Текст книги "Сестра Керрі"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 32 страниц)

Того ранку вся земля була залита сонячним світлом. Керрі йшла додому, і прозора блакить ясного неба немов переливалась в її душу. О, блаженні ті, хто дерзає і голубить у серці надію. Блаженні й ті, хто дивиться на них із схвальною усмішкою.

РОЗДІЛ XVIII

Межу перейдено. Здрастуй і прощай

Шістнадцятого ввечері невидима Герствудова рука дала себе знати. Він розповів своїм друзям – а вони були численні і впливові,– що на цю виставу варто піти, і цього було досить, щоб містер Квінсел продав значно більше квитків, ніж сподівався. У всіх щоденних газетах з’явились невеличкі повідомлення. В цій справі Герствудові допоміг один з його друзів-газетярів, містер Гаррі Мак-Гаррен, головний редактор «Таймс».

– Слухайте, Гаррі,– звернувся до нього Герствуд одного вечора, коли Мак-Гаррен допивав біля прилавка останню склянку і збирався вже вирушати додому, – чи не могли б ви зробити декому велику послугу?

– А в чому справа? – спитав Мак-Гаррен, якому приємно було, що така поважна персона про щось його просить.

– Кестерська ложа масонів влаштовує невеличкий спектакль на свою користь, і їм не завадило б повідомлення в пресі. Ви знаєте, що я маю на увазі: всього два-три рядки, – де, коли і що саме має бути.

– Гаразд, – сказав Мак-Гаррен, – з приємністю зроблю це для вас, Джордже.

Сам Герствуд лишався в тіні.

Члени ложі ніяк не могли зрозуміти, чому їхня невеличка вистава привернула до себе таку увагу. На містера Квінсела почали дивитись як на неперевершеного організатора.

Коли настало шістнадцяте число, Герствудові друзі зібрались, ніби римляни на поклик сенатора. З тієї хвилини, як Герствуд вирішив їй допомогти, для Керрі була забезпечена ошатно вбрана, добродушна й прихильна публіка.

Юна дебютантка була цілком задоволена тим, як вона опанувала роль, хоч і тремтіла на саму думку про те, що буде, коли вона опиниться перед глядачами, освітлена вогнями рампи. Вона намагалась потішити себе згадкою про десяток інших артистів, чоловіків і жінок, які теж з тремтінням чекали, як пройде спектакль, але не могла, думаючи про інших, забути своїх власних побоювань. Керрі боялася, що вона може забути свою роль або нездатна буде перейнятися почуттями героїні. Вона то шкодувала, що взагалі взялася за цю справу, то її лякала думка, що її спаралізує страх і вона стоятиме посеред сцени бліда й тремтяча, не знаючи, що говорити, і зіпсує весь спектакль.

Що ж до інших учасників, то містера Бамбергера вже не було серед них. Цей безнадійний індивідуум зник, ставши жертвою невблаганної критики режисера. Зате місіс Морган залишилась. Сповнена заздрощів, вона вирішила будь-що-будь, на злість Керрі, зіграти не гірше від неї. На роль Рея запросили якогось безробітного актора, і хоч виконавець з нього був аж ніяк не блискучий, проте його не турбували сумніви, властиві людям, що ніколи не виступали перед публікою. Він спокійнісінько походжав по сцені з самовпевненим виглядом (дарма що йому було наказано не виявляти своєї дотичності до театру), і досить було поглянути на нього, щоб відгадати його професію.

– Це так легко! – говорив він місіс Моргай з суто театральною афектацією. – Найменше мене цікавить публіка. Схопити дух ролі – от де притичина!

Керрі він не сподобався, але вона була настільки актриса, що зуміла поставитись до нього вибачливо, тим більше, що в цей вечір мала примиритись з його уявним коханням.

О шостій вона була вже готова. Усе потрібне театральне причандалля чекало на неї. Вона ще вранці спробувала накладати грим, прорепетирувала і підготувала все необхідне для спектаклю до першої години і повернулась додому, щоб, чекаючи вечора, востаннє проглянути свою роль.

З такої нагоди масонська ложа прислала екіпаж. Друе доїхав з Керрі до дверей театру, а тоді пішов по ближчих крамницях пошукати добрих сигар. Наша юна актриса, нервуючись, ввійшла у свою прибиральню і з хвилюванням розпочала ті маніпуляції з гримом і одягом, що мали перетворити її, просту смертну, в Лауру – світську красуню.

Полум’я газових ріжків, розкриті валізи, ніби тільки-но з подорожі, розкладені скрізь рум’яна, пудра, білила, палений корок, туш, олівці підводити вії впереміш з париками, ножицями, дзеркалами, накидками і всіма іншими незчисленними аксесуарами маскараду створювали зовсім особливу атмосферу. З того часу як Керрі приїхала в це місто, вона зазнала багатьох впливів, але все це було якось ніби здалека. В цій новій для неї атмосфері було щось більш дружнє, привітне, вона нічим не нагадувала пишних палаців, які холодно відганяли її геть, дозволяючи тільки побожно милуватися ними здалека. А тут у неї було таке почуття, ніби хтось ніжно бере її за руку, промовляючи: «Люба моя, заходь» Цей світ відкривався перед нею ніби сам по собі. Її вражали уславлені імена на афішах, докладні рецензії в газетах, гарне убрання на сцені, карети, квіти, вся ця пишнота. І це не ілюзія! Перед нею розчинилися двері, і ось вона може сама це все побачити. Як у казці, випадково знайшовши нікому не відомий хід, вона раптом опинилась у чарівній залі, що яскріла діамантами.

Похапцем одягаючись у маленькій артистичній прибиральні, Керрі прислухалась до голосів, що лунали іззовні; вона бачила, як метушиться містер Квінсел, як хвилюються, готуючись до виступу, місіс Морган і місіс Гоглепд та інші учасники спектаклю, які снували сюди-туди, із страхом чекаючи початку вистави. Яке було б щастя, мимоволі думалося їй, якби все це могло тривати без кінця! Якби їй пощастило мати успіх зараз, а згодом стати справжньою артисткою! Ця мрія заволоділа нею, невідступно бриніла в її вухах, як мотив старої пісні.

А поруч, у маленькому фойє, відбувалося зовсім інше. Якби не Герствуд, невеличка зала не була б сьогодні повнісінька, бо члени ложі не дуже дбали про популярність своєї вистави. Проте слово Герствуда зробило свою справу, і сьогоднішня вистава привернула до себе загальну увагу. Усі чотири ложі було продано. Одну з них узяв доктор Норман Мак-Ніл-Гейл з дружиною, а це щось та важило. Другу зайняв К. Р. Уокер, торговець мануфактурою, який мав щонайменше двісті тисяч доларів. Відомого вугільного ділка умовили купити третю, а четверту займали Герствуд і його друзі, серед яких був і Друе. Публіка, що сунула на виставу, не складалася із знаменитостей і людей дуже впливових. Все це були особи, помітні в своєму вузькому колі – в колі ділків середньої руки, членів масонського ордену. Ці добродії дуже добре знали про становище один одного. Пошана була забезпечена кожному, хто зумів нажити капітали, мав гарний будинок і власний екіпаж, гарно вбирався, а також, звичайно, зажив собі доброї репутації в комерційному світі. Цілком природно, що Герствуд, якому цей рівень життя зовсім не здавався неперевершеним, обдарований гострим розумом, з його поважним становищем і вмінням триматися з великою гідністю та здобувати прихильність і дружбу тактовним поводженням, – був тут видатною постаттю. У цьому колі він був відоміший за багатьох інших, і його стриманість пояснювали тим, що він людина дуже впливова і грошовита.

Цього вечора Герствуд був у своїй стихії. Він прибув в екіпажі з кількома друзями просто з ресторану «Ректор». У фойє Герствуд зустрівся з Друе, який щойно ввійшов, – він знову ходив по сигари. Друзі завели жваву розмову про публіку, що прийшла на виставу, і про справи масонської ложі.

– Кого я бачу! – вигукнув Герствуд, входячи у яскраво освітлену залу, де кілька чоловіків стояли в проході, весело розмовляючи й сміючись.

– А, містере Герствуд! Як ся маєте? – відповів чоловік, до якого він звертався.

– Радий вас бачити, – сказав той, злегка потискуючи простягнуту руку.

– Схоже на те, що спектакль має бути блискучий.

– Так, треба гадати, – відповів управитель бару.

– Кестерська ложа, очевидно, користується великою підтримкою своїх членів, – зауважив його приятель.

– Так і повинно бути, – сказав Герствуд, який сам доклав рук до цієї справи, – і я дуже радий, що це так.

– Добривечір, Джорджз! – вигукнув інший добродій, такий огрядний, що крохмальна сорочка випиналася йому на грудях, неначе горб, – як справи?

– Чудово, – відповів управитель бару.

– Що привело вас сюди? Ви ж не член Кестерської ложі?

– Тільки добре серце, – відповів Герствуд. – Приємно побачити давніх друзів!

– Дружина з вами?

– Ні, вона сьогодні не змогла прийти, бо почуває себе недобре.

– Шкода, шкода… Сподіваюсь, нічого серйозного?

– Ні, просто трохи нездужає.

– Я пригадую, як місіс Герствуд приїхала колись разом з вами у Сент-Джо… – і товстун удався в якісь нудні спогади, але їм поклала край поява інших знайомих.

– А, Джордже, як ся маєте? – звернувся до нього один добродушний член муніципалітету з Західної сторони, що теж належав до масонської ложі.– Який же я радий, що бачу вас нарешті! Ну, як справи?

– Дуже добре! Я чув, вас обрали до муніципальної ради?

– Так, ми легко розбили своїх противників.

– Що ж тепер робитиме Ганнесі?

– Мабуть, повернеться до своєї цегли. Адже він має цегельню.

– Я й не знав, – мовив управитель бару. – Уявляю собі, як він лютував, коли провалився.

– Та, мабуть, що так, – погодився його приятель, лукаво підморгуючи.

Деякі з найближчих друзів Герствуда, яких він сам запросив, почали з’їжджатися в екіпажах. Вони заходили до зали з самовдоволеним виглядом, вбрані в розкішні костюми»,

– А, ось і ми! – вигукнув Герствуд, звертаючись до одного з новоприбулих, чоловіка років сорока п’яти.

– Як бачите, – відповів той.

Потім він жартівливо схопив Герствуда за плече і, притягти його ближче до себе, прошепотів йому на вухо:

– Якщо спектакль буде невдалий, я вам голову одірву!

– Та що там спектакль! Хіба ж не варт було заплатити за можливість побачити давніх друзів!

Іншому, який запитав його, чи справді має бути щось цікаве, управитель бару відповів:

– Не знаю. Навряд! – І додав Із граціозним жестом: – Заради ложі!

– Народу й справді зібралося сила!

– Так. До речі, розшукайте Шепегана. Він тільки що питав про вас.

Ось яким чином маленький театр сповнився гамором безтурботних розмов, шелестом пишного вбрання, добродушними жартами, – усе це сталося лише тому, що так захотілося цьому чоловікові. Треба було бачити його в ті півгодини перед підняттям завіси, коли він стояв, оточений п’ятьма-шістьма поважними персонами, що їхні гладкі постаті, випнуті сніжно-білі крохмальні груди і діамантові шпильки у галстуках свідчили про високе суспільне становище! Джентльмени, які прибули з дружинами, гукали па нього, щоб потиснути йому руку. Сидіння грюкали, білетери шанобливо вклонялися, а він задоволено обводив очима залу. Він був тут ніби світило, втілюючи у своїй особі честолюбні мрії людей, що його вітали. Його всі шанували, до нього підлещувались, його вважали мало не знаменитістю. Почувалося, що ця людина твердо стоїть на ногах. Це була свого роду велич, хоч яка вона була скромна.

РОЗДІЛ XIX

Година в казковім царстві. Ледве чутна скарга

Нарешті все було готове, і завіса мала от-от піднятися. Артисти вже всі загримувалися і сиділи, чекаючи початку. Дирижер маленького оркестру, найнятого з цієї нагоди, багатозначно постукав паличкою об пюпітр, і залунав тихий музичний вступ. Герствуд урвав розмову і разом з Друе і своїм другом Моррісоном попрямував до ложі.

– Ну от, тепер подивимось, як наша дівчинка себе покаже! – сказав він Друе так тихо, щоб ніхто не почув.

На сцені вже з’явилися шість персонажів, зайнятих в першій сцені у вітальні. Друе і Герствуд з першого ж погляду побачили, що Керрі серед них нема, і пошепки провадили далі розмову. Головними дійовими особами в цій сцені були місіс Морган, місіс Гогленд і актор на ім’я містер Петтон, що заступив Бамбергера. Він міг похвалитись мало чим, опріч упевненості в собі, але якраз це і було в ту мить найнеобхідніше. Місіс Морган в ролі Перл зовсім скам’яніла від страху, а місіс Гогленд раптом захрипла. У всіх тремтіли коліна, і вони ледве могли вимовляти свої репліки. Потрібна була вся поблажливість і добродушна терплячість глядачів, щоб утриматись від того неспокійного руху і шелесту в залі, який свідчить про розчарування публіки і провіщає провал вистави.

Герствуд спокійно чекав. Він був заздалегідь певний, що не побачить нічого особливого. Йому хотілося тільки, щоб усе обійшлося більш-менш добре і щоб можна було потім удавати, що Керрі мала успіх, і поздоровити її,

Та ось перший приступ переляку минув, і артисти трохи пожвавішали. Вони сяк-так пересувалися по сцені, виголошуючи свої репліки безбарвними голосами, і нагонили нудьгу на публіку. Тим часом на сцену вийшла Керрі.

Герствуд і Друе з першого погляду зрозуміли, що і в неї зі страху підгинаються ноги. Вона, ледве дихаючи, пройшла по сцені, кажучи:

– «А! Ось і ви, сер! Ми ж вас чекаємо з восьмої години».

Вона вимовила ці слова так мляво і так тихо, що стало жаль її.

– Боїться, – прошепотів Друе.

Герствуд нічого не відповів.

Її наступна репліка мала викликати сміх у залі:

– «Це все одно, що назвати мене якоюсь рятівною пілюлею!»

Але і це вийшло в неї страшенно безбарвно. Друе засовався на стільці, а Герствуд злегка поворухнув носком черевика.

В іншому місці Лаура^ передчуваючи біду, підводиться і сумно промовляє:

– «Краще б ви цього не казали, Перл. Ви добре знаєте, що всі ми тішимося ілюзіями».

Її голос був до смішного безвиразний. Керрі не щастило ввійти в роль. Вона говорила ніби крізь сон. Здавалося, вона знала заздалегідь, що в неї все одно нічогй не вийде. Вона була ще безпорадніша, ніж місіс Морган, яка вже трохи оговталась і вимовляла свої репліки принаймні цілком чітко. Друе відвів очі від сцени і дивився на глядачів. Публіка мовчки терпіла, сподіваючись, що далі піде краще. Герствуд вп’явся очима в Керрі, немов бажаючи влити в неї свою волю, загіпнотизувати її і примусити грати краще. Він щиро жалів її.

Трохи згодом Керрі мала прочитати листа, одержаного від невідомого лиходія. Глядачів трохи розвеселила перед тим розмова між актором-професіоналом і огрядненьким чоловічком, що з гумором грав роль однорукого, напівбожевільного солдата Сноркі, який став заради заробітку посильним. Віп так запально вигукував свої репліки, що викликав сміх, хоч і нe той, якого сподівався автор. Та ось Сноркі виходить, і на сцені знову з’являється трагічна героїня – Керрі. Але вона ще не опанувала себе, і сцену з мерзенним лиходієм провела так мляво, що публіці почав уриватися терпець, і коли вона, нарешті, зникла за кулісами, всі полегшено зітхнули.

– Вона надто нервується, – мовив Друе, сам у це не вірячи й добре те розуміючи.

– Ви б пішли й трохи підбадьорили її.

Друе був готовий на все, аби чимсь зарадити справі. Він швиденько дістався до бічного входу, і швейцар охоче пустив його за куліси. Керрі стояла там, боязко чекаючи свого наступного виходу. Уся її рішучість і запал зникли без сліду.

– Послухай, Кед, – промовив Друе, пильно дивлячись на неї,– чого ти так нервуєшся? Опам’ятайся! Хіба на все це збіговисько варто звертати увагу? Чого ж ти злякалась?

– Я й сама не знаю, – відповіла Керрі.– Я, мабуть, просто нездатна грати.

Та все ж вона була вдячна йому, що він прийшов. Бачачи, як тремтять інші, вона й сама занепала духом.

– Ну, годі, годі,—повів далі Друе. – Заспокойся! Ну, чого ти злякалась? Іди і покажи їм, як треба грати! Чого тобі боятись?

Керрі трохи пожвавішала, немов наелектризована схвильованими словами комівояжера.

– Я дуже погано грала?

– Зовсім ні! Тільки трошечки більше вогню! Ти грай так, як ти мені вдома показувала. Постарайся так відкинути голівку, як учора!

Керрі пригадала, як добре в неї виходило дома. Вона старалася переконати себе, що справді зможе заграти.

– Що зараз має бути? – спитав він, заглядаючи в роль, яку вона тримала в руці.

– Сцена з Реєм, коли я відмовляю йому.

– Так от, проведи її жваво, – сказав комівояжер. – Більше вогню! Грай так, ніби тебе ніхто не обходить.

– Зараз ваш вихід, міс Маденда! – сказав розпорядник.

– О боже! – вигукнула вона.

– Та не будь же дурненька, чого ти боїшся! – заговорив знову Друе. – Та ну ж бо, веселіше! Я буду звідси стежити за тобою.

– Справді?

– Авжеж; а тепер іди. І не бійся!

Розпорядник зробив їй знак. Вона пішла, така ж розгублена, як і перше, але раптом відчула, що самовладання починає повертатись до неї. Вона згадала, що Друе дивиться на неї.

– «Рею», – мовила вона ніжно, і голос її пролунав значно спокійніше. Це була та сцена, яка сподобалася режисерові на першій репетиції.

«Вона вже не так нервується», – подумав Герствуд.

Вона провела цю сцену хоч і не так вдало, як на репетиції, але все ж краще, ніж початок. Публіка принаймні не дратувалася, слухаючи її. Інші виконавці теж підбадьорились, а тому увага глядачів уже не зосереджувалась на одній Керрі. Гра помітно поліпшилась, і можна було сподіватись, що п’єса сяк-так пройде, за винятком хіба найскладніших місць.

Керрі повернулася зі сцени збуджена, схвильована.

– Ну як? – спитала вона, звівши на Друе очі.– Цього разу краще?

– Безперечно! Ось так і треба грати. Більше життя! У цій сцені ти грала в сто разів краще, ніж перше. Ну, а тепер покажи себе. Ти ж можеш! Так, щоб усі ахнули!

– Я справді грала краще?

– Звичайно, краще. Що тепер має бути?

– Сцена на балу.

– Ну, це в тебе вийде чудово, – заявив він.

– Я не знаю, – відповіла Керрі.

– Та послухай же, – вигукнув він, – ти ж її грала для мене! Іди і заґрай так само. Грай так, ніби ти у себе в кімнаті, і коли ти проведеш цю сцену так, як удома, ти матимеш успіх! На що хочеш закладаюся, що ти матимеш успіх!

Палка і добродушна вдача комівояжера завжди робила його красномовним. Він і справді вважав, що саме ця сцена вдається Керрі найкраще, і йому хотілося, щоб вона показала себе перед публікою.

До наступного виходу він зумів зовсім розпалити Керрі, Вона почала вірити, що справді зіграла дуже добре. Вона слухала його умовляння, і в ній знову прокинулась жадоба успіху; помалу-малу до Керрі повернувся її колишній піднесений настрій.

– Я думаю, що впораюся.

– Звичайно, впораєшся! Ну ось, а тепер іди і покажи їм усім.

На сцені в цей час місіс Ван-Дем кидала жорстокі обвинувачення на адресу невинної Лаури.

Керрі слухала і почувала, як її охоплює нове, незпане почуття. Її ніздрі ледь тремтіли.

– «Суспільство, – почав актор, що грав Рея, – жахливо мститься за образу. Ви чули коли-небудь про сибірських вовків? Коли один із зграї надає, решта накидається і пожирає його. Порівняння не дуже гарне, але в суспільстві є щось вовче. Лаура наважилась його одурити, і суспільство, в якому панує облуда, жорстоко помститься за глум».

Почувши своє сценічне ім’я, Керрі здригнулась. Вона почала відчувати всю гіркоту ситуації. Її охопили почуття зневаженої, від якої всі відступилися. Вона застигла за бічною кулісою, поринувши у свої власні думки. Вона нічого не чула, тільки кров шалено бухала їй у голову.

– «Любі мої,– промовила повабно місіс Ван-Дем, – треба пильнувати своїх речей. Не можна бути спокійними за них, коли серед нас така досвідчена злодійка!»

– Ваша репліка, – сказав розпорядник над самим її вухом, але вона не почула. Вона ступнула вперед з упевненою грацією, породженою натхненням. Прекрасна й гордовита з’явилася вона перед публікою і, як того вимагала п’єса, помалу перетворилася в застигле, бліде, безпорадне створіння, коли світська юрба з презирством відсахнулася від неї.

Герствуд закліпав очима – її настрій передався йому. Гаряча хвиля щирого почуття прокотилася по всій залі до найдальших куточків. Такою є магічна дія всесильної пристрасті, здатної заполонити цілий світ.

Розпорошена увага глядачів була тепер прикута до сцени, їх почуття прокинулись.

– «Рею! Рею! Чом ви не повернетесь до неї?» – вигукує Перл.

Всі очі були звернені на Керрі, все ще сповнену гордовитої зневаги. Глядачі напружено стежили за кожним її рухом і поглядом.

Перл – місіс Морган – наблизилась до неї.

– «Ходімо додому», – промовила вона.

– «Ні,– відповіла Керрі, і її голос вперше забринів незнаною доти проникливою щирістю, – лишайтеся з ним!»

Вона показала рукою на свого коханого, ніби обвинувачуючи його в тяжкому злочині, і додала з пафосом, що вражав глибокою щирістю:

– «Він недовго страждатиме!»

Герствуд зрозумів, що перед ним щось виняткове, надзвичайне. Оплески публіки і те, що це була Керрі, ще підсилювали враження. «Яка вона прекрасна!» – думав він. Вона домоглася успіху в недосяжній для нього сфері. Яке блаженство – знати, що вона належить йому!

– Чудово! – промовив він і, охоплений раптовим поривом, підвівся і попрямував до дверей, що вели за куліси.

Коли він розшукав Керрі, вона ще була в товаристві Друе. В душі Герствуда палала бурхлива пристрасть. Він був захоплений палкою силою її гри і прагнув висловити їй своє захоплення з усією нестримністю закоханого, але тут був Друе, почуття якого до Керрі тепер теж прокинулись. Гра Керрі зачарувала його, може, ще більше, ніж Герствуда. У всякому разі, він мав змогу висловити увесь свій захват.

– Ну, знаєш, – говорив Друе, – ти грала чудово. Просто блискуче! Я так і знав! Ну яка ж ти хороша!

Очі Керрі блищали від радості.

Я справді добре грала?

– Звичайно! Ще й питає. Ти ж чула оплески.

Публіка ще досі плескала в долоні.

– Мені й самій здавалось, що я зуміла передати все так… як я це відчувала.

Саме в цю мить з’явився Герствуд. Інстинктивно він відчув, що з Друе сталася якась зміна. Він помітив, що комівояжер присунувся близенько до Керрі, і ревнощі спалахнули в його грудях. Він лютував на себе, що порадив Друе піти за куліси. Він просто ненавидів цього чоловіка, що смів зазіхати на його права. Він насилу спромігся опанувати себе настільки, щоб по-дружньому поздоровити Керрі. Для нього це була велика перемога над самим собою. В його очах промайнув навіть колишній лукавий вогник.

– Мені хочеться сказати вам, місіс Друе, – мовив він, пильно дивлячись на Керрі,– що ви чудово грали. Просто чарівно.

Керрі відповіла в тон йому:

– О, дуже вам вдячна.

– Я якраз говорив їй, – озвався Друе, радий, що володів таким скарбом, – що, по-моєму, вона грала дуже добре.

– Безперечно, – сказав Герствуд, і в його погляді Керрі прочитала більше, ніж говорили слова.

Вона засміялася щасливим сміхом.

– Якщо ви гратимете так само до кінця, то примусите всіх нас вважати, що народились актрисою.

Керрі знов усміхнулась. Вона почувала, що Герствудові зараз дуже прикро, і їй з усієї душі хотілось лишитися з ним на самоті, і водночас її дивувало, що Друе раптом так змінився. Герствуд був у такому стані, що не міг більше говорити, і, в думці кленучи Друе за кожну хвилину, проведену біля Керрі, він уклонився з грацією Фауста і вийшов, з лютою заздрістю зціпивши зуби.

– Прокляття! – пробурмотів він. – І доки ж він стоятиме на моєму шляху?

Він повернувся в ложу похмурий і мовчазний, міркуючи про те, як кепсько все складається.

Коли піднялася завіса і почалася друга дія, прийшов і Друе, Він був у піднесеному настрої і щось зашепотів на вухо Герствудові, але той удав, що зацікавлений виставою. Він не відривав очей від сцени, хоч Керрі там і не було. Відбувався комічний епізод, що передував її виходу. Проте Герствуд нічого не бачив, поринувши у свої невеселі думки.

П’єса розгорталася далі, нітрохи не поліпшуючи його настрою. Керрі була тепер у центрі загальної уваги. Публіка, яка вже гадала, що годі чекати чогось доброго від цієї вистави, тепер вдалася в другу крайність і захоплювалася майстерністю там, де її не було. Загальний настрій вплинув на Керрі. Вона досить добре вела свою роль, хоч в її грі не було того запалу, який так схвилював глядачів у кінці довгої першої дії.

І Герствуд, і Друе стежили за її тендітною постаттю, і в обох кипіли палкі почуття. Те, що в неї раптом виявилися такі здібності, та ще у таких ефектних обставинах, у світлі загального визнання, ніби в оправі з щирого золота, робило її ще привабливішою для них. Для Друе вона вже не була його колишньою маленькою Керрі. Він палко прагнув швидше опинитися з нею дома, на самоті, щоб висловити їй свої почуття, і нетерпляче чекав кінця вистави, коли вони вдвох поїдуть додому.

Герствуд, навпаки, вбачав у силі її нових чарів лише додаткове ускладнення для себе, і кляв подумки приятеля. Його гризла досада, що він не може навіть висловити свого захоплення і змушений весь час удавати байдужість.

В останній дії Керрі справила на обох закоханих друзів особливо сильне враження.

Герствуд дивився на сцену, нетерпляче чекаючи появи Керрі. Чекати довелося недовго. Автор відпровадив усю веселу компанію на прогулянку, і ось Керрі вийшла на сцену сама-одна. Вперше Герствуд бачив її віч-на-віч з глядачами; досі в неї завжди були партнери. Тільки-но вона з’явилась, він одразу відчув, що до неї повернувся увесь її запал – та сила, яка так захопила його в кінці першої дії. Здавалось, вона запалювалась тим більше, чим ближчий був кінець п’єси і все менше лишалось можливості себе показати.

– «Бідна Перл, – говорила вона із щирим пафосом. – Сумно не зазнати щастя самій, але ще жахливіше бачити, як хтось інший шукає його наосліп, коли досить простягти за ним руку – і ось воно!»

Вона сумно дивилася в далечінь, на' море, прихилившись до полірованого одвірка.

Глибокий жаль до неї і до себе самого охопив Герствуда. У нього було таке почуття, немовби вона говорила з ним.

Його заполонили власні складні й заплутані почуття і ті особливості інтонацій голосу, що, ніби хвилююча музика, завжди здаються інтимними, призначеними тільки для нас. Така вже властивість пафосу: кожному слухачеві здається, ніби говорено тільки до нього.

– «А проте вона може бути дуже щаслива з ним, – казала далі маленька актриса. – її життєрадісність, її веселе личко будуть окрасою кожного дому».

Вона повільно повернулася до публіки, але здавалось, її очі нікого не бачили. Її рухи були сповнені такої простоти, ніби вона й справді забула за публіку. Потім вона сіла до столу і почала гортати якісь книжки.

– «Не сумуючи за тим, чого мені не судилося мати, – ледве чутно мовила вона, – я сховаюся від усіх, крім двох людей у цілому світі, і втішатимуся щастям цієї чистої дівчини, яка незабаром стане його дружиною».

Герствуд щиро пожалкував, коли на сцену вийшла міс Блоссом. Він нетерпляче засовався на стільці, роздратований її появою. Його зовсім зачарувало бліде личко, гнучка по-, стать у сукні перлисто-сірого кольору, з низкою перлів на шиї. Вигляд у Керрі був стомлений і безпомічний, і могутня сила ілюзії так вплинула на Герствуда, що йому захотілося кинутись їй на допомогу.

За мить Керрі знов лишилась сама на сцені і з запалом повела далі:

– «Я мушу повернутись до міста, хоч би яка там на мене чигала небезпека! Я повинна їхати. Якщо вдасться – потай, якщо ні – відкрито».

За сценою почувся тупіт копит і Реїв голос:

– «Ні, я більше не поїду. Можете розсідлати коня».

Він ввійшов, і почалася сцена, якій судилося відіграти величезну роль у трагічному коханні Герствуда і в усій його складній і незвичайній долі. Керрі наперед вирішила зробити цю сцену особливо сильною, і тепер вона вся пройнялася настроєм ролі. І Герствуд, і Друе відчули її натхнення.

– «Я думала, що ви поїхали разом з Перл», – мовила вона, звертаючись до свого коханого.

– «Я був з усією компанією, але, проїхавши з милю, зашилив їх і повернувся».

– «Може, ви посварилися з Перл?»

– «Ні… тобто так. Вірніше, ми завжди сваримось. Барометр наших відносин завжди показує хмарну погоду».

– «І хто ж у цьому винен?» – спитала вона невимушено.

– «У всякім разі, не я, – відповів він капризно. – Я роблю все, що в моїх силах… все, що в моїх силах… але вона…»

Усе це Петтон проказав досить невиразним голосом, але публіка цього не помічала, захоплена майстерною грою Керрі.

– «Але ж вона – ваша дружина, – мовила Керрі, пильно дивлячись на притихлого партнера, і голос її забринів лагідно і мелодійно. – Рею, друже мій, любов – це те джерело, з якого і черпає свої теми подружнє життя. Нехай же у вас це джерело ніколи не вичерпається і не засохне!

Вона благально склала і притиснула до грудей свої маленькі ручки.

Герствуд уп’явся в неї очима, напіврозкривши рота. Друе від задоволення аж засовався па стільці.

– «Моя дружина… так…» – вів далі актор, гра якого була слабкою в порівнянні з грою Керрі, але це вже не могло зіпсувати зворушливої атмосфери, що її вона створила і зуміла зберегти. Вона ніби не помічала його безпорадності і, мабуть, грала б не гірше, якби перед нею був оцупок дерева. Вона черпала усе у власній уяві, і для неї не мало значення, як грають інші артисти.

– «І ви вже шкодуєте?» – повільно промовила вона.

– «Я втратив вас, – сказав він і схопив її за ручку, – і потрапив у сіті першої ж кокетки, яка поманила мене. Це вже ваша вина… ви знаєте це… Чом ви покинули мене?»

Керрі повільно відвернулась від нього, ніби мовчки опановуючи себе. Потім вона знову повернула обличчя до свого партнера.

– «Рею, – мовила вона, – найбільшим щастям було для мене знати, що ви назавжди віддали свою любов цнотливій жінці, рівній вам усім – походженням, багатством, вихованням. І раптом – таке признання! Чому ви завжди опираєтесь власному щастю?»

Простота, з якою було вимовлено це запитання, так вразила кожного слухача, ніби воно було звернуто до нього особисто.

Нарешті настав той момент, коли герой вигукує:

– «Будьте для мене тим, чим ви були колись!»

На це Керрі відповіла із зворушливою ніжністю:

– «Ні, я вже не зможу бути для вас тим, чим була, але я можу говорити з вами від імені давньої Лаури, яка назавжди вмерла для вас».

– «Хай буде по-вашому», – сказав Петтон.

Герствуд нахилився вперед. Публіка застигла в напруженому мовчанні.

– «Хай жінка, на яку впаде ваш погляд, буде розумна чи пуста, – заговорила Керрі, сумно звівши очі на героя, що в розпачі впав у крісло, – вродлива чи негарна, багата чи бідна, єдине, що вона справді може віддати або в чому може відмовити, – це її серце».

Друе відчув, як у нього залоскотало в горлі.

– «Вона може продати вам свою вроду, розум, талант, але її любов – це неоціненний скарб, якого не можна купити ні за які гроші!»

Герствуд затремтів так, ніби ці слова стосувались до нього. Він був мов сам на сам з нею і ледве стримував сльози, такий гострий жаль краяв йому серце – жаль до цієї безпомічної, нещасної і такої принадцої, чарівної жінки, яку він кохав. Друе теж був зворушений до глибини душі. І він вирішив, що віднині стане для Керрі тим, чим ніколи не був: він одружиться з нею, слово честі! Вона справді варта цього.

– «І від вас вона хоче тільки того, – знов заговорила Керрі, майже не розчувши репліки партнера і неначе зливаючи свій голос з журливою мелодією, що в цю мить залунала з оркестру, – щоб у погляді вашому, зверненому до неї, світилася відданість; щоб у голосі вашому бриніла ніжність, любов і ласка; щоб ви не почували до неї зневаги, якщо вона не зможе одразу збагнути всієї глибини ваших думок і честолюбних намірів. Бо коли станеться так, що лиха доля і підступність розіб’ють найвеличніші ваші задуми, у вас залишиться її любов, щоб втішати вас. Ви дивитесь на дерева і захоплюєтесь їх могутністю й величчю, – вела далі Керрі, і Герствуд напружував усі сили, щоб стримати свої почуття, – не зневажайте ж маленьких квіточок за те лиш, що вони можуть дати тільки свої пахощі… Пам’ятайте, – закінчила вона ніжно, – єдине, що може дати жінка, це любов, – вона вимовила всю цю фразу з особливим, хвилюючим притиском, – але це єдине не підвладне навіть смерті».