Текст книги "Сестра Керрі"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 32 страниц)

Вона була така збуджена, що знов підвелася і спробувала пройти повз нього. Цього разу він не заважав їй, і вона пересіла на інше місце. Він теж пересів до неї.

– Не тікайте від мене, Керрі,—сказав він лагідно. – Дозвольте мені пояснити вам усе. Ви тільки вислухайте, і тоді ви мене зрозумієте. Я вам кажу, моя дружина для мене – ніщо. Вона вже багато років для мене не існує, інакше я б не шукав зближення з вами. Я доб’юся розлучення, і то чим скоріше. Я її ніколи більше не побачу. З цим у мене скінчено назавжди. Ви для мене єдина в світі. Якщо тільки ви будете зі мною, я ніколи й не гляну ні на яку іншу жінку.

Керрі слухала, збентежена до краю. Слова його звучали щиро, незважаючи на все, що він зробив. В його голосі, в усій поведінці почувалась палка пристрасть, яка не могла не вплинути на неї… Але ж вона не бажає й знати його. Він одружений, він уже обдурив її один раз, тепер обдурив знову – він страшна людина!

А проте була в ньому та відвага й сила, які ваблять жінку, особливо коли вона вірить, що причина всьому – любов до неї…

А тим часом що далі мчав поїзд, то неначе тяжче ставало їй знайти якусь раду в цій безвиході. Колеса швидко котилися вперед, чимраз нові місця з’являлись і зникали з очей, а Чікаго лишався все далі й далі позаду. Керрі почувала, що її несе хтозна-куди, що паровоз мчить без зупинок до якогось дуже далекого міста. То їй хотілося плакати, кричати, кликати на допомогу, то починало здаватись, що це марна річ – роби що хоч, допомоги нізвідки чекати. А Герствуд тим часом шукав таких виразів, які дійшли б до її серця і пробудили в ній приязнь до нього.

– У мене просто все так склалося, що мені не лишалось нічого іншого.

Керрі ніби й не чула.

– Коли я побачив, що ви не будете зі мною, поки я не зможу одружитися з вами, я вирішив кинути все і виїхати геть разом з вами. Я перебираюсь зараз в інше місто, гадаю побути трохи в Монреалі, а потім ми поїдемо, куди ви схочете. Скажіть тільки слово, і ми поїдемо в Нью-Йорк і будемо там жити.

– Я не хочу вас і знати, – промовила Керрі. – Я хочу зійти з цього поїзда. Куди він їде?

– У Детройт, – відповів ГерстБуд.

– Ох! – скрикнула Керрі з мукою в голосі. Така далечінь ніби ще збільшувала безвихідь.

– Невже ви не поїдете зі мною? – опитав він таким тоном, немов вона й справді могла ту ж мить залишити його самого. – Вам нічого не доведеться робити, ви тільки подорожуватимете зі мною. Я від вас нічого не вимагатиму. Ви побачите Монреаль і Нью-Йорк, а потім, якщо не схочете лишитись, зможете повернутись. Це ж краще, ніж повернутись негайно.

У цих словах Керрі вперше вловила щось прийнятне для себе. Здавалось, він говорив серйозно, хоч вона й не була певна, що він справді погодився б відпустити її. Монреаль і Нью-Йорк! Вона вже зараз мчить до нових, незнаних країв і зможе побачити їх, якщо захоче… Вона замислилась, нічим одначе не виказуючи своїх думок.

Герствудові здалося, що вона почала виявляти поступливість, і він подвоїв свої зусилля.

– Подумайте тільки, чого я зрікся, – казав він. – Я вже ніколи не зможу повернутися в Чікаго. Тепер мені доведеться залишитись зовсім самотньому, якщо ви не поїдете зі мною. Не може ж бути, щоб ви покинули мене, Керрі!

– Не смійте говорити зі мною, – гостро відмовила Керрі.

Герствуд на часинку замовк.

Керрі відчула, що поїзд починає сповільнювати рух. Настав час діяти, якщо вона справді збирається щось робити. Вона неспокійно ворухнулась.

– Не кидайте мене, Керрі! – промошів Герствуд. – Якщо ви коли-небудь хоч трошки мене любили, їдьмо зі мною, ми почнемо нове життя. Я все зроблю, що ви захочете. Я одружуся з вами або відпущу вас назад. Дайте собі час подумати. Я б не повіз вас із собою, якби не любив. Кажу вам, Керрі, як перед богом, я не можу жити без вас. І не житиму!

В благанні його почувалась така сила й пристрасть, що Керрі глибоко зворушилась. Всежеруще полум’я палало в ньому. Він любив її так сильно, що й подумати не міг відмовитися від неї в цю тяжку для нього хвилину. Він рвучко схопив її руку і стиснув, вкладаючи в цей потиск всю силу благання.

Поїзд уже зовсім повільно минав вагони на запасній колії. Стояла темна, похмура ніч. Кілька краплин упало на віконну шибку – починався дощ. Керрі сиділа розгублена, не можучи ні на що зважитись, вагаючись між рішучістю і безпорадністю. Поїзд спинився. Герствуд все благав її, вона мовчки слухала. Паровоз трохи подав назад, потім настала тиша.

У своєму розгубленні Керрі нездатна була поворухнутись. Хвилини минали, вона все вагалась, а він не переставав благати.

– А ви пустите мене назад, якщо я схочу повернутись? – спитала вона нарешті так, ніби була тепер господинею становища, а він цілком від неї залежав.

– Ну аякже! – відповів він, – Ви самі знаєте.

Керрі вислухала його з виглядом людини, що дарує умовне помилування. Їй уже здавалося, що справа цілком у її руках.

Поїзд знову мчав уперед. Герствуд змінив тему розмови.

– Ви, мабуть, дуже стомилися? – спитав він.

– Ні,– відповіла вона.

– Дозвольте мені взяти для вас місце в спальному вагоні.

Вона похитала головою, хоч, незважаючи на пережитий страх і обурення, знов відчула те, що завжди так цінувала, – його дбайливість.

– О, прошу вас, – наполягав він, – вам там буде куди краще.

Вона знов похитала головою.

– Дозвольте, я хоч підкладу вам моє пальто, – сказав він підводячись і, згорнувши своє літнє пальто, примостив його так, щоб їй можна було зручно спертися головою.

– Ось так, – сказав він ніжно. – А тепер постарайтесь трохи відпочити.

Герствуд ладен був розцілувати її за те, що вона піддалася на його умовляння. Сівши поруч неї, він замислився на хвилину.

– Здається, розходиться дощ, – промовив він.

– Схоже на те, – відгукнулась Керрі.

Вона почала заспокоюватись під шум дощових краплин, що їх рвачкий вітер кидав у вікна поїзда, невтримного в своєму шаленому бігові крізь темряву назустріч новому світові.

Герствуд поздоровив себе з тим, що йому пощастило трохи заспокоїти Керрі, однак це була для нього лише тимчасова полегкість. Тепер, коли її опір було зламано, він знов поринув у думки про вчинену помилку.

Його становище було особливо прикре тим, що він зовсім не хотів тієї мізерної суми, яку вкрав. Ні ця, ні будь-яка інша сума не могла б компенсувати так нерозважно втрачене становище. Ці гроші не могли повернути йому друзів, добру славу, власний дім і сім’ю, навіть Керрі,– в таких стосунках, у яких він сподівався бути з нею. Він був віднині ВИКИНУТИй з Чікаго, злегКОГО, ПРИЄМНОГО, ЗВИЧНОГО існування. Він сам себе пограбував, позбавив поважного становища, веселого товариства, приємних вечорів. І заради чого?

Що більше він про все це думав, то нестерпніші ставали ці думки. Він почав навіть міркувати, як би спробувати вернута все назад. Він віддасть цю жалюгідну суму, вкрадену вночі, і все пояснить. Можливо, Мой зрозуміє. Можливо, йому пробачать, дозволять повернутись.

Близько полудня поїзд під’їхав до Детройта, і Герствуд почав дуже нервуватись. Його, мабуть, уже розшукують. Треба думати, що поліцію всіх великих міст оповіщено, і агенти підстерігатимуть його. Йому пригадалися різні вигадки, коли злочинців було спіймано, і від цих думок він почав' важко дихати і навіть трохи зблід. Він раптом відчув, що не знає, де діти руки, і одвернувся до вікна, удаючи, ніби його там щось дуже цікавить, та постукуючи ногою об підлогу.

Керрі помітила його хвилювання, але нічого не сказала. Вона не уявляла собі, яка серйозна була справжня причина того настрою.

Герствуд згадав, що треба було спитати, чи не йде цей поїзд прямо до Монреаля або якогось іншого міста в Канаді. Можливо, вдалося б виграти час.

Він схопився й побіг шукати кондуктора.

– Скажіть, чи не йде частина вагонів на Монреаль? – спитав він.

– Так, сусідній спальний іде до Монреаля.

Герствуд хотів розпитатися докладніше, але вирішив, що це необережно і що краще про все дізнатися на вокзалі.

Поїзд підійшов до станції, пихкаючи і гуркочучи.

– Я думаю, що нам найкраще їхати одразу просто до Монреаля, – звернувся Герствуд до Керрі.– Я одразу піду і дізнаюся, які є поїзди і коли вони відходять.

Він дуже нервувався, проте якомога силкувавсь хоч зовні зберігати спокій. Керрі тільки дивилась на нього великими збентеженими очима. В голові у неї все переплуталось, вона сама не знала, що їй робити.

Поїзд спинився, і Герствуд попрямував до виходу. Він обережно озирнувся, удаючи, що поглядає на неї. Не помітивши, щоб за ним хтось стежив, він підійшов до квиткової каси.

– Коли відходить наступний поїзд на Монреаль? – спитав він.

– За двадцять хвилин, – відповіли йому.

Він купив два спальних місця в пульманівському вагоні і поквапився вернутись до Керрі.

– Ми зараз і їдемо далі,– сказав він, не звертаючи уваги на її стомлений, змучений вигляд.

– Ах, навіщо мені це все! – невесело вигукнула вона.

– В Монреалі ви почуєтеся краще, – сказав він.

– У мене нічогісінько немає з собою, – промовила Керрі,– навіть носової хусточки.

– Ви купите все, що вам потрібно, тільки-но ми приїдемо туди, кохана, – запевнив він. – Можна буде запросити крав-чиху.

Вони почули, що оголошують посадку на їхній поїзд, і поквапились зайняти місця. Герствуд зітхнув з полегкістю, коли поїзд рушив. Коротенький прогін до річки, потім поїзд опинився на поромі, зійшов з нього на тому боці – і Герствуд зітхнув з іще більшою полегкістю і відхилився на спинку сидіння.

– Тепер уже недовго! – промовив він, на радощах одразу згадавши про Керрі.– Ми прибуваємо рано-вранці.

Вона ледве пробурмотіла щось у відповідь.

– Піду дізнаюся, чи є тут вагон-ресторан, – додав він. – Я хочу їсти.

РОЗДІЛ XXIX

Дорога розважає. Кораблі в морі

Тих, хто ніколи не подорожував, завжди приваблюють землі, що різняться від рідного, звичного краю. За винятком хіба кохання, ніщо так не тішить і не захоплює. Усе нове завжди здається дуже значущим і цілком поглинає увагу, а розум, який, власне, лише відбиває сприйняте чуттями, тоне в повені вражень. І можна забути кохану людину, розвіяти горе, відігнати примару смерті. У заяложеному виразі «Я від’їжджаю» криється цілий світ глибоко схованих почуттів.

Керрі задивилась на краєвид, який біг перед нею, і майже забула про те, що її втягнуто в цю довгу подорож проти волі і що в неї немає найнеобхідніших у дорозі речей. Часом вона й зовсім забувала про Герствудову присутність і уважним поглядом проводжала прості фермерські будинки й затишні котеджі в селах. Цей світ її цікавив. Її життя тільки починалося. Вона зовсім не почувала себе розбитою, її надії не встигли зів’янути. Велике місто таїло в собі так багато! Хто знає, може, їй пощастить стати незалежною, опинитись на волі. Може, вона буде щаслива…

Ці думки окрилювали її. Порятунок Керрі був у тому, що вона не втрачала надії.

Другого ранку поїзд прибув у Монреаль, і вони вийшли з вагона, Герствуд – радіючи, що він тепер у безпеці, а Керрі – дивуючись незвичній картині північного міста. Колись давно Герствуд уже бував тут і тепер пригадав назву готелю, в якому тоді зупинявся. Біля головного входу вокзалу, коли вони спускалися в місто, він почув, як цю саму назву вигукував кондуктор омнібуса.

– Ми поїдемо прямо туди і візьмемо номер, – сказав він.

В готелі, чекаючи адміністратора, Герствуд почав перегортати книгу запису приїжджих і міркувати, яке ім’я обрати собі. Та ось адміністратор став перед ним, і часу для вагань уже не лишилось. В одну мить він пригадав прізвище, яке прочитав десь по дорозі до готелю і яке йому більш-менш подобалось. І він недбало написав: «Дж. В. Мердок з дружиною». Він почувався так, ніби кориться прикрій необхідності, проте від ініціалів своїх не зміг відмовитись.

Коли їх завели до їхніх кімнат, Керрі з першого ж погляду переконалась, що Герствуд подбав про всі вигоди для неї.

– Там є ванна, – сказав він, – і ви можете зараз-таки скупатись.

Керрі підійшла до вікна і визирнула на вулицю, а Герст-вуд у цей час розглядав себе в дзеркалі. Він почував, що весь брудний і запорошений. З собою він не мав ні валізи, ні переміни білизни, ні навіть щітки для волосся.

– Я подзвоню, щоб принесли мило й рушники, – сказав він, – і пришлю вам щітку для волосся. Купайтесь і вбирайтесь до сніданку. Я спущусь поголитись, потім зайду по вас, і тоді ми підемо купимо для вас дещо з одягу.

Говорячи це, він добродушно осміхнувся.

– Гаразд, – сказала Керрі.

Вона сіла в одне з крісел-гойдалок, а Герствуд почекав номерного, який незабаром постукав у двері.

– Мило, рушники і карафку холодної води.

– Слухаю, сер.

– А тепер я пішов, – сказав Герствуд, підступаючи до Керрі, і простяг до неї обидві руки, але вона і не подумала взяти їх.

– Ви вже не сердитесь на мене? – спитав віп лагідно.

– Ні,– відповіла вона досить байдуже.

– Але й нітрохи не любите?

Вона не відповіла і не відірвала погляду од вікна.

– Невже ви ніколи не полюбите мене хоч трошечки? – благав він, беручи Керрі за руку, хоч вона й виривала її.– А колись ви казали, що любите мене.

– Навіщо ви мене так дурили? – спитала Керрі.

– Я не міг інакше, – відповів він. – Я надто сильно покохав вас.

– Ви не мали ніякого права кохати мене, – сказала вона безжально.

– О Керрі, не треба так! – промовив він. – Запізно про це говорити. А може, ви спробуєте полюбити мене хоч трошечки?

Він стояв перед нею, і вигляд у нього був нещасний.

Керрі заперечливо похитала головою.

– Дозвольте мені почати все спочатку. Будьте з цього дня моєю дружиною.

Керрі підвелася, ніби щоб відступити від нього, але він не випускав її руки. Він обняв її за стан, вона спробувала звільнитися, але марно: він уже притиснув її до себе. Ту ж мить непереборне жадання спалахнуло в ньому, і він уже не міг опанувати своєї пристрасті.

– Пустіть мене, – мовила Кері, стиснута в його обіймах.

– Невже ви не полюбите мене? – повторював він. – Невже не хочете бути навіки моєю?

Керрі ніколи не почувала неприязні до Герствуда. Хвилину тому вона слухала його досить поблажливо, пригадуючи,

як захоплювалась ним раніше. Він був такий вродливий і відважний!

Однак тепер у ній прокинулися, хоч і кволо, нехіть і опір. Правда, лише на хвилинку, бо відразу ж зів’яли в Герствудових обіймах. Щось інше озвалося в ній. Цей чоловік, що притискає її до своїх грудей, такий дужий, сповнений пристрасті, і він любить її, а вона така самотня! Якщо вона ке прихилиться до нього, не прийме його кохання,» куди ж їй тоді податися? І її опір напіврозтанув у полум’ї його жаги.

А він повернув її обличчям до себе і ось уже зазирає їй у вічі. Що за магнетична сила була в його погляді – вона ніколи не могла зрозуміти. У всякому разі, в цю мить усі його гріхи було забуто.

Він притиснув її ще міцніше до себе і почав цілувати, і вона відчула, що далі опиратися шкода.

– А ви одружитесь зі мною? – спитала вона, забуваючи, що він жонатий.

– Сьогодні ж, – відповів він у захваті.

В цю мить номерний постукав у двері, і Герствуд з жалем випустив її з обіймів.

– Ви скоро будете готові? – спитав він.

– Так, – відповіла вона.

– Я повернусь за сорок п’ять хвилин.

Керрі відійшла від нього, розчервоніла й збуджена, а він упустив номерного.

Зійшовши вниз, Герствуд спішився у вестибюлі і озирнувся, шукаючи перукарню. В цю мить він почував себе якнайкраще. Перемога над Керрі обіцяла винагородити його за все, що він витерпів останніми днями. Життя все-таки варте того, щоб за нього боротись! А ця втеча на схід, від усього звичного і любого серцю, здається, обіцяє дати йому щастя. Буря скінчилася, і засяяла веселка, на кінці якої, коли вірити приказці, мусить бути казанок з золотом.

Герствуд уже збирався підійти до дверей, біля яких виднівся червоно-білий стовпчик[5]5
  В Америці перукарні не мають вивісок. Їх замінює невисокий смугастий стовпчик, іноді обертовий.


[Закрыть] коли почув голос, що по-дружпьому привітав його. Серце в нього миттю стиснулось.

– Здорові були, Джордже, друзяко! – почав він. – Що ви тут робите?

Обернувшись, Герствуд пізнав свого знайомого, біржового маклера Кенні.

– Маю тут одну невеличку приватну справу, – відповів Герствуд, а мозок його працював тим часом з блискавичною швидкістю. Кенні, очевидно, ще нічого не знає, він ще не читав газет.

– Дивно бачити вас тут, так далеко, – привітно говорив містер Кенні.– Ви тут спинились?

– Так, – відповів Герствуд, затинаючись.

Він пригадав про запис, що його зробив власною рукою в книзі готелю.

– Довго пробудете тут?

– Та ні, день-два.

– Он як! Ви вже снідали?

– Так, – збрехав Герствуд. – Я хочу поголитись.

– Ходімо вип’ємо по одній?

– Тільки не зараз, – сказав колишній управитель бару. – Ми ще побачимось з вами. Ви теж спинились тут?

– Так, – відповів містер Кенні.– А що чути в Чікаго? – додав він.

– Та все по-давньому, – відповів Герствуд, весело всміхаючись.

– Дружина з вами?

– Ні.

– Ну, ми ще повинні зустрітися з вами сьогодні. Я йду снідати, а ви приходьте до мене, тільки-но звільнитесь.

– Неодмінно, – відповів Герствуд, відходячи.

Уся ця розмова була для нього тортурами. Кожне її слово, здавалось, породжувало нові ускладнення. Ця людина викликала тисячу спогадів, вона ніби втілювала все, що Герствуд залишив. Чікаго, дружина, розкішний бар – все це виринало із балачок і розпитів приятеля. До того ж Кенні спинився в цьому самому готелі, хоче з ним зустрітись і, безумовно, сподівається, що вони разом добре погуляють. А газети з Чікаго мають ось-ось прибути, в місцевих газетах новина теж може з’явитися сьогодні ж. Герствуд навіть забув про свою перемогу над Керрі, уявивши, як Кенні дізнається, що він, Герствуд, насправді просто злодій, обкрадач сейфів. Він мало не застогнав, увіходячи в перукарню, і вирішив, що треба тікати звідси і пошукати відлюднішого готелю.

Вийшовши з перукарні і переконавшись, що в вестибюлі нікого немає, Герствуд зітхнув з полегкістю і поквапився нагору. Він зараз же забере Керрі, і вони вийдуть через вихід для дам і поснідають у непримітнішому місці.

Проте з другого кінця вестибюля за ним хтось стежив. То був типовий ірландець, миршавий, невисокий, у недорогому костюмі; обличчям він дуже нагадував одного поважного політичного діяча в зменшеному вигляді. Цей суб’єкт, очевидячки, перед тим розмовляв з портьє, але тепер він уважно придивлявся до колишнього управителя бару.

Герствуд відчув цей багатозначний погляд і розпізнав, хто перед ним. Він інстинктивно догадався: це детектив, значить, за ним стежать. Швидко перейшов він через вестибюль, удаючи, що нічого не помічає, але в голові його знялася буря думок. Що ж тепер буде? Що вони можуть зробити з ним? Він почав стурбовано пригадувати, які існують закони про видачу злочинців, але мав про це надто невиразне уявлення. Може, його арештують? Ох, якби Керрі знала! Ні, в Монреалі земля горіла у нього під ногами. Йому захотілось якнайшвидше вибратися звідси.

Керрі прийняла ванну і чекала Герствуда. Вона посвіжіла і здавалася ще чарівнішою; однак поставилась вона до нього дуже стримано. Поки його не було, до неї повернулась холодність, і кохання вже не палало в її серці. Він відчув це і подумав, що тривоги його знов множаться. Він не міг уже стиснути її в обіймах, і навіть не пробував: щось у ній перешкоджало. А можливо, такому враженню сприяло й те, що він тільки-но пережив унизу.

– Ви готові? – спитав він ласкаво.

– Так, – відповіла вона.

– Ходімо поснідаємо десь у місті. Тут, у готелі, мені щось не дуже сподобалось.

– Гаразд, – промовила Керрі.

Вони вийшли. На розі біля готелю стояв миршавий ірландець, вдивляючись у Герствуда. Як важко було йому стриматись і вдати, що він нічого не помічає! Зухвалість у погляді цього суб’єкта була просто нестерпна. Вони проминули його, і Герствуд почав розповідати Керрі про Монреаль. Скоро вони побачили ресторан і звернули туди.

– Яке чудне місто, – сказала Керрі.

Її тут усе дивувало тільки тому, що Монреаль не скидався на Чікаго.

– Так, тут не так людно, як у Чікаго, – погодився Герствуд. – Вам не подобається?

– Ні,– відповіла Керрі, що вже встигла полюбити ве^ лике західне місто.

– Тут менше цікавого, – додав Герствуд.

– А що тут є взагалі? – спитала Керрі, бажаючи зрозуміти, чому Герствуд обрав саме Монреаль.

– Та нічого особливого, – відповів Герствуд. – Просто курорт з мальовничими околицями.

Керрі слухала його, але на серці в неї було неспокійно.

Її турбувало власне становище, і тому нові враження не могли захоплювати.

– Ми недовго тут пробудемо, – сказав Герствуд, якого тішило, що їй тут не подобається, – Тільки-но ми поснідаємо, ви виберете все, що вам потрібно з одягу, і ми одразу вирушимо в Нью-Йорк. Там вам сподобається. Після Чікаго кращого міста не знайдете.

Він і справді вирішив тікати. Треба буде тільки дізнатись, що збираються робити детективи, які наміри його колишніх хазяїв у Чікаго, тоді він зможе вислизнути звідси, податися в Нью-Йорк, там легко заховатись. Герствуд добре знав це місто з його таємницями і необмеженими можливостями зникнути.

Та що більше він думав про своє становище, то гіршим воно йому здавалось. Він зрозумів, що втеча сюди не врятувала його. Фіцджералд і Мой, очевидно, вирішили найняти детективів і стежитимуть за ним, – для цього існують агентства Пінкертона, Муні й Боланда. Щойно він спробує виїхати за кордони Канади, його заарештують. Чого доброго, доведеться пробути тут кілька місяців,і в якому стані!

Повернулись до готелю. Герствудові кортіло швидше побачити ранішні газети і страшно було. Йому не терпілося дізнатися, як далеко встигла поширитись чутка про його злочин. Він сказав Керрі, що підніметься до неї за кілька хвилин, і побіг по газети. У вестибюлі він не помітив ні одного знайомого чи підозрілого обличчя, проте йому не хотілося читати газети там і він піднявся на другий поверх, де сів до вікна у вітальні. Про його злочин писалось дуже мало, проте він згадувався у всіх газетах серед всіляких телеграфних повідомлень про убивства, нещасливі випадки, івесілля та інші новини. Герствуд ще раз пожалкував, що зробленого вже не виправити. Кожна хвилина, перебута в цьому далекому пристановищі, тільки зміцнювала його переконання, що він учинив тяжку помилку. Безумовно, можна було знайти легший спосіб.

їдучи до себе, він залишив газети на вікні у вітальні, щоб вони не попали на очі Керрі.

– Ну, як ви себе почуваєте? – звернувся він до Керрі, що дивилась у вікно свого номера.

– О, дуже добре, – відповіла вона.

Він підійшов до неї і тільки зібрався щось сказати, як хтось постукав у двері.

– Мабуть, це принесли накуплене, – сказала Керрі.

Герствуд відчинив двері і побачив того самого суб’єкта, що збудив у нього таку підозру.

– Ви містер Герствуд, так? – спитав той, напускаючи на себе упевнений і проникливий вигляд.

– Так, – відповів Герствуд спокійно.

Він так добре знав людей цього типу, що до нього навіть почасти вернулось його колишнє самовладання. У нього в барі таких людей не дуже шановано. Він вийшов у коридор і причинив за собою двері.

– Ви, певне, розумієте, для чого я тут? – спитав ірландець таємниче.

– Здогадуюсь, – тихо відповів Герствуд.

– Ну і що ж, ви ще маєте надію привласнити гроші?

– Це моя справа, – відповів Герствуд похмуро.

– У вас нічого не вийде, розумієте? – заговорив детектив, спокійно дивлячись на нього.

– Послухайте, – владно промовив Герствуд, – ви нічогісінько не знаєте про все це діло, і я не збираюсь вам давати пояснення. І питатися, що мені робити, теж ні в кого не збираюсь. Отож прошу вибачити!

– Ну, ви даремно так розмовляєте, – сказав той. – Ви в руках поліції. Якщо ми захочемо, то можемо завдати вам великої мороки. Ви записалися тут під чужим ім’ям, і з вами зовсім не ваша дружина. Але газети ще не знають, що ви тут, і тому я б вам радив бути розважливіший!.

– Що ви хочете знати? – спитав Герствуд.

– Ви відішлете гроші назад чи ні?

Герствуд помовчав, спустивши очі на підлогу.

– Я вам нічого не збираюсь пояснювати, – сказав він нарешті.– І не допитуйтесь. Я не дурень, можете повірити! Мені чудово відомо, що ви можете зробити і чого не можете. Ви здатні, звичайно, завдати мені багато мороки, якщо захочете, це я добре розумію, але грошей ви цим не повернете. Я вже надумав, що мені робити, і написав про це Фіцджералдові і Моєві. Більше я нічого не маю вам сказати. Чекайте тепер звістки від них.

Говорячи, Герствуд весь час відходив від дверей углиб коридора, щоб Керрі не могла почути розмови. Так вони досягли кінця коридора і опинились біля входу до спільної вітальні.

– То ви не хочете віддати гроші? – промовив детектив.

Ці слова роздратували Герствуда. Кров гарячою хвилею ударила йому в голову, вихором понеслися думки. Він же не злодій! Йому не треба цих грошей. Якби тільки він міг пояснити все Фіцджералдові і Моєві, можливо, все скінчилося б добре.

– Слухайте, – сказав він, – ця розмова зовсім ні до чого. Я визнаю ваші права, але волію мати діло з людьми, більше обізнаними з цією історією.

– Гаразд, але з Канади вам не вибратися з грішми, – заявив ірландець.

– Я й не збираюсь виїжджати з Канади, – відповів Герствуд. – Коли ж із цією справою буде покінчено, ніхто й не стане мене затримувати.

Він повернув назад, а детектив пильно дивився йому вслід. Це було просто нестерпно. Але він ішов далі, в свій номер.

– Хто це? – спитала Керрі.

– Один мій знайомий з Чікаго.

Розмова з детективом, та ще після всього пережитого за останній тиждень, так приголомшила Герствуда, що він зовсім занепав духом. Найбільше уражало його те, що його переслідують як злодія. Він почав розуміти несправедливість суспільства, яке бачить тільки один бік, часто лише одну подробицю довгої трагедії. Усі газети відзначили тільки одне: що він привласнив чужі гроші. Як, чому – це нікого не цікавило. Ніхто ж не знав, які ускладнення в його житті призвели до цього. Його обвинувачували не розуміючи.

Того ж дня, сидячи в номері з Керрі, він вирішив одісла-ти гроші назад. Він напише Фіцджералдові і Моєві, пояснить їм, як усе сталось, а потім одішле гроші з посланцем. Може, вони простять його. Може, навіть запропонують вернутись. Таким чином, він виправдає свою брехню детективові, ніби він писав Фіцджералдові і Моєві. А тоді він залишить це місто.

Цілу годину міркував він над цим наче зовсім вдалим виходом із халепи. Він хотів написати їм також про свої стосунки з дружиною, але не міг зважитись. Врешті він написав тільки, що, бувши під чаркою після випивки з друзями, він побачив незамкнений сейф, вийняв з нього гроші і в цей час дверцята випадково замкнулися. Він дуже шкодує за всім, що сталось. Йому дуже прикро, що він завдав їм стільки клопоту. Він постарається по змозі виправити заподіяне і поверне їм гроші, принаймні, більшу частину. Решту ж він виплатить при першій нагоді. Чи немає якоїсь можливості для нього повернутись на службу? На це останнє він тільки натякнув.

Самий зміст листа свідчив про те, який збентежений був його розум. Він ніби забув про те, як нестерпно почував би себе на давньому місці, навіть якби його й прийнято назад. І забув, що відтяв себе від усього свого минулого, немов мечем, і що якби він зміг в якийсь спосіб з’єднатися з цим минулим, на місці розтину назавжди залишився б шрам. Він узагалі раз у раз про щось забував – то про дружину, то про Керрі, то про те, що в нього немає грошей, то про становище, в якому опинився, то ще про щось, одно слово, він неспроможний був тверезо міркувати. Однак він усе ж послав листа і вирішив почекати з відісланням грошей до одержання відповіді.

А тим часом, опинившися тут з Керрі, він постарається хоч потішитись тим скільки змога.

Опівдні виглянуло сонце, і його проміння золотою повінню затопило розчинені вікна їхньої кімнати. Зацвірінькали горобці, в повітрі залунали сміх і пісні. Герствуд не міг одірвати очей від Керрі. Вона здавалася йому єдиним світлим променем серед усіх турбот. О, якби вона кохала його! Якби оповила руками його шию в такому ж блаженному настрої, як там, в маленькому парку в Чікаго… Який би він був щасливий! Це винагородило б його. Він знав би, що не все ще втрачено. І ні за чим не тужив би…

– Керрі,– промовив він, раптом підводячися з місця і підходячи до неї,– чи лишишся ти віднині назавжди зі мною?

Вона поглянула на цього насмішкувато, але вираз його обличчя одразу власкавив її. Він горів любов’ю, сильною, палкою любов’ю, ще зрослою від труднощів і турбот. І вона не могла стримати ніжного усміху.

– Я хочу віднині бути всім для тебе, – казав він. – Не муч же мене більше. Я буду вірний тобі. Ми поїдемо в Нью-Йорк, найдемо там гарненьку квартиру. Я підшукаю діло, і ми будемо щасливі. Будь же моєю!

Керрі слухала його дуже серйозно. Вона не палала пристрастю до нього, але збіг обставин і його близькість викликали в ній щось подібне до любові. Скорше це був жаль до нього – жаль, а ще недавно вона так захоплювалась ним! По-справжньому Керрі не кохала його ніколи. Вона й сама зрозуміла б це, якби вміла розбиратися в своїх почуттях, але те, що тепер заворушилося в ній під дією його палкої любові, зруйнувало перепони між ними.

– Ти залишишся зі мною, так? – спитав він.

– Так, – відповіла Керрі, схиляючи голову.

Він притяг її до себе, вкриваючи поцілунками її губи й щоки.

– Але ти все ж повинен одружитися зі мною, – сказала вона.

– Я сьогодні ж дістану дозвіл на

– Як це? – спитала Керрі.

– Під новим ім’ям, – відповів він. – Я візьму собі нове ім’я і розпочну нове життя. З сьогоднішнього дня мене звуть Мердок.

– О, не бери цього імені,—запротестувала Керрі.

– Чому?

– Водо мені не подобається.

– Ну, а яке ж ти хочеш?

– Яке завгодно, тільки не це.

Він подумав хвильку, все тримаючи її в обіймах, потім спитав:

– А Вілер як тобі подобається?

– Це нічого.

– Ну, гаразд, хай буде Вілер, – сказав вій. – А дозвіл я дістану сьогодні ж.

Вони звінчались у пастора – першого, якого знайшли.

Нарешті прийшла відповідь із Чікаго, від власників бару, за підписом містера Моя. Він висловлював здивування з Герствудового вчинку і щирий жаль, що все це сталося. Якщо гроші буде повернено, вони не розпочнуть проти нього судової справи, бо не бажають йому ніякого лиха. Що ж до його повернення і відновлення на посаді, то вони ще не вирішили остаточно, що з цього може вийти. Вони подумають і повідомлять його пізніше; цілком можливо, що трохи згодом… і т. д.

Все це означало, що сподіватись йому нема на що. Вони хочуть тільки одного: повернути свої гроші з якнайменшою морокою. В цьому листі Герствуд прочитав свій вирок. Він вирішив передати агентові, якого вони мали надіслати, дев’ять з половиною тисяч доларів, залишивши тисячу триста собі. Він телеграфував колишнім хазяям про свою згоду. Того ж дня приїхав їхній представник, Герствуд пояснив йому все, віддав гроші й одержав розписку, а тоді сказав Керрі, що час пакуватися. Спочатку всі ці події трохи смутили його, але він скоро заспокоївся. Він ще боявся, що його можуть затримати і допровадити в Штати, і тому намагався діяти потай, хоч це навряд чи було можливо. Він наказав, щоб багаж Керрі перевезли на вокзал, а звідти відіслав його великою швидкістю на Нью-Йорк. Схоже було, що за ним ніхто не стежить, проте він виїхав уночі. З глибоким хвилюванням він чекав, що на першій же станції по той бік кордону або на вокзалі в Нью-Йорку його зустріне поліція.