Текст книги "Сестра Керрі"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 32 страниц)

Почуття обох приятелів досягли свого апогею. Вони майже не чули заключних слів і тільки бачили своє божество, що рухалося по сцені з чарівною грацією, ваблячи їх до себе з непереможною силою.

Герствуд, як і Друе, приймав тисячу рішень. Обидва з великим запалом приєдналися до бурі оплесків, що викликали Керрі на сцену. Друе ляскав у долоні, поки вони не заболіли. Потім він схопився з місця і вибіг з ложі. В цю мить па сцену вийшла Керрі і спинилась, побачивши величезну корзину квітів, що пливла їй назустріч по проходу між рядами. Це були квіти від Герствуда. Вона подивилася в бік його ложі, зустрілася з ним поглядом і усміхнулась Він мало не вистрибнув з ложі, щоб схопити її в обійми, зовсім забувши про те, що йому, одруженій людині, треба бути обережнішим. Він навіть забув, що в ложі сидять його знайомі. НІ, ця чарівна жінка мусить бути його, хоч би заради цього довелось пожертвувати всім. Він тепер діятиме рішуче. Треба нарешті здихатися цього Друе! Він не чекатиме більше жодного дня! Цьому комівояжерові не місце біля неї.

Він був такий збуджений, що не міг всидіти в ложі. Він вийшов у вестибюль, потім на вулицю, поринувши у свої думки. Друе все не повертався. За кілька хвилин остання дія закінчилася… У своєму бажанні лишитися вдвох з Керрі Герствуд доходив майже до божевілля. Він кляв свою долю, що змушувала його усміхатися, кланятись, прикидатись, коли йому хотілося говорити їй про своє кохання, шепотіти їй ніжні слова. Він застогнав, почуваючи, які безнадійні ці бажання. Навіть щоб повезти її вечеряти, він змушений прикидатись. Нарешті він зважився піти за куліси, щоб спитати, як вона себе почуває. Артисти переодягались, балакали, метушились. Друе не замовкав ні на мить, віддавшись збудженому настроєві і оновленій пристрасті. Величезним зусиллям волі управитель бару опанував себе.

– Ми, звичайно, поїдемо вечеряти? – промовив він голосом, що нітрохи не нагадував про його справжні почуття.

– Дуже радо, – відповіла Керрі, усміхаючись.

Маленька актриса була в чудовому настрої. Тепер вона

зрозуміла, що це значить, коли про тебе дбають, коли тобою захоплюються, упадають коло тебе. Вона вперше, ще невиразно, відчула незалежність, яку дає успіх. Ролі перемінилися, і тепер уже вона могла дивитись на свого коханого згори вниз. Вона й сама ще не зовсім усвідомлювала це, але в неї вже з’явилася якась чарівна зверхність. Тільки-но Керрі була готова, вони сіли в екіпаж, що чекав на них, і поїхали в ресторан. І тільки один раз вона змогла виявити свої почуття, коли управитель бару сів поруч з нею в екіпажі. Перш ніж Друе встиг сісти на своє місце, вона поривчасто і ніжно стиснула руку Герствудові. Управитель бару був зворушений до краю. Він ладен був продати душу, аби тільки лишитися з нею на самоті.

«О, яка мука!» – думав він.

Друе не відходив від неї, переконаний, що він для неї – все. Вечеря була зіпсована його балаканиною. Вертаючись додому, Герствуд говорив собі, що він домре, якщо не зможе задовольнити своєї пристрасті. Він встиг палко прошепотіти Керрі: «До завтра» – і вона зрозуміла. Попрощавпшсь з Друе, який лишився зі своєю здобиччю, він пішов від них, почуваючи, що міг би без найменшого жалю вбити комівояжера. Керрі теж була пригнічена.

– На добраніч! – промовив він з удаваною дружньою невимушеністю.

– На добраніч, – ніжно відповіла маленька актриса.

– Дурень! – бурмотів Герствуд з глибокою ненавистю. – Ідіот! Я ще дамся тобі узнаки, і то швидко! Побачимо, що буде завтра!

– Ти ж просто чудо, – задоволено говорив у цей час Друе, стискаючи руку Керрі.– Яка ж ти мила!

РОЗДІЛ XX

Дух, що прагне. Плоть, що жадає

У таких людей, як Герствуд, пристрасть виявляється дуже бурхливо. Вони не стають мрійливими чи задумливими, не будуть співати серенади під вікнами коханої або вдаватися в меланхолію і нарікати на непереборні труднощі. В цю ніч Герствудові довго не давали заснути неспокійні думки, і, прокинувшись раннім-рано, він знову зосередився на тій самій милій його серцю темі. Він почував себе розбитим і фізично, і морально – адже він зовсім по-новому захоплювався своєю Керрі, а Друе ще стояв у нього на шляху. Ніколи ще ніхто так не страждав, як він, від думки, що його кохана – в руках у тріумфуючого, зухвалого комівояжера. Герствудові здавалось, що він віддав би все на світі, аби тільки йому пощастило подолати всі перешкоди і умовити Керрі порвати з Друе.

Одягаючись, він думав про одне: що робити? Він ходив по кімнаті, в якій була і його дружина, зовсім не помічаючи її присутності.

За сніданком він нічого не міг їсти. Він поклав собі на тарілку м’яса і не доторкнувся до нього. Його кава холонула, поки він неуважно переглядав газету. Він пробігав очима деякі дописи, не розуміючи навіть, про що там ідеться. Джессіка ще не виходила. Місіс Герствуд мовчки сиділа кінець столу, поринувши у свої думки. Нова служниця, яка тільки недавно найнялася до них, забула подати серветки. Мовчанку порушило роздратоване зауваження саме з цього приводу.

– Я вже вам про це казала, Меггі,– мовила місіс Герствуд, – і більше не збираюсь повторювати!

Герствуд шшув погляд на дружину і помітив її похмуре обличчя. В цю мить усе в ній дратувало його до нестями. Наступне її зауваження стосувалося вже його.

– Ну як, Джордже, ти вже вирішив, коли ти візьмеш відпустку?

В цю пору року вони звичайно обмірковували, коли і куди поїдуть улітку.

– Ще ні,– відповів він. – Я зараз дуже зайнятий.

– Одначе час би вже тобі щось вирішити, якщо ми взагалі куди-небудь поїдемо.

– По-моєму, ще є час.

– Гм! – пробурчала місіс Герствуд. – Ти так, чого доброго, збиратимешся до зими.

І вона роздратовано заворушилася на місці.

– Ну ось, ти знов своєї! – сказав Герствуд. – Послухати тебе, то можна подумати, що я нічого не роблю.

– А я хочу знати, от і все, – не вгавала вона.

– У тебе ще є час, – стояв він на своєму. – Ти ж однаково нікуди не поїдеш, поки не закінчаться перегони.

Його сердило, що ця розмова почалася саме тоді, коли йому хотілось думати про зовсім інше.

– А може, й поїду. Джессіка не хоче чекати до кінця перегонів.

– Навіщо ж, у такому разі, потрібний був сезонний квиток?

– Ох! – обурено вигукнула вона і, підводячись з-за столу, додала: – Я не збираюся з тобою сперечатись.

– Послухай, – теж підводячись, мовив Герствуд так рішуче, що вона мимоволі спинилась, – що з тобою діється останнім часом? З тобою, я бачу, вже й говорити не можна!

– Говорити зі мною, звичайно, можна, – відповіла місіс Герствуд, натискаючи на перше слово.

– Ну, я б цього не сказав! Ти хочеш знати, коли я зможу поїхати, так от: не раніш, як через місяць. А може, й пізніше.

– В такому разі ми поїдемо без тебе.

– Он як? – промовив він глузливо.

– Так, поїдемо!

Герствуд був здивований рішучим тоном дружини, але це тільки ще дужче його розсердило.

– Ну, це ми ще побачимо! Ти надто вже багато командуєш останнім часом! Послухати тебе, то ти збираєшся вирішувати мої справи за мене. Та цього не буде. Ти не вирішуватимеш нічого, що стосується мене особисто. Хочеш їхати – їдь, але мене ти цими балачками не примусиш поспішати!

Герствуд був у нестямі. Його темні очі палали гнівом. Він зібгав газету і жбурнув її на стіл. Місіс Герствуд не промовила більше ні слова. Не дослухавши останньої фрази, вона повернулась і вийшла з кімнати. Вона перейшла вітальню і піднялася сходами нагору. Він постояв якусь мить, ніби вагаючись, потім сів, сьорбнув кави, знову підвівся і пішов по капелюх і рукавички.

Його дружина зовсім не чекала такої сварки. Просто вона спустилася до сніданку трохи схвильована, бо якраз обмірковувала один план. Джессіка звернула її увагу на те, що перегони не виправдали їхніх сподівань. Цього року там збиралося не таке добірне товариство, як вони сподівались, і вродлива дівчина скоро переконалась, що бувати там щодня просто нудно. До того ж цього року вся варта уваги публіка почала дуже рано роз’їжджатися на курорти і в Європу. Кілька юнаків, якими цікавилася Джессіка, поїхали у Вокішу. Її теж потягло туди, і мати не заперечувала проти цієї поїздки.

Отож місіс Герствуд вирішила поговорити про це з чоловіком. Вона сіла до столу з цією думкою, але відчула, що атмосфера несприятлива для такої розмови. Вона й сама не розуміла, з чого почалася сварка, але, в усякому разі, вирішила, що чоловік – звір і тиран і що вона нізащо цього не попустить. Вона дама і не дозволить, щоб з нею так поводились!

Герствуд був теж заклопотаний цією новою незгодою, доки не прийшов до бару, звідки він поспішив на побачення з Керрі. Тоді зовсім інші турботи заволоділи ним – кохання, жадання, протест. Думки нестримно, мов на крилах, неслися вперед. Він не міг дочекатися тієї миті, коли побачить Керрі. Що для нього дні і ночі, проведені без неї? Вона мусить йому належати і буде належати!

Що ж до Керрі, то вона од того часу, як вони розсталися напередодні, жила у світі своїх переживань і мрій. До потоку захоплених вигуків Друе вона прислухалася дуже уважно в тій частині, яка стосувалася до неї, втрачаючи всяку цікавість, тільки-но мова заходила про нього самого. Вона намагалася по можливості тримати його на певній відстані від себе, бо всі думки її були зайняті пережитим тріумфом. Герствудова пристрасть здавалась їй чудовим доповненням до її власних успіхів, і вона з цікавістю чекала, що ж він їй тепер говоритиме. Вона жаліла його тим жалем, коли страждання іншого породжує в нас задоволення собою. Вона вперше, ще невиразно, зазнала тієї зміни, яка переносить людину з рядів прохачів у число благодійників. Одпо слово, вона була дуже щаслива.

Проте вранпі виявилося, що в газетах немає ні наймен-шої згадки про знаменну подію, і в потоці звичайних, буденних дрібниць її вчорашній успіх помітно зблід. Друе говорив не стільки про неї, як для неї, підсвідомо почуваючи, що в її ставленні до нього щось змінилося і треба якось це уладнати.

– Я сподіваюсь ще цього місяця закінчити ту свою справу остаточно, – сказав він другого ранку, походжаючи по квартирі і кінчаючи чепуритись перед тим, як вийти з дому, – і тоді ми поберемось. Я вчора говорив про це з Мо-шером.

– Ти тільки так говориш! – відповіла Керрі, раптом відчувши, що може собі дозволити трохи поглузувати з комівояжера.

– Ні, ось побачиш! – вигукнув він палкіше, ніж звичайно, і додав благально: – Невже ти мені не віриш?

Керрі засміялась.

– Звичайно, вірю! – відповіла вона.

Самовпевненість Друе зрадила його. Хоч йому й дуже бракувало спостережливості, але того, що відбувалося, не можна було не помітити. Керрі, як і досі, була з ним, але її безпорадність зникла, в голосі забриніли нові нотки. Вона вже не дивилася на нього очима залежної людини, і комівояжер відчув, що насувається тінь якихось подій. Це вплинуло на його почуття, він почав виявляти до неї більше уваги в дрібницях і говорити їй такі речі, які мали, на його думку, відвернути небезпеку.

Тільки-но він пішов, Керрі почала готуватись до зустрічі з Герртвудом. Вона хутенько вбралася і збігла сходами вниз. На розі вона пройшла повз Друе, але вони не помітили одне одного.

Друе забув узяти якісь рахунки, які треба було здати в контору. Він збіг нагору по сходах і вскочив у кімнату, але застав там тільки покоївку, що прибирала квартиру.

– Що це? – вигукнув він, звертаючись більше до себе. – Хіба Керрі кудись пішла?

– Ваша дружина? Так, вона вийшла з дому кілька хвилин тому.

«Дивна річ! – подумав Друе. – Вона мені нічого не сказала. Куди ж це вона пішла?»

Він пошукав у валізі, вийняв потрібні йому папери і засунув їх у кишеню. Потім його увага зосередилась на покоївці: вона була непогана з себе і ставилася до нього прихильно.

– А ви що тут робите? – спитав він, усміхаючись.

– Та ось прибираю, – відповіла вона і спинилась, накручуючи на руку ганчірку, якою стирала порох.

– Стомились?

– Ні, не дуже.

– Заждіть, ось я вам покажу щось цікаве, – мовив він привітно, підходячи до неї і виймаючи з кишені маленьку літографовану картку, рекламу однієї тютюнової фірми. На картці була зображена вродлива дівчина зі смугастою парасолькою, кольори якої можна було міняти за допомогою диску ззаду: коли диск крутився, крізь вузенькі прорізи просвічували поперемінно червоні, зелені, жовті й сипі смужки.

– Дотепно вигадано, правда ж? – сказав він, подаючи покоївці картку і показуючи, як крутити диск. – Ви, мабуть, ніколи й не бачили нічого подібного.

– Справді, гарненька штучка! – погодилася вона.

– Можете лишити її собі, якщо хочете, – сказав Друе. – У вас чудова каблучка! – додав він, торкаючись простенької оздоби на руці, яка тримала подаровану картку.

– Вам подобається?

– Дуже, – відповів він і взяв дівчину за руку, вдаючи, ніби розглядає каблучку, – Справді, гарна каблучка.

Зробивши так перший крок, він провадив розмову, немов забувши, що все ще тримає її пальці в своїй руці. Але дівчина висмикнула їх і, відступивши трохи назад, сперлася на підвіконня.

– Я вас давненько не бачила, – мовила вона, кокетуючи і ухиляючись від його занадто палких залицянь. – Вас, мабуть, не було?

– Ні, не було, – відповів Друе.

– Ви далеко їздите?

– Так, досить далеко.

– Вам подобається подорожувати?

– Та ні, не дуже. Це швидко набридає.

– А мені б хотілося подорожувати, – мовила дівчина і, відвернувшись, задивилася у вікно. – А де ж це ваш друг, містер Герствуд? – спитала вона раптом, згадавши про управителя бару, що, на її думку, міг стати темою для розмови.

– Він тут, у місті. А чого це вам раптом спало на думку запитувати про нього?

– Та просто так… Він не був тут з того часу, як ви приїхали.

– А звідки ви його знаєте?

– Отаке! Хіба ж я не доповідала про нього разів десять за останній місяць?

– Та де там! – недбало заперечив Друе, – Він і п'яти разів не був у нас за весь час, що ми тут живемо.

– Справді? – усміхнулась вона. – Багато ви знаєте, я бачу!

Друе трохи споважнів. Він ще не був певний, жартує вона чи каже правду.

– Пустунко! – мовив він. – Чого це ви так усміхаєтесь?

– Та нічого, просто так.

– А останнім часом ви його бачили?

– Ні, не бачила, відколи ви повернулися, – відповіла вона, сміючись.

– А до того?

– Аякже!

– Часто?

– Та мало не щодня.

Дівчина була язиката, любила баламутити людей, і тепер її дуже цікавило, яке враження справляють її слова,

– До кого ж він приходив? – недовірливо спитав комівояжер.

– До місіс Друе.

Друе витріщив на неї очі, але одразу отямився і додав, щоб не бути смішним в її очах:

– Ну, і що ж з того?

– Нічогісінько, – відповіла дівчина, кокетливо схиляючи голівку набік.

– Він наш давній знайомий, – вів далі Друе, загрузаючи все глибше.

Кілька хвилин тому він би охоче продовжив цей легенький флірт, але тепер у нього зникло всяке бажання. Він дуже зрадів, коли дівчину покликали знизу.

– Я повинна йти, – мовила вона, весело відступаючи від нього.

– Ми ще побачимось, – відповів він, удаючи, ніби засмучений цією перешкодою.

Коли дівчина пішла, Друе дав волю своїм почуттям. На його обличчі, яким він ніколи не вмів володіти, відбивався безмежний подив і збентеження. Чи можлива це річ, що Керрі так часто приймала Герствуда і нічого йому про це не сказала? А Герствуд – невже він брехав? Та й що, власне, мала на думці покоївка?.. Він і справді почав помічати щось дивне в поведінці Керрі останнім часом. Чому вона так розгубилася, коли він спитав, скільки разів заходив Герствуд? Чорт забирай, він тепер це пригадує! Тут щось не так у всій цій справі.

Він сів у крісло-гойдалку, щоб добре усе обміркувати, закинув ногу на ногу і сердито насупився. Думки проносилися в голові з гарячковою швидкістю.

Ні, все-таки в поведінці Керрі не було нічого незвичайного. Чи ж можливо, чорт забирай, щоб вона його обдурювала? Ні, вона не так поводилася. Та чого там, ось і вчора ввечері вона була з ним така мила, та й Герствуд теж. І вони б його обдурювали? Він не міг цьому повірити.

Його думки вилилися, нарешті, у словах:

– Часом вона й справді поводиться якось дивно. От і тепер – одяглася і вийшла зрання, ні слова мені про це не сказавши.

Він почухав потилицю і зібрався йти. Обличчя в нього ще було насуплене. У вітальні він знову зустрівся з покоївкою, яка прибирала тепер в іншій кімнаті. З-під білої наколки сяяло її кругленьке личко. Вона усміхнулася до нього, і Друе одразу забув про свою турботу. Він фамільярно поклав їй руку на плече, ніби вітаючи її мимохідь.

– Перестали злитися? – спитала вона, готова теревенити далі.

– Я й не злився, – відповів він.

– А мені так здалося, – усміхнулась вона.

– Та годі вам дуріти! – безцеремонно вигукнув він. – Хіба ви це все говорили не жартома?

– Звичайно, ні,– відповіла дівчина і додала з таким виглядом, ніби зовсім не хотіла вчинити йому прикрість: – Він приходив дуже часто. Я думала, що ви знаєте про це.

Тепер уже Друе зовсім перестав приховувати свої почуття й удавати байдужого.

– А вечорами він тут лишався? – спитав комівояжер.

– Часом лишався. А часом вони разом виходили з дому.

– Увечері?

– Так. А все-таки вам не варто через це так лютувати.

– Я зовсім не лютую, – сказав Друе. – Ще хто-небудь, крім вас, бачив його?

– Аякже! – відповіла покоївка таким тоном, ніби в цьому не було нічого особливого.

– І давно це було востаннє?

– Якраз перед тим, як ви повернулись.

Комівояжер нервово прикусив губу.

– Не кажіть нікому про це! Добре? – промовив він, легенько стискаючи її руку вище ліктя.

– Ну, звичайно, – відповіла вона. – Та й не варто цим псувати собі настрій.

– Гаразд, – промовив він і пішов геть, дуже похмурий, але все-таки подумав мимохідь, що, мабуть, він припав до вподоби покоївці.

«Ми поговоримо про це з Кед! – сказав він собі в думці, почуваючи себе скривдженим. – Чорт забирай! Ми ще побачимо, чи посміє вона так поводитись!»

РОЗДІЛ XXI

Дух, що прагне. Плоть, що жадає

Коли Кєррі прийшла в парк, Герствуд давно вже чекав на неї. Кров кипіла в ньому, нерви були напружені до краю. Йому не терпілося швидше побачити жінку, яка так схвилювала його напередодні.

– Ось і ви нарешті! – мовив він, намагаючись опанувати себе: він увесь тремтів від збудження, і його охопило якесь незвичайне піднесення, у якому було щось трагічне.

– Авжеж, я, – весело відповіла Керрі.

Вони пішли по алеї, ніби простуючи до якоїсь певної мети. Герствуда п’янила її юна врода. Шелестіння її елегантної спідниці було для нього найсолодшою музикою.

– Ви задоволені? – спитав він, маючи на думці її вчорашній успіх.

– А ви?

Він міцніше стиснув їй руку, побачивши її ніжну усмішку.

– Це було просто чарівно!

Керрі радісно засміялася.

– Я давно не бачив нічого подібного! – додав він.

В ньому спалахнув його вчорашній захват, до якого домішувалась радість, що зараз вона біля нього.

А Керрі раювала в атмосфері, якою цей чоловік її оточував. Вона одразу пожвавішала, і на щоках її заграв рум’янець. В кожному звуку його голосу вона чула потяг до неї.

– Які гарні квіти ви прислали мені,– промовила вона, трохи помовчавши, – просто чудові!

– Я дуже радий, що вони вам сподобались, – тільки й відповів він.

Він не переставав думати про те, як би швидше досягти бажаної мети, і йому хотілося відразу завести мову про своє кохання. Здавалося, для цього настала слушна хвилина. Його Керрі йшла поруч. Герствудові кортіло почати рь шучу розмову, але йому раптом забракло слів, і він не знав, з чого почати.

– Сподіваюсь, ви щасливо добралися додому, – промовив він, раптом спохмурнівши, і в голосі його забринів жаль до себе самого.

– Авжеж, – безтурботно відповіла Керрі.

Він пильно поглянув на неї і пішов повільніше, не зводячи з неї очей.

Вона відчула, як її обіймає хвиля гарячого почуття.

– А я ж як? – спитав він.

Керрі одразу зніяковіла, почуваючи, що настає рішуча мить, і не уявляючи, що відповідати.

– Не знаю, – сказала вона.

Герствуд прикусив нижню губу і, зупинившись край алеї, почав водити по траві носком черевика. Він уп’явся в Керрі ніжним і благальним поглядом.

– Невже ви не підете від нього? – вигукнув він.

– Не знаю, – відповіла Керрі; вона неначе бездумно пливла кудись за водою і не мала за що вхопитись.

Правду кажучи, вона безнадійно заплуталась. Ось перед нею був чоловік, який їй дуже подобався, який мав на неї такий вплив, що зумів майже переконати її, ніби вона й сама почуває до нього палку пристрасть. Вона ще була зачарована його проникливим поглядом, м’якими манерами й елегантним убранням. Вона бачила перед собою закоханця, такого любого і привабливого, охопленого таким невимовно прекрасним почуттям до неї. її підкоряв його палкий темперамент, і вона сама мимохідь проймалася його почуттями.

А проте її турбували неспокійні думки. Що він знає? Що говорив йому про неї Друе? Чи вважає він її за дружину комівояжера? Чи одружиться він з нею? Навіть слухаючи його, умліваючи від його слів, ніжно дивлячись на нього, вона не переставала думати про те, чи сказав йому Друе, що вони не одружені? Ніколи не можна було вгадати, що зробить чи скаже Друе.

І все ж Герствудове кохання не завдавало їй страждань, не вливало гіркоти в її серце. Хоч би що він знав про Керрі, він, безумовно, був щирий, а його пристрасть – нестримна і палка. В його словах почувалася сила. Що ж їй робити? Вона все думала над цим, не знаходячи ясної відповіді, схвильована й збентежена, і нарешті зовсім розгубилась.

– Чом ви не підете від нього? – спитав Герствуд ніжно. – Я подбаю про все, чого…

– Ах, не треба! – перебила Керрі.

– Що не треба? – перепитав він. – Що ви хочете цим сказати?

На її обличчі відбилося замішання й біль. Вона й сама здивувалася, що ця думка так– невідступно її переслідує, але її, наче гострий ніж, вразило, що він має на думці «подбати» про щось поза межами шлюбу.

Герствуд і сам збагнув, що прохопився невдалим словом. Він марно намагався вгадати, які це може мати наслідки. І він повів далі, збуджений її близькістю і в той же час напружено обмірковуючи свій план.

– Чом же ви не можете? – заговорив він знову, на цей раз з особливою шанобливістю. – Ви ж знаєте, що я не можу жити без вас… ви ж це знаєте… Так далі не може тривати… ви ж самі бачите…

– Я розумію, – промовила Керрі.

– Я б не просив вас, якби… я не став би умовляти, якби я міг себе перебороти. Погляньте на мене, Керрі! Поставте себе на моє місце! Ви ж не хочете втратити мене?..

Вона похитала головою в глибокій задумі.

– Чому ж у такому разі не покінчити з цим усім раз і назавжди?

– Я не знаю, – сказала Керрі.

– Не знаєте? Ах, Керрі, що примушує вас так говорити? Не мучте ж мене! Скажіть серйозно.

– Я кажу серйозно, – відповіла Керрі стиха.

– Та не може цього бути, щоб ви говорили такі речі серйозно! Ви ж знаєте, як я вас люблю! Згадайте вчорашній вечір…

Він говорив це все зовсім спокійно. Його рухи і вираз обличчя нічим не зраджували його хвилювання. Тільки очі неспокійно бігали і горіли, як жар. Усе його напруження виливалося в погляді. Керрі не відповідала.

– Як ви можете так ставитись до цього, моя кохана? – знову почав Герствуд трохи згодом. – Ви ж любите мене, правда?

І він уп’явся в неї поглядом, у якому палала така невгамовна пристрасть, що Керрі була зовсім приголомшена. Усі сумніви на мить розвіялись.

– Так, – щиро й ніжно відповіла вона.

– А коли так, ви мусите бути зі мною… Сьогодні ввечері, добре?

Незважаючи на всю свою розгубленість, Керрі заперечливо похитала головою.

– Я не можу більше ждати! – наполягав Герствуд. – Якщо це надто скоро, нехай у суботу.

– А коли ми звінчаємось? – затинаючись, спитала вона, у що нелегку для неї мить зовсім забуваючи, що він мав уважати її, як вона сподівалася, за дружину Друе.

Управитель бару мимоволі здригнувся, опинившись перед проблемою, для нього ще складнішою, ніж для неї. Проте він нічим не зрадив думок, які, наче блискавка, промайнули у нього в голові.

– Коли хочете, – спокійно відповів він, не бажаючи псувати чарівну мить через це прокляте питання.

– У суботу? – запитала Керрі.

Герствуд кивнув.

– Добре, якщо ми в суботу звінчаємось, я згодна, – сказала вона.

Герствуд дивився на свою чарівну здобич, таку прекрасну, таку знадливу, яку йому так важко було звабити, – і в голові його визрівали дивні рішення. Його пристрасть досягла тієї межі, на якій розум втрачає свою владу над людиною. Перед красою такого принадного створіння що важили для нього усілякі дрібні перешкоди? Він був готовий до будь-яких ускладнень, не бажаючи зважати на холодні доводи реальної дійсності. Він був ладен обіцяти все, що завгодно, а доля хай потім рятує його. Він будь-що-будь повинен дістатися до раю. Повинен пізнати щастя, навіть якби довелося зректись і честі, і правди!

Керрі з ніжністю дивилась на нього. їй захотілося схилити голову йому на плече. Все складається так чудово!

– Я постараюсь усе влаштувати на той час, – сказала вона.

Герствуд милувався її гарним личком, по якому ще перебігали легенькі тіні роздуму й сумнівів, і говорив собі, що ніколи в житті не зустрічав такої чарівної жінки.

– Ми ще побачимось завтра, – радісно мовив він, – і про все домовимось.

Він пішов поряд з нею, незмірно щасливий тим, чого йому пощастило домогтися. Він повідав їй чудесну повість про радощі й кохання, хоч промовляв лиш зрідка слово чи два. Лише через півгодини він згадав, що час розлучатися з нею, бо він мусив коритися невблаганним законам життя.

– До завтра, – сказав він на прощання з веселим і безтурботним виглядом.

– До завтра! – відповіла Керрі і в піднесеному настрої легким кроком подалася геть.

Її сповнювала така бурхлива радість, що в неї вже не лишалося сумніву: вона палко кохає. Керрі навіть зітхнула, згадуючи свого прекрасного лицаря. Так, вона влаштує усе до суботи. Вона піде за ним, і вони будуть щасливі!