. Він лише поворушив удареним плечем і нічого не мовив. Старий Муромець заспокоїв його:

– До вечора ще далеко, врядишся.

Перші рядовичі вже йшли додому, знайшовши «покупця». То здебільшого були нужденні закупи, що продалися в борг на ціле літо вперед, улізши до багатого гридня чи воєводи в боргову купу з зими або й з осені. Вони тільки для звичаю прийшли на Подільський торг. Декотрі закупи поверталися з торгу обільними холопами. Ці закупи встигли відробити свою купу за рік, але нужда змусила їх тим часом узяти ще одну купу, щоб рятувати від голоду сім'ю. Тепер вони плентали додому, стискаючи в жмені кілька ногатих або кун: увесь надлишок, що зостався їм після продажу самих себе. За ними похмуро тяглися жінки та дітвора.

По смерті Святославовій уклад вельми збільшився. Колись кияни та сільські ратаї платили від диму по п'ять векш – куну з векшею, а з цієї осені почали платити по сім: ще одну різану. Тому побільшало й холопів обільних на сьогорічному торгу.

Аж десь під обід мужі почали підходити й до Муромців. Першим підійшов колишній воєвода Претич і спитав:

– Рядишся?

– Ряджусь.

– А що за себе хочеш?

– Он їх питай, – кивнув Вадим на батька.

У свої сімнадцять він мав право рядитися й сам, але Вадим і досі почував себе дитиною.

– То хто ж рядиться: він чи ти? – скривився Претич.

– Він, він, – відповів за сина Блажій Муромець. – А тобі до коней чи до волів?

– Хіба воно в тебе здатне тільки гній вигрібати з-під варязьких коней? – несподівано обурився воєвода й пішов геть.

Усі троє перезирнулися. То був натяк, якого вони не розуміли.

Местиша Варяжко не сам прийшов – він прислав огнищанина Каніцара, бляклоокого чудина з ковтуном у бороді, схожого на рудого печеніга. Каніцара супроводжував опецькуватий Флелаф. Каніцар сказав старому Муромцеві:

– Беру за виверицю в день. Як усі роки досі. Хай узавтра приходить на княжий двір.

Местиша Варяжко після смерті брата став воєводою старшої дружини, а до молодшої був наставлений його братко Блуд, через те Местишин огнищанин і наймав конюхів-рядовичів для старшої дружини.

– По вивериці в день не оддам, – сказав старий Муромець.

– Досі було так, чого ще хочеш? – визвірився Каніцар.

– Бо досі було дітеське, а тепер он диви! – Батько з гордістю показав на юного здоровила. – Де ти видів у Києві такого бугая?

– Я ж його ряджу не з коровами гуляти, – засміявся рудий чудин, – а до гною багато сили не треба. Та й нехай скаже сам, чого це ти рядишся за нього? – Каніцар звернувся до юнака: – Тобі вже котре літо минає? Чого мовчиш?

Вадим стояв похнюпившись. Попліч з огнищанином глузливо посміхався дружинник Флелаф, і це пантеличило Вадима. Він крадькома зрідка позирав на батька й розгублено думав: якщо цей кнурик осідлає мене в усіх на очах, я далі не витримаю й скручу йому в'язи.

Флелаф посміхався й нічого не робив, він сміливішав тільки в гурті гриднів.

Та тут надійшов світлий князь Блуд.

– Підеш до мене? – спитав він. – Каніцар по скільки з тобою рядиться?

– По векші в день, – одгукнувся старший Муромець.

– А в мене матиме по три векші за два дні. – Обидва Муромці завагалися. – По дві векші в день: по різаній! – раптом розщедрився Блуд.

Ряд був дуже заманливий – Вадим та його батько й не мріяли про півкуни в день, але син глянув на опецькуватого Флелафа й завагався.

Навколо зібравсь гурт рядовичів та роззяв: по півкуни в день рядили золотарів або городників, найзуміліших хитреців, а щоб отак простого конюха...

– До мене йди, кажу! – почувся через голови Претичів голос. – Дам тобі коня. Більше не вигрібатимеш гною.

– А який твій ряд? – спитав Блажій Муромець.

– По три векші за два дні, – відповів Претич, – Різана – то ще забагато для нього.

– Дивися сам, – зітхнув Блажій Муромець. Він знав про оті знущання над сином і не хотів його неволити за зайву векшу срібла в день. Хоча та чверть купи була б зовсім не зайва на господарстві: за рік набігало дев'яносто куп, майже чотири міхи проса або пшениці. – Дивися сам, сину, – знову з жалем повторив він.

– Піду до воєводи Пре-етича, – посміливішав од його непевності Вадим. У Претича хоч не буде Флелафа.

Блуд зарепетував проти свого свата й почав щось шепотіти йому. Той лише сміявся й махав рукою, мовляв, одчепись ти від моєї душі.

Вадима охопила шалена радість. Він уже не думав про ряд, а лише про велике свято, коли нарешті отримає зброю й сам сяде на коня.

Претич повів Блуда до Настаса й примирливо порадив:

– Бери оцього. Трохи обчухрає бороду й буде конюхом.

Але Блуд лише плюнув і пішов геть, не глянувши на свого свата-полянина, за якого йому колов очі дядько Свейнальдр.

– Даю по векші, – сказав Настасові Местишин огнищанин Каніцар. – Підеш?

– Та піду... – невпевнено відповів Настас.

Коли вони всі втрьох повернулися додому, Ратка з жоною та їхніх дітей ще не було. Але на приспі сиділа гарненька дівчина.

– Хто то сидить? – Настаса пойняло жаром, він мало не спаленів од того вогню.

– Моя сестра Жи-ирка, – відповів Вадим.

– Ти досі нічого не казав про неї, – зашепотів Настас, не владний одвести погляду від Жирки.

– Я більше не піду на торг, – сказала донька батькові. – Зібрала віно сяке-таке. Кому злюблюся – візьме й такою.

Вона рядилася вже три зими, останній рік була ключницею в Претича. Старий Муромець нічого не відповів. Лише тепер згадавши про свого воза з точеним посудом, якого покинув на Янку та дітей, він подався до торжища.



МІСЯЦЯ ТОГО-ТАКИ
В ТОЙ САМИЙ ДЕНЬ

Двір колишнього воєводи Претича був за Києвом, на крутій видовженій горі, що здіймалась між Гончарівкою й Кожум'яками. Його називали звичайно Претичевим дідинцем. Туди можна було підступитися лише перешийком, упоперек якого пролягав глибокий сухий рів, бо воду до боярського двору возили з Копиревого кінця барилом.

Коли в ярах Кожум'як та Гончарівки запала чорна ніч, а на Подільському торжищі догоряло жертовне Юрове багаття, хтось сильно загрюкав у браму Претичевого дідинця. Колишній Святославів воєвода був у стайні – наглядав за тивуном, що роздавав конюхам овес для коней. Претич сам почув грюкання й підійшов до воріт:

– Кого біси мордують серед ночі?

– Та начебто Закур, – озвався до воєводи надбрамний сторож.

– Який Закур?

– Печеніжин з Ярополчого двору,

– Чого йому? – Претич піднявся сходами на вожу. – Чого тобі, печеніжине?

– Коняз приходила Ярополк, – притишено відповів Претичеві печеніжин.

– Де він є?

– За ровом...

Претич вдивився в чорну пітьму, але нікого не зміг розгледіти. Тоді на перешийку хоркнув кінь.

– Це ти, княже Ярополче? – гукнув Претич згори. Але ніхто не озивався, й він знову гукнув: – Пощо причаївся татем?

– Вийди на хвильку сюди, – почулося нарешті з ночі.

Воєвода звелів сторожеві одімкнути браму й перейшов через рів мостом. Ярополк зліз із коня і взяв його за вуздечку:

– Маю тебе спитати про щось...

Але ще довго стояв і не наважувався говорити. Претич мовчки взяв коня з другого боку вуздечки й повів до воріт. Ярополк не опирався, хоча до терему йти не схотів. Печеніжин Закур лишився біля сторожа, а Ярополк потяг Претича до ледь видимого в пітьмі конов'язу й там сказав:

– Ти був воєводою Святослава...

Ці слова повисли в повітрі й не торкнулись Претичевих вух – він не любив згадувати тих років. Ярополк відчув це й надовго замовк.

– Що привело тебе опівночі? Не прийшов же ти просто так.

– Ти одного разу вже рятував мене од печенігів, а тепер... порятуй од родаків, – одним духом вимовив Ярополк і глянув на батькового воєводу крізь темряву.

Претича розхвилювали ці його слова. То була давня й вельми пекуча пригода, що сталася вісім тому літ. Набравши воїв і дружину, Святослав подався був за Дунай. Тоді-то печеніги вперше обложили Київ. Претича Святослав лишив засадою у Льті. Претич почув про печенігів і кинувся до Києва, але не зважувався переправитись через Дніпро: печеніги займали вежами всі плавні. Претич не знав, чи тримається ще Київ, у якому лишалась перестаріла княгиня Ольга та Святославові сини. Було схоже, що Київ здався на ласку степовикам. Аж тут із города прорвався отрок. Він мало не втонув у Дніпрі, поранений кількома печенізькими стрілами: Київ ще стоїть, але завтрашнього приступу може не витримати. І Претич зробив одчайдушну спробу порятувати киян. Посаджавши на плоти своїх триста воїв, він переплив з ними вдосвіта на київський бік, звелівши густи в усі гудки та дудки, які тільки були в полку. Печеніги з несподіванки кинулися втікати, й через Почайну Претич уже переправився на їхніх покинутих човниках та міхах. Кияни в городі теж підняли радісний лемент – вони думали, що вертається Святослав. Претич увійшов до Києва, стольний город якось пересидів облогу й діждався підмоги від своїх.

Тепер воєводі про це нагадав Святославів нащадок. Претич струсив із себе раптову розчуленість і майже сердито проказав:

– Що можу вдіяти зі своїми тридесятьма отроками? Ваші варяги підгребли під себе геть усе.

– Свенельд підбиває мене йти на брата, – сказав у розпачі Ярополк.

– Хоче мстити синову кров чужими руками?

Ярополк ляпнув зовсім дурне:

– Не міг би ти підмовити свого свата? Ви ж тепер з ним родаки...

Це остаточно вивело воєводу з рівноваги:

– То такий родак, що з ним ліпше...

Далі він не доказав, але Ярополк збагнув для себе ще одну сумну істину: полянські бояри теж не співчувають йому.

Й він відчув себе в цьому вітчому городі зовсім чужим і всіма покинутим. Чужим і для варягів, і для полян...



А ПЕРЕД ТРИДЕСЯТЬМА РОКАМИ...
(З вечірніх оповідей Добрині синові своєї сестри)

Отож як уклали наші свати ряд злюбний, то настав у землі Деревній мир. І не схотіли оратаї далі ждати, порозповзалися з городів. Кожен вертав до свого рідного згарища, рив собі землянку й рубав ліс – потроху та помалу ставив стяги. Дума дала в кожну сільську верв [8][8]
  Верв – хліборобська община.


[Закрыть]
по варязькому коневі на п'ять димів, бо навесні треба було обсіятися – бодай так чи сяк. Уже два літа ніхто не зібрав і колосочка.

З Волині надійшов перший товар. Цього хліба могло стачити хіба на тиждень. Батько знову звелів збирати по людях срібло, щоб спорядити на Волинь нові товари. Оратаї давали хто скільки мав, але малі жупани та пани будоражилися. Думний старець Володарко прийшов до нашого хорому й сказав: «Уже ми стали нижчі й за оратаїв, а мусимо ж сіяти й свої поля!» Батько мій одказав Володаркові, мовляв, так і так, жито споконвіку сіють оратаї, а панське діло збирати з них дань, ну, та ще стерегти од напасників.

Володарко ж мому батькові сказав, що так вирішила дума: більше не брати срібла з панів, а батько має слухатися думи, бо то ж дума дала йому золоту великожупанську сустугу та булаву. А батько як розсердиться, та як зніме з кілочка ту золоту сустугу та булаву, та як попхне їх через усенький довгий стіл до Володарка. Я був там, думав – закричить, а він каже: отак і так, мовляв, оце вертаю сустугу та булаву думі, хай передадуть тобі.

Володарко доводився братком моєму батькові, їхні батьки були рідні брати (сини мого прадіда Житомира, я його не застав живим), але мій дідо Нискин був старшим, через це булава й золота сустуга дісталися йому.

Ну, Володарко тільки зблиснув оком та й пішов, а дума не схотіла забирати золоту сустугу та булаву од мого батька. Але й не поставила збирати срібло на хліб.

А тут почався серед оратаїв голод. Люди пухли та їли кору з дерев, а тоді найшла пошесть на людей та коней: отак похрипить сідмицю або дві – й копай яму. Дуже ослабнув був од голоду народ. З Волині прийшло чотири товари хліба, а тоді наче хтось греблею перепинив.

Батько мій чувся вельми винним, що звелів був випалити всю нашу землю дотла, бо думав так боронитись од Ігоря та його варягів. А що сталося б, коли б і не попалив? Однако на друге літо все печеніг витолочив. Але батько в усьому винив себе.

Коли це надходять сли з Києва – привів їх світлий князь Гліб: син одноокої Кунегунди Рюриківни, що досі волочився десь у хазарських краях. Йому саме було літ під сорок, високий такий і сухий, а на плечах бурка. Це таке повстяне корзно од дощу й стріл заразом, Гліб привіз його з хазарського походу.

Каже моєму батькові: так і так, прислала мене вдова вуйка Ігоря – Ольга. Вона веліла передати вам: «Нащо замкнули наш полон в іскоростенських порубах? Одпустіть наших витязів через Ірпінь, а ми дамо за них виру».

Думні старці довго сиділи й висиділи таке: одпустити полон за добру виру. Мій батько сказав: «А якщо вони знову сукупляться, знову піднімуть на нас меча!» А потім угамувався: який там з Києва меч, Ольга не діждеться весілля. Як ото тримати в порубах та годувати такий полон, то чи не ліпше його позбутися?

Отож дума й поклала: одпустити київський полон, але хай Ольга сплатить за кожного старого дружинника по берковцю, а за молодшого по півберковця пшениці або проса.

То була сміховинна ціна – теля й те часом затягало на торгу більше, але батько мав стати в кінці року великим жупаном обох земель – Деревньої й Полянської, тож ніхто з наших не хотів зобиджати полян. А поляни того літа взяли були добрий врожай.

Сольство поїхало, а небавом почав надходити з Києва хліб: я сам бігав стрічати товари. Голод по селах трохи поменшав. Кожен тішився думками про мир. З весни оратаї почали потроху сіятись та обсіватись. А й добра ж весна була. На зелені свята кожен оратай звів стіни нової хижі. Вкривати, правда, не було чим, доводилося ждати нової соломи, зате над хижею зеленів клечальний сніп: дяка Дажбогові за весняні дощі й тепле сонечко.

А перед Великоднем прокотилася новина: нібито за Ірпнем гуртуються варяги.

Батько мій вислав сторожу до Ірпня, та сторожа нічого такого не нагледіла. Бачила малий Київський полчок – рожнів на двісті чи півтораста. Ще й помахали нашим оскіпами й посунули вниз до Дніпра.

Твій дідо таки залишив на Ірпні малу сторожу – щось муляло йому, хоч до весілля з Ольгою зосталося небагато: якихось, може, місяців чотири-п'ять.

Сторожі тої прибилося до Іскоростеня хіба з десяток – кому Дажбог споміг урятуватися й утекти. З усіх кінців знову посунули наші оратаї, а на шостий день по великодні підійшов комонний Київський полк.

Наші зачинилися в городі, батько міркував, як би знову заманити недругів у драговиння, бо коней же, вважай, не було, а пішому проти кінного боротися вельми страдно: проти одного треба бодай трьох.

Не встигли наші пани очухатись, як почали прибувати й піші полки. Оце таких сватів прислала стара княгиня – з молодшим братом своїм Свенельдом на чолі.

Наші думники взялися за горлянки один одному. Мій двоюрідний стрий Володарко кричав: «Було б лишити в Києві засаду, коли Київ сам перед нами ворота відчиняв!»

Було б та було б... Дурень думкою багатіє. Отак і він.

Про відсидку за заборолами тепер уже й не йшлося: три роки не жала хліба Деревлянська земля. Скільки могли протримати наші нову облогу? Хай місяць або два – допоки поїдять рештки сухарів і візьмуться до котятини та собачини.

Дума вирішила бити чолом до волинян: якщо варяги, мовляв, зможуть Деревню землю, то й вас не пощадять.

За Горинь і Случ рушило наше сольство, але по дневі дороги придибало знову назад: між Случчю та Убортю стояли печенізькі шатра, тисячні табуни.

Можна було б спробувати захопити трохи печенізьких коней, але Свенельд уже звелів копати навкіл Іскоростеня глибокий рів. А невдовзі варяги почали підтягати й стінобитні лаштунки: пороки та «барани». Наші не давали поставити «барани» під ворота, але пороками можна бити здаля, бо порок часом кидає на два перестріли. «Баранів» у Свенельда було два, а пороків аж вісім. І почав Свенельд обкидати камінням заборола та стрільниці надбрамних веж, підводити тин до нашого рову. Наші пускали горючі стріли на ті тини, а Свенельд велів знов городити.

Батько спалив міст над ровом за Красними ворітьми, а той, що за Чорними, ще лишався. Там обліжники силкувались поставити одного «барана». Батько велів не заважати. Варяги ставили «барана» цілих чотири дні, а тоді заходились гупати залізним його лобом у браму. Та п'ятої ночі батько відчинив ворота й спалив отого «барана», варягів поскидав у греблю, переколошкав передніші сотні й попалив їхні вози, ще й зайняв зо три десятки гарних коней.

Хоч і наших там добре полягло, зате ж і їхніх накачали – наче на грядці гарбузів!

Свенельд бачить, що вельми ми боремося з-за стін, і звелів своїм одійти на перестріл од греблі. Хоч порогами таки й далі бив та бив, бо коли в порока линви з кінського волосу, то камінь далеко летить: на півтора перестріла, а легший – і на всі два.

Тоді батько покликав Здана-кричника з Чорного кінця й питає в нього: «Порока вихитрив би чи ні?» – «Я б вихитрив, – каже Здан, – лише треба глянути хоч одним оком».

Наші вилізли одної ночі й притягли йому варязький порок, добряче-таки обсмалений, але ще «живий». Здан довго крутився біля нього та й каже батькові: «А тепер скільки є коней у нас, звели всіх до одного обстригти». Батько аж очі вирячив на того кричного коваля: «Як же це обстригти?»

Але іншого рятунку не було. Обчухрали коням хвости та гриви. Зладив Здан одного порока і поставив на городськім валу. Ми всі збіглись побачити, чи докине камінь до варязьких возів. Перший камінь ляпнув зразу за греблею. Тоді Здан сказав підняти передок. Так піднімали й опускали разів з десяток, а тоді таки діло пішло: один камінь долетів і перебив їхньому варязькому коневі ногу. Варяги заметушилися й одійшли назад, але Здан і туди зумів докинути: город же стоїть на високій горі, а з гори легше бити.

Погано було тільки те, що ми мали сливе їдного порока, а в Свенельда лишалося чотири чи п'ять: не встигали тягати нашого з місця на місце. Вороги ж обступили нас кругом.

Тоді Здан-кричник зладив ще одного. Цього вже поставив за Чорними ворітьми, навчив кількох боїв самим заряджати й кидати. Свенельд поодкочував свої пороки ще далі назад.

Наші бої та городяни вельми тішилися. Вилазили на заборола і кричали до тих: «А що, взяли Іскоростень? Ще не народився такий, що його візьме».

Іскоростень стоїть на добрій горі, вали та греблі за ним неподвижні, але ми раділи з чорної журби: нас уже починав мучити голод. Ми тепер вилазили на заборола й сумно вглядалися за варязький товар. По тон бік возів біліли наші ниви. Достигав хліб, а ми пухли од голоду,

Мій батько добре знав, та й не тільки батько, що надії на перемогу нема: Іскоростень довго не вистоїть. Хоч ніхто начебто й не стріляв, і з города ніхто не виходив битись, і недруги стояли на два перестріли од іскоростенських заборол.

А в Ладин день до Іскоростеня прийшли переговорні, їх привів Свенельд. Батько стрінув їх за Красними воротами, сам у бороні й з мечем, ті також боронні й мечні, а Свенельд у княжому корзні та золоченому шишаку.

Батько й сам хотів перемови: далі боротися не було сил. Вої з голоду поставали як ті тіні, дмухни – і впаде. Померлих стало ніде ховати, люд так збайдужів, що трупи валялися на вулицях, а бої збирали їх, тягли волоком і перекидали через заборола в греблю. Ото був пир для ворон. У городі стояв такий сморід, що Свенельд не захотів іти далі брами Красних воріт: отак у брамі й перемовлявся з батьком та нашими старцями, А городяни стояли віддалік.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю