Текст книги "Третє Правило Чарівника, або Захисники Пастви"

Автор книги: Террі Гудкайнд

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 41 страниц)

– Дозвольте мені запропонувати і вам що-небудь поїсти! – Похопився Річард.

Герцогиня разом зі стільцем відсунулася від стола.

– Ні-ні, я не можу дозволити собі… Ви, дуже зайнята людина, ви і без того вже були дуже добрі до мене.

– Я зовсім не зайнятий. Просто вирішив перекусити перед сном. Ну, добре – принаймні ви ж не відмовитеся посидіти зі мною, поки я їм, і, можливо, все-таки розділите зі мною трапезу? Тут набагато більше, ніж я в змозі з'їсти один… Їжа пропаде марно.

Герцогиня знову присунулася до столу.

– Що ж, страви виглядають досить спокусливо… І раз ви не збираєтеся з'їдати все… Тоді я, мабуть, теж щось з'їм.

– Чому ви віддаєте перевагу? – Заусміхався Річард. – Печеню, яйця з прянощами, рис, баранину?

При згадці про баранину герцогиня пожвавилася. Річард простягнув їй тарілку з баранячими реберцями. Сам він взагалі не збирався їх їсти. З тих пір як проявився його дар, йому став противний смак м'яса. Це було якось пов'язано з магією, тому що, як пояснили йому сестри Світла, у всьому має бути рівновага. Оскільки Річард – бойовий чарівник, він таким чином як би врівноважував ті вбивства, які час від часу йому доводиться здійснювати.

Річард запропонував герцогині ніж і виделку, але вона похитала головою і, усміхнувшись, взяла реберце пальцями.

– У кельтонців є приказка – якщо їси щось смачне, ніщо не повинно стояти між тобою і цією стравою.

– Що ж, я сподіваюся, це досить смачно, – немов збоку почув Річард свій голос. Вперше за багато днів він не відчував себе самотнім.

Не зводячи з нього своїх карих очей, герцогиня сперлася на лікті і відкусила шматочок. Річард чекав.

– Ну і як? Смачно?

Замість відповіді вона закотила і заплющила очі, зображуючи захоплення. Потім знову втупилася на Річарда, відновивши виниклий між ними зв'язок. Повні губи розкрились, і рівні білосніжні зубки відірвали соковитий шматок. Річард подумав, що жодного разу не бачив, щоб хтось так повільно їв.

Розламавши хліб навпіл, він віддав герцогині ту половину, де було більше масла. Сам він почав збирати скоринкою залишки рису, але завмер, побачивши, як вона одним рухом злизала масло з хліба.

– Мені подобається відчувати на язику його м'якість, – ледь чутно пояснила вона, бачачи здивування Річарда, і несподівано впустила хліб зі слизьких пальців.

Герцогиня знову взялася за реберця, а Річард так і сидів з недонесеним до рота шматком хліба.

Покінчивши з бараниною, герцогиня довгим гнучким язичком облизала губи.

– Ніколи нічого смачнішого не їла. Вона взяла яйце і відкусила половину.

– М-м… Чудово!

Залишену половину герцогиня піднесла до губ Річарда.

– Ось, спробуйте самі.

Річард як зачарований слухняно відкрив рот, і герцогиня швидко впихнули туди яйце. Річарду залишалося або проковтнути, або виплюнути. Він прожував.

Задоволена герцогиня пробіглася поглядом по підносу.

– Що тут у нас ще є? О Річард, невже це… – Вона підняла миску з грушами, і збиті вершки потекли по її пальцях. – О, так… Ах, Річард, це ж смакота! Ану спробуйте.

Перш ніж Річард встиг щось зміркувати, палець герцогині виявився у нього в роті.

– Оближіть як слід, – звеліла вона. – Правда ж, дуже смачно?

Річард, що втратив дар мови, лише кивнув, коли вона вийняла палець.

Герцогиня помахала перед ним забрудненою в вершках долонькою.

– Ой, будь ласка, злижіть і це, поки не впало на плаття!

Річард покірно взяв її руку і підніс до рота. Коли він торкнувся губами її шкіри, кров у ньому скипіла і серце ледь не вискочило.

Герцогиня засміялася низьким грудним сміхом.

– Лоскотно! У вас жорсткий язик. Річард випустив її руку.

– Прошу вибачення, – прошепотів він.

– Не будьте дурним! Я не сказала, що мені це не подобається. – Їх очі зустрілися, і Річард насилу поборов бажання погладити її по волоссю.

Герцогиня дихала так само важко, як і він. Найбільшим зусиллям волі Річард змусив себе встати.

– Уже пізно, Катрін, і я дійсно дуже втомився.

Вона тут же піднялася легким граціозним рухом, і шовкове плаття чітко змалювало її чудову фігуру. Герцогиня взяла його під руку, і Річард ледь остаточно не втратив контроль над собою.

– Покажіть мені, яка кімната ваша? Вони вийшли з кімнати. Річард відчував плечем пружні груди Катрін. Неподалік, схрестивши руки на грудях, стояли Докас з Іганом, а в кожному кінці коридору чергували Раїна і Кара. Ніхто не промовив ні слова. У повному мовчанні Річард рушив до гостьових покоїв.

Катрін вільною рукою наполегливо погладжувала йому плече. Жар її тіла пробирав Річарда до кісток. Він дивувався, як ще примудряється переставляти ноги.

Дійшовши до крила, де знаходилися гостьові покої, він жестом підкликав Докаса з Іганом.

– Встаньте тут. І нехай один з вас весь час чергує. Я не хочу, щоб хто б то не було сновигав вночі по коридору. – Він кинув погляд на Морд-Сіт. – У тому числі і вони.

Охоронці, не задаючи зайвих питань, кивнули, а Річард провів Катрін далі по коридору. Герцогиня ще тісніше притиснулася до нього, продовжуючи погладжувати його руку.

– Я думаю, ця кімната цілком підійде. Відкривши рот, герцогиня ніжними пальчиками потеребила його за сорочку.

– Так, – видихнула вона. – Ось ця кімната. Річард зібрав волю в кулак.

– Я займу сусідню. Так що відчувайте себе в безпеці.

– Що?! – Кров відринула від її лиця. – О, Річард, будь ласка…

– Спокійної ночі, Катрін. Вона стиснула його руку.

– Але… але ви теж повинні зайти! Будь ласка, Річард! Мені буде страшно!

Річард обережно розтиснув її пальці.

– У вашій кімнаті вам ніщо не загрожує, Катрін.

– Але вони можуть вже чекати мене там! Прошу вас, Річард, увійдіть зі мною!

Річард підбадьорливо посміхнувся.

– Там нікого немає. Я б відчув небезпеку. Адже я чарівник, ви не забули? Спіть спокійно, а я буду в двох кроках від вас. Ніщо не потривожить ваш спокій, клянусь вам!

Він відчинив двері, простягнув їй стоячу на приступці біля дверей лампу і легенько підштовхнув її в спину, змушуючи увійти.

Герцогиня обернулась і провела пальчиком по його грудях.

– Я побачу вас завтра? Річард прибрав її руку.

– Не сумнівайтеся. Завтра ми з вами повинні зробити багато справ.

Закривши за нею двері, він рушив до сусідній кімнаті. Морд-Сіт не зводили з нього очей. Вони сіли на підлогу біля стіни, взявши руки ейджі. Схоже було, що вони збираються просидіти так всю ніч.

Річард подивився на зачинені двері кімнати Катрін. В голові у нього нестямно верещав якийсь вимогливий голосок. Річард рішуче увійшов до своєї кімнати, закрив двері і притулився до неї чолом, намагаючись перевести дух. Треба не забути замкнути двері на засув, подумки нагадав він собі.

Майже впавши на край ліжка, Річард стиснув обличчя долонями. Та що це з ним коїться? Сорочка вся мокра від поту! Чому ця жінка викликає у нього такі думки? З ними майже неможливо боротися! Він згадав, як сестри Світла говорили, що чоловіки не здатні контролювати деякі свої бажання.

З величезними труднощами він витягнув з піхов Меч Істини. Сяйво клинка наповнило кімнату. Встромивши лезо в підлогу, Річард притулився лобом до рукоятки і дозволив магічною люті клинка оволодіти ним. Шквал гніву пронизав його душу. Річард сподівався, що цього буде достатньо, щоб привести його до тями.

Краєчком свідомості він відчував, що танцює зі смертю і на цей раз меч не зможе його врятувати. Але разом з тим він розумів, що вибору в нього немає.

21

Сестра Філіпа випросталася на весь свій і без того значний ріст.

– Боюсь, що ви не цілком розібралися, аббатиса. Може бути, якщо б ви подумали трохи більше, то зрозуміли б, що три тисячі років успішної роботи підтверджують цю необхідність.

Верна, спершись на стіл, вперлася підборіддям в кулачок, щоб перстень аббатиси кидався в очі кожному, хто на неї подивиться.

– Дякую за мудру пораду, сестра, але я досить уважно вивчила дану справу. Немає сенсу копати колодязь в сухому місці. Спека збільшиться, але вода не з'явиться.

На мить сестра Філіпа втратила свою звичайну незворушність.

– Але, аббатиса… Як ще з'ясувати, чи готовий вихованець до того, щоб зняти з нього Рада-Хань. Спосіб, який зараз застосовується, – єдиний з можливих.

Пробігши очима черговий звіт, Верна скривилася і, відклавши його в бік, цілком перенесла увагу на радницю.

– Скільки тобі років, сестра? Темні очі сестри Філіппи не висловили нічого.

– Чотириста сімдесят дев'ять, аббатиса. Верна відчула укол заздрості.

Сестра Філіпа виглядала молодше її, хоча була старша на триста років. Пошуки Річарда дорого обійшлися Берні. Тепер у Філіпи завжди буде фора у часі, щоб вчитися чомусь новому.

– І скільки з них ти провела в Палаці Пророків?

– Чотириста сімдесят, аббатиса. – Легке знущання, з яким Філіпа вимовила її титул, було невідчутним, якщо не прислухатися. Верна ж слухала уважно.

– Отже, Творець надав тобі чотиреста сімдесят років, щоб ти взнала його помисли і навчилася допомагати юним чарівникам справлятися з їх даром. І за такий час ти не зуміла розібратися, як визначати властивості натури своїх учнів?

– Ні, аббатиса, це не зовсім те, що я…

– Ти хотіла сказати мені, сестро, що сестрам Світла не вистачає розуму збагнути, чи готовий юнак, що навчався протягом двохсот років, перейти на наступний щабель, тому його треба піддати жорстокому випробуванню? Невже ти так мало цінуєш наші здібності? І сумніваєшся в мудрості Творця, котрий обрав нас для цієї роботи? Ти хотіла сказати, що Творець обрав нас, надав у розпорядження тисячолітній досвід, а ми як і раніше занадто дурні, щоб ним скористатися?

– Мені здається, аббатиса, що можливо…

– У дозволі відмовлено. Це дикість – використовувати Рада-Хань, щоб завдавати людині нестерпного болю. Це може завдати непоправної шкоди розуму учня. Наскільки я знаю, іноді юнаки помирали під час цього випробування! Так що йди і передай сестрам, нехай розробляють іншу методику, без крові, блювоти і криків. Можеш навіть запропонувати їм такий принципово новий підхід, як… Ну, не знаю, припустимо, проста бесіда. Якщо тільки хтось із сестер не вважає, що учні здатні обвести їх навколо пальця. В такому разі я чекаю від них відповідної доповіді, щоб занести це в їх особисту справу.

Сестра Філіпа помовчала, цілком ймовірно, зважуючи, чи варто сперечатися далі. Нарешті вона нехотя вклонилася.

– Мудре рішення, аббатиса. Дякую за те, що просвітили мене.

Вона повернулась до дверей, але Верна зупинила її.

– Я тебе розумію, сестра. Мене вчили того ж, і я, як і ти, в це вірила.

Але молодий чоловік, який ледве досяг двадцяти років, показав мені, допоміг мені побачити, як сильно я помилялася. Часом Творець доносить до нас своє світло досить несподіваним способом, але Він чекає, що ми готові сприйняти Його мудрість, якими б шляхами вона до нас не потрапила.

– Ви говорите про юного Річарда?

Верна провела нігтем по стосу документів.

– Так. – І, відкинувши офіційний тон, продовжувала:

– І ось що мені відкрилося, Філіпа: ці юнаки, ці чарівники, рано чи пізно вийдуть у великий світ, і світ сам зазнає їх. В ім'я Творця їм часто доведеться робити нелегкий вибір, і мова йде про той душевний біль, який вони випробують при цьому. А їхнє вміння стійко переносити тортури нічого не говорить нам про їх твердість духу і здатність до співчуття. Ти сама, Філіпа, пройшла випробування болем. Ти мріяла стати аббатисою. Чотириста років ти працювала заради досягнення цієї мети.

Виявилося, що все даремно. І все ж ти жодного разу не сказала мені жодного різкого слова, хоча напевно відчуваєш біль кожного разу, коли бачиш мене. Але ти намагаєшся допомогти мені справлятися з моїми обов'язками і працюєш на благо Палацу, незважаючи на біль, який не вщухає у тебе в душі. І хіба ти служила б мені краще, примусь я тебе пройти випробування тортурами, щоб стати моєю радницею? Ти витримала б його – але хіба це щось довело б?

Щоки сестри Філіппи спалахнули.

– Не стану брехати, вдаючи, що згодна з тобою, але тепер принаймні я бачу, що ти дійсно старанно копала колодязь і закинула його потім, щоб не робити непотрібних зусиль. Я негайно передам сестрам твою вказівку, Верна.

– Спасибі, Філіпа, – посміхнулася Верна. На губах Філіппи промайнула тінь усмішки.

– Річард змусив мене і, сподіваюсь, тебе також, поглянути по-іншому на багато речей. Я була впевнена, що він спробує всіх нас перебити, а він замість цього проявив більше турботи про Палац, ніж будь-який чарівник за останні три тисячі років. Верна розсміялася.

– Якби ти тільки знала, скільки разів я молила Творця дати мені сили, щоб не задушити цього Хлопця власними руками!

Коли Філіпа виходила, Верна побачила в приймальні Міллі, яка чекала дозволу увійти і почати прибирання. Солодко позіхнувши і потягнувшись, Верна взяла звіт, який відклала під час розмови, і вийшла з кабінету. Жестом дозволивши Міллі зайнятися прибиранням, вона повернулася до сестер Дульче і Феби.

Не встигла Верна відкрити рот, як сестра Дульче встала, тримаючи в руках пачку паперів.

– Якщо ви закінчили, аббатиса, перегляньте, будь ласка, нові.

Верна взяла пачку і прилаштувала під пахву.

– Добре, я ними займуся. Проте вже пізно. Чому б вам не піти відпочити?

– Не варто турбуватися, аббатиса, – похитала головою Феба. – Мені подобається моя робота і…

– І завтра нам належить ще один важкий і довгий день. Я не хочу, щоб ви сиділи тут і клювали носом. Так що забирайтеся звідси. Обидві. Негайно.

Феба схопила лежачі перед нею папери, явно маючи намір ще попрацювати в своєму кабінеті. Схоже, Феба вважала себе учасницею якоїсь паперової гонки і трудилася як бджілка, немовби боялася, що Верна її пережене. Дульче ж взяла лише свою чашку, а папери залишила на столі. Вона працювала методично, не поспішаючи, але при цьому примудрялася справлятися з безліччю паперів. Втім, ні їй, ні Фебі не варто було побоюватися, що Верна їх пережене. З кожним днем новоспечена аббатиса відставала все більше і більше.

Сестри відкланялися, висловивши сподівання, що Творець подарує аббатисі спокійний сон.

Верна почекала, поки вони дійдуть до зовнішніх дверей.

– О, сестра Дульче, є одна річ. Я б хотіла, щоб Ви завтра нею зайнялися.

– Звичайно, аббатиса. Що від мене потрібно? – Верна поклала принесену доповідь на стіл Дульче, щоб вранці вона відразу потрапила їй на очі.

– Якась дівчина просить фінансової підтримки. Один з наших вихованців скоро стане батьком.

– Ой, як добре! – Зраділа Феба. – Ми помолимось, щоб це був хлопчик і щоб він народився з даром! В Танімурі не народжувалося жодної дитини з даром з… Не пригадаю навіть, з яких часів! Може, на цей раз…

Сердитий погляд Верни змусив її замовчати. Аббатиса звернулася до сестри Дульче:

– Я хочу бачити цю юну особу і юнака, відповідального за її нинішній стан. Завтра ти організуєш зустріч. Можливо, її батьків теж варто було б запросити.

Сестра Дульче незворушно запитала:

– А що, є якісь складності, аббатиса? Верна міцніше притиснула до себе стос документів.

– Мабуть, я б сказала, що є. Один з наших молодиків зробив вагітною дівчину.

Поставивши чашку з чаєм назад на стіл, сестра Дульче зробила крок вперед.

– Але, аббатиса, саме для цього ми відпускаємо наших вихованців у місто.

Там вони не тільки дають волю своїм інстинктам, щоб сторонні думки не заважали їм у навчанні, але також іноді сприяють народженню немовлят, наділених даром.

– Я не дозволю мешканцям Палацу псувати життя городянам!

Блакитні очі сестри Дульче ковзнули по простому синьому платтю Верни.

– Аббатиса, чоловіків деколи охоплюють різні бажання…

– Мене теж, сестра, але, хвала Творцеві, я ще нікого не задушила.

Феба пирснула в кулачок, але тут же осіклася під грізним поглядом Дульче.

– У чоловіків інші потреби, аббатиса. І вони не здатні себе контролювати. А подібні прості розваги дозволяють їм бути більш зосередженими в навчанні. Палац цілком може дозволити собі оплачувати їх пригоди. До того ж ціна невелика, якщо взяти до уваги той факт, що іноді в результаті ми отримуємо ще одного юного чарівника.

– Завдання Палацу – навчити молодих людей володіти своїм даром і повністю усвідомлювати, що на них лежить відповідальність за наслідки. Подібне ж потурання зводить нанівець все наше навчання, – різко заперечила Верна. – Що ж до надії, ніби в результаті цих безладних зв'язків народиться немовля, наділене даром, то це досить сумнівно. Можливо, їх народжувалося б більше, якби наші вихованці серйозніше ставилися до таких речей. По-моєму, велика кількість зв'язків лише зменшує їх здатність передавати дар у спадок.

– Або, навпаки, до межі збільшують ті мінімальні шанси, які існують зараз.

– Можливо, – знизала плечима Верна. – Але я точно знаю, що місцеві рибалки не просиджують все життя у однієї і тієї ж лунки тільки тому, що колись їм пощастило зловити там велику рибу. А оскільки ми, кажучи фігурально, закидаємо широкий невід, то, вважаю, прийшла пора рухатися далі за течією.

Сестра Дульче сплела пальці. Вона насилу зберігала терпіння.

– Аббатиса, Творець благословив людей, подарувавши їм тілесні радості, і ми не в силах цьому протистояти. Чоловіки і жінки і надалі будуть займатися тим, що приносить їм задоволення.

– Зрозуміло, будуть! Але оплачувати результати цих занять означає заохочувати безвідповідальність. Скільки дітей виросли без батьків тільки лише тому, що ми даємо жінкам, що завагітніли від наших вихованців, гроші? Скільки життів ми понівечили своїм золотом? Дитячих життів, сестра!

Сестра Дульче здивовано розвела руками:

– Але наше золото дає їм можливість прогодувати себе і дитину!

– Наше золото дає жінкам Танімури можливість просто-напросто не працювати! – Верна махнула рукою, вказуючи на місто. – Ми принижуємо людей нашим золотом! Наша справа – вчити чарівників, а не розводити їх, як худобу!

Сестра Дульче почервоніла.

– Невже ми будемо так безсердечні, що відмовимо їм у невеликій кількості золота? Дітей, наділених даром, народжується все менше, і їх все важче знаходити. Нові життя важливіші золота!

– Я читала звіти. Навряд чи це можна назвати «невеликою кількістю золота». Але суть не в цьому. Суть в тому, що ми підриваємо довіру до того, чого самі ж вчимо. Уяви, що ми будемо вчити абсолютної правдивості, але при цьому давати пенні за кожну брехню. Яким, по-твоєму, буде результат?

Сестра Феба розсміялася, прикривши рот рукою.

– Смію припустити, що незабаром ми зубожіємо.

Блакитні очі сестри Дульче перетворилися в льодинки.

– Не думала я, що ви так безсердечні, аббатиса, і здатні приректи на голод новонароджених чад Творця!

– Творець дав їх матерям груди, щоб вигодовувати немовлят, а не для того, щоб отримувати дармове золото від Палацу.

Сестра Дульче на мить втратила дар мови.

– Але чоловіки нездатні контролювати свої потреби!

Голос Верни став загрозливо низьким.

– Вони не здатні їх контролювати, якщо чаклунка накладе чари. Ніхто з сестер не накладав чар ні на одну жінку міста. Чи слід мені нагадувати тобі, що якщо хтось собі це дозволить, то їй пощастить, якщо її лише видворять з Палацу, а не піднімуть на воротах?

Дульче побіліла як полотно.

– Я не те…

Верна задумливо глянула в стелю.

– Наскільки я пам'ятаю, в останній раз сестру Світла викрили в тому, що вона застосувала любовні чари… постійте… років п'ятдесят тому?

У сестри Дульче забігали очі.

– Це була послушниця, аббатиса, а не сестра. Верна подивилася на неї в упор.

– І якщо пам'ять мені не зраджує, ти тоді теж входила до складу суду. Дульче кивнула. – І голосувала за повішення. Ця дівчинка провела у Палаці всього кілька років, а ти голосувала за смертний вирок.

– Такий закон, аббатиса, – промямлила Дульче, не піднімаючи очей.

– Найсуворіше з покарань, передбачених за цей проступок.

– Інші проголосували так само, як я. Верна кивнула:

– Так, половина. Голоси розділилися порівну, і аббатиса Аннеліна прийняла остаточне рішення, проголосувавши за вигнання.

Сестра Дульче підняла голову.

– І я до цих пір вважаю, що аббатиса була неправа. Вальдор присягнулася у вічній помсті. Присягнулася знищити Палац пророків. Плюнула аббатисі в обличчя і присягнулася в один прекрасний день вбити її.

Верна зігнула брову.

– Мені завжди хотілося знати, чому тебе тоді призначили членом суду, сестра Дульче.

Дульче судорожно сковтнула.

– Тому що я вчила її.

– Он як? – Верна прицмокнув язиком. – І де ж, по-твоєму, дівчина навчилася приворотного заклинання?

Обличчя сестри Дульче почервоніло.

– Нам так і не вдалося з'ясувати це точно. Ймовірно, у своєї матері.

Матері частенько вчать дочок таким речам.

– Так, я чула, але мені важко судити. Моя Мати не володіла даром, я отримала його через покоління, від бабусі. Але твоя мати, якщо я правильно пам'ятаю, даром володіла…

– Володіла. – Сестра Дульче поцілувала кільце на пальці: жест, який сестри роблять часто, але майже ніколи – на людях. – Уже пізно, аббатиса. Нам не хотілося б забирати у вас час.

– Що ж, тоді добраніч, – люб'язно посміхнулася Верна.

Сестра Дульче манірно їй вклонилася.

– Як ви і веліли, аббатиса, завтра я приведу до вас цю дівчину і молодого чарівника – після того, як пораджуся з сестрою Леомою.

– Он як? – Підняла брову Верна. – Тепер сестра Леома вище рангом, ніж аббатиса, так?

– Звичайно, ні, аббатиса, – спалахнула сестра Дульче. – Просто сестра Леома просила, щоб я...

Я просто подумала, що ви захочете, щоб ваша радниця знала про ваше рішення… Щоб воно не застало її… зненацька.

– Сестра Леома – моя радниця, сестра, і я сама повідомлю їй про прийняті мною рішення – якщо вважатиму за потрібне.

Феба повертала своє кругле личко від Верни до Дульче і назад, ловлячи кожну репліку, але мовчала.

– Я зроблю все, як ви бажаєте, аббатиса, – сказала Дульче. – Будь ласка, вибачте моє… зайве завзяття… Я тільки хотіла допомогти.

Верна знизала плечима, ледь не впустивши при цьому купу паперів, яку тримала під пахвою.

– Зрозуміло, сестра. Спокійної ночі, Приймальня спорожніла. Бурмочучи собі під ніс лайку, Верна повернулася до кабінету і гепнула папери на стіл поруч з тими, які ще не встигла переглянути. Міллі люто скребла бруд в дальньому кутку, де її ніхто не помітив би в найближчу сотню років.

У тиші, порушуваній лише шурхотом ганчірки і бурмотінням прибиральниці, Верна підійшла до книжкової полиці і пробігла пальцем по древніх шкіряних палітурках.

– Як поживають твої старі кістки, Міллі?

– Ох, краще не питайте, аббатиса, а то знову почнете терзати мене, намагаючись вилікувати те, що не лікується. Роки, знаєте. – Міллі посунула коліном відро і перейшла до наступної ділянки килима. – Всі ми старіємо. Мабуть, сам Творець подбав, щоб не можна було вилікувати людину від старості.

Втім, тут, в Палаці, час, що не кажи, біжить куди повільніше. Висунувши від старанності кінчик язика, вона старанно терла килим. – Так, Творець милостиво дарував мені більше років життя, ніж я сподівалася.

Ця маленька тендітна жінка ніколи не сиділа без роботи. Навіть за розмовою вона не переставала возити ганчіркою, або відтирати пальцем пляму, або відколупувати нігтем шматочок налиплого бруду, якого ніхто, крім неї, не бачив.

Верна дістала навмання перший-ліпший фоліант і розкрила.

– Що ж, я знаю, що аббатиса Аннеліна була рада бачити тебе поруч протягом усіх цих років.

– О, так, багато років, багато. Так-так, багато років.

– Як я недавно зрозуміла, у аббатиси було мало можливостей завести друзів. Як добре, що у неї була ти. Не сумніваюся, мені буде не менш приємно, що ти завжди поруч.

Міллі неголосно вилаяла вперту пляму, яка ніяк не бажала відтиратися.

– Так-так, ми з нею частенько розмовляли по ночах. Пані Енн була така чудова! Мудра і добра. Готова була вислухати будь-кого, навіть стару Міллі.

Верна, посміхнувшись, неуважно перевернула сторінку.

– З твого боку було дуже люб'язно. Я маю на увазі з перснем і письмом.

Міллі підняла голову. На її тонких губах заграла усмішка. На мить вона навіть перестала орудувати ганчіркою.

– А, так ви теж хочете про це дізнатися, як і інші!

Верна різко зачинила тому.

– Інші? Які такі інші?

Міллі занурила ганчірку у відро і міцно віджати.

– Так інші сестри. Леома, Дульче, Марена, Філіпа, хто ж ще. Вони вам всі прекрасно знайомі. – Міллі проворно стерла одній тільки їй видиму плямочку на книжковій полиці. – Хтось ще теж питав, тільки я вже не пам'ятаю хто.

Вік, знаєте. Після похорону мені від них відбою не було. Але всі приходили поодинці, майте на увазі. – Міллі хихикнула. – І знаєте що? Всі так і зиркали по кутках, коли запитували про це. Верна поставила фоліант на місце.

– І що ж ти їм відповідала? – Міллі знову сунула ганчірку у відро.

– Сказала правду, звісно. І вам скажу те ж саме, якщо ви хочете послухати.

– Хочу, – кивнула Верна, намагаючись не видати свого нетерпіння. – Оскільки я тепер аббатиса, значить, повинна знати правду. Передихни-но трохи, Міллі, і розкажи мені.

Болісно охнувши, Міллі піднялася на ноги і кинула на Верну гострий погляд.

– Що ж, спасибі на доброму слові, аббатиса. Але у мене є робота, знаєте. Мені зовсім не хочеться, щоб ви подумали, ніби я ледащо і волію працювати язиком, а не ганчіркою.

Верна поплескала її по плечу.

– Не турбуйся з цього приводу, Міллі. Розкажи мені про аббатису Аннеліну.

– Ну, значить, бідолаха лежала на смертному одрі, коли я її бачила востаннє. Адже я прибирала і в покоях пророка. Там я її і побачила, коли прийшла прибирати. Нікому, крім мене, аббатиса не довіряла прибирати в покоях Натана. Не скажу, що я її засуджую за це; пророк був зі мною завжди добрий.

Хіба що іноді раптом виходив з себе і починав кричати. Ну, та ви знаєте. Ні, не на мене, а обурюватися, що сидить під замком стільки років. Я його розумію. На його місці будь-хто звихнувся би від такого сидіння.

Верна відкашлялась.

– Напевно, тобі було важко побачити аббатису при смерті?

Міллі торкнулася руки Верни.

– Ви навіть уявити собі не можете, як важко! У мене просто серце розривалося. Їй було дуже боляче, я бачила, але вона нічим цього не показувала.

Була такою ж лагідною, як завжди.

Верна нетерпляче покусивала губу.

– Ти хотіла розповісти мені про перстень і про лист.

– Ах так. – Міллі простягнула руку і зняла з плеча Верни ворсинку. – Давайте я буду час від часу чистити вам плаття? Недобре, щоб люди подумали…

Верна ласкаво, але рішуче прибрала з плеча зморщену руку старенької.

– Міллі, для мене це важливо. Не могла б ти розповісти, як до тебе потрапив перстень? – Міллі винувато посміхнулася.

– Енн сказала, що вмирає. – Так от прямо і заявила: «Міллі, я вмираю».

Ну, я, звичайно, розплакалася. Адже ми стільки років були подругами! А вона посміхнулася, взяла мене за руку, от як ви зараз, і сказала, що хоче дати мені останнє доручення. Потім зняла з пальця каблучку і віддала мені. А в іншу руку сунула запечатаний лист з відбитком кільця на печатці. Вона звеліла, щоб, коли всі підуть на похорон, я поклала кільце з листом на постамент, який мені потрібно буде взяти тут і перенести. Попросила бути обережною і потім вже не підходити, бо як закляття, яке вона наклала на лист і кільце, мене вб'є. Енн кілька разів повторила мені, що я повинна робити і в якій послідовності. Я і зробила все, як вона говорила. А після того, як вона віддала мені кільце, я її більше не бачила.

Верна подивилася у вікно, на сад, куди до цих пір не знайшла часу вибратися.

– І коли це було?

– А ось цього питання мені ніхто не ставив, – пробурмотіла собі під ніс Міллі і задумливо потеребила губу. – Дайте-но згадати… Давненько це сталося… Ще до зимового сонцестояння. Так, в той день ви якраз поїхали з молодим Річардом. Ось хто був хорошим хлопчиком! Ясний, як сонячний день.

Завжди вітався зі мною і посміхався. Інші молоді люди мене не помічають, навіть якщо я стою прямо у них перед носом, а у Річарда завжди знаходилося ласкаве слівце для старої Міллі.

Але Верна її вже майже не слухала. Вона згадала той день, про який говорила Міллі. Вони з Уорреном поїхали з Річардом, щоб допомогти йому уникнути щита, що не дозволяє вихованцям покинути Палац пророків. Потім вони вирушили в землі народу бака-бан-мана – Долина заблукалих була батьківщиною цих людей. Батьківщиною, яку вони втратили три тисячі років тому. Річард обіцяв повернути їм її, і йому потрібна була допомога їх мудрої правительниці.

Щоб знищити Вежі Згуби і відродити долину, Річард використав неймовірну міць, вдавшись не тільки до Магії Прирости, а й до магії Збитку. А потім він відправився в далеку подорож, щоб перешкодити Володарю пройти крізь браму і вторгнутися в світ живих. Зимове сонцестояння прийшло і минуло, тому Верна знала, що Шукач впорався з цим практично неможливим завданням.

Раптово вона різко повернулась до Міллі:

– Це було майже місяць тому. Задовго до її смерті.

– Ну так, біля того, – кивнула Міллі.

– Ти хочеш сказати, що Енн віддала тобі кільце ще за три тижні до смерті? Міллі знову кивнула.

– Але чому?

– Вона пояснила, що хоче віддати його мені, поки вона ще в свідомості і може попрощатися зі мною і дати точні вказівки.

– Зрозуміло. А коли ти прибирала в цих покоях потім, вона дійсно була вже без свідомості? Міллі, зітхнувши, знизала плечима.

– Я ж кажу, що більше її не бачила. Коли я наступного разу хотіла прибрати там, стражники мене не пустили. Сказали, що це наказ Натана і аббатиси. Натан лікував аббатису і, я так розумію, не хотів, щоб йому заважали.

Ну, я і пішла назад навшпиньках, намагаючись менше шуміти.

Верна зітхнула.

– Що ж, спасибі тобі за розповідь, Міллі. – Вона оглянула завалений паперами стіл. – Мабуть, пора і мені повертатися до роботи, а то всі подумають, що я ледащо.

– Ох, як мені шкода вас, аббатиса! Ніч така чудова, тепла! Саме час гуляти по саду!

– У мене стільки роботи, що немає часу навіть ніс туди висунути. – Хмикнула Верна.

Міллі втупилася на відро з водою і раптом стрепенулася.

– Аббатиса! Я тільки що згадала: Енн сказала мені ще дещо!

Верна поправила сукню на плечах.

– Ще дещо? Тобто ти розповіла про це іншим, але мені повідомити забула?

– Ні, аббатиса, – прошепотіла Міллі, підходячи до неї впритул. – Ні, вона веліла передати тільки новій ігумені, і нікому більше. Чомусь у мене це зовсім вилетіло з голови, і я згадала аж тепер.

– Можливо, вона наклала закляття, щоб ти забула її слова для всіх, крім нової ігумені.

– Все може бути, – потеребивши губу, погодилася Міллі і подивилася Верні прямо в очі. – Енн таке запросто могло прийти в голову. Іноді вона бувала жахливо хитрою.

Верна невесело посміхнулася.

– Та вже знаю не з чуток. І що ж вона просила мене передати?

– Вона сказала, щоб ви не надривалися з роботою.

– Це і є послання?

Міллі кивнула й прошепотіла їй на вухо:

– Ще Енн просила мене передати, що вам потрібно частіше відпочивати в саду. І неодмінно зайти в притулок аббатиси.

– Притулок? Що ще за притулок? Міллі, повернувшись, вказала через вікно: