Текст книги "Сестра Керрі"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 32 страниц)

Потім він підійшов до дверей, ще раз задумливо озирнувся по кімнаті і вийшов.

РОЗДІЛ XXVII

Потопаючи, тягнемося до зірок

Повернувшись з невеселої прогулянки по вулицях після одержання категоричного послання від «Мак-Грегора, Джеймса і Гея», Герствуд застав листа від Керрі, написаного того ранку. Він весь затрепетав, побачивши її почерк, і хутко розірвав конверт.

«Значить, вона мене любить, – подумав він, – інакше вона б зовсім не написала».

В перші хвилини зміст листа справив на нього гнітюче враження, але він швидко заспокоївся, сказавши собі знов: «Якби вона мене не любила, то не написала б зовсім».

Це була єдина втіха в його невеселому становищі. Із слів листа мало що можна було вивести, але вій був певний, що вгадує її справжній настрій.

Лист, сповнений докорів, дав йому полегкість. Було в цьому щось зворушливе, щось навіть трагічне. Стільки прожив він на світі цілком задоволений самим собою, і ось шукає втіхи, полегкості – і де! Таємничі нитки почуття, як міцно в’яжуть вони всіх нас!

Йому аж щоки порожевіли. Він навіть забув про листа від «Мак-Грегора, Джеймса і Гея». Аби тільки Керрі була з ним, він би тоді виплутався із цього всього, та й взагалі ця справа не мала б для нього ніякого значення. Йому байдуже, що робитиме дружина, аби він не втратив Керрі. Він устав і почав ходити по кімнаті, поринувши в солодкі мрії про життя з чарівною володаркою його серця.

Та незабаром усі його турботи повернулися до нього і він відчув страшенну втому. Він знову згадав про завтрашній день і про суд. Нічого ще не зроблено, а день кінчається. За чверть уже п’ята. О п’ятій адвокати підуть додому. Лишається ще завтрашній день до полудня. Поки він міркував над цим, пробігли останні п’ятнадцять хвилин і вибило п’ять. Він кинув думати про те, щоб іти сьогодні до адвокатів, і знову задумався про Керрі.

Слід зауважити, що він і не пробував виправдовуватися перед собою. Йому було дарма про те. Він міркував, як би переконати Керрі. Що ж у цьому поганого? Він її щиро любить, від цього залежить їхнє взаємне щастя. Аби тільки Друе забрався геть!

Серед цих палких думок він раптом пригадав, що на завтра йому потрібна, чиста білизна.

Він вийшов, купив білизну, а також півдесятка галстуків, і поніс усе в готель. Коли він входив до готелю, йому здалося, що вгору по сходах піднімається Друе з ключем у руці. Неможливо, щоб це був Друе! Потім він подумав, що, очевидно, вони тимчасово переїхали сюди. Він підійшов прямо до портьє.

– Мешкає тут містер Друе? – спитав він.

– Здається, є такий, – відповів портьє, проглядаючи книгу записів. – Так, є.

– Справді? – вигукнув Герствуд, силкуючись приховати своє здивування. – Сам? – додав він.

– Так, сам, – відповів портьє.

Герствуд одвернувся і стиснув губи, щоб не показати, який він схвильований.

«Що б це мало означати? – міркував він. – Мабуть, вони посварились».

Він повеселішав і заквапився у свій номер, де змінив білизну. Переодягаючись, він вирішив, що коли Керрі лишилась сама, треба поїхати до неї і дізнатись, чи не перебралася вона кудись-інде, – і то негайно!

«Ось що я зроблю, – подумав він. – Підійду до дверей і спитаю, чи дома містер Друе. Тоді я дізнаюся, чи там він живе і де Керрі».

І вже мало не зірвавсь на рівні ноги, так захопила його ця думка. Тоді вирішив, що зробить це одразу ж після вечері. О шостій годині він вийшов з номера, обережно озирнувся, чи не видно де Друе, і пішов у ресторан. Проте його так хвилювала майбутня справа, що він ледве міг їсти. Перше ніж їхати, він вирішив перевірити, де Друе, і повернувся до готелю.

– Містер Друе не виходив? – спитав він портьє.

– Ні,—відповів той, – він у себе в номері. Ви бажаєте послати йому картку?

– Ні, я зайду пізніше, – відповів Герствуд і пішов собі.

На Медісон-стріт він сів у конку і поїхав просто на Огден-сквер. Цього разу він сміливо підійшов до дверей і постукав. Йому відкрила покоївка.

– Містер Друе вдома? – ввічливо спитав він.

– Його немає в місті,– відповіла дівчина, яка чула, що Керрі так сказала місіс Гейл.

– А місіс Друе вдома?

– Ні, вона пішла в театр.

– Справді? – промовив Герствуд, дуже здивований; потім, удавши, ніби в нього якась важлива справа, спитав:

– А в який саме театр, ви не знаєте?

Дівчина зовсім того не знала, але вона не любила Герст-вуда і на злість йому відповіла:

– У театр Гулі.

– Дякую, – відповів управитель бару і, доторкнувшись до капелюха, пішов геть.

«Треба заглянути до Гулі», – подумав він, проте свого наміру не здійснив.

По дорозі до центру міста він обміркував усе і вирішив, що цього не варто робити. Хоч як він бажав бачити Керрі, він розумів, що вона буде в театрі не сама і що безглуздо з’являтися там зі своїми благаннями. Це можна буде зробити трохи згодом, – скажімо, вранці. Але вранці перед ним знов постане справа з адвокатами!

Ця поїздка була для його настрою як холодний душ. Давні турботи знов обсіли його, і він повернувся в бар, прагнучи тільки одного – хоч хвилинного забуття. Досить численна компанія зібралася в залі, сповнюючи його гамором жвавих розмов. Група місцевих політиканів обговорювала свої справи за круглим столом вишневого дерева в глибині зали. Кілька молодиків весело балакали біля прилавка, збираючись із запізненням іти до театру. Якийсь чолов’яга з червоним носом, у потертому циліндрі, одягнений убого, але з претензією, самотньо пив склянку елю біля одного кінця прилавка. Герствуд кивнув політиканам і пройшов у свій кабінет.

Близько десятої години один з його приятелів, містер Френк Тейнтор, аматор спорту і перегонів, заглянув у бар і, побачивши, що Герствуд сам у кабінеті, ввійшов до нього.

– Добривечір, Джордже! – вигукнув він.

– Як справи, Френку? – відгукнувся Герствуд, і йому враз легше стало на душі.– Сідайте, – і показав на стілець.

– Що з вами, Джордже? – спитав Тейнтор. – У вас вигляд якийсь кислий, Невже програлись на перегонах?

– Ні, просто я не зовсім здоровий сьогодні. Трохи застудився днями.

– Випийте віскі, Джордже, – сказав Тейнтор. – Вам би слід знати, що це добре помагає.

Герствуд усміхнувся.

Поки вони розмовляли в кабінеті, до бару зайшло ще кілька Герствудових приятелів, а після одинадцятої, з закінченням спектаклів, почали заглядати актори, в тому числі кілька відомих.

І зав’язалась одна з тих беззмістовних світських розмов, дуже звичайних у публічних місцях в Америці, коли ті, хто претендує на блиск, намагаються хоч потертися коло тих, кому того блиску справді не бракує. Герствуд мав великий потяг до знаменитостей. Він і себе залічував до них. Надто гордий, щоб до когось підлащуватись, він умів триматися відповідно у колі людей, які його не дуже високо ціну-«вали. Але тут було товариство, де він міг поводитись, як справжній джентльмен, де він був прийнятий як рівний поряд з прославленими людьми, – все це йому було особливо приємно. Тільки в таких випадках він міг дозволити собі «хильнути». Якщо товариство було досить веселе, він давав собі волю настільки, що пив урівні з присутніми, ні в якому разі не пропускаючи своєї черги платити, ніби він був у барі сторонній, як і всі інші. І якщо Герствуд коли-небудь доходив до сп’яніння, – вірніше, до тієї першої стадії його, коли приємне тепло розливається по тілу і на серці робиться легко-легко, – це бувало за веселою розмовою саме в такому колі прославлених людей. І того вечора, в тяжкій притузі, він радий був товариству, і, коли знаменитості зібралися, на якийсь час відкинув геть усі турботи і радо приєднався до їх компанії.

Минуло небагато часу, і хміль почав діяти. Посипались анекдоти – ці нескінченні кумедні історії, що в Америці бувають у таких компаніях основною темою.

Вибило дванадцяту, коли бар зачиняли, і гості почали прощатись– Герствуд щиро тиснув усім руки. Фізично він почувався якнайкраще. Він дійшов до того стану, коли розум ще ясний, але уява стає занадто буйна. Йому здавалося тепер, що його турботи не такі вже й серйозні. Він повернувся у свій кабінет і почав переглядати деякі рахунки, чекаючи, поки буфетники й касир закінчать роботу. Скоро всі розійшлися.

Незмінним обов’язком управителя, що ввійшов у нього в звичку, було оглянути, після того як усі пішли, чи добре все замкнено. Як правило, грошей у барі не лишалося, крім виторгу, зібраного за годину після закриття банків, та й той касир замикав у сейф. Секрет замка в сейфі був відомий лише касирові і власникам бару. Проте Герствуд щовечора пробував, чи добре замкнені шухляди каси і дверцята сейфа, Після цього він замикав свій кабінет, засвічував лампочку біля сейфа і йшов додому.

Ніколи ще за всі роки не трапилося, щоб щось було не в порядку, проте і цього вечора, замкнувши свій стіл, Герствуд підійшов до сейфа і попробував, чи він замкнутий. Як звичайно, він різко смикнув дверцята до себе, і цей раз вони піддалися. Це його трохи здивувало; він заглянув у сейф і побачив, що шухляди з грішми, як удень, стоять не закриті. Його першою думкою було оглянути шухляди і замкнути дверцята.

«Треба буде завтра сказати Мейг’ю про це», – подумав він.

Касир, очевидно, був певний, що повернув ручку на дверцятах, ідучи додому за півгодини перед тим, і замкнув сейф. Досі він ніколи не забував цього зробити. Але в цей вечір думки Мейг’ю були зайняті іншим: він обмірковував план відкриття власного підприємства.

«Треба подивитись, що там» – подумав управитель, висовуючи шухляду з сейфа. Він і сам не знав, чому в нього виникло таке бажання. Це був якийсь мимовільний рух, що його він іншим разом, можливо, і не зробив би.

Висунувши першу шухляду, він одразу побачив купу банкнот у пачках по тисячі доларів, як їх видають у банку. Він не міг сказати, яка там була сума, але спинився на якусь мить, дивлячись на гроші. Потім висунув другу шухляду – там лежав денний виторг.

«Я й не знав, що Фіцджералд і Мой лишають отак гроші,– промайнуло у нього в голові.– Очевидно, забули про них».

Він перевів погляд на першу шухляду і знов завмер на якусь мить.

«Перелічи», – ніби шепнув йому на вухо якийсь голос.

Він застромив руку в шухляду і підняв усю купу за край, тоді повкидав пачки назад по пачці. Це були банкноти по п’ятдесят і сто доларів, пачками по тисячі доларів у кожній. Він нарахував з десяток таких пачок.

«Чом я не замикаю сейф?»– спитав він сам себе, гаючись. – Чого я тут стою?»

У відповідь виринули несподівані слова:

«Чи було в тебе коли-небудь десять тисяч готівкою?»

І справді, управитель бару пригадав, що ніколи не мав у руках такої великої суми. Він наживав своє майно довгі роки, а тепер усім заволоділа його дружина. Він мав загалом понад сорок тисяч, і все це належатиме їй.

Ці думки його збентежили. Він засунув шухляди, зачинив дверцята і завмер, тримаючись за ручку, яку так легко було повернути і покласти край спокусі! Але він барився. Підійшов до вікон, спустив завіси. Потім перевірив двері, які сам перед тим замкнув. Чого це він раптом став такий підозріливий? Чому намагався все робити нечутно? Він повернувся до кінця прилавка і замислився, спершись на нього ліктем. Потім підійшов до дверей свого кабінетика, відімкнув їх і засвітив світло. Відімкнувши також і стіл, він сів, і дивні думки снувалися в його голові.

«Сейф відімкнутий, – промовляв до нього все той самий голос. – Там лишилась вузенька щілина. Замок не замкнувся».

Голова в нього гула від хаотичних думок. Раптом усі його заплутані справи вималювалися перед ним. Промайнула думка, що ось тут перед ним – вихід із скрути. Ці гроші! Якби він мав їх і Керрі! Він підвівся і закам’янів, втупивши погляд у підлогу.

«Ну що ж?» – спитав він сам себе і, замість відповіді, повільно підняв руку і почухав потилицю.

Герствуд не був дурнем і не кинувся б наосліп у таку авантюру, але він був у надто незвичайному становищі, В його крові ще грало вино. Воно затьмарило йому розум, уся ситуація ввижалася в рожевому тумані, крізь який десять тисяч доларів здавалися ключем до необмежених можливостей. Він зміг би з ними завоювати Керрі, так, зміг би! Він здихався б своєї дружини. А тут – цей лист, про який завтра доведеться мати розмову з адвокатами. Тоді на цей лист не треба було б відповідати… Він повернувся до сейфа і взявся за ручку. Потім розчинив дверцята навстіж і вийняв шухляду з грішми.

Коли гроші опинилися перед ним, думка про те, щоб залишити їх у сейфі, здалася просто нерозумною. Справді, яка дурниця! На ці гроші вони з Керрі могли б безтурботно прожити багато років.

Боже! Що це з ним? Він раптом заціпенів, ніби на плече йому лягла чиясь невблаганна рука. Герствуд злякано озирнувся навкруги. Ні живої душі! Ні звуку! Тільки по тротуару хтось пройшов, човгаючи ногами. Він узяв шухляду з грішми і вставив назад у сейф. Потім знову напівзачинив дверцята.

Тим, хто ніколи не зазнав вагань сумління, майже неможливо зрозуміти страждання людей, слабших духом, що хитаються між обов’язком і бажанням. Ті, хто ніколи не чув грізного цокання примарного годинника, що з страхітливою чіткістю вибиває: «Зроби!» – «Не роби!» – «Зроби!» – не можуть судити таких людей. Втім, така внутрішня боротьба можлива не тільки в чутливій, високоорганізованій душі. Навіть найтупіші людці, коли бажання тягне їх до зла, відчувають хибність свого вчинку, і це відчуття тим сильніше, чим значніший злочин. Слід при цьому пам’ятати, що це відчуття не обов’язково коріниться в свідомій моралі, адже вона відсутня у тварин з їх інстинктивним жахом перед лихими вчинками. У людей теж дія інстинкту передує свідомості. Той же інстинкт спиняє злочинця, інстинкт (коли мовчить вищий розум) навіює злочинцеві страх перед небезпекою, страх перед негідним вчинком.

Вперше вступаючи на якусь ще не звідану путь зла, людина вагається, і розум, наче годинник, вибиває своє «Так» – «Ні»… Тим, кому не доводилось зазнавати такого вагання, те, про що ми розповідатимемо далі, може здатися несподіваним.

Щойно Герствуд поклав гроші назад, як до нього повернулось самовладання й сміливість. Його ніхто не бачить. Він зовсім сам. Ніхто не міг би сказати, що він хотів зробити. Він може все обміркувати як слід.

Сп’яніння ще не минуло. Чоло Герствуда зросив піт, руки ще тремтіли від пережитого ним невимовного жаху, проте винний чад ще діяв на нього. Він заледве помічав, що час минає. Ще раз обдумав він своє становище, не перестаючи уявляти купу грошей і все те, що ці гроші могли б дати. Потім повільно перейшов у свій кабінет, попрямував до дверей, знову повернувся до сейфа. Взявшися за ручку, знов розчинив його. Ось вони – гроші! Чи ж кому зашкодить, що він на них дивиться!

Він знову вийняв шухляду і взяв у руки пачки. Такі акуратні, щільно упаковані, їх так легко було б забрати з собою. Зрештою, як мало місця вони займають! Він вирішив, що забере їх. Так, він їх забере. Покладе в кишешо. Але відразу ж побачив, що вони не вмістяться в кишені. Саквояж! Так, звичайно, його ручний саквояж тут. Вони влізуть туди – усі, без остачі. Ніхто й не догадається. Він пішов у свій кабінетик і взяв саквояж з полиці у кутку. Поставивши його на письмовий стіл, повернувся до сейфа. З якихось невідомих причин він не хотів ховати гроші в саквояж у великій залі.

Спочатку він переніс пачки банкнот, потім денний виторг. Він забере з собою все. Порожні шухляди він засунув назад у сейф, потім, майже причинивши залізні дверцята, спинився біля них у задумі.

Вагання людського розуму в такому становищі важко з’ясувати, проте саме так воно і буває. Герствуд ніяк не міг примусити себе діяти рішуче. Йому хотілося мати час подумати, поміркувати над цим усім, вирішити, як буде найкраще. Його так непереможно «вабила Керрі, а його власні справи так заплуталися, що розум невідступно повторював: «Ці гроші – найкращий вихід». І проте він ще вагався. Він не уявляв, якого лиха завдасть йому цей вчинок і коли це лихо настане. Думка про моральний бік оправи ні разу не зродилась у нього, та й не могла зродитися ні за яких умов.

Після того, як усі гроші були вже складені в саквояж, його раптом охопили суперечливі почуття. Він не зробить цього нізащо – о ні! Тільки подумати, який це був би скандал! Поліція! Його одразу кинуться розшукувати. Доведеться тікати – куди? О, який це жах – тікати від правосуддя!

Вийнявши обидві шухляди, він склав усі гроші назад. Він так розхвилювався, що переплутав шухляди. Уже закриваючи дверцята, він раптом зрозумів, що поклав гроші не так, і поквапився відчинити сейф. І справді, він переплутав.

Герствуд хутко вийняв гроші, щоб виправити свою помилку, і раптом його страх зник. Чого боятися?

Гроші були у нього в руках, і в цей час замок несподівано клацнув. Дверцята замкнулись! Невже він це зробив? Він схопився за ручку і потяг щосили. Замкнулося… Сили небесні! Тепер усе пропало…

В ту мить, коли він збагнув, що сейф остаточно замкнувся, він облився холодним потом і весь затремтів. Тоді озирнувся і враз наважився. Тепер не можна було гаяти часу.

– Якби я тепер поклав гроші на сейф і пішов, – промовив він сам до себе, – вони однаково знали б, хто їх вийняв. Я ж завжди останній усе оглядаю і замикаю. Та й мало що може трапитися з грішми!

Після цього він одразу почав діяти швидко і рішуче.

«Треба рятуватися!»

Він кинувся у свою кімнату, зняв з вішалки літнє пальто і капелюх, замкнув стіл і схопив саквояж. Потім погасив світло скрізь, лишивши одну лампу, і відчинив двері. Він намагався прибрати звичайного, властивого йому упевненого вигляду, але те йому не дуже вдавалось. Його все сильніше опановувало каяття.

– Краще б я цього не робив, – прошепотів він. – Це була помилка!

Герствуд рішуче попрямував вулицею і дорогою привітався із знайомим нічним сторожем, що перевіряв двері. Вибратися з міста, і якнайшвидше!

«Треба дізнатися, які зараз є поїзди», – подумав він.

В ту ж мить він витяг годинника. Було майже пів на другу.

Коло найближчої аптеки він спинився, помітивши у вікно телефонну будку. Це була відома аптека, і в ній встановили одну з перших телефонних будок для приватних розмов.

– Дозвольте скористуватися у вас телефоном, – звернувся Герствуд до чергового аптекаря.

Той кивнув на знак згоди.

– Дайте мені шістнадцять сорок три, – сказав він телефоністці, знайшовши номер вокзалу Мічіган-Сентрал.

Незабаром його з’єднали з касиром.

– Коли відходить поїзд на Детройт? – спитав Герствуд.

Касир перелічив години відходу поїздів.

– Значить, сьогодні вже немає поїзда?

– Із спальним вагоном нема. Заждіть, є один, – додав він. – Поштовий поїзд, відходить о третій годині.

– Добре, – сказав Герствуд. – А коли він прибуває в Детройт?

Він думав: «Аби добратися до Детройта і переправитись через річку в Канаду, тоді можна буде спокійно доїхати до Монреаля». І він з великою полегкістю почув, що поїзд прибуває в Детройт ополудні.

«Раніше як о дев’ятій Мейг’ю не відкриє сейфа, – міркував він. – Значить, до полудня вони не встигнуть напасти на мій слід».

Потім він подумав про Керрі. Треба діяти швидко, якщо він хоче забрати її з собою. Вона повинна їхати з ним! Він вскочив у кеб, що стояв поблизу.

– На Огден-сквер! – гукнув він візникові. – Додам долар, коли доїдете швидко!

Візник стьобнув конячку так, що вона трохи не чвалом помчала вперед. Дорогою Герствуд обмірковував, що робити далі. Тільки-но візник під’їхав до дверей, Герствуд хутко збіг по сходах угору і так задзвонив, що миттю розбудив служницю.

– Місіс Друе вдома? – спитав він.

– Вдома, – здивовано відповіла дівчина.

– Перекажіть їй, нехай вона одягнеться і одразу зійде сюди. Її чоловік у лікарні, він поранений і хоче її бачити.

Схвильований, наполегливий тон Герствуда вразив покоївку, і вона поспішила нагору.

– Що таке?! – скрикнула Керрі, запалюючи газ і простягаючи руку до одягу.

– Містер Друе поранений. Він у лікарні і хоче вас бачити. Візник чекає біля дверей.

Керрі вмить одяглася, не думаючи про всякі дрібниці туалету, і збігла вниз.

– Друе поранений, – промовив Герствуд похапцем. – Він хоче вас бачити. Швидше!

Керрі була така сторопіла, що прийняла все це за щиру правду.

– Сідайте! – сказав Герствуд і допоміг їй піднятись у кеб, а сам вскочив за нею.

Візник почав завертати коня.

– Вокзал Мічіган-Сентрал, – підводячись з місця, сказав йому Герствуд так тихо, що Керрі не могла чути. – Женіть чимдуж!

РОЗДІЛ XXVIII

Мандрівник і вигнанець. Полонений дух

Візник не проїхав і кварталу, як Керрі трохи отямилася і, остаточно пробуркавшись на холодному нічному повітрі, спитала:

– Що з ним? Він тяжко поранений?

– Ні, нічого серйозного, – відповів Герствуд поважно.

Дуже стурбований власним становищем, він тепер, коли Керрі була з ним, хотів тільки одного – врятуватися від правосуддя. Через це йому було не до розмов, і він обмежувався словами, необхідними для здійснення його дальших планів.

Керрі не забула, що між нею і Герствудом існує одне но-розв’язане питання, але зараз вона була схвильована іншим і не хотіла про це думати. Зараз головне було швидше закінчити цю незвичайну поїздку.

– А де він?

– Досить далеко, на Південній стороні,– відповів Герствуд. – Доведеться сісти в поїзд. Так ми доберемось найшвидше.

Керрі нічого не відповіла. Кінь швидко біг уперед. Таємничість нічного міста заполонила увагу Керрі. Вона стежила

поглядом за довгими рядами ліхтарів, які бігли назустріч, придивлялась до мовчазних, темних будинків.

– Що ж з ним трапилось? – спитала вона ще, бажаючи дізнатись, яких саме поранень зазнав Друе.

Герствуд розумів її. Він дуже не любив зайвої, непотрібної брехні, але не міг допустити ніякого опору з її боку, поки вони не опиняться в безпеці.

– Я не знаю точно, – відповів він. – Мені подзвонили і попросили поїхати і привезти вас. Сказали, що немає причин лякатись, але щоб я привіз вас неодмінно.

Серйозний тон, яким це все було сказано, переконав Керрі, і вона замовкла, замислившись.

Герствуд поглядав на годинника і все підганяв візника, Для людини в такому скрутному становищі він виявляв надзвичайне самовладання. Він думав тільки про те, щоб устигнути на поїзд і спокійно вибратися з міста. Керрі піддалася дуже легко, з цим він міг себе поздоровити.

Так вони доїхали до вокзалу. Герствуд допоміг Керрі зійти, простяг візникові п’ятидоларову банкноту і кинувся вперед.

– Почекайте тут, – сказав він їй у дожидальні,– я зараз візьму квитки.

– Скільки зосталось до відходу поїзда на Детройт? – спитав він касира.

– Чотири хвилини, – відповів той.

Герствуд заплатив за два квитки, намагаючись по змозі не привертати до себе уваги.

– Далеко їхати? – спитала Керрі, коли він повернувся до неї.

– Ні, не дуже, – відповів він. – Але нам треба поспішати.

Він пропустив Керрі вперед, коли вони опинились біля виходу на перон, став поміж нею і контролером, що пробивав їхні квитки, так, щоб вона їх не побачила, потім наздогнав її.

Перед ними був довгий ряд вагонів спальних та м’яких і серед них один чи два звичайних денних. Цей поїзд був запроваджений недавно, і пасажирів мало бути небагато, тому на пероні стояли тільки два кондуктори. Герствуд і Керрі ввійшли в останній денний вагон і сіли. Майже одночасно з платформи долетіло:

– На місця!

І поїзд рушив.

Керрі подумала, що це якось дивно – довелось їхати на вокзал, – але не сказала нічого. Уся пригода була настіль ки незвичайна, що вона вирішила не надавати значення своїм сумнівам.

– Як ваше здоров’я? – ніжно спитав Герствуд, що тепер зітхнув вільніше.

– Дуже добре, – відповіла Керрі.

Вона була така стурбована, що не могла думати про те, як їй триматися. Їй дуже хотілося швидше доїхати і дізнатися, що з Друе. Герствуд дивився на неї і догадувався про це. Його нітрохи не турбувало, що вона схвильована і співчуває Друе. Навпаки, ця риса її вдачі дуже подобалась йому. Але він думав про те, що доведеться пояснити їй усе. І навіть не це найбільше непокоїло його. Власний вчинок і ця втеча – ось що гнітило його душу і кидало на все зловісну тінь.

«Як це було нерозумно з мого боку, – знов і знов казав він собі.– Яка помилка!»

Цілком протверезівши, він майже відмовлявся вірити, що вчинив таке. Він не міг звикнути до думки, що мусить тікати від правосуддя. Часто доводилось йому читати про такі речі, і завжди здавалось, що таке становище – жахливе. І ось це сталося з ним, а він собі сидить і згадує минуле. Майбутнє – це те, що почнеться за канадським кордоном, якого він прагнув швидше досягти. Що ще? Невідривні думки про вчорашній вечір, про вчинки, які він вважав усі разом однією величезною помилкою.

«А втім, – казав він сам собі,– що ж мені було робити?»

І він приходив до висновку, що треба змиритися з цим, – і знов починав усе спочатку. Це безплідне, втомне коло, в якому він кружляв, змучило його і не настроїло для тієї розмови, яка рано чи пізно мала початися з Керрі.

Поїзд, гуркочучи, минав сортувальні дільниці понад озен ром, потім досить повільно наблизився до Двадцять четвертої вулиці. Скрізь виднілися стрілки, сигнальні ліхтарі. Паровоз раз у раз давав короткі свистки, і часто лунав дзвін. Вагоном пройшла група кондукторів з ліхтарями в руках. Вони замикали двері на площадках і готували вагони до довгої поїздки.

Незабаром поїзд почав набирати швидкість, і Керрі побачила, як одна за одною замигтіли у вікнах мовчазні вулиці. Паровоз почав усе частіше подавати свої гудки, по чотири рази враз, попереджуючи на важливих перехрестях про наближення небезпеки.

– Це дуже далеко? – спитала Керрі.

– Ні, не дуже, – відповів Герствуд.

Він ледве міг стримати посмішку, – яка ж вона наївна!

Йому хотілося все пояснити їй і помиритися з нею, але хотілося також від’їхати далі від Чікаго.

Минуло ще з півгодини, і Керрі зрозуміла, що Герствуд везе її кудись дуже далеко.

– Це в Чікаго? – слитала вона знепокоєно.

Вони були вже далеко від міста, і поїзд на повнім розгоні перетинав кордон штату Індіана.

– Ні,– відловів він, – не в Чікаго.

Щось особливе було в його тоні, коли віп говорив це, і Керрі миттю насторожилася.

На її гарненький лобик лягли зморшки.

– Але ж ми їдемо до Чарлі, так?

Він відчув, що час настав. Ця розмова все одно иеминуч ча, навіщо ж відкладати її. І тому він тільки злегка похитав головою, делікатно заперечуючи.

– Що таке? – промовила Керрі, збентежена тим, що во* іти їдуть зовсім не туди, куди вона думала.

А він тільки дивився на неї ніжно і благально.

– Куди ж ви мене везете? – спитала вона, і в голосі її почувся страх.

– Я вам скажу, Керрі, тільки не хвилюйтеся. Я хочу, щоб ви переїхали зі мною в інше місто.

– Ой! – тихо зойкнула Керрі.– Пустіть мене! Я не хочу їхати з вами!

Його зухвалість сповнила її жахом. Нічого такого не могло спасти їй на думку. Її єдине бажання було тепер – урятуватись від нього, втекти. Коли б можна було спинити поїзд, вона б вирвалася з цієї страшної пастки.

Керрі підвелася і спробувала вибратися в прохід, щоб кудись вийти – вона сама не знала куди, вона тільки почувала, що треба щось робити. Герствудова рука обережно доторкнулась до її руки.

– Сидіть спокійно, Керрі,– промовив він. – Сидіть спо* кійно. Вам нікуди зараз бігти. Послухайте, що я вам скажу; я вам все поясню. Почекайте хвилину!

Вона намагалась відштовхнути його коліна і пройти, але він потяг її назад, па місце. Ніхто не помітив цієї боротьби – у вагоні було мало пасажирів, і всі вони куняли.

Не хочу! – змагалась Керрі, одначе підкоряючись проти своєї волі.– Пустіть мене, – повторила вона. – Як ви смієте?

Її очі налилися слізьми.

За цим несподіваним новим утрудненням Герствуд перестав думати про власне становище. Треба якось уплинути на неї, а то вона наробить йому клопоту. Вія почав ревно умовляти її:

– Послухайте ж, Керрі, но треба так зі мною поводитись. Я ж не хочу завдавати вам прикрості. Я нічого не зроблю такого, що б було вам неприємне,

– Ой! – заридала Керрі.– Ой-ой!

– Ну годі, годі, не треба, – умовляв він. – Не плачте. Чому ж ви не хочете мене вислухати? Послухайте ж мене, я вам поясню, чому я змушений був так зробити. Я не міг інакше, запевняю вас, не міг. Чому ж ви не хочете вислухати мене?

Її плач дуже його непокоїв, він був певен, що вона пе чує ні слова з того, що він каже.

– Чому ж ви не хочете мене вислухати? – спитав він знову.

– Не хочу! – спалахнула Керрі.– Зараз пустіть мене, або я покличу кондуктора. Я не хочу їхати з вами! Як вам не соромно! – І вона знов заридала з ляку.

Герствуд слухав її трохи здивовано. Він розумів, що вона має всі підстави обурюватись, однак сподівався уладнати це якнайшвидше.

Скоро прийде кондуктор перевіряти квитки. Не можна до-, пускати ніякого галасу, ніякого скандалу. Будь-що-будь треба заспокоїти її.

– Ви однаково не можете вийти, поки не спиниться поїзд, – заговорив він. – Скоро ми доїдемо до станції. Якщо хочете, ви зможете там зійти. Я вас не затримуватиму. Я тільки прошу вислухати мене. Дайте ж мені сказати вам усе!

Керрі, здавалось, не слухала його. Вона відвернулась до вікна, за яким чорніла ніч. Поїзд рівно мчав через поля й переліски. Довгі, тужні свистки лунали щоразу, коли поїзд наближався до відлюдних лісових переїздів.

До вагона ввійшов кондуктор перевіряти квитки у кількох пасажирів, які сіли в Чікаго. Він наблизився до Герствуда, і той простяг квитки. Керрі вся кипіла, проте навіть не поворухнулася, не звела очей.

Коли кондуктор пішов, Герствуд відчув велику полегкість.

– Ви сердитесь на мене за те, що я обдурив вас, – заговорив він. – Це вийшло не навмисне, Керрі, життям присягаюся. Я не міг інакше. Я не міг жити без вас із тієї хвилини, як вперше вас побачив.

Він і не згадував про свою останню брехню, так наче це була дрібниця, не варта уваги. Він прагнув переконати її, що його дружина не може бути для них перешкодою. Що ж до викрадених грошей, то він постарався викинути з голови самий спогад про них.

– Не смійте говорити зі мною! – сказала Керрі.– Я вас ненавиджу! Залиште мене! На першій же станції я зійду.

Говорячи, вона вся тремтіла від хвилювання і обурення.

– Гаразд, – відповів він. – Але вислухайте ж мене! Після всього того, що ви говорили про ваші почуття до мене, ви могли б принаймні вислухати мене. Я не хочу заподіяти вам нічого лихоїго. Коли ви захочете повернутись, я вам дам грошей на дорогу. Я тільки хочу вам одне сказати, Керрі: думайте про мене, що хочте, але ви не можете заборонити мені кохати вас!

Він кинув на неї погляд, сповнений ніжності, але відповіді не було.

– Ви вважаєте, що я вас підло дурив… Але це не так. Це було ненавмисне. З дружиною у мене все скінчено. Вона не має вже на мене ніяких прав. Я її ніколи більше не побачу. Ось чому я сьогодні тут, з вами. Ось чому я вас забрав із собою.

– Ви сказали, що Чарлі поранений! – гнівно вигукнула Керрі.– Ви обдурили мене… Ви весь час тільки те й робили, що мене обдурювали, а тепер хочете присилувати мене тікати з вами!