Текст книги "Сестра Керрі"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 32 страниц)

А Керрі, нічого не знаючи ні про крадіжку, ні про його, раділа, під’їжджаючи вранці до Нью-Йорка, річкою, і круглі зелені пагорби, що ніби навколо широкої долини Гудзону, зачарували Керрі. Вона й раніше чула про ріку Гудзон, про величезний Нью-Йорк і тепер, виглядаючи з вікна вагона, з усієї душі захоплювалась видовищем.

Коли поїзд повернув біля Спейтен Дейвіл на схід і пішов понад східним берегом річки Гарлем, Герствуд, дуже схвильований, сказав їй, що вони вже на околиці міста. Пригадуючи Чікаго, Керрі ждала, що зараз потягнуться довгі ряди вагонів і плетиво безлічі колій, але нічого цього не було. Вона дуже зраділа, побачивши кілька суден на Гарлемі, потім цілу масу їх на Іст-Рівері – це були перші провісники недалекого океану. Далі показалася звичайна вулиця з п’ятиповерховими цегляними будинками, потім поїзд в’їхав у тунель.

– Станція Гренд-Сентрал! – вигукнув кондуктор, коли за кілька хвилин поїзд виринув з темряви й диму на денне світло. Герствуд підвівся з місця і взявся за свій саквояж. Його нервове напруження досягло крайньої межі. Разом з Керрі він почекав біля дверей і спустився з вагона. Ніхто не приступав до нього, але він усе ж крадькома озирався на всі боки, пробираючись до виходу на вулицю. Він був такий стурбований, що зовсім забув про Керрі, яка відстала від нього, дивуючись його неуважності. Коли він проходив вокзалом, нервове напруження, досягши найвищої точки, почало спадати. Ось він уже на тротуарі, і ніхто, крім візників, не звертається до нього. Герствуд глибоко зітхнув і, тільки тепер згадавши про Керрі, обернувся до неї.

– А я думала, що ти хочеш утекти і покинути мене, – промовила вона.

– Я намагався пригадати, як доїхати до готелю «Джілсі», – відповів він.

Керрі ледве слухала його, так цікавило її людне метушливе місто.

– А багато жителів у Нью-Йорку? – спитала вона.

– О, мільйон, а може, й більше, – сказав Герствуд.

Він оглянувся і гукнув візника, але не так, як доти.

Вперше за багато років у голові його промайнуло, що треба бути ощадливому і в дрібних витратах. Це була неприємна думка.

Герствуд вирішив не марнувати час по готелях, а одразу найняти квартиру. Він сказав про це Керрі, і вона погодилася з ним.

– Ми можемо сьогодні ж пошукати, коли хочеш, – сказала вона.

Він раптом згадав про неприємну зустріч у Монреалі. По великих готелях він неодмінно зустріне знайомих з Чікаго!

Герствуд підвівся з сидіння і звернувся до візника:

– Везіть у готель «Велфорд», – сказав він, знаючи, що там рідко зупиняються його знайомі, і знову сів.

– А де ж житлові райони Нью-Йорка? – опитала Керрі, й гадки не маючи, що за високими, п’ятиповерховими стінами обабіч вулиці мешкають люди.

– Скрізь, – відповів Герствуд, досить добре обізнаний з містом. – У Нью-Йорку немає вілл з газонами. Усе це – житлові будинки.

– Ну, то мені тут не подобається, – промовила Керрі.

У неї вже почали з’являтися власні погляди.

РОЗДІЛ XXX

У царстві величі. Мрії мандрівника

Хоч би яке становище посідав Герствуд у Чікаго, в такому океані, як Нью-Йорк, він був лише непомітною краплиною. Населення Чікаго досягало на той час п’ятисот тисяч, але мільйонери були нечисленні. Багатії ще не розбагатіли до того, щоб затьмарити своїм блиском людей із середнім достатком. Увагу чікагців ще не настільки поглинули місцеві знаменитості театру, мистецтва, політики, релігії та інших галузей, щоб людина з незалежним становищем лишалася зовсім непомітною. У Чікаго тільки два шляхи вели до популярності – політика і комерція. У Нью-Йорку таких шляхів існувало з півсотні, і кожним успішно йшли сотні людей, отже, знаменитості були численні. Китів було безліч у цьому морі, тому звичайна риба зовсім губилася між ними. Інакше кажучи, Герствуд був тут ніщо.

У такому стані речей криється одна небезпека, яку не завжди беруть до уваги, але вона спричиняє світові трагедії. Навколо сильних світу цього створюється така атмосфера, яка погано впливає на дрібноту. Відчути цю атмосферу дуже легко. Пройдіться поміж розкішних палаців, чудових екіпажів, роззолочених магазинів, ресторанів і всіляких розваг; вдихніть пахощі квітів, шовків, вин; прислухайтесь до сміху людей, що купаються в розкошах, вловіть і оцініть ці погляди, що світяться зухвало, немоов вістря грізних списів, посмішки, що вражають, як блискучі мечі, гордовиту ходу, – і ви відчуєте, що таке атмосфера високих і могутніх. І шкода доводити, що не в цьому полягає справжня велич: поки весь світ тягнеться до цього, поки люди вважають досягнення цієї висоти єдино вартим зусиль, доти вона й лишатиметься для людей царством величі, доти і вплив цієї атмосфери на людську душу лишатиметься руйнівний, Той вплив подібний до дії хімічного реактиву. Один день цього впливу, ніби краплина реактиву, лишає пляму на поглядах, прагненнях, бажаннях, забарвлює їх назавжди. Один день у цій атмосфері впливає на недосвідчену душу, як опіум. В душі зароджується нестримне жадання, віддавшись якому, вона потрапляє в довічний полон непереможних мрій і смерті. О, ці нездійсненні мрії – вони точать, ссуть, ці пусті примари, кличуть і ваблять, поки смерть і розклад не зруйнують їхню владу і не повернуть нас, сліпців, на лоно природи.

Людині у віці і з вдачею Герствуда не властиві ілюзії і палкі бажання юності, але вона позбавлена також надій на майбутнє, що буяють у серці юнака. Атмосфера багатства не могла пробудити в ньому жадань, властивих вісімнадцятирічному хлопцеві, та відсутність надій підсилювала гіркоту його невдач. Він не міг не помічати на кожному кроці ознак достатку й розкошів. Йому доводилось бувати в Нью-Йорку раціше, і він знав необмежені можливості марнотратства у цьому місті. Почасти Нью-Йорк викликав у Герствуда побожний трепет, як зосередження всього того, що він найбільше шанував на землі: багатства, могутності, слави. Більшість знаменитостей, з якими він випивав, бувши управителем бару, походили саме звідси, з цього людного й самозакоханого міста. Про втіхи й розкоші, які тут панують, йому доводилось чути знадливі розповіді. Він знав, що тут, сам того не знаючи, весь час трешся серед багатства; що сто тисяч, навіть п’ятсот тисяч доларів тут дозволяють жити тільки пристойно. Для того ж, щоб виблискувати і відзначатися розкішшю, потрібні були куди значніші суми, а для людини бідної і зовсім не лишалося місця. Все це він відчував особливо гостро, опинившись тепер у цьому місті, відрізаний від друзів, позбавлений своїх скромних коштів і навіть свого власного імені, примушений починати спочатку завоювання становища й добробуту. Він був ще не старий, але чудово розумів, що скоро почне старіти. І якось раптово весь цей парад розкошів, гарних убрань, влади і могутності набув для нього особливого значення, яке ще підсилювалося контрастом з його власним невеселим становищем.

А становище його й справді було невеселе. Герствуд скоро побачив, що після того, як він перестав боятись арешту, йому не стало легше. Коли ця небезпека минула, нестерпним тягарем стали для нього турботи, викликані нестатками. Нікчемна сума в тисячу триста з чимсь доларів, коли треба на багато років забезпечити житло, одяг, їжу і розваги, не може тішити людину, яка звикла витрачати за рік у п’ять разів більше. Він багато міркував про це в перші дні після приїзду в Нью-Йорк і дійшов висновку, що треба діяти негайно. Герствуд переглянув об’яви в ранкових випусках газет і почав шукати сам.

Проте спочатку він улаштувався у власному помешканні. Як було умовлено, вони з Керрі пішли оглядати квартири і спинили свій вибір на одній квартирі на Сімдесят восьмій вулиці, недалеко від Амстердам-авеню, в п’ятиповерховому будинку, на третьому поверсі. Вулиця ще не суспіль була забудована, і тому з їхніх вікон виднілися на сході вершечки дерев у Центральному парку, а на заході – широкі води Гудзону. За шість кімнаток з ванною, розташовані вряд, вони мали платити тридцять п’ять доларів на місяць – ціна звичайна в ті часи, проте відчутна. Керрі помітила різницю в розмірі кімнат проти чікагських і сказала про це Герствудові.

– Нічого кращого ти тут не знайдеш, люба, – відповів він, – хіба що в старих будинках, але там не матимеш усіх тих вигод, які є тут.

Керрі спинилася саме на цьому помешканні, бо воно було зовсім нове і стіни були обшиті гарними дерев’яними панелями. Дуже зручне було й те, що цей новоспоруджений будинок мав парове опалення. Керрі також сподобалась велика плита в кухні, гаряча й холодна вода, підсобний ліфт, переговорні трубки і дзвоник до швейцара. В неї досить були розвішені господарські нахили, щоб належно це все оцінити.

Герствуд уклав угоду з меблевою фірмою, яка умеблювала квартиру за п’ятдесят доларів першого внеску, з дальшою сплатою по десять доларів на місяць. Потім він замовив табличку з написом «Дж. В. Вілер» і прибив її на своїй скриньці для листів у вестибюлі. Спершу Керрі вражало, коли швейцар, звертаючись до неї, називав її «місіс Вілер», але з часом вона звикла до цього імені і почала вважати його своїм.

Уладнавши домашні справи, Герствуд навідався по кількох газетних об’явах, цікавлячись можливістю придбати пайку в якому-небудь багатенькому барі в діловій частині міста. Після розкішного закладу на вулиці Адамс ті жалюгідні шинки, в які він потрапив по об’явах, викликали в нього огиду. Він згаяв на це кілька днів, і скрізь йому дуже не сподобалось. Зате він здобув чимало цінних відомостей із розмов з власниками цих барів. Він дізнався про впливовість організації під назвою «Таммані-хол»[6]6
  Таммані-хол – реакційна організація, зв’язана з гангстерами, яка підкуплює чиновників і посилав на всі виборні посади своїх ставленців.


[Закрыть] і про те, як важливо бути в добрих стосунках з поліцією. Він виявив, що найбагатші заклади наживаються зовсім не на законному веденні справи, як це було у Фіцджералда і Моя. Найприбутковіші бари, як правило, мали шикарні окремі кабінети і потайні номери на другому поверсі. Весь вигляд власників цих закладів, їхні величні постаті, великі діаманти на крохмальних манишках, убрання від добрих кравців, – свідчили про те, що тут, як і скрізь, торгівля спиртними напоями – це справжнє золоте дно.

Нарешті йому пощастило знайти одного хазяїна, бар якого на Уоррен-стріт, здавалось, обіцяв непогані прибутки. Виглядав цей бар досить добре, можливі були і деякі удосконалення в ньому. Власник хвалився, що справи йдуть якнайкраще, та воно на те й скидалося.

– Наша клієнтура складається з людей найкращого кола, – сказав він Герствудові.– Це комерсанти, комівояжери, адвокати і таке інше, одно слово, все публіка чиста. Ніяких волоцюг! Ми їх і на поріг не пускаємо.

Герствуд прислухався до того, як часто дзвенить каса, і придивлявся деякий час до торгівлі.

– Чи досить тут прибутків для двох? – спитав він.

– Можете побачити самі, якщо знаєтесь на ділі,– сказав власник бару. – У мене є ще один заклад, на вулиці Нассау, і я не можу один доглядіти за обома. Якби я знайшов досвідченого чоловіка, добре обізнаного зі справою, я б не відмовився від того, щоб він порядкував тут і ділив зі мною прибутки.

– Досвід у мене чималий, – відповів Герствуд спокійно, проте не зважився згадати за Фіцджералда і Моя.

– Ну що ж, у такому разі, дивіться самі, містере Вілер, – промовив хазяїн бару.

Він пропонував тільки третинну пайку у всіх прибутках– з товарів, устаткування й обслуговування; від компаньйона вимагалося тисяча доларів внеску і керівництво баром. Нерухомого майна той заклад не мав, бо приміщення орендувалося.

Пропозиція здалася Герствуду підходящою, але поставало питання, чи дасть третина прибутків з бару в цій частині міста ту суму в півтораста доларів на місяць, яку Герствуд вважав необхідною, щоб жити більш-менш у достатку. Проте після стількох невдалих спроб знайти підходяще місце ніколи було вагатись. Третина прибутків, очевидно, і зразу становитиме доларів сто. При доброму веденні справ і деяких удосконаленнях бар даватиме більше. І Герствуд погодився ввійти у справу і вніс тисячу доларів з тим, щоб назавтра стати до виконання своїх обов’язків.

Спочатку він дуже радів і говорив Керрі, що, на його думку, надзвичайно вдало влаштувався. Проте з часом виявилось багато такого, що примушувало замислитись. Характер у партнера був досить неприємний, а підпилий він часто ставав просто брутальний. Такі стосунки в ділі були для Герствуда річчю незвичайною. Та й саме діло було зовсім відмінне. Нічого схожого на ту постійну клієнтуру, до якої Герствуд звик у Чікаго, в цьому барі не існувало. Він побачив, що тут не скоро заведе друзів. Люди заходили похапцем і хутко виходили, не цікавлячись нічиєю дружбою. Бар не був місцем, де б збирались і просиджували годинами. Так минали дні за днями, потім цілі тижні, а він ні від кого не чув таких щирих вітань, до яких звик у Чікаго.

Крім того, Герствудові дуже не вистачало знаменитостей, – тих елегантних представників вишуканого товариства, які надають блиску навіть барам середньої руки, при-носячи новини з недосяжних вищих кіл. Тут таких людей він не бачив місяцями. Вечорами, сидячи в барі, він натрапляв у вечірніх газетах на згадки про події з життя знаменитостей, з якими він був знайомий, з якими не раз випивав. Ці люди відвідують такі бари, як «Фіцджералд і Мой» у Чікаго або «Гофман» в Нью-Йорку, але тут, у себе, – Герствуд був певний, – він їх ніколи не побачить.

До того ж бар не давав сподіваного прибутку. Торгівля трохи пожвавилася, але все ж Герствуд бачив, що доведеться бути ощадливому в домашніх витратах, а це він вважав принизливим для себе.

Спершу було так приємно о пізній порі повертатися додому і знати, що там чекає тебе Керрі. Він улаштував справи так, що залишався дома вранці до дев’ятої години, а між шостою і сьомою забігав додому пообідати, але з часом новизна стерлась і він почав відчувати обтяжливість своїх обов’язків.

Перший місяць у Нью-Йорку ще не минув, як Керрі одного разу зауважила між іншим:

– Я збираюсь на цьому тижні в місто, щоб купити сукню.

– Яку саме? – спитав Герствуд.

– Так, щось для вулиці.

– Гаразд, – відповів Герствуд, усміхаючись їй, хоч собі подумав, що для його фінансів було б куди краще, якби вона утрималась.

На другий день про це не було мови, але ще через день уранці він спитав:

– Ну, як із сукнею, вже купила?

– Ні ще, – відповіла Керрі.

Він трохи помовчав, ніби замислившись, потім сказав:

– Чи не можеш ти відкласти це на кілька днів?

– Можу, – відповіла Керрі, не розуміючи, до чого він хилить.

Вона ніколи доти не уявляла, що в нього можуть бути якісь труднощі з грішми.

– А чому? – спитала вона.

– Та бач що, – сказав Герствуд. – Мені доводиться вкладати в справу дуже багато грошей. Я сподіваюся дуже скоро все повернути, але саме зараз у мене з грішми скупо.

– Ой! – вигукнула Керрі.– Ну, то звичайно, любий. Чом ти не сказав мені про це раніше?

– Бо не було потреби, – відповів Герствуд.

Хоч Керрі поступилася радо, щось у словах Герствуда нагадало їй «оту маленьку справу», яро яку їй доводилось раз у раз чути від Друе. Ця думка, що промайнула ніби між іншим, поклала початок чомусь новому. Таких думок про Герствуда у Керрі доти не було.

Слідом за цим пішли інші подібні дрібниці, які, поволі нагромаджуючись, і зовсім розкрили Керрі очі. Вона зовсім не була дурна. До того ж двоє людей не можуть довгий час жити разом і не пізнати одне одного. І коли в одного якісь турботи, то хоче він признатись чи ні, друге однаково дізнається про них. Турботи виявляються в виразі обличчя, в настрої, в усьому, що досить промовисто. Герствуд одягався чепурно, як і завжди, але костюм був на ньому той самий, що й у Канаді. Керрі звернула увагу на те, що він не поповнює свого дуже обмеженого гардеробу. Вона зауважила також, що він дуже рідко пропонував їй піти кудись розважитись, нічого не казав про страви, що вона готувала, і був цілком зайнятий своїм баром. Це вже не був той безтурботний Герствуд, якого вона знала в Чікаго, багатий і щедрий. Зміна була надто разюча, щоби можна було її не помітити.

І Керрі досить скоро почала відчувати цю зміну, відчувати, що він не ділиться з нею своїми думками. Вона зрозуміла, що в нього потайна вдача і що він не любить звірятись. Їй доводилося допитуватись у нього про всякі дрібниці, а жінкам це завжди дуже неприємно. Сильна любов знаходить виправдання або хоч мириться з цим, але но більше. А там, де сильної любові нема, висновок буває рішучіший і гостріший.

Сам Герствуд мужньо боровся з труднощами свого нового становища. Він чудово розумів, яку величезну помилку зробив, розумів також, що місце в цьому барі для нього – щастя і що він повинен його цінувати. І все ж він не міг не порівнювати теперішнє своє життя з минулим – щогодини, щодня.

Крім того, після однієї зустрічі, зараз по приїзді, його весь час мучив страх, що він зустріне когось із давніх знайомих. Ідучи по Бродвею, він раптом побачив, що до нього наближається один такий знайомий. Було надто пізно удавати, що він не пізнає цього чоловіка. Вони вже встигли обмінятися швидким поглядом, і було цілком ясно, що обидва помітили один одного. Знайомий, агент однієї чікагської оптової фірми, змушений був спинитись.

– Як ся маєте? – промовив він, простягаючи руку, начебто по-дружньому, однак без щирого інтересу.

– Дякую, дуже добре, – відповів Герствуд, теж збентежений. – А ви як?

– Та нічого. Я приїхав дещо закупити. А ви тепер тут мешкаєте?

– Так, – відповів Герствуд. – У мене тут бар на Уоррен-стріт.

– Справді? – промовив знайомий. – Радий чути. Треба буде якось зайти до вас.

– Заходьте, – сказав Герствуд.

– На все добре, – мовив той, люб’язно всміхаючись, і пішов своєю дорогою.

«Він навіть не спитав адреси! – промайнуло в голові Герствуда. – Та він і не подумає зайти».

Він витер раптом спітніле чоло і від усього серця побажав, щоб таких зустрічей більше не було.

Усе це погано впливало на його характер, хоч який він був добродушний. Усі надії він покладав на те, що грошова скрута незабаром минеться. Керрі була з ним. Він виплачував борг за меблі, мав пристойний заробіток. Що ж до Керрі, то їй доведеться на деякий час обмежитись тими розвагами, які він спроможний їй дати. А згодом усе владнається.

Він не брав до уваги нестійкості людської вдачі і труднощів подружнього життя. Керрі була молода. І в нього, і в неї настрій дуже легко змінювався. Це щохвилини могло спричинитися до сутички за обіднім столом, як це

часто буває навіть у найзлагодженіших сім’ях. Дрібні непорозуміння, що виникають при цьому, може згладити тільки сильна любов. Коли ж такої любові немає, у обох сторін зростає рахунок дрібних образ, і через якийсь час перед ними постає нерозв’язна проблема.

РОЗДІЛ XXXI

Улюблениця долі. Бродвей хизується втіхами

Нью-Йорк і нові умови життя мали певний вплив не тільки на Герствуда, а й на Керрі. З спокійним серцем прийняла вона все, уготоване їй долею. Хоч як вона осудила Нью-Йорк з першого погляду, нове місто незабаром захопило її. Прозоре повітря, жвавий вуличний рух, а надто відчутна байдужість людей вражали її. Їй ще ніколи не доводилося бачити таких маленьких кімнаток, як в її квартирі, проте вона скоро полюбила їх. Новісінька обстава виглядала прегарно. Буфет, на якому Герствуд сам усе розставив, так і виблискував. Кожна з кімнат була обставлена як належить, а у вітальні стояло фортепіано, бо Керрі забаглося вчитися грати. Вона мала служницю і дуже хутко навчилась господарювати. Уперше в житті вона почувала себе влаштованою і, в її розумінні, виправданою в очах суспільства. На душі в неї було легко і безхмарно. Довгий час її думки були зайняті особливостями нью-йоркських помешкань. Її вражало те, що тут десять родин живуть в одному будинку і ніхто нікого не знає, ніхто ніким не цікавиться. Її захоплювали гудки сотень суден у порту, це протягле, гучне ревіння поромів і пароплавів у затоці з настанням туману. Уже те, що ці звуки долітали з моря, робило їх незвичайними. Вона часто задивлялася на смужку вод Гуздону, видну з її західних вікон, на будівництво величезного міста, що кипіло навкруги. Тут було про що замислитись; нових, свіжих вражень вистачило б на цілий рік.

До того ж Герствуд палко любив її, і це теж займало її уяву. Незважаючи на всі свої турботи, він ніколи не ділився ними з Керрі. Він тримався із звичною гідністю, мирився з новим становищем і тішився своєю Керрі, її новими нахилами й успіхами. Щовечора він поспішав, щоб не спізнитись на обід, і маленька чепурна їдальня зустрічала ного затишком. Від мініатюрності вона тільки вигравала і була справді, як повна чаша. На столі, накритому білою скатертиною і заставленому гарним посудом, сяяв канделябр з чотирма ріжками, затемненими кожний окремим червоним дашком. З допомогою служниці Керрі щастило впоратися з біфштексами й котлетами, в усьому іншому їй ставали у великій пригоді консервовані продукти. Керрі навчилася пекти і скоро вже могла подавати на стіл пухке й смачне печиво власного виробу.

Так минув другий місяць, за ним третій і четвертий. Прийшла зима, а з нею відчуття, що найкраще сидіти вдома і нікуди не виходити, отже, про відвідування театрів майже не було розмов. Герствуд докладав усіх зусиль до того, щоб оплачувати домашні витрати, не даючи взнаки свого невдоволення. Він казав, що весь час укладає в діло додаткові суми, щоб мати більші бариші в майбутньому. Сам він задовольнявся дуже скромним гардеробом і дуже рідко пропонував Керрі щось придбати. Так минула перша зима.

На другий рік торгівля в керованому Герствудом барі трохи пожвавилася, і він тепер щомісяця одержував сподівані сто п’ятдесят доларів. На жаль, Керрі доти уже встигла зробити певні висновки, а Герствуд завів деяких знайомих.

Вдача у Керрі була швидше пасивна і сприйнятлива, ніж активна і наступальна, а тому вона мирилась із життям, яке здавалось їй загалом цілком пристойним. Вони зрідка ходили вдвох у театр, влітку виїжджали часом на узбережжя океану, в різні місця Нью-Йорка, однак ще не мали знайомих. У стосунках з нею Герствуд, природно, втратив давню підкреслену вишуканість манер і тримався просто і щиро. Непорозумінь між ними не виникало, не було й помітних розходжень у поглядах. Не маючи вільних грошей, не буваючи ні в кого, він не давав їй підстав ні до ревнощів, ні взагалі до незадоволення. Керрі тішило його завзяття в справах, і вона не зважала на брак розваг, якими було наповнене її життя в Чікаго. Нью-Йорк загалом та її квартира задовольняли її.

Проте в міру пожвавлення в барі Герствуд, як уже згадано, почав заводити знайомих. Він почав також витрачати більше грошей на одяг. Він переконував себе, що дуже дорожить сімейним життям, проте міг часом не прийти додому на обід. Коли це трапилося вперше, він повідомив Керрі через посланця, що затримається. Керрі пообідала сама, щиро бажаючи, щоб це більше не повторилось. Удруге він теж попередив її, але вже в останню хвилину. Утретє він зовсім забув це зробити і виправдався лише тоді, коли повернувся. Щоправда, між цими випадками минули цілі місяці.

– Де ти був, Джордже? – спитала Керрі, коли він уперше не прийшов.

– Я був зайнятий у барі,– відповів він невимушено. – Треба було упорядкувати деякі рахунки,

– Яка шкода, що ти не міг прийти, – промовила вона ласкаво. – А я приготувала такий чудовий обід!

Удруге в нього було готове таке ж пояснення, але коли де трапилось утретє, Керрі сприйняла те вже трохи не так спокійно.

– Я ніяк не міг прийти, – виправдовувався Герствуд, повернувшись пізно ввечері,– я був дуже зайнятий.

– Невже ж ти не міг мене повідомити? – спитала Керрі.

– Я хотів, – сказав він, – та, знаєш, потім якось зовсім забув і згадав, коли однаково було вже пізно.

– А в мене був такий смачний обід! – промовила Керрі.

Склалося так, що Герствуд, спостерігаючи Керрі, вирішив, що вона належить до тих жінок, для яких свій дім – це все. Проживши з нею рік, він був переконаний, що вона знайшла сенс життя в сімейних клопотах і обов’язках. Він прийшов до цього дивного висновку, незважаючи на те, що бачив її на сцені в Чікаго і що весь цей рік їй мимохіть доводилось обмежуватися домашнім господарством і його товариством через ті умови, які він сам створив для неї, і що весь цей час вона була позбавлена друзів і будь-якого іншого товариства. І він радів, що в нього дружина, яку задовольняє таке існування. Уявивши, що вона цілком задоволена, він, природно, вважав себе зобов’язаним давати їй лише те, що могло забезпечити; їй таке існування. І він дбав про меблі та оздоблення квартири, про їжу і найнеобхідніший одяг. Все рідше думав він про те, щоб розважити її, щоб дати їй доступ до блискучих і пишних втіх великого міста. Його самого цей світ дуже приваблював, але він вважав, що їй було б нецікаво супроводити його. Він якось пішов сам у театр. Іншим разом він приєднався до вечірньої партії в покер, затіяної його новими друзями. Завелися грошенята, і він почав відчувати, що в нього знов відростають крила, – хоча, звичайно, це було зовсім не те, що колись у Чікаго. До того ж він і далі уникав тих місць розваг, де міг би зустрітися з людьми, з якими раніше був знайомий.

А Керрі тим часом почала інстинктивно вгадувати це все. Правда, її не дуже турбувала поведінка Герствуда. Не почуваючи до нього палкої любові, вона не могла й страждати дуже від ревнощів. Власне, вона не ревнувала зовсім. Герствуд радів з сумирності Керрі, в той час як йому слід було замислитись. Якщо він не приходив вчасно додому, це зовсім не здавалося їй чимсь жахливим. Вона розуміла, що його, як і кожного чоловіка, завжди може спокусити щось – люди, з якими захочеться побалакати, порадитись, зайти кудись. Вона нічого не мала проти того, щоб він по-своєму розважався, але не погоджувалася з тим, щоб він занедбував її. Проте вона ще не дратувалася, тільки відзначала, що Герствуд дещо змінився.

На другий рік їх життя на Сімдесят восьмій вулиці квартира поряд з їхньою звільнилась, і там оселилася дуже вродлива молода жінка зі своїм чоловіком. Згодом Керрі познайомилася з ними. Приводом до знайомства послужило розташування квартир: з кожної окремі двері виходили до спільного підсобного ліфта. Цей корисний пристрій служив для подачі нагору палива, продуктів тощо і для спускання вниз кухонних покидьків і всякого іншого сміття.

Якщо пожильці обох квартир одночасно виходили на свисток швейцара зі своїх дверей, вони неминуче зустрічалися. Якось уранці Керрі вийшла взяти газету і побачила нову сусідку, чорняву вродливу жінку років двадцяти трьох, яка, очевидно, вийшла за тим же. Вона була в пеньюарі, накинутому просто на нічну сорочку, зі скуйовдженим волоссям, але виглядала такою гарненькою і симпатичною, що відразу сподобалась Керрі. Сусідка тільки осміхнулась зніяковіло, але цього було досить, щоб Керрі захотілось познайомитися з нею; таке ж бажання виникло і в чорнявої красуні, якій дуже припало до серця наївне личко Керрі.

– Яка гарна жінка оселилася поруч з нами, – сказала Керрі Герствудові за сніданком.

– А хто вони такі? – спитав Герствуд.

– Не знаю, – відповіла Керрі.– Прізвище на табличці – Венс. І хтось там у них чудово грає. Мабуть, вона.

– Ну, в такому місті ніколи не можна знати, що за люди живуть поруч, – мовив Герствуд, висловлюючи звичайне в Нью-Йорку ставлення до сусідів.

– Подумати лишень, – додала Керрі,– що я прожила в цьому будинку більше року і не знаю ні душі, хоч крім нас тут живе ще дев’ять сімей! А ці люди переїхали сюди більше місяця тому, і я до сьогодні нікого з них не бачила.

– Тим краще, – сказав Герствуд. – Хіба знаєш, на кого наскочиш? Часом трапляються дуже неприємні люди.

– Авжеж, – поспішила згодитись Керрі.

Вони заговорили про інше, і Керрі більше не згадувала про сусідів, поки не зустрілася з місіс Венс через два дні, ідучи до крамниці по харчі. Сусідка пізнала її і кивнула головою, а Керрі у відповідь привітно всміхнулась. Так між ними зав’язалося знайомство. Бо якби вони не показали, що пізнали одна одну, то й не подружилися б згодом.

Після цього Керрі не бачила місіс Венс кілька тижнів, але чула звуки фортеп’яно, що долинали з сусідньої квартири крізь тонку стіну, яка розділяла їхні вітальні. їй подобався вибір виконуваних творів, переважно життєрадісних, і блискуче виконання. Сама вона грала тільки посередньо, і гра місіс Венс при її різноманітному репертуарі здавалась Керрі просто віртуозною. Усе, що їй досі довелось побачити і почути, – хоч це й були уривчасті й туманні відомості,– свідчило, що ці сусіди люди витончені і з достатком. І Керрі готова була при першій нагоді спізнатись ближче і навіть сприязнитися з ними.

Одного разу в квартирі Керрі задзвонив дзвоник, і служниця, що була в кухні, натиснула гудзика, який автоматично відчиняв спільні вхідні двері внизу. Керрі вийшла і стояла на дверях своєї квартири, на третьому поверсі, чекаючи відвідувача, але з’явилась місіс Венс.

– Пробачте, що я вас потурбувала, – сказала вона. – Я виходила з дому і забула ключа од вхідних дверей, і тому дозволила собі подзвонити до вас.

Інші мешканці будинку робили те ж саме, коли забували свої ключі, але вони ніколи не вважали за потрібне перепрошувати.

– Будь ласка, – промовила Керрі,– я дуже рада, що стала вам у пригоді. Я сама іноді роблю так.

– Сьогодні чудова погода, правда? – сказала місіс Венс, затримуючись на мить.

Після ще кількох таких випадкових розмов це знайомство нарешті зав’язалось, і Керрі знайшла в особі місіс Венс дуже милу приятельку.

Керрі не раз після цього заходила до своєї сусідки, а та, в свою чергу, навідувалась до неї. Обстава в обох квартирках була гарна, а в подружжя Венс навіть розкішна.

– Приходьте до нас сьогодні ввечері,– запросила місіс Венс скоро після того, як вони заприятелювали, – мій чоловік дуже хоче з вами познайомитись. Ви ж граєте в карти?

– Трохи, – відповіла Керрі.

– Ну от, пограємо в карти. Якщо ваш чоловік буде дома, приходьте удвох.

– Ні, він сьогодні не прийде на обід, – сказала Керрі.

– Ну, то ми запросимо його, коли він повернеться.

Керрі погодилась і того ж вечора познайомилася з огрядним містером Венсом. Він був на кілька років молодший від Герствуда; щастя мати таку вродливу дружину він завдячував, очевидно, не так своїй зовнішності, як заможності. Керрі з першого ж погляду сподобалась йому, і він аж сяяв люб’язністю, коли вчив її нової гри в карти і розмовляв про

Нью-Йорк і місцеві розваги. Місіс Венс грала на фортепіано. Згодом прийшов і Герствуд.

– Я дуже радий познайомитися з вами, – сказав він місіс Венс, коли Керрі відрекомендувала його, і в його манерах пробудилась та вишуканість, що колись причарувала Керрі.

– Ви не подумали, що ваша дружина втекла? – спитав містер Венс, простягаючи руку Герствудові.

– Так, мені лишилось тільки припустити, що вона знайшла кращого чоловіка, – підхопив той.