Текст книги "Сестра Керрі"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 32 страниц)

РОЗДІЛ XXXIX

Світло й тіні. Шляхи розходяться

Але та Герствудова рішучість мала один лише наслідок: він щодень більше впевнявся, що сьогодні можна ще не починати шукання. Що ж до Керрі, то вона прожила тридцять днів у гірких душевних муках. Вона чимдалі гостріше потребувала дечого з одягу й чимдалі дужче хотілось їй купити деякі оздоби, а тим часом Керрі бачила: хоч скільки вона працюватиме, їй не пощастить нічого витратити на себе.

Під тиском цих турбот тануло співчуття, яке розбудив у ній Герствуд своїм благанням підтримати його. Тим більше, що Герствуд знову про своє прохання не згадував, а бажання причепуритись не згасало й на хвильку. їй чимраз нестримніше хотілось задовольнити його, хотілось, щоб Герствуд не заважав їй у цьому.

А Герствуд, коли в нього лишилось останніх десять доларів, подумав, що треба мати хоч якісь кишенькові гроші, щоб не залежати від Керрі в таких дрібницях, як трамвай, гоління і таке інше; і тому, маючи ще цю суму, він заявив, що в нього вже нема нічого.

– У мене вже все, – сказав він Керрі одного разу. – Я заплатив за вугілля сьогодні вранці, і зосталось тільки центів десять-п’ятнадцять.

– У мене в гаманці є трохи грошей.

Герствуд узяв і пішов купувати бляшанку томатів. Керрі заледве відчула, що це початок нового ладу. Він вийняв з гаманця п’ятнадцять центів і купив томати. Так пішло і далі, аж одного разу Керрі раптом згадала, що повернеться додому перед самим обідом.

– У нас уже зовсім немає борошна, – сказала вона. – Тобі доведеться купити сьогодні. І м’яса теж треба взяти. Ти нічого не маєш проти смаженої печінки з салом?

– Не заперечую, – відповів Герствуд.

– Ну, то купи півфунта або три чверті фунта печінки.

– І півфунта буде досить, – поквапився сказати Герствуд.

Керрі розкрила гаманець, вийняла і поклала на стіл півдолара. Він удав, ніби не помічає.

На ці гроші було куплено борошно, яке у всіх крамницях продавалося розважене в мішечках по три з половиною фунта й коштувало тринадцять центів; п’ятнадцять центів було заплачено за півфунта печінки й сала. Куплене і решту грошей– двадцять два центи – Герствуд поклав на кухонний стіл, де Керрі й знайшла все. Її уваги не минуло, що решту повернуто повністю. Їй стало сумно на думку про те, що він,

власне, не хоче від неї нічого, крім їжі. Може, вона несправедлива до нього… Він ще знайде роботу… А вад же в нього ніяких.

Але того ж вечора, коли Керрі входила в театр, її випередила одна з артисток кордебалету у новенькому чепурному костюмі з рябенької шерсті, який дуже сподобався Керрі. На грудях у молодої жінки красувався пучечок фіалок, і настрій у неї, видимо, був якнайкращий. Поминаючи Керрі, вона добродушно всміхнулась їй, показавши білі зуби, і Керрі відповіла їй усмішкою.

«Вона може собі дозволити добре вдягатись, – подумала Керрі.– І я теж могла б, якби мої гроші лишались мені. А в мене немає навіть порядного бантика до блузки».

Вона виставила вперед ногу і задумливо поглянула на свій черевик.

«У суботу неодмінно куплю собі нові черевики, хай буде, що буде!»

Одна з найвродливіших і наймиліших хористок устигла сприязнитися з Керрі, бо ніщо в ній не відстрашувало дівчину. Це була маленька весела Манон, що не дуже зважала на сувору суспільну мораль, однак була добра й співчутлива до своїх ближніх.

Хоч їм майже не дозволялось розмовляти, хористки все ж мали змогу часом перекинутися словом.

– Правда, жарко сьогодні? – промовила ця дівчина.

Вона була в трико тілесного кольору, з золотим шоломом

на голові й блискучим щитом у руках.

– Таки жарко, – відповіла Керрі, зрадівши, що комусь захотілось з нею поговорити.

– Я вже просто спеклася, – вела далі дівчина.

Керрі глянула на її вродливе личко з великими блакитними очима і побачила, що воно всіяне дрібними краплинками поту.

– Мені ще ніколи не доводилось стільки марширувати, як у цій опереті! – додала хористочка.

– А ви вже виступали в інших? – спитала Керрі, дивуючись, що це дівча має досвід.

– Дуже багато! – промовила та. – А ви хіба ні?

– Ні, я вперше виступаю.

– Справді? А мені здавалося, що я вже бачила вас тут, коли ставили «Друга королеви».

– Ні,– відповіла Керрі, хитаючи головою, – тільки не мене.

Розмову перервав грім оркестру і шипіння сліпучого карбідного світла, запаленого за кулісами. Кордебалет кликали на вихід. Нагоди для розмов більше не трапилось, але на другий вечір, коли вони готувалися до виходу на сцену, маленька хористка знову з’явилась біля Керрі.

– Я чула, що наша трупа через місяць вирушає в турне, – повідомила вона.

– Невже? – перепитала Керрі.

– Так. А ви поїдете?

– Не знаю. Якщо мене візьмуть, то, мабуть, поїду.

– О, звичайно, візьмуть. Ну, а я не поїду. Надбавки вони не дадуть, а в дорозі доводиться проживати все до цента. Я ніколи не виїжджаю з Нью-Йорка. Театрів тут вистачає.

– І ви завжди знаходите інше місце?

– Звичайно! У цьому місяці якраз відкривається один новий театр на Бродвеї. Якщо наша трупа і справді поїде, я спробую влаштуватись туди.

Керрі слухала, дедалі більше зацікавлюючись. Виходить, влаштуватись не так уже й важко. Може, і їй вдасться знайти інше місце, якщо ця трупа виїде.

– А платять скрізь однаково? – спитала вона.

– Так, більш-менш однаково. Часом вдається одержувати трохи більше. Тут платять небагато.

– Я одержую дванадцять, – сказала Керрі.

– Та невже? – здивувалася дівчина. – Мені платять п’ятнадцять, а ви ж зайняті більше, ніж я. Ну, я б на вашому місці цього не стерпіла. Вам просто платять менше, бо ви не знаєте, що це мало. Ви теж повинні одержувати п’ятнадцять.

– Але ж мені не дають! – сказала Керрі.

– Ну, в іншому місці ви одержите більше, якщо захочете! – запевнила дівчина, якій Керрі дуже сподобалась. – У вас добре виходить, і режисер це бачить.

Керрі і справді, сама того не знаючи, приємно вирізнялася з-поміж хористок. В ній не було ні кривляння, ні зарозумілості.

– То ви вважаєте, що в театрі на Бродвеї я могла б одержувати більше?

– Атож! – відповіла дівчина. – Переходьте разом зі мною. Домовлятимусь я сама.

Керрі слухала все це із щирою вдячністю. Їй дуже подобалася ця маленька войовниця рампи. Вона здавалась такою досвідченою і впевненою в собі у своєму сухозлотному шоломі й військовому уборі.

«Якщо я завжди зможу так знаходити роботу, то за майбутнє можна це боятись», – думала Керрі.

І все ж ранками, коли їй доводилось братися до своїх господарських обов’язків і бачити Герствуда, який тільки те й робив, що сидів, наганяючи смуток усім своїм виглядом, Керрі мимоволі нарікала на свою гірку й безпросвітну долю. Правда, Герствуд купував харчі так ощадливо, що на їжу в них виходило дуже мало, а тому вистачило б, мабуть, і на квартиру, зате ні на що інше не лишалось нічого. Керрі все ж купила собі черевики і ще деякі дрібниці, і проблема сплати за квартиру дуже ускладнилась. Приблизно за тиждень до фатального дня Керрі раптом зрозуміла, що грошей їм не вистачить.

– Боюсь, що не буде чим заплатити за квартиру! – вигукнула вона за сніданком, заглянувши у свій гаманець.

– Скільки ж у тебе зосталось? – спитав Герствуд.

– У мене ще є двадцять два долари, але треба ж на них прожити цілий тиждень, а якщо я витрачу на це ті гроші, які одержу в суботу, то нічого не залишиться на той тиждень. Скажи, цей твій знайомий одкриє свій готель у цьому місяці?

– Мабуть, – відповів Герствуд. – Принаймні він так казав. Ти не турбуйся, – додав він трохи згодом. – Може, крамар згодиться почекати. Напевне згодиться. Ми так давно в нього купуємо, що він повірить нам на один-два тижні.

– Ти гадаєш? – спитала вона.

– Я певен.

Герствуд того ж дня зайшов у крамничку по фунт кави і сказав, дивлячись крамареві Еслоджу просто в вічі:

– Якщо ви не заперечуєте, ми будемо розплачуватись завжди в кінці тижня.

– Гаразд, гаразд, містере Вілер, – відповів містер Еслодж. – Чом би й ні?

Герствуд, тактовний і в нужді, не додав більше нічого. Все вийшло дуже просто. Він подивився крізь розчинені двері на вулицю, потім узяв зважену каву і пішов. Так почалася гра людини, яка докотилась до краю.

Плату за квартиру було внесено, і надійшла черга крамаря. Герствуд викрутився, заплативши із своїх десяти доларів, а в кінці тижня одержав гроші від Керрі. Наступний розрахунок з крамарем він затяг на один день і так незабаром повернув свої десять доларів, а Еслодж відтоді одержував по суботньому рахунку в наступний четвер або п’ятницю.

Усі ці клопоти непокоїли Керрі, їй нестерппо хотілось, щоб сталася нарешті якась зміна. Герствуд нібито не розумів, що вона теж мас на щось право. Він розподіляв її заробіток так, щоб вистачило на все, але наче й не думав про те, щоб і самому вносити щось.

«Він мені каже, щоб я не турбувалась! – думала Керрі.– Та якби він сам турбувався хоч трохи, то не сидів би отут, склавши руки і чекаючи від мене допомоги. Він би знайшов хоч яку-небудь роботу. Щоб чоловік за сім місяців не знайшов роботи при бажанні!»

Вигляд Герствуда, який цілими днями не виходив з дому, завжди неохайний, завжди похмурий, примушував Керрі шукати розваги десь в іншому місці. Двічі на тиждень у театрі бували денні вистави, тоді Герствуд мусив обмежуватись холодною закускою, яку він сам собі готував. Інші два дні відбувались репетиції, що починались о десятій і тривали звичайно до першої години дня. Крім того, Керрі почала заходити до двох-трьох хористок, у тому числі й до блакитноокої войовниці в золотому шоломі. Це було приємно і трохи розважало її, допомагаючи забувати похмуру нудьгу власної домівки, де засів чоловік.

Блакитнооку войовницю звали Осборн – Лола Осборн. Вона жила на Дев’ятнадцятій вулиці, недалеко від Четвертої авеню, в тому кварталі, що тепер весь зайнятий конторами. Там у неї була затишна кімнатка, вікнами на низку задніх дворів, де росло багато тінистих дерев.

– Хіба ваша сім’я не в Нью-Йорку живе? – спитала її якось Керрі.

– Так, але я не можу ужитися зі своїми старими. Вони завжди вимагають, щоб я робила те, що їм подобається. А ви теж тутешня?

– Так, – відповіла Керрі.

– Живете з сім’єю?

Керрі посоромилась сказати, що вона одружена. Вона стільки говорила про те, що хотіла б мати більшу платню, так турбувалася своїм майбутнім, що тепер, коли її спитали навпростець, не змогла признатися.

– Ні, я живу у родичів, – відповіла вона.

Міс Осборн вирішила, що Керрі, як і вона сама, може вільно розпоряджатися своїм часом. Вона завжди умовляла Керрі залишитись у неї, піти разом пройтися і таке інше, і Керрі, кінець кінцем, почала спізнюватись на обід. Герствуд помітив це, але його становище не дозволяло йому сваритися з нею. Кілька разів вона приходила так пізно, що ледве встигала нашвидку зготувати яку-небудь страву і вже поспішала до театру.

– У тебе і в другій половині дня теж бувають репети-ції? – спитав її якось Герствуд, намагаючись приховати гіркі і прикрі підозри, що його опанували.

– Ні, я тепер підшукую собі інше місце, – відповіла Керрі.

То була почасти й правда, але більше вимовна. Вона побувала з міс Осборн у режисера, що збирався відкрити нову оперету на Бродвеї, і звідти обидві повернулись до Лоли, де вони сиділи і перед тим з третьої години.

Це Герствудове запитання Керрі сприйняла як замах на свою свободу. Вона ніби не помічала, що весь час була досить вільна у своїх вчинках. Нам завжди найдорожча нова, щойно здобута свобода, і ми оберігаємо її найревніше.

Герствуд добре розумів це все, він був досить спостережливий. Проте в нього ще вистачало порядності не протестувати одверто. У своїй незбагненній апатії він тільки покірливо споглядав, як Керрі поволі йде з його життя; так само покірливо, як пропускав усі можливості стати на ноги. Все ж він не міг утриматись від протесту й причіпок, кволих, набридливих і марних, від яких прірва між ними тільки ширилася.

Одного разу, саме в той час, антрепренер, дивлячись з-за куліс на яскраво освітлену сцену, де, кордебалет, виблискуючи костюмами, виконував один із своїх номерів, спитав балетмейстера:

– Хто це така, четверта з правого боку, ота, що зараз повертається сюди обличчям, у кінці?

– А, – сказав балетмейстер, – це міс Маденда.

– Вона гарненька. Чом ви не поставите її на чолі цього ряду?

– Добре, можна буде це зробити, – погодився той.

– Неодмінно! Вона куди краща, ніж та, що тепер іде попереду.

– Гаразд, я так і зроблю.

На другий день Керрі покликано так, ніби вона в чомусь схибила.

– Сьогодні ви поведете свій ряд, – сказав балетмейстер.

– Слухаю, сер! – відповіла Керрі.

– Та жвавіше, – додав він. – Нам потрібна жвавість.

Керрі здивувалась цій зміні і подумала, що дівчина, яка досі очолювала колону, мабуть, хвора. Але зараз же, побачивши її в ряду, та ще з незадоволеним обличчям, Керрі догадалась, що це відзнака.

Вона вміла з особливою грацією схилити голівку вбік, а її руки не висіли, мов неживі, навпаки, вони ніби брали участь у танці. На чолі ряду вона проявила себе ще краще.

– Ця дівчина вміє триматись, – сказав антрепренер іншим разом.

Йому навіть захотілось поговорити з нею, і якби не його неухильне правило не заводити нічого з хористками, – він би неодмінно підійшов до неї, відкинувши всяку пиху.

– Поставте її на чолі білої колони! – сказав він балетмейстерові.

Біла колона складалася з двадцятьох дівчат, одягнених у сніжно-білі фланелеві вбрання зі срібною і блакитною облямівкою. Проводирка цієї колони виблискувала тими ж кольорами, але мала ще й срібні еполети та поясок з коротенькою шпагою при боці. Керрі одержала всі ці аксесуари і через кілька днів з’явилась у них на сцені, пишаючись своїми новими лаврами. А найприємніше було те, що платня її зросла з дванадцяти до вісімнадцяти доларів.

Герствуд про це так і не дізнався.

«Не буду віддавати йому всі гроші! – вирішила Керрі.– Я й так досить плачу. Мені треба стільки придбати з одягу!»

Вона й справді за другий місяць служби в театрі понакуповувала собі дуже багато, не дбаючи про наслідки такого марнотратства. Адже наближався день сплати комірного, та й борги в усіх сусідніх крамницях росли. Але Керрі вирішила надалі більше зважати на себе.

Насамперед вона пішла купувати блузку і зразу побачила, як мало можна придбати за те, що в неї лишається, і як багато можна було б справити обнов, якби їй лишалась ціла її платня. Вона забувала, що якби вона жила сама, їй довелося б платити за помешкання й харчі; навпаки, вона уявляла, що всі свої вісімнадцять доларів до останнього цента вона могла б витрачати на одяг і на свої примхи.

Нарешті вона спинила свій вибір на такій блузці, яка поглинула не тільки всю її надбавку, але й дещо від дванадцяти доларів. Вона розуміла, що зайшла надто далеко, але жіноча любов до оздоб узяла гору. На другий день Герствуд сказав:

– Ми винні крамареві за цей тиждень п’ять доларів сорок центів.

– Що ти кажеш? – промовила Керрі, ледь насупившись.

Вона взялася за гаманець, щоб віддати йому гроші.

– У мене всього вісім доларів двадцять центів.

– Ми ще винні за молоко шістдесят центів, – додав Герствуд.

– Так, і ще ж за вугілля не заплачено, – згадала Керрі.

Герствуд не сказав більше нічого. Він бачив обнови, які вона купувала, бачив, що вона починає нехтувати свої гос

подарські обов’язки і користується кожною нагодою, щоб зникнути з дому і не повернутися вчасно. Він почував, що все це не скінчиться добром.

А вона раптом промовила:

– Я просто не уявляю, як все тягтиму. Я так мало заробляю.

То був прямий виклик, і Герствудові довелося прийняти його. Він змусив себе лишитись спокійним.

– Я зовсім не хочу від тебе, щоб ти все тягла. Я тільки прошу допомогти мені трохи, доки я не знайду якусь роботу.

– Авжеж, авжеж! – відповіла Керрі.– Я вже не вперше це чую. Але мого заробітку не вистачає на все. Я просто не знаю, що мені робити.

– Але ж я старався знайти роботу! – вигукнув він. – Чого ж ти ще хочеш від мене?

– Мабуть, не дуже ти старався, – не вгавала Керрі.– Я ж ось, бачиш, знайшла.

– Але ж кажу тобі, я робив, що міг, – відповів Герствуд.

Він так розсердився, що насилу стримував гострі слова.

– Можеш не колоти мені очі своїми успіхами, – провадив він. – Все, про що я прошу, це трохи допомогти мені, поки я знайду якусь роботу. Я ще не зовсім пропаща людина. Я ще стану на власні ноги.

Він намагався говорити спокійно, але в голосі його чулося тремтіння.

Гнів Керрі миттю вщух. їй стало соромно.

– Ну, гаразд, ось гроші,– промовила вона, висипаючи на стіл все, що було в гаманці.– Тут не вистачить на все. Але якщо вони почекають до суботи, тоді можна буде розплатитись.

– Нащо мені всі,– сумно відповів Герствуд. – Я тільки хочу заплатити крамареві.

Керрі сховала гроші і рано заходилась готувати обід, щоб устигнути подати його вчасно. Після своєї вихватки вона почувала себе трохи ніяково і хотіла якось спокутувати цю прикрість.

Але незабаром до кожного з них повернулися ті самі думки.

«Вона заробляє більше, ніж каже, – думав Герствуд. – Запевняє, ніби одержує тільки дванадцять доларів, але хіба ж на ці гроші можна стільки купити? Та нехай собі! Хай собі робить зі своїми грішми, що хоче. Ось я цими днями знайду собі якесь діло, і тоді нехай іде к бісу!»

Ці думки були навіяні гнівом, проте вони показували, як могли надалі розвинутись їхні взаємини.

«Нехай собі! – думала Керрі.– Давно треба було його примусити вийти з дому і взятися за щось. Це несправедливо, щоб я працювала на нього».

В цей час Керрі познайомилася з кількома юнаками, друзями міс Осборн. Це були безтурботні веселуни. Одного разу вони заїхали за міс Осборн серед дня, запрошуючи її покататися. Керрі саме була в неї.

– Їдьмо з нами! – сказала їй Лола.

– Ні, я не можу, – відповіла Керрі.

– Та їдьмо ж! Ну, чим це ти зайнята?

– Мені треба до п’ятої бути вдома, – сказала Керрі.

– Навіщо?

– Та до обіду.

– Вони почастують нас обідом, – запевнила Лола.

– Ах, ні,– не здавалась Керрі,– я не поїду. Не можу я.

– Ну, їдьмо, прошу тебе! Це такі милі хлоп’ята. Ми тебе привеземо вчасно додому, ось побачиш. Тільки покатаємось по Центральному парку.

Керрі хвилинку подумала і нарешті здалася.

– Але пам’ятай, я повинна бути дома о пів на п’яту, – сказала вона.

Та Лола пустила це повз вуха.

Після свого досвіду з Друе і Герствудом Керрі трохи цинічно ставилась до молодиків, особливо до веселих і легковажних. Вона почувала себе старшою за них. Їхні компліменти часом здавались їй наївними. А втім, вона ще була молода душею й тілом, і молодість вабила її.

– О міс Маденда, не турбуйтесь, ми повернемося вчасно! – мовив один з юнаків, уклоняючись їй. – Невже ви гадаєте, що ми посміємо затримати вас?

– Та хто вас знає,– відповіла Керрі, осміхаючись.

І вони поїхали кататись. Керрі придивлялась до елегантної публіки, а молодики розважались веселими балачками і тими слабенькими жартами, що в таких колах вважаються дотепними. Перед очима Керрі парадною процесією тяглись екіпажі, від брами на П’ятдесят дев’ятій вулиці повз Музей мистецтв, до виїзду на розі Сто десятої вулиці і Сьомої авеню. Її знов причарувала виставка розкошів – вишуканих костюмів, багатої збруї, баских коней, одне слово, краса, що панувала тут. Майнув і спогад про прикрощі злиднів, але все ж вона забула на якийсь час свої власні турботи, забула й Герствуда. А він чекав її – минула четверта, п’ята, нарешті, шоста. Уже посутеніло, коли він підвівся із свого крісла.

– Виходить, вона й не збирається повертатись додому! – промовив він похмуро.

«Таке життя! – думалось йому. – їй усміхається доля, а я– я тут ні до чого».

Керрі помітила, що спізнюється, тільки о чверть на шосту, коли екіпаж був далеко від дому, на Сьомій авеню, поблизу річки Гарлем.

– Котра година? – спитала вона. – Мені вже час повертатись.

– Чверть на шосту, – відповів її кавалер, глянувши на свій гарний годинник з відкритим циферблатом.

– О боже! – вигукнула Керрі, але враз відкинулась назад і додала, зітхаючи: – Нічого не вдієш, хоч плач, хоч не плач. Однаково вже пізно!

– Та звичайно ж! – промовив юнак, що йому ввижались принадні картини інтимного обіду і такої жвавої розмови, яка могла б привести до нової зустрічі після спектаклю. Керрі йому дуже сподобалась.

– А тепер їдьмо до «Дельмоніко», треба підкріпитись, правда, Орріне?

– Авжеж! – весело погодився Оррін.

Керрі подумала про Герствуда. Досі вона ще ніколи не пропускала обіду без поважної причини.

Вони поїхали назад, і о чверть на сьому сиділи за обіднім столом. Керрі прийшли на пам’ять відвідини ресторану «ІІІеррі», і цей спогад пробудив невеселі думи. Вона згадала місіс Венс, яка після прийому, влаштованого їй Герству-дом, більше не з’явилася, згадала і Еймса.

Думки її зосередились на цьому образі, що залишив глибокий і чистий слід у її душі. Він любив кращі книжки, ніж ті, які вона читала, знався з кращими людьми, ніж їй доводилося зустрічати. Його ідеали знайшли відгук у її серці.

«Яке щастя бути доброю актрисою», – виразно пригадалося їй.

А вона яка актриса?..

– Про що ви замислились, міс Маденда? – спитав її веселий кавалер. – Давайте, я спробую відгадати.

– О ні, і не пробуйте, – відповіла Керрі.

Вона відігнала свої думки і взялася за їжу. їй пощастило трохи забутись і розвеселитись. Однак на пропозицію зустрітись після спектаклю вона заперечливо похитала головою.

– Ні,– сказала вона, – не можу. Я вже раніше умовилась і буду зайнята після спектаклю.

– О, прошу вас, міс Маденда! – благав юнак.

– Ні,– промовила Керрі.– Не можу. Це дуже мило з вашого боку, але я прошу вас мені вибачити.

Юнак був у розпачі.

– Нічого, не журись, – шепнув йому приятель. – Ми все ж спробуємо навідатись після спектаклю. Може, вона передумає!