Текст книги "Сестра Керрі"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 32 страниц)

жаю похвалитися своїми грішми, а тому, що люблю вас і мрію про те, щоб виконувати кожне ваше бажання, Тільки любов спонукає мене писати вам. Я прошу вас приділити мені півгодини часу, щоб я міг особисто висловити вам свої почуття».

Ті листи, які Керрі одержувала, ще живучи на Сімнадцятій вулиці, вона читала з більшою цікавістю, ніж ті, що почали прибувати вже після того, як вона оселилася в розкішних апартаментах готелю «Веллінгтон». Правда, й там марнолюбство її – чи та самоповага, що в її різкішій формі називається марнолюбством – не було ще настільки пересичене, щоб такі речі зовсім її не цікавили. Лестощі, в будь-якій формі нові для неї, були їй приємні, однак вона мала досить глузду, щоб розуміти різницю між своїм давнім і нинішнім становищем. Раніш у неї не було ні слави, ні грошей, а тепер прийшло і те, і друге. Раніше вона не чула ні лестощів, ні любовних пропозицій. Тепер прийшло і це. Звідки ж? Керрі усміхалась, міркуючи, що чоловіки раптом почали вважати її такою привабливою. Усе це тільки збільшувало її холодність і байдужість.

– Ти лишень послухай, – сказала вона Лолі,– що він пише: «Прошу приділити мені півгодини»– повторила вона млосно. – Тільки подумай! Які-бо ці чоловіки дурні!

– У нього без ліку грошей, як судити з листа, – зауважила Лола.

– Усі вони так кажуть, – заперечила Керрі.

– Чом би тобі не прийняти його, – порадила Лола, – і не послухати, що він хоче сказати?

– Ні, не збираюсь, – відповіла Керрі.– Я знаю наперед усе, що він скаже. Я не хочу ні з ким знайомитись у такий спосіб.

Лола весело дивилась на неї широко розплющеними очима.

– Але ж він тебе не вкусить! – вигукнула вона. – А ти б потішилася.

Керрі похитала головою.

– Яка ж ти чудна! – мовила мала блакитноока войовниця.

Так фортуна почала обсипати її своїми дарами. Цілий тиждень, хоч збільшеної платні вона ще не одержувала, весь світ, здається, поспішав відкрити їй кредит. Ще не маючи грошей – принаймні в наявності,– вона вже купалася в розкошах, приступних тільки багатим. Усі двері до втіх немов самі розкривалися перед нею. А ці пишні палати – хіба ж не чудом вони дісталися їй! Елегантні апартаменти Венсів у готелі «Челсі» теж були розкриті перед нею. Чоловіки слали їй квіти, любовні записки, пропонували їй багатство. Керрі дала волю нестримним мріям. Сто п’ятдесят доларів! Сто п’ятдесят доларів! Ця сума здавалася їй чарівним ключем, що відкривав двері в казкове царство. Вона щодня віддавалась запаморочливим мріям про все те, що дадуть їй ці гроші, і уява нестримно несла її все далі. Керрі уже тішилася такими радощами й насолодами, яких не бачив світ.

І ось, нарешті, настала очікувана мить – вона одержала вперше свої сто п’ятдесят доларів.

Це були все банкноти – три по двадцять доларів, шість по десять і шість по п’ять. Загалом це становило досить солідну пачку, і касир вручив її Керрі з підлесливою усмішкою.

– Прошу вас, міс Маденда, – сказав віл їй, коли вона підійшла до каси, – сто п’ятдесят доларів. Здається, п’єса має великий успіх?

– Так, нібито, – відповіла Керрі.

За нею підійшла одна з незначних артисток, і Керрі встигла почути, як одразу змінився тон касира і він спитав майже гостро:

– Скільки?

Одна із тих, до яких і Керрі ще так недавно належала, терпляче чекала своєї скромної платні. І Керрі пригадала ті кілька тижнів, коли вона принижено, майже як служниця, одержувала свої чотири з половиною долари на тиждень з рук пихатого майстра на взуттєвій фабриці, і цей чоловік роздавав конверти з виглядом принца, який ощасливлює жалюгідних прохачів. Керрі знала, що й зараз там, у Чікаго, у тому ж фабричному приміщенні, довгими рядами сидять убого вдягнені дівчата, працюючи на брязкучих машинах; опівдні вони за півгодини повинні проковтнути свій мізерний сніданок, а в суботу зберуться, як і тоді, коли вона була поміж них, щоб одержати нікчемну плату за працю в сто разів важчу, ніж та, яку вона, Керрі, тепер виконує. О, тепер усе давалося так легко, весь світ здавався таким рожевим і осяйним! Керрі була схвильована і мусила повернутись в готель пішки, щоб усе обміркувати і вирішити, що їй робити.

Але як небагато часу потрібно, щоб пересвідчитись, що гроші безсилі, коли бажання наші зосереджені у світі почуттів! Одержавши свої сто п’ятдесят доларів, Керрі не могла придумати, що їй з ними робити. Самі собою, як річ, що її можна розглянути і помацати, вони кілька днів розважали її, але скоро це минуло. Готель не коштував їй майже нічого, туалетів не бракувало. До того ж через кілька днів вона мала знов одержати сто п’ятдесят доларів.

Якось до неї завітав театральний критик, прохаючи дати інтерв’ю. Це був один з авторів тих тріскучих статей, в Яких розсипані глибокодумні зауваження, що показують дотепність критика і несерйозність знаменитостей та бавлять публіку. Керрі йому сподобалась,’ і він привселюдно заявив про це, додавши, однак, що вона просто гарненька, добродушна і що їй поталанило. Це був жорстокий удар. Газета «Гералд» організувала доброчинний спектакль і запросила її взяти в ньому участь безкоштовно, поряд з іншими знаменитостями. До неї з’явився молодий автор з п’єсою, яка, на його думку, підійшла б для неї, але, на превеликий жаль, Керрі неспроможна була дати цій речі належну оцінку. їй було дуже прикро. Потім вона вирішила покласти свої гроші в банк, і врешті зрозуміла, що двері до справжнього щастя для неї ще замкнені.

Поступово Керрі прийшла до думки, що у всьому винне літо. У місті не було нічого дуже цікавого, крім хіба спектаклів, подібних до того, що в ньому вона виступала з таким успіхом. П’ята авеню спорожніла – багатії пороз’їжджалися з своїх палаців. Не краще було й на Медісон-авеню. По Бродвею тинялись служителі Мельпомени, шукаючи ангажементу на наступний сезон. У місті панувало затишшя, вечорами ж Керрі була зайнята в театрі. Усе це й породжувало почуття одноманітності й нудьги.

– Не знаю, в чім річ, – сказала вона якось Лолі, сидячи біля одного з вікон на Бродвей, – але мені якось ніби самотньо. А з тобою цього не буває?

– Ні,– відповіла Лола, – чи то дуже рідко. Ти нікуди не ходиш, от і все.

– А куди ж мені ходити?

– Та хіба мало є цікавих місць! – вигукнула Лола, пригадуючи свої власні веселі розваги в товаристві безжурних молодиків.™ Але ти ж ні з ким не хочеш знатися.

– Я не стрічаюся з тими людьми, які мені пишуть. Я дуже добре знаю, що вони таке.

– Чого б це тобі почуватися самотньою, – промовила Лола, думаючи про успіхи Керрі.– Скільки жінок не пожаліло б нічого, щоб тільки бути на твоєму місці!

Керрі не відривала очей від натовпу під вікном.

– Не знаю… – промовила вона.

Сама того не усвідомлюючи, вона почала стомлюватись від бездіяльності.

РОЗДІЛ ХLV

Поміж знедолених

Герствуд тим часом похмуро сидів у дешевенькому готелі, куди він перебрався з сімдесятьма доларами в кишені, вирученими за меблі. Минуло жарке літо, настала холодна осінь, а він усе читав і читав. Правда, він не зовсім байдуже ставився До того, що його гроші помалу тануть. За готель день у день доводилось платити п’ятдесят центів, і нарешті він стурбувався і переселився у ще дешевшу кімнату, яка коштувала тільки тридцять п’ять центів. Так він Сподівався довший час протриматись із своїми грішми. Він часто бачив у пресі дописи про Керрі. Разів зо два її портрет з’являвся у газеті «Уорлд», а зі старого номера «Гералра», підібраного десь в готелі, він дізнався, що вона, разом з іншими відомими акторами, виступала в одному доброчинному спектаклі. Герствуд читав це все з суперечливими почуттями. З кожним дописом Керрі ніби відходила все далі й далі у сферу, яка здавалась уже такою недосяжною. На афішах він бачив її в ролі квакерки, таку скромненьку й тендітну. Не раз спинявся Герствуд перед цими зображеннями, похмуро вдивляючись у її вродливе личко. Одяг на ньому був зношений, і він являв разючий контраст з нею в її теперішньому становищі.

А проте, поки Герствуд знав, що Керрі виступає в «Казино», він підсвідомо тішився цим, хоч і не мав наміру шукати зустрічі з нею. Все ж таки він почував себе не зовсім самотнім. Минув місяць, потім другий, а трупа все виступала там, і він звик до цього; йому здавалось, що так буде довіку. У вересні трупа виїхала в турне, але Герствуд не помітив цього. Коли в нього лишилось тільки двадцять доларів, він перекочував у нічліжку на Бауері, де за п’ятнадцять центів одержував койку і можливість сидіти в напівпорожній спільній кімнаті, де. стояли столи, ослони і кілька стільців. І він сидів там, найчастіше – стуливши повіки і мріючи про дні минулі. Скоро ця звичка міцно закоренилась у ньому. Спочатку то був не сон, він ніби просто прислухався до відгомону давніх подій там, у Чікаго. І що безпросвітніша ставала дійсність, то ясніше, до дрібниць чітко, бачив він усе, що відійшло в минуле.

Герствуд не усвідомлював, наскільки ця звичка опанувала його, поки спіймав себе одного разу на тому, що вголос повторює давню розмову з одним приятелем. Вони нібито в барі Фіцджералда і Моя. Герствуд стоїть на дверях свого елегантного кабінетика, гарно вбраний, І обговорює з Моррісоном його проекти щодо купівлі землі.

Герствуд виразно почув голос Моррісона, який говорив:

– «Чи не маєте ви бажання пристати до мене?»

І Герствуд слово в слово повторив уголос те, що відповів тоді:

– «Ніяк не можу. У мене всі гроші вкладені в діло».

Рух губів очутив його. Невже він і справді говорив уголос? Він не був певний того, але іншим разом пересвідчився, що й справді говорив.

– «Чом ти не стрибаєш, дурню? – промовив він. – Стрибай!»

То був анекдот, якого він розповідав компанії акторів. Герствуд опам’ятався від звуку власного голосу. В цю мить він ще усміхався. Якийсь стариган, що сидів поруч, видимо розсердився, що його потурбували, – він повернув голову і в’їдливо подивився на Герствуда. Той одразу схаменувся. Веселий спогад згас. Йому стало соромно, і він поквапно вийшов на вулицю.

І от одного разу, проглядаючи театральні об’яви в «Івнінг уорлд», він прочитав, що в «Казино» іде щось зовсім інше. Це було для нього прикрим ударом. Значить, Керрі вже нема там? Він пригадав, що ще вчора бачив на тумбі її зображення, але, очевидно, це була стара афіша, випадково не заклеєна іншими. Навдивовижу це відкриття злякало його. Він мусив визнати, що мав якусь надію на неї, поки вона лишалась у місті, І от – її немає! Як же він це прогавив? Бог знає, коли вона тепер повернеться! Стривожений, переляканий, Герствуд вийшов у брудні сіни і там нишком перелічив свої гроші. Лишилось тільки десять доларів.

Він запитав себе: а як же перебуваються решта мешканців нічліжки? Скидається на те, що вони нічого не роблять. Може, просять милостині? А певне ж! Скільки монет пороздавав він таким за своє життя,! Він бачив, як Люди просять на вулицях. Може, й він щось дістане в такий спосіб? Однак ця думка вжахнула його.

Сидячи в нічліжці, він прожив усе до останніх п’ятдесята центів. Він так намагався ощадити, так підраховував кожний цент, що завдав шкоди своєму здоров’ю, помітно схуд, і одяг мішком висів на ньому. Треба було щось робити, але минув ще день у безплідному ходінні, і в нього зосталось тільки двадцять центів – цього не вистачить навіть на їжу на завтра.

Зібравши всю свою мужність, він попростував на Бродвей і дійшов до готелю «Бродвей-Сентрал», але за квартал звідти спинився в нерішучості. Коло одного з бічних під’їздів стояв, дивлячись на вулицю, високий, пихатий швейцар. Герствуд вирішив звернутись до нього і швидко підступив перш ніж той устиг одвернутись.

– Друже мій, – промовив він, і в голосі його, хоч він і був прохачем, чулася звична вищість, – скажіть мені, чи не знайдеться у цьому готелі якоїсь роботи для мене?

Швейцар мовчки дивився на нього, а він провадив:

– Я зараз без роботи і без грошей і мушу щось робити – однаково що. Я не розповідатиму вам, ким я був колись, але якби ви змогли мені порадити, як дістати якусь роботу, я був би вам щиро вдячний. Навіть на кілька днів. Мені неодмінно треба щось знайти.

Швейцар все ще дивився на нього з удаваною байдужістю. Бачачи, що Герствуд збирається говорити далі, він сказав:

– Це не моє діло. Запитайте там, у адміністрації.

Але Герствуд чомусь не відступав.

– А я думав, що ви могли б мені сказати… – додав він ще.

Швейцар тільки сердито похитав головою.

Колишній управитель бару ввійшов і звернувся в контору. Там він випадково застав одного з управителів готелю. Дивлячись йому просто в вічі, Герствуд сказав:

– Чи не знайдеться у вас якоїсь роботи для мене на кілька днів? Я в такому становищі, що мушу негайно щось знайти.

Випещений управитель дивився на нього так, ніби хотів сказати: «Воно й видно!»

– Я зайшов сюди тому, – хвилюючись, пояснив Герствуд, – Що сам колись був управителем, але мені, як то кажуть, не пощастило в житті. Та я не збираюся вам про це все розповідати. Мені потрібна яка-небудь робота, хоч на тиждень.

Адміністраторові здалось, що очі прохачеві гарячково світяться.

– Яким готелем ви керували? – спитав він.

– Не готелем, а баром Фіщщералда і Моя в Чікаго, п’яти надцять років підряд.

– Он як? – здивувався той. – І як же сталося, що ви залишили це місце?

Весь вигляд Герствудів ніяк не в’язався з його словами.

– З власної вини – зробив дурницю… Але про це не варто говорити. Якщо ви маєте бажання, то можете перевірити. А зараз я зовсім занепав і навіть, повірте, ще сьогодні нічого не їв.

Управителя готелю все це трохи зацікавило. Він не уявляв, куди б улаштувати такого суб’єкта, але слова Герствудові звучали переконливо, і мимоволі захотілося якось допомогти йому.

– Покличте Олсена, – звернувся він до конторника.

Той подзвонив і послав хлопчика по старшого швейцара, який незабаром з’явився.

– Олсене, – мовив управитель готелю, – чи немає там у вас якоїсь роботи по господарству для цього чоловіка? Мені б хотілося щось знайти для нього.

– Я просто не знаю, сер, – відповів Олсен. – У нас весь штат заповнений. Проте, якщо ви бажаєте, я постараюся щось знайти.

– Знайдіть. А зараз відведіть його на кухню і скажіть Вілсону, щоб нагодував його.

– Слухаю, сер, – сказав Олсен.

Герствуд пішов слідом за ним. Тільки-но вони вийшли з контори, Олсен одразу заговорив інакше.

– Просто не знаю, яка там у біса робота, – пробурмотів він.

Герствуд мовчав. Він зневажав цього гладкого попихача.

– Дайте цьому чоловікові попоїсти, – сказав швейцар кухареві.

Той оглянув Герствуда з голови до ніг і, зустрівшися з його поглядом, розумним і проникливим, запросив:

– Ну що ж, сідайте отам.

Так Герствуд улаштувався в готелі «Бродвей-Сентрал» – але ненадовго. Він не мав ні сили, ні смаку до тієї чорної роботи, яка є в кожному готелі. Для нього не знайшлося нічого ліпшого, і він мусив допомагати опалювачеві в підвалі і взагалі виконувати все, що скажуть. Швейцари, кухарі, опалювачі, конторники – всі командували ним. До того ж його вдача нікому не подобалась, – він тримався надто замкнуто, – і всі намагалися якомога допекти йому.

А він терпів усе з байдужістю розпачу. Спав він на горищі, їв, що давали, і намагався заощадити кілька доларів, сплачуваних йому щотижня. Здоров’я ж у нього не було, щоб довго таке витримати.

Якось у лютому його послали в контору однієї вугільної компанії. Перед тим ішов сніг, потім він почав танути, і на вулицях була сльота. Герствуд промочив ноги і повернувся стомлений і недужий. Весь наступний день він почував себе дуже погано і при всякій нагоді намагався сісти й перепочити, а це дратувало тих, хто любить бачити інших меткими.

Вдень треба було пересунути кілька великих ящиків, щоб звільнити місце для нового запасу продуктів. Герствудові дали тачку. Але йому попався такий важкий ящик, якого він ніяк не міг підняти.

– Ну, що там таке? – гукнув старший швейцар. – Ви що, не можете його посунути?

Герствуд напружив усі сили, але так і не зміг зсунути ящик з місця.

– Ні, не можу, – промовив він стиха.

Швейцар глянув на Герствуда і побачив, що той смертельно блідий.

– Та ви, либонь, хворі? – спитав він.

– Здається, так, – відповів Герствуд.

– То краще сядьте.

Герствуд послухався, але скоро відчув себе зовсім зле. Він насилу доплентався до своєї комірчини на горищі і не виходив з неї весь день.

– Цей Вілер захворів, – доповів один із служників черговому клеркові.

– А що з ним таке?

– Не знаю. У нього гарячка.

Готельний лікар оглянув Герствуда і заявив:

– Негайно везіть його в лікарню Бельвю, у нього запалення легенів.

Так Герствуд опинився в лікарні.

Через три тижні небезпека минула, але тільки першого травня він зміцнів настільки, що зміг встати з ліжка. Незабаром його виписали з лікарні.

Який жалюгідний вигляд мав колишній управитель бару, коли вперше вийшов назустріч весняному сонечку! Від давньої сили й бадьорості не лишилось і сліду. Він страшенно схуд, обличчя стало бліде, аж прозоре, анемічні руки безсило повисли. Разом з одягом він ледве важив сто тридцять п’ять фунтів. Йому видали якесь старе лахміття – дешевий коричневий піджак і завеликі штани. Дали також трохи дрібних грошей і пораду – звернутись до благодійних закладів.

Герствуд знов опинився в нічліжці на Бауері, міркуючи над тим, що робити далі. До жебрання лишався один крок.

«Що ж його діяти? – питав він себе. – Не вмирати ж голодною смертю!»

Перший раз він попросив милостині на заллятій сонцем Другій авеню. Добре вдягнений джентльмен неквапливо йшов йому назустріч із парку Стайвезант. Наважившись, Герствуд приступив до нього.

– Чи не можете ви дати мені десять центів? – просто опитав він. – Я в такому становищі, що змушений просити.

Перехожий, майже не дивлячись на нього, помацав у жилетній кишені і вийняв монету.

– Ось, маєте, – промовив він.

– Щиро вдячний, – тихо сказав Герствуд, але перехожий більше не звертав на нього уваги.

Герствуд зрадів, але водночас відчув такий сором, що вирішив назбирати ще не більше двадцяти п’яти центів, – цього було б досить. Він поплентався далі, придивляючись до перехожих, але ходив так дуже довго, поки зважився знову звернутись до чоловіка, обличчя якого, здавалось, обіцяло успіх. Він попросив, але той відмовив. Це так прикро вразило Герствуда, що він цілу годину не важився поновити свої спроби. Нарешті він попросив ще, і йому дали п’ять центів. Після довгих зусиль він зібрав ще двадцять центів. Але яка це була мука!

На другий день він робив те саме і часом йому грубо відмовляли, але дещо й подавали. Нарешті він зрозумів, що це ціла наука – треба бути добрим фізіономістом, щоб угадувати, до кого можна звернутися.

Звичайно, неприємно було спиняти перехожих, тим більше, що Герствуд сам бачив, як одного жебрака затримали, і тепер боявся ще й арешту. Проте він не переставав просити, невиразно сподіваючись на щось краще.

З величезним задоволенням побачив він якось уранці афішу, яка сповіщала про повернення трупи театру «Казино» за участю міс Керрі Маденда». Скільки разів він її згадував за цей час! Який успіх вона здобула, і скільки в неї повинно бути грошей! Проте тільки після довгих невдач, що його переслідували, він, нарешті, зважився звернутись до Керрі. Він дуже зголоднів і вирішив:

«Попрошу в неї! Вона не відмовить мені кількох доларів».

Герствуд попростував до театру «Казино» і кілька разів пройшов перед ним, відшукуючи вхід для артистів. Потім сів у парку Брайант, за квартал від театру, і почав чекати.

«Не може ж вона відмовити мені невеличкої допомоги!» – раз у раз повторював він собі.

Починаючи з пів на сьому, він тінню никав біля входу з Тридцять дев’ятої вулиці, удаючи, що кудись поспішає, і водночас боячись прогавити Керрі. Крім того, з наближенням вирішальної миті він усе більше хвилювався, хоч знесилля й голод притуплювали його моральні муки. Нарешті він побачив, що артисти починають прибувати, і його нервове напруження досягло крайньої межі – він просто не міг уже витримати.

Одного разу Герствудові здалося, що він бачить Керрі, він кинувся вперед і зараз же помітив, що помилився.

«Ну нічого, тепер уже недовго чекати!» – підбадьорював він себе, водночас побоюючись зустрічі і непокоячись тим, що вона може ввійти через інші двері. А шлунок був такий порожній, що аж болів.

Один за одним проходили перед ним люди, майже всі добре вдягнені. і майже всі байдужі. Проїздили екіпажі, пари поспішали кудись – наближався час розваг у цьому районі театрів і готелів.

Раптом до театру підкотився екіпаж, візник хутко зіскочив і розчинив дверцята. Перш ніж Герствуд устиг рушити з місця, дві дами пурхнули з екіпажа і зникли в театрі. Герствудові здалось, що він упізнав Керрі, але все це сталося так несподівано, а видіння було таке чарівне і недосяжне, що він не був цілком певний. Він ще почекав, тремтячи з нетерплячки, потім помітив, що вхід для артистів більше не розчиняється, а безжурна публіка все прибуває, вирішив, що це, мабуть, і справді була Керрі, і пішов геть.

– Боже милосердний! – промовив він, поспішаючи відійти далі від вулиці, на яку сходилися щасливіші за нього. – Я мушу щось добути!

В ту годину, коли Бродвей виглядає особливо привабливо, на розі Двадцять шостої вулиці і Бродвею, де проходить також П’ята авеню, незмінно щовечора з’являлась своєрідна постать. В цей час публіка саме починає збиратись до театрів. Світлові реклами нічних розваг загоряються на кожному кроці. Екіпажі и карети проїжджають, виблискуючи жовтими очима ліхтарів. Парочки й цілі компанії вливаються в натовп, що пливе густим потоком серед сміху й жартів. По П’ятій авеню проходять поодинокі постаті, часом якийсь добродій у смокінгу під руку зі своєю дамою або група світських нероб, що мандрують з одного клубу до іншого. По другий бік вулиці височать величезні готелі, сяючи сотнями вікон, вітринами кав’ярень та більярдних, наповнених заможними, розчепуреними й ласими до втіх відвідувачами. Навкруги пульсує нічне життя великого міста, що прагне розважитись тисячею способів.

Той оригінал, про якого йде мова, був відставний офіцер, що, натерпівшись злигоднів нашої суспільної системи і вдарившись у релігію, вважав своїм обов’язком перед богом допомогу ближнім. Форму ж для цієї допомоги він обрав надзвичайно своєрідну. Він дбав про те, щоб забезпечити нічліг кожному бездомному, який звернеться до нього в цьому місці, хоч сам він мав так мало, що неспроможний був заплатити за пристойне житло.

Зайнявши своє постійне місце серед життєрадісної юрби, присадкуватий, у плащі з пелериною, в капелюсі з широкими звислими крисами, він стояв, чекаючи опіканців, які так або інакше дізнавалися про його благодійну місію. Спочатку він лишався сам, дивлячись на знадливу картину веселощів, ніби звичайний перехожий. Того вечора полісмен, проходячи повз нього, привітався по-дружньому, величаючи його капітаном. Хлопчак, що вже не раз його бачив, спинився і задивився. Інші перехожі не помічали в ньому нічого особливого, крім одягу, і вважали його за приїжджого, що стоїть собі без діла й посвистує, розважаючись.

Минуло з півгодини, і його опіканці почали з’являтись. У рухливому натовпі можна було помітити окремих блукачів, що зацікавлено пробирались ближче. Якась незграбна постать перейшла вулицю, нишком поглядаючи на нього. Інший голодранець наблизився по П’ятій авеню до рогу Двадцять шостої вулиці, оглянувся на всі боки і знов пошкандибав геть. Два-три типових нічліжники з Бауері прочвалали по П’ятій авеню з боку Медісон-скверу, але не насмілитись підійти. А чоловік у плащі з пелериною все походжав по своєму перехрестю туди й сюди, байдуже насвистуючи.

З наближенням дев’ятої години вуличний гамір почав завмирати. Біля готелів ставало спокійніше, та й надворі холоднішало. З усіх боків почали сповзатись чудернацькі постаті, що стежили, придивляючись, оточуючи його ніби колом, якого не важились перейти. їх набралось чоловік дванадцять. Холод дужчав, і от нарешті одна з постатей виступила вперед, зигзагами, нерішуче перетяла Бродвей, виринувши з сутінку Двадцять шостої вулиці, і опинилась перед чоловіком у плащі. У рухах її почувалась ніби засоромленість і боязкість, немов людина до останньої миті хотіла приховати, що має намір спинитись. Наблизившись до офіцера, постать спинилась.

Капітан глянув порозуміло, ніби замість вітання. Прибулець ледь кивнув головою і пробурмотів щось, ніби прохаючи. Капітан просто показав йому головою на край тротуару.

– Ставайте тут! – промовив він.

Початок було покладецо, і тільки-но офіцер знов узявся поважно ходити туди й сюди, інші постаті почали присуватись до нього. Вони не вітали свого ватажка, а просто приєднувались до першого прибульця, шморгаючи, шкутильгаючи й човгаючи ногами.

– Але ж і холодно!

– Добре хоч зима кінчається.

– Либонь, скоро піде дощ.

Строката компанія зросла до десяти. Ті, що вже були знайомі, розбалакались. Інші тримались осторонь, не бажаючи змішуватися з рештою і водночас боячись не потрапити до загальної лічби. Понурі, злі, вони ні на кого не дивились і мовчки переступали з ноги на ногу.

Ще трохи, і почалися б голосні розмови, але капітан вирішив, що їх набралось уже досить і можна починати. Він підійшов ближче і спитав:

– Ніде переночувати, еге?

Води заворушились, почулося ствердне бурмотіння.

Ну, гаразд, шикуйтесь отут! Побачимо, що вдасться зробити! Щодо мене, то я не маю ні цента в кишені.

Бездомні вишикувались у нерівний, ламаний ряд. Тепер можна буйо добре бачити їх усіх і кожного зокрема. У одного була дерев’яна нога. Капелюхи у всіх пообвисали, а одяг був такий, що не потішив би й лахмітника у темному підвалі на Гестер-стріт. Драні штани внизу повистріпувались, піджаки потерлись і вигоріли. У яскравому світлі вітрин обличчя здавались висхлими й блідими, як крейда, або червоніли виразками і набряклими щоками й очима. Деякі були такі худі, аж нагадували залізничні семафори. Кількох перехожих привабило це видовище, вони підійшли ближче, а за ними інші, і скоро зібрався натовп цікавих. Дехто із бездомних почав балакати.

– Тихо! – гукнув капітан. – Так от, шановні панове. Цим людям нема де ночувати. Але ж їм треба десь переспати цю ніч, не можна ж їм лежати на вулиці! Щоб заплатити за нічліг одного чоловіка, мені потрібно дванадцять центів. Хто дасть мені цю суму?

Мовчання.

– Ну що ж, хлопці, доведеться почекати, поки хтось нам поможе! Дванадцять центів, це не так уже й багато.

– Ось, маєте п’ятнадцять! – промовив якийсь молодик, вдивляючись у капітана проникливими очима. – Це все, що я можу дати.

– Дуже добре! Тепер у мене є п’ятнадцять центів. Виходьте з ряду, – і, вхопивши одного за плече, капітан відпровадив його трохи вбік і залишив там самого.

Повернувшись назад, він знову почав:

– У мене лишається три центи. Цих людей треба якось улаштувати на ніч. Їх тут, – він почав лічити, – один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять чоловік. Ще дев’ять центів – і ще одному буде забезпечена постіль. Дайте ж йому хорошу, зручну постіль на цю ніч! Я сам піду з ними і подбаю, щоб усе було як слід. Хто дасть мені дев’ять центів?

Один із глядачів, цього разу людина середнього віку, дав йому п’ять центів.

– Ну от, тепер у мене вісім центів. Ще чотири, 1 цей чоловік матиме постіль. Що ж це ви, панове! Сьогодні справа в нас посувається дуже поволі. У вас усіх б дома добра постіль. А з оцими ж як?

– Ось вам, – промовив хтось близько коло нього і про-стяг йому монету.

– Тепер, – сказав капітан, подивившись ца неї,– я мо* жу заплатити ще за двох, і лишається п’ять центів. Хто дасть мені ще сім центів?

– Я, – почувся чийсь голос.

Простуючи по Шостій авеню, Герствуд випадково звернув на схід по Двадцять шостій вулиці, в напрямі до Третьої авеню. Він був у цілковитому розпачі, стомлений і такий голодний, що, здавалось, ось-ось упаде. Як же тепер добитись до Керрі? Вистава скінчиться не раніше одинадцятої. Якщо вона приїхала до театру в екіпажі, то й поїде так само. Доведеться спинити її, все це буде дуже прикро. А найгірше те, що голод і втома мучать нестерпно, і доведеться чекати цілу добу, бо сьогодні в нього не стане духу спробувати ще раз. Ні їжі, ні притулку!

Дійшовши до Бродвею, Герствуд помітив капітана і натовп павколо нього, проте вирішив спершу, що це, мабуть, якийсь вуличний проповідник або продавець патентованих ліків, і хотів іти далі. Але, звертаючи в бік парку Медісон-сквер, він побачив відділену від натовпу шерегу людей, ліжка яким уже було забезпечено. При світлі недалекого електричного ліхтаря Герствуд розпізнав у них «свого братчика»– постаті, знайомі йому по вуличних блуканнях і нічліжках. Це були люди, як і він сам, підупалі тілом і душею. Він за^ цікавився і повернув назад, щоб довідатись, у чому річ.

Капітан не переставав проказувати своє коротке прохання. Герствуд з великим здивуванням і полегкістю почув раз у раз повторювані слова:

– Цим людям потрібний нічліг!

Перед ним тягся ряд нещасливців, для яких треба було випросити постіль, і він бачив, як ще один бездомний спокійно підійшов і став у кінці. Тоді Герствуд вирішив піти за його прикладом. Навіщо змагатися з долею? Сьогодні він надто стомлений. Ось простий спосіб вийти зі скрути хоч в одному. А завтра він, може, знайде щось краще.

За спиною в нього ті, кому нічліг було вже забезпечено, видимо повеселішали. Тягар непевності спав з них, і вони загомоніли досить вільно, навіть по-дружньому. Про що лишень там не говорили – про політику, й про віру, й про державні справи, й про нові газетні сенсації, і взагалі про останні події в усьому світі. Одні рипучі, хрипкі голоси розводилися впевнено про найнесподіваніші речі, інші відповідали мляво й невлад.

А котрі були надто отупілі чи стомлені, щоб розмовляти, лиш позирали скоса та спідлоба або ж тупо, байдуже дивились перед себе.

Стояти на місці нелегко. Від чекання Герствуд стомився ще гірше. Йому здавалось, що він ось-ось упаде, і він неспокійно переступав з ноги на ногу. Та прийшла, нарешті, і його черга. Хтось заплатив за його сусіда, і той перейшов у шерегу щасливців. Тепер Герствуд стояв першим на черзі, і капітан уже просив для нього.

– Дванадцять центів, панове, дванадцять центів, і цей чоловік матиме постіль на ніч! Він би не стояв тут, на холоді, якби мав де переночувати.

Герствуд відчув, як щось підкочується йому під горло. Голод і кволість зробили його боягузом.

– Ось, візьміть, – промовив хтось, простягаючи капітанові монету.

І той ласкаво поклав руку на плече колишнього управителя бару і сказав:

– Переходьте в той ряд!

Опинившись там, Герствуд зітхнув з полегкістю. Виходить, світ не такий уже й лихий, коли в ньому зустрічаються такі добрі люди! Інші голодранці, очевидно, поділяли цю думку.