Текст книги "Третє Правило Чарівника, або Захисники Пастви"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 41 страниц)

54

Річард прокинувся миттєво. Келен, згорнувшись калачиком, спала, притулившись до нього спиною. Рана в плечі, нанесена королевою мрісвізов, боліла жахливо. Армійський хірург перев'язав її, і Річард, абсолютно змучений, впав на ліжко, навіть не спромігшись зняти чоботи. Біль у стегні говорила про те, що Меч Істини він теж не зняв і зараз лежить на ньому.

Келен потягнулася, і Річард відчув прилив радості. Але тут же він згадав про тисячі загиблих. Загиблих з його вини. І радість пропала.

– Доброго ранку, Магістр Рал! – Пролунав зверху радісний голос Кари.

Насупившись, він буркнув вітання. Келен відкрила очі і моргнула від того, що сонячне проміння вже било в вікно.

– Це набагато зручніше робити без одягу, – помахала над ними рукою Кара.

Річард нахмурився ще сильніше.

– Що?.. – Голос його нагадував вороняче каркання.

Кара, здавалося, була здивована.

– О духи! – Вона вперлася руки в боки. – Я думала, що хоч це-то вам повинно бути відомо!

– Кара, що ти тут робиш?

– Вас хоче бачити Докас, але боїться зайти, так що довелося мені. Для такого здорованя він іноді на рідкість сором'язливий.

– Йому варто було б дати тобі урок-другий. – Річард сів і негайно скривився. – І що йому потрібно?

– Він знайшов труп.

Келен сіла і потерла очі.

– Ось це вже зовсім не дивно! – Кара посміхнулася, але швидко заховала посмішку, зауваживши, що Річард її побачив.

– Він знайшов труп на дні прірви біля підніжжя замку.

Річард скинув ноги з ліжка.

– Так що ж ти відразу не сказала?! Він вилетів в коридор, де чекав Докас.

Келен помчала за ним.

– Ти його знайшов? Ти знайшов труп старого?

– Ні, Магістр Рал. Труп належить жінці.

– Жінці?! Який ще жінці?!

– Ну, він не в дуже-то хорошому стані, адже минуло багато часу. Але я впізнав щербатий рот і рване покривало. Це та стара, Вальдор. Та сама, що продавала медові пряники.

Річард потер ниюче плече.

– Вальдор. Дивно… А дівчинка, як там її?..

– Холлі. Ніяких слідів. Більше ми нікого не знайшли, але зона пошуків не дуже велика, та й звірі могли… Одним словом, ми можемо нічого і не знайти.

Річард тільки кивнув, не знаходячи слів. У нього було таке відчуття, що його оточує пелена смерті.

– Скоро розпалять похоронні вогнища, – співчутливо промовила Кара. – Ви підете?

– Зрозуміло! – Він різко змінив інтонацію, відчувши на плечі заспокійливу долоню Кален. – Я зобов'язаний там бути. Вони загинули з моєї вини.

– Вони загинули з вини Захисників пастви! – Насупилася Кара. – І Імперського Ордену.

– Ми знаємо, Кара, – м'яко сказала Келен. – Ми прийдемо, як тільки я зміню пов'язку у нього на плечі і ми трохи відмиємося.

Похоронні вогнища горіли кілька діб. Загинуло двадцять сім тисяч чоловік. Річарду здавалося, ніби ці вогнища забирають з собою і його душу разом з душами полеглих. Він виголошував разом з усіма положені слова і стояв по ночах в почесній варті, поки все не закінчилося.

«Від вогнів цього багаття до світла. Спокійної подорожі в світ духів.»

З плечем у Річарда стало гірше, воно опухло, почервоніло і здорово боліло.

І настрій у нього був до пари.

Він бродив коридорами, зрідка поглядаючи у вікна, і майже ні з ким не розмовляв. Келен трималася поруч, намагаючись втішити його своєю присутністю, і не дошкуляла його розмовами, якщо він не починав розмову сам. Річард ніяк не міг викинути з пам'яті гори трупів. Його постійно переслідували слова пророцтва, в якому його називали «Несучий смерть».

В один прекрасний день, коли плече почало заживати, він сидів за столом, втупившись в нікуди. Раптово в кімнату увірвалося світло. Річард підняв очі.

Виявляється, увійшла Келен, а він навіть і не помітив… Вона відвела фіранки, впустивши в кімнату сонячні промені.

– Річард, ти починаєш мене турбувати.

– Знаю, але я ніяк не можу змусити себе це забути.

– Мантія владики завжди важка, Річард, але ти не повинен дозволити їй розчавити себе.

– Легко тобі говорити! Стільки людей загинули через мене!

Келен, сівши на край столу, підняла йому пальцем підборіддя.

– Ти справді так вважаєш, Річард? Чи тобі просто їх шкода?

– Келен, я був круглим дурнем. Я просто діяв. Якби я попрацював мізками, можливо, ці люди залишилися б живі.

– Ти діяв інстинктивно. Ти ж сам казав, що саме так працює чарівний дар. Іноді, у всякому разі.

– Але я…

– Давай зіграємо в гру «що, якщо…». Що, якби ти вчинив інакше, так, як ти зараз вважаєш було б правильно?

– Ну, тоді ці люди не загинули б.

– Невже? Ти граєш не по правилах гри «що, якщо…». Подумай як слід, Річард. Що, якби ти не послідував своєму інстинкту і не пішов до Сильфіди? Яким був би результат?

– Ну, давай подивимося… – Він погладив її по нозі. – Не знаю, але напевно все було б по-іншому.

– Так, по-іншому. Ти був би тут, коли б почалася атака. Ти почав би боротися з мрісвізами з самого ранку, а не в кінці дня. І тебе би вбили задовго до появи гарів, що прилетіли під вечір. Ти б загинув. І ці люди втратили б свого Магістра Рала.

Річард схилив голову набік.

– У твоїх словах є резон. – Він подумав. – І якщо б я не перемістився в Старий світ, Джеган захопив би Палац пророків. Він заволодів би пророцтвами. – Піднявшись, Річард підійшов до вікна, за яким радісно грав теплий весняний день. – І всі виявилися би беззахисними перед Соноходцем, якби я загинув.

– Ти дозволив почуттям заглушити голос розуму. Річард підійшов до неї, взяв її руки в свої і тільки зараз по-справжньому побачив, що вона буквально сяє.

– Третє Правило Чарівника: пристрасть править розумом. Коло попереджав, що воно дуже підступне. Я порушив його, вважаючи, що вже порушив третє правило раніше.

Келен обняла його.

– Ну, тепер тобі легше?

Поклавши руки їй на талію, він вперше за багато днів посміхнувся.

– Ти допомогла мені розібратися. Зедд часто так робив. Мабуть, мені варто і надалі розраховувати на твою допомогу.

Вона притулилася до нього всім тілом.

– Та вже, будь люб'язний!

Річард торкнувся губами її губ і вже зібрався було поцілувати, як в кімнату увійшли три Морд-Сіт. Келен притулилася щокою до щоки Річарда.

– Вони коли-небудь стукають?

– Рідко, – шепнув Річард. – Їм подобається дражнити мене. Це їх улюблена розвага. Ніколи їм не приїдається.

Кара встала перед ними, переводячи погляд з Річарда на Келен і знову на Річарда.

– Як і раніше в одязі, Магістр Рал?

– Ви троє сьогодні прекрасно виглядаєте!

– Ага, – кивнула Кара. – І у нас є справа.

– Яке ще справа?

– Коли у вас з'явиться трохи вільного часу, згадайте, будь ласка, що в Ейдіндріл прибули представники деяких країн Серединних Земель і просять аудієнції у Магістра Рала.

Бердіна потрясла щоденником Коло.

– А я б хотіла, щоб ви допомогли мені ось з цим. Те, що ми з нього почерпнули, нам уже стало в нагоді, і напевно залишилося ще більше корисного в тій частині, що ми ще не перевели. У нас з вами є ще робота.

– Переклад? – Зацікавилася Келен. – Я знаю багато мов. Що це?

– Древнед'харіанський щоденник мага, – відповіла Берліна, надкусив грушу, яку тримала в іншій руці. – Магістр Рал вже розбирається в ньому краще, ніж я.

– Правда? – Протягнула Келен. – Я вражена. Зараз мало хто володіє древнед'харіанською. Я чула, що ця мова дуже важка.

– Ми працюємо над перекладом разом з Магістром Ралом, – посміхнулася Берліна. – По ночах. – Річард кашлянув.

– Пішли роздавати аудієнції. – Він обхопив Келен за талію і потягнув до дверей.

– У Магістра Рала дуже великі руки, – змахнула грушею Бердіна. Тютелька в тютельку підходять до моїх грудей.

– Правда? – Келен блиснула зеленими очима.

– Ага, – кивнула Бердіна. – Одного разу він змусив нас усіх показати йому груди.

– Он як? Усіх вас?

Кара з Раїною незворушно стежили за розмовою, а Бердіна знову кивнула.

Річард прикрив обличчя рукою.

Бердіна відкусила ще шматочок груші.

– Але його великі руки найкраще підходять до моїх грудей.

Келен попрямувала до дверей.

– Ну, мої груди поменше твоїх, Бердіна. – Проходячи повз Раїну, вона уповільнила крок. – Я думаю, до них найкраще підійдуть руки Раїни. – І вийшла з кімнати.

Бердіна пирснула, виплюнувши огризок груші. Губи Раїни розсунулися в посмішці.

Кара від душі розреготалася і шльопнула по спині Річарда, який вже рушив до виходу.

– Вона мені подобається, Магістр Рал! Можете її собі залишити. – Річард трохи помовчав.

– Що ж, спасибі, Кара. Мені, напевно, здорово пощастило, що ви її схвалюєте.

– Це вже точно, – кивнула вона. Річард наздогнав Келен в кінці коридору.

– Як ти дізналася про Раїну з Бердіною? – Келен спантеличено глянула на нього:

– Хіба це не видно одразу, Річард? По їх очах? Ти ж напевно і сам помітив.

– Ну… – Річард озирнувся, щоб переконатися, що Морд-Сіт ще далеко. – Думаю, ти зрадієш, дізнавшись, що Кара сказала, що ти їй подобаєшся і мені дозволено залишити тебе собі.

Келен обняла його за талію.

– Вони мені теж подобаються. Сумніваюся, що ти знайдеш кращих охоронців.

– Це має втішити мене?

Посміхнувшись, вона поклала голову йому на плече.

– Ні, мене.

Річард вирішив за краще змінити тему:

– Гаразд, пішли з'ясуємо, що нам хочуть повідомити представники земель. Від цього залежить наше майбутнє, та й взагалі майбутнє.

Келен, одягнена в біле плаття сповідниці, мовчки сіла в своє крісло, крісло Матері-сповідниці, поруч з Річардом. Зверху на них дивилися Магда Сірусом, перша Мати-сповідниця, і Меріт, її чарівник.

У супроводі усміхненого генерала Болдуїна увійшли представник Ліфану Гартрам, представник Хергборга Теріо і посол Сандара Безанкур. Всі вони були здивовані і зраділи, побачивши поряд з Річардом Мати-сповідницю.

– Моя королева, Магістр Рал, – вклонився генерал Болдуїн.

– Добрий день, генерал Болдуїн! – Посміхнулася йому Келен.

– Панове, – промовив Річард, – сподіваюся, у ваших країнах все добре. Що ви вирішили?

Представник Ліфану посланник Гартрам пригладив сиву бороду.

– Після тривалих консультацій, слідуючи по шляху Галеї і Кельтона, ми прийшли до висновку, що наше майбутнє з вами, Магістр Рал. Ми всі привезли акти про капітуляцію. Беззастережною, як ви і хотіли. Ми бажаємо приєднатися до вас, стати частиною Д'Хари і жити під вашим пануванням.

– Хоча ми тут, щоб капітулювати, – заговорив посол Безанкур, – і приєднатися до Д'Хари, ми все ж продовжуємо сподіватися, що Мати-сповідниця схвалить наше рішення.

Келен довго дивилася на чоловіків, що стояли перед нею.

– В майбутньому, а не в минулому належить жити нам і нашим дітям. Те, що перша Мати-сповідниця і її чарівник зробили колись на благо свого народу, в той час було необхідно. І зараз я, Мати-сповідниця Серединних Земель, разом з моїм чарівником Річардом повинна подбати про добробут свого народу. Ми повинні зробити все для зміцнення нашої землі, але, так само як Магда Сірусом і Меріт, ми хочемо миру для всіх народів. Наша сила і мирне майбутнє залежать від Магістра Рала. Новий курс встановлений. Моє серце і мій народ слідують йому. Як Мати-сповідниця я є частиною цього союзу і вітаю ваше приєднання до нього.

Річард відчув, як вона непомітно стиснула на мить його руку.

– У нас як і раніше буде Мати-сповідниця, – сказав він. – Ми потребуємо її мудрості та керівництва, як потребували завжди.

Кілька днів по тому, ясним весняним ранком, Річард з Келен рука об руку йшли по вулицях міста, спостерігаючи за тим, як відновлюють постраждалаавшіе після битви будинку. Річарду раптом прийшла в голову одна думка. Він повернувся до Келен.

Сонечко пригрівало, і прохолодний вітерець приємно холодив шкіру.

– Знаєш, я зажадав капітуляції всіх Серединних Земель, але ж навіть не знаю, скільки їх і як вони називаються!

– Он як? Схоже, мені доведеться багато чому тебе навчити! – Відповіла Келен. Тобі доведеться постійно тримати мене поруч з собою.

Річард не зміг стримати посмішку.

– Ти потрібна мені. Тепер і завжди. – Він погладив її по щоці. – Повірити не можу, що ми нарешті разом! – Він подивився на свій ескорт, що складався з трьох жінок і двох чоловіків. – Коли б ми тільки могли залишитися наодинці!

– Це натяк, Магістр Рал? – Вигнула брову Кара.

– Ні, наказ.

– Вибачте, – знизала плечима Кара, – але ми ніяк не можемо йому підкоритися.

Ви потребуєте захисту. Чи знаєте ви, Мати-сповідниця, що нам іноді доводиться говорити йому, яку ногу переставити наступною?

Келен безпорадно зітхнула і подивилася на двох гігантів, які височіли позаду Кари.

– Докас, ти подбав про те, щоб на наші двері поставили засув?

– Так, Мати-сповідниця.

– Відмінно! – Посміхнулася Келен. Вона повернулась до Річарда, – Пішли додому. Я втомилася.

– Спочатку вам доведеться вийти за нього заміж, – заявила Кара. – Наказ Магістра Рала. Жодна жінка не може увійти в його кімнату, крім дружини.

– Я сказав «крім Келен», – Річард метнув на неї спопеляючого погляд, – а не дружини. Ніхто, крім Келен.

Кара глянула на ейдж, що висів у Келен на шиї. Це був ейдж Денни.

Річард віддав його їй в тому місці між світами, куди їх обох віднесла Денна. Він став свого роду талісманом, і жодна з Морд-Сіт не сказала ні слова з цього приводу, хоча, зрозуміло, всі вони помітили його відразу ж, як тільки вперше її побачили. Річард підозрював, що він означав для них так само багато, як і для нього з Келен.

Гордовитий погляд Кари повернувся до Річарда.

– Ви зобов'язали нас захищати Мати-сповідницю, Магістр Рал. Ми всього лише намагаємося захистити честь нашої сестри.

Келен посміхнулася, зауваживши, що Кара зуміла нарешті допекти Річарда, що Морд-Сіт вдавалося вкрай рідко. Річард подумки порахував до десяти, щоб заспокоїтися.

– І ви прекрасно з цим справляєтеся, але вам не варто так хвилюватися. Даю слово, що вона дуже скоро стане моєю дружиною.

Келен провела пальцем по його спині.

– Ми обіцяли Племені Тіни, що весілля відбудеться у них в селі і обряд проведе Птахолов, а я одягну сукню, зшиту для мене Везелен.

Ця обіцянка багато для мене значить. Ти не станеш заперечувати, якщо ми одружимося в Племені Тіни?

Не встиг Річард запевнити її, що для нього це теж дуже важливо, як їх оточила юрба дітвори. Хлопчаки тягнули його за руки, благаючи піти подивитися, як він обіцяв.

– Про що це вони? – Запитала Келен, радісно засміявшись.

– Джа-ла, – пояснив Річард. – Дайте-но мені поглянути на ваш м'яч, звернувся він до дітей.

Вони протягнули йому м'яч, і він показав його Келен. Вона взяла м'яч і уважно подивилася на вишиту на ньому велику букву «Р».

– Що це?

– Раніше в неї грали м'ячем, званим «брок», що був занадто важкий для дітей. Я звелів білошвейкам зшити нові м'ячі, легше, щоб усі діти могли грати, а не тільки найсильніші. Так що тепер гра вимагає швидше спритності, ніж грубої сили.

– А для чого ця «Р»?

– Я сказав їм, що кожен, хто буде грати новим м'ячем, отримає брок від палацу. «Р» означає «Рал», на підтвердження того, що це офіційний м'яч. Гра називалася джа-ла, але з тих пір як я змінив правила, вона називається джа-Лара.

– Ну, – заявила Келен, повернувши м'яч хлопчакам, – раз Магістр Рал обіцяв, а слово він своє тримає завжди…

– Так! – Вигукнув один з хлопчиків. – Він пообіцяв, що, якщо ми будемо грати офіційним м'ячем, він прийде подивитися на гру!

Річард глянув на хмари, що збиралися на небі.

– Здається, насувається гроза, але, сподіваюся, гру подивитися ми встигнемо.

Рука об руку, в оточенні зграйки дітлахів вони пішли по вулиці.

– Якби тільки Зедд був з нами, – похитав головою Річард.

– Ти думаєш, він загинув там, в замку? – Річард подивився на гори.

– Він завжди говорив, що якщо ти приймаєш можливість, то робиш її реальністю. Я вирішив, що до тих пір, поки хто-небудь не надасть мені доказів його загибелі, вважати його живим. Я в нього вірю. І вірю, що він живий і бродить десь, неабияк отруюючи комусь існування.

Заїжджий двір здавався досить симпатичним на відміну від попередніх, де їм довелося зупинятися і де люди занадто багато пили. А їх пристрасті танцювати до глибокої ночі він рішуче не розумів. Чомусь ці дві речі завжди нерозривно пов'язані одна з одною, як бджоли з квітами або мухи з гноєм.

Темрява і танці.

За кількома столиками сиділи люди і не поспішаючи їли. За одним з кутових столів грали в якусь гру четверо людей похилого віку. Попихкуючи трубками і потягуючи ель, вони щось захоплено обговорювали. Він вловив обривки фраз, в яких згадувався новий Магістр Рал.

– Ти мовчи, – попередила Енн. – Говорити буду я.

Чоловік і жінка за стійкою приязно усміхнулися ім. На щоках жінки з'явилися ямочки.

– Добрий вечір!

– Добрий вечір, – відповіла Енн. – Ми б хотіли зняти кімнату. Хлопчик-конюх сказав, що у вас є хороші кімнати.

– О так, мем! Для вас і вашого…

Енн відкрила було рота, але Зедд її випередив:

– Брата. Мене звуть Рубен. А це моя сестра, Елсі. Я Рубен Рибнік. – Він простягнув чоловікові руку. – Відомий читець по хмарах. Може, ви про мене чули?

Рубен Рибник, знаменитий читець по хмарах.

Жінка заворушила губами, як би підбираючи слова.

– Ну… Я… Ну… Так, здається, чула.

– Ось бачиш, Елсі? – Зедд поплескав Енн по спині. – Майже всі про мене чули. – Він сперся на стійку. – Елсі думає, що я багато про себе уявляю, але вона занадто довго прожила в селі серед тих нещасних, які чують голоси і розмовляють зі стінами.

Дві голови одночасно повернулись до Енн.

– Я там працювала, – зуміла витиснути Енн крізь зціплені зуби. – Працювала там, допомагаючи цим «нещасним», які були нашими гостями.

– Так-так, – кивнув Зедд. – І ти відмінно з цим справлялася, Елсі. До сих пір не розумію, як тільки вони тебе відпустили. – Він знову повернувся до господарів, що втратили дар мови. – Ну і раз вона залишилася без роботи, я вирішив взяти її з собою, щоб вона подивилася світ, побачила життя, розумієте?

– Так, – хором відповіли чоловік і жінка за стійкою.

– І до речі, нам би краще дві кімнати, – зауважив Зедд. – Одну для моєї сестри, іншу для мене. Вона хропе, – пояснив він. – А мені треба виспатися. Зедд тицьнув пальцем у стелю. – Читання хмар, самі розумієте, вимагає уваги.

– У нас чарівні кімнати, – відповіла жінка. На її щоках знову з'явилися ямочки. – Впевнена, ви прекрасно відпочинете.

Зедд застережливо підняв палець.

– Найкращі, смію нагадати. Елсі може собі це дозволити. Її дядько помер і заповів їй весь свій статок, а він був не з бідних.

Чоловік здивовано підняв брову.

– А хіба він і не ваш дядько теж?

– Мій? А, ну так, звичайно, але він мене не любив. Ми зі старим вічно сварилися. Він був великий дивак. Носив шкарпетки замість рукавиць в розпал літа. Зате Елсі була його улюбленицею.

– Кімнати! – Прогарчала Енн і, повернувшись, обдарувала чарівника нищівним поглядом. – Рубену потрібно виспатися. Він багато працює, читає хмари і встає дуже рано. Якщо він недосипає, кільце у нього на шиї чомусь розжарюється. Жінка вийшла з-за стійки:

– Ходімо. Я покажу вам кімнати.

– Чи не запах смаженої качки я відчуваю?

– О так! – Кивнула жінка і повернулася назад. – Це у нас сьогодні на вечерю. Смажена качка у власному соку з цибулею і пастернаком. Хочете?

Зедд глибоко вдихнув:

– Божественний аромат! Щоб приготувати качку як треба, потрібен талант, але я по запаху чую, що ви приготували її як належить. Ніяких сумнівів.

Жінка, спалахнувши, хихикнула.

– Мої смажені качки славляться по всій окрузі!

– Звучить спокусливо, – зауважила Енн. – Чи не будете ви так люб'язні принести її нам в кімнати?

– Звичайно! Із задоволенням!

– Взагалі, – заявив Зедд, – я ось що подумав. Ти йди, Елсі, я знаю, ти не любиш, коли інші дивляться, як ти їси. А я повечеряю тут, пані. І кухлик пива, якщо не заперечуєте.

Енн спопелила його поглядом. Він відчув, що нашийник нагрівся.

– Не затримуйся, Рубен. Нам завтра рано вставати.

Зедд махнув рукою:

– Ну що ти, дорога! Я тільки повечеряю, може, зіграю разок он з тими панами, а потім негайно піду спати. Зустрінемося вранці, світанок буде гарним і світлим, і поїдемо далі показувати тобі світ.

Від її погляду могло спалахнути вогнище.

– Тоді на добраніч, Рубен. – Зедд невинно посміхнувся:

– Не забудь заплатити цій милій жінці і додай трохи зверху за її розкішну смажену качку. – Зедд прибив Енн до місця важким поглядом. – І не забудь зробити запис у своєму дорожньому щоденнику.

– Щоденнику? – Насторожилася Енн.

– Так, твоєму маленькому зошиті. Я знаю, ти любиш описувати наші пригоди, але останнім часом щось часто стала пропускати дні. Мабуть, пора тобі знову цим зайнятися.

– Так, – тільки й змогла вимовити вона. – Цим я і займуся, Рубен.

Як тільки Енн пішла, не забувши обдарувати його застережливим поглядом, сидячі за столом чоловіки, які уважно прислухалися до розмови, запросили Зедда за свій стіл. Зедд, акуратно розправивши коричневий балахон, сів між ними.

– Читець хмар, говорите? – Запитав один.

– І найкращий, – підняв кістлявий палець Зедд. – Королівський читець хмар, ні більше ні менше.

По столах пробігло здивоване шепотіння. Чоловік поряд з ним вийняв з рота люльку.

– А для нас ви почитаєте по хмарах, майстер Рубен? Ми складемося і вам заплатимо. – Зедд підняв худу руку.

– Боюся, не зможу. – Він дочекався, поки змовкне розчарований гул. – Не зможу прийняти від вас гроші. Для мене буде великою честю сказати вам, що написано в хмарах, але я не візьму з вас ні одного мідяка.

Посмішки повернулися.

– Ви дуже щедрі, майстер Рубен. Щільний мужичок нахилився ближче:

– І про що ж зазвичай говорять хмари? В цей момент господиня поставила перед Зеддом миску зі смаженою качкою.

– Пиво я скоро подам, – сказала вона і заспішила на кухню.

– Хмари в основному говорять про прийдешні вітри змін, панове. Про небезпеки і можливості. Про блискучого нового Магістра Рала і про… Дайте-но мені спробувати цю апетитну качку, а потім я з радістю вам про все розповім.

– Валяй, Рубен! – Кинув один з чоловіків. Зедд, відкусивши шматок, театрально закотив очі і глибоко зітхнув. Чоловіки не зводили з нього очей.

– Дивне у тебе намисто.

Зедд, продовжуючи жувати, постукав по нашийнику.

– Таких більше не роблять. Чоловік з трубкою, примружившись, ткнув Мунд штуком в нашийник.

– Здається, на ньому немає застібки. Виглядає як цілісний. Як ти його знімаєш?

Зедд розстебнув нашийник і показав присутнім.

– Застібка є. Тонка робота, вірно? Збоку навіть не видно, настільки вона хитра. Робота великого умільця. Таких зараз немає.

– Я завжди це говорю, – буркнув чоловік з трубкою. – Хорошої роботи нині не зустрінеш;

– Та вже. – Зедд знову надів нашийник і застебнув його.

– Я нині бачив дивну хмару, – заявив круглощокий чоловік, що сидів навпроти. – Дуже незвичну. Схожу на змію. Вона навіть іноді звивалося.

– Вірю. – Зедд, нахилившись вперед, знизив голос.

Всі теж нахилилися до нього.

– А що це означає, Рубен? – Прошепотів один. Він подивився кожному в очі.

– Деякі називають це стежачою хмарою, прив'язаною до певної людини або чарівника. – Він із задоволеним виглядом вислухав здивовані ахання.

– А навіщо вона потрібна? – Запитав щільний чоловік. Очі його стали зовсім круглими. Зедд багатозначно подивився навкруги.

– Щоб вистежити людину і знати, куди вона прямує.

– А він що, не бачить цієї змієподібної хмари?

– Кажуть, тут є одна хитрість, – прошепотів Зедд. – Вона завжди вказує на ту людину, за якою стежить. – Свої пояснення чарівник супроводжував для наочності рухом вилки. – Тому він бачить лише маленьку точку, як кінець палиці. Але той, хто дивиться збоку, бачить всю тростину.

Чоловіки відкинулися на стільцях, обмірковуючи почуте, а Зедд взявся поглинати качку.

– А ти знаєш щось про ці вітри змін? – Запитав нарешті один з чоловіків – І про нового Магістра Рала?

– Я не був би королівським читцем хмар, якби не знав – Зедд підняв вилку. – Це дуже знаменна історія, якщо ви, панове, хочете її послухати.

Голови знову наблизилися.

– Вона почалася дуже давно, ще в ту, давню війну, – почав Зедд, – коли були створені ті, кого називали Соноходцями…