Текст книги "Сестра Керрі"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 32 страниц)

Керрі все йшла вперед, перейшла через міст і звернула на П’яту авеню. Вулиця нагадувала в цьому місці глибоку ущелину з рудого каміння й темно-червоної цегли. Широкі вікна сяяли чистотою. З гуркотом проїздили валки фургонів. Чоловіки, жінки, молодь і діти заповнювали вулиці, поспішаючи в усі боки. Керрі зустрічала таких же молоденьких дівчат, як і сама, і в їхніх поглядах вона, здавалось, вгадувала глузування з своєї невпевненості. Її вражав велетенський розмах навколишнього життя, вона думала про те, як багато треба знати, щоб брати в ньому хоч найменшу участь. Її знов охопив страх, що вона ні до чого не здатна, не впорається з роботою, не встигатиме за іншими. Адже в усіх інших місцях їй відмовили, бо вона нічого не вміє. А що, як її вилають, образять, виженуть з ганьбою…

У Керрі підгиналися коліна і перехоплювало дух, коли вона наблизилась до великої взуттєвої фабрики на розі Адамс-стріт та П’ятої авеню і ввійшла в ліфт. Піднявшись на четвертий поверх, вона не побачила нікого; у проходах стояли тільки довгими рядами ящики, накладені під саму стелю. Керрі стояла, дуже злякана, чекаючи, щоб хтось вийшов.

Незабаром з’явився містер Браун. Він, очевидно, не пізнав її.

– Що вам треба? – запитав він.

У Керрі захолонуло серце.

– Ви казали, щоб я прийшла сьогодні вранці з приводу роботи…

– Ага! – перебив він. – Так, так… Як вас звати?

– Керрі Мібер.

– Так, – повторив він. – Ходімо.

Темними проходами між купами ящиків, від яких пахло новими черевиками, він привів її до залізних дверей, що вели до майстерні. Перед ними відкрилося велике приміщення з низькою стелею, сповнене гуркотом і клацанням машин, біля яких працювали чоловіки у білих сорочках і синіх смугастих фартухах. Керрі боязко пробиралася за ним поміж брязкучих автоматів, зашарівшись і дивлячись просто перед себе. Вони добрались до дальнього кутка і піднялися ліфтом на шостий поверх.

Містер Браун махнув рукою майстрові, і той вийшов з лабіринту машин і верстатів.

– Ось ця дівчина, – сказав він і додав, звертаючись до Керрі: – Ідіть за ним.

І містер Браун пішов, а Керрі рушила слідом за своїм новим начальником до маленького столика в кутку кімнати, що правив йому за контору,

– Ви ніколи раніш не працювали в такій майстерні, як наша? – запитав майстер досить суворо.

– Ні, сер, – відповіла дівчина.

Його, видко, дратувало, що доводиться гаяти час із такою робітницею, проте він усе-таки записав її ім’я і повів її до дівчат, які сиділи в ряд на табуретках перед машинами, що гучно клацали. Майстер поклав руку на плече одній з дівчат, яка з допомогою машини пробивала дірочки в передку заготівки.

– Покажи цій дівчині, як це робиться, – сказав він. – Коли скінчиш, підійдеш до мене.

Дівчина, до якої він звернувся, швидко встала з табуретки, даючи Керрі місце.

– Це зовсім не важко, – промовила вона, нахиляючись над Керрі.– Треба взяти шкіру ось так, закріпити ось тут і пустити машину.

Вона закріпила маленькими пересувними затискачами шматок шкіри, з якого мав вийти правий бік передка чоловічого черевика, і натиснула на невеличкий сталевий важіль збоку. Машина одразу різко заклацала і почала вибивати з краю передка круглі шматочки шкіри, лишаючи дірочки для шнурків. Простеживши за кількома заготівками і переконавшись, що робота в Керрі йде досить добре й без її допомоги, дівчина пішла собі.

Шматки шкіри надходили від дівчини, що сиділа за машиною з правого боку, а Керрі передавала їх дівчині наліво. Вона одразу ж зрозуміла, що їй треба додержувати середньої швидкості, бо інакше коло неї назбирається купа заготівок і вона затримуватиме всіх, хто сидить ліворуч від неї. Ніколи було й озирнутись, і Керрі ревно взялася до роботи. Дівчата ліворуч і праворуч від неї розуміли, що їй важко, що вона хвилюється, і намагались по змозі допомогти їй, працюючи трохи повільніше.

Якийсь час Керрі не відривалася від роботи, і одноманітний ритмічний рух машини притишував її хвилювання і переляк. Так минали хвилини, і вона поступово почала помічати, що в приміщенні темнувато. Повітря було насичене важким запахом свіжої шкіри, але Керрі на це не зважала. Вона почувала на собі погляди інших дівчат, і її непокоїло, що вона, мабуть, працює не досить швидко.

Одного разу, коли вона, не так вставивши шматок шкіри в затискач, безпорадно смикала його, чиясь велика рука раптом з’явилася перед її очима і поправила затискач. Це

був майстер. Серце Керрі закалатало так сильно, що вона нічого вже не бачила перед собою.

– Пускайте ж машину! – промовив майстер. – Пускайте ж машину! Не затримуйте всього ряду.

Від цього Керрі трохи отямилась. Схвильована, ледве дихаючи, працювала вона далі й перевела дух тільки тоді, коли зникла тінь, що виросла над нею.

Час минав, і в кімнаті ставало душно. Керрі хотілося ковтнути води, свіжого повітря, але вона не насмілювалась зрушити з місця. Табурет не мав ні спинки, ні підніжки, їй було дуже незручно сидіти. Незабаром у неї заболіла спина. Вона ворушилась, пересідала так і сяк, але це допомагало ненадовго, і вона почала стомлюватись.

– Чого ти не встанеш? – без зайвих церемоній порадила їй сусідка з правого боку. – Це дозволяється.

Керрі з вдячністю поглянула на неї.

– Я, мабуть, таки встану, – сказала вона.

Підвівшись із свого місця, вона якийсь час працювала стоячи, але так було важче. Від того, що доводилося нахилятись, ще дужче заболіла спина і плечі.

Оточення справляло на неї неприємне враження своєю грубістю. Вона не насмілювалась оглядатися, але крізь клацання машини до неї долітали окремі фрази, а дещо вона помічала краєм ока.

– Ти бачила вчора Гаррі? – спитала свою сусідку дівчина, що сиділа ліворуч біля Керрі.

– Ні.

– Ти б подивилась, який на ньому був галстук! Він був просто красунчик!

– Тс-с! – шепнула друга, нахиляючись над роботою.

Перша принишкла і набрала серйозного вигляду. Майстер

довільно йшов уздовж ряду, пильно стежачи за кожною робітницею. Тільки-но він відійшов, розмова відновилась.

– Чуєш, – знову почала дівчина ліворуч від Керрі. – Що він сказав, знаєш?

– Ні, не знаю.

– Він сказав, що позавчора бачив мене з Едді Гаррісом у «Мартіна».

– Отаке!

Обидві захихотіли.

Юнак з рудуватим, давно не стриженим чубом пробирався поміж машин, човгаючи ногами і лівою рукою притискаючи до живота кошика з обрізками шкіри. Недалеко від Керрі він раптом простяг праву руку і схопив одну з дівчат за лікоть.

– Ой, пусти! – скрикнула вона сердито. – Причепа!

У відповідь він тільки вишкірив зуби і кинув: «Кривляка!» – коли вона глянула йому вслід. Галантним його ніяк не можна було назвати.

Керрі вже ледве могла всидіти на місці. Ноги в неї заніміли, нестерпно хотілося встати і потягнутись. Невже полудень ніколи не настане? Їй здавалось, що вона працює вже цілісінький день. Вона зовсім не зголодніла, але почувала себе кволою, очі стомилися стежити за одним місцем, куди ударяв пробивач. Дівчина з правого боку помітила, як вона мучиться, і пожаліла її. Керрі надто сумлінно віддавала всі сили роботі, хоч насправді те, що вона робила, зовсім не вимагало такого розумового і фізичного напруження. Та нічого не можна було вдіяти. Половинки передків невпинно нагромаджувались перед нею. У Керрі заболіли кисті рук, потім пучки, а під кінець все її тіло було суцільним сплетінням ниючих, наболілих м’язів, приречених на непорушну позу, що виконували один-єдиний механічний рух, який ставав усе огидніший, аж її почало нудити. Вона з розпачем подумала, що цим мукам не видно краю, і в ту ж мить звідкись знизу крізь ліфт донеслося глухе калатання дзвона і настала перерва. Одразу зчинився рух і гамір голосів. Усі дівчата миттю схопилися з місць і поспішили в сусідню кімнату, а через майстерню потяглися з правого боку чоловіки з іншого відділу. Колеса машин почали співати все тихше і нарешті ледве чутно загули й завмерли. Запанувала лунка тиша, в якій дивно бриніли людські голоси.

Керрі підвелася й пішла по свій сніданок. Тіло її заклякло, голова злегка наморочилась, дуже хотілося пити. По дорозі до маленької дерев’яної загородки, де всі складали верхній одяг і сніданки, вона зустріла майстра, і він пильно глянув на неї.

– Ну як, – промовив він, – справляєтесь?

– Нічого собі,– шанобливо відповіла Керрі.

– Угу, – не знаючи, що ще сказати, пробурчав майстер і пішов собі.

За інших умов ця робота зовсім не була б така важка, але в ті часи нові соціалістичні ідеї, що передбачають створення хороших умов праці для найманих робітників, ще не мали ніякого впливу на виробничі компанії.

У душній майстерні, де тхнуло мастилом і свіжою шкірою, було важко дихати навіть у прохолодні дні. Підлога підміталася тільки ввечері і була вся засмічена. Нікого не цікавило, чи зручно робітникам працювати, – їм намагались давати якомога менше, а вимагали з них якомога більше. Ніхто

тоді й не мріяв про підніжки, стільці з відсувними спинками, їдальні для робітниць, чисті фартухи або пристойну роздягальню. У брудні, смердючі вбиральні було гидко заходити. Вся атмосфера підприємства справляла гнітюче враження.

Керрі випила кухоль води з відра, що стояло в кутку, і озирнулася, шукаючи місця, де б сісти й поснідати. Інші дівчата повмощувались на підвіконнях і на столах тих робітників, які повиходили. Куди б вона не глянула, скрізь сиділо по двоє або й по кілька дівчат, а в неї не вистачало сміливості до когось набиватися, тому вона повернулась до своєї машини. Сівши на табуретку, вона розгорнула сніданок на колінах і почала прислухатись до балачок навкруги. Розмови точилися більше про пусте, а грубих виразів не бракувало. Дехто з чоловіків, що були в майстерні, перекидалися жартами з дівчатами.

– Слухай, Кітті,– гукнув один з них до дівчини, яка зробила кілька турів вальса на вузенькому просторі біля вікна, – підеш зі мною на бал?

– Стережись, Кітті,– гукнув інший, – бо попсуєш зачіску на потилиці!

– Іди собі, причепо! – обізвалась дівчина.

Прислухаючись до цих і подібних безцеремонних дотепів,

якими щедро сипали чоловіки й дівчата, Керрі мимоволі замикалася в собі. Вона не звикла до такого і почувала за цими розмовами щось грубе, непристойне. Вона боялась, що й до неї звернеться з такими самими словами хтось із цих юнаків, які після знайомства з Друе здавалися їй вайлуватими, смішними. Як більшість жінок, вона судила по одежі, чекаючи від власників фраків гідності, доброти і всіх інших чеснот і заздалегідь приписуючи всі протилежні, непривабливі якості людям у джемперах і комбінезонах.

Вона навіть зраділа, коли минула коротка півгодинна перерва і колеса машин знов загули. За роботою вона стомлювалась, але хоч не привертала до себе уваги, – так їй здавалося принаймні. Та незабаром вона побачила, що помиляється, бо один з хлопців, проходячи поблизу, несподівано ткнув її пальцем під ребра. Обурена Керрі рвучко обернулась, але хлопець уже відійшов і тільки раз оглянувся, вишкіряючи зуби. Вона ж ледве стримала сльози.

Сусідка помітила це і сказала:

– Не звертай уваги! Він страшенний нахаба.

Керрі не відповіла нічого, тільки ще нижче нахилилась над роботою. їй здавалося, що вона не знесе такого життя. Не такою уявляла вона роботу. І поки тягся цей день після перерви, вона все думала про місто навкруги, про розкішні

вітрини, юрби людей, гарні будинки. Прийшло на пам’ять рідне Колумбія-Сіті і все те хороше, що вона там залишила.

О третій годині вона була певна, що вже шоста, о четвертій вирішила, що за часом не стежать, примушуючи всіх працювати наднормово. Майстер став справжнім звіром: він весь час так і чигав позаду, не даючи ні на мить відірватися від роботи. Всі ті розмови, які вона чула навкруги, відбивали їй охоту з кимсь тут товаришувати. Коли настала, нарешті, шоста година, Керрі з радістю поквапно вийшла. Плечі боліли, все тіло заклякло від сидіння в одній позі.

Надягши брилик, вона йшла до виходу довгим коридором,

1 в цей час якийсь молодий робітник, вподобавши її, весело гукнув:

– Слухай, любко, коли ти почекаєш, я тебе проведу!

Це стосувалося тільки до неї, сумніву не могло бути, але вона й не оглянулась.

В переповненому ліфті інший юнак у запорошеному, брудному робочому одязі думав справити на неї враження, втупивши в неї хтивий погляд.

А на вулиці якийсь молодик, що чекав на тротуарі товариша, усміхнувся до неї і жартівливо гукнув:

– Вам часом не по дорозі зо мною?

Смутна повернула Керрі на захід. Виходячи з-за рогу, вона помітила за великим блискучим вікном маленький столик, біля якого, вперше прийшовши сюди, вона спитала про роботу. Як і тоді, навкруги вирував гомінливий натовп бадьорих, енергійних людей. Керрі трохи полегшало – тільки тому, що вона вирвалася з майстерні. Їй соромно було дивитись на добре вдягнених дівчат, що проходили повз неї. В її серці наростав протест: вона вважала, що заслуговує на кращу долю.

РОЗДІЛ V

Блискуча нічна квітка. Перша згадка

Того вечора Друе не прийшов. Одержавши листа від Керрі, він на якийсь час забув і думати про неї, цілком віддавшись тому, що розумів під словом «розважатися». Саме в цей вечір, пообідавши у досить відомому ресторані «Ректор», що містився в підвальному приміщенні на розі вулиць Кларка й Монро, він зайшов у бар «Фіцджералд і Мой» на Адамс-стріт, напроти монументального будинку муніципалітету. Там, спершись на розкішний прилавок, він вихилив чарку чистого віскі, взяб дві сигари й запалив одну з них. Все це, на його думку, належало до звичаїв «вищих кіл» суспільства,

Друе не був п’яницею, не був він і грошовитою людиною. Він тільки прагнув усього, що – в його розумінні – є в житті найліпшого, і саме так проводити час здавалося йому часткою цього найліпшого. Ресторан «Ректор», яскраво освітлений, зі стінами й підлогою з полірованого мармуру, з розкішною порцеляною і сріблом, а головне – з репутацією місця, куди приходили артисти і взагалі люди з театрального світу, здавався Друе якраз підходящим для людини, яка має успіх у житті. Він любив гарний одяг, любив смачно попоїсти, але особливо багато важило для нього знайомство й товариство людей, які добилися успіху в житті. Обідаючи тут, він відчував велику втіху від думки, що в цьому ресторані буває Джозеф Джефферсон або що Генрі Діксі, інший відомий актор, сидить за кілька столиків від нього. У «Ректорі» таку втіху завжди можна було мати, бо там бували політичні діячі, біржові маклери, актори, відомі на все місто молоді багатії-гульвіси, і всі вони їли й пили серед гомону банальних балачок.

– Он там. сидить такий-то і такий-то, – цю фразу часто можна було почути, особливо між тими джентльменами, які ще не досягли (але сподівалися свого часу досягти) запаморочливих висот заможності, що дозволяли відвідувати цей ресторан.

– Справді? – була звичайна відповідь.

– Аякже, хіба ви не знали? Він директор Великого оперного театру.

Коли такі розмови долітали до Друе, він розправляв плечі і його обід смакував йому ще ліпше. Він і так був трохи марнославний, а в таку мить його марнославство іще зростало, і честолюбність теж. Настане час, коли й він матиме змогу розкидати пачки банкнот. Проте і зараз він може обідати там, де обідають ці люди.

З тих самих причин він полюбляв і бар «Фіцджералд і Мой» на Адамс-стріт. Для Чікаго це був розкішний бар. Як і в ресторані «Ректор», із гарних люстр лилося сліпуче електричне світло. Підлога була викладена строкатими плитками, а стіни, обшиті внизу темними панелями з дорогого полірованого дерева, в яких відбивалися вогні ламп, вгорі прикрашало барвисте ліплення, що надавало залі величного вигляду. Довгий прилавок заливали потоки світла, у якому виблискувало поліроване дерево, кольорове скло, кришталь, численні пляшки вигадливої форми. Справді, бар був першорядний, з пишними завісами, добірними винами і великим вибором таких закусок, фруктів і солодощів, що кращих годі було десь знайти.

У ресторані «Ректор» Друе познайомився з містером Дж. В. Герствудом, управителем бару «Фіцджералд і Мой». Він був добре, відома в місті людина і, як казали, спритний ділок. Герствуд цілком виправдував таку репутацію. Років сорока, кремезний, з енергійними рухами, він мав поважний, імпозантний вигляд, чому сприяли гарний одяг, бездоганні комірці й коштовності, які він носив, але найбільше – властиве йому почуття власної гідності. Друе відразу ж збагнув, що це людина, з якою варто знатися, і тому не обмежився просто знайомством з Герствудом, але й став учащати в бар на Адамс-стріт, коли хотів випити чи викурити сигару.

Герствуд був у своєму роді цікавим типом. У багатьох справах він виявляв велику спритність і хитрість і вмів притому справляти на людей добре враження. Посада, яку він обіймав, була досить значна, хоч він і не мав справи з фінансами. Він досяг цього великою наполегливістю й ретельністю, після багатьох років служби, почавши з буфетника в дешевій пивниці. Тут, у цьому барі, він мав свій кабінетик з панелями із полірованого вишневого дерева, де у письмовому столі зберігав свою нехитру бухгалтерію – рахунки на замовлені й одержані продукти й напої. Загальне керівництво й фінансові операції здійснювали власники – містер Фіцджералд і містер Мой – а також касир, який відав виторгом.

Більшість часу Герствуд походжав туди й сюди по бару в елегантному костюмі, пошитому в найкращого кравця з закордонного матеріалу, і в препишному жилеті якого-небудь нового фасону; на пальці в нього виблискував перстень з солітером, у галстуку – блакитний діамант, на масивному золотому ланцюжку від годинника найновішої марки, оздобленому гравіруванням, був почеплений оригінальний брелок. Він знав на ім’я і міг привітати вигуком: «Привіт, друже!» – сотні акторів, комерсантів, політичних діячів та інших відомих у місті людей, і цим почасти пояснювався його успіх. Він виробив тонку шкалу панібратства й люб’язності, що йшла вгору від сухого «добридень» на адресу конторників і дрібних службовців, які одерщували п’ятнадцять доларів на тиждень, але, часто відвідуючи бар, мали честь знати Герствуда, – до «Здорові були, мій друже! Як ся маєте?». З цим останнім він звертався до відомих чи багатих осіб, які його знали і поводилися з ним по-дружньому. Існувала, однак, ще одна група відвідувачів, надто багатих чи уславлених, до яких він не насмілювався звертатись фамільярно; з цими він тримався з професійним тактом, з поважною ша-нобливістю, що мала завоювати їхню прихильність, не принижуючи його власної гідності. Нарешті, було ще кілька завсідників, не багатих, але й не бідних, досить відомих, але ще не славетних, з якими Герствуд щиро приятелював. З цими людьми він міг розмовляти довго і на серйозні теми. Любив він і розважитися часом – відвідував перегони, театри, спортивні змагання в деяких клубах. Він мав власний екіпаж і разом з дружиною і двома дітьми займав гарний будинок в Північному районі, поблизу Лінкольн-парку. Загалом це був цілком пристойний, типовий представник вищих класів Америки, що стояв тільки на один щабель нижче за грошових тузів.

Герствуд ставився до Друе прихильно. Йому подобалася його чепурність і щира вдача. Він знав, що Друе всього лише комівояжер, до того ж з невеликим стажем, проте фірма «Бартлет, Каріо і К°» була велика й багата, а Друе встиг себе там добре зарекомендувати. Герствуд був знайомий з містером Каріо, випивав з ним час від часу чарку за дружньою бесідою в компанії. Друе властива була риса, яка дуже допомагала йому в його діяльності, а саме почуття гумору, і при нагоді він умів розповісти щось цікаве. З Герствудом він балакав про перегони, розповідав цікаві історії про самого себе, про свої пригоди з жінками, а також ділився відомостями про торговельні справи в тих містах, де він бував, і завжди був приємним співрозмовником. Сьогодні ж він був в особливо веселому настрої, бо фірма прихильно прийняла його звіт, він уже встиг підібрати нову партію зразків і намітити маршрут для нової півторамісячної поїздки.

– А, це ви, Чарлі? Привіт, друже! – мовив Герствуд, коли Друе годині о восьмій ввійшов у залу/– Як справи?

У барі було повно людей.

Друе привітно всміхнувся, потиснув Герствудові руку, і вони, балакаючи, попрямували до прилавка.

– Дякую, непогано.

– Я вже місяця півтора вас не бачив. Коли ви повернулись?

– У п’ятницю, – відповів Друе. – Проїхався чудово.

– Радий чути, – промовив Герствуд, і його чорні очі ніби потеплішали, втрачаючи звичайний холодний вираз. – Вам чого? – додав він, коли буфетник у сніжно-білій куртці й такому ж галстуку нахилився до них з-за прилавка.

– Старої перцівки, – вирішив Друе.

– І мені трошки тієї ж, – сказав Герствуд і спитав: – Ви ще довго пробудете в місті?

– Тільки до середи. Іду тепер до Сен-Поля.

– В суботу тут був Джордж Івенс. Він казав, що на тому тижні бачив вас у Мілвокі.

– Так, я зустрічав Джорджа, – підтвердив Друе. – Чудовий хлопець! Ми з ним там непогано провели час.

Буфетник поставив перед ними склянки й пляшку, і, провадячи далі розмову, вони налили собі: Друе, як було заведено, – дві третини склянки, а Герствуд – на саме денце, доливши зельтерської.

– Що з Каріо? – спитав Герствуд. – Я вже тижнів зо два не бачив його тут.

– Кажуть, старий зовсім розхворівся, – сказав Друе. – У нього ж подагра!

– Свого часу він, мабуть, добре хапонув грошенят?

– Так, силу-силенну, – підтвердив Друе. – Та жити йому вже не багато лишилось. Він останнім часом майже не буває в конторі.

– У нього тільки один син, якщо не помиляюсь?

– Так, і з дуже метких, – усміхнувся Друе.

– Але він навряд чи може завдати фірмі великої шкоди, там же є інші компаньйони.

– Та й я так гадаю.

Герствуд стояв у розстебнутому піджаку, заклавши великі пальці в кишені жилета; його персні й інші коштовності так і вигравали в яскравому світлі. Він був справжнім втіленням вишуканості й добробуту.

Людині статечпій і непитущій сліпучо освітлена зала, сповнена жвавим гомоном, повинна здаватися якоюсь аномалією, дивним викривленням природи й життя. Метелики нескінченною низкою зліталися сюди на блиск вогнів. Розмови, що точилися тут, аж ніяк не свідчили про високий розумовий розвиток відвідувачів. Ясна річ, шахраї обирали відлюдніші місця для укладання своїх планів, політичні діячі приходили сюди, де кожен міг їх почути, не для того, щоб обговорював ти важливі справи; присутність тут усіх цих людей не можна було пояснити й бажанням випити, бо більшість відвідувачів таких фешенебельних місць – зовсім не алкоголіки. А проте мусить же бути якесь пояснення того, що люди люблять збиратися тут, щоб побалакати й посидіти в гамірній залі. Безперечно, якісь дивні сплетіння пристрастей і невиразних бажань породжують потребу в отаких своєрідних закладах, – інакше вони б не існували зовсім.

Друе, наприклад, приводила сюди жадоба розваг та бажання похизуватися серед багатших від нього. Численні знайомі, яких він зустрічав тут, заглядали в бар тому, що, самі того не усвідомлюючи, тяглися до товариства, до блиску, до всієї атмосфери цього закладу. Власне, це явище можна було б навіть розцінити як провісника вдосконалення суспільних звичаїв – хоч відвідувачі й задовольняли тут чуттєві бажання, в цьому не було нічого лихого. Яке лихо може постати з того, що люди бачать перед собою пишно оздоблену кімнату? В крайньому разі, у найбільш матеріалістично настроєних натур таке видовище може викликати бажання так само пишно обставити своє власне життя. Кінець кінцем, винна в цьому не розкішна зала, а люди з їхніми прагненнями. І коли така пишнота може розбудити в людях, одягнених гірше, бажання перевершити одягнених краще, то винний у цьому знову ж хибний напрям думок таких людей і ніщо інше. Досить усунути єдине, що викликає такі нарікання, – алкоголь, і залишаться тільки гарна обстава й піднесений настрій, тобто те, проти чого не заперечуватиме ніхто. Добра слава, яку мають наші сучасні ресторани, – найкращий доказ цього.

І проте перед нами – ось ця залита світлом кімната, а в ній юрба ошатно вбраних пожадливих людей, зайнятих пустими балачками, а найбільше – собою, своїми невиразними, хаотичними думками й почуттями, захоплених блиском, показною розкішшю – усім тим, зрештою, що для людини поза цими стінами, під чистим сяйвом одвічних зірок повинно здаватися чудним і нікчемним. Проти зоряного неба, під рвучким нічним вітром це місце, залляте електричним світлом, виринає з темряви, ніби блискуча нічна квітка, таємнича, запашна й зваблива, обліплена комахами троянда насолод.

– Бачите, хто до нас завітав? – спитав Герствуд, поглянувши на чоловіка в. циліндрі й сюртуку, який щойно ввійшов до зали; товсті щоки новоприбулого розчервонілися, наче після ситного обіду.

– Ні. Де? – відповів Друе.

– Отой, у циліндрі,– Герствуд показав очима, в який бік дивитись.

– Так, бачу, – сказав Друе, вдаючи, ніби дивиться в інший бік. – Хто це?

– Це Жюль Уоллес, відомий спірит.

Друе з цікавістю стежив тепер очима за цим добродієм.

– А вигляд у нього зовсім не такий, ніби він має справу тільки з духами, правда? – промовив він.

– Та хто його знає,– відповів Герствуд. – А проте гроші він з цього має неабиякі.– І в його очах спалахнув вогник.

– Я не дуже вірю в ці речі, а ви? – мовив Друе.

– Бачите, важко сказати, – відказав Герствуд. – Може, щось і є за цим усім. Та щодо мене, я б не сушив собі цим голови. До речі,– додав він, – ви нікуди сьогодні не збираєтесь?

– Так, на «Дірку в землі», – відповів Друе, називаючи популярну тоді комедію.

– Ну, то вам, мабуть, час іти. Уже пів на дев’яту, – промовив Герствуд, виймаючи годинника.

Бар уже помітно спорожнів. Люди розходились – хто в театр, хто в свій клуб, а хто й до найчарівнішої з насолод (принаймні для людей цього типу) – до жінок.

– Так, я пішов, – сказав Друе.

– Зайдіть після вистави, я хочу вам щось показати, – запросив Герствуд.

– Із задоволенням! – зрадів Друе.

– Може, у вас уже щось передбачається на цей вечір? – додав Герствуд.

– Анічогісінько.

– Тоді приходьте.

– У п’ятницю, повертаючись до міста, я познайомився в поїзді з чарівним дівчатком, – сказав Друе, збираючись іти. – Чорт забирай, до від’їзду треба буде мені обов’язково навідатись до неї.

– Бог з нею, – сказав Герствуд.

– Ви б подивились, яка гарненька, – провадив Друе кон-фіденціальним тоном, намагаючись зацікавити свого друга.

– Отже, о дванадцятій, – нагадав Герствуд.

– Прийду, – відповів Друе, виходячи.

Ось яким чином Керрі була згадана у такому фривольному й веселому місці, і саме в той час, коли бідна маленька трудівниця гірко оплакувала свою важку долю, майже неминучу для неї на початку.