Текст книги "Сестра Керрі"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 32 страниц)

Тільки один момент у п’єсі несподівано створив смішну ситуацію, але Друе сам був цілком винний у тому.

На сцені дружина за чоловікової відсутності слухала лукаві умовляння зальотника.

– Так йому й треба, – заявив Друе, хоч грішниця й спокутувала ревно свою провину. – Я анітрошечкц не співчуваю чоловікові, який може бути таким йолопом.

– У таких випадках важко судити, – зауважив Герствуд делікатно, – він, мабуть, вважав, що його дружина всім задоволена.

– Ну, знаєте, чоловікові слід бути уважнішим до дружини, коли він хоче зберегти її!

Вони вийшли з вестибюля і протискувалися крізь натовп перед головним входом.

– Пане, – почув раптом Герствуд якийсь голос, – не пожалійте убогому на нічліг!

Герствуд у цю мить щось із запалом розповідав Керрі.

– їй-богу, пане, я не маю де спати!

Прохач, чоловік років тридцяти, з виснаженим обличчям, був живим втіленням злиднів і горя. Друе перший помітив його і, щиро жаліючи бідолаху, простяг йому десятицентову монету. Герствуд ледве звернув увагу на цю пригоду, а Керрі швидко забула її.

РОЗДІЛ XV

Старе ярмо гнітить. Чари молодощів

ІЦо більше зростало кохання Герствуда до Керрі, то. менше він цікавився своїм власним домом. До всього, що стосувалось його сім’ї, він ставився дуже недбало. Сидячи за сніданком з дружиною й дітьми, він поринав у свої мрії, надто далекі від їхніх інтересів. Він читав газету, яка здавалася тим цікавішою, чим пустіші розмови вели його син

і дочка. Що ж до дружини, то його відділяв від неї ПОТІК ХОт лодної байдужості.

Тепер, коли в його житті з’явилася Керрі, яким воно зпо-ву було чудесним! Як приємно стало виходити ввечері з дому! У сірому присмерку вуличні ліхтарі, здавалось, весело підморгували йому. Він знову переяшвав те майже забуте почуття, що прискорює кроки закоханого. На свій елегантний костюм він дивився тепер очима Керрі – а. її очі ’були такі юні!

Коли, захопившись такими думками, він раптом чув голос дружини, коли наполегливі вимоги подружнього життя повертали його з царства мрій до осоружної дійсності, як це дратувало! Ланцюг, що сковував його, нагадував про себе.

– Джордже, – мовила якось місіс Герствуд таким тоном, що він уже знав з багаторічного досвіду: зараз у нього чогось проситимуть, – Джордже, нам хотілося б мати сезонний квиток на перегони.

– Невже ви збираєтесь ходити туди щоразу? – запитав він, уже починаючи дратуватись.

– Авжеж, – відповіла дружина.

Перегони, про які йшла мова, мали незабаром розпочатися у Вашікгтонському парку, на Південній стороні. Це була одна з улюблених світських розваг у тих колах, де іге дуже підкреслювали свою побожність і консерватизм. Місіс Герствуд ще ніколи не вимагала сезонного квитка, але цього року певні міркування підказали їй думку, що вона повинна мати там власну ложу. По-перше, її сусіди, містер і місіс Рамсі, що забагатіли на торгівлі вугіллям, завели собі ложу на перегонах. По-друге, домашній лікар місіс Герствуд, доктор Біл, джентльмен, що захоплювався кіньми і тоталізатором, розповів їй про свій намір вивести на змагання дворічного коня. По-третє, треба було, вивозити в світ Джессіку, яка вже стала на порі і розквітла, – мати сподівалася знайти їй заможного чоловіка. Не останнє місце серед цих міркувань займало і бажання самій бувати на людях і пишатися дорогими уборами перед своїми друзями й знайомими.

Кілька хвилин Герствуд обмірковував цю вимогу, нічого не відповідаючи. Вони сиділи у вітальні на другому поверсі, чекаючи вечері. Це було того самого дня, коли він домовився піти у театр з Керрі і Друе, і йому довелося зайти додому, щоб передягнутись.

– Невже не можна обійтися разовими квитками? – спитав він, не наважуючись відповісти різкіше.

– Ні,– відповіла вона нетерпляче.

– У всякім разі,– сказав Герствуд, ображений її тоном, – нема чого лютувати. Я тільки спитав тебе.

– Я зовсім не лютую, – відрубала вона. – Я тільки прошу взяти мені сезонний квиток.

– А я тобі скажу, – відповів він, пильно поглянувши на неї,– що це не так легко. Я зовсім не певний, що директор іподрому погодиться дати мені сезонний квиток.

Він встиг уже перебрати в думці усіх своїх друзів серед іподромних орударів.

– Ти міг би й купити квиток! – вигукнула вона ще гостріше.

– Тобі легко казати! Сімейний сезонний квиток коштує сто п’ятдесят доларів.

– Я не збираюся з тобою сперечатись, – відповіла вона рішуче. – Мені потрібен квиток, от і все.

Вона підвелася, розлючена, і вийшла з кімнати.

– Та добре вже, матимеш свій квиток! – сказав він їй вслід похмуро, хоч і стишуючи голос.

Як це часто бувало, за столом того вечора бракувало одного члена сім’ї.

На ранок він значно охолонув, і квиток було вчасно куплено, хоч це вже не врятувало становища. Він охоче віддавав сім’ї чималу частку свого заробітку, але не любив, щоб його примушували до витрат, які він вважав зайвими.

– Знаєш, мамо, – сказала одного разу Джессіка, – Спенсери готуються до від’їзду.

– Он як! Куди ж це вони їдуть?

– До Європи, – відповіла Джессіка. – Я вчора зустріла Джорджіну, і вона мені сказала. Уявляєш собі, як вона тепер запишалася?

– А коли води їдуть, вона не казала?

– Здається, в понеділок. Про це знову буде в газеті – як завжди!

– Не журися! – потішила її місіс Герствуд. – Ми теж коли-небудь там побуваємо.

Герствуд повільно звів очі від газети, але нічого не сказав.

– «Ми вирушаємо з Нью-Йорка в Ліверпуль, – вела далі Джессіка, перекривлюючи свою подругу, – більшу частину літнього сезону гадаємо провести у Франції…» Така пихата нікчема! Велике діло Європа!

– Мабуть, велике, коли ти їй так заздриш, – докинув Герствуд. Йому прикро було слухати те, що сказала його дочка.

– Не журися, серденько! – потішала її мати.

– Джордж уже поїхав? – спитала іншим разом Джессіка, звертаючись до матері, і таким чином Герствуд вперше дізнався про від’їзд сина.

– А куди Джордж поїхав? – спитав він у свою чергу.

Досі ще не бувало, щоб хтось із членів сім’ї поїхав кудись без його відома.

– До Уїтона, – відповіла Джессіка, не помічаючи, що батькові це неприємно.

– А що там таке має бути? – спитав він знову, в душі роздратований і прикро вражений тим, що йому доводиться ще й випитувати,

– Тенісний матч, – відповіла Джессіка,

– Він мені нічого про це не казав, – пробурмотів Герствуд, насилу стримуючи досаду.

– Та він, мабуть* просто забув! – вигукнула примирливим тоном місіс Герствуд.

У минулому Герствуд користувався у своїй сім’ї великим авторитетом; діти почували до нього глибоку пошану, до якої домішувалося почуття вдячності. Він сам заохочував дочку до фамільярності, яка до певної міри ще й досі збереглася між ними. Та, незважаючи на дещо вільне поводження, дочка завжди виявляла до нього належну повагу. Але чого бракувало у їхніх стосунках, то це справжньої ніжності; а тепер він переконувався, що дедалі більше віддаляється від них обох, що вони не вважають за потрібне ділитися з ним своїми справами. Часом він бачився з ними за столом, часом їх не було. Він випадково дізнавався дещо про їхнє життя, а дуже часто не знав нічого. Іноді він зовсім не розумів, про що вони говорять, – про те, що вже сталося чи готувалося за його відсутності. Особливо прикро було догадуватись, що в домі відбувалося чимало такого, про що він не мав ані найменшого уявлення. Джессіка по^ чинала вже приходити до переконання, що її справи нікого не обходять. Джордж Герствуд-молодший тримався з підкресленою незалежністю, ніби зовсім дорослий мужчина, який може робити все, що хоче. Герствуд помічав усе це із сумом, бо він звик, щоб на нього зважали, – невже ж він так і допустить, що його авторитет зійде нанівець? Найгірше було те, що така ж байдужість і незалежність все помітніше розвивалась і в його дружини. Він бачив це все – і мовчки сплачував рахунки.

Він потішав себе думкою про те, що доля не зовсім позбавила його кохання. Що б там не робилося вдома – у нього є Керрі! Він перелітав думкою до її чистенької квартирки на Огден-сквері, де він провів кілька таких приємних вечорів, і уявляв собі, як чудово буде тоді, коли вони зовсім здихаються Друе і вона чекатиме його вечорами у затишному гніздечку… Він сподівався, що Друе ніколи не матиме нагоди розповісти Керрі, що він, Герствуд, одружений. Все складалося так добре, очевидно, так мало бути й надалі. Скоро йому пощастить умовити Керрі, і все буде чудово.

На другий день після театру він почав регулярно писати їй. Щоранку він посилав їй листи і просив відповідати. Хоч він і не мав літературного хисту, життєвий досвід і палке закохання робили промовистими його послання. Він міг спокійно займатися цим у своєму службовому кабінеті. Герствуд купив коробку гарного, напахченого поштового паперу ніжного кольору, з монограмою, і зберігав її в одній з шухляд письмового столу. Друзі дивом дивувалися, нащо йому здалася та писанина. Усі п’ять буфетників пройнялися глибокою пошаною до людини, яку її обов’язки примушують стільки просиджувати за столом і стільки писати.

Герствуда й самого дивували його листи. Як усяке зусилля за природним законом має зворотний вплив, так і зміст його писань впливав на нього. Він починав і справді переживати всі ті тонкі почуття, які виливав на папері. Кожний новий вислів підсилював їх. Усі найглибші душевні порухи, які він втілив у слова, заволоділи ним, І Керрі, на його думку, була гідна того глибокого почуття, про яке він писав.

Керрі й справді була гідна любові, якщо молодість і краса у повному розквіті дають на це право. Життєвий досвід ще не позбавив її душевної свіжості, яка робить людину такою привабливою. М’який, вологий блиск її очей говорив про те, що вона ще не зазнала гіркоти розчарування. Її хвилювали сумніви і бажання, але все це не залишило в ній глибокого сліду, тільки легенький смуток прозирав у її погляді і бринів у її мові. Її уста, чи говорила вона, чи мовчала, набирали часом такого виразу, ніби вона ось-ось заплаче. Не те, щоб вона завжди страждала, просто коли вона вимовляла певні звуки, її уста болісно кривились, і в цьому було щось зворушливе.

Про неї ніяк не мояша було сказати, що вона тримається визивно. Життя не навчило її владності – тої гордовитосгі краси, в якій таїться непереборна сила деяких жінок. Вона хотіла, щоб її шанували, але це не позначалося на її поведінці. їй ще бракувало впевненості в собі, однак те, що вона вже пережила, зробило її трохи сміливішою. Вона прагнула розваг, прагнула твердого становища в суспільстві, і водночас її уявлення про це все були ще надто невиразні. Калейдоскоп людського життя раз у раз спиняв її погляд на чомусь новому, що відразу ставало для неї баянним – єдиним, на чому зосереджувались усі бажання. Новий рух калейдоскопа – і ось уже щось інше стає най-прекраснішим, найдосконалішим.

Її душевний світ відзначався багатством почуттів, властивим таким натурам. Те, що їй доводилось бачити, часто викликало щирий смуток – вибух співчуття до слабих і безпорадних. Її завжди засмучував вигляд бідних людей у лахмітті, які блукали вулицями, отупілі від горя і страждання. Від усього серця жаліла вона убого вдягнених дівчат, що пробігали ввечері повз її вікно, поспішаючи додому з фабрик Західної сторони. Вона стояла, дивлячись їм услід, прикусивши губу і похитуючи голівкою в тяжкій задумі.

«Що дає їм життя?» – думала вона. Як це сумно – бути вбогою, ходити в лахмітті. їхній нужденний, зношений одяг завдавав їй жалю.

«А працюють вони так тяжко!» – додавала вона завжди.

На вулиці їй доводилось бачити чоловіків за роботою, – ірландців з кирками, возіїв, що вивантажували вугілля лопатами, робітників, праця яких вимагала лише фізичної сили, і всі ці люди вражали її уяву. Тяжка праця здавалася їй тепер, коли вона звільнилась від пеї, ще жахливішою, ніж тоді, коли вона сама брала в ній участь. Вона бачила її в похмурому, химерному світлі, ніби крізь туман, створений уявою і схвильованим почуттям. Чиєсь обличчя, побачене у вікні, раптом нагадувало їй старенького батька на млині, обсипаного борошном. Швець, зігнутий над колодкою, лудильник, на якого вона дивилась крізь вузеньке вікно майстерні в глибокому підвалі, столяр біля свого верстата в сорочці з закоченими рукавами, – всі вони нагадували її старий млин. Усе це породжувало сумні думки, хоч вона й рідко висловлювала їх уголос. Її симпатії були на боці трудівників, середовище яких вона тільки недавно покинула і яких так добре розуміла.

Герствуд не знав, які ніжні й тонкі почуття сповнювали її душу. Не знав він і того, що саме це в ній так приваблює його. Він ніколи не пробував розібратися в своєму коханні. Досить було того, що в її очах сяє ніжність, рухи сповнені граціозності, а думки – лагідності й довірливості. Його вабила ця лілея, що ввібрала свою воскову красу і аромат із глибини вод, у які він ніколи не зазирав, із баговиння й мулу, про які не мав ніякого уявлення. Вона вабила його, бо була свіжа й прекрасна; її блиск робив такими ж прекрасними його почуття. З думкою про неї радісно було прокидатись уранці і починати новий день.

Зовнішність Керрі теж змінилась на краще. Незграбність зникла, лишивши після себе ледве помітний слід, не менш приємний для ока, ніж досконала граціозність. Черевички на високих каблуках гарно облягали ніжки. Керрі вже добре розумілася на мереживі й усяких дрібничках, які так змінюють весь вигляд жінки. Вона поповнішала й стала кругленька, як яблучко.

Одного ранку Герствуд написав їй, прохаючи її зустрітися з ним у Джефферсон-парку на Монро-стріт. Він вважав за краще зовсім не приходити до неї, навіть коли Друе був удома.

На другий день близько першої години він прийшов до невеличкого затишного парку і сів на простій дерев’яній лаві під зеленими кущами бузку, що ріс уздовж однієї з доріжок. Це було в ту нору року, коли весняна свіжість ще не зовсім зникла. Поблизу, біля маленького ставка, бавилися чистенько вдягнені діти, пускаючи човники з білими вітрилами. У затінку зеленої пагоди стояв застебнутий на всі гудзики охоронець порядку; руки його були схрещені на грудях, при поясі висів кийок. Старий садівник походжав на лужку з великими ножицями, підстригаючи якісь кущі. Високо над головою сяяла чиста небесна блакить, а в гущавині дерев, серед свіжого листя, жваво стрибали й цвірінькали горобці.

Вранці Герствуд вийшов з дому, як звичайно, роздратований. У барі він нудьгував без діла, бо в той день йому не було чого писати. Але сюди він прийшов з легким серцем, як людина, що вміє залишати неприємності позаду. Сидячи в затінку під цим свіжим зеленим кущем, він поглядав навколо мрійними очима закоханого. Він чув, як гуркочуть фургони по сусідніх вулицях, але цей звук, приглушений відстанню, долітав до нього, наче невиразне гудіння. Гамір міста ледве долинав сюди, а деренчання випадкового дзвоника бриніло, як музика. Він дивився навколо, охоплений мріями про щастя, які не мали нічого спільного з його нинішнім становищем. Уява перенесла його в ті дні, коли він

був молодий, неодружений і не мав ще ніякого становища в житті. Пригадалось йому, як він безтурботно упадав за дівчатами – танцював, проводжав додому, простоював під ворітьми… Йому майже хотілось повернутися знову до цього всього – тут, у цьому райському затишку, він почував себе зовсім вільним.

О другій годині, прудким кроком прямуючи до нього по алеї, з’явилася Керрі, свіжа й рожева. Вона зовсім недавно купила собі плаский солом’яний брилик з гарною шовковою стрічкою, синьою в білі цяточки. Керрі була в темно-синій спідниці, до якої дуже пасувала біла блузка у сині смужки, вузесенькі, не товщі за волосину. Коричневі черевички мелькали з-під спідниці. Рукавички вона тримала у руці.

Герствуд захоплено дивився на неї.

– Ви прийшли, моя кохана! – палко вигукнув він, підводячись їй назустріч і беручи її за руку.

– О, аякже! – відповіла вона, усміхаючись. – А ви думали, що я не прийду?

– Я не був певний, – відповів він.

Він поглянув на її чоло, спітніле від швидкої ходи, вийняв свою м’яку напахчену шовкову хустку і приклав її до обличчя Керрі.

– Ось тепер усе в порядку, – мовив він ніжно.

Вони були щасливі від того, що вони разом, що можуть дивитись одне одному в вічі. Нарешті, коли перший порив захоплення трохи ущух, він спитав:

– Коли Чарлі знову їде?

– Не знаю, – відповіла вона. – Він каже, що має тепер справи в місті.

Герствуд спохмурнів і глибоко замислився. Трохи згодом він підвів очі і промовив:

– 'Залиште його!

Він одвернувся і дивився на дітей з човниками, ніби сказав це між іншим.

– А куди ж мені йти? – у тон йому спитала вона, мнучи свої рукавички і втупивши очі в якесь дерево.

– А де б ви хотіли жити? – спитав він у свою чергу.

Щось у його тоні змусило її сказати, що вона не хоче

більше жити в Чікаго.

– Ми не можемо тут лишатись, – відповіла вона.

Герствуд і в голові не покладав, що їй може спасти на

думку кудись переїхати.

– Чому ж не можемо? – спитав він лагідно.

– О… бо мені б не хотілось.

Він слухав її, лише невиразно уявляючи собі значення

її слів. До того ж це звучало несерйозно. Тут не потрібне було негайне рішення.

– Мені б довелося тоді відмовитись від своєї посади, – промовив він.

З його тону могло здатися, що це не мало для нього великої ваги. Керрі трохи подумала, милуючись краєвидом.

– Я б не хотіла жити в Чікаго, в одному місті з ним, – сказала вона, маючи на увазі Друе.

– Місто таке велике, моя кохана! – відповів Герствуд. – Досить переїхати на Південну сторону, і це все одно, що переїхати в іншу частину країни.

Він уже обрав цю частину міста і саме тому згадав її.

– У всякім разі,– сказала Керрі,– я б не хотіла виходити заміж, поки він тут. Мені не хочеться тікати.

Нагадування про заміжжя прикро вразило Герствуда. Він ясно побачив, чого вона прагне, і зрозумів, що це питання не так легко буде розв’язати. В голові в нього, мов блискавка, промайнула думка про двоєженство. Він не уявляв собі, чим усе це може скінчитись. Здається, поки що його справи не дуже посуваються, – правда, вона його все більше поважає. Він поглянув на неї, і вона здалася йому просто чарівною. Яке щастя володіти нею, навіть ціною таких ускладнень! Опір Керрі ще підносив її в його очах. За неї треба боротись, це найголовніше. Як вона відрізняється від усіх тих жінок, які піддаються охоче! Він одігнав геть саму згадку про них.

– І ви не знаєте, коли він поїде знов? – спокійно спитав Герствуд.

Вона похитала головою.

Герствуд зітхнув.

– Ви рішуча жінка, Керрі, правда? – мовив вій через кілька хвилин, дивлячись їй просто в очі.

Вона відчула, що хвиля гарячого почуття заливає її. Це була гордість, що вона викликає захоплення, і ніжність до того, хто має таке почуття до неї.

– О ні,– відповіла вона несміливо. – Але скажіть, що я повинна зробити?

Він знову згорнув руки на грудях і подивився в бік вулиці, поза лужок.

– Я хочу, – мовив він патетично, – щоб ви були зі мною. Я не можу жити без вас. Нащо чекати так довго? Хіба ви від того щасливіші?

– Щасливіша! – вигукнула вона. – Ви самі знаєте, що ні!

– Ну от, – вів він далі тим самим тоном₃– ми тільки марно гаємо час. Ви не щасливі, а я? Я майже цілий день сиджу й пишу вам листи. Знаєте, що я вам скажу, Керрі,– палко вигукнув він, пронизуючи її поглядом, – я не можу жити без вас, і край! А тепер, – закінчив він, безпорадно простягаючи до неї свої випещені руки, – кажіть, що мені робити?

Керрі було приємно, що він перекладав тягар на її плечі. Цей уявний тягар без відчутної ваги зворушив її жіноче серце.

– Хіба ж ви не можете почекати ще трошки? – ніжно промовила вона. – Я постараюся дізнатись, коли він їде.

– А що це нам дасть? – спитав він так само палко.

– Може, нам годі вдасться куди-небудь виїхати.

Власне, для Керрі нічого не стало ясніше, але жінка в

такому душевному стані легко скоряється з кохання до чоловіка.

Герствуд не розумів цього. Він сушив голову над тим, як умовити її, у який спосіб домогтися того, щоб вона покинула Друе. Як далеко вона зайде з кохання до нього? І він задумався, підшукуючи таке запитання, яке примусило б її виявити це.

Нарешті він вдався до однієї з тих нещирих пропозицій, які, приховуючи наші справжні бажання, допомагають нам зрозуміти залежні від інших перепони, що стоять на нашому шляху, – і допомагають знайти вихід. Нічого подібного він і в думці не мав робити і запитав навмання, не обмірковуючи своїх слів.

– Керрі,– сказав він, дивлячись їй просто в вічі з найглибшою серйозністю, якої він у цю мить не почував, – що, якби я прийшов до вас на тому тижні або, скажімо, на цьому тижні… ну, хоч би й сьогодні… і сказав би вам… що я мушу їхати звідси… що я не можу лишатись тут ні на хвилину і ніколи більше ие повернусь – чи ви б пішли за мною?

Його кохана поглянула на нього з глибокою ніжністю, і відповідь її була готова ще раніше, ніж він устиг скінчити.

– Так, – сказала вона.

– Ви б не стали сперечатись, затримувати мене?

– Якби ви не могли чекати? Ні, не стала б!

Він усміхнувся, зрозумівши, що вона сприйняла це все цілком серйозно, і подумав: ось чудова можливість провести найчарівніший тиждень або два. Він спочатку мав на думці сказати їй, ідо пожартував, і розвіяти цю милу серйозність. Але результат був надто спокусливий. І він не сказав нічого.

– А що, коли б ми не встигли звінчатися тут? – додав він ще одне запитання, що спало на думку в останню мить.

– Якщо ми звінчаємось, тільки-но приїдемо на місце, тоді все гаразд.

– Я саме це мав на увазі,– сказав він.

– А певне ж.

Тепер день здавався Герствудові особливо ясним. Він просто дивувався: як це йому спала на думку така щаслива вигадка. Така неймовірна – і притому така мудра, що він ие міг стримати радісної усмішки. Ось тепер видно, як Керрі його любить. Усі сумніви зникли: він знайде спосіб заволодіти нею!

– Гаразд, – сказав він жартівливо, – в один з найближчих вечорів я прийду й заберу вас, – і він засміявся.

– Але я не залишуся з вами, якщо ви не одружитесь зі мною, – додала Керрі з задумливим виглядом.

– Я й не збираюсь цього вимагати, – відповів він ніжно, беручи її за руку.

Тепер, коли все було з’ясовано, Керрі почувала себе надзвичайно щасливою. Її любов до нього була тим сильніша, що Керрі бачила в ній свій порятунок. Що ж до Герствуда, то питання про шлюб не дуже його турбувало. Він думав лиш про те, що при такому сильному почутті ніщо не зможе перешкодити його майбутньому щастю.

– Давайте погуляємо, – весело запропонував він, підводячись і озираючи мальовничий парк.

– Ходімо! – погодилась Керрі.

Вони проминули якогось молодого ірландця, і він з заздрістю подивився їм услід.

– Гарна пара! – зауважив він сам до себе. – І, мабуть, багаті…