Текст книги "Сестра Керрі"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 32 страниц)

РОЗДІЛ XVI

Нетямущий Аладдін. Двері у світ

Повернувшись цього разу до Чікаго, Друе вирішив, поки він буде в місті, приділити трохи більше уваги таємному ордену, до якого він належав. Річ у тім, що, подорожуючи, Друе побачив вплив цього ордену в новому світлі.

– Ви не можете собі уявити, – сказав йому інший комівояжер, – яку це має вагу. Подивіться на Газенштаба! Він не такий уже й розумний. Звичайно, він репрезентує солідну фірму, але цього ще замало. Запевняю вас, що головне тут – це його високе становище в ордені. Газенштаб – один із найвпливовіших масонів, а це багато важить. Він має неабияку користь із свого таємного знака.

Друе одразу вирішив, що надалі приділятиме більше уваги цим справам. Отож, повернувшись до Чікаго, він навідався до місцевої ложі.

– Слухайте, Друе, – звернувся до нього містер Гаррі Квінсел, поважна особа в місцевому відділенні ордену Лосів, – ви могли б нам допомогти.

Розмова відбувалась після закінчення засідання, і в залі панувало пожвавлення. Друе походжав по залі, то тут, то там вставляючи слово в розмову й жартуючи із знайомими, яких він мав з десяток серед присутніх.

– Як, саме? – спитав він привітно, з усміхом повертаючись до свого співбрата по ложі.

– Ми хочемо через два тижні дати виставу. Чи не знаєте ви якої-небудь молодої жінки, яка б погодилася взяти роль – дуже легку?

– А чого ж? Можна знайти, – відказав Друе.

Він навіть не встиг подумати, що таких знайомих у нього нема. Просто через свою добросердість він не міг відмовити.

– Так от, слухайте, я вам поясню, в чому річ, – вів далі містер Квінсел. – Ми збираємось придбати нові меблі для ложі. У касі немає зараз достатньої суми, отож ми надумали влаштувати спектакль, щоб дістати трохи грошей.

– Ну що ж, – перебив його Друе, – чудова думка.

– Кілька наших членів дуже талановиті. Візьміть хоча б Гаррі Бербека – він чудово імітує негрів. Мак-Льюїс – чудовий трагік. Ви коли-небудь чули, як він декламує «Понад горами»?

– Ні, не чув.

– Ну, то повірте мені, він читає надзвичайно гарно!

– І ви хочете, щоб я знайшов виконавицю жіночої ролі? – спитав Друе, якому почала вже набридати ця тема. – Яку п’єсу ви збираєтесь ставити?

– «Під ліхтарем», – сказав містер Квінсел, називаючи відому п’єсу Августина Дейлі[3]3
  Дейлі Джон Августин (1838–1899) – американський драматург і режисер.


[Закрыть], яка на той час уже набридла публіці і перейшла до репертуару аматорських вистав, причому всі важкі місця зазнали скорочень, а кількість дійових осіб було зведено до мінімуму.

Друе колись давно бачив цю п’єсу.

– Так, так, – промовив він, – чудова річ. Войа матиме успіх. Ви зберете силу грошей.

– Так, ми сподіваємось, що п’єса піде з успіхом, – відповів містер Квінсел. – То не забудьте ж, – додав він, помітивши, що Друе починає нетерпеливитись, – знайдіть когось на роль Лаури.

– Гаразд, я беру це на себе.

Друе подався геть і забув про цю справу, ледве містер Квінсел встиг договорити. Йому й на думку не спало спитати, коли і куди треба з’явитись.

Але днів через два після того він одержав нагадування: його сповіщали листом, що перша репетиція призначена на наступну п’ятницю і його просять повідомити адресу його знайомої, щоб їй можна було негайно переслати роль.

«Хай йому біс! Кого ж я, справді, знаю? – задумався наш комівояжер і почухав своє рожеве вухо. – Нікогісінько я не знаю, хто б тямив хоч що-небудь у аматорських спектаклях».

Він почав перебирати в пам’яті знайомих жінок і, нарешті, спинився на одній з них, головним чином тому, що вона жила недалеко, на Західній стороні. Він вирішив зайти до неї ввечері. Проте, сівши в конку, що їхала в західпому напрямі, Друе одразу забув про це. Він згадав про свою необачність, тільки прочитавши у «Вечірніх новинах», під рубрикою «Таємні товариства», коротеньку замітку, в якій повідомлялося, що Кестерська ложа ордену Лосів влаштовує шістнадцятого числа в залі Евері спектакль, – буде поставлено п’єсу «Під ліхтарем».

– От так штука! – вигукнув Друе. – А я й забув!

– Про що? – спитала Керрі.

Вони сиділи за маленьким столиком у кімнаті, яка правила за кухню і де Керрі часом що-небудь готувала. Цього вечора їй саме захотілося похазяйнувати, і на столику вже стояла смачна вечеря.

– Та про спектакль у моїй масонській ложі. Вони хочуть виставити п’єсу і просили мене підшукати їм молоду жінку для однієї ролі.

– А що вони збираються ставити?

– «Під ліхтарем».

– Коли?

– Шістнадцятого.

– Ну, і чому ж ти цього не зробив? – спитала Керрі.

– Бо я нікого не знаю, – признався Друе.

Раптом він глянув на неї.

– Слухай, – сказав він, – а може, ти хочеш взяти цю роль?

– Я?. – здивувалась Керрі.– Я ж ие вмію грати!

– Звідки ти знаєш, що не вмієш? – мовив задумливо Друе.

– Я ж ніколи не грала, – відповіла Керрі.

І все ж їй було приємно, що він подумав про неї. Її очі заблищали: адже їй ніщо на світі так не подобалось, як сценічне мистецтво.

А Друе, вірний собі, вхопився за цю думку, бо це був найпростіший вихід для нього:

– Нічого! Це така роль, що ти її чудово зіграєш.

– Ні, я не зумію, – відповіла Керрі нерішуче.

Така пропозиція і вабила, і лякала її.

– А я кажу, що зумієш. І чому б тобі, справді, не спробувати? їм потрібна людина, а для тебе це буде приємна розвага.

– Ах, ні,– відповіла Керрі серйозно.

– А я певен, що тобі сподобається. Скільки разів я бачив, як ти тут витанцьовуєш по кімнаті, наслідуючи акторів, – тому я й запропонував тобі. А розуму в тебе вистачить для цього.

– Та де там! – несміливо протестувала Керрі.

– Ось що я тобі раджу зробити: піди і подивись, як там підуть справи. Для тебе це буде розвага. Інші виконавці навряд чи чогось варті. У них нема ніякого досвіду. Та яке вони мають уявлення про гру на сцені!

Він навіть брови зсунув, подумавши, які вони всі невігласи.

– Налий мені кави, – додав він.

– Ні, Чарлі, я не думаю, щоб я зуміла заграти, – стояла на своєму Керрі.– Невже ти це серйозно говориш?

– Авжеж, що серйозно. Я переконаний, що ти матимеш успіх. І ти хочеш грати, я в цьому певен. Я одразу подумав про це, тільки-но прийшов додому. Тому я й сказав тобі.

– Як, ти казав, називається п’єса?

– «Під ліхтарем».

– І яку роль мені хочуть дати?

– Та однієї з героїнь… я не знаю напевно.

– А що це за п’єса?

– Бачиш, – почав Друе, який не міг похвалитися доброю пам’яттю на такі речі,– там ідеться про дівчину, яку викрадають двоє негідників – чоловік і жінка, що живуть у міських нетрях. Вона, здається, мала гроші, і вони хотіли ті гроші відібрати. Я вже не пригадую, що там іде далі.

– То ти не знаєш, яку роль я гратиму?

– Правду кажучи, ні.– Він трохи подумав. – Стривай, пригадав! Лаура! Так, так, ти маєш бути Лаурою!

– А ти не пригадуєш, що це за роль?.

– Їй-богу, не пам’ятаю, Кед – відповів він. – А мусив би пам’ятати, я ж не раз бачив цю п’єсу. Там є така дівчина, яку викрали ще дитиною… Десь просто на вулиці, чи що… і от на неї й чигають оті двоє злочинців, про яких я тобі казав. – Він замовк, тримаючи перед собою на виделці шматок пирога. – Вона мало не втопилася одного разу… ні, не те!.. Знаєш що, – закінчив він, безнадійно махнувши рукою, – я тобі краще дістану цю п’єсу. Хоч убий, нічого не можу пригадати.

– Я просто не знаю, що робити, – сказала Керрі, коли він замовк. Інтерес до театру і бажання показати себе на сцені боролися в ній з сумнівами і побоюваннями. – Я б спробувала, якщо ти вважаєш, що я зумію.

– Звичайно, зумієш, – підхопив Друе, який, намагаючись її захопити цією думкою, запалився сам. – Невже ти думаєш, що я став би тебе умовляти щось зробити, якби пе був певен, що тебе чекає успіх? От побачиш, яка з тебе добра актриса. І це тільки піде тобі на користь.

– А коли треба туди йти? – спитала Керрі задумливо.

– Перша репетиція у п’ятницю ввечері. Я тобі сьогодні дістану роль.

– Гаразд, – сказала Керрі покірливо. – Я спробую. Але якщо я провалюся, винний будеш ти.

– Ти не можеш провалитись, – запевнив її Друе. – Грай так, як ти робиш це тут. Тримайся невимушено. Все буде добре. Мені не раз спадало на думку, що з тебе вийшла б чудова актриса.

– Справді?

– Авжеж, – потвердив наш комівояжер.

Він і не уявляв собі, виходячи того вечора, яке полум’я розпалив у грудях жінки, що її залишив удома. Керрі була з природи вразлива і сприйнятлива, тобто мала ті якості, які можуть розвинутись у видатний сценічний талант, їй властива була та пасивність душі, яка робила її дзеркалом, що відбивало реальний світ. Вона мала також великий хист до наслідування. Не маючи ніякого досвіду, вона часом дуже вдало відтворювала побачену нею драматичну ситуацію, вдаючи перед дзеркалом різноманітні вирази облич учасників якої-небудь сцени. Вона любила говорити з інтонаціями, властивими трагічним героїням, і повторювати патетичні уривки з п’єс, що особливо її зворушили. Останнім часом їй довелось побачити майстерне виконання ролей інженю[4]4
  Перша коханка (франц.)


[Закрыть] в кількох непоганих п’єсах, і в неї мимоволі з’являлось бажання наслідувати цих артисток; немало часу провела вона в своїй кімнаті, відтворюючи їхні рухи, жести, міміку. Друе кілька разів заставав її за цим заняттям, думаючи, що вона милується собою в дзеркалі; насправді вона тільки пригадувала якийсь особливий вираз чиїхось очей або уст, що їй запам’ятався. Він весело докоряв їй, і Керрі сама стала вважати себе кокеткою, хоч насправді це були тільки перші паростки артистичного таланту, який виявлявся в бажанні відтворити щось гарне, що вразило ії уяву. А треба знати, що в такому прагненні відтворювати життя і таяться зародки драматичного мистецтва.

І тепер, коли Друе похвалив її драматичні здібності, Керрі вся затремтіла від радості. Як полум’я зварює окремі часточки металу в суцільну масу, так його слова з’єднали в одне ціле її розпорошені, уривчасті відчуття, яким вона досі не йняла віри, і сповнили її надією. Як усім людям, їй була властива деяка самопевність. Вона почувала, що змогла б багато зробити, якби їй трапилася нагода. Як часто, дивлячись на пишно вбраних актрис на сцені, вона думала про те, якою б вона була на їхньому місці і яке б це було щастя. Вогні рампи, ефектні ситуації, гарне вбрання, оплески – все це полонило її душу, і врешті вона почала вірити, що й сама могла б грати, сама могла б добитись визнання свого таланту. І ось раптом в словах Друе вона знайшла потвердження цього – виходить, її маленькі імпровізації перед дзеркалом примусили його повірити в її здібності. То була для неї щаслива хвилина.

Коли Друе пішов, вона сіла в своє крісло-гойдалку коло вікна і замислилась. Як завжди, в її уяві усе поставало в значно перебільшеному вигляді. Так, ніби у неї в руці було п’ятдесят центів, а вона розраховувала на тисячу доларів. Вона вже бачила себе в десятках драматичних поз, і чула свій схвильований голос, і цілою істотою вдавала страждання, їй ввижалися чарівні сцени, у яких усі нею захоплювались, всі очі були звернені тільки на неї. Гойдаючись у своєму кріслі, вона переживала то гіркий розпач покинутої, то нестримний гнів одуреної, то гострий біль поразки. В пам’яті поставали усі гарні жінки, яких вона бачила в різних п’єсах, поверталися знову всі пережиті раніше мрії, ілюзії, зв’язані зі сценою, – так повертається до берега хвиля після відпливу. В ній виникали почуття й визрівала рішучість, для яких не було ніяких підстав.

Друе зайшов того дня до масонської ложі і з переможним виглядом походжав туди й сюди, поки не побачив Квінсела.

– А де ж та молода дама, яку ви обіцяли нам знайти? – спитав той.

– Я вже запросив її,– відповів Друе.

– Справді? – вигукнув Квінсел, здивований такою прудкістю. – От і чудово. Де вона мешкає? – і він видобув з кишені записну книжку, щоб негайно надіслати роль.

– Ви хочете послати їй роль? – спитав комівояжер.

– Авжеж.

– Можете дати мені. Я проходжу щоранку повз її будинок.

– А все-таки, яка її адреса? Я питаю на той випадок, якщо треба буде її про щось повідомити.

– Огден-сквер, номер двадцять дев'ять.

– А як її звуть?

– Керрі Маденда, – відповів Друе навмання.

У ложі було відомо, що він неодружений.

– Звучить, як ім’я особи, що вміє грати на сцені, правда? – зауважив Квінсел.

– Маєте рацію.

Друе приніс роль додому і подав її Керрі з таким виглядом, ніби робив їй велику ласку.

– Мені сказали, що це найкраща роль. Як ти гадаєш, вдасться тобі її зіграти?

– Я нічого не можу сказати, поки не перегляну її. Знаєш, тепер, коли я погодилась, я починаю боятись.

– Та годі тобі! Чого там боятись? Усі наші артисти нічого не варті. Куди їм всім до тебе!

– Добре, побачимо, – сказала Керрі. Незважаючи на всі свої побоювання, вона раділа, що одержала роль.

Друе довго ходив по кімнаті, одягався, чепурився і нарешті наважився додати:

– Вони збираються друкувати програму, і я сказав, що тебе звуть Керрі Маденда. Ти нічого не маєш проти?

– Ні, чому ж, – сказала вона, зводячи на нього очі, і подумала, що це трохи дивно.

– Це на той випадок, якщо тобі не дуже пощастить, – додав Друе.

– О, звичайно! – відповіла вона, дуже задоволена такою невластивою йому обачливістю.

– Я не хотів рекомендувати тебе як свою дружину, бо ти почувала б себе ніяково, якби не мала успіху. Мене там усі добре знають. Але ти не турбуйся, ти матимеш успіх. Та ти, мабуть, і не побачиш більше нікого з них.

– Ах, мені все одно! – сказала Керрі відважно.

Вона тепер твердо вирішила спробувати свої сили в дій захоплюючій грі.

Друе зітхнув з полегкістю. Він боявся, що знову почнеться розмова про одруження.

Почавши знайомитися з роллю Лаури, Керрі переконалася, що ця роль уся складається із страждання й сліз. Автор написав її цілком у дусі священних традицій мелодрами, що панували на той час, коли він починав свою кар’єру. Тут було все: і журливі пози, і трепетна музика, і довгі пояснювальні монологи.

– «Бідолаха! – читала Керрі, заглядаючи в текст і патетично розтягуючи слова. – Мартіне, неодмінно дайте йому склянку вина, перш ніж він піде».

Керрі здивувалась, що роль така коротка; вона не знала, що повинна лишатись на сцені, поки інші говорять, і не тільки лишатись, а й погоджувати свою гру з грою інших акторів та з ходом усієї дії.

«Мабуть, я впораюсь», – вирішила вона.

Коли Друе другого дня ввечері повернувся додому, вона була дуже задоволена результатами цілоденного студіювання.

– Ну, як справи, Кедді? – спитав Друе.

– Дуже добре! – відповіла вона, сміючись. – Я вже, здається, майже все вивчила напам’ять.

– Чудово! – мовив він. – Давай-но я послухаю що-небудь.

– О, я просто не знаю, як же так? Раптом устати і почати тут? – мовила вона соромливо.

– А чом би й ні? Тут, по-моєму, це буде легше, ніж там.

– Яв цьому не певна, – відповіла вона.

Кінець кінцем, вона вибрала епізод у бальній залі і прочитала його з великим почуттям. Вона дедалі більше входила в роль і, здавалось, зовсім забула про присутність Друе.

– Дуже добре, – вигукнув він. – Гарно, просто чудово!

Ти знаєш, Кед, ти молодець!

Він був справді зворушений її майстерністю і трагічним виглядом її невеличкої постаті, коли вона заточилася і, як того вимагала її роль, впала непритомна додолу. Він підскочив, підняв її і, сміючись, тримав у обіймах.

– А ти не боїшся, що заб’єшся?

– Анітрохи!

– Ти просто казкова! Ніколи б не повірив, що ти можеш так грати!

– Я й сама не знала! – весело відповіла Керрі і заша-рілась від радості.

– Ну ось, тепер ти можеш не сумніватись, що тебе чекає успіх! – сказав Друе. – От побачиш, усе буде так, як я кажу! Ти не провалишся!

РОЗДІЛ XVII

За брамою. Сяйво надії

Спектакль, що мав відбутися у залі Евері і так захопив Керрі, привернув до себе більшу увагу, ніж спершу гадалося. Молода дебютантка, одержавши роль, на другий день написала Герствудові, що збирається взяти участь у виставі.

«Це цілком серйозно, – писала вона, боячись, що він візьме це за жарт_?– запевняю Вас, я вже й роль одержала».

Читаючи її листа, Герствуд поблажливо посміхнувся.

«Цікаво, що там таке? Треба буде подивитись», – подумав він і одразу ж відповів їй, що, напевне, це буде їй під силу.

«Я певен, що Вас чекає успіх. Неодмінно приходьте завтра ранком у парк, щоб усе мені розповісти», – писав він.

Керрі охоче погодилась і розповіла йому все, що знала.

– Ну що ж, – сказав він, – чудово! Я дуже радий. Я певен, що ви гратимете дуже добре, ви така розумна!

Він і справді ніколи раніше не бачив її в такому піднесеному настрої. Її звичайна меланхолійність зникла на якийсь час. Вона говорила, і очі в неї блищали, а щоки пашіли. Вона вся сяяла з утіхи. Незважаючи на всі свої сумніви, – а їх було безліч, – Керрі була щаслива. Вона не могла стримати свого захоплення цією дрібною подією, такою незначною в чужих очах.

Герствудові подобалось, що Керрі виявляє такі риси. Мабуть, ніщо не знаходить у нас такого відгуку, як честолюбні прагнення інших, бодай у самому зародку. Такі прагнення роблять людину сильною, яскравою, прекрасною.

А Керрі саме відчула дотик цього божественного натхнення. Вопа слухала хвалу обох закоханців, якої ще нічим не заслужила. Почуття до неї, природно, впливало на їхню оцінку того, що вона збиралась робити і робила. Недосвідченість дозволила їй зберегти невгамовну фантазію, яка давала собі волю, хапаючись за кожну соломинку і перетворюючи її на чарівний золотий жезл, що допомагає віднайти скарби життя.

– Стривайте! – сказав Герствуд. – Я, мабуть, знаю когось у цій ложі. Я ж сам належу до ордену Лосів.

– О, він не повинен знати, що я вам про це розповіла!

– Звичайно, – відповів управитель бару.

– Мені б дуже хотілося, щоб ви прийшли на виставу, але я не уявляю, як це можна буде влаштувати, якщо Чарлі сам вас пе запросить.

– Я неодмінно буду там, – ніжно запевнив її Герствуд. – Я зумію влаштувати все так, що він і не догадається, що я дізнався від вас. Покладіться на мене.

Те, що виставою зацікавився Герствуд, мало неабияке значення, бо управитель бару займав серед членів ордену Лосів дуже поважне становище. Він одразу вирішив, що візьме з кількома друзями ложу і замовить для Керрі квіти. Він подбає, щоб вистава була якнайпишніша і любе дівчатко могло показати свій талант.

Днів через два Друе навідався у бар на Адамс-стріт, і Герствуд одразу його помітив. Це було о п’ятій годині, в барі зібралося багато відвідувачів – комерсантів, акторів, директорів різних підприємств, політичних діячів, ціле збіговисько огрядних, рожевощоких добродіїв у шовкових циліндрах, з накрохмаленими манишками, з перснями на пальцях і діамантовими шпильками в галстуках. Біля одного кінця блискучого прилавка ціла компанія крикливо вдягнених спортсменів, жваво розмовляючи, оточила відомого боксера Джона Селлівана. Друе пройшов через бар, весело поглядаючи навколо, у нових жовтих черевиках, що голосно рипіли.

– Сер, – мовив Герствуд, – я вже дивувався, що з вами сталось. Думав, що ви вже поїхали.

Друе засміявся.

– Якщо ви не будете приходити до нас більш регулярно, доведеться вас викреслити із списку постійних клієнтів.

– Нічого не поробиш, – відповів комівояжер. – Я був дуже зайнятий.

Вони неквапливо попрямували до прилавка, протискуючись крізь галасливу юрбу знаменитостей. Елегантний управитель раз у раз тиснув комусь руки.

– Я чув, що ваша ложа влаштовує спектакль? – зауважив Герствуд ніби між іншим.

– Так. А хто вам сказав?

– Та ніхто. Мені прислали два квитки по одному долару. Має бути щось цікаве?

– Не знаю, – відповів комівояжер. – Мене попросили, щоб я знайшов для них кого-небудь на одну з жіночих ролей,

– Я не збираюсь іти, – сказав спокійно Геретвуд, – але, звичайно, внесу гроші. А як там взагалі йдуть справи?

– Та ніби добре. Вони хочуть на виторг від спектаклю придбати меблі.

– Ну що ж, – мовив управитель бару, – побажаємо їм успіху! Ще по одній?

Він не збирався більше нічого говорити з цього приводу. Якщо він тепер прийде на спектакль з кількома друзями, можна буде сказати, що його умовили піти.

Що ж до Друе, то він вирішив, що треба уникнути можливих непорозумінь.

– Моя дівчинка, здається, теж візьме участь у спектаклі,– кинув він, трохи подумавши.

– Та невже? Яким чином?

– Бачите, вони не могли знайти виконавиці на одну роль, попросили мене пошукати, я сказав про це Керрі, і вона хоче спробувати.

– Чудово! – мовив управитель бару. – Це буде для неї приємна розвага. Вона вже коли-небудь грала на сцені?

– Ніколи.

– Зрештою, це не такий уже серйозний спектакль.

– Ну, Керрі не дасть маху! – заявив Друе, якого трохи образили сумніви щодо її артистичного хисту. – Вона дуже швидко входить у свою роль.

– Та невже? – промовив Геретвуд.

– Так, запевняю вас; вона мене просто здивувала вчора ввечері, слово честі.

– Треба буде її підбадьорити, – сказав управитель бару. – Я подбаю про квіти.

Друе усміхнувся, зворушений такою добросердістю.

– А після вистави можна буде повечеряти втрьох.

– Я думаю, що вона добре гратиме, – сказав знову Друе.

– Треба буде подивитись на неї. Звичайно, вона гратиме добре. Ми її примусимо! – і Геретвуд усміхнувся своєю легенькою, швидкою усмішкою, добродушною і водночас лукавою.

А Керрі в цей час була на першій репетиції. Тут порядкував містер Квінсел, якому допомагав містер Мілліс, молодик із сценічним стажем, щоправда, ніколи належно не оціненим. Він тримався діловито й упевнено, майже грубо, забуваючи, що ті, кого він пробував навчати, – аматори-добровольці, а не його наймані підлеглі.

– Слухайте, міс Маденда, – звернувся він до Керрі, коли вона спинилась, не знаючи, в який бік іти, – ви довго збираєтесь отак стояти? Надайте ж відповідного виразу сво-ему обличчю! Запам’ятайте: ви стурбовані появою незнайомця. Ось як ви повинні йти! – і він пішов по сцені, зовсім зігнувшись і знітившись.

Керрі це не вельми сподобалось, але вона дуже ніяковіла в новому оточенні, серед чужих людей, схвильованих, як і вона, і була готова робити все, що скажуть, аби тільки не провалитись. Вона пройшлася по сцені, як їй було паказано, повторюючи рухи свого наставника і почуваючи, що це зовсім не те, що потрібно.

– Ви, місіс Морган, – звернувся режисер до молодої дами, яка мала виконувати роль Перл, – сідайте ось тут. Ви, містере Бамбергер, стійте тут, ось так! Ну, тепер говоріть!

– «Поясніть», – ледве чутно промовив містер Бамбергер. Йому припала роль Рея, закоханого в Лауру; цей персонаж, людина світська, вагається в своєму намірі одружитися з нею, коли дізнається, що вона безрідна сирота.

– Ні, заждіть… що там у вас у тексті?

– «Поясніть», – повторив містер Бамбергер, напружено дивлячись у свою роль.

– Так, – зауважив режисер, – але там сказано також, що ви вражені. Повторіть ще раз, але постарайтеся мати вражений вигляд.

– «Поясніть!» – гукнув містер Бамбергер щосили.

– Ні, ні, це нікуди не годиться! Скажіть ось так: «Поясніть!»

– «Поясніть!» – промовив містер Бамбергер, намагаючись наслідувати режисера.

– Так краще. Далі!

– «Одного вечора, – заговорила місіс Морган, до якої дійшла черга, – батько і мати зібралися в оперу. Коли вони переходили Бродвей, їх, як звичайно, оточила юрба дітей, що просили милостині…»

– Заждіть! – кинувся до неї режисер, піднявши вгору руку. – Вкладайте більше почуття в свої слова!

Місіс Морган глянула на нього так, ніби чекала, що він її вдарить. В її очах спалахнуло обурення.

– Не забувайте, місіс Морган, – додав режисер, не звертаючи ніякої уваги на її погляд, але все ж трохи змінюючи тон, – що ви розповідаєте зворушливу подію. Мається на увазі, що ви розповідаєте прикрі для вас речі. Тут потрібне почуття, схвильованість, ось так: «…їх, як звичайно, оточила юрба дітей, що просили милостині».

– Гаразд, – холодно промовила місіс Морган.

– Ну от, тепер кажіть далі.

–. «Коли мати опустила руку в кишеню, шукаючи дрібних грошей, її пальці доторкнулися до холодної тремтячої руки, яка схопила її гаманець».

– Дуже добре! – перебив її режисер, багатозначно киваючи головою.

– «Кишеньковий злодій! Оце так!» – загорлав свою репліку містер Бамбергер.

– Ні, ні, містере Бамбергер, – поправив режисер, підбігаючи до нього, – не те. «Кишеньковий злодій! Оце так!» Ось як треба.

– Чи не здається вам, – мовила несміливо Керрі,– що було б краще, якби ми спершу просто пройшли наші ролі, щоб переконатися, що ми їх знаємо? Це теж було б нам корисно.

Вона помітила, що не всі учасники спектаклю знають свої репліки, не кажучи вже про те, який вираз вони мають надати своєму обличчю.

– Дуже добра думка, міс Маденда, – мовив містер Квін-сел. Він сидів осторонь, спокійно спостерігаючи репетицію, і час від часу вставляв свої зауваження, на які режисер не звертав ніякої уваги.

– Ну що ж, і справді це буде корисно, – погодився збентежений режисер.

Потім він раптом прояснів і з авторитетним виглядом заявив:

– Давайте пройдемо ролі швиденько, але намагаючись говорити з експресією!

– Добре, – сказав містер Квінсел.

– «Моя мати, – вела далі місіс Морган, поглядаючи то на містера Бамбергера, то в свою роль, – схопила цю маленьку ручку і стиснула її так міцно, що почувся тихий, придушений стогін. Озирнувшись, мати побачила біля себе маленьку дівчинку в лахмітті».

– Дуже добре, – промовив режисер, якому тепер нічого було робити.

– «Злодійку!» – вигукнув містер Бамбергер.

– Голосніше! – зауважив режисер. Він ніяк не міг посидіти мовчки.

– «Злодійку!» – заверещав бідний Бамбергер.

– «Так, злодійку, але їй було не більше шести років, а обличчя в неї було як у янголяти. – «Стій! – крикнула моя мати. – Що ти робиш?» – «Я хотіла украсти», – відповіла дитина. «Хіба ж ти не знаєш, що недобре так робити?» – спитав мій батько. «Ні,– відповіла дівчинка, – я знаю, що жахливо бути голодною!» – «Хто послав тебе красти?» – спитала моя мати. «Вона… ось там, – мовила дитина, показуючи на страхітливу жінку, що стояла у сусідньому підворітті і раптом кинулася тікати по вулиці.– Це стара Іуда, – додала дівчинка».

Місіс Морган читала це все досить безбарвно, і режисер був у розпачі. Він неспокійно походжав туди й сюди і, нарешті, наблизився до містера Квінсела-

– Якої ви думки про них? – спитав він.

– О, я певен, що нам вдасться їх вимуштрувати, – відповів містер Квінсел бадьорим голосом людини, що не пасує перед труднощами.

– Не знаю, – сказав режисер. – Оцей Бамбергер, по-моєму, зовсім не годиться в коханці.

– Кращого немає,– відповів Квінсел і звів очі до неба. – Гаррісон підвів мене в останню хвилину. Де ж ми тепер візьмемо когось іншого?

– Не знаю, – повторив режисер. – Боюсь, що з нього нічогісінько не вийде.

У цю мить Бамбергер вигукнув:

– «Перл, ви смієтеся з мене!»

– Ось, будь ласка! – прошепотів режисер, затуляючи рота рукою. – Боже мій! Ну що можна зробити з людиною, яка так розтягує фрази?

– Зробіть, що можете, – потішив його Квінсел.

Репетиція тривала, і ось настав момент, коли Лаура (Керрі) входить у кімнату, щоб усе розповісти Реєві. Цей останній, дізнавшись від Перл про походження Лаури, написав листа, в якому зрікається її, але не встиг його послати. Бамбергер тільки що закінчив репліку Рея:

– «Треба йти звідси, поки вона не повернулась. Її кроки! Пізно!»—і він мне свій лист, намагаючись засунути його в кишеню.

В цю мить Керрі ніжно починає:

– «Рею!»

– «Міс… міс Кортленд…» – ледве чутно пробелькотів Бамбергер.

Керрі подивилась на нього і раптом забула про всіх і все. Вона почала входити в роль. На устах її з’явилась байдужа усмішка, вона відвернулась, як зазначалося в ремарці, і підійшла до вікна з таким виглядом, ніби перед нею нікого не було. Все це вона зробила так граціозно, що не можна було не замилуватися нею.

– Хто така ця жінка? – спитав режисер, спостерігаючи сцену між нею і Бамбергером.

– Міс Маденда, – сказав Квінсел.

– Я знаю, як її звуть, – відповів режисер, – але хто вона, чим займається?

Не знаю, – промовив Квінсел. – Це знайома одного а членів ложі.

– У всякім разі, вона кмітливіша за всіх інших і, очевидно, її цікавить те, що вона робить.

– І до того ж гарненька, еге ж? – сказав Квінсел.

Режисер відійшов, нічого не відповівши.

У другій сцені, на балу, Керрі грала ще краще і заслужила усмішку режисера; він навіть підійшов і заговорив до неї.

– Ви вже виступали коли-небудь на сцені? – запитав вій ласкаво.

– Ні,– відповіла Керрі.

– Ви так добре граєте, що я подумав, що, мабуть, у вас є вже якийсь сценічний досвід.

Керрі тільки всміхнулась зніяковіло.

Він відійшов від неї і став слухати Бамбергера, що мляво цідив якусь палку репліку.

Місіс Морган помітила цю сценку, і її чорні очі спалахнули заздрістю й злістю.

«Мабуть, якась нікчемна актриска», – зловтішно подумала вона і пройнялася зневагою і ненавистю до Керрі.

Перша репетиція закінчилась, і Керрі повернулася додому, почуваючи, що не осоромилась. Слова режисера ще бриніли в її вухах, і їй не терпілось швидше поділитися своєю радістю з Герствудом. Хай знає, що вона грала добре! Друе теж мав про все дізнатись, і Керрі ледве могла дочекатися, поки він запитає, але гордість не дозволила їй почати самій. Та думки комівояжера були цього вечора зайняті чимсь іншим, і сценічні успіхи Керрі зовсім не цікавили його. Він не підтримав розмови на цю тему і тільки вислухав те, що вона сама йому розповіла. А Керрі одразу втратила красномовність. Він був певний, що в неї все піде добре, і йому вже не було про що турбуватись. А її гнітила і дратувала його байдужість, і тим палкіше хотілося побачити Герствуда. Він здавався їй єдиним другом у всьому світі. На ранок у Друе раптом прокинувся інтерес до її справ, але було вже пізно.

Вона одержала від Герствуда милого листа, в якому він писав, що в той час, коли їй буде вручено цього листа, він чекатиме її в парку. Вона прийшла, і він зустрів її, сяючи, наче ранішнє сонце.

– Ну що, кохана, – спитав він, – як ваші успіхи?

– Непогано, – відповіла вона, все ще трохи стримано, пам’ятаючи про байдужість, виявлену Друе.

– Розкажіть мені все, як було. Вам сподобалось?.

Керрі почала описувати подробиці репетиції і чимраз більше запалювалась.

– Це чудово! – вигукнув Герствуд. – Я дуже радий за вас. Неодмінно прийду подивитись, як ви граєте. Коли наступна репетиція?

– У вівторок, – сказала Керрі,– але на репетиції нікого не пускають.

– Ну, мені, я думаю, вдасться туди дістатися, – промовив Герствуд багатозначно.

Його увага цілком утішила й розвеселила її, проте вона примусила його пообіцяти, що на репетицію він не прийде.

– Зате ви повинні як слід постаратися і порадувати мене своєю грою, – сказав він, щоб її ще більше заохотити. – Пам’ятайте: я хочу, щоб ви мали великий успіх. Ми подбаємо, щоб вистава була вдалою, зробіть і ви з свого боку ге, що від вас залежить.

– Постараюсь, – відповіла Керрі, щаслива й закохана, як ніколи.

– Який ви молодець! – захоплено вигукнув Герствуд і піжно насварився на неї пальцем. – Глядіть же, – додав він, – все, що від вас залежить!

– Неодмінно! – кинула вона на прощання.