Текст книги "Сестра Керрі"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 32 страниц)

Керрі на таку пригоду, як в цей четвер, і все було б скінчено! Він не переставав думати про це, уже мало не тріумфуючи, а Друе слухав його сміх і балачки і нічогісінько не помічав. Він не вмів розбиратися в настроях і читати в погляді такої людини, як Герствуд. І Друе з усмішкою прийняв запрошення, тим часом як його приятель стежив за ним поглядом яструба.

А героїня цієї заплутаної комедії ні про кого з них і ке думала в цю мить. Вона силкувалася впорядкувати свої думки й почуття, збурені новими умовами, в які вона потрапила, і їй, здавалось, не загрожували ніякі страждання через Друе чи Герствуда.

Якось увечері Друе застав її, коли вона чепурилася перед дзеркалом.

– Знаєш, Кед, – сказав вія, входячи несподівано, – ти, я бачу, стаєш кокеткою.

– Зовсім ні,– відповіла вона, усміхаючись.

– У всякому разі, ти таки й справді з біса гарненька, – провадив він, обнімаючи її рукою за стан. – Одягни-ио свою темно-синю сукню і ходім у театр.

– Я пообіцяла місіс Гейл піти з нею сьогодні на виставку, – промовила Керрі, немов перепрошуючи, що не може фти з ним.

– Справді? – перепитав він неуважно. – Ну, мене виставка не цікавить.

– Я справді не знаю, що мені тепер робити, – сказала Керрі збентея^еио, але все не запропонувала порушити свою обіцянку, щоб піти з ним.

Саме в цю мить у двері постукали, і покоївка подала лист.

– Посильний чекає відповіді,– сказала вона.

– Від Герствуда, – сказав Друе, поглянувши на конверт і розпечатуючи його.

«Сьогодні ви повинні неодмінно піти зі мною до театру, подивитись на Джо Джефферсона, – стояло в листі.– Адже ви мені пообіцяли. Я чути не хочу ніяких відмов».

– Ну от, що ти на це скажеш? – спитав Друе без усякої потайної думки.

А Керрі вже готова була згодитись. Проте вона стримано відповіла:

– Ти краще сам вирішуй, Чарлі.

– Я думаю, нам слід би піти, якщо ти можеш відмовитись від прогулянки з сусідкою, – сказав Друе.

– Звичайно, можу, – відповіла Керрі, не замислюючись ні на мить.

Друе вийняв поштовий папір, щоб написати відповідь, а Керрі пішла переодягатися. Вона й сама не знала, чому так зраділа цьому запрошенню.

– Зробити таку зачіску, як учора? – спитала вона, виходячи з кімнати з одягом у руках.

– Звичайно, – відказав він.

Керрі була рада, що він нічого не помітив. Вона зовсім не вважала, що так охоче приймає запрошення Герствуда, бо він їй подобається. Просто товариство Герствуда і Друе здавалося їй найприємнішим з усього, що вона могла мати в цей вечір. Вона прибралася якнайкраще і, попросивши пробачення у сусідки, вони подалися до театру.

– О, – вигукнув Герствуд, коли вони з’явилися у вестибюлі театру, – сьогодні ми чарівні, як ніколи.

Керрі аж затремтіла під його захопленим поглядом.

– Ходімо, – сказав він і повів їх у глиб театру.

Публіка вражала вишуканістю туалетів. Більший шик

важко було собі уявити.

– Ви коли-небудь бачили Джефферсона? – спитав Герствуд Керрі, нахиляючись до неї, коли вони вже сиділи в ложі.

– Ніколи, – відповіла вона.

– О, він незрівнянний, незрівнянний! – і Герствуд почав вихваляти гру актора, повторюючи заяложені фрази людей свого кола.

Він послав Друе принести програму розказав Керрі про Джефферсона все, що чув від інших. Його співрозмовниця раювала: її зовсім загіпнотизувало оточення, розкішна ложа, елегантність її супутника. Кілька разів їхні очі випадково зустрічались, і тоді на неї ринув такий потік нестримних почуттів, якого вона і не уявляла ніколи раніше. Вона нічого не могла зрозуміти, бо за мить і в погляді, і в рухах Герствуда можна було прочитати тільки вдавану байдужість та ще, хіба, найвишуканішу чемність.

Друе брав участь у розмові, але поряд з Герствудом він дуже програвав. І, слухаючи Герствуда, який розважав їх обох, Керрі переконувалась, що перед нею людина, у всіх відношеннях вища від Друе. Вона інстинктивно відчувала, що він розумніший, сильніший і при тому тримається так просто. На кінець третьої дії вона остаточно дійшла висновку, що Друе тільки добрий хлопець, але в усіх інших відношеннях йому багато чого бракує. Від такого невигідного порівняння він щохвилини все більше втрачав у її очах.

– Я чудово провела час, – промовила Керрі, коли спектакль закінчився і вони виходили з театру.

– Я також, – підхопив Друе, не підозріваючи про битву, яка тільки що відбулася і завдала великої шкоди його позиціям. Він нагадував у цю мить засліпленого власного могутністю китайського імператора, який велично сидить на троні, і гадки не маючи, що його найкращі землі вже в руках ворогів.

– А я без вас нудьгував би цілий вечір, – відповів Герствуд. – На добраніч.

Він узяв маленьку ручку Керрі, і струмінь палкого почуття перебіг між ними.

– Я так стомилася, – промовила Керрі, відхиляючись назад, коли Друе заговорив з нею у вагоні конки.

Ну, то відпочинь, а я піду покурю, – сказав він, підводячись, і безтурботно вийшов на площадку, залишаючи поле бою у тому самому стані.

РОЗДІЛ XII

Вогні у вікнах. Благання посланця

Місіс Герствуд не мала найменшого уявлення про моральну нестійкість свого чоловіка, хоч могла б бути передбачливіша, бо добре знала його нахили. Вона належала до тих жінок, від яких усього можна сподіватись. Навіть Герствуд не міг би сказати з певністю, що зробить його дружина в тому або іншому випадку. Він ніколи не бачив, щоб її щось вивело з рівноваги. Справді, ця жінка не дозволила б собі розлютитися до нестями. Вона надто мало вірила в людей і тому добре знала, що безгрішних немає. Крім того, в основі її вчинків завжди лежав розрахунок, і вона нізащо не рискнула б, зчинивши галас, втратити можливість усе розвідати якнайкраще. Її лють ніколи не вилилася б в одному, навіть найжорстокішому ударі. Вона стала б вичікувати й виношувати помсту, вивчаючи становище і збираючись на силі для такого удару, який задовольнив би її ненависть. Водночас вона б не гаючись завдала ворогові будь-якої шкоди, великої чи малої, якби могла зробити це так, щоб він не знав, від кого походить удар. Це була холодна, егоїстична жінка, в голові якої таїлося чимало такого, чого вона ніколи б не зрадила навіть блискавичним поглядом.

Герствуд підозрював дещо таке у вдачі дружини, хоч і не мав прямих підтверджень цієї підозри. Між ними панував мир, і до певної міри він був задоволений їхніми стосунками. Він анітрохи не боявся її – для цього не було ніяких причин. Вона і досі трохи пишалася своїм чоловіком, тим більше, що завжди дбала про добру репутацію своєї сім’ї.

І все ж таки в душі вона раділа, що значна частина чоловікового майна була записана на неї; Герствуд зробив це з обережності ще в той час, коли домашнє вогнище важило для нього значно більше, ніж тепер. У неї не було ніяких підстав чекати, що в її сімейному житті стануться коли-небудь зміни на гірше, а проте якісь тіні від сучасних подій, що часом затьмарюють для нас майбутнє, час від часу нагадували їй про цю приємну обставину. Завдяки цьому вона завжди могла домагатися свого, а Герствуд поводився дуже обережно, почуваючи, що її незадоволення може призвести хтозна до чого.

Трапилося так, що в той вечір, коли Герствуд, Керрі й Друе були в ложі в театрі Мак-Вікера, Герствуд-молодший сидів у шостому ряду партера з дочкою містера Кармайкла, співвласника однієї з великих чікагських мануфактурних фірм. Герствуд не бачив сина, бо, за своїм звичаєм, сидів у глибині ложі. Його можна було побачити лише тоді, коли він нахилявся вперед, та й то тільки з перших шести рядів партеру. Він завжди поводився так у театрі, щоб не привертати до себе нічиєї уваги, бо так було для нього спокійніше.

Герствуд завжди боявся, що його поведінку можуть хибно витлумачити, що про нього піде поговір, він обережно оглядався на всі боки і зважував кожний крок і кожний рух.

Вранці, за сніданком, син сказав йому:

– Тату, я бачив тебе учора ввечері.

– Ти теж був у Мак-Вікера? – спокійнісінько спитав Герствуд.

– Так, – відповів Джордж-молодший.

– З ким?

– З міс Кармайкл.

Місіс Герствуд поглянула на чоловіка допитливо, але його вигляд нічого їй не сказав; можливо, він тільки випадково зайшов до театру.

– Як пройшов спектакль? – спитала вона.

– Непогано, – відповів Герствуд, – тільки п’єса стара – «Ріп ван Вінкл».

– З ким же ти був? – спитала дружина з удаваною байдужістю.

– З Чарлі Друе та його дружиною. Це друзі Моя, приїжджі.

Становище Герствуда було таке, що в усьому цьому не було нічого неприродного. Його дружина розуміла, що службові інтереси примушують його часом бувати в товаристві і без неї. Але останнім часом він уже кілька разів, посилаючись на службові обов’язки, відмовився піти з нею кудись увечері. Так було і минулого ранку.

– А мені здавалось, ти казав, що будеш зайнятий увечері,– обережно зауважила вона.

– Я й був зайнятий! – вигукнув він. – Довелося одірватись і піти, а потім сидіти до другої години ночі.

На цьому розмова скінчилась, лишивши однак після себе неприємне почуття. Саме тоді чоловік почав ставитись до бажань дружини особливо неуважно. Уже кілька років його почуття до неї все згасало, і він нудьгував у її товаристві. А тепер, коли над його обрієм сходила нова зоря, старе світило зовсім погасло. Йому б хотілося забути про минуле, і кожне нагадування його дратувало.

Місіс Герствуд, навпаки, не хотіла нічим поступатися і вимагала від чоловіка суворого додержання шлюбної угоди, дарма що ця угода вже давно стала мертвою буквою.

– Сьогодні ми збираємось у гості,– сказала вона через кілька днів. – Я б хотіла, щоб ти пішов з нами. Ми йдемо до Кінслі, там буде містер Філліпс з дружиною. Вони спинилися в готелі «Тремонт», і ми хочемо їм показати місто.

ІІісля того, що сталось у вівторок, Герствуд не міг відмовитись хоч Філліпси були зовсім нецікаві із своїм порожнім гонором і неуцтвом. Він погодився, але неохоче, і вийшов з дому в поганому настрої.

«Треба покласти цьому край, – подумав він. – Я не збираюсь морочити собі голову всілякими приїжджими, коли в мене є робота».

Незабаром місіс Герствуд придумала нову розвагу – цього разу вона збиралась на денну виставу в театр.

– Люба моя, – відповів він, – у мене нема часу. Я дуже зайнятий.

– Для інших у тебе знаходиться час, – кинула вона, дуже роздратована.

– Нічого подібного! – обурився він. – Я просто не можу нехтувати діловими знайомствами, от і все!

– Ну добре, добре! – вигукнула вона і міцно стиснула губи.

Між ними запанувала ще більша незлагода.

Водночас інтерес Герствуда до маленької фабричної робітниці, з якою його познайомив Друе, зростав, можна сказати, майже прямо пропорційно. А ця юна особа швидко розвивалась під впливом свого становища і науки, яку вона діставала від нової приятельки. У неї були всі задатки, щоб вибороти собі те, чого вона прагнула, – краще становище в житті. Блиск розкошів, що вабив її здалека, не давав їй спокою. Не можна сказати, щоб її обізнаність з життям дуже збільшилась, зате бажання пробуджувались і множилися. Нескінченні теревені місіс Гейл про багатство, про становище в світі навчали її розбиратися в різних ступенях заможності.

Місіс Гейл любила прокататися в добру погоду, надвечір, щоб помилуватися неприступними для неї розкішними віллами і газонами навколо них. На Північній стороні в той час виросло чимало гарних будинків, що простяглися вздовж нинішньої Північної набережної. Стіна з каменю і штучного граніту, яка нині оточує берег озера, тоді ще не існувала, але вже була прокладена чудова дорога; зелені газони поміж будинками тішили зір, а самі будинки були новісінькі і дуже гарні. Коли минула зима і настали перші погожі весняні дні, місіс Гейл найняла якось екіпаж і запросила Керрі покататись. Вони проїхали спершу до Лінкольн-парку, потім далі, в напрямі до Івенстона, повернули назад о четвертій годині і десь близько п’ятої досягли північного кінця набережної. В цю пору року дні ще досить короткі, і величезне місто вже почали огортати сутінки. Ліхтарі спалахували, розливаючи те м’яке світло, що здається ріденьким і прозорим. Повітря пестило тією невимовно ніжною свіжістю, що пробуджує і тіло і душу. Керрі відчувала красу цієї днини. В її душі визрівали нові глибокі пориви. Екіпаж мчав уперед по гладенькій бруківці. Час від часу вони зустрічали інші екіпажі. Керрі бачила, як один з них зупинився, лакей зіскочив і розчинив дверцята перед джентльменом, який, певно, повертався з вечірньої прогулянки. За широкими газонами, що ледве починали зеленіти, м’яко сяяли лампи, неясно освітлюючи розкішні кімнати. Тут впадало в око тільки одне крісло, там стіл, там затишний куточок, але все це приваблювало її з нездоланною силою. Ніби зринали з дитячих спогадів омріяні колись казкові палаци й королівські замки. Керрі здавалося, що за цими розкішними, оздобленими різьбленням ганками, за дверима з кольоровими, блискучими шибками, заллятими світлом з кришталевих гранчастих і круглих ліхтарів, не може бути ні турбот, ні нездійсненних бажань. Вона була певна, що щастя повинно бути саме там. Якби вона тільки могла пройти по цій широкій алеї, піднятися на цей розкішний ганок, що здавався їй таким прекрасним, ввійти в ці двері граціозною і багатою, – о, як швидко зник би смуток і в одну мить ущух біль в серці І Вона дивилась, дивилась, і захоплювалась, і мріяла, і вся віддавалася тоскному бажанню, а неспокійний, солодкий голос спокуси без упину нашіптував їй щось,

– Якби мені отакий дім, – промовила місіс Гейл сумно. – От було б чудової

– А кажуть, ніби немає на світі щасливих людей, – озвалась Керрі.

Вона стільки чула лицемірних балачок лисиці про зелений виноград!

– А проте я помічаю, що люди в розкішних будинках якось миряться зі своїм нещасливим становищем! – іронічно зауважила місіс Гейл.

Повернувшись до своєї квартири, Керрі була вражена її убогістю в порівнянні з тим, що вона тільки що бачила. Вона добре розуміла, що це лише три невеличкі, більш-менш пристойно мебльовані наймані кімнатки. Вона тепер порівнювала їх не з тим, що мала колись, а з тим, чим щойно милувалася. Блискучі ганки пишних будинків ще сяяли перед її очима, стукіт коліс розкішних екіпажів ще бринів у вухах. Хто такий, зрештою, Друе? А вона, що таке вона? Сидячи в кріслі-гойдалці коло вікна, вона все думала над цим, втупивши погляд поза освітлений ліхтарями парк, туди, де мерехтіли вогні будинків на авеню Уоррен і авеню Ешланд. Керрі була надто збуджена, щоб піти вниз попоїсти. Вона не могла нічого робити, гойдалася в задумі у кріслі й наспівувала. Пригадувалися старі, забуті мелодії, і від цих звуків ще болючіше стискалося серце. Тоскний неспокій, сповнений бажань, мучив її. Їй ввижалася то кімната в старенькому будиночку в Колумбія-Сіті, то пишні палаци на набережній, то гарне убрання якоїсь дами, то ще якесь вишукане видовище. Нестерпний смуток все дужче огортав її, але до нього домішувались невиразні прагнення, мрії. Їй уже здавалось, що вона безнадійно самотня, всіма покинута й забута, і вона ледве стримувала тремтіння губ. Час минав, а вона все наспівувала й наспівувала, сидячи в темряві коло вікна, не розуміючи того, що вона в цю мить така щаслива, як тільки можна побажати.

Керрі все ще була в такому настрої, коли раптом увійшла покоївка й сказала, що у вітальні містер Герствуд і що він хоче бачити містера і місіс Друе.

«Він, мабуть, не знає, що Чарлі поїхав», – подумала Керрі.

Вона всю зиму майже не бачила управителя бару, але ніколи не забувала про нього. То те, то інше нагадувало їй про цього чоловіка, який справив на неї таке сильне враження. Вона одразу кинулася до дзеркала, стурбована думкою про свій вигляд, але, подивившись на себе, заспокоїлась і спустилась у вітальню.

Герствуд, як завжди, був чарівний. Ні, він не знав, що Друе немає в Чікаго, сказав він. Втім, ця новина не справила на нього особливого враження, і він звернув розмову на загальні теми, які могли цікавити Керрі. А він умів підтримувати розмову так невимушено! Чималий досвід допомагав йому в цьому, до того ж він знав, що йому симпатизують. Керрі слухала його залюбки, він це бачив і дуже скоро цілком заволодів її уявою. Він присунув свій стілець трохи ближче і навмисне притишив голос, щоб його розмова з нею здавалась інтимнішою. Він описував різні розваги і людей, з якими йому доводилось зустрічатись. Він побував там і там, бачив те і те. Керрі мимоволі проймалася бажанням теж побачити все це, і водночас він не давав їй ні на мить забувати про нього самого. Вона весь час відчувала його присутність, його чари. Іноді він, усміхаючись, повільно підводив очі, щоб підкреслити якесь слово, і його погляд заворожував її. їй уже подобалося все в ньому. Один раз, для більшої переконливості, він торкнувся її руки, і вона тільки усміхнулась. Він ніби оточував її якоюсь особливою атмосферою, що поглинали всю її істоту. Вона ні на хвилину не відчула з ним нудьги, сама ніби стаючи розумнішою. Під його впливом вона повеселішала; прокинулося все, що було в ній кращого. Вона почувала себе з ним такою, як ні з ким, – недарма він без кінця вихваляв її. І притому в його поводженні з нею не було і сліду тієї вищості, яка була властива Друе.

У кожній їхній зустрічі, як у присутності Друе, так і без нього, було щось інтимне, невловиме, що хвилювало Керрі. Вона не відзначалася красномовністю і ніколи не вміла висловлювати своїх думок плавно й послідовно. Вона була людиною почуття, саме воно панувало над нею, глибоке і непереможне. Вона не могла б пригадати жодної багатозначної фрази з усього, що було сказане між ними, що ж до нишком кинутих поглядів та прихованих відчуттів, то яка жінка не збереже їх таємниці? Нічого подібного між нею і Друе ніколи не бувало, та й не могло бути. Вона піддалася йому, бо була охоплена страхом, а він у ту хвилину з’явився перед нею як бажаний рятівник. Тепер же до неї промовляли таємні бурхливі почуття, яких Друе не міг би навіть зрозуміти. Погляди Герствуда були переконливіші, ніж найпалкіші запевнення закоханого. Ці погляди не вимагали негайно щось вирішувати, на них не треба було відповідати.

Люди взагалі переоцінюють значення слів, піддаючись ілюзії, ніби розмови призводять до істотних наслідків. А тим часом, як правило, переконують зовсім не слова, а те, що за ними ховається; справжні рушійні сили – почуття й бажання. І серце прислухається лише тоді, коли слова перестають йому заважати.

Розмовляючи з Герствудом, Керрі вслухалася не в слова, а в те, що таїлося за ними. Яка промовиста зовнішність! Як само за себе говорить його високе становище! Його потяг до неї, що дедалі зростав, лягав на її душу, як ніжний дотик руки. Він не лякав її, бо був невидимий; вона не турбувалася, що скажуть люди, що вона сама скаже собі, бо він був непомітний. Благання, переконливі умовляння зректися чиїхось старих прав і визнати нові,– і все це без слів. Розмова, яка в цей час точилася, була акомпанементом до того, що між ними відбувалось, як тихий музичний супровід до драматичної дії на сцені.

– Ви коли-небудь бачили вілли, що стоять уздовж набережної над озером на Північній стороні? – спитав Гер-ствуд.

– Так, якраз сьогодні я побувала там з місіс Гейл. Які вони гарні!

– Так, дуже гарні,– потвердив він.

– О боже, – сказала Керрі задумливо, – як би мені хотілося жити в такому домі!

– Ви не дуже щасливі,– повільно промовив Герствуд після недовгої мовчанки.

Він пильно глянув їй просто в вічі. Герствуд відчував, що зачепив болюче місце і що це добра нагода закинути слівце за себе. Він тихенько нахилився ще ближче і не відривав від неї пильного погляду, розуміючи, що настала критична мить. Керрі спробувала відвести очі, але це було марне зусилля: вся сила чоловічої волі спрямувалася на неї. Герствуд знав, що від цієї хвилини багато залежить, і хотів її підкорити. Він усе дивився й дивився, і чим далі це тривало, тим ставало нестерпніше. Маленька фабрична робітниця потрапила в цілковиту безвихідь. Вона вже зовсім втрачала рівновагу.

– О, ви не повинні так дивитись на мене, – мовила вона нарешті.

– Я нічого не можу з собою вдіяти, – відповів він.

Це її трохи розчулило, і вона не протестувала більше, додаючи йому сміливості.

– Ви не^адоволені життям, правда ж?

– Ні,– тихо відповіла вона.

Герствуд побачив, вірніше, відчув, що він господар становища. Присунувшись ще ближче, він доторкнувся до її руки.

– Не треба! – вигукнула вона і схопилася з місця.

– Пробачте, я ненавмисне, – відповів він спокійно.

Керрі не втекла від нього, хоч могла це зробити. Вона навіть не припинила розмови, а він з чарівною невимушеністю заговорив про щось дуже цікаве. Незабаром він підвівся і почав прощатись, і вона відчула, що перемога на його боці.

– Не треба журитись, – мовив він ніжно, – колись усе буде гаразд!

Вона не відповіла нічого, бо не знала, що сказати.

– Ми з вами добрі друзі, правда? – сказав він, простягаючи руку.

– Так, – відповіла вона.

– В такому разі ні слова про це, поки я не побачуся з вами знову.

Він затримав її руку в своїй.

– Цього я не можу обіцяти, – відповіла вона, вагаючись.

– Треба бути великодушнішою, – промовив він так просто, що зворушив її.

– Не будемо більше говорити про це, – відповіла вона.

– Чудово, – зрадів Герствуд.

Він спустився по сходах і сів у свій екіпаж, а Керрі замкнула двері і піднялася в свою кімнату. Вона скинула перед дзеркалом широкий мереживний комірець і недавно куплений гарненький поясок з крокодилячої шкіри.

– Я стаю просто гидка! – промовила вона до себе, щиро стурбована й засоромлена. – Все, що я роблю, недобре.

Керрі розпустила волосся, і воно розсипалося темними хвилями. Вона напружено перебирала в думці події цього вечора.

– Не знаю, – прошепотіла вона нарешті,– що мені робити?

– Так, – промовив сам до себе Герствуд, що в цей час їхав в екіпажі,– вона мене любить. Я певен.

І всю дорогу до свого бару, добрих чотири милі, управитель весело насвистував стару пісеньку, якої він не згадував уже років п’ятнадцять.