Текст книги "Сестра Керрі"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 32 страниц)

Після цього він віддав усю увагу місіс Венс, і Керрі раптом знов побачила в Герствуді все те, чого їй підсвідомо бракувало в ньому останнім часом: галантність і блиск, властиві йому раніше. Побачила вона й те, що вона не дуже добре вбрана, далеко не так добре, як місіс Венс. На цей раз такі думки вже не були невиразні, як досі. Вона ясно зрозуміла своє становище, відчула, що її життя стає сірим, безбарвним, і цього було досить, щоб зовсім зіпсувати їй настрій. В ній прокинулась давня меланхолія, неспокійна, сповнена бажань, а бажання почали нагадувати незадоволеній Керрі про всілякі можливості.

Це пробудження не мало безпосередніх наслідків, бо Керрі не була заповзятлива, однак вона завжди була схильна піддаватися тискові нового, а попавши в нову течію – давати себе занести дуже далеко. Герствуд нічого не помітив. Він не звернув уваги на ті виразні контрасти, які вразили Керрі. Він навіть не помітив тіні смутку, що затьмарила її погляд. А що найгірше – вона почала тепер відчувати са-і мотність у своїй квартирі і шукати товариства місіс Венс, якій вона дуже сподобалась.

– Ходімо сьогодні на денну виставу! – запропонувала місіс Венс, забігши якось уранці до Керрі просто з ліжка, у рожевому пеньюарі. Герствуд і Венс з годину тому розійшлися, кожен у своїх справах.

– Гаразд, – відповіла Керрі, милуючись випещеною, елегантною місіс Венс, в якій угадувалась обожнювана жінка, що звикла до задоволення усіх своїх бажань. – А що йде сьогодні?

– О, мені хочеться побачити Ната Гудвіна, – промовила місіс Венс. – По-моєму, він найкращий актор у світі. Газети так вихваляють його.

– Коли нам треба буде вийти з дому? – спитала Керрі,

– Давайте вийдем о першій годині і пройдемось по Бродвею від Тридцять четвертої вулиці,– сказала місіс Венс. – Це так цікаво. Гудвін грає в Медісон-Сквері

– Я охоче піду, – сказала Керрі.– А скільки коштують квитки?

– Не більше долара, – відповіла місіс Венс.

Вона пішла і о першій годині з’явилася знов у розкішній темно-синій сукні і не менш елегантному капелюшку. Керрі теж уже причепурилась і виглядала чарівно, проте убрання цієї жінки так різнилось від її, що їй стало прикро. У місіс Венс було стільки гарненьких дрібничок, яких Керрі бракувало: золоті оздоби, вишукана сумочка з зеленої шкіри з монограмою, хусточка з надзвичайно гарним узором і таке інше. Керрі відчула, що їй треба мати значно кращий гардероб, щоб витримати порівняння з цією жінкою, і що кожен, поглянувши на них, віддав би перевагу місіс Венс тільки завдяки її туалетам. Це була прикра, хоч і не зовсім справедлива думка, бо Керрі якраз розквітла і могла похвалитись не гіршою по-своєму вродою. Різниця між обома жінками була тільки в якості й свіжості убрання, та й то не така вже помітна. Проте Керрі запам’ятала ту різницю, і її незадоволення своїм становищем зросло.

Прогулянка по Бродвею в ті дні, як і тепер, становила одну з характерних рис нью-йоркського життя. Перед денними виставами і після них тут можна було побачити не тільки гарненьких жінок, з тих, що люблять показати себе, але й мужчин, які люблять помилуватися жінками. Це була вельми показна процесія вродливих облич і пишних убрань. Жінки з’являлись у своїх найкращих капелюшках, взутті й рукавичках і простували парами до розкішних магазинів чи театрів, розташованих на всьому протязі від Чотирнадцятої до Тридцять четвертої вулиці. Чоловіки теж намагалися показатись в усьому, що в них було наймоднішого. Кравець міг би тут вибирати зразки чоловічих костюмів, швець – фасон і колір взуття, а капелюшник – головних уборів. Можна сказати, що кожний новий костюм любителі добре вдягатись обновляли обов’язково на Бродвеї. Це було настільки відомо, що за кілька років з’явилась пісенька, яка облетіла всі мюзик-холи міста; ця пісня називалась «Що йому робити на Бродвеї?» і оспівувала модний парад на цій вулиці перед денними виставами.

Відколи Керрі жила в Нью-Йорку, вона ще не чула про цей парад туалетів і не бувала у цей час на Бродвеї. Що ж до місіс Венс, то для неї це видовище було звичною річчю, про яку вона не тільки знала, але й сама не раз тут походжала навмисно, щоб бачити інших і себе показати, вразити своєю красою, а разом і пересвідчитись, що вона не відстала від моди і не поступиться перед іншими красунями й чепурухами.

Керрі з невимушеним виглядом ішла поряд з приятелькою, коли вони вийшли з трамвая на Тридцять четвертій вулиці, але скоро всю її увагу поглинув пишно вбраний натовп, іцо вирував навколо них. Вона раптом помітила, що місіс Венс почала триматись якось напружено під безцеремонними поглядами вродливих чоловіків і блискучих дам, які ніби забули про всі правила пристойності. Тут, здається, вважалося зовсім звичайною річчю дивитись пильно просто в лице. Керрі відчула, що її теж розглядають і пускають їй бісики. Чоловіки в бездоганних пальтах і циліндрах, помахуючи палицями з срібними головками, пробиралися щільно повз жінок, раз у раз заглядаючи їм в очі, зустрічаючись з їхніми поглядами. Дами шелестіли важкими шовками, роблено всміхаючись і поширюючи навколо запах парфумів. Керрі помітила, що чесноти тут обмаль, зате розпусти дуже густо. Скільки тут було нарум’янених, запудрених щік і нафарбованих губів, напахченого волосся, розширених, млосних, закличних очей! Керрі ніби враз прокинулась у гущі модного натовпу, на виставці шику – і якого шику! Вздовж вулиці на кожному кроці виблискували вітрини ювелірів. Квіти, хутра, галантерея, кондитерський крам пропливали перед очима. Вулицю запруджували екіпажі. Величні швейцари у широчезних лівреях з блискучими поясами й гудзиками стояли біля входів до розкішних магазинів. Кучери в жовтих чоботях, білих рейтузах і синіх куртках догідливо чекали власниць екіпажів, зайнятих купуванням. Вулиця дихала багатством і шиком, і Керрі почувала, що вона тут чужа. Ні за що в світі не зуміла б вона триматись тут так упевнено, як вродлива місіс Венс. Керрі думала тільки про одне: кожному видно, що з них двох вона вдягнена гірше. Це так дошкуляло їй, що вона вирішила не приходити сюди, поки не зможе змінити свій вигляд. В той же час вона палко бажала зазнати цієї насолоди – з’явитися тут рівною серед рівних. Ах, тоді вона була б щаслива!

РОЗДІЛ XXXII

Валтасарів бенкет. Ясновидець рече

Почуття, що викликала в Керрі ця прогулянка, зробили її дуже сприйнятливою до патетики п’єси, побаченої зараз після того. Актор, якого вони пішли подивитись, здобув популярність у комедіях мішаного типу, де дійові особи страждають у такій мірі, щоб відтінювати гумор. Що ж до

Керрі, то, як ми вже знаємо, сцена завжди вабила її до себе. Вона ніколи не забувала свого єдиного сценічного дебюту й успіху в Чікаго. Ця подія жила в її душі ті довгі дні, коли крісло-гойдалка і модний роман були її єдиними розвагами. І коли вона бувала в театрі, власне обдарування відразу озивалося в ній. Деякі сцени викликали в ній бажання взяти в них участь, передати почуття, яких вона зазнала б на місці тієї чи іншої дійової особи. І майже завжди вона йшла зі спектаклю сповнена яскравих вражень, які захоплювали її на самоті весь наступний день, Вона жила стільки ж у цьому уявному світі, як і в буденному житті з його реальними подіями.

Не часто траплялося так, щоб вона приходила на спектакль, до глибини душі схвильована не вигаданими, а життєвими подіями. Сьогодні ж у її серці бриніла тиха пісня тужливого жадання, навіяного побаченими пишними уборами, веселощами, красою. О, ці жінки, що проходили повз неї,– їх були сотні й сотні,– хто вони? Звідки ці багаті, елегантні убрання, барвисті самоцвіти, срібні й золоті оздоби? Де живуть ці чарівні істоти? Серед яких вишуканих різьблених меблів, розмальованих стін і розкішних килимів минають їхні дні? Де їхні пишні апартаменти, наповнені всім, що тільки можна купити за гроші? В яких стайнях тримають цих випещених, баских коней, ці парадні екіпажі? Де байдикують лакеї в багатих лівреях? О, ці палаци, вогні, ніжні пахощі, таємничі будуари, столи, що вгинаються від страв! Нью-Йорк, мабуть, сповнений такими житлами, інакше не було б цих чарівних, самовпевнених і пихатих створінь! В якихось оранжереях їх же вирощувано! Керрі було боляче від думки, що вона не належить до їх числа, що її давні мрії, на жаль, не справдились. Її навіть дивувало тепер, як це вона прожила ці два роки так самотньо, лишаючись байдужою до того, що не досягла сподіваного.

П’єса являла собою салонний виріб того типу, де серед роззолоченої пишноти дами і кавалери в найчарівніших убраннях переживають муки кохання й ревнощів. Подібні твори завжди викликають захоплення в тих, хто все життя марно мріяв про таку обставу. Вони приваблюють, ці твори, тим, що зображують страждання в ідеальних умовах. Хто не погодився б переживати муки, сидячи в золоченому кріслі? Хто не захотів би страждати серед напахчених гобеленів, м’яких диванів і ліврейних лакеїв? Горе в таких умовах стає річчю завидною. Керрі прагнула зазнати його, зазнати страждань, що їй судилися, нехай би хоч яких, саме в такій обстав! а якщо це неможливо, то принаймні удавати страждання в таких умовах – на сцені. Під ще свіжим враженням від Бродвею п’єса здалася їй незвичайно гарною. Дуже скоро її зовсім заполонив цей уявний світ, з якого вона воліла б ніколи не повертатись. В антрактах Керрі оглядала сузір’я завсідників денних вистав, що займали перші ряди партеру й ложі, і у неї склалось нове уявлення про Нью-Йорк. Вона переконувалась, що ще зовсім не знає його, що це місто являє собою справжній вир розваг і насолод.

Коли вони вийшли після спектаклю, той-таки Бродвей дав їй ще наочніший урок. Картина, побачена по дорозі до театру, тепер стала ще яскравішою і досягла свого апогею. Такої повені розкошів і шику їй ще ніколи не доводилось бачити. Власне життя до решти збридилось їй. Вона не живе, не може вважати, що взагалі жила на світі, якщо їй не випаде хоч щось від цієї пишноти! Жінки розкидали тут гроші,– досить було заглянути в перший-ліпший з розкішних магазинів, повз які Керрі проходила, щоб переконатись. Здавалося, цих елегантних дам тільки й цікавлять квіти, ласощі, коштовності, А вона… в неї ледве вистачало кишенькових грошей на те, щоб разів два-три на місяць дозволити собі таку розвагу, як сьогодні.

Того вечора її маленька затишна квартирка втратила в очах Керрі всю свою привабливість. Не такі були втіхи усіх навкруги! Байдужим поглядом стежила вона за служницею, яка готувала обід. Перед нею раз у раз поставали сцени з п’єси. Особливо ж одна вродлива актриса пригадувалася їй – кохана, за якою упадали, яку намагались завоювати. Ця чарівна жінка полонила серце Керрі! Її туалети були неперевершеними витворами мистецтва, а страждання її здавались такими щирими! Туга, яку івона зображувала, була така зрозуміла для Керрі! Керрі й сама могла б зіграти не гірше, так, безперечно! А деякі місця вона б навіть провела краще… Вона повторила півголосом окремі слова з цих епізодів. О, якби їй таку роль – яким широким стало б її життя! Вона теж зуміла б зворушити своєю грою…

Герствуд застав Керрі в поганому настрої. Вона сиділа в кріслі – гойдалці і гойдалась, поринувши в свої думки. Їй не хотілося, щоб хтось порушив її звабливі видіння, і вона майже не озивалась.

– Що з тобою, Керрі? – спитав Герствуд, помітивши через деякий час, що вона якась тиха, майже похмура.

– Нічого, – відповіла КеррІ.– Я не зовсім добре себе почуваю.

– Ти часом не хвора? – сказав він, нахиляючись до неї.

– Ні, ні,– відповіла вона трохи дратівливо. – Просто я якось не в собі.

– Яка шкода, – промовив він, випростуючись і поправ-ляючи на собі жилет»– А я думав, ми сьогодні підемо в театр.

– Мені не хочеться, – відповіла Керрі, незадоїволена тим, що її чудові видіння порушено і розвіяно. – Я вже була сьогодні на денній виставі.

– Он як! – сказав Герствуд. – Що ж ти дивилась?

– «Золоті розсипи».

– Сподобалось?

– Дуже, – сказала Керрі.

– І тобі вже не хочеться йти сьогодні вдруге?

– Мабуть, ні,– відповіла вона.

А втім, пробуджена зі своєї меланхолії, Керрі опинилась за обіднім столом і передумала. Дрібка їжі, потрапивши в шлунок, творить дива. Керрі вдруге пішла в театр і цим на час повернула втрачену рівновагу. Проте удару було завдано – вона прокинулась. Хоч би скільки вона відганяла ці думки, почуття незадоволення знов і знов поверталось. Час і повторення – до чого тільки вони не призводять! Так крапля води точить камінь і, кінець кінцем, пробивав його наскрізь.

Десь за місяць після цієї події місіс Венс запросила Керрі відвідати з нею та її чоловіком вечірню виставу. Вона чула від Керрі, що Герствуд не буде в цей день обідати вдома.

– Чом би вам не піти з нами? Не готуйте сьогодні обіду, Ми пообідаємо у «Шеррі», а потім підемо в театр «Ліцей». Ходімо, справді!

– Дякую, я не відмовлюсь, – відповіла Керрі.

Уже о третій вона почала одягатись, щоб бути готовою о пів на шосту вирушити у модний ресторан, що саме тоді завойовував особливу популярність, відтісняючи свого суперника «Дельмоніко». На її вбраннях уже позначився вплив вишуканої місіс Венс. Приятелька раз у раз звертала її увагу на всілякі новинки жіночого туалету, запитуючи, наприклад:

– Ви не збираєтесь купити такий і такий капелюшок?

Або:

– Ви вже бачили нові рукавички з овальними перламутровими гудзиками?

І так далі, без кінця.

– Коли ви знов купуватимете черевики, люба, – казала місіс Венс, – обов’язково беріть з гудзиками, на товстій підошві і з лакованим носком. Це крик моди цієї осені.

– Добре, – відповідала Іїеррі.

– Ах, люба, ви бачили нові блузки у «Альтмана»? Які фасони! Мені там одна впала в око – так би личила вам! Я це зрозуміла, щойно побачила її.

Керрі уважно прислухалась до цього всього, бо місіс Венс виявляла до неї більше щирості, ніж це звичайно буває між гарненькими жінками. Місіс Венс так полюбила Керрі за добродушну, спокійну вдачу, що охоче тримала її в курсі всіх новіш моди.

– Чом ви не купите собі спідниці з саржі? – казала вона іншим разом. – Зараз у «Лорда і Тейлора» продаються такі гарненькі, пошиті кльошем, а тепер нічого іншого і не носитимуть. Вам дуже пасувала б темно-синя.

Керрі жадібно слухала. У них з Герствудом ніколи не було про все це мови. Та все ж вона дедалі частіше просила грошей на ту чи іншу обнову, і Герствуд погоджувався. Він помітив нові нахили Керрі і, чуючи без кінця, як вона вихваляє місіс Венс, здогадався, чий це вплив. Він поки що не збирався заперечувати, проте побачив, що її вимоги зростають. Це його не тішило, але ж він ще по-своєму любив її і тому мовчки погоджувався. А втім, щось у поводженні Герствуда примушувало Керрі відчувати, що він зовсім не радіє, виконуючи її бажання. Він ніколи не захоплювався її обновами. І вона вирішила, що він перестав дбати про неї. Так було забито ще один непомітний клин між ними.

Як би там не було, а поради місіс Венс не пропали марно, і на цей раз Керрі могла бути задоволена своїм туалетом. Правда, вона одягла свою найкращу сукню, а все ж приємно, що хоч і доводиться обмежуватись однією тільки парадною сукнею, зате вона гарна і добре пошита. Тепер і вона виглядала випещеною двадцятирічною жінкою, і місіс Бенс сказала Керрі комплімент, від якого на її пухких щічках спалахнув рум’янець, а великі очі заблищали.

Збиралося на дощ, і містер Венс, на прохання дружини, сказав викликати екіпаж.

– А ваш чоловік не поїде з нами? – спитав він Керрі, коли вона ввійшла в їхню маленьку вітальню.

– Ні, він попередив, що не прийде обідати.

– Краще залишіть йому записку, щоб він знав, де нас шукати. Може, він випадково звільниться.

– Справді,—погодилась Керрі, якій це не опало на думку.

– Напишіть йому, що ми будемо до восьмої години у «Шеррі». Та він і сам, мабуть, здогадається.

Шелестячи спідницею, Керрі пішла до себе. Не скидаючи рукавичок, вона нашвидку написала записку і повернулась до Венсів. Там вона застала якогось гостя.

– Місіс Вілер, дозвольте відрекомендувати вам мого двоюрідного брата, містера Еймса, – промовила місіс Венс. – Він поїде з нами. Правда, Бобе?

– Дуже радий познайомитися з вами, – сказав Еймс, чемно вклоняючись Керрі.

Керрі одразу впало в вічі, що в нього висока, ставна постать. Вона встигла ще помітити, що він чисто виголений, молодий і вродливий.

– Містер Еймс на кілька днів приїхав до Нью-Йорка, і ми хочемо йому показати тут дещо, – додав містер Венс.

– То ви приїжджий? – промовила Керрі і знову погляну-ла на молодика.

– Так, я щойно приїхав з Індіанаполіса і пробуду тут із тиждень, – відповів Еймс і сів на краєчок стільця, чекаючи, поки місіс Венс закінчить прибиратися.

– Вам, мабуть, буде цікаво оглянути Нью-Йорк? – опитала Керрі, аби щось сказати.

– Нью-Йорк надто великий, його і не обійдеш за тиждень, – ввічливо відповів Еймс.

Він був дуже привітний, цей молодий хлопець, і тримався зовсім просто, без будь-якої афектації. Керрі здалося, що він ще переборює в собі останні прояви соромливості, властивої юнакам. Не обіцяючи бути блискучим співрозмовником, він, проте, тримався упевнено і був добре вдягнений. Керрі відчула, що з ним не важко буде підтримувати розмову.

– Ну ось, ми, здається, й готові,– сказав містер Венс. – Екіпаж чекає.

– Ходімо, – усміхаючись, мовила місіс Венс, входячи у вітальню. – Бобе, на тебе покладається обов’язок піклуватися про місіс Вілер.

– Постараюсь, – відповів Б об з усмішкою, наближаючись до Керрі.– Сподіваюсь, ви не потребуєте дуже великого піклування? – додав він таким тоном, ніби просив у неї поблажливості й допомоги.

Сподіваюсь, що ні,– відповіла Керрі.

Вони спустилися по сходах, причому місіс Венс безперестану щось говорила, і сіли в екіпаж.

– Можна їхати, – промовив Венс, закриваючи дверцята екіпажа, і вони рушили.

– Що ми будемо дивитись? – спитав Еймс.

– «Лорда Чамлі» за участю Созерна, – відповів Венс.

– О, він так добре грає! – вигукнула місіс Венс. – Він такий кумедний, як ніхто!

– Так, газети його дуже хвалять, – сказав Еймс.

– Я певен, що всім нам дуже сподобається, – додав Венс.

Еймс сів поруч з Керрі і тому вважав за свій обов’язок бути до неї уважним. Його зацікавила ця жінка, така молода і вже заміжня, до того ж така гарненька; правда, це була тільки шаноблива цікавість. Цей молодик зовсім не був розв’язним дамським кавалером. Навпаки, він шанував шлюб, і його думки займали вродливі індіанаполіські панночки на відданні.

– Ви народилися в Нью-Йорку? – опитав Еймс, звертаючись до Керрі.

– О ні, я тут тільки два роки.

– Ну, то у вас було, у всякім разі, досить часу, щоб познайомитися з містом.

– Та де там, – відповіла Керрі.– Навпаки, воно для мене таке саме чуже, як і в перший день.

– Ви, бува, не з Заходу?

– Так, я зі штату Віоконсін, – відповіла вона.

– У мене таке враження, що більшість жителів Нью-Йорка переселилися сюди не так давно. Я вже чув тут про багатьох людей мого фаху, які приїхали з Індіани.

– А який ваш фах? – спитала Керрі.

– Я працюю в одній електричній компанії,—відповів Еймс.

Керрі підтримувала цю уривчасту розмову, в яку і подружжя Венс час від часу вставляло слово. Іноді розмова ставала загальною і переходила на веселі теми, і так вони непомітно доїхали до ресторану.

Керрі звернула увагу на елегантний і безтурботний натовп на вулицях, по яких вони проїжджали. їх оточували численні екіпажі і потік перехожих, а по П’ятдесят дев’ятій вулиці проходили переповнені трамваї. На розі П’ятдесять дев’ятої вулиці і П’ятої авеню яскраво палали вогні кількох новоспоруджених готелів, які пишним колом оточували Плаза-сквер. На П’ятій авеню, резиденції багатіїв, було ще більше екіпажів і чоловіків у фраках. Біля ресторану імпозантний швейцар розчинив дверцята екіпажа і допоміг їм зійти. Коли вони піднімалися по сходах, молодий

Еймс підтримував Керрі під лікоть. Ввійшовши до вестибюля, уже повного відвідувачів, вони залишили там верхній одяг і попрямували в розкішний зал.

Ніколи в житті Керрі не бачила нічого подібного. За весь час, що вони жили в Нью-Йорку, Герствуд, у якого було сутужно з грішми, не міг собі дозволити повести Керрі в такий ресторан. Майже неможливо описати ту атмосферу, що панувала тут, одразу даючи зрозуміти кожному, куди він потрапив. Ціни в цьому ресторані були такі, що відвідували його тільки багаті люди або гульвіси. Керрі не раз доводилося зустрічати назву цього ресторану в газетах, у дописах про танцювальні вечори, банкети, бали і вечері. «Міс такі-то й такі-то влаштовують у середу вечір у «Шеррі». «Містер такий-то дає сніданок своїм друзям шістнадцятого числа у «Шеррі». Подібні банальні повідомлення про «події» з життя вищого світу, які Керрі так любила переглядати щодня, дали їй виразне уявлення про красу і велич цього дивовижного храму гурманства. І ось, нарешті, вона тут! Вона піднялася пишними сходами, які охороняв високий, ставний швейцар, опинилась у вестибюлі, де стояв інший високий і ставний швейцар, і хлопчаки у формі оточили Керрі та її супутників, приймаючи палиці, пальта і все інше. І ось перед нею гарна зала, розкішно оздоблена, залита яскравим світлом, де їдять багатії. О, яка щаслива ця місіс Венс! Молода, вродлива, заможна, – у всякому разі, досить заможна, щоб приїжджати сюди екіпажем. Як чудово бути багатим!

Венс вів їх повз довгі ряди сліпучих столів, за якими відвідувачі сиділи невеликими гурточками. Свіжій людині одразу впадало в око, як упевнено й гордовито всі вони тримаються. Вогні електричних лампочок, що відбивалися в кришталі й дзеркалах, мерехтіння позолоти на стінах – усе це зливалося в такому яскравому блиску, що треба було кілька хвилин придивлятись, аби нарешті щось побачити. Білі крохмальні манишки чоловіків, яскраві убрання дам, діаманти, перли, пишне пір’я – все це сліпило очі.

Керрі йшла з таким самим гордовитим виглядом, як і місіс Венс, і сіла на запропоноване їй метрдотелем місце. Вона помічала все до дрібниць, помічала, як схиляються й прислуговують офіціанти і метрдотель, за що так щедро платять американці. Вигляд, з яким метрдотель відсував кожен стілець, рух руки, яким він запрошував сісти, – все це саме по собі вже варте було кількох доларів.

Тільки-но вони сіли, їхню увагу заполонила розкішна, марнотратна і цездорова кулінарія, люблена багатими аме-риканцями, що викликає такий подив у всього культурного світу. Величезне меню містило нескінченний перелік страв, достатніх, щоб нагодувати цілу армію, а ціни, які проти них стояли, показували, що про розумне витрачання грошей тут смішно й думати. Були тут на вибір десятки різних супів ціною від п’ятдесяти центів до долара, сорок сортів устриць по п'ятдесят центів за півдюжини, закуски, рибні й м’ясні страви по таких цінах, що вартість кожної дала б можливість переночувати в готелі середньої руки. Півтора-два долари, здається, були найзвичайнішими цифрами в цьому гарно розмальованому меню.

Керрі це завважила і, побачивши ціну смаженого курчати, раптом пригадала зовсім інше меню і той далекий день, коли вона вперше опинилася в хорошому ресторані в Чікаго у товаристві Друе. Усе це промайнуло за одну мить, ніби тужлива мелодія забутої пісні, і одразу зникло. Але в цю коротку мить вона побачила іншу Керрі – убогу, голодну, розгублену, для якої Чікаго був холодним, неприступним світом без притулку і без шматка хліба.

Стіни зали вкривали панелі: блакитні квадрати в пишних золочених рамах, з нагромадженими в кутках ліпними фруктами й квітами, над якими в ангельському спокої витали дебелі купідони. На стелі перепліталися золоті гірлянди, з’єднуючись в центрі навколо сліпучого грона електричних лампочок, перемішаних з кришталевими призмами і золоченими гіпсовими підвісками. Навоскована паркетна підлога була червонуватого кольору, а розставлені скрізь дзеркала – високі, блискучі, з шліфованими краями – відбивали обличчя, обставу, вогні десятки й сотні разів.

Столики самі собою не являли чогось особливого, але ім’я «Шеррі» красувалося на скатертях і серветках, так само як ім’я «Тіффані» [7]7
  «Тіффані» – найбільша в світі ювелірна компанія.


[Закрыть] на сріблі й «Гевіленд» [8]8
  «Гевіленд» – відома порцелянова фірма.


[Закрыть] – на порцеляні, а настільні канделябри, затінені червоними дашками, і відблиски стін кидали на обличчя й одяг химерне сяйво і надавали всьому якогось феєричного вигляду. Офіціанти ще збільшували атмосферу вишуканості й елегантності, що панувала тут, неповторно вклоняючись, подаючи, приймаючи, змахуючи; серветкою. Кожному відвідувачеві вони приділяли величезну увагу. Напівзігнувшись, схиливши голову набік, відставивши лікті, офіціант повторював:

– Черепаховий суп… слухаю. Одну порцію, слухаю. Устриці… звичайно, півдюжини, слухаю. Спаржа. Оливки… слухаю.

Та ж сама історія повторилася б з кожним, але Венс замовив для всіх, спитавши кожного, чого б йому хотілося. Керрі широко розплющеними очима оглядала присутніх у залі. Так ось він, нью-йорський вищий світ! Ось як багатії проводять дні й вечори! Її бідний маленький розум не міг не поширювати окремі спостереження на все суспільство. Кожна шикарна дама обов’язково повинна бути вдень у натовпі на Бродвеї, потім па денній виставі в театрі, потім, увечері,– в екіпажі й у ресторані. Скрізь – блиск і сяйво, екіпажі біля входу, лакеї, застиглі в чеканні, а вона, Керрі, позбавлена всього цього. За два довгих роки вона й разу не побувала в такому місці, як це.

Венс був тут у своїй стихії, як був би й Герствуд у минулому. Він замовляв супи, устриці, печеню, гарніри, не зважаючи на ціни, і звелів принести кілька пляшок вина, що їх офіціант поставив у кошику біля столу.

Еймс досить байдуже розглядав залу, і Керрі бачила його гарний профіль. Чоло в нього було високе, ніс масивний, різко окреслений, підборіддя досить приємне, рот теж великий, але гарної форми; темне волосся було розділене збоку проділом. Керрі знов привиділося в ньому щось хлоп’яче, проте то був зовсім дорослий чоловік.

– Знаєте, – промовив він, виходячи з задуми і обертаючись до Керрі,– мені іноді здається, що це сором – витрачати отак стільки грошей.

Керрі дивилася на нього якусь мить, здивована його серйозним тоном. Він, очевидно, замислювався над такими речами, які їй ніколи й на думку не опадали.

– Справді? – спитала вона, зацікавившись.

– Так, – сказав він, – усі тут платять значно дорожче, ніж ця їжа насправді коштує. Тут стільки показного шику!

– А я не розумію, чому б людям не витрачати, коли вони мають змогу? – зауважила місіс Венс.

– Це нікому не шкодить, – додав Венс, який ще вивчав меню, хоч уже все замовив.

Еймс знову дивився вбік, і Керрі спинила погляд на його лобі. На її думку, він міркував про дивні речі. В його очах, коли він придивлявся до людей навколо, світилася щось лагідне.

– Подивіться на сукню он тієї жінки, – промовив він, знову обертаючись до Керрі, і кивнув головою в тон бік.

– Де? – опитала Керрі, стежачи за його поглядом.

– Он там, у кутку… трохи далі. Бачите, яка в неї брошка?

– Яка велика! – сказала Керрі.

– Такого нагромадження дорогоцінного каміння мені ще не доводилось бачити, – промовив Еймс.

– Ви маєте рацію, – погодилась Керрі.

Їй чомусь захотілося сказати щось приємне цьому молодикові; вона невиразно відчула, що він освіченіший, ніж вона, що в нього розвиненіший розум. На щастя для Керрі, вона здатна була розуміти, що люди можуть бути розумніші за неї. їй доводилося кілька разів у житті зустрічати людей, які, на її думку, нагадували вчених. Цей сильний молодик, що сидів поруч, з таким ясним, спокійним поглядом, очевидно, знається на речах, яких вона не зовсім розуміє, хоч і схвалює. І Керрі подумала, що для мужчини дуже добре бути таким.

Розмова перейшла на книгу Альберта Росса «Виховання дівчини», що користувалася в той час великим успіхом. Місіс Венс читала цей твір, а чоловік її бачив рецензії в газетах.

– Якої слави можна зажити, написавши книгу! – сказав Венс. – Ось, наприклад, про цього Росса говорять без кінця.

Говорячи це, він дивився на Керрі.

– А я й не чула про нього, – призналася вона.

– Я читала його, – сказала місіс Венс. – Він написав багато. Цей останній роман непоганий.

– Він нічого не вартий, цей Росс, – промовив Еймс.

Керрі звела на нього очі, як на оракула.

– Його писанина майже така сама нікчемна, як і «Дора Торн», – додав він.

Для Керрі це був неначе докір їй самій. Вона колись читала «Дору Торн» і навіть дочитала майже до кінця. Книжка здалася їй непоганою, але вона була певна, що всі вважають цей роман чудовим. І раптом оцей ясноокий, вродливий молодик, що чимсь нагадує їй ученого, висміює цю книгу. Він вважає, що вона нікчемна і що її не варто читати. Керрі опустила очі, вперше в житті відчувши, яка прикра річ неосвіченість.

Проте в словах Еймса не було ні сарказму, ні презирливості. І те, і друге не було йому властиве. Керрі зрозуміла, що він має проникливіший розум, може справедливо усе оцінити, і їй стало цікаво, якої він думки про інші речі. А він, ніби помітивши, що вона слухає його співчутливо, почав звертатись головним чином до неї.

Поки офіціант кланявся, вимахував серветкою, перевіряв, чи досить гарячі тарілки, приносив виделки й ножі й виявляв усі ті дрібні ознаки уваги, які мають викликати в клієнта почуття найбільшого комфорту, Еймс, трохи нахилившись до Керрі, почав просто і цікаво розповідати їй про Індіанаполіс. У нього й справді був жвавий розум, зайнятий найбільш електротехнікою. Проте він не був байдужий також і до інших галузей знання, та й люди, їхні характери, цікавили його. В червоному відблиску канделябра його волосся здавалося рудим, а в очах світилися іскорки. Керрі помічала все це, коли він нахилявся до неї, і почувала себе ще дуже, дуже молодою. Цей чоловік так випередив її! Він розумніший за Герствуда, статечніший і освіченіший за Друе, до того ж від нього віє чистотою, простодушністю, а загалом він надзвичайно приємна людина. Керрі завважила також, що його інтерес до неї якийсь дуже платонічний, почувалось, що вона – десь поза межами його життя і всього того, що його цікавить. Проте його слова знаходили у ній відгук.

– У мене немає ніякого бажання розбагатіти, – сказав він, коли обід уже почався і їжа розгарячила його, – я маю на увазі – розбагатіти настільки, щоб отак витрачати гроші.

– Справді? – опитала Керрі, відчуваючи, що й сама починає пройматися цими, такими новими для неї поглядами.

– Так, немає,– повторив він. – Що це дає? Невже ж це все потрібне людині, щоб бути щасливою?

Керрі недовірливо поставилась до його слів, проте спри-: йняла цю думку, як і все, що походило від нього, з належною пошаною.

«Мабуть, він і в самотині був би щасливий, – подумала вона. – Він такий сильний!»

Містер і місіс Венс раз у раз переривали їхню розмову, і тому Еймс лише коли-не-коли міг сказати кілька фраз, що оправляли таке велике враження на Керрі. Але й цього було досить. Щось у цьому молодикові, а може, в тому світі, у якому він жив, викликало відгук у її душі. Він нагадував їй сцени, бачені в театрі,– сцени незрозумілих для неї страждань і неминучих жертв. Його вплив пом’якшив для неї гіркоту контрасту між її життям і пишнотою, що оточувала її тепер, і цього він досяг спокійною байдужістю, з якою він до всього ставився.