Текст книги "Сестра Керрі"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 32 страниц)

Такий настрій швидко змінився, коли, він побачив попереду заворот, якого не чекав. Герствуд вимкнув струм і щосили наліг на гальмо, але все ж не встиг досить загальмувати вагон на закругленні, і його сильно струснуло. Він хотів щось сказати на виправдання але утримався.

– Глядіть, з цим треба обережніше! – трохи зневажливо промовив полісмен з лівого боку.

– Ваша правда, – засоромлено погодився Герствуд.

На цій колії їх до біса, таких: заворотів, – додав той, що стояв, з, правого боку.

За рогом починалася людніша вулиця. Попереду доказалися двоє-троє перехожих. З воріт вийшов хлопчик з бляшаним бідоном: для молока, і з його уст на адресу Герствуда вперше злетіло прикре назвисько штрейкбрехерів.

– Короста! – заволав він. – Короста!

Герствуд чув, але постарався не звертати уваги. Він знав, що почує це ще не раз, а можливо, й далеко гірші речі.

Трохи далі, на перехресті, стояв чоловік і показував, щоб трамвай зупинився.

– Не звертайте на нього уваги, – сказав один з полісменів. – Він щось лихе має на думці.

Герствуд послухався і, доїхавши до перехрестя, впевнився, що порада була мудра. Щойно чоловік зрозумів, що на нього не зважають, він погрозливо підняв кулак.

– Ах ти ж, боягузе проклятий! – гукнув він.

Кілька чоловік, що стояли тут же, на розі, сипнули навздогін глузливою лайкою.

Герствуд ледь зіщулився. Дійсність виявилась гіршою, ніж він сподівався.

Проїхали ще три-чотири квартали, і попереду замаячіла якась купа просто на рейках.

– Еге, вони вже тут попрацювали! – сказав один з полісмені®.

– Доведеться, либонь, погарикатись, – відгукнувся другий.

Герствуд доїхав до самої купи і спинив вагон. Ледве встиг він це зробити, як навколо вже зібрався натовп, що складався з вагоноводів і кондукторів та їхніх друзів і прихильників.

– Сходь з вагона, товаришу, – заговорив хтось примирливо. – Невже ж ти хочеш видерти шматок хліба іншому з рота?

Герствуд зблід і стиснув ручки гальма й контролера, сам не знаючи, що робити.

– Забирайтесь геть! – заревів один з полісмені, перехиляючись над поручнями площадки. – Геть з дороги! Не заважайте людині робити своє діло!

– Послухай, товаришу! – провадив ватажок страйкарів, ніби не помічаючи полісмена і звертаючись до Герствуда. – Ми всі такі ж трудящі люди, як і ти. Якби ти був справжній вагоновод і з тобою так поводилися, як з нами, ти б не дозволив, щоб хтось прийшов і зайняв твоє місце, правда? І ти б не стерпів, щоб хтось заважав тобі добиватися своїх прав?

– Заткни пельку, кажу, заткни! Геть звідси! – гримнув другий полісмен і, зіскочивши з площадки, кинувся до натовпу і почав відпихати людей.

У ту ж мить його товариш опинився поруч в ним.

– Назад! – ревли обидва. – Геть звідси! Якого дідька вам треба? Забирайтесь!

Натовп загув, ніби маленький рій бджіл.

– Чого штовхаєтесь? – рішуче промовив один із страйк карів. – Я не роблю нічого лихого.

– Геть звідси! – гукав полісмен, розмахуючи кийком. – Дивись, заїду по довбешці! Назад, кажу!

– Якого бісового батька!! – крикнув інший страйкар, пробиваючись наперед, і додав ще кілька крутеньких слів. Лусь! Кийок полісменів упав на його голову. Він закліпав очима, ніби раптом осліп, поточився, рвучко підняв руки вгору і, хитаючись, відступив назад. У відповідь на це чийсь спритний кулак добре врізав полісмена по потилиці.

Полісмен розлютився і кинувся в натовп, оскаженіло періщачи кийком на всі боки. Його товариш не відставав від нього, підкріплюючи удари добірними прокльонами. Серйозної шкоди ніхто не зазнав – страйкарі спритно ухилялись від ударів. Стоячи на тротуарі, вони сипали глузливою лайкою.

– Де кондуктор? – гукнув один з полісменів і, озирнувшись, побачив, що той, переляканий, стоїть поруч з Герствудом. Герствуд спостерігав усю сцену не так з ляком, як з подивом.

– Чом ви не сходите і не скидаєте цього каміння з колії? – спитав полісмен. – Яка з того користь, що ви там стоїте? Ви що, думаєте тут весь день простояти? Ану, злазьте!

Герствуд, що від хвилювання аж задихався, зіскочив на землю разом з переляканим кондуктором, так, ніби і його кликали.

– Швидше! – підганяв другий полісмен.

Незважаючи на холоднечу, обом полісменам було жарко.

Вони аж кипіли від люті. Герствуд з кондуктором почали відкидати камінь за каменем, зігріваючись роботою.

– Ах ти ж, коросто нікчемна! – гукав натовп. – Боягуз! Захотілось украсти чужу роботу? Обкрадати бідних, злодіяка ти! Нічого, стривай, ми ще до тебе доберемось!

Усе це чулось не від однієї людини. Такі й подібні слова долітали то з одного кінця натовпу, то з другого, супроводжувані лайкою.

– Працюйте, мерзотники! – гукнув чийсь голос. – Робіть своє брудне діло! Через вас, паразитів, бідним людям доводиться гинути!

– Хай вам бог пошле голодну смерть! – вереснула якась стара ірландка, розчиняючи вікно і висовуючись із нього.

– І тобі, і тобі! – додала вона, зустрівшись поглядом з одним із полісменів. – Ах ти ж, душогубе! Вдарив мого сина по голові! Ах ти, кровопивце, нелюде, диявол ти! Ах ти…

Але полісмен удавав, що не чує.

– Іди ти к бісу, стара відьма! – пробурмотів він під ніс, обводячи поглядом страйкарів, що розсипалися в різні боки.

Коли все каміння було скинуто з рейок, Герствуд знову зайняв своє місце на площадці вагона під цілу бурю прокльонів. Обидва полісмени теж стали на свої місця, кондуктор подзвонив, і раптом бабах! дзень! – крізь вікна й двері полетіло каміння. Одна каменюка мало не влучила Герствудові в голову, друга розбила шибку позад нього.

– Рушайте швидше! – загукав один з полісменів і сам схопився за ручку.

Герствуд не забарився, і трамвай зірвався з місця під градом каміння і зливою прокльонів.

– Цей… такий і перетакий заїхав мені в потилицю, – сказав один з полісменів, – але я його добре огрів за це!..

– Та й я, либонь, декому з них залишив знаки на спогад, – промовив другий.

– Я знаю того довготелесого, що обізвав нас такими й сякими, – додав перший. – Я ще йому нагадаю про це!

– Я, тільки-но ми під’їхали, вже знав, що без бійки не обійдеться, – зауважив другий.

Герствуд, украй збуджений і розпалений, невідривно дивився вперед. Що за чудна пригода! Йому доводилось читати про такі речі, але в дійсності все виглядало інакше. В душі він пе був боягузом. І те, що він зазнав, викликало якусь тупу рішучість витримати все до кінця. Він зовсім перестав згадувати Нью-Йорк, свій дім. Ця їзда немов поглинала його цілком.

Вони без перешкод доїхали до ділового центру Брукліна. Люди придивлялись до розбитих вікон трамвая, до вагоновода не в формі. Часом чулися вигуки «Короста!» та інша лайка, але ніхто не пробував нападати на вагон. Вони досягли кінцевої зупинки, і один з полісменів по телефону доповів про пригоду.

– Там і нині ціла банда чигає на нас, – говорив він. – Ви б послали кого-небудь очистити це місце.

Повертатись було куди спокійніше. Люди дивились, гукали, часом кидали каміння, але прямих нападів не було. Герствуд зітхнув з полегкістю, побачивши парк.

«Ну що ж, – подумав він, – я, здається, вибрався щасливо».

Вагон завели в парк, і Герствудові дозволили трохи перепочити, але згодом його знов покликали. Цього разу його супроводили інші полісмени. Трохи осмілівши, Герствуд гнав вагон на повний хід по убогих вулицях, не відчуваючи вже такого страху, як передніше. Але він дуже терпів від холоду. День був непогожий, падав рідкий сніг, і налітав крижаний вітер, що від швидкої їзди ставав просто нестерпний. Одяг Герствудів ніяк не пасував до такої роботи. Він тремтів, тупав ногами, бив себе руками до плечах (йому доводилось бачити, що так роблять водії), але не скаржився.

Новизна і небезпека трохи зменшували жах І огиду; все ж настрій у нього був не з веселих.

«Собаче життя, – думалось йому. – От до чого докотився!»

Єдине, що додавало Герствуду сили, це спогад про образу, заподіяну йому Керрі. Не так він низько впав, щоб це стерпіти! Він ще здатний до діла і може якийсь час витримати навіть таку роботу, як зараз. Згодом усе владнається. А поки що він збере трохи грошей.

Він поринув у ті думки, саме як якийсь хлопчик кинув у нього грудкою мерзлої землі і влучив у плече. Гострий біль розізлив його дужче, ніж усе того дня.

– Прокляте щеня! – пробурмотів він.

– Поранив? – спитав один полісмен,

– Ні,– відповів Герствуд.

На одному перехресті, де вагон уповільнив рух на завороті, вагоновод-страйкар гукнув до нього з тротуару:

– Будь же людиною, товаришу, зійди з вагона! Подумай, ми ж боремось тільки за шматок хліба, от і все. У всіх у нас сім’ї, їх треба годувати.

Він говорив зовсім мирним тоном.

Герствуд удав, що не чує. Дивлячись просто перед себе, він натиснув на ручку і дав повний хід. Але в голосі цієї людини було щось зворушливе.

Так минув ранок і більша частина дня. Герствуд зробив три ходки. Обід, який йому дали, не підкріпив його, як треба для такої роботи, а холоднеча ставала все дошкульніша. В кожному кінці рейсу він на часинку спиняв вагон, щоб трохи зігрітися, але страждав так, що ледве стримував стогін. Один з робітників парку пожалів його і позичив йому теплу шапку й хутряні рукавиці, за що Герствуд відчув до нього безмежну вдячність.

Під час другого післяобіднього рейсу Герствуд змушений був спинити вагон десь на півдорозі: натовп, що тут зібрався, виволік і поклав упоперек рейок старий телеграфний стовп.

Заберіть це з колії! – крикнули полісмени.

– Аякже! Аякже! – заревів натовп. – Забирайте самі!

Полісмени зіскочили з вагона, і Герствуд хотів піти слідом за ними.

– Лишайтесь на місці,– гукнув один з полісменів, – а то ще хтось завезе ваш вагон.

Посеред гамору Герствуд раптом почув над самим вухом:

– Зійди, товаришу! Будь же людиною! Не годиться йти дроти бідняків, Нехай уже те роблять підприємці!

Він побачив того самого чоловіка, який гукав до нього на перехресті. Як і тоді, Герствуд удав, що не чує.

– Зійди ж, – повторював той зовсім сумирно. – Ти ж не хочеш іти проти бідняків? Краще не встрявай у це зовсім.

Цей трамвайник був, видно, чоловік філософської вдачі, до того ж хитрюга.

Звідкись узявся третій полісмен, що приєднався до своїх товаришів; по телефону викликали ще підкріплення. Герствуд озирався навколо, сповнений рішучості, але й наляканий,

Раптом хтось учепився йому в пальто.

– Геть звідси! – гукнув нападник, смикаючи й намагаючись стягти його через поручні.

– Пусти! – несамовито крикнув Герствуд.

– Ось я тобі покажу, коросто проклята! – загорлав молодий ірландець, стрибаючи на площадку і замахуючись на Герствуда, але той відхилився, і удар влучив у плече, а не в обличчя.

– Забирайся геть! – заревів один полісмен, поспішаючи на допомогу і люто лаючись.

Герствуд трохи отямився; він був блідий і весь тремтів. Справді, це не жарти! Люди не зводили з нього очей і сипали глузливою лайкою. Якась дівчина перекривляла його.

Він уже вагався, але в цей час підкотив поліційний фургон, і з нього зіскочив загін поліції. Колію хутко очистили.

– Мерщій пускайте вагон! – гукнув полісмен, і Герствуд рушив уперед.

Фінал настав по дорозі назад, коли милі за дві від парку назустріч вагону вийшла велика юрба. Це була дуже вбога околиця, і Герствуд хотів проминути її якомога швидше, але колію знов було загороджено. Він ще за кілька кварталів побачив, як люди щось тягли до рейок.

– Ну от, знов! – вигукнув один полісмен.

– Ну, тепер я їм покажу! – мовив другий, якому урвався терпець. Коли вагон наблизився до того місця, Герствуд відчув, що аж під грудьми замліло. Як і перше, натовп почав гукати, але тепер люди не підходили близько, зате кидали чим попало. Забряжчали шибки, і Герствуд ледве ухилився від каменюки.

Обидва полісмени побігли до натовпу, а той у відповідь кинувся до вагона. Серед людей була одна жінка, майже дівча, з товстим дрючком. Вона люто замахнулась на Герствуда, але він ухилився. Її приклад запалив інших, вони скочили на площадку і стягли Герствуда. Він не встиг навіть охнути, як уже лежав на землі.

– Пустіть мене! – тільки й промовив він, падаючи на бік,

– Ах ти, паразите! – гукнув хтось.

На Герствуда посипались удари й штурхани. Йому здавалось, що він зараз задихнеться. Потім якісь двоє чоловіків схопили його й потягли кудись, і він почав відбиватись від них.

– Годі, годі,– сказав чийсь голос, – Заспокойтесь, все гаразд. Уставайте.

Його відпустили, він отямився і впізнав полісменів. Йому було аж млосно від знесилення. По підборіддю щось текло. Піднявши руку, він помацав, потім глянув і побачив на пальцях щось червоне.

– Вони мене поранили! – безтямно промовив він, шукаючи носовичка.

– Нічого, нічого, – заспокоїв один полісмен. – Це пусте, трохи подряпано.

Тепер Герствуд зовсім отямився і озирнувся навколо. Він стояв посеред маленької крамнички, де полісмени тимчасово залишили його. Витираючи підборіддя, він глянув у вікно і побачив свій вагон і збуджений натовп. Під’їхав поліційний фургон, за ним ще якийсь.

Герствуд підійшов до вікна і побачив, що це була карета швидкої допомоги. Вона поволі під’їздила задом.

Герствуд стежив, як поліція енергійно відганяла натовп і декого заарештувала.

– Ну, виходьте, коли хочете потрапити на свій вагон, – сказав один полісмен, відчиняючи двері й зазираючи до крамнички.

Герствуд вийшов, почуваючи себе досить непевно. Йому було холодно, до того ж він перелякався.

– А кондуктор де? – спитав він.

– У всякому разі не тут, – відповів полісмен.

Герствуд попрямував до вагона і нерішуче зліз на площадку. В цю мить пролунав постріл, і щось ніби вжалило його в плече. Він чув, як полісмен заволав:

– Хто стріляв? Хто стріляв, я питаю?

Обидва полісмени покинули його і побігли до якогось будинку. Герствуд почекав якусь мить і зійшов на землю.

– Чорт забирай! – скрикнув він. – Це вже занадто. Досить з мене!

Потерпаючи, дійшов він до рогу і подався геть бічною вулицею.

– У-ух! – відсапався він.

Не пройшов він і півкварталу, як зустрів якесь мале дівча, що пильно на нього дивилось.

Тікай чимдуж! – гукнула дівчинка.

У сліпучу хуртовину повертався Герствуд додому. Уже смеркало, коли він доплентав до переправи. Безтурботні пасажири катера цікаво поглядали на Герствуда. У нього голова ще йшла обертом, він ніяк не міг зібрати думки. Казкова картина вогнів на річці, що мигтіли в білому вихорі, лишилась непомічена. Зійшовши з катера, він поплентався далі. Ось, нарешті, й дім. Він увійшов. У кімнаті було тепло, але Керрі вже пішла. Вона залишила на столі вечірні газети Герствуд запалив газ і сів. Потім устав, роздягся і оглянув плече. Його трохи подряпало. Він помив руки й обличчя, розчесав волосся. Усе це він робив у похмурій задумі. Попоївши, сів у свою зручну гойдалку і відчув невимовну полегкість.

Він підпер рукою підборіддя і на якийсь час забув навіть про газети.

– Оце-то буча там заварилась! – вимовив він трохи згодом, більш-менш оговтавшись.

Його погляд упав на газети. Він легенько зітхнув і взявся за «Уорлд».

– «Страйк у Брукліиі шириться, – прочитав він. – Колотнеча в усіх кінцях міста».

Він зручніше вмостився в гойдалці і заглибився в газету. Опис страйку геть захопив його.

РОЗДІЛ XLII

Весна іде. Порожня оболонка

Навіть ті, хто подумає, що Герствудова бруклінська пригода була взагалі помилкою, зрозуміють, що невдача що дужче підтяла його. Керрі не знала, що насправді відбулося. Герствуд розповів їй так мало, що у неї склалося враження, ніби він відступив перед якимись дрібницями, перед звичайними грубощами. Просто він не хоче працювати!

Вона виступала тепер у групі східних красунь, яких у другій дії оперети візир виводить напоказ новому володареві, як найдорожчі скарби його гарему. За п’єсою жодній з них не треба було нічого говорити, але одного разу – саме в той вечір, коли Герствуд ночував у трамвайному парку, – перший комік, славний тоді артист, бувши в грайливому настрої, промовив глибоким басом, знявши сміх у залі:

– Ну, а ти хто така?

Цілком випадково якраз Керрі в цю мить з глибоким уклоном схилилася перед ним. Комікові було цілком байдуже, хто тут стоїть, – це могла бути й інша хористка. Він не чекав ніякої відповіді, і за невдалу спробу сміливицю чекала б догана. Але Керрі, вже встигши набути досвіду й упевненості, наважилась відповісти з іще чарівнішим уклоном:

– Я ваша покірна слуга!

У відповіді не було нічого смішного, але щось у тому, як це було сказано, сподобалось публіці, і в залі зареготали ще дужче, бо й справді кумедно виглядав лютий володар, що стовбичив над схиленою в уклоні рабинею. Перший комік, чуючи сміх, теж лишився задоволений.

– А я думав, твоє прізвище Сміт, – відгукнувся він, аби продовжити жарт і залишити за собою останнє слово.

А Керрі не встигла вимовити своїх слів, як уже тремтіла на думку про можливі наслідки такої зухвалості. Усім хористкам було відомо, що вставляння будь-яких власних вигадок заборонене під загрозою штрафу або й гіршої кари, І Керрі боялась подумати, що буде далі.

Проте, коли вона стояла за кулісами, чекаючи нового виходу, славетний комік, виходячи повз неї зі сцени, впізнав її і затримався на мить.

– Можете і надалі відповідати так, – сказав він, помітивши природний розум у її очах. – Але нічого більше не додавайте!

– Дякую, – покірно промовила Керрі.

Коли він відійшов, вона вся тремтіла від хвилювання.

– Ну, вам пощастило, – зауважила одна з хористок. – У нас у всіх німі ролі.

З цим не можна було не погодитись: усі зрозуміли, що вона зробила перший крок до успіху. Керрі поздоровила себе, коли наступного разу її відповідь знову викликала оплески. Вона повернулась додому в захваті, передчуваючи, що це повинно мати якісь добрі наслідки. Та тільки-но вона побачила Герствуда, як веселі думки зникли й натомість озвалось бажання покласти край злигодням.

Другого дня вона почала розпитувати його про Бруклін.

– Вони зараз наважуються пускати вагони тільки з полісменами. До наступного тижня там ніхто не потрібен.

Почався наступний тиждень, але Керрі бачила, що все лишається по-давньому. Герствуд став навіть ще апатичніший. Він спокійно дивився, як вона йде щоранку на репетицію чи ще кудись. Сам він тільки читав і читав. Кілька разів він спіймав себе на тому, що дивиться в газету, а думає про зовсім інше. Вперше це його дуже вразило. Він саме задумався про веселу вечірку в одному клубі, членом якого він був. Він сидів, опустивши очі, і знову чув забуті голоси і дзвін келихів.

– «Ти молодчага, Герствуде!» – каже його приятель Во-кер, А він собі стоїть, елегантний, привітний, і, усміхаючись, слухає схвальні вигуки і прохання розповісти ще якийсь веселий анекдот.

Раптом він підвів очі. У кімнаті панувала така мертва тиша, що Герствуд злякався. До нього долинуло цокання годинника, і він подумав, що, мабуть, задрімав. Але він так рівно тримав перед собою газету, а стаття, яку він читав перед тим, була просто перед очима. Ні, він не міг дрімати. Як дивно!

А втім, коли це сталося вдруге, він уже не дивувався.

Приходили різник, бакалійник, пекар, вугляр, – не ті, що в них він купував тепер, а ті, що в них він уже вичерпав весь кредит. Усіх їх він приймав спочатку дуже ввічливо, спритно вигадуючи всілякі вимовки, а згодом, звикнувши, став поводитись з ними безцеремонно, – то удавав, що нікого немає дома, то просто випроваджував їх за двері.

– Де нема, там нема, – казав він. – Якби я мав гроші, я б з ними розплатився.

Маленька войовниця Лола Осборн, помічаючи успіхи Керрі, стала ніби супутницею майбутнього світила. Розуміючи, що сама вона ніколи не зробить кар’єри, ця маленька кішечка оксамитними лапками інстинктивно вчепилася за Керрі.

– О, ти підеш угору! – повторювала вона захоплено. – У тебе хист!

Керрі була дуже несмілива, але здібностей їй і справді не бракувало. Бачачи, що інші в неї вірять, вона почувала себе зобов’язаною справдити ту віру, і це надавало їй відваги. Життєвий досвід і злидні, яких їй довелося зазнати, стали їй дуже в пригоді. Слова чоловіків уже не могли закрутити їй голови. Вона знала тепер, що чоловіки; можуть з часом мінятися і зраджувати покладені на них надії. Лестощі втратили владу над нею. Тільки людина, вища від неї, і притому доброзичлива, могла б ще заполонити її, але це мусив би бути такий геніальний чоловік, яким вона вважала Еймса.

– Не люблю я акторів з нашої трупи, – сказала вона якось Лолі.– Усі вони такі самозакохані!

– А містер Барклі – хіба ж він не милий? – спитала Лола, якій перепали від того добродія дві-три ласкаві усмішки.

– О, він дуже милий, – відповіла Керрі,– але це людина нещира. У нього все вдаване.

Ось як Лола зробила перший крок до того, щоб міцніше вчепитися за Керрі,

– Ти платиш за помешкання там, де живеш? – спитала вона.

– Аякже, – відповіла Керрі.– А що?

– Я знаю одне місце, де можна найняти чудову кімнату з ванною, до того ж дуже дешево. Вона для мене завелика, а для двох була б якраз. Платити ж усього шість доларів на тиждень за обох.

– Де? – спитала Керрі.

– На Сімнадцятій вулиці.

– Не знаю, справді, чи варто міняти, – промовила Керрі, вже прикидаючи, що виходило б по три долари на кожну з них.

І вона подумала, що якби їй доводилося утримувати тільки себе, у неї зоставалося б сімнадцять доларів на тиждень.

Але все лишалось по-давньому до бруклінської пригоди Герствуда, що, як ми знаємо, збіглася з успішною імпровізацією Керрі. Вона почала відчувати, що їй конче треба вирватись на волю. І вона вирішила залишити Герствуда, щоб у такий спосіб примусити його дбати про себе. Проте він почав поводитись якось чудно, і вона побоювалась, що спекатись його буде не так просто. Чого доброго, він ще почне її переслідувати, розшукуватиме в театрі. Керрі не була певна, що він здатний на це, але все ж припускала таке. Поява ж його в театрі була для неї небажана, і ця думка непокоїла її.

Розв’язку прискорила нова подія. Керрі запропонували зайняти місце однієї актриси-інженю, що заявила про своє бажання залишити трупу.

– Скільки ти одержуватимеш? – запитала міс Осборн, щойно дізналась про цю приємну новину.

– Я не спитала, – відповіла Керрі.

– А ти дізнайся. Боже мій! Якщо ти не домагатимешся, то ніколи нічого не матимеш. Проси не менше сорока доларів на тиждень.

– Та ні, що це ти! – вигукнула Керрі.

– Неодмінно! – наполягала Лола. – У всякому разі, спробуй.

Керрі, нарешті, піддалася на ці умовляння, але вирішила почекати, і тільки коли режисер сказав їй, яке убрання потрібне для нової ролі, вона запитала:

– А скільки я тепер одержуватиму?

– Тридцять п’ять доларів, – відповів режисер.

Керрі здивувалась і зраділа; вона й не подумала просити сорок. Не тямлячи себе від радості, Керрі мало не задушила в обіймах Лолу, яка, почувши про це, повисла в неї на шиї.

– А все ж таки ти повинна б одержувати більше, – зауважила Лола. – Тобі ж тепер доведеться самій платити за костюми для сцени.

Згадавши про це, Керрі перелякалась. Де ж узяти грошей? У неї не було ніяких заощаджень. А незабаром знов треба платити за квартиру.

«Не платитиму, і край! – вирішила вона, заклопотана своїми витратами. – Ця квартира мені ні до чого. Не віддам своїх грошей. Переїду, і все!»

Як на те, й Лола ще настирливіше повторила своє запрошення.

– Давай жити разом! – благала вона. – У нас була б така гарненька кімнатка, та ще майже за безцінь.

– Та я б з охотою, – щиро призналася Керрі.

– Ну то й добре! – вигукнула Лола. – Нам буде так чудово разом!

Керрі замислилась.

– Я, мабуть, так і зроблю, – промовила вона і додала: – Але ще не зараз.

Скоро той намір ще зміцнів. Треба було негайно замовляти костюми для сцени, день сплати за квартиру теж наближався. Герствуд ставав усе мовчазніший і похмуріший, і в його бездіяльності Керрі знаходила виправдання для себе.

Перед сплатою комірного і в нього виник новий план. Вимоги все численніших кредиторів ставали надто дошкульні, і зволікати з сплатою було дедалі важче. Щомісяця двадцять вісім доларів за квартиру – це забагато.

«Для неї це важко, – думав він. – Ми б могли обійтися дешевшим помешканням».

Ці міркування він виклав якось за сніданком.

– Тобі не здається, що ми забагато платимо за квартиру? – спитав він.

– Авжеж, забагато, – відповіла вона, ще не розуміючи, куди він хилить.

– По-моєму, ми могли б обійтися меншою квартирою, – провадив він. – Нам не потрібно стільки кімнат.

Якби Герствуд уважніше придивився до Керрі, він помітив би, яка вона стурбована таким свідченням того, що він не збирається розлучатися з нею. А він не бачив нічого надзвичайного в тому, що пропонував їй спуститися ще на один щабель нижче…

– Ах, я не знаю, – промовила вона, одразу насторожуючись.

– Тут поблизу, напевне, можна було б знайти кімнату з кухнею, а цього нам цілком вистачило б.

Все в Керрі повстало проти цього.

«Нізащо! – подумала вона. – А хто ж заплатить за переїзд? І потім – зостатися з ним в одній кімнаті!» Вона вирішила, що треба швидше використати гроші на придбання костюма для сцени, поки не пізно. Свій намір вона здійснила того ж дня. Після цього їй уже не лишалось нічого іншого…

– Лоло, – сказала вона, входячи до подруги, – я згодна перебратись.

– Ну от і чудово! – вигукнула Лола.

– А можна це влаштувати одразу? – спитала Керрі.

– А чого ж!

І вони, пішли оглянути кімнату. У Керрі лишалося ще десять доларів – цього було досить, щоб заплатити за квартиру і прохарчуватись. Надбавка в театрі почне йти тільки через десять днів, отже, чекати її доведеться сімнадцять днів. Вона внесла половину плати за їхнє нове житло.

– Ну, тепер у мене зосталось рівно стільки, щоб дотягти до кінця тижня, – призналася вона.

– О, в мене є гроші! – відповіла Лола. – Якщо тобі треба, я можу позичити тобі двадцять п’ять доларів.

– Ні, спасибі,– сказала Керрі,– я думаю, що обійдуся.

Вони вирішили, що переїдуть через два дні, у п’ятницю.

Тепер, коли все було влаштовано, серце Керрі раптом стиснулось. Вона почувала себе просто злочинницею. Щодня бачачи Герствуда, вона розуміла, що при всій його непривабливості в ньому є щось зворушливе.

Керрі поглядала на Герствуда того вечора, коли поклала собі остаточно піти від нього, і він уже не вдавався їй таким недотепним і нікчемним. Він просто знедолений, йому не поталанило в житті… Тьмяний погляд, постаріле обличчя, безсилі руки, а у волоссі, здається, проглядає сивина… Не догадуючись про біду, що нависла над ним, він гойдався у кріслі й читав газету, а Керрі все дивилась на нього.

Знаючи, що скоро кінець, вона стала уважніша до нього.

– Сходи, будь ласка, купи банку персикового компоту, – попросила вона і поклала на стіл два долари.

– Гаразд, – відповів він, кидаючи здивований погляд на гроші.

– Може, знайдеш ще добру спаржу, – додала вона, – то візьми. Я її приготую на обід.

Герствуд підвівся, сховав гроші, накинув пальто і взяв ка пелюх. КеррІ звернула увагу на те, яке все в нього пошарпане, як він убого виглядає. Це було помітно і раніше, але тепер вразило її особливо гостро. Може, він і справді нічого не міг вдіяти? В Чікаго доля йому усміхалась. Керрі пригадала, який у нього був вигляд у ті далекі дні, коли він чекав її в парку. Який веселий він тоді був! І який чепурний! Чи ж тільки він сам у всьому винен?

Він повернувся і поклав на стіл куплене й решту.

Залиш це в себе, – сказала вона. – Нам ще щось буде потрібне.

Ні,– відповів він із своєрідною гордістю. – Забери ці гроші.

– А я кажу, залиш у себе. – відповіла вона, і їй стало зовсім прикро. – Однаково треба буде ще щось купити.

Це трохи здивувало Герствуда. Адже він не знав, які жалощі пробудив у ній в цю мить. А вона ледве стримувалася, щоб не зрадити себе тремтінням голосу.

Правду кажучи, Керрі поставилася б так до кожного. Пригадуючи іноді свою останню розмову з Друе, вона не переставала шкодувати, що так погано з ним обійшлася. Вона, звичайно, сподівалася, що більше не зустрінеться з ним, але їй і досі було: соромно за: себе. Правда, вона пішла від нього не з власної волі. Навпаки, вона з щирим співчуттям поспішила до нього, коли Герствуд повідомив, що Друе нібито поранено. Керрі почувала, що вийшло жорстоко, але все це так заплуталось! Вона нездатна була дотямити всього і розуміла одне: що Друе ніколи не дізнається про Герствудову роль і бачитиме в її вчинку тільки бездушність. І тому їй було так соромно. Не те, щоб у неї лишались якісь теплі почуття до Друе. Просто їй неприємно, що людина, яка добре ставилася до неї, зазнала через неї прикрості.

Керрі не усвідомлювала, що вона робить, даючи волю таким почуттям. А Герствуда розчулила її дбайливість, і він подумав:

«Керрі все ж таки добра душа».

Того ж дня вона навідалась до міс Осборн. Маленька хористка, наспівуючи, пакувала, своє майно.

– Чом ти теж не переїздшп сьогодні? – спитала вона.

– Я ніяк, не можу, – відповіла Керрі.—Я переїду в п’ятницю. Скажи, ти справді можеш позичити мені ті двадцять п’ять доларів, про які казала?

– Ну звичайно, – відповіла Лола, дістаючи гаманець.

– Мені треба ще дещо купити– пояснила Керрі.

– От і чудово, – відповіла хористочка, рада стати їй у пригоді.

Герствуд давно нікуди не виходив далі бакалійної крамнички та газетного кіоска. Йому набридло сидіти весь час у кімнаті, уже два дні він збирався вийти, але холодна, похмура погода спиняла його. У п’ятницю зранку випав чудовий день і повіяло теплом. Це був один з тих днів, які серед зими провіщають весну, нагадуючи, що земля не навіки позбавлена тепла м краси. Сонце лило з блакитного неба золотий потік теплого проміння. Цвірінькання горобців свідчило, що погода чудова. Керрі розчинила вікна, і з вулиці повіяв південний вітерець.

– Як гарно сьогодні надворі! – зауважила вона.

– Справді? – спитав Герствуд.

Поснідавши, він одразу почав переодягатись.

– Ти скоро повернешся? – хвилюючись, спитала Керрі.

– Ні,– відповів він.

Він вийшов з дому і попростував по Сьомій авеню в північному напрямі, наміряючись дійти до річки Гарлем. Колись, ще як шукав служби на броварнях, він помітив там, на річці, кілька суден. Тепер йому захотілося подивитись, як розбудовується цей район міста.

Поминувши П’ятдесят дев’яту вулицю, він подався по західній стороні Сентрал-парку і дійшов до Сімдесят восьмої вулиці. Пригадавши ці місця, він звернув подивитись на численні будови, споруджувані там. Усе помітно змінилось на краще. Величезні пустирища швидко забудовувались. Повернувшись до парку, Герствуд досяг Сто десятої вулиці, тоді знову звернув на Сьому авеню і дійшов до мальовничої річки десь о першій годині дня.

Вона звивалась перед ним, виблискуючи в ясному світлі, між хвилястих берегів, – правий був нижчий, лівий вкривали високі лісисті горби. В повітрі віяло весною, це пробудило в Герствуді відчуття краси, і він постояв тут, заклавши руки за спину, милуючись краєвидом. Потім повернув і пішов понад річкою, знічев’я шукаючи очима бачені колись судна. Була вже четверта, день почав гаснути, повіяло холодом, і Герствуд вирішив, що час вертатись. Він зголоднів і тішився думкою про обід у теплій кімнаті.