Текст книги "Сестра Керрі"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 32 страниц)

РОЗДІЛ XIII

Вірчі грамоти прийнято. Вавілонське стовпотворіння

Ще не минуло двох діб після розмови між Керрі й Герствудом, як він знову з’явився на Огден-сквері. Весь цей час він невідступно думав про неї. Її поблажливість розпалила його. Він почував, що доб’ється успіху, і дуже швидко.

Його інтерес до Керрі, щоб не сказати закоханість, був глибший, ніж просте бажання. То був розквіт почуттів, які вже багато років в’янули на сухому, неродючому грунті. Дуже можливо, що всі ті жінки, які доти привертали його увагу, були гірші, ніж Керрі. У нього не було жодного справжнього любовного захоплення після того, яке скінчилось одруженням, і він встиг зрозуміти, які незрілі й помилкові були його колишні уявлення. Щоразу, коли він про це думав, він казав собі, що якби довелося все починати спочатку, він нізащо не одружився б з такою жінкою, як місіс Герствуд. Водночас життєвий досвід дуже зменшив його пошану до прекрасної статі. Він ставився до жінок досить цинічно, для чого мав багато підстав. Усі ті, яких він знав до зустрічі з Керрі, були дуже схожі поміж собою: егоїстичні, неосвічені й нещирі. В дружинах його приятелів не було нічого привабного, а його власна дружина виявилась холодною, буденною істотою, від якої він не мав ніякої втіхи. Те, що він знав про різні кубла, де шукали задоволення своїх низьких інстинктів світські люди (а знав він чимало!), викликало в ньому огиду. Майже до всіх жінок він почував недовіру – для нього це були істоти, що прагнуть тільки мати користь із своєї краси й убрання. І він дивився на них проникливим, зневажливим поглядом. Водночас він був досить розумний, щоб шанувати достойну жінку. Він, правда, не став би замислюватися над таким чудом, як доброчесна жінка. Він скинув би перед нею капелюх і примусив би замовкнути базік і циніків, подібно до того, як ірландець – хазяїн нічліжки на Бауері,– шанобливо схиляючись перед милосердною сестрою, охоче і щедро жертвує на доброчинні справи. При цьому він би, однак, не замислився над тим, чому він це робить.

Чоловік у становищі Герствуда, натрапивши, після довгої низки зустрічей з нічого не вартими чи гидкими жінками, на молоду, незіпсовану, щиру істоту, намагається або відійти, почуваючи, яка велика відстань між ними, або, навпаки, наблизитися, захопившись своїм відкриттям. Такі чоловіки можуть наблизитись до юної жінки тільки кружним шляхом. Вони не мають заздалегідь виробленого методу, не знають, здобути прихильність юної істоти, і починають наставляти на неї пастки. Якщо мушка, на свою біду, залетіла в сіть, павук підповзає і диктує їй свої умови. І коли молода недосвідчена дівчина, що опинилась у вирі міського життя, потрапляє ненароком у поле зору бувалого зальотника, він, почавши навіть дуже здалека, може швидко наблизитись до мети, пускаючи в хід свої чари.

Прийнявши запрошення Друе, Герствуд думав, що поба-. чить ще одну модну картинку з вродливим личком. Він пішов, збираючись провести вечір легковажно й весело і зараз же назавжди забути випадкове знайомство. І раптом він побачив жінку, юність і краса якої причарували його. В лагідному погляді Керрі не було й сліду корисливості полюбовниці, в її несміливих манерах не було нічого, що хоч трохи скидалося б на спритність куртизанки. Він одразу зрозумів, що помилився в своїх передбаченнях, що це бідолашне створіння потрапило сюди через якісь скрутні обставини. Він зацікавився нею, сповнений співчуття, щоправда, не зовсім безкорисливого. Бажання здобути її прихильність пов’язувалося з переконанням, що з ним їй буде краще, ніж з Друе. Ніколи ще, скільки він жив, Герствуд нічому так не заздрив, як цій перемозі свого приятеля-комівояжера.

Керрі, безумовно, була морально вища від Герствуда, як вона була розумніша за Друе. Від неї ще віяло свіжим духом полів, в її очах ще не згас відблиск сільського сонця. Тут годі було знайти підступність або зажерливість. Власне, вона мала до цього природжені нахили, але все, що-її оточувало, сповнювало її таким зачудованням, в ній прокидалося стільки бажань, що вона ще не могла стати користолюбною. Її вражала незбагненна складність життя цього величезного міста. Цвіт юності відчув у ній Герствуд. Вона вабила його| як свіжий плід, який він сам зірвав би з дерева. В її присутності він ніби перегосився із спеки літнього дня під повів весняного вітерця.

Зоставшись після описаної сцени сама, не маючи з ким порадитись, Керрі довго сушила собі голову, доходячи найдивніших висновків; нарешті ці марні зусилля втомили її і вона облишила їх. Вона розуміла, що дечим зобов’язана Друе. Це ж було ніби вчора – він допоміг їй у скруті й розпачі. Керрі мала до нього найкращі почуття. Вона віддавала належне його вроді, його благородству, а коли його не було поруч, вона навіть забувала, який він егоїстичний. Та все ж таки вода це почувала, щоб їх єднали якісь міцні зв’язки, які віддаляли б її від інших, чоловіків. Уся його поведінка не давала підстав для таких думок – очевидно, він і не хотів цього.

Правду кажучи, веселий комівояжер всі свої любовні зв’язки сам легковажно прирікав на недовговічність і керувався при цьому тільки власними бажаннями, непостійними й мінливими. Він безжурно йшов своїм життєвим шляхом, переконаний, що всіх чарує, що загальна любов не-

відступно супроводжуватиме його скрізь і всюди і що так триватиме вічно, йому на втіху. Коли зникало раптом з його поля зору одне із звичних облич або якісь двері назавжди зачинялися перед ним, він не дуже тим журився. Він був ще дуже молодий, звик до легких перемог і вірив, що довіку лишиться таким молодим.

А Герствуд жив думками й спогадами про Керрі. Якихось певних планів щодо неї він не мав, але твердо вирішив вирвати в неї признання, що вона його кохає. Йому здавалось, ~*іцб в її опущених віях, в її очах, які уникали його погляду, і невпевнених рухах він впізнає провісників зародження пристрасті. Йому хотілося бути коло неї, примусити її покласти свою ручку в його руку, хотілося побачити, що вона зробить після того, в чому потім виявить свої почуття. Багато років він не відчував такої тривоги і радощів. В ньому знов воскресли юнацькі почуття і рицарські манери.

Завдяки своїй посаді він мав багато вільних вечорів. Він зарекомендував себе як ретельний службовець, і тому власники бару цілком довіряли йому і він міг порядкувати своїм часом, як хотів. Він міг виходити з бару, коли заманеться, бо було відомо, що свої обов’язки управителя він виконує якнайкраще, незалежно від того, скільки часу їм приділяє. Його манери, такт, елегантна зовнішність надавали бару особливої вишуканості, що мало тут велику вагу; в той же час за довгі роки служби він досконало вивчив усе, що стосувалось постачання такого закладу. Буфетники, продавці наймались і звільнялись, поодинці чи гуртом, але, поки вія був на своєму місці, давні клієнти, завсідники бару, майже не помічали зміни. Це від нього залежав звичний для них дух, що панував тут. А тому він міг порядкувати своїм часом, як хотів, і вдень, і ввечері, але обов’язково повертався до бару між одинадцятою і дванадцятою і лишався на місці останні годину-дві і сам доглядав, як усе замикали.

– Ви вже простежте за тим, щоб усе було в порядку і щоб ніхто із службовців після вас не залишався в барі,– сказав йому якось Мой, і жодного разу за всю свою довгу службу Герствуд не порушив цієї вказівки. Уже багато років ні один із власників не з’являвся в барі після п’ятої години вечора, а проте їхній управитель виконував свій обов’язок так неухильно, ніби вони щодня контролювали його.

В п’ятницю, через два дні після першого візиту до Керрі, Герствуд вирішив знов навідатись до неї. Він більше не міг не бачити її.

– Івенсе, – ввернувся він до старшого буфетника, – коли хтось спитає жене, скажете, що я повернуся перед п’ятою годиною.

Він поспішив на Медісон-стріт, сів у копку і за півгодини був на Огден-сквері.

Керрі якраз збиралася на прогулянку і одягла світло-сіру шерстяну сукню і елегантну жакетку з двома рядами гудзиків. Капелюшок і рукавички лежали вже напоготові, і Керрі пришпилювала білий мереживний комірець, коли покоївка сказала, що її хоче бачити містер Герст-вуд.

Почувши це, Керрі легенько здригнулась, проте звеліла дівчині переказати, що за хвилину зійде вниз, і швиденько закінчила туалет.

В цю мить вона й сама не могла б сказати, чи рада вона, чи шкодує, що той чарівний мужчина, управитель бару, чекає на неї. Щоки її палали, але це була скоріше нервозність, ніж страх чи радість. Вона не старалася вгадати, про що йтиме мова, почувала тільки, що треба бути обережною, що цей чоловік непереможно вабить її. Її пальці востаннє торкнулись комірця, і Керрі спустилася вниз.

Закоханий управитель бару сам трохи нервувався, дуже добре усвідомлюючи, з якою метою він прийшов. Він був сповнений рішучості цього разу перейти від слів до дій, але ось настав час для цих дій, він уже чув кроки Керрі на сходах, і рішучість раптом зникла. Зін завагався, бо, зрештою, зовсім пе був певний того, як вона реагуватиме.

Та ледве Керрі вступила в кімнату і Герствуд глянув на неї, як уся його рішучість повернулась до нього. Такою простодушністю віяло від неї і така вона була гарненька, що не могла не збудити відваги в закоханому серці. А її.хвилювання додало йому сміливості.

– Як же ви живете? – запитав він невимушено. – Сьогодні така чудова погода, що я не зміг всидіти на місці і вийшов пройтися.

– Так, погода чудова, – відповіла Керрі, спиняючись перед ним., – я й сама збиралася погуляти.

– Справді? – промовив він. – В такому разі одягайте капелюшок, підемо вдвох.

Вони перейшли через парк і подалися на захід по бульвару Вашінгтона, де вздовж чудової бруківки, відступаючи в глибину садиб, тяглися великі будинки. На цій вулиці, заселеній заможними мешканцями Західної сторони, Герствуд занепокоївся, – тут вони були занадто на видноті. Але його врятувала вивіска в одній з бічних вулиць, яка сповіщала, що тут можна найняти екіпаж. Він одразу вирішив, що повезе Керрі кататися на Новий бульвар.

Цей бульвар у ті часи мало чим відрізнявся від звичайної польової дороги. А та частина його, яку Герствуд збирався показати Керрі, виходила так далеко за межі Західної сторони, що там майже не було будівель. Цей чудовий шлях сполучав Дуглас-парк з парком Вашінгтона, або Південним, і тягнувся миль на п’ять на південь по відкритій прерії, а потім повертав на схід. Вздовж цієї частини шляху не траплялося жодного будинку, і ніщо не могло перешкодити приємній розмові.

Герствуд вибрав у стайні спокійного коня, і незабаром вони опинилися в такому відлюдному місці, де їх ніхто не міг ні почути, ні побачити.

– Ви вміете правити конем? – спитав Герствуд.

– Я ніколи не пробувала, – відповіла Керрі.

Він передав їй віжки, а сам схрестив руки на грудях,

– Ось бачите, це нехитра справа, – мовив він, усміхаючись.

– Так, коли кінь спокійний, – відповіла Керрі.

– Трохи досвіду, і ви б навчились дуже добре правити конем, – підбадьорив він її.

Він чекав нагоди, щоб звернути розмову на інше, серйозніше. Разів зо два він змовкав, сподіваючись, що в мовчанні Керрі передадуться його думки, але вона спокійно вела далі почату розмову. Потім його мовчазливість почала впливати на неї. Потік його думок ніби заливав її. Герствуд дивився кудись удалину і, здавалося, поринув у задуму, зовсім забувши про свою супутницю. Але його задумливість була дуже промовиста. Керрі почувала, що наближається критична хвилина.

– Ви знаєте, – сказав вія, – я вже багато років не був такий щасливий, як у ті вечори, що я провів з вами.

– Справді? – промовила вона з удаваним спокоєм, у душі схвильована щирим тоном, яким це було сказано.

– Я хотів вам це казати ще минулого разу, – додав він, – але якось не випало нагоди.

Керрі слухала, не пробуючи навіть відповісти. Вона й не зуміла б. Хоч вона чимало передумала після їхнього останнього побачення, змагаючись з невиразними докорами сумління, проте в що мить знову відчула його владний вплив, його чари.

– Я прийшов сьогодні,– вів він далі урочисто, – щоб сказати вам про свої почуття… щоб дізнатися, чи схочете ви мене вислухати…

Герствуд був свого роду романтиком. Він був здатний на щирі почуття – часом навіть поетичні – і під впливом сильної пристрасті, як у цю мить, ставав красномовний. Вірніше, в його схвильованій мові бриніли в такі хвилини напруження й пафос, що породжують красномовність.

– Ви й самі знаєте, – вів він далі, поклавши долоню на її руку і зупиняючись на кожному слові,– що я люблю вас…

Керрі вислухала ці слова, не поворухнувшись, цілком підпавши під його вплив. Щоб висловити свої почуття, він потребував цілковитої тиші, як у церкві, і вона мовчала, не відриваючи очей від рівнини, що розкинулася перед нею. Герствуд почекав якусь мить і знову повторив свої слова.

– Ви не повинні так говорити, – промовила вона ледь чутно.

Її відповідь звучала зовсім непереконливо. Просто треба було щось сказати. І він не звернув на її слова ніякої уваги.

– Керрі,– вів він далі, вперше з ніжністю вимовляючи її ім’я, – я хочу, щоб ви полюбили мене. Ви не уявляєте собі, як я потребую того, щоб хтось любив мене хоч трошки. Я, по суті, зовсім самотній, В моєму житті немає нічого приємного, ніяких радощів. Тільки робота і морока з людьми, які для мене ніщо.

Герствуд говорив це все, переконаний, що його доля і справді жалюгідна. Він умів, захопившись, дивитись на себе ніби збоку – і бачити те, що йому хотілося бачити в собі й навколо себе. Він говорив, і голос йому тремтів від хвилювання, знаходячи відгук в душі його супутниці.

– Ніколи б не повірила, що ви нещасливі! – промовила вона, звертаючи ло нього свої великі очі, сповнені щирого співчуття. – Ви так добре знаєте життя!

– У тім-то й річ, – сумно відповів він, – що я надто добре знаю життя!

Для Керрі дуже багато важило, що шановна людина з таким поважним становищем каже їй такі речі. Її вражало, як дивно грається нею доля. Як могло статися, що за такий короткий час уся рутина провінційного життя відійшла бід неї, спала, як непотрібний одяг з плечей, і її оточувало велике місто з усіма своїми таємницями? І ось найбільша з таємниць – чоловік, діловий і грошовитий, благає її зглянутись на нього! Подумати тільки: він живе у достатках, він сильний, займає високе становище, розкішно вбирається, а проте він благає її, Керрі! Думки її плуталися, вона не знала, що думати, вона просто відкинула геть усі турботи і ніжилася в теплому струмені його почуття, як змерзла людина біля вогнища. Пристрасть Герствуда розпалювалася чимраз дужче, і в цьому жарі сумніви його супутпиіц танули, як віск.

– Ви гадаєте, – сказав він, – що я щасливий, що молі нема на що нарікати? Та коли б вам доводилось щодня зустрічатися з людьми, які вами нітрохи не цікавляться, коли б вам доводилось день у день бувати там, де напуе байдужість і показна пишнота, коли б серед усіх, кого ви знаєте, не було жодної душі, в якої ви могли б, шукати співчуття, з ким могли б поговорити по щирості,– мабуть, і ви б не почували себе щасливою…

На ці слова озвалася струна в її серці: це ж наче про її становище він говорив. Вона добре знала, що це означає – зустрічатись з байдужими людьми, самотньо блукати серед натовпу, який анітрохи тобою не цікавиться. Вона ж це все пережила. Хіба ж вона не самотня й тепер? У кого їй шукати співчуття? Ні в кого із знайомих їй людей! Вона залишена напризволяще, на поталу своїм роздумам і сумнівам.

– Я був би задоволений життям, – вів далі Герствуд, – якби я знав, що ви любите мене, що я можу завжди прийти до вас, що ви мені друг. А так я просто блукаю то тут, то там, не маючи ніякої втіхи, не знаючи, як згаяти час. Поки не було вас, я нічого не робив, віддавшись на волю випадку. Та відколи ви з’явилися… ах, я тільки про вас і думаю!

І стара, як світ, ілюзія швидко заполонила Керрі: ось людина, якій вона необхідна. Вона щиро жаліла цього сумного, самотнього чоловіка. Подумати тільки: людина з таким становищем, і все йому осоружне тільки тому, що йому бракує її, і він звертається до неї з таким благанням, а вона теж така самотня і беззахисна! Як це сумно!

– Я зовсім не поганий чоловік, – додав він, ніби виправдуючись і вважаючи за потрібне дати їй пояснення. – Ви, мабуть, такої думки про мене, що я зовсім непутящий і розпусний? Я й справді бував досить легковажний, але міг би швидко позбутися цих звичок. Щоб стримувати мене, потрібні ви, якщо моє життя взагалі чогось варте.

Керрі кинула на нього погляд, сповнений ніжності, яку порок завжди збуджує в доброчесності, що сподівається вивести його на праведний шлях. Невже це можливо: такий чоловік – і потребує морального порятунку? Які ж у нього вади, що їх вона може виправити? Це мусять бути якісь дрібниці – все в ньому таке прекрасне. Мабуть, дрібненькі грішки, а до них треба ставитись з великою поблажливістю.

Він виставив себе таким самотнім, що Керрі була глибоко зворушена.

«Невже це справді так?» – думала вона,

Він обняв її рукою за стан, і вона не наважилась відсунутись. Вільною рукою він стиснув її пальці. Свіжий весняний вітерець пронісся понад шляхом, женучи потемніле торішнє листя. Кінь, не почуваючи віжок, біг лінивою риссю.

– Скажіть же мені,– промовив вій ледве чутно, – ви любите мене?

Керрі опустила очі.

– Признайтеся, кохана, – просив він зворушеним голосом, – ви ж любите мене, правда?

Вона не відповідала, та він відчув, що перемога за ним.

– Ну, скажіть же, – прошепотів він, притягаючи її так близько до себе, що їхні уста майже зустрілися. Він палко потиснув її руку і пустив тільки для того, щоб доторкнутись до її щоки.

– Любите? – спитав він ще раз і притиснув уста до її уст.

Її уста відповіли йому.

– Тепер ви моя, правда? – промовив він радісно, і його гарні очі загорілися.

На цей раз, замість відповіді, її голівка поволі схилилась на його плече.

РОЗДІЛ XIV

Хто має очі, хай бачить. Один вплив зникає

Того вечора, опинившись у себе вдома, Керрі тілом і душею переживала велике піднесення. Радісно схвильована своїм коханням до Герствуда і його взаємністю, вона мріяла про їхнє майбутнє побачення в неділю увечері. Вони зовсім не дбали про обережність, але умовилися зустрітись у місті, власне кажучи, саме з цієї причини.

З вікна своєї квартири на верхньому поверсі місіс Гейл бачила, як Керрі поверталася додому.

«Еге, – подумала вона, – їздить кататися з іншим мужчиною, коли чоловіка нема в місті! Чоловікові слід би краще її пильнувати».

Між іншим, не тільки місіс Гейл прийшла до такого висновку. У покоївки, яка впускала Герствуда, теж склався свій погляд на цю справу. Вона не полюбляла Керрі, вважаючи її холодною і неприємною. Зате їй дуже подобався веселий і простосердний Друе, що іноді мило жартував з нею, та й взагалі виявляв до неї увагу, якою користувалися в нього всі представниці її статі. Герствуд був стриманіший, почувалось, що він розбірливіший, і тому він не справив такого приємного враження на цю зашнуровану в тугий

корсет дівчину. Вона дивувалася, чого це він приходить так часто, чого це місіс Друе пішла з ним гуляти, коли містера Друе немає вдома. Усіма своїми міркуваннями з цього приводу вона поділилася на кухні з куховаркою. По дому пішов поговір, який нищечком переказувався з уст в уста.

Піддавшися Герствудові і освідчившись йому в коханні, Керрі тепер уже не турбувалася про свої взаємини з ним. Вона на якийсь час зовсім забула Друе, захоплена думками про благородство і красу свого коханого і про його палку пристрасть до неї. Першого вечора вона тільки перебирала в пам’яті всі подробиці їхнього побачення. Ніколи ще в своєму житті вона не переживала такого глибокого захоплення, і це почуття освітило нові риси її вдачі. Ініціативність, що досі дрімала, раптом прокинулася в ній. Вона почала практичніше дивитись на своє становище, і їй уже ввижався в майбутньому порятунок. Герствуд, здавалося їй, виведе її на чесний шлях. Треба віддати належне її почуттям: особливо відрадним в останніх подіях вона вважала те, що вони врятують її від безчестя. Вона ще не знала, що далі почує від Герствуда, але його кохання до неї здавалося їй прекрасним, і вона вірила, що така пристрасть має виявитися в кращих, великодушніших вчинках.

Що ж до Герствуда, то він поки не думав ні про що, крім насолоди, не пов’язаної з будь-якою відповідальністю. Він і в голові собі не покладав, що в його житті можуть виникнути якісь ускладнення. Його становище було тверде, сімейне життя хоч і не задовольняло його, проте не завдавало турбот, а його особиста свобода була необмежена. Кохання Керрі не принесе йому нічого, крім насолоди. Він розкошуватиме з цією новою втіхою, що ніби подарувала йому доля понад звичну міру радощів і втіх. Він зазнає з нею блаженства, його ж власні справи лишатимуться без змін.

У неділю ввечері Керрі обідала з ним у ресторані на Іст-Адамс-стріт, потім вони сіли в екіпаж, і він повіз її до популярної в ті часи вечірньої кав’ярні на авеню Коттедж-Гров, поблизу 39-ї вулиці. Освідчуючись їй, Герствуд помітив, що Керрі приймає його кохання як дуже високе почуття. Вона тримала його на певній відстані, дозволяючи лише такі ознаки ніжних почуттів, які личили хіба зовсім недосвідченому коханцеві. Він зрозумів, що не так легко буде оволодіти нею, як він сподівався, і вирішив не дуже наполягати.

Він весь час удавав, що вважає її заміжньою жінкою, і тепер цю гру треба було провадити далі. Хвилина перемоги ще не настала, доводилось вичікувати – хтозна-скільки.

В екіпажі, коли вони поверталися на Огден-сквер, він спитав:

– Коли ж я знов побачу вас?

– Не знаю, – відповіла вона і сама замислилась над цим.

– Може, зустрінемося в «Ярмарку» у вівторок? – запропонував він.

Вона заперечливо хитнула головою:

– Не так скоро.

– Знаєте що, – сказав він тоді,– я напишу вам до запитання на поштамт Західної сторони. А ви зайдете туди за листом у вівторок, гаразд?

Керрі згодилась.

Він спинив екіпаж, за один будинок не доїжджаючи до її квартири.

– На добраніч, – прошепотів він, і екіпаж поїхав далі.

Спокійне розгортання подій було, на жаль, порушене поверненням Друе. Другого дня, сидячи у своєму чепурненькому кабінетику, Герствуд побачив комівояжера, що входив у бар.

– Здрастуйте, Чарлі! – вигукнув він привітно. – Уже повернулись?

– Як бачите, – відповів Друе з усмішкою, наближаючись і зазираючи в двері кабінету.

Герствуд підвівся.

– Ну що ж, – промовив він, обводячи постать комівояжера поглядом, – як завжди, свіжий, мов огірочок!

І вони заговорили про спільних знайомих і про події, що сталися за цей час.

– Ви вже були вдома? – спитав під кінець Герствуд.

– Ні, зараз іду, – відповів Друе.

– Я не забув про ваше дівча, – сказав Герствуд, – і провідав її якось. Я подумав, що вам не хотілося б, щоб вона весь час була сама.

– Маєте рацію, – погодився Друе. – Ну, як вона там?

– Усе гаразд, – відповів Герствуд. – Тільки дуже нудьгує без вас. Ви б пішли та потішили її своїм приїздом.

– А я це й збираюся зробити, – весело заявив Друе.

– Я б хотів, щоб ви обоє пішли зі мною в середу до театру, – сказав Герствуд на прощання.

– Дякую, друже мій, – відповів молодий комівояжер, – я спитаю Керрі, і потім дам вам знати.

І вони приязно потиснули один одному руки.

«Що за чудова людина!» ~– подумав Друе, завертаючи за ріг і простуючи до Медісон-стріт.

«Друе непоганий хлопець, – подумав Герствуд, входячи до свого кабінету, – але він не до пари Керрі».

Згадка про неї одразу ж привела його в чудовий настрій, і він віддався думкам про те, як він одурить комівояжера.

Прийшовши додому, Друе, як завжди, схопив Керрі в обійми, але вона, примушуючи себе відповісти на його поцілунок, переборювала внутрішній трепет.

– Ти знаєш, дуже вдала поїздка! – сказав вій їй.

– Справді? Ну, а як у тебе вийшло в Ла-Кроссі, з тим чоловіком, про якого ти розповідав?

– О, чудово! Продав йому цілу партію товару. Там був іще один хлоп’яга, представник фірми Бернштейн, отакий носатий йолоп, але він нічого не зміг зробити. Я йому втер носа!

Скидаючи комірець і відщібаючи запонки, перед тим як умитись і переодягтись, Друе в усіх подробицях описував свою поїздку. Керрі мимоволі зацікавилася його жвавою розповіддю.

– Розумієш, у нас у конторі всі були просто вражені,– сказав він. – За останній квартал я продав товарів найбільше з усіх представників нашої фірми. У Ла-Кроссі я продав на три тисячі доларів!

Він низько нахилився над мискою з водою і почав умиватись, відсапуючись і пирхаючи та розтираючи руками шию й вуха, а Керрі дивилась на нього, і суперечливі думки боролися в ній – спогади про минуле, теперішнє ставлення до нього… Витираючи обличчя рушником, він знову заговорив:

– У червні я неодмінно проситиму надбавки. Нехай платять більше, коли я даю їм стільки прибутків. І я доб’юся свого, ось побачиш!

– Сподіваюсь, – сказала Керрі.

– А коли ще й те діло, про яке я тобі говорив, закінчиться щасливо, ми з тобою одружимось! – додав він з якнайсерйознішим виглядом і, підійшовши до дзеркала, почав пригладжувати щіткою волосся.

– Щось мені не віриться, що ти справді збираєшся одружитись зі мною, Чарлі! – сумно мовила Керрі.

Їй пригадалися недавні Герствудові освідчення, і тому вона зважилась це сказати.

– Та що це ти… що ти, справді! Певна річ, одружусь! Як тобі таке спало на думку?

Він перестав чепуритись перед дзеркалом і підійшов до неї. А їй уперше захотілося відсунутись від нього.

– Ти так давно про це говориш! – мовила вона, підводячи до нього своє вродливе личко І дивлячись на нього знизу вгору.

– Але ж я й хочу з тобою одружитись, тільки щоб жити так, як я збираюсь, потрібні гроші. От одержу цю надбавку, ми тоді влаштуємося як слід і зможемо одружитись. Та не турбуйся про це, моя рибонько!

Він ласкаво поплескав її по плечу, але Керрі тепер цілком ясно побачила, які марні її надії на нього. Цей вітрогон, очевидно, не збирався для неї і пальцем поворухнути. Він просто віддав усе на волю долі, бо те вільне і безтурботне життя, яким він живе, було йому куди більше до смаку, ніж будь-які обов’язки.

Герствуд, навпаки, уявлявся їй втіленням сили і щирості. Він не мав звички ухилятися від серйозних розмов з пею. Він глибоко співчував їй в усьому і показував, що високо цінує її. Вона справді була йому потрібна. А Друе не дбав про неї анітрохи.

– Ах ні,– мовила вона гірко, і в тоні її відбився і новий успіх, а ще більше її безпорадність, – ти цього ніколи не зробиш.

– Ну от, почекай трохи, тоді сама побачиш: я зроблю те, що сказав, – цими словами він немовби закінчив розмову.

Керрі дивилась на нього і почувала, що правда на її боці. Вона прагне заспокоїти своє сумління і зустрічає байдуже, легковажне нехтування своїх справедливих вимог. Адже він обіцяв, що одружиться з нею, – і ось як він виконує свою обіцянку!

– Слухай, – сказав Друе, коли питання про одруження було, на його думку, якнайкраще уладнано, – я сьогодні бачив Герствуда, він запрошує нас піти з ним до театру.

Почувши це ім’я, Керрі здригнулася, але одразу опанувала себе.

– Коли? – спитала вона з удаваною байдужістю.

– У середу. Підемо?

– Добре, якщо ти хочеш, – відповіла вона так стримано, що це могло здатися підозрілим.

Друе дещо помітив, але подумав, що до цього спричинилася розмова про одруження.

– Він казав, що якось заходив до тебе.

– Так, – мовила Керрі,– він був у неділю ввечері.

– У неділю? – здивувався Друе. – А я так зрозумів його, ніби він був з тиждень тому.

– Еге ж! Він заходив і на тому тижні,– відповіла вона,

Керрі не знала, про що вони говорили, і зовсім розгубилася: вона боялася наробити собі клопоту, пробалакавшись.

– Виходить, він приходив двічі? – спитав Друе, і якийсь сумнів уперше промайнув на його обличчі.

– Так, – з невинним виглядом потвердила Керрі, догадуючись тепер, що Герствуд говорив лише про один візит.

Друе вирішив, що, мабуть, не так зрозумів свого друга, і не надав цій пригоді великої ваги.

– А що йому, власне, треба було? – спитав він цікаво.

– Він сказав, що зайшов, бо думав, що мені, мабуть, нудно самій. Не бачивши тебе довгий час, він дивувався, що з тобою трапилось.

– Джордж чудова людина! – мовив Друе, дуже задоволений, що приятель такий уважний до нього. – Ну гаразд, ходім обідати!

Коли Друе пішов, Герствуд одразу ж написав Керрі:

«Серденько, я сказав йому, що бачився з Вами, коли його не було в місті. Я не казав, скільки разів я заходив, та він, мабуть, думає, що тільки один раз. Дайте мені знати про все, що Ви йому казали. Пошліть відповідь з посильним, тільки-но одержите цього листа. Я мушу Вас бачити, кохана! Напишіть, чи можете Ви зустрітися зі мною в середу о другій годині на розі Джексон-стріт і Трупп-стріт. Мені треба поговорити з Вами до того, як ми зустрінемось у театрі».

Керрі одержала цього листа на поштамті Західної сторони, коли зайшла туди у вівторок уранці. Вона одразу ж відповіла.

«Я сказала, що ви приходили двічі,– писала вона. – Мені здається, що він не розсердився. Постараюсь бути на розі Трупп-стріт, якщо мені ніщо не перешкодить. Я, мабуть, стаю дуже поганою жінкою. Я знаю, що мої вчинки варті догани».

Зустрівшися з Керрі на умовленому місці, Герствуд поквапився розвіяти її сумніви.

– Не мучте себе, моє серденько, – сказав він. – Коли він знову поїде, ми щось придумаємо. Влаштуємо все так, щоб вам не доводилось нікого обманювати.

Керрі вирішила, що Герствуд зараз же одружиться з нею, хоч він і не каже цього прямо. Вона одразу повеселіла й стала міркувати, як перебути час до від’їзду Друе.

– Не виявляйте до мене більшої прихильності, ніж досі,– порадив Герствуд, маючи на увазі зустріч у театрі.

– Тоді не дивіться на мене так пильно, – відповіла Керрі, яка вже спізнала на собі силу його погляду.

– Не буду, – і він стиснув їй на прощапня руку і вп’явся в неї одним з цих заборонених поглядів.

– Ну от! – вигукнула Керрі і жартівливо насварилася на нього пальцем.

– Вистава ще не почалася! – відповів він.

Сповнений ніжності і хвилювання, він довго дивився їй услід. Її молодість і врода п’янили його дужче, ніж вино.

У театрі все складалося на користь Герствуда. Якщо він і раніше подобався Керрі, то тепер здавався їй безмірно привабливішим. Його чари мали над нею непереможну силу. Керрі милувалася кожним його рухом. Вона майже забула про бідного Друе, який говорив без угаву, так ніби він був господарем становища.

Герствуд був надто розумний, щоб хоч чимось зрадити зміну в їхніх взаєминах. Він був іще уважніший, ніж звичайно, до свого давнього приятеля, і не старався показати його в смішному світлі, що він, як щасливий суперник, легко міг би зробити в присутності коханої. Він розумів, що веде нечесну гру, і не хотів іще принижувати себе негідним глузуванням.