Текст книги "Сестра Керрі"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 32 страниц)

Теодор Драйзер
СЕСТРА КЕРРІ

Роман

З англійської переклала Елеонора Ржевуцька

Видавництво художньої літератури «Дніпро»

Київ —1971

И (Амер)

Д72

Післямова Тамари Денисової

Перекладено з видання: Sister Carrie by Theodore Dreiser. The Modern Library. New York.

КИЇВСЬКА КНИЖКОВА ФАБРИКА

РОЗДІЛ І

Магніт діє. На волі стихій

Коли Кароліна Мібер сідала в денний поїзд, що йшов на Чікаго, все її майно складалося з невеличкої валізи, дешевенької сумки – імітація під крокодилячу шкіру, – скромного сніданку в картонній коробочці та жовтого шкіряного гаманця, в якому лежав квиток, папірець з адресою сестри, що мешкала на Ван-Б’юрен-стріт, і гроші – чотири долари. Було це в серпні 1889 року. Вісімнадцятирічна, жвава й водночас соромлива, Кароліна була сповнена ілюзій, властивих недосвідченості й юності. Якщо вона й відчувала жаль, покидаючи рідне місто, то, в усякім разі, не за тими вигодами, яких у цю мить зрікалась. Рясні сльози потекли їй з очей, коли мати на прощання поцілувала її, горло стислося, коли вагони прогуркотіли повз млин, де її батько працював поденно, тяжке зітхання вихопилося з грудей, коли знайомі зелені околиці міста пропливли перед очима, – і узи, що не дуже міцно зв’язували її з дівочими літами й рідною домівкою, були розірвані навіки.

Певна річ, можна зійти на найближчій станції і повернутися додому. Попереду велике місто, а сполучення тут чудове – оці самі поїзди прибувають туди щодня. І в Чікаго вона буде не так уже й далеко від Колумбія-Сіті. Ну що там, справді, кілька годин їзди – якихось кількасот миль? Кароліна подивилась на папірець з адресою сестри і глибоко замислилась. Втупивши погляд у зелений краєвид, що швидко пробігав перед вікном вагона, вона поринула в свої ще швидкоплинніші думки і скоро вже не бачила нічого, намагаючись збагнути, що ж являє собою Чікаго. Коли дівчина залишає батьківський дім у вісімнадцять років, з нею трапляється одне з двох: або вона попадає в надійні руки і стає кращою, або ж швидко засвоює вільніші уявлення про доброчесність і стає гіршою. Щось середнє тут неможливе.

Велике місто сповнене згубних принад, далеко небезпечніших, ніж мужчина-спокусник. Тут діють могутні сили, які, збуджуючи найтонші емоції, ваблять непереможними спокусами витонченої культури. Сяйво тисяч вогнів часто впливає не менш переконливо, ніж блиск закоханих очей. Падіння простої недосвідченої істоти спричиняють головним чином впливи, що не підвладні людині. Море звуків, галас життя, велетенське нагромадження людських вуликів – усе це справляє дивне враження на збентежені почуття. І скільки хибного може це все нашептати в беззахисне вухо, коли поруч немає розважливої людини, яка вчасно пояснить, порадить, застереже! Не знаючи того, що справді криється за цією красою, люди так часто піддаються їй, а вона, як музика, присипляє, ослаблює, а далі й зовсім руйнує найпростіші людські принципи.

Кароліна, чи сестра Керрі, як її пестливо охрестили вдома, мала розум нерозвинений, а тому не вміла спостерігати й аналізувати. Егоїзм, правда, не надмірний, становив основну рису її вдачі. Сповнена юнацьких мрій, з природженою кмітливістю, що світилася в очах, гарненька, ще в перехідному віці і тому малопомітна, вона обіцяла в майбутньому розвинутись і являла прекрасний зразок американки середнього класу в третьому поколінні після переселення в Новий світ. Книжки її зовсім не цікавили – це було над її розуміння, знання ж були для неї книгою за сімома печатями. Мистецтва невимушеного кокетування Керрі ще не опанувала. Вона ще не навчилася граціозно відхиляти голівку, руки її рухалися незграбно, а ніжки, хоч і були маленькі, ступали важко. Однак вона думала про те, яке враження справляє, гостро сприймала радощі життя і прагнула матеріального добробуту.

Вона була майже неозброєним маленьким лицарем, що вирушав у таємниче місто, плекаючи солодкі мрії про те далеке майбутнє, коли це місто стане її здобиччю і, підвладне їй, жінці, схилиться до її ніг.

– Це один з найчарівніших маленьких курортів у всьому штаті Вісконсін, – промовив хтось у неї над вухом.

– Справді? – відказала вона нервово.

Поїзд саме відходив від станції Вокіша, і Керрі ще перед тим помітила позад себе якогось чоловіка. Вона відчувала його погляд на своєму пишному волоссі, чула, як він совається на своєму сидінні, і інтуїтивно догадалася, що нею зацікавились. Дівоча соромливість і почуття пристойності підказували їй, що не можна допускати ніякої фамільярності з боку цього чоловіка, але його сміливість і привабливість, нороджені чималим досвідом і звичними успіхами, перемогли. І вона відповіла.

Він трохи нахилився вперед, сперся ліктями на спішку її сидіння і вів далі, щоб показати себе приємним співрозмовником:

– Так, для жителів Чікаго це чудовий курорт. Готелі тут шикарні. Ви, мабуть, не знайомі з цією місцевістю?

– О ні, трохи знайома, – відповіла Керрі.– Власне, я живу в Колумбія-Сіті, а тут ще не бувала.

– Виходить, це ваша перша подорож до Чікаго? – спитав він.

Вона весь час краєчком ока вивчала його і розгледіла рум’яні, свіжі щоки, світлі вуса, сірий фетровий капелюх. Тепер, обернувшись до нього, вона глянула йому просто в обличчя; інстинкт самозахисту і кокетство безладно боролися в ній.

– Я цього не казала, – промовила вона.

– Ах, я вас не так зрозумів, – відповів він дуже мило, удаючи, що помилився.

Це був типовий роз’їзний агент промислової фірми, з тих, кого саме тоді охрестили комівояжерами. До нього також дуже пасувало інше слівце, яке ввійшло в загальний ужиток в останній чверті дев’ятнадцятого століття і визначало мужчину, одяг і поводження якого розраховані на те, щоб чарувати вразливих молодих жінок, – те, що звуть «зальотником». Його коричневий шерстяний костюм з картато-смугастої тканини, – тоді ще новинка, – згодом став звичною формою ділових людей. З глибокого викоту жилета визирала крохмальна сорочка в білі й рожеві смужки, а з рукавів піджака – такі ж полотняні манжети, застебнуті великими позолоченими запонками, оздобленими дешевими жовтими агатами, що відомі під назвою «котячого ока». На пальцях у нього красувалося кілька каблучок, у тому числі, певна річ, і масивний перстень з печаткою, а на жилеті звисав золотий ланцюжок від годинника із значком таємного ордену Лосів. Костюм щільно облягав його. Блискучі жовті черевики на товстій підошві та м’який сірий капелюх доповнювали його туалет. Для дівчини такого розумового рівня, як Керрі, він був привабливий, і, звичайно, вона з першого ж погляду помітила в ньому все, що свідчило на його користь.

Щоб цей тип людей не зник зовсім з пам’яті, я дозволю собі описати тут найхарактерніші з прийомів і методів, які вони з таким успіхом застосовували. Гарне вбрання – ось перша і неодмінна зброя такого зальотника, без якої він ніщо. Далі – фізично дужа натура, сповнена гострого потягу до жінки. Розум, не знайомий з міркуваннями про світові проблеми та рушійні сили подій, керований не зажерливістю, а невситимою любов’ю до всіляких насолод. Прийоми його завжди були дуже прості. Насамперед – сміливість, підкріплювана, звичайно, сильним бажанням і захопленням прекрасною статтю.

Зустрівши молоду жінку, він починав атаку з милою фамільярністю, не без підлещування, і в більшості випадків це забезпечувало успіх. Якщо жінка виявляла нахил до кокетування, він дозволяв собі поправити на ній бантик, а помітивши, що «клюнуло», одразу починав називати її на ймення.

Увійшовши до універсального магазину, він фамільярно спирався на прилавок і ставив продавщиці кілька навідних запитань. У більш вишуканому товаристві, у поїзді, в залі для чекання він діяв обережніше. Якщо з’являвся об’єкт, який здавався вартим уваги, він ставав якнайуважнішим, заводив невимушену розмову, проводжав до салон-вагона, допомагав нести валізу, а якщо в цьому не щастило, намагався сісти поруч, сподіваючись, що до місця призначення трапиться нагода позалицятись. Запропонувати подушку, книжку, стільчик під ноги, спустити штору – про все це він умів подбати. І коли вона прибувала до місця призначення, він не поспішав потурбуватись про її багаж тільки в тому разі, якщо вважав, що справа його зовсім безнадійна.

Коли-небудь з-під пера жінки повинен вийти вичерпний філософський трактат про одяг. Жінка, хоч яка вона молода, чудово розуміється на одязі. Оцінюючи чоловічий костюм, жінка проводить якусь невловиму межу, що ділить чоловіків на вартих уваги чи, навпаки, не вартих її погляду. І досить комусь спуститися нижче цієї межі – жінка на такого й не гляне.

Існує протилежна межа – та, що примушує жінку порівнювати вбрання чоловіка зі своїм власним. Саме до цього спонукав Керрі одяг її сусіда. Вона раптом зрозуміла, що вони не рівні. Її простенька синя сукенка, оздоблена чорною бавовняною тасьмою, здалася їй убогою. Вона згадала, які зношені її черевики.

– Дозвольте, – провадив він, – я ж багатьох знаю у вашому місті. Моргенрота – «Готовий одяг» і Гібсона – мануфактурний магазин…

– Справді? – перебила Керрі, збентежена спогадом про ті хвилюючі бажання, які прокидалися в ній перед вітринами цих магазинів.

Ось він нарешті заволодів її увагою – і скористався з цього. За кілька хвилин він уже сидів біля неї, розповідаючи про торгівлю одягом, свої подорожі, про Чікаго та розваги, що існують у цьому місті.

– Якщо ви їдете туди, вам там дуже сподобається. У вас там є родичі?

– Я їду провідати сестру, – пояснила вона.

– Вам треба побачити Лінкольн-парк, – сказав він, – і бульвар Мічіган. Там зараз споруджуються величезні будинки. Це справді другий Нью-Йорк, чудове місто! Там є на що подивитись – театри, юрби народу, гарні будинки. О, вам там сподобається!

Керрі намагалась уявити собі все те, про що він розповідав, і відчувала при цьому якийсь невиразний біль. Власна нікчемність супроти всього цього блиску пригнічувала її. Вона знала, що в Чікаго на неї чекають не тільки розваги, і все ж ті перспективи, які він розгортав перед нею, ніби обіцяли щось і для неї. їй приємна була увага цього добре вдягненого чоловіка. Вона мимоволі всміхнулась, коли він заговорив про одну відому актрису і сказав, що Керрі схожа на неї. Керрі не була дурненька, але таке порівняння потішило її.

– Ви, напевне, побудете в Чікаго хоч трошки? – запитав він ніби між іншим під час розмови, яка тепер стала зовсім невимушеною.

– Не знаю, – промовила Керрі нерішуче, раптом пригадуючи, що треба буде шукати роботу і, можливо, їй з цим не пощастить.

– А все-таки кілька тижнів ви пробудете там? – вів він далі, пильно дивлячись їй просто в вічі.

Слова вже не передавали того, що між ними в цей час відбувалося. Він відчув її невловиму принадність, яка примушувала забувати, що ця дівчина – не чарівна красуня. А вона збагнула, що цікавить його з тієї єдиної точки зору, яка жінок і тішить, і водночас лякає. Трималась вона просто, бо ще не навчилася всіх отих маленьких хитрощів, якими жінки приховують свої справжні почуття. Де в чому її поведінка могла здатися сміливою. Якби в неї був розумний друг, він застеріг би її, що ніколи не слід так пильно дивитися чоловікові в очі.

– А чому ви спитали? – поцікавилась вона.

– Та просто тому, що я сам там пробуду кілька тижнів. Я маю докладно обізнатпся з товарами нашої фірми і одержати нові зразки. Я міг би тим часом показати вам місто.

– Я не знаю, чи змогли б… Тобто, бачите, я не знаю, чи я змогла б. Я житиму в сестри і…

– Ну, коли вона буде проти, то ми щось придумаємо, – і він вийняв олівець і маленьку записну книжку, так, ніби все вже було домовлене. – То яка ж ваша адреса?

Вона намацала свій гаманець, де лежав папірець з адресою.

А він витяг із задньої кишені штанів товстий, щільно набитий бумажник, в якому були папери, залізничні квитки, а також пачка банкнот. Цей бумажник справив на Керрі сильне враження. Ніхто з її знайомих не мав такого бумажника. Та й взагалі їй ще ніколи не доводилося зустрічати такого досвідченого мандрівника, таку ділову і світську людину. Бумажник, блискучі жовті черевики, елегантний новий костюм і особливо те, як він тримався, – все це створило в її уяві туманну картину світу заможності, і цей чоловік був у центрі всього. А тому всі його вчинки вона сприймала прихильно.

Він вийняв гарненьку візитну картку з літографованим написом посередині «Бартлет, Каріо і К°», а внизу, в лівому кутку, – «Чарльз Друе».

– Це мене так звуть, – сказав він, вкладаючи картку в її пальці і показуючи на прізвище внизу. – Вимовляється «Дру-е», мій батько з походження француз.

Вона розглядала картку, поки він ховав бумажник.

– А це будинок нашої фірми, – провадив він, виймаючи з кишені піджака пачку листів і показуючи малюнок на одному з конвертів, – на розі Стейт– і Лейк-стріт.

В голосі його бриніла гордість. Це щось та важить – працювати в такому закладі! І він дав їй це наздогад.

– То яка ж ваша адреса? – спитав він знову і приготувався записувати.

Вона стежила за його рукою.

– Керрі Мібер, – промовила вона повільно, – Західна сторона, Ван-Б’юрен-стріт, номер триста п’ятдесят чотири, квартира С. К. Гансона.

Він акуратно записав адресу і знову вийняв бумажник, щоб заховати записну книжку.

– Якщо я навідаюся до вас у понеділок увечері, ви будете вдома? – спитав він.

– Думаю, що буду, – відповіла вона.

Як це справедливо, що слова – лише бліді тіні тої безлічі думок, що рояться у нашій голові. Слова – то лиш малесенькі наділені звуком ланки, що з’єднують величезні ланцюги безгучних почуттів і прагнень. Ось тут ці двоє низали коротенькі речення, виймали гаманці, розглядали картку і обоє не усвідомлювали, що їхні справжні почуття ще не ясні для них самих. Ні він, ні вона не були певні, чи вгадали вони думки одне одного. Він не міг би сказати, чи має успіх, вона ж не помічала, що безпорадно пливе за течією, аж доки він не записав її адреси. Тільки тоді вона збагнула, що в чомусь поступилася йому, а він – що здобув перемогу. Обоє вже відчули, що їх щось єднає. Тепер уже він скеровував розмову, куди хотів, і говорив упевнено, а вона менше остерігалась його.

Вони наближались до Чікаго, це було видно з усього. Поїзди раз у раз проносилися мимо. З безмежних просторів відкритої рівнини до великого міста тягліїся з усіх боків ряди телеграфних стовпів. Вдалині уже вгадувалися передмістя, високо в небо здіймалися фабричні димарі.

Все частіше траплялися дерев’яні двоповерхові будинки, що стояли серед поля без огорожі, без дерев, – самотні сторожові пости близької армії будівель.

Для дитини, для генія, обдарованого уявою, або для людини, яка подорожує вперше, наближення до великого міста – це щось чудесне. Особливо увечері, в цю таємничу пору між світлом і сутінками, коли все навколо переходить з одного стану до іншого. О, скільки обіцяє наближення ночі! Як багато чекає від неї стомлена людина! Скільки одвічних ілюзій, скільки надій раз у раз відроджується з нею! Душа трудівника тішить себе: «Незабаром і я буду на волі. Я прилучуся до веселих і веселитимуся разом з ними. Вулиці, вогні, освітлені кімнати з накритими столами – все це для мене. Театри, зали, людні зборища, розваги, відпочинок, пісні – все це моє, коли настає ніч!» І хоч ніхто ще не вийшов з роботи, передчуття охоплює всіх, воно носиться в повітрі. Навіть найпохмуріші люди відчувають щось таке, що не завжди можна висловити чи описати. Це з плечей людських спадає тягар праці.

Сестра Керрі задивилась у вікно. Всі почуття так легко передаються, що її супутник, перейнявшись цим інтересом до міста, почав показувати їй на різні варті уваги місця.

– Ось Північно-Західний район, – говорив Друе. – А оце річка Чікаго, – і він показав на вузьку каламутну річечку, в якій скупчилися велетні мандрівники з далеких вод, здійнявши вгору щогли і впершись носами в чорні палі набережної. Та ось запахкало, загуркотіло, заскреготали колеса на рейках – і все зникло.

– Чікаго стає величезним містом, – провадив він. – Чудове місто! Ви там знайдете багато цікавого, на що варто подивитись.

Вона майже не чула. Серце її стислося від страху. Керрі раптом усвідомила, що вона одним одна, далеко від рідної домівки, і ось-ось опиниться в безкрайому житейському морі. Вона розгубилася і почувала тільки, що їй перехоплює дух і серце б’ється так швидко, аж трохи нудить. Напівстулив-ши повіки, вона намагалася заспокоїти себе, що все це пусте, а Колумбія-Сіті зовсім недалеко.

– Чікаго! Чікаго! – вигукнув провідник, з гуркотом розчиняючи двері.

Поїзд підлетів до залюдненої станції, сповненої гамору й гуркоту кипучого життя. Керрі присунула до себе свою убогу валізку і міцно стиснула в руці гаманець. Друе підвівся, звичним рухом ніг поправив штани і взявся за свою новеньку жовту валізу.

– Ваші родичі, мабуть, прийшли вас зустріти? – сказав він. – Дозвольте вашу валізу.

– О ні,– відповіла вона. – Краще не треба. Я б не хотіла, щоб сестра побачила мене з вами.

– Добре, – одразу ж погодився він. – Але я буду на всякий випадок поблизу, і якщо вона вас не зустріне, я одвезу вас до неї.

– Ви дуже ласкаві,– відповіла Керрі, почуваючи, що така увага до неї, в її незвичному становищі, заслуговує вдячності.

– Чікаго! – співуче гукнув провідник.

Поїзд повільно вповзав у сутінки критого вокзалу, де з обох боків стояли інші поїзди і вже починали спалахувати вогні. Пасажири всі вже повставали з місць і товпилися біля дверей.

– Ну, от ми й прибули, – сказав Друе, простуючи до дверей. – На все добре, до понеділка.

– На все добре, – відповіла вона, потискуючи простягнуту руку.

– Пам’ятайте ж, я почекаю, поки ви не знайдете сестри.

Вона, усміхаючись, подивилася йому в вічі.

В гурті пасажирів вони вийшли з вагона, і Друе удав, ніби не звертає на неї ніякої уваги. На пероні непоказна жінка з виснаженим обличчям, впізнавши Керрі, кинулась до неї.

– Це ти, сестричко Керрі,– заговорила вона, похапцем обіймаючи сестру.

Керрі одразу відчула, що їй бракує ніжної уваги, яка допіру її оточувала. Серед метушні, галасу й нових вражень вона ніби відчула холодний дотик дійсності. Зникли світлі й радісні видіння, зник весь світ розваг. Від сестри так і повіяло похмурим і важким трудівничим життям.

– Ну, як же там усі вдома? – розпитувала сестра. – Як батько, мати?

Керрі відповідала, а сама дивилася в інший бік. В кінці перону, біля виходу до зали чекання й до міста, стояв Друе. Він теж озирався. Зауваживши, що вона бачить його і що з нею сестра, він обернувся, щоб іти, і всміхнувся до неї ледь помітно. Тільки Керрі побачила цю усмішку. І коли він пішов геть, вона відчула, ніби щось втратила. Коли ж він зовсім зник, їй стало дуже прикро. З сестрою вона почувала себе дуже самотньою – одним одна серед бурхливого, бездушного людського моря.

РОЗДІЛ II

Чим загрожують злидні. Граніт ї бронза

Мінні мешкала в Західному районі, на Ван-Б’юрен-стріт, населення якої складалося з сімей робітників і службовців, людей, що прибули і все прибували до міста безперервним потоком, який досягав за рік п’ятдесяти тисяч чоловік. Квартира містилася на третьому поверсі. Вікна передніх кімнат виходили на вулицю, де ввечері сяяли вітрини гастрономічних магазинів і де гралися діти. Керрі дуже сподобалося нове для неї дзеленчання дзвіночків конки, що наближалося і потім завмирало, віддаляючись. Коли Мінні привела її у вітальню, вона задивилась у вікно на освітлену вулицю, з цікавістю прислухаючись до всіх отих звуків, до руху, до приглушеного гамору величезного міста, що простяглося на багато миль навкруги.

Після перших привітань місіс Гансон доручила Керрі доглянути дитину, а сама заходилася готувати вечерю. її чоловік обмежився двома-трьома запитаннями і одразу ж устромив очі у вечірню газету. Це був небалакучий чоловік; він народився в Америці, але батько його був швед. Гансон працював на бойні прибиральником вагонів-холодильників. Йому було цілком байдуже, тут сестра його дружини чи ні. Її зовнішність не справила на нього ніякого враження. Єдине, що він висловив з приводу її приїзду, – це міркування про можливість влаштуватися на роботу в Чікаго.

– Місто велике, – сказав він. – Десь улаштуєтесь за кілька днів. Роботу всі знаходять.

За мовчазною угодою ще заздалегідь було вирішено, що вона знайде роботу і платитиме за харчі. Містер Гансон був чоловік статечний, ощадливий і вже сплатив кілька щомісячних внесків за дві ділянки землі у дальній частині Західного району. Він мріяв про те, що колись збудує на цій землі власний дім.

^Поки готувалася вечеря, Керрі встигла оглянути все помешкання. Вона була досить спостережлива, до того ж не позбавлена властивої жінкам інтуїції.

Вона відчула, що тут живуть убого й нудно. Шпалери на стінах неприємно вражали око. Підлогу вкривали солом’яні мати, а у вітальні був простелений тоненький клаптиковий килим. Меблі були грубі, нашвидку збиті, з тих, що продаються на виплат, і це одразу впадало в вічі.

Вона пішла до Мінні на кухню і сіла там, посадовивши дитину собі на коліна, але та заплакала. Тоді Керрі почала походжати з нею туди й сюди, наспівуючи якусь пісеньку. Це заважало Гансонові читати, і він підійшов і забрав у неї дитину. В цьому виявилася добра риса його вдачі: він був терпеливий і, видимо, ніжно любив свою дитину.

– Ну, ну, – примовляв він, походжаючи по кімнаті,– годі, годі,– і в його вимові виразно вчувався шведський акцент.

– Ти, мабуть, хочеш спершу оглянути місто? – мовила Мінні, коли вони сиділи за вечерею. – От ми в неділю поїдемо з тобою в Лінкольн-парк.

Керрі зауважила, що Гансон нічого на це не сказав, ніби думаючи про щось інше.

– Я, мабуть, завтра ж почну щось підшукувати, – відповіла вона. – Я ще маю п’ятницю й суботу, там побачимо. Де у вас ділова частина міста?

Мінні почала пояснювати, але тут у розмову втрутився її чоловік:

– Ось у цей бік, – промовив він, показуючи рукою, – на схід…

І він почав найдовшу в своєму житті промову про розташування Чікаго.

– Раджу вам навідатись до великих майстерень на Фран-клін-стріт та по той бік річки, – закінчив він. – Там працює багато дівчат. Та й додому вам звідти легше було б добиратися. Це не дуже далеко.

Керрі кивнула головою на знак згоди і почала розпитувати сестру про те, що є поблизу. Мінні відповідала притишеним голосом, та й знала вона небагато, а Гансон тим часом бавився з дитиною. Раптом він рвучко підвівся і віддав дитину дружині.

– Вставати мені рано, то я пішов спати, – мовив він і зник у маленькій темній спальні за вітальнею.

– Він працює далеко, на бойні,– пояснила Мінні,– і йому доводиться вставати о пів на шосту.

– А ти ж коли встаєш, щоб приготувати йому сніданок? – спитала Керрі.

– Та десь за двадцять хвилин до п’ятої.

Вони удвох закінчили денну роботу: Керрі помила посуд, а Мінні роздягла й поклала спати дитину. Кожен рух Мінні свідчив про давно набуту вправність, і Керрі догадувалась, що все сестрине життя минає в безнастанній праці.

Вона почала розуміти, що доведеться відмовитись від знайомства з Друе. Годі й думати про те, щоб він прийшов сюди. З того, як тримався Гансон, з покірливості Мінні та й з усієї атмосфери в сестриній квартирі вона бачила, що тут засуджується все, крім постійної і безперервної праці. Гансон щовечора сидить у вітальні й читає газету, лягає спати

о дев’ятій годині, а Мінні трохи пізніше – чого ж іншого можуть вони чекати від неї? Вона зрозуміла, що доведеться спочатку знайти роботу і забезпечити певне становище, пла-тячи за себе, тільки тоді можна буде подумати про будь-які знайомства. Її маленький флірт з Друе здавався тут чимсь незвичайним.

«Ні,– вирішила вона, – йому не можна сюди приходити».

Вона попросила в сестри чорнила й паперу. І те, і друге знайшлося на каміні в їдальні. О десятій годині сестра пішла спати. Тоді Керрі вийняла візитну картку Друе і написала:

«Я не можу запросити Вас сюди. Почекайте, поки я знову подам вам звістку. У моєї сестри надто тісно».

Вона не знала, що б іще додати. їй хотілося якось згадати про те, як вони разом їхали в поїзді, але не вистачило сміливості. Керрі обмежилася тим, що незграбно подякувала за його люб’язність, потім завагалася знов, як підписатись. Кінець кінцем вона вирішила була обмежитися холодним «з пошаною», але одразу ж передумала й написала «щиро віддана Вам».

Заклеївши конверт і надписавши адресу, Керрі пішла у вітальню, де в ніші стояло її ліжко, присунула єдине маленьке крісло-гойдалку до відчиненого вікна, сіла і в мовчазному захваті задивилась на нічні вулиці. Нарешті, стомившись від роздумів, вона мляво схилилась у кріслі, відчула, що хоче спати, скинула одяг, прибрала його на ніч і лягла.

Коли вона прокинулась уранці, була вже восьма година. Гансон давно пішов, а сестра сиділа в їдальні й шила. Одягнувшись, Керрі приготувала собі сніданок і почала радитись з Мінні, куди їй податись шукати роботу. Мінні дуже змінилася з того часу, як Керрі бачила її востаннє. Тепер це була худа, хоч і міцна, двадцятисемилітня жінка, яка дивилась на життя очима свого чоловіка і уявлення якої про обов’язки і розваги, значно обмеженіші, ніж за часів її убогої юності, уже склалися раз і назавжди.

Вона запросила Керрі зовсім не тому, що хотіла мати її біля себе, – просто вона знала, що молодша сестра незадово-лена життям у батьків, а тут зможе знайти собі роботу і платити за харчі. Вона по-своєму раділа приїздові сестри, але щодо роботи була однієї думки з чоловіком. Всяка робота хороша, аби за неї платили – ну, хоч п’ять доларів на тиждень для почину. Новоприбулу чекала неминуча доля – стати на роботу десь на фабриці. Вона влаштується на одній з великих фабрик і задовольнятиметься цим, аж доки… ну, аж доки щось трапиться. Що саме – цього ніхто з них не міг з певністю сказати. Вони не розраховували на підвищення, не були певні, що вона одружиться: життя покаже, як далі йтимуть справи, поки не станеться якась зміна на краще і доля винагородить Керрі за те, що вона приїхала в місто і присвятила себе важкій праці. З такими сподіваннями Керрі вирушила того ранку шукати роботи.

Перш ніж приєднатися до неї в її шуканнях, подивимось на те оточення, в яке кинула її доля. У 1889 році місто Чікаго швидко зростало, і тому таких відважних прибульців, навіть молодих дівчат, чекала удача. Слава про численні й зростаючі підприємства Чікаго та про можливості розбагатіти на них рознеслася далеко і перетворила його на велетенський магніт, що притягав до себе звідусіль і тих, хто був сповнений надій, і тих_г хто вже втратив усі надії; тих, хто ще мав розбагатіти, і тих, чиї справи зазнали краху десь-інде.

Населення Чікаго досягало тоді понад півмільйона чоловік, але розмаху, дерзання і діяльності, які там вирували, вистачило б на місто з мільйонною людністю. Вулиці й будинки Чікаго вже тоді були розкидані на площі понад сімдесят п’ять квадратних миль. Його населення займалося не стільки виробленням товарів, як підготовкою до прибуття все нових мешканців. Скрізь лунав стукіт молотків на спорудженні нових будов. Виникали все нові великі підприємства. Могутні залізничні акціонерні товариства, які вже задовго до того розгадали великі перспективи міста, захопили величезні ділянки землі будувати нові колії та вантажні станції. Лінії конки простяглися далеко за місто, у відкрите поле, в передбаченні швидкого заселення. Вулиці замощувалися і каналізаційні труби закладалися на цілі милі крізь пустельні райони, де хіба один якийсь будинок стояв самотньо, як перший з майбутнього стовпища. Пустирі, де гуляв вітер і дощ, цілу ніч освітлювалися довгими миготливими низками газових ліхтарів, що блимали на вітрі. Вузькі дощані тротуари тяглися, минаючи на великій відстані тут дім, там крамницю, і закінчувались посеред поля.

У центрі міста розташувався велетенський район оптових контор і підприємств. Туди звичайно і скеровував свої кроки недосвідчений прибулець, шукаючи роботи. Характерною рисою Чікаго, властивою далеко не всім великим містам, було тоді те, що кожна більш-менш значна фірма займала окремий будинок. Цьому сприяла наявність вільної площі, а контори більшості оптових фірм набували від цього солідного вигляду, розміщуючись на першому поверсі, на видноті. Великі дзеркальні вікна, що стали нині звичайною річчю, тоді саме швидко входили в моду і надавали конторам на першому поверсі розкішного й величного вигляду. За цими вікнами перехожий міг бачити ряди полірованих конторських столів, безліч перегородок з матового скла, службовців, зайнятих роботою, поважних ділків в елегантних костюмах і білосніжних сорочках, які походжали чи сиділи купками. Блискучі мідні або нікелеві таблички біля входів, облицьованих квадратними кам’яними плитами, повідомляли про назву фірми та характер її діяльності точно і стисло. Весь вигляд центрального району, поважний, пишний, був розрахований на те, щоб приголомшити, залякати скромного відвідувача і показати йому, яка прірва розділяє бідність і процвітання.

У цей важливий комерційний район і попрямувала несмілива Керрі. Вона подалася на схід по Ван-Б’юрен-стріт, крізь район, квартали якого ставали чимраз непоказніші, аж поки не перейшли поступово у довгі ряди якихось халуп і вугільних складів і закінчились над річкою. Вона хоробро йшла вперед, сповнена бажання знайти роботу, але майже на кожному кроці затримувалась. Дівчину цікавило все, що було навкруги, і водночас її бентежило почуття власної безпорадності перед усіма цими свідченнями незрозумілої для неї сили й могутності. Що там, в усіх цих величезних спорудах? Усі ці дивні машини й велетенські підприємства – чим вони зайняті? Для неї була зрозумілою маленька майстерня каменотеса в Колумбія-Сіті, де оброблялися невеликі шматки мармуру на замовлення окремих осіб. Але коли перед її очима поставала неозора територія якої-небудь каменеобробної фірми, перерізана під’їзними коліями, з вантажними платформами, з доками на березі, з високими підйомними кранами вгорі, над усім, – це видовище було надто незвичне для того маленького світу, де вона досі жила, і тому зовсім незбагненне.

Такі ж незрозумілі були для неї величезні залізничні депо, і щільні ряди суден на річці, і величезні фабрики по той бік, що простягліїся понад берегом. Крізь розчинені вікна вона бачила постаті чоловіків і жінок у робочих фартухах, що заклопотано снували туди й сюди. Довгі вулиці були для неї сповнені таємниць, прихованих за стінами будинків. Особливо загадковими здавалися просторі контори, з якими пов’язувалось уявлення про дуже поважних осіб. Люди, що мають відношення до цих контор, ввижалися їй тільки за рахуванням грошей, в розкішному одязі, в екіпажах. Чим вони займаються, в чому полягає їхня робота і яка мета всього цього – про це вона мала надто невиразне уявлення. Все довкола було таке дивне, неозоре, недосяжне, що вона зовсім занепала духом, і серце в неї забилося на саму думку про те, щоб переступити поріг одного з цих велетенських підприємств і попросити якоїсь роботи, щось таке, що вона могла б робити, – однаково що.