Текст книги "Сестра Керрі"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 32 страниц)

РОЗДІЛ XXXVI

З гори. Примара удачі

Подружжя Венс повернулося до Нью-Йорка ще до різдва. Вони, вірніше місіс Венс, не забули про Керрі, але ні разу не побували в неї з тієї простої причини, що Керрі не дала їм своєї адреси. Вірна собі, Керрі листувалася з місіс Венс, поки ще жила на Сімдесят восьмій вулиці. Коли ж їй довелося переїхати на Тринадцяту вулицю, вона почала міркувати над тим, як би замовчати цю обставину, щоб місіс Венс не здогадалася про погіршення їхнього становища. Нічого не придумавши, Керрі зовсім перестала писати своїй приятельці, хоч це й було їй прикро. Місіс Венс дивувалась з її мовчанки і вирішила, що Керрі, мабуть, виїхала з Нью-Йорка і що їм навряд чи доведеться побачитись. І тому для неї була несподіванкою зустріч з Керрі на Чотирнадцятій вулиці, де вона ходила по крамницях. Керрі теж прийшла туди щось купити.

– Як, це ви, місіс Вілер? – мовила місіс Венс, обводячи Керрі швидким поглядом. – Де ж це ви пропадали? Чом ні разу не зайшли до мене? А я все дивуюся, що з вами сталось. Я, справді…

– Я дуже рада вас бачити, – сказала Керрі, якій було приємно і водночас прикро. Надто невчасно зустрілася вона з місіс Венс. – Ми живемо тут, недалеко. Я весь час збираюся зайти до вас. Де ви тепер живете?

– На П’ятдесят восьмій вулиці,– відповіла місіс Венс,—

недалеко від Сьомої авеню, номер двісті вісімнадцятий. Чом ви ніколи не зайдете?

– Я зайду обов’язково, – пообіцяла Керрі.– Я справді збиралася до вас. Я знаю, що давно вже слід було зайти, мені просто сором, запевняю вас. Але, знаєте…

– А ви де живете? – впала їй у мову місіс Венс.

– На Тринадцятій вулиці,– відповіла Керрі неохоче, – номер сто дванадцять, на Західній стороні.

– А, це десь тут недалеко, правда? – вигукнула місіс Венс.

– Так, – потвердила Керрі.– Ви повинні обов’язково коли-небудь зайти до мене.

– Он ви яка! – засміялася місіс Венс; однак вона вже встигла помітити, що Керрі дуже змінилась.

«І ця адреса, – подумала вона. – Мабуть, їм тепер скрутно живеться».

Проте вона почувала до Керрі щиру приязнь, і тому потягла її за собою.

– Зайдімо сюди на хвилинку! – вигукнула вона, прямуючи до крамниці.

Коли Керрі повернулася додому, Герствуд, як завжди, сидів і читав. Він, очевидно, ставився до свого становища вельми безтурботно. Щетина на його обличчі відростала вже днів чотири, не менше.

«Що, якби місіс Венс зайшла до нас і побачила його?» – подумала Керрі.

Вона розпачливо похитала головою. Усе це ставало зовсім нестерпним.

Доведена до відчаю, вона спитала його за обідом:

– Що з тією оптовою фірмою, про яку ти говорив, нічого нового?

– Ні,– відповів він. – їм не потрібна людина без досвіду.

Керрі облишила цю тему, почуваючи, що тут нічого не скажеш.

– Я зустріла сьогодні місіс Венс, – за хвилину промовила вона.

– Справді? – відгукнувся він.

– Вони знов живуть у Нью-Йорку, – провадила Керрі.– Вигляд у неї дуже елегантний.

– Ну що ж, вона може собі це дозволити, поки він дає на це грошики, – відповів Герствуд. – А йому вони легко дістаються.

Герствуд дивився в газету і не помітив погляду, який кинула на нього Керрі,– безмірна втома й гіркота світилися в цьому погляді.

– Вона казала, що збирається зайти до нас.

– А тобі не здається, що вона щось довгенько збирається? – промовив Герствуд трохи саркастично.

Він не полюбляв цієї марнотратниці.

– Це ще невідомо, – відповіла Керрі, розсердившись, – Може, я й сама не хотіла, щоб вона приходила.

– Вона занадто легковажна, – промовив Герствуд багатозначно. – Щоб за нею угнатися, треба мати силу грошей.

– Але містера Венса, наскільки я розумію, це не хвилює.

– Тепер, можливо, й ні,– уперто стояв на своєму Герствуд, чудово зрозумівши її натяк, – але його життя ще не скінчене. Завжди може трапитись щось непередбачене, і він теж ще може опинитись за бортом, як і кожний інший.

У тому, як він говорив це, було щось бридке. Його зіщулені очі немов зловтішно стежили за щасливчиками, чекаючи їхнього падіння. Про своє власне становище він не думав, – про нього не варто було говорити.

Це були останні прояви його колишньої самовпевненості й незалежності. Він весь час сидів тепер дома і читав про діяльність інших людей, і часом на нього находив незалежний, бадьорий настрій. Забуваючи про те, як тяжко,і принизливо блукати по місту, шукаючи роботи, він раптом гордо випростувався, ніби хотів сказати:

«Я ще здатний багато чого зробити. Зі мною ще не по-кінчено. Досить мені захотіти, і я доб’юся чого завгодно!»

У такому настрої він іноді переодягався, голився, натягав рукавички і вирушав у дорогу, сповнений енергії. Але певної мети він не мав. Це просто було в нього ознакою певного стану, як падіння чи підняття барометра показує певну погоду. Просто він почував потребу вийти з дому, щось робити.

Такі походеньки не миналися без витрат. Він знав кілька місць, де грали в покер. Були в нього й знайомі в пивницях у різних частинах міста і поблизу муніципалітету. Щоб трохи розважитись, приємно було побачитись і побалакати з кимсь із них.

Колись Герствуд досить щасливо грав у покер. Йому не раз траплялося, граючи з друзями, виграти сотню доларів, а то й більше, і тоді така сума була лише ніби приправою до насолоди грою, бо не заради грошей тоді гралося. І тепер він знову подумав про карти.

«Я б міг виграти сотню-другу. Я ж іще не розучився грати!».

Треба віддати йому належне – ця думка не раз приходила йому в голову, перш ніж він здійснив її.

Перша гральна зала, у яку він завітав, містилася над шинком на Вест-стріт, недалеко від однієї з переправ. Герствуду вже доводилось бувати там. Грали за кількома столами. Герствуд якийсь час мовчки спостерігав і помітив, що в банку набирались досить значні суми, хоч ставки й були невеликі.

– Здайте і мені,– промовив він, коли мали грати нове коло.

Потім присунув стілець і подивився на свої карти. Інші учасники гри нишком кидали на нього пильні, допитливі погляди.

Спочатку йому не щастило. Карти в нього були мішані, без пар. Гра почалась.

– Пас, – промовив він.

При таких картах він радий був відкупитися своєю ставкою. Згодом фортуна усміхнулась йому, і він пішов звідти з виграшем у кілька доларів.

На другий день він повернувся, шукаючи розваги й наживи. Цього разу в нього, на біду, була непогана карта. Напроти нього сидів гравець з кращими картами, задерикуватий молодий ірландець із поплічників місцевого відділення Таммані-хола. Герствуда здивувала наполегливість, з якою його противник спокійно підвищував ставки. Якщо він зважився на блеф, то робилося це дуже хитро. Герствуд завагався, але силкувався зберегти байдужий вигляд, який за давніх часів допомагав йому обдурити тих картярів-психологів, які ніби читають чужі думки і настрої, відгадуючи їх по найневловиміших ознаках. Він ніяк не міг одігнати боягузливу думку, що в його противника краща карта і що той триматиметься до кінця і витягне в нього все до останнього долара, якщо він сам не спиниться своєчасно. А все ж таки є шанс зірвати банк – у нього ж чудова карта! Чом не підвищити ще на п’ять?

– Ставлю ще три, – сказав ірландець.

– Нехай буде п’ять, – промовив Герствуд, присуваючи свої фішки.

– Ще стільки ж, – вів далі ірландець, присуваючи зі свого боку купку червоних фішок.

– Ще фішок, прошу, – звернувся Герствуд до круп’є, виймаючи банкноту.

Його молодий противник зухвало посміхнувся. Коли Гер-, ствуд виклав свої фішки, той знову підвищив ставку.

– Ще п’ять – промовив він.

В Герствуда спітніло чоло. Він уже далеко зайшов – дуже далеко, коли взяти до уваги його становище. У банку було шістдесят доларів його власних грошей. Звичайно, він не був боягузом, але думка про можливість втратити так багато лякала його, і він завагався. Кінець кінцем, він здався, не довіряючи більше своїй чудовій карті.

– Відкрили, – промовив він.

– У мене три і дві,– сказав молодик, викладаючи свої карти.

І Герствуд опустив руки.

А я думав, що спіймав вас, – пробурмотів він.

Молодий ірландець згріб фішки, а Герствуд вийшов, але на сходах зупинився і перелічив те, що в нього лишилось.

– Триста сорок доларів, – прошепотів він сам до себе.

Як багато грошей пішло на цей програш і на господарство!

Повернувшись додому, він вирішив більше не грати.

Керрі не забула про обіцянку місіс Венс навідатись до неї і спробувала обережно вплинути на Герствуда. На цей раз ішлося про його вигляд. Того ж дня, прийшовши додому, він одяг старий костюм, який тепер звичайно носив.

– І чого це ти завжди одягаєш оте старе лахміття? – сдитала Керрі.

– А навіщо одягати вдома гарний костюм?

– Ну, я думаю, тобі самому було б приємніше. До того ж хтось може зайти, – додала вона.

– Хто б це? – спитав він.

– Ну, хоча б місіс Венс.

– їй не треба мене бачити, – відповів він похмуро.

Так втратити самолюбство, стати таким байдужим! Керрі

майже ненавиділа його.

«Сидить собі! – подумала вона. – «їй не треба мене бачити!» І як йому не соромно?»

На біду, місіс Венс і справді зайшла до них. Якось, обходячи магазини, вона вирішила провідати Керрі. Піднявшись по вбогих сходах, вона постукала у двері. Керрі не було дома, про що вона гірко шкодувала потім. Двері відчинив Герствуд, який подумав, що це повернулась Керрі. Він остовпів. Голос згаслої гордості й гідності раптом озвався у ньому.

– А, здрастуйте, – насилу вимовив він.

– Добридень, – відгукнулась місіс Венс, не вірячи своїм очам.

Вона одразу ж помітила його збентеження. Він навіть сам не знав, запросити її ввійти, чи ні.

– Ваша дружина вдома? – спитала місіс Вепс.

– Ні,– відповів він. – Керрі кудись вийшла. Може, ви зайдете? Вона скоро повернеться.

– Н-ні,– відповіла місіс Венс, зрозумівши, як все в них змінилось. – На жаль, я дуже поспішаю. Я думала забігти на хвилинку, але чекати я ніяк не можу. Передайте вашій дружині, що я дуже прошу її провідати мене.

– Я передам їй, – сказав Герствуд, відступаючи назад, і відчув величезну полегкість, коли гостя пішла.

Йому було так соромно, що він стиснув руки, сів у своє крісло і глибоко замислився.

Керрі поверталась додому з протилежного боку, і їй здалося, ніби місіс Венс іде від них. Вона придивилась, але не була певна, що пізнала приятельку.

– До нас тільки що приходив хто-небудь? – спитала вона Герствуда.

– Так, – відповів він з винуватим виглядом, – заходила місіс Венс.

– І вона тебе бачила? – спитала Керрі в розпачі.

Це запитання різонуло Герствуда, наче удар батога, і віп одразу спохмурнів.

– Як у неї є очі, то бачила. Я ж їй відчинив.

– Ой! – вихопилось у Керрі, і вона від хвилювання стиснула руку в кулак. – І що ж вона казала?

– Та нічого, – відповів він. – Сказала тільки, що їй ніколи чекати.

– І ти був у такому вигляді! – вигукнула Керрі. Вона не могла більше стримуватись.

– Ну, і що з того? – розсердився й він. – Звідки я міг знати, що вона прийде?

– Ти знав, що вона може прийти, – відповіла Керрі.– Я тобі казала, що вона збирається до нас. Скільки разів я просила тебе одягати інший костюм. О, який жах!

– Та годі тобі! – пробурмотів він. – Що ж тут такого? Однаково тобі з нею не дружити. Вони надто багаті.

– А хто тобі сказав, що я хочу з нею дружити? – вигукнула Керрі з люттю.

– А чого ж ти тоді зчинила таку бучу, що я не так одягнений? Можна подумати, що я…

Керрі перебила його:

– Так, ти маєш рацію, я не могла б дружити з нею, навіть якби й хотіла, але хто ж у цьому винен? Добре тобі сидіти тут на дозвіллі й розводитися про те, з ким мені дружити, а з ким ні! Пішов би краще та пошукав роботи!

Це пролунало, як грім з ясного неба.

– А тобі що до того? – люто вигукнув він, підводячись з місця. – Я плачу за квартиру? Плачу? Я даю…

– Так, ти платиш за квартиру! – перебила Керрі.– Послухати тебе, на світі тільки й діла, що сидіти у квартирі. Ти вже три місяці нічого іншого не робиш, тільки сидиш тут і пхаєш свого носа туди, де не твоє діло. Хотіла б я знати, навіщо ти одружився зі мною?

– А я не думав з тобою одружуватись, – огризнувся він,

– Як то? А що ж було в Монреалі?

– Хоч би що там було, а я з тобою не одружувався, – * відповів він. – Можеш назавжди це викинути з голови. Ніби й сама не знаєш!

Керрі якусь мить дивилась на нього, широко розплющивши очі. Вона була певна, що зв’язана з ним законним шлюбом.

– Навіщо ж ти брехав мені? – люто скрикнула вона. – Навіщо примусив тікати з тобою?

Останні слова прозвучали майже риданням.

– Примусив тікати! – промовив Герствуд, зневажливо скрививши губи. – І хто тебе примушував?

– Ой! – скрикнула Керрі, не витримавши напруження і відвертаючись від нього. – Ой-ой! – і вона вибігла у вітальню.

Герствуда кинуло в жар; він прокинувся від своєї апатії. Він витер чоло і озирнувся навколо себе, потілі пішов у спальню і переодягся. Керрі принишкла; почувши, що він одягається, вона перестала плакати. Спочатку в неї промайнула тривожна думка, що він може отак покинути її зовсім без грошей; але те, що вона може втратити його назавжди, її не лякало. Вона чула, як він відкрив гардероб і дістав з верхньої полиці капелюх. Потім грюкнули двері до їдальні – він пішов.

Кілька хвилин панувала тиша, потім Керрі підвелась. її очі були сухі. Вона визирнула з вікна. Герствуд крокував у напрямі до Шостої авеню.

Він пішов по Тринадцятій вулиці, потім перейшов Чотирнадцяту і звернув до Юніон-скверу.

– Шукати роботи! – бурмотів він сам до себе Шукати роботи! Вона посилає мене шукати роботи…

Він намагався захиститись від голосу власного розуму, який обвинувачував його, доводячи, що вона має рацію.

«Лиха година принесла цю місіс Венс, – думав він. – Стала і витріщилась на мене. Знаю, знаю, що вона подумала».

Герствуд пригадав кілька зустрічей з нею, коли вони жили на Сімдесят восьмій вулиці. У неї завжди був вигляд багатої дами, і він намагався триматися з нею, як рівний їй. І от тепер вона побачила його в такому вигляді. Він навіть наморщив чоло, так стало прикро.

– Прокляття! – раз у раз вихоплювалося в нього.

Він вийшов з дому о чверть на п’яту. Керрі плаче, значить, сьогодні обіду не жди.

«Якого чорта! – підбадьорював він сам себе, намагаючись приховати від себе власну ганьбу. – Не таке вже це все страшне. Ще мені не кінець».

Озирнувшись і побачивши поблизу кілька великих готелів, він вирішив зайти в один з них і пообідати. Треба купити газети і посидіти там у затишку.

Він піднявся в розкішну вітальню готелю «Мортон», що вважався на той час одним з кращих у Нью-Йорку, вибрав м’яке крісло і взявся за газети. Герствуда нітрохи не турбувало, що його гроші тануть і що така розкіш не для нього. Як наркоман, він прагнув забуття. За всяку ціну заспокоїти душевні муки і задовольнити прагнення до затишку й спокою! Без цього він не може. І не думати про завтрашній день – він не зносив уже думок ні про це завтра, ні про всі інші нещастя на світі. Як думку про неминучість смерті, так гнав він від себе думку про неминучість того, що гроші скоро вийдуть усі, до останнього долара, – і йому це майже вдавалось.

По пухнастих килимах походжали добре вдягнені мешканці готелю, і Герствудові пригадались минулі дні. Якась молода дама, що жила тут, грала на роялі, який стояв у ніші, і справила на Герствуда приємне враження. І він все сидів і читав.

Обід коштував йому півтора долара. О восьмій годині він покінчив з їжею і, побачивши, що ресторан порожніє, а натовп шукачів розваг на вулиці дедалі зростає, подумав, куди б і йому піти. Тільки не додому! Керрі ще не лягла. Ні, сьогодні він не повернеться. Він залишиться в місті і проведе час так, як може собі дозволити людина самостійна, що має гроші. Він купив сигару і вийшов на ріг, де купчились маклери, завсідники перегонів, театрали, – його рідна стихія. Спинившись серед них, він згадав, як проводив вечори у Чікаго. Скільки він тоді пограв у карти! І його думки знову повернулись до покера.

«Я не те зробив, – подумав Герствуд, згадуючи, як він програв шістдесят доларів. – Не треба було здаватись. Я б його обіграв, того типа. Я просто був не в формі, це мене й згубило».

Він почав перебирати всі можливі варіанти тієї гри і те, як би він міг виграти різними способами, коли б тримався рішучіше.

«Я досить досвідчений, щоб грати в покер і мати з цього зиск. Треба спробувати ще раз».

Перед його очима замелькали величезні ставки. Що, як він виграє сотню-дві, це було б дуже до речі! Скількох він знав таких, що жили з карт, ще й як жили!

«А в них же було на початку не більше, ніж у мене тепер», – думалось йому.

І він подався до найближчої гральні, почуваючи себе майже так, як колись. Хвилювання, викликане сваркою, потім обід у готелі з коктейлями і добрі сигари запаморочили йому голову, і він став майже давнім Герствудом, можливо, востаннє у своєму житті. Проте це все ж не був цілком колишній Герствуд, це була людина, що змагалася зі своїм роздвоєним сумлінням і гналася за примарою.

Це гральне кубло нічим не відрізнялось від попереднього, хіба що містилось у задній кімнаті трохи кращого бару. Якийсь час Герствуд стежив за грою, потім, зацікавившись, приєднався сам. Як і минулого разу, спершу йому щастило, кілька разів він виграв, і це підбадьорювало його, а кілька разів програв, і це розпалювало його і затягало глибше. Нарешті азарт цілком заволодів ним. Він упивався риском і одного разу, не маючи на руках нічого значного, зважився на блеф, щоб зірвати велику суму. Це йому вдалося, і він був у захваті.

Сп’янівши від здобутої перемоги, він вирішив, що щастя на його боці. Ніхто, крім нього, не виграв стільки! Знов у нього була на руках посередня карта, і він знов вирішив відігратися на ній. Але його партнери були люди спостережливі, вони майже читали його думки.

– «У мене три, – подумав один із картярів, – триматимусь до кінця».

І почалось:

– Ставлю ще десять.

– Відповів.

– Ще десять.

– Відповів.

– Знов десять.

– Маєте!

Дійшло до того, що в банку набралося вже сімдесят п’ять Герствудових доларів. Його противник замислився: а що, як у цього чолов’яги і справді добра карта?

– Відкрили, – промовив він.

Герствуд відкрив. Його карта була бита. Свідомість того, що він втратив сімдесят п’ять доларів, привела його в розпач.

– Ще раз? – запропонував він похмуро.

– Гаразд, – відповів той.

Дехто з картярів підвівся, їхні місця зайняли інші з числа спостерігачів. Час минав, вибило вже дванадцяту… Герствуд не кидав карт, виграючи і програючи незначні суми. Він стомився і в останній партії програв ще двадцять доларів. Страшна туга стиснула йому серце.

О чверть на другу вийшов він із гральні. Безлюдні, холодні вулиці немов глузували з нього. Повільною ходою простував він на захід, не згадуючи вже про сварку з Керрі. Піднявшись по сходах, він ввійшов до себе, наче нічого не сталося. Його думки були зайняті програшем. Присівши на ліжко, він перелічив гроші. Тепер у нього лишилось тільки сто дев’яносто доларів і жменька дрібняків. Герствуд сховав гроші і почав роздягатись.

«Що це зі мною, справді?» – подумав він.

Уранці Керрі майже не розмовляла з ним, і він відчув, що краще буде, як він знову піде з дому. Він розумів, що скривдив її, але не хотів перший миритись. Його охопи» відчай, і день або два він зранку йшов з дому і жив так, як належить джентльменові – як він те розумів, – а це вимагало грошей. Після своїх безумств він почував себе ще гірше і морально, і фізично, не кажучи вже про те, що в його гаманці не стало ще тридцяти доларів. Нарешті він ніби опам’ятався.

– Сьогодні прийдуть по квартирну плату, – байдуже промовила Керрі за три дні, і це було її ранковим привітанням.

– Справді?

– Так, сьогодні друге число, – відповіла Керрі.

Герствуд насупився. Потім у розпачі врійняв гаманець.

– Як багато доводиться платити за квартиру! – промовив він.

На черзі були останні сто доларів.

РОЗДІЛ XXXVII

Дух пробуджується. Знов у шуканні виходу

Немае рації розповідати, як у свій час дійшло до останніх п’ятдесяти доларів. Герствуд так розпорядився грішми, що семисот доларів вистачило тільки до червня. Ще до того, як пішла остання сотня, він почав натякати, що наближається катастрофа.

– Я просто не розумію, – сказав він якось, присікавшись до дрібної суми, витраченої на м’ясо, – чом у нас так багато йде на прожиток?

– А по-моєму, ми зовсім небагато витрачаємо, – відповіла Керрі.

– Мої гроші вже виходять, – провадив він, – я просто не уявляю собі, на що вони розійшлися.

– Усі сімсот доларів? – вигукнула Керрі.

– Так, лишилося тільки сто.

У нього був такий розпачливий вигляд, що Керрі злякалась. Вона зрозуміла, що вона теж весь час лишалася бездіяльною. Власне, вона давно вже почала це відчувати.

– Але, Джордже, чом же ти не шукаєш роботи? – вигукнула вона. – Ти напевне зміг би щось знайти!

– Я шукав, – відповів він. – Не можу ж я примусити людей дати мені роботу.

Вона нерішуче поглянула на нього, потім сказала:

– Що ж ти думаєш далі робити? Сотні доларів не вистачить надовго.

– Не знаю, – відповів він. – Я можу тільки шукати.

Від цих слів Керрі стало страшно. Вона не переставала

тепер з розпачем обмірковувати їхнє становище. Не раз вона згадувала про театр, як про вхід до того царства розкошів, про яке так – палко мріяла. Тепер, як і в Чікаго, Керрі знову вхопилась за цю думку, – це була остання надія. Треба щось робити, якщо Герствуд найближчим часом не знайде роботи. Можливо, їй доведеться знову самій боротися за шматок хліба.

Як же люди потрапляють на сцену? Досвід у Чікаго показав Керрі, що там вона йшла хибним шляхом. Напевне, є люди, які вислухали б, випробували б і дали б їй можливість показати свій хист.

Якось за сніданком, днів через два, Керрі навела розмову на театр, розповівши про приїзд до Америки Сари Бернар. Герствуд теж бачив афіші.

– Як люди потрапляють на сцену, Джордже? – спитала вона, ніби між іншим.

– Не знаю, – відповів він, – мабуть, є спеціальні театральні агенти.

Керрі помалу пила каву, не підводячи очей.

– Люди, які займаються тим, що підшукують місце, кому треба?

– Мабуть, так, – відповів він.

І раптом він звернув увагу на те, що вона спитала це якось особливо.

– Невже ти ще мрієш стати актрисою? – спитав він.

– Ні,– відповіла вона, – мені просто цікаво знати.

Герствуд був чомусь проти цього наміру, чому – він і сам не знав. Він більше не вірив, що Керрі, яку він мав змогу спостерігати три роки, здатна досягти в цій галузі значних успіхів. Йому здавалось, що вона надто простодушна для цього, надто лагідної вдачі. Людей мистецтва він уявляв собі імпозантнішими. Якщо вона спробує піти на сцену, то потрапить до рук якого-небудь третьорядного антрепренера і стане такою ж, як «усі вони». Герствуд дуже добре знав, що таке «усі вони»! Керрі гарненька, вона влаштується непогано. Але що тоді буде з ним?

– На твоєму місці я б назавжди викинув цю думку з голови. Це значно важче, ніж ти собі уявляєш.

Керрі відчула в його словах зневагу до своїх здібностей.

– А в Чікаго ти казав, що я грала дуже добре, – промовила вона.

– Це правда, – відповів він, бачачи, що його слова викликають заперечення. – Але Чікаго – не Нью-Йорк, різниця величезна.

Керрі нічого не відповіла. Вона образилась.

– Сцена хороша річ, – провадив він, – якщо ти в числі перших, але решті акторів не можна позаздрити. А пробиватись треба дуже й дуже довго.

– Не знаю… – пробурмотіла Керрі, схвильована цією розмовою.

А в нього блискавкою промайнула думка про те, що з цього могло б вийти. Тепер, коли для нього наближається найстрашніший час, вона влаштується в якийсь дешевенький театр і покине його. Як не дивно, у нього було хибне уявлення про її розумові здібності. Він не розумів того, що людина може бути величною не тільки розумом, але й у своїх почуттях. Він уже нездатний був оглянутись і пригадати аматорський спектакль у залі Евері і свої тодішні переживання. Надто довго жив він з цією жінкою!

– Ну, а я знаю, – не вгавав він. – Я б забув і думати про це на твоєму місці. Це не професія для жінки.

– У всякому разі, це краще, ніж голодувати, – сказала Керрі.– Коли не хочеш, щоб я йшла на сцену, чом ти сам не йдеш працювати?

На це в нього не знайшлося готової відповіді. Але він уже звик до таких нагадувань.

– Ет, облиш, – відповів він.

Після цієї розмови Керрі все ж вирішила спробувати щастя потай від Герствуда. Нехай говорить, що хоче. Вона не дасть довести себе до злиднів або до чогось іще гіршого. Вона може виступати на сцені. Треба знайти будь-яке місце, а потім можна буде пробитись. Що він тоді скаже? Керрі вже уявляла себе в якій-небудь гарній виставі на Бродвеї, уявляла, як вона щовечора входить у свою артистичну прибиральню і гримується. А потім, об одинадцятій, вона виходитиме і бачитиме довгі ряди екіпажів біля театру. Зрештою, не має значення, чи стане вона знаменитою, чи ні. Аби потрапити на сцену, заробляти досить, одягатись на свій смак, мати вільні гроші, робити що хочеш, бувати де хочеш – як це було б чудово! Весь день вона малювала собі картини цього прекрасного життя, що так контрастували з похмурістю, яка панувала навколо Герствуда.

Як не дивно, цей задум незабаром заволодів і уявою Герствуда. Бачачи, як тануть останні гроші, він розумів, що скоро потребуватиме підтримки. Керрі слід би допомогти йому трохи, поки він знайде роботу.

Одного разу він повернувся додому, зайнятий цією думкою.

– Я сьогодні зустрів Джона Дрейка, – сказав він Керрі.– Він збирається відкрити тут восени готель і запевняє, що в нього знайдеться для мене посада.

– А хто це такий? – спитала Керрі.

– Це власник готелю «Гренд-Пасіфік» у Чікаго.

– Он як! – промовила Керрі.

– Він платив би мені щонайменше тисячу чотириста на рік.

– Ну, це було б просто чудово! – вигукнула Керрі.

– Тільки б протриматися ще це літо, – додав він. – А тоді, я думаю, все було б гаразд. Я знов налагодив взаємини де з ким із давніх знайомих.

Керрі довірливо прийняла цю вигадку за чисту монету. Вона щиро бажала, щоб він якось протримався це літо. У нього був такий безнадійний вигляд!

– Скільки в тебе ще залишилося грошей?

– Всього п’ятдесят доларів.

– О боже! – вигукнула вона. – Що ж це буде? А через двадцять днів знов треба платити за квартиру.

Герствуд схилив голову на руки і втупив погляд у підлогу.

– А може, тобі й справді пошукати місця десь у театрі? – спитав він обережно.

– Так, справді,– погодилась Керрі, зрадівши, що її ідея знаходить підтримку.

– Що ж до мене, то я візьмусь за будь-яку роботу, яку

тільки знайду, – додав він, бачачи, що вона аж засяяла від його слів. – Напевне, щось знайдеться.

І ось одного ранку, після того як Герствуд пішов з дому, Керрі прибрала в квартирі, причепурилась, наскільки дозволяв її гардероб, і вирушила на Бродвей. Вона була ще погано обізнана з цією артерією міста. Для неї це був центр величі і могутності. Там містяться і театри – отже, і театральні агентства повинні теж бути десь поблизу.

Вона вирішила зайти до театру «Медісон-Сквер» і спитати, як їй знайти театральних агентів. Це був, на її думку, найпевніший шлях. Дійшовши до театру, вона так і зроби-ла – звернулася з запитанням до касира.

– Що таке? – опитав він, визираючи з свого віконця. – Театральні агенти? Не можу вам сказати! Але ви знайдете їхні адреси в «Театральному світі». Вони всі там друкують свої оголошення.

– А що це таке – газета?

– Авжеж, – відповів касир, дивуючись, як можна цього не знати. – Ви можете її купити в кожному кіоску, – додав він дуже ввічливо, помітивши, що розмовляє з гарненькою жінкою.

Керрі одразу ж купила «Театральний світ» і спробувала відшукати адреси агентів тут-таки, коло газетного кіоска, але виявилось, що це не так легко. Тринадцята вулиця була не близько, але вона повернулась додому з дорогоцінною газетою, дуже шкодуючи, що доводиться марно гаяти час.

Герствуд був уже дома і сидів на своєму звичайному місці.

– Де ти була? – спитав він.

– Я пробувала розшукати театральних агентів.

Він спочатку не наважився розпитувати її про наслідки розшуків. Але його увагу привернула газета, яку вона переглядала.

– Що це в тебе? – спитав він.

– «Театральний світ». Мені сказали, що тут я знайду адреси агентів.

– І ти ходила аж на Бродвей, щоб про це дізнатися? Це і я міг би тобі сказати.

– Чом же ти не сказав? – промовила Керрі, не відриваючи очей від газети.

– Ти мене не питала, – відповів він.

Погляд Керрі блукав по довжелезних стовпцях оголошень. Її обурила байдужість цього чоловіка. Усе, що він робить, тільки збільшує її труднощі. їй стало шкода себе

самої, і сльози затремтіли на її віях. Герствуд помітив, що вона нервується.

– Дай, я подивлюсь, – сказав він.

Вона вийшла у вітальню, щоб трохи заспокоїтись, поки він шукатиме. Повернувшись, вона побачила у нього в руці олівець. Він щось записував на старому конверті.

– Ось три адреси, – мовив він.

Керрі взяла конверт і прочитала адреси трьох осіб: першою була місіс Бермудес, далі йшли Маркус Дженкс і Персі Вейл. Вона на мить задумалась і одразу ж попрямувала до дверей.

– Я пішла, – сказала вона, не оглядаючись.

Герствуд дивився їй услід, і йому було трохи соромно. Це були проблиски чоловічої гордості, яка швидко танула. Він ще трохи посидів і враз устав і одяг капелюх.

– Піду пройдуся, – пробурмотів він собі під ніс і побрів безцільно, почуваючи просто потребу рухатись.

Керрі побувала спочатку у місіс Бермудес – її адреса була найближча. Контора містилась у старовинному будинку, пристосованому під установи, і складалася з двох кімнат; із першої, вікнами на двір, до другої, темної, вели двері з написом: «Стороннім вхід заборонено».

Коли Керрі ввійшла, в конторі мовчки сиділо кілька чоловіків, які нічогісінько не робили. Вона почекала, чи не зверне хтось на неї увагу. В цей час двері задньої кімнати відчинились, і звідти вийшли дві надзвичайно мужоподібні жінки у вузеньких костюмах з білими комірцями й манжетами. За ними виступала огрядна дама років сорока п’яти зі світлим волоссям, проникливими очима і загалом дуже добродушна на вигляд. У всякому разі, вона усміхалась.

– Так не забудьте ж, – промовила одна з мужоподібних жінок.

– Ні, не забуду, – відповіла товстуха. – Заждіть-но, а де ви будете на початку лютого?

– У Піттсбургу, – відповіла та.

– Я напишу вам туди.

– Добре, – відповіла відвідувачка, і обидві вийшли.

Усмішка на обличчі товстухи одразу ж зникла, воно стало сухо діловитим. Вона озирнулась і спинила гострий погляд на Керрі.

– Ну, добродійко, – промовила вона, – чим можу служити?

– Ви місіс Бермудес?

– Так.

– Бачте, – заговорила Керрі, не знаючи, з чого почати, – я б хотіла знати, чи ви влаштовуєте на сцену?

– Так.

– Ви б не могли влаштувати мене?

– Ви вже маєте досвід?

– Дуже невеликий, – промовила Керрі.

– З якою трупою ви виступали?

– О, ні з якою, – відповіла Керрі.– Це був просто спектакль, влаштований…