Текст книги "Сестра Керрі"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 32 страниц)

О пів на шосту він добрався до своєї квартири. Уже посутеніло. Керрі вдома не було – у вікнах не світилося, а вечірні газети стирчали за ручкою дверей. Герствуд відімкнув своїм ключем і ввійшов. У всіх кімнатах було темно. Він запалив газ і сів, вирішивши почекати. Навіть якщо Керрі і прийде зараз, обід буде пізній. До шостої години він читав, потім подумав, що треба підкріпитись.

І тоді він помітив, що кімната має якийсь незвичайний вигляд. В чому річ? Герствуд озирнувся, ніби йому чогось бракувало, і побачив конверт біля того місця, де він сидів. Цим було сказано все, більше вже не треба було ніяких пояснень.

Він простяг руку, і дивний дрож пройняв його ще до того, як він узяв конверт. Папір голосно зашелестів в ного руці. Всередині записки лежали зелені банкноти.

«Джордже, – прочитав він, бгаючи гроші в кулаці,– я іду від тебе і більше не повернусь. Така квартира забирає надто багато грошей – платити за неї мені несила. Я б рада тобі допомогти, але я не можу працювати за двох, та ще й платити за квартиру. Я заробляю небагато, і ці гроші потрібні мені, щоб одягатись. Залишаю двадцять доларів – усе, що маю в цю мить. З меблями можеш робити, що хочеш. Мені вони не потрібні. Керрі»

Він впустив листа з рук і спокійно озирнувся по кімнаті. Тепер він знав, чого йому бракує,– з каміна зник маленький фігурний годинник, що належав Керрі. Герствуд обійшов одну по одній усі кімнати, засвічуючи скрізь світло. З шифоньєрки зникли всі срібні дрібнички, зі столів – мереживні серветки. Він розчинив гардероб – ні одної сукні, висунув шухляди – нічого з її речей. Валізи Керрі теж не було. Його старий одяг висів у його кімнаті, на тому місці, де він сам повісив. Усе інше теж було на місці.

Він ще раз вернувся до вітальні і кілька хвилин стояв там, втупивши бездумний погляд у підлогу. Тиша ставала нестерпна. Маленька квартира здалась йому раптом жахливою пусткою. Він зовсім забув, що ще не їв і що зараз обідній час. Йому здавалось, що вже пізня ніч.

Зненацька Герствуд помітив, що все тримає гроші в руці. Двадцять доларів, як вона писала. Він пішов назад, лишаючи скрізь засвічене світло і гостро відчуваючи порожнечу навколо.

– Виберуся звідси! – сказав він сам до себе.

І раптом він збагнув, що тепер зостався зовсім самотній.

– Покинула мене! – пробурмотів він, тоді ще раз: – Покинула мене!

Тут було так затишно, тут він пробув стільки днів у теплі й добрі. Тепер від усього цього зостався тільки спогад. Попереду чекало щось холодне і страшне. Він упав у крісло, сперся підборіддям на руку й без думок віддався гіркому почуттю.

Потім його душу наповнив сум утрати і хвиля жалощів до себе самого.

– Не треба було їй іти від мене! промовив він. – Я б ще знайшов якусь роботу.

Він довго сидів нерухомо, потім додав, дуже голосно й виразно:

– Хіба ж я. не силкувався?

Настала північ, а він ще сидів, гойдаючись, утупивши погляд у підлогу.

РОЗДІЛ ХLIII

Світ починав лестити. Погляд із темряви

Влаштовуючись у своїй новій, дуже затишній кімнаті, Керрі нt переставала запитувати себе, як сприйме Герствуд її втечу. Вона похапцем розібрала деякі речі і подалась до театру, чекаючи, що зустріне його біля входу. Але його там не було; тоді її переляк минув і вона почала згадувати Герствуда з теплішим почуттям. Потім, до кінця спектаклю, вона зовсім забула про нього і тільки коли треба було виходити з театру, знову злякано подумала, що, може, він прийшов. Але дні минали, а він не показувався, і помалу побоювання, що. він в’язнутиме до неї, остаточно зникли. Скоро Керрі зовсім позбулась того гнітючого почуття, яке це залишало її там, в їхній квартирі, і тільки випадками згадувала Герствуда.

Просто дивно, як швидко професія поглинає людину. Прислухаючись до балачок Лоли, Керрі скоро обізналася з закулісним життям. Вона вже знала, які газети пишуть про театр, які а них більше уваги приділяють артисткам і так далі. Уважно перечитувала вона все, що писалося не тільки про ту виставу, в якій вона сама грала таку незначну роль, але й про інші трупи. Поступово бажання стати відомою цілком заволоділо нею. Вона мріяла про те, щоб і її прославляли, як інших, і жадібно вивчала хвалебні або критичні відгуки про знаменитостей сцени. Блискучий світ, що її оточував, цілком поглинув Керрі.

Саме в той час газети й журнали почали; приділяти все більше місця портретам театральних красунь – інтерес, що, як відомо, буйно розпалився. Газети, особливо недільні, займали цілі сторінки зображеннями популярних актрис і акторів у віньєтках з написами. Журнали, принаймні два-три найновітніших, теж час від часу друкували портрети вродливих театральних «зірок» і фотографії сцен із різних вистав. Керрі дедалі зацікавленіше стежила за цим. Коли ж, нарешті, надрукують сцену з тієї оперетки, в якій вона грає? Коли ж яка-небудь газета надумається вмістити її фотографію?

У неділю, перед першим своїм виступом у новій ролі, Кер* рі проглядала в газетах театральний відділ, шукаючи якогось хоч маленького допису. Вона була майже певна, що ніччого не знайде, але раптом, серед дрібних повідомлень, унизу сторінки, побачила рядки, які прочитала з трепетом у всьому тілі:

«Роль сільської дівчцни Катіші в опереті «Дружини Абдули» в театрі «Бродвей», яку досі грала Інес Кер’ю, виконуватиме тепер Керрі Маденда, одна з найздібніших артисток кордебалету»,

Керрі була в нестямі з радощів. О, що за розкіш! Нарешті! Перша, довгождана, чарівна згадка в газеті! І її там названо здібною. Вона ледве стрималась, щоб не засміятися вголос. А Лола вже бачила чи ні?

– Тут є згадка про роль, яку я завтра виконуватиму, – сказала Керрі подрузі.

– Та невже? От чудово! – вигукнула Лола, підбігаючи до неї.– Дуже добре, – промовила вона, прочитавши, і додала: – Тепер підуть ще згадки, якщо ти добре зіграєш. Мій портрет одного разу вмістили в «Уорлд».

– Справді? – здивувалась Керрі.

– Так, умістили, – відповіла маленька войовниця. – І не просто, а в рамці.

Керрі засміялася.

– А мого портрета ще ніколи не друкували.

– Нічого, надрукують, – запевнила її Лола. – От побачиш! Ти граєш куди краще, ніж багато з тих, чиї портрети вміщують.

Керрі була їй дуже вдячна за ці слова. Вона почувала майже ніжність до маленької Лоли за похвалу і підтримку, якої так потребувала, без якої майже не могла обходитись.

Керрі добре виконала свою роль, і в газетах з’явився ще один допис, де говорилось, що вона непогано впоралася з роллю. Керрі лишилась дуже задоволена. Вона раділа, що її починають помічати.

Коли вона вперше одержала свої тридцять п’ять доларів, ця сума здалася їй величезною. Що важить для неї плата за кімнату – три долари? Дрібниця! Вона повернула Лолі борг, і в неї залишилось ще сім доларів, а з тими чотирма, які збереглись від попередньої платні, це становило одинадцять доларів. П’ять вона внесла в рахунок замовлених костюмів. Через тиждень вона була ще багатша: їй треба було внести тільки три долари за квартиру і п’ять за костюми. Решту вона могла витрачати на їжу і на що заманеться.

– Я б тобі радила відкладати потроху на літо, – сказала Лола. – У травні, очевидно, сезон закінчиться.

– Я так і збиралась, – відповіла Керрі.

Регулярний прибуток у тридцять п’ять доларів на тиждень після кількох років скрути й нестатків розбещує. Гаманець Керрі скоро вже розпирало від солідних зелених банкнот. їй ні про кого не треба було дбати, і вона почала купувати гарні сукні й оздоби, добре їсти і прикрашати свою кімнату. Друзі знайшлись дуже швидко. Вона познайомилася з кількома молодиками, що належали до почту Лоли, що ж до акторів їх трупи, то вони не потребували офіціального відрекомендування. Один з них захопився нею і кілька разів проводжав її додому.

– Ходімо повечеряємо де-небудь, – запропонував він їй одного разу після вистави.

– Гаразд, – погодилась Керрі.

У ресторані, повному любителів пізніх веселощів, Керрі мимоволі почала в думці критикувати свого супутника. Він їй здавався якимсь штивним і надто самозакоханим. Ні про що інше він не міг говорити, крім матеріального успіху й одягу. Коли вечеря скінчилась, він мило всміхнувся і спитав:

– Ви що ж, збираєтесь іти прямо додому?

– Авжеж, – відповіла Керрі спокійним тоном, даючи взнаки, що вона його добре зрозуміла.

«Вона зовсім не така наївна, як здається!» – подумав він, і його захоплення та повага до неї ще зросли.

Як і Лола, Керрі була не від того, щоб повеселитись. Вони часом каталися вдень у колясці, ввечері, після вистави, вечеряли в ресторані, а перед виставою прогулювалися по Бродвею в модних туалетах. Керрі втягалась у вир столичних розваг.

І от нарешті в одному тижневику з’явився її портрет. Керрі про це не попередили, і в неї від радості перехопило дух, коли вона прочитала напис: «Міс Керрі Маденда, одна з улюблениць публіки, в опереті «Дружини Абдули». За порадою Лоли Керрі якось сфотографувалась у Сароні, і журнал вмістив один з цих портретів.

Вона спочатку хотіла купити кілька примірників журналу, але потім згадала, що в неї, власне кажучи, немає таких знайомих, яким можна було б послати його. В усьому світі, мабуть, тільки Лолу й цікавила її слава.

У столиці люди не дуже товариські. Керрі скоро збагнула, що, маючи трохи грошен, вона ще нічого не досягла. Високий і багатий світ лишався такий же недосяжний, як і досі. Вона розуміла, що люди шукають в її товаристві тільки легких веселощів, не почуваючи до неї щирої й глибокої приязні. Усі дбали тільки про власну насолоду, не турбуючись про інших і про те, які сумні наслідки може це для когось мати. Та її вже навчили й Герствуд, і Друе.

У квітні стало відомо, що сезон у них закінчиться в середині або в кінці травня, – залежно від того, які будуть збори. На літній сезон театр мав виїхати в турне. Керрі не знала, їхати їй чи ні. Міс Осборн, у якої платня була менша, як завжди, стояла за те, щоб шукати іншого ангажементу в Нью-Йорку.

– Я чула, що в «Казино» влітку щось ставитимуть, – заявила вона якось після чергової розвідки. – Спробуймо там улаштуватись.

– Я згодна, – відповіла Керрі.

Вони побували в «Казино», і їм запропонували навідатись шістнадцятого травня. А тим часом їхня трупа закінчувала вистави п’ятого.

– Хто бажає їхати з трупою в літнє турне, повинен підписати контракт на цьому тижні,– заявив директор.

– Не підписуй, – умовляла Лола. – Я б, тобою бувши, не поїхала.

– Ну, а коли нічого іншого не знайду?

– Як знаєш. Я не поїду, – відповіла маленька Лола, яка завжди могла розраховувати на своїх кавалерів. – Я одного разу поїхала і до повороту в мене не лишилось ні цента.

Керрі замислилась. Вона ще ніколи не їздила в турне.

– Якось перебудемо літо, – додала Лола. – Я принаймні завжди влаштовуюсь.

І Керрі не підписала контракт.

Антрепренер, який збирався давати літні вистави в «Казино», ніколи не чув про Керрі, але згадки в газетах, портрет у журналі й афіші з її ім’ям справили на нього певне враження. Він дав їй німу роль з платнею в тридцять доларів на тиждень.

– А що я казала? – тріумфувала Лола. – З Нью-Йорка не можна виїжджати! Тільки-но поїдеш, про тебе одразу забудуть.

Керрі була гарненька, і тому її фотографія попала в число тих, які прикрашали анонс про наступну виставу, вміщений в одній з недільних газет. Її портрет навіть оздобили віньєткою з написом. Керрі була в захваті. Але адміністрація театру вділяла їй не дуже багато уваги, так, немов нічого цього й не було. До того ж і роль у неї була надто непомітна. Маленька мовчазна квакерка, вона мала тільки стояти серед інших у кількох епізодах. Автор музичної сатири вважав, що добра артистка могла б зробити з цієї ролі дуже багато, але побачивши, що її віддали Керрі, він заявив, що цю роль можна було б викреслити зовсім.

– Та не брикай, ти, старий буркотуне, – сказав йому режисер. – Якщо в перший тиждень нічого путнього не вийде, тоді й викинемо.

Керрі не знала про такі втішні для неї наміри. Вона похмуро виконувала свою роль, почуваючи, що її, по суті, забули. На генеральній репетиції вона була просто в розпачі.

– Справді, непогано, – згодився автор, коли режисер звернув його увагу на те, яке кумедне враження справляв похмурість Керрі.– Скажіть їй, нехай насупиться ще дужче, коли Спаркс танцюватиме.

Керрі й сама не помітила, що в неї на переніссі зібралися дрібні зморшки, а губи химерно надулись.

– Насуптесь ще трошки, міс Маденда, – промовив режисер.

Керрі одразу почала всміхатись, сприйнявши це за догану.

– Та ні, навпаки, насуптесь, – сказав він. – Нахмурте брови, як допіру!

Керрі здивовано глянула на нього.

– Я вам серйозно кажу, – провадив він. – Насуптесь якомога дужче, коли Спаркс танцюватиме. Я хочу подивитись, як це виглядатиме.

Це було дуже легко виконати. Керрі люто насупилась. Це вийшло так кумедно й несподівано, що навіть режисер розвеселився.

– Дуже добре! – промовив він. – Якщо вона так триматиметься весь час, я думаю, що глядачам це сподобається.

Він підійшов до Керрі і додав:

– Постарайтесь супитись весь час, не перестаючи. Суптеся щосили. Надавайте своєму обличчю лютого виразу. Тоді ви викликатимете сміх.

У день прем’єри Керрі знов подумала, що в її ролі немає нічого цікавого. Весела публіка, знемагаючи від спеки, здавалось, зовсім не помічала її під час першої дії. Керрі супилась, супилась, але це було ні до чого. Очі всіх були прикуті до провідних акторів.

У другій дії глядачі, знудившись довгим діалогом, почали обводити очима сцену і помітили Керрі. Вона стояла в своєму сірому убранні, гарненька, скромна, і похмуро супилась. Спочатку всім здалося, що це природне роздратування, а зовсім не гра, розрахована на сміх. Але вона й далі супилась, кидаючи погляд то на одну, то на другу з головних дійових осіб, і публіка почала всміхатись. Поважні добродії у передніх рядах дійшли висновку, що ця артисточка ласий шматочок. Вони б не відмовились розігнати її похмурість поцілунками. Усі чоловіки захоплено дивились на нєї. Вона просто незрівнянна!

Нарешті перший комік, що співав у центрі сцени, почув хихотіння в такому місці своєї арії, де воно було зовсім недоречне. Хихотіння повторилося знов і знов. А коли він скінчив, то замість гучних оплесків почув досить стримані. В чому річ? Він догадувався, що мусить бути якась причина.

І раптом, сходячи зі сцени, він звернув увагу на Керрі. Вона лишалась на сцені сама і все супилась, а публіка хихотіла й реготала.

«Що за чортовиння! Я цього не попущу! – обурився служитель муз. – Я не дозволю, щоб мені отак псували мою роль! Я її примушу це облишити, коли буде мій вихід, або я не вийду зовсім».

– Та що ви? – відповів режисер на його скарги. – У цьому полягає її гра. Ви можете не звертати уваги.

– Але ж вона псує мій виступ!

– Зовсім ні,– заспокоював його режисер. – Це просто додатковий комізм.

– Он як? – вигукнув провідний комік, – А я вам кажу, що вона мені зовсім зіпсувала мою сцену. Я цього не дозволю!

– Ну гаразд, почекаємо до кінця спектаклю. Або до завтра. Ми подивимось, що можна буде зробити.

Але наступний акт показав, що саме робити. Керрі стала центром усієї комедії. Що більше глядачі придивлялись до неї, то більше захоплення виявляли. Усі інші ролі блідли поряд з тим несподіваним, вабливим, чарівним комізмом, який Керрі створювала своєю присутністю на сцені. І режисер, і вся трупа бачили, що вона добилася великого успіху. Критики з денних газет довершили її тріумф. У довгих дописах, що вихваляли комедію, раз у раз згадувалось ім'я Керрі. Усі одностайно підкреслювали заразливі веселощі, створювані її грою.

«Міс Маденда – одна з найчарівніших характерних артисток, яким доводилося виступати в «Казино», – глибокодумно писав критик газети «Сан». – Її гра являє собою зразок спокійного, безпретензійного комізму, що зігріває, як добре вино. Її роль, за задумом автора, очевидно, не є головною, оскільки міс Маденда мало часу буває на сцені. Але публіка, з властивою їй свавільністю, вирішила по-своєму. З моменту появи на сцені маленька квакерка одразу стала улюбленицею публіки і протягом усього спектаклю без зусилля володіла загальною увагою і зривала оплески. Фортуна незбагненна у своїх примхах…»

А критик з «Івнінг уорлд», бажаючи, як завжди, пустити влучне слівце, яке потім піде гуляти по всьому місту, закінчував свою рецензію такою порадою:

«Коли хочете повеселитись, підіть подивіться, як супиться Керрі».

На кар’єру Керрі все це мало чудодійний вплив. Уже зранку вона одержала поздоровлення від антрепренера.

«Ви просто штурмом заволоділи всім містом, – писав він. – Я в захваті. Радію за вас і за себе».

Автор теж прислав листа.

Коли вона ввечері з’явилась в театрі, антрепренер привітав її якнайлюб’язніше. Він повідомив, що містер Стівенс (так звали автора) готує маленьку пісеньку, яку вона має виконувати з наступного тижня.

– Але ж я не вмію співати, – відповіла Керрі.

– Нічого, це неважко. Він каже, що пісенька зовсім проста і якраз підійде для вас.

– Я, звичайно, охоче спробую, – лукаво всміхнувшись, погодилась Керрі.

– Можна попросити вас зайти до мене в кабінет на кілька хвилин, перш ніж ви почнете одягатись? – додав антрепренер. – Я хотів поговорити з вами в одній справі.

– Будь ласка, – сказала Керрі.

У себе в кабінеті він вийняв якийсь папір і почав:

– Бачте, справа в тому, що ми ні в якому разі не збираємось вас кривдити. За вашим контрактом ви в найближчі три місяці маєте право тільки на тридцять доларів на тиждень. Як ви на це подивитесь, коли ми збільшимо суму, скажімо, до ста п’ятдесяти доларів на тиждень, а ангажемент продовжимо до одного року?

– О, я згодна, – промовила Керрі, боячись, що не дочула.

– В такому разі будьте ласкаві підписати.

Керрі побачила перед собою новий контракт, подібний до попереднього у всьому, крім платні й терміну. Її рука тремтіла від хвилювання, коли вона ставила свій підпис.

– Сто п’ятдесят доларів на тиждень! – прошепотіла Керрі, лишившись сама.

Кінець кінцем, вона вирішила, – як це буває з кожним багатієм, – що осягти розумом значення великої суми неможливо. Це була тільки блискуча, сліпуча формула, за якою розкривався цілий світ необмежених можливостей.

А в третьорядному готелі на вулиці Блікер сидів похмурий Герствуд і читав театральний огляд, заповнений описом успіхів Керрі. Спочатку він не розумів навіть, про кого йдеться. Але раптом збагнув і перечитав усе від початку.

– Так, це вона, певна річ! – промовив він сам до себе.

Він обвів поглядом брудний, обшарпаний вестибюль готелю.

«Так, їй поталанило!» – подумав він, і картина давнього блискучого світу вималювалась в його уяві: сяйво вогнів, оздоби, екіпажі, оксамит, квіти. Ах, тепер і Керрі опинилась за мурами недосяжного міста! Розкішна брама розчинилась

і пропустила її туди з холодного, непривітного світу. Вона здавалась тепер такою ж далекою істотою, як і всі ті знаменитості, яких він знав колись.

– Ну що ж, нехай собі,– промовив він. – Я її не турбуватиму.

Це була невесела ухвала, перейнята зім’ятою, заплямованою, але неподоланою гордістю.

РОЗДІЛ ХLIV

Це теж не казкове царство. Чого не купити за золото

Коли Керрі вранці другого дня прийшла в театр, то виявила, що їй відвели іншу прибиральню.

– Ось ваша кімната, міс Маденда, – сказав їй один із служників.

Їй тепер не доводилося добиратись різними сходами й переходами до маленької комірчини, яку вона ділила ще з однією актрисою. Замість цього до її послуг була досить велика й зручна кімната з такими вигодами, про які не могла й мріяти дрібнота, що тулилась нагорі. Керрі задоволено зітхнула. Усі її відчуття були в цю мить радше фізичні, вона майже нездатна була думати. Говорили серце і тіло, а не розум.

Помалу загальна увага й поздоровлення, що лунали з усіх боків, допомогли їй оцінити своє нове становище. Їй більше не наказували, а просили, до того ж увічливо. Інші члени трупи з заздрістю поглядали на неї, коли вона виходила на сцену у своєму скромному одязі, якого не міняла протягом усієї п’єси. Усі ті, хто раніше стояв на одному рівні і вище від неї, тепер усміхалися їй привітно, немов кажучи: «Ми ж завжди були найкращими друзями!» Тільки уславлений комік, роль якого так постраждала з її вини, тримався гордовито. Образно кажучи, він відмовлявся цілувати руку, яка завдала йому удару.

Виконуючи свою нескладну роль, Керрі поступово усвідомила, що оплески лунають для неї, і це було невимовно приємно. Вона невиразно почувала якусь провину, мовби не заслужила цього. Коли товариші за кулісами звертались до неї, вона соромливо усміхалась. Акторський апломб і самовпевненість були їй чужі. їй і на думку не спадало триматись неприступно й гордовито, взагалі не так, як завжди. Після спектаклю вона разом з Лолою їхала просто до себе в екіпажі, що чекав на них.

Потім настав тиждень, в який вона скуштувала перших плодів успіху. Вона ще ні разу не тримала в руках свого блискучого гонорару, але це – не біда! Світ, здавалось, вірив обіцяному. Керрі почала одержувати листи, візитні картки. Якийсь містер Візерс, якого вона ніколи й у вічі не бачила, невідомо як пронюхав, де вона живе, і з’явився перед нею з ввічливими уклонами.

– Прошу вибачити, що я прийшов до вас непрохаиий, – почав він. – Я хотів довідатись, чи не збираєтеся ви міняти квартиру?

– Ні, я не думала про це, – відповіла Керрі.

– Бачте, я представник «Веллінгтона», нового готелю на Бродвеї. Ви, мабуть, читали про нього в газетах.

Керрі згадала, що це назва одного з нових і надзвичайно розкішних готелів. Вона чула також, що він славиться своїм рестораном.

– Так, так, – сказав містер Візерс, коли вона потвердила, що ця назва їй відома. – У нас є зараз кілька дуже комфортабельних номерів, які ми просимо вас оглянути, якщо ви ще не спинили свій вибір на чомусь іншому на це літо. Наш готель – досконалість у всьому, до дрібниць: гаряча й холодна вода, окремі ванни, зразковий персонал на кожному поверсі, ліфти і таке інше. Що ж до нашого ресторану, то ви, очевидно, чули про нього.

Керрі спокійно дивилась на нього. Вона здивовано запитувала себе: невже цей чоловік вважає її мільйонеркою?

– А які у вас ціни? – спитала вона.

– Саме про це я й хотів з вами поговорити зовсім приватно. Наші звичайні ціни – від трьох до п’ятдесяти доларів на день.

– Боже! – вигукнула Керрі.– Я б ніколи не могла платити стільки.

– Я вас чудово розумію, – промовив, затинаючись, містер Візерс. – Але дозвольте пояснити, в чому річ. Як я сказав, це наші звичайні ціни. Одначе, як і у всякому іншому готелі, у нас існують ціни особливі. Можливо, ви не подумали про це, але ваше ім’я для нас дуже багато важить.

– А! – вихопилось у Керрі, яка почала розуміти, в чому справа.

– Так, певна річ! Репутація кожного готелю залежить від того, хто в ньому живе. Така відома артистка, як ви, – він чемно вклонився, а Керрі почервоніла, – приваблює до готелю загальну увагу і, хоч ви, можливо, й не повірите, не тільки увагу, а й клієнтуру.

– А, он як! – неуважливо промовила Керрі, намагаючись зважити цю незвичайну пропозицію.

– Отже, – провадив містер Візерс, крутячи в руках капелюх і постукуючи по підлозі носком лакованого черевика, – ми б хотіли, якщо це можливо, домовитись про те, щоб ви переїхали до нас. Умови хай вас не турбують. Про них навіть і говорити не варто. На літній час нам підійде всяка ціна; назвіть яку завгодно цифру, що вас влаштовує.

Керрі марно пробувала перебити – він не дав їй промовити й слова.

– Можете навідатись до нас сьогодні або завтра, – чим швидше, тим краще, звичайно, – і ви матимете змогу вибрати те, що вам сподобається, з найкращих кімнат, які в нас є,– гарних, світлих, вікнами на вулицю.

– Це дуже мило з вашого боку, – промовила Керрі, зворушена безмежною агентовою люб’язністю. – Я охоче побуваю у вас, але я б хотіла платити те, що належить. Я не маю наміру…

– Нехай вас це зовсім не турбує,– впав їй у річ містер Візерс. – Це питання ми завжди зможемо розв’язати так, щоб ви були задоволені. Якщо вас влаштовує три долари на день, нас це теж цілком задовольняє. Ви платитимете цю суму наприкінці тижня чи наприкінці місяця, як вам буде зручніше, а в квитанції буде зазначено, що ви сплатили за номер по нашій звичайній ціні все повністю.

Містер Візерс помовчав.

– То ви зайдете оглянути кімнати? – спитав він за хвилинку.

– Я б охоче зайшла, але в мене сьогодні зранку репетиція, – сказала Керрі.

– Я не мав на увазі, щоб ви прийшли зараз же, – відповів він. – Приходьте коли завгодно. Може, сьогодні по обіді?

– Гаразд, – погодилась Керрі.

Раптом вона пригадала Лолу, якої не було вдома.

– У мене є компаньйонка, – поспішила вона додати, – з якою я не можу розлучитись. Я зовсім забула вам про це сказати.

– О, будь ласка! – люб’язно погодився містер Візерс. – Це ваше діло вирішувати, кого ви бажаєте мати при собі. Як я вже казав, усе буде зроблено так, щоб ви лишились задоволені.

Він уклонився і позадкував до дверей.

– Отже, годині о четвертій можна вас чекати?

– Так, – промовила Керрі.

– Я сам там буду і покажу вам кімнати, – і з цим містер Візерс пішов.

Після репетиції Керрі розповіла про це Лолі.

– Та невже? – вигукнула Лола. – От чудово! Та це просто диво! Такий готель! Пригадуєш, ми там якось обідали з тими двома юнаками? Невже ти забула?

– Я пригадую, – промовила Керрі.

– Там так гарно, що далі нікуди!

– То що ж, поїдемо подивимось, – запропонувала Керрі трохи пізніше.

Містер Візерс провів Керрі і Лолу в номер з трьох кімнат з ванною, в бельетажі. Стіни, меблі, килими й портьєри були витримані в шоколадних і темно-червоних тонах. Троє східних вікон виходили на людний Бродвей, троє інших – на бічну вулицю. Обстава двох чарівних спочивалень складалася з білих із бронзою емальованих ліжок, білих крісел, оздоблених оборками, і шифоньєрок у тон. У третій кімнаті, вітальні, стояло фортепіано з масивною лампою під пишним абажуром, стіл з журналами й газетами, кілька вигідних крісел-гойдалок, кілька книжкових полиць та золочена скляна шафа з всілякими антикварними дрібничками. На стінах висіли картини, м’які турецькі подушки лежали на дивані, і по всій кімнаті були розставлені брунатні плюшеві стільчики для ніг. Номери з такою обста-вою звичайно коштували сто доларів на тиждень.

– О, як гарно! – вигукнула Лола, походжаючи по номеру.

– Так, тут дуже затишно, – мовила Керрі, піднімаючи мереживну завісу і визираючи на Бродвей, на жвавий натовп.

Ванна кімната, простора і зручна, виблискувала білою емаллю, мармуром і нікелем. В одній стіні було поліроване дзеркало, а електричних лампочок висіло аж три.

– Вас задовольняють ці кімнати? – спитав містер Ві-зерс.

– О, цілком, – відповіла Керрі.

– Ну що ж, у такому разі ви можете переїхати сюди, коли побажаєте. Ключі вам передадуть біля дверей.

Керрі звернула увагу на пишно оздоблений і застелений килимами вестибюль та розкішну приймальню. Ось про таке житло вона мріяла колись…

– Як ти гадаєш, чи не переїхати нам одразу? – спитала вона Лолу, пригадавши їхню скромну кімнату на Сімнадцятій вулиці.

– А певне! – відгукнулась її подруга.

І назавтра їхні речі було перевезено на нове місце.

У середу, на тому ж тижні, Керрі перевдягалась після ранкової вистави, коли у двері її артистичної прибиральні хтось постукав.

Керрі глянула на картку, що подав служник, і здригнулась від несподіванки.

– Скажіть, що я зараз вийду, – сказала вона хлопцеві і, подивившись ще раз на картку, вимовила: – Місіс Венс!

– Ах ви, мала грішнице! – вигукнула ця дама, тільки-но побачила Керрі, що простувала до неї через порожню сцену. – Як же це сталося?

Керрі весело засміялась. У поведінці її приятельки не було й тіні збентеження. Можна було подумати, що вони не бачилися так довго цілком випадково.

– Я й сама не знаю, – відповіла Керрі, незважаючи на ніякове відчуття в першу мить, уже переймаючись симпатією до цієї вродливої і добросердої молодої жінки.

– Ви знаєте, я побачила ваш портрет у недільній газеті, але прізвище мене спантеличило. Я вирішила, що це ви або хтось інша, дуже на вас схожа, і подумала: «Піду негайно і довідаюсь!» Я ніколи в житті не була так здивована! Як же би живете?

– О, дуже добре, – відповіла Керрі.– А ви?

– Нічого. Але який успіх! Далебі! Усі газети про вас пишуть. Можна собі уявити, яка ви тепер горда. Я майже боялася йти до вас.

– Та що це ви, справді,—промовила Керрі, червоніючи. – Ви ж знаете, що я завжди вам рада.

– Ну, добре, добре, у всякому разі, я, як бачите, перед вами. Чи не пообідаєте ви з нами? Де ви мешкаєте?

– У готелі «Веллінгтон», – відповіла Керрі, мимоволі пишаючись, що може це сказати.

– Та невже? – вигукнула її приятелька, на яку назва готелю справила належне враження.

Місіс Венс тактовно обминала мовчанкою Герствуда, хоч не могла не згадати про нього. Вона вирішила, що Керрі, очевидно, покинула його. Про це не важко було догадатись.

– О, боюсь, що сьогодні я не зможу, – відповіла Керрі.– У мене лишається дуже мало часу. Мені треба бути тут знов о пів на восьму. Може, ви пообідаєте у мене?

– Я б охоче, але сьогодні ніяк не можу, – сказала місіс Венс, пильним поглядом вивчаючи вишукану зовнішність Керрі. Сценічний успіх робив її в очах цієї чепурухи ще милішою і привабливішою. – Я обіцяла, що неодмінно буду дома о шостій.

Вона поглянула на маленький золотий годинник, пришпилений на грудях, і додала:

– Мені вже час іти. Коли ж ви зайдете до нас чи, може, взагалі не збираєтесь?

– Та ні, що ви, коли завгодно! – запевнила Керрі.

– То приходьте завтра! Я тепер живу в «Челсі».

– Знову перебрались? – вигукнула Керрі, сміючись.

– Так, знову! Ви знаєте, я не можу лишатись на одному місці більше півроку. Я просто відчуваю потребу перебиратись! То не забудьте ж: о пів па шосту.

– Не забуду, – пообіцяла Керрі, довгим поглядом проводжаючи приятельку.

Вона подумала, що, мабуть, ні в чому це поступиться тепер перед цією жінкою, а можливо, – де в чому й перевершуй її. Увага й зацікавленість місіс Венс доводили їй, що тепер уже вона, Керрі, робить честь своїм знайомством.

Як і щодня, швейцар театру «Казино» подав їй листи. Це почалося ще з понеділка. Керрі наперед знала, що буде в цих листах. Любовні цидулки для неї не новина. Першу в своєму житті вона одержала ще в Колумбія-Сіті. Прийшовши на сцену, Керрі не раз діставала послання, в яких чоловіки благали її про побачення. Лола теж одержувала такі листи, і вони частенько розважалися, читаючи ці освідчення удвох.

Але тепер листи почали прибувати пачками. Заможні добродії, не вагаючись, відзначали, як додаток до їхніх особистих чеснот, також і той факт, що вони мають власних коней і екіпажі. Так, один з них писав:

«Я маю у своєму розпорядженні мільйон доларів. Я міг би оточити вас якою завгодно розкішшю. Вам ні в чому не було б відмови. Я кажу про це не тому, що ба-