Текст книги "Сестра Керрі"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 32 страниц)

Прикрою була сама думка про те, як він ходитиме й шукатиме роботи. Іти, запитувати, чекати під дверима контори, а потім йому, такому поважному, елегантно вбраному, признаватися, що він шукає якоїсь роботи?! Уявляючи собі, як він це робитиме, Герствуд болісно здригався. Ні, це неможливо!

Він блукав по місту в глибокій задумі. Погода була холодна, і він зайшов у вестибюль готелю. Він добре знав готельні порядки: пристойно вдягнена людина могла скільки завгодно сидіти у вестибюлі. Це був «Бродвей-Сентрал» – в ті часи один з найбільших готелів у Нью-Йорку. Герствуд сів у крісло з дуже прикрим почуттям. Подумати тільки, до чого він дійшов! Він пригадав, що отаких типів, які тиняються по вестибюлях готелів, звуть «нагрівальниками крісел». Він теж колись їх так називав. І ось він сам, незважаючи на небезпеку зустріти тут когось із давніх знайомих, шукає у вестибюлі готелю притулку від утоми і негоди!

«Ні, це нікуди не годиться, – говорив він собі.– Навіщо виходити отак щоранку, не обдумавши спершу, куди йти. Я спочатку обміркую, визначу певні місця, а тоді вже піду туди».

Він подумав ще, що часом можна знайти місце буфетника, але одразу ж відкинув цю думку. Йому, колишньому управителеві бару, іти в буфетники!

Сидіти у вестибюлі готелю було нестерпно нудно, і о четвертій годині він повернувся додому. Входячи до себе, Герствуд постарався набрати ділового вигляду, але йому не дуже з цим пощастило. Крісло-гойдалка в їдальні здалося йому особливо вигідним. Він з насолодою опустився в нього з кількома купленими по дорозі газетами і почав читати.

Керрі пройшла крізь їдальню до кухні, готувати обід, і на ходу сказала:

– Сьогодні приходили по квартирну плату.

– Он як? – озвався Герствуд.

Між бровами в нього лягла тоненька зморшка: він пригадав, що сьогодні друге лютого, дата, в яку завжди вносилася квартирна плата. Він опустив руку в кишеню і вийняв гаманець, вперше зазнаючи прикрого почуття від того, що доводиться витрачати, не маючи ніяких перспектив на майбутнє. Він дивився на пачку зелених банкнот, як хворий дивиться на єдині ліки, які ще можуть його врятувати. Потім відлічив двадцять вісім доларів.

– Ось візьми, – звернувся він до Керрі, коли вона знову пройшла через кімнату.

Він поринув у свої газети і читав, не відриваючись. О, як приємно відпочити після блукання і тяжких дум! Ці потоки телеграфних новин були для нього водами Лети. Зайнятий ними, він почасти забував про свої турботи. Ось молода жінка, вродлива, якщо вірити газетному портрету, порушує справу про розлучення зі своїм багатим гладким чоловіком, власником кондитерської фабрики у Брукліні. Ось інша замітка – про аварію судна серед криги й снігів у Принцевій затоці. Довгий стовпець, присвячений цікавим новинам з те-атрального світу – тут і останні вистави, і нові актори, і повідомлення антрепренерів. Фанні Дейвенпорт починає грати на П’ятій авеню. Августин Дейлі ставить «Короля Ліра». Далі Герствуд прочитав про ранній від’їзд Вандербілтів з компанією друзів до Флоріди; цією подією розпочнеться зимовий сезон. У горах Кентуккі сталася кривава сутичка… Він все читав і читав, погойдуючись у кріслі, в теплій кімнаті біля радіатора, чекаючи обіду.

РОЗДІЛ XXXV

Вичерпані зусилля. Перед лицем турбот

Уранці Герствуд переглянув газети, простудіював об’яви торговельних фірм і дещо занотував. Потім він перейшов до розділу «Попит на працю», але з неприємним почуттям. Перед ним – день, довгий день, призначений на шукання, і саме з цього його шукання мало починатись. Він уважно переглянув увесь довгий стовпець, де найчастіше згадувались пекарі, швейники, кухарі, складачі, візники тощо. Тут тільки дві об’яви його зацікавили: про вільне місце касира в оптовій меблевій фірмі та комівояжера у горілчаній фірмі. Про горілчану фірму він чомусь досі не подумав і вирішив одразу туди податись.

Фірма, якою зацікавився Герствуд, мала назву «Олсбері і К°. Міцні напої».

Його одразу ж провели до управителя фірми.

– Добридень, сер, – привітав його управитель, який подумав, що перед ним один з іногородніх клієнтів.

– Добридень! – відповів Герствуд. – Ви давали об’яву, що шукаєте комівояжера?

– А! – не стримавшись, вигукнув той, зрозумівши свою помилку. – Так, так, ми давали таку об’яву.

– Я вирішив заглянути до вас, – поважно промовив Герствуд, – оскільки я маю певний досвід у цій справі.

– Ось як! – сказав той. – Який саме досвід?

– Бачите, мені доводилось раніше керувати кількома закладами по продажу спиртних напоїв, а останнім часом я мав пайку у барі на розі Уоррен-стріт і Гудзон-стріт.

– Так, так, – промимрив управитель.

Герствуд замовк, чекаючи, що він ще скаже.

– Нам справді потрібний комівояжер, – мовив той, – але я не думаю, щоб це для вас підійшло.

– Я розумію, – відповів Герствуд. – Але, бачите, зараз я в такому становищі, що мені не доводиться перебирати. Якщо це місце у вас ще не зайняте, я охоче візьму його.

Управителеві зовсім не сподобалось це «не доводиться перебирати». Він потребував працівника, який і не думав би ні про який вибір і не шукав би нічого кращого. А тут іще така літня людина, коли потрібний молодий, меткий чоловік, що радий буде працювати ретельно за невелику платню. Герствуд йому зовсім не сподобався. У нього був поважніший вигляд, ніж у самих власників фірми.

– Ну що ж, – відповів він, – ми охоче обміркуємо вашу кандидатуру. Остаточне рішення ми приймемо через кілька днів. Надішліть нам ваші рекомендації.

– Гаразд, – відповів Герствуд.

Він кивнув на прощання головою і вийшов. Дійшовши до рогу, він пошукав адресу меблевої фірми. Вона містилась на Західній Двадцять третій вулиці, і Герствуд попрямував туди. Контора була невелика і досить непоказна, а службовці в ній, здавалось, сиділи без діла і, очевидно, одержували мізерну платню. Герствуд зазирнув туди і не ввійшов, вирішивши, що це ні до чого.

– Їм, мабуть, потрібна дівчина, якій можна платити десять доларів на тиждень, – пробурмотів він.

О першій годині він подумав, що час уже підкріпитись, і зайшов у ресторан на Медісон-сквері. Сидячи там, він міркував про те, куди б іще піти. Він почував утому. Вітер знову нагнав хмари. По той бік парку, понад гомінкою вулицею, височіли величезні готелі. Герствуд вирішив зайти у вестибюль одного з цих готелів і трохи посидіти. Там так тепло і світло! Коли він сидів у «Бродвей-Сентралі», він не зустрів нікого із знайомих, очевидно, не зустріне і тут. Сівши на одному з червоних плюшевих диванів біля великого вікна, що виходило на кипучий Бродвей, Герствуд замислився. І знову становище здалося йому не таким уже й поганим. Зручно вмостившись на дивані і дивлячись у вікно, віп згадав про те, що в нього ж є ще кількасот доларів у кишені. Можна було б на якийсь час забути про стомливе блукання і неприємні розшуки. Звичайно, це була тільки втеча із дуже прикрого в менш прикрий стан. Його похмурість і пригніченість не розвіялись. Час минав надзвичайно повільно. Година тяглася страшенно довго. Він проводжав поглядом відвідувачів готелю, які входили й виходили, а також багатіїв поміж перехожих на Бродвеї, про заможність яких можна було здогадатись з їхнього одягу й настрою. Здається, вперше після приїзду до Нью-Йорка він мав змогу на дозвіллі спостерігати це видовище. Знічев’я він з цікавістю стежив за жвавим рухом навколо. Які веселі всі ці юнаки! Які вродливі жінки! А одягнені як гарно! І як вони всі прагнуть кудись швидше дійти. Він помічав кокетливі погляди пишно вбраних дівчат. Ах, скільки грошей потрібно для того, щоб до такої підступитись! Він добре знався на цьому. Як давно минув той час, коли він міг собі це дозволити!

Годинник на вулиці вибив чотири. Ще трохи зарано, але все ж Герствуд вирішив повернутись додому.

Повернення додому було зв’язане з думкою, що Керрі обвинувачуватиме його в лінощах, коли він приходитиме так рано. Він і не збирався так скоро йти назад, але час тягся для нього нестерпно довго. Дома він сам собі пан. Там можна сісти в крісло-гойдалку і читати. Там немає перед очима цього діяльного, бентежного, кипучого виру життя. Ніщо не заважає читати газети. І Герствуд пішов додому. Керрі була сама й читала. У тісній, заставленій меблями квартирці було досить темно.

– Ти попсуєш собі очі,– сказав він, побачивши її.

Скинувши пальто, він вирішив, що треба розповісти їй про те, що він зробив за цей день.

– Я вів переговори в одній оптовій фірмі по продажу спиртних напоїв, – промовив він. – Можливо, я дістану там посаду.

– От було б чудово! – сказала Керрі.

– Так, це було б непогано, – відповів він.

Він тепер щодня купував у газетяра на розі дві вечірні газети – «Івнінг уорлд» та «Івнінг сан». І він одразу взяв свої газети і пройшов повз неї, не затримуючись.

Присунувши крісло до радіатора, Герствуд запалив газ. Далі все пішло, як напередодні. Усі труднощі були забуті за читанням дописів на його улюблені теми.

На другий день він почував себе іще пригніченішим, бо ніяк не міг придумати, куди б йому піти. До десятої години він шукав у газетах і не знаходив нічого підходящого. Він розумів, що треба йти, і здригався на саму думку про це. Куди, куди йти?

– Не забудь залишити грошей на цей тиждень, – спокійно мовила Керрі.

У них було заведено, що він щотижня давав їй дванадцять доларів на господарство. Почувши її слова, він легенько зітхнув і витяг гаманець. Йому знов стало страшно. Він все тільки витрачає й витрачає, а прибутків ніяких.

«Боже мій! – промайнула думка. – Так далі не може тривати».

Проте Керрі він нічого не сказав. Вона й сама помітила, що нагадування про гроші його стурбувало; коли так триватиме далі, то розмовляти з ним про гроші буде просто мукою.

«Але чим же я винна? – думала вона. – О, чом я мушу так мучитись?»

Герствуд вийшов з дому і знову попрямував до Бродвею. Він все міркував про те, куди йти. Та скоро він дійшов до «Гранд-Отелю» на Тридцять першій вулиці. Герствуд пригадав, що там дуже затишний вестибюль, а він ішов пішки кілька кварталів і трохи змерз.

«Зайду поголюся тут», – вирішив він.

Таким чином він знайшов собі зачіпку, щоб посидіти тут, вийшовши з перукарні.

Час знову тягся нестерпно довго, і Герствуд рано повернувся додому. Це повторювалось ще кілька днів. Щоразу його мучила думка про те, що треба йти шукати роботу, і щоразу огида до цього шукання, туга, сором приводили його у вестибюль готелю, де він годинами сидів без діла.

Потім три дні не вщухала хуртовина, і Герствуд не виходив зовсім. Сніг почав іти якось надвечір. Він сипнув несподівано великими, м’якими, білими пластівцями. Уранці він не припинявся, та ще зірвався сильний вітер, і газети попереджали про снігову бурю. З вікон видно було глибокий, пухкий шар снігу, що вкрив усе.

– Сьогодні я, мабуть, не піду у місто, – сказав він Керрі за сніданком. – У газетах пишуть, що буде страшенна негода.

– А мені вугілля не привезли, – мовила Керрі.

Вона замовляла паливо мішками.

– Я вийду і сам займуся цим, – сказав Герствуд.

Уперше він запропонував їй допомогти в господарстві, і це пояснювалось тим, що він хотів якось виправдати своє сидіння вдома.

Сніг ішов цілий день і цілу ніч, і в місті порушилась робота транспорту. Газети приділяли велику увагу наслідкам хуртовини, розписуючи страждання міської бідноти.

Герствуд сидів і читав у кутку біля радіатора. Він забув і думати про те, що йому треба шукати роботи. Страшна завірюха, що спинила нормальне життя, звільнила його від цієї турботи. І він умостився якнайзручніше, гріючи ноги ва радіаторі.

Керрі з тривогою спостерігала це розкошування. Хоч і лютує завірюха, як можна так ніжитись і з таким філософським спокоєм сприймати своє становище!

А Герствуд читав собі та й читав, майже не звертаючи уваги на Керрі. Вона ж поралася по господарству і не турбувала його розмовами.

На другий день сніг не вщухав, на третій – теж, а потім вдарив лютий мороз. Герствуд, наляканий газетами, не виходив з дому. Правда, він тепер охоче виконував різні дрібні доручення по господарству – то йшов до різника, то в бакалійну крамницю. Ці дрібні послуги його зовсім не обтяжували. Навпаки, створювалось враження, що його перебування дома корисне – справді, в таку негоду що б вона робила, якби він її не виручив.

Проте на четвертий день розгодинилося, і Герствуд прочитав у газеті, що хуртовина скінчилася. Але він не поспішав – його лякало, що на вулицях мусить бути страшенна сльота.

Лише після полудня він, нарешті, залишив газети і вирушив у світ. Надворі потеплішало, і тротуари були вкриті грязюкою. Герствуд сів на Чотирнадцятій вулиці в трамвай і взяв квиток з пересадкою на Бродвеї. Він знайшов у газеті оголошення про шинок на Перл-стріт. Проте, під’їжджаючи до готелю «Бродвей-Сентрал», він передумав.

«Яка рація туди їхати? – міркував він, дивлячись на сльоту й сніг. – Я ж однаково не зможу купити пайку. Тисяча шансів проти одного, що нічого з цього не вийде. Краще зійду тут».

І він зійшов. У вестибюлі готелю він сів і став міркувати над тим, що йому робити.

Поки він отак сидів, поринувши у думки, задоволений тим, що він не на вулиці, до вестибюля зайшов якийсь добре вдягнений чоловік; він раптом спинився, придивився, ніби не покладаючись на свою пам’ять, і приступив ближче. Герствуд упізнав Карджіла, власника великих скакових стаєнь у Чікаго, якого він востаннє бачив у залі Евері, в той вечір, коли Керрі там виступала. Він навіть пригадав, як цей добродій підійшов зі своєю дружиною, щоб привітатися з ним.

Герствуд зніяковів. У його очах відбилося замішання.

– Та це ж либонь Герствуд! – промовив Карджіл, пригадавши все і шкодуючи, що не одразу впізнав його і не уник цієї неприємної розмови.

– Так, – відповів Герствуд. – Як ся маєте?

– Дуже добре, – відповів Карджіл, розгублено шукаючи теми для розмови. – А ви тут спинились?

– Ні,—відповів Герствуд, – я маю тут зустрітися з одним чоловіком.

Я чув, що ви виїхали з Чікаго, але не знав, де ви і що з вами.

– О, я тепер мешкаю тут, – відповів Герствуд, думаючи тільки про те, як би швидше скінчити цю розмову.

– Сподіваюся, справи йдуть непогано?

– Чудово, – відповів Герствуд.

– Приємно чути.

Вони збентежено дивилися один на одного.

– А мене тут чекає один приятель, – сказав Карджіл. – Я пішов. Бувайте!

Герствуд кивнув головою на прощання.

– Хай йому біс! – пробурмотів він, обертаючись до дверей. – Я так і знав, що це станеться!

Він пройшов кілька кварталів. Годинник показував тільки пів на другу. Він силкувався придумати, куди б піти, чим зайнятись. Але погода була така гидка, що хотілося тільки одного – вернутись додому. Скоро він почав відчувати, що ноги в нього мокрі й холодні, і сів у трамвай, який і довіз його на П’ятдесят дев’яту вулицю. Йому було однаково, куди їхати. Зійшовши з трамвая, він повернув назад по Сьомій авеню, але грязюка була просто невилазна, а блукання без ніякої мети ставало нестерпним. Йому здавалось, що він застудився.

Опинившись на розі, він почав чекати трамвая, що йшов у південному напрямі. У такий день неможливо довго лишатись на вулиці, треба повертатися додому.

Керрі здивувалась, побачивши його о чверть на третю.

– Погода паскудна, – тільки й сказав він.

Потім скинув пальто і перевзувся.

Уночі він відчув, що застудився, і прийняв хініну. До ранку його трусило, і він весь день нікуди не виходив, а Керрі доглядала його. Хворий він став зовсім безпорадною істотою. У злинялому купальному халаті, з нечесаною головою і тьмяними очима він виглядав дуже старим і негарним. Керрі це помітила, і їй було прикро. Вона старалась бути до нього доброю, ласкавою, але щось у ньому стримувало її.

Надвечір, у присмерку, вигляд у нього був такий нужденний, що Керрі порадила йому лягти.

– Для тебе буде спокійніше, якщо ти спатимеш цю ніч сам, – сказала вона. – Ти почуватимеш себе краще. Зараз я постелю тобі постіль.

– Гаразд, – промовив він.

Керрі поралася, з розпачем повторюючи в думці:

«Що за життя! Що за життя!»

Ще вдень, коли він, згорбившись, сидів біля радіатора і читав, не відриваючись, вона пройшла через кімнату і, побачивши його, насупила брови. У вітальні, де було не так тепло, вона сіла край вікна і заплакала. Так оце те життя, яке їй судилося? Звікувати вік замкненою в маленькій квартирці, з чоловіком, який не має роботи, байдикує і зовсім байдужий до неї… Та вона ж для нього тепер служниця, та й годі.

Від сліз у неї почервоніли очі, і коли вона постелила постіль і, запаливши газ, покликала Герствуда, він це зауважив.

– Що з тобою? – спитав він, вдивляючись їй в обличчя.

Його хрипкий голос і скуйовджене волосся викликали в ній прикре почуття.

– Нічого, – відповіла Керрі стиха.

– Ти плакала, – сказав він.

– Ні, не плакала, – промовила вона.

Він розумів, що не кохання до нього було причиною цих сліз.

– Не треба плакати, – промовив він, лягаючи в ліжко. – Все ще буде гаразд.

Днів за два він устав з ліжка, але негода тривала, і він не виходив з дому. Газетяр-італієць приносив тепер ранкові газети йому додому, і Герствуд читав їх, не відриваючись. Потім він кілька разів наважився вийти в місто, але знову зустрів когось із давніх знайомих і після цього вже не міг спокійно сидіти по готельних вестибюлях.

Тепер він щодня повертався додому рано і, нарешті, перестав удавати, ніби шукає роботу. Зима – непідходящий час для цього.

Сидячи цілісінький день удома, Герствуд, звичайно, бачив, як Керрі хазяйнує. Вона була далеко не зразкова хазяйка, не вміла бути ощадливою, і він уперше звернув на це увагу. Її нагадування про гроші на господарські витрати тепер особливо гнітили його. Йому тепер стало здаватися, що тижні минають дуже швидко. А Керрі щовівторка вимагала грошей.

– Як ти гадаєш, ми живемо досить ощадливо? – спитав він одного вівторка.

– Я роблю все, що можу, – відповіла Керрі.

Розмова на цьому скінчилась. Але на другий день від спитав:

– Ти ніколи не була у магазині «Гензевурт»?

– Я й не чула ніколи про такий, – відповіла Керрі.

– Кажуть, що там усе значно дешевше.

Керрі цим зовсім не зацікавилась. Вона не любила таких розмов.

– Скільки ти платиш за фунт м’яса? – спитав він іншим разом.

– Ціни бувають різні,– відповіла Керрі.– Філе коштує двадцять два центи.

– Але ж це страшенно дорого!

Розпитував він і про інше, і з часом це стало в нього справжньою манією. Він дізнавався про ціни і всі їх пам’ятав.

Разом з тим він став виконувати все більше доручень. Почалося, звичайно, з дрібниць. Якось уранці, коли Керрі одягала капелюшок, він спитав її:

– Куди ти йдеш, Керрі?

– У пекарню, – відповіла вона.

– Я можу піти замість тебе, – запропонував він.

Вона не заперечувала, і Герствуд пішов.

Він завжди виходив під вечір на ріг по газети.

– Тобі нічого не треба? – питав він її, збираючись іти.

І вона потроху звикла користуватися його послугами.

Зате він перестав давати їй щотижня по дванадцять доларів.

– Дай мені сьогодні грошей на господарство, – сказала вона наступного вівторка.

– Скільки? – спитав він.

Керрі зрозуміла, що це має означати.

– Ну, доларів п’ять, – відповіла вона. – Я винна за вугілля.

Того ж дня він сказав їй:

– Знаєш, отой італієць на розі продає вугілля по двадцять п’ять центів за бушель. Я купуватиму в нього.

Керрі вислухала його цілком байдуже.

– Добре, – сказала вона.

І почалось:

– Джордже, сьогодні треба купити вугілля.

Або:

– Піди купи якогось м’яса на обід.

Він питав, що саме їй потрібно, і йшов купувати.

Але слідом за ощадливістю прийшла справжня скнарість.

– Я взяв тільки півфунта м’яса, – сказав він якось, повертаючись додому з газетами. – По-моєму, ми ніколи всього не з’їдаємо.

Керрі мовчки страждала від усіх цих прикрих дрібниць. Вони затруювали її життя, гнітили душу. О, цей чоловік змінився до невпізнання! Цілісінький день сидить собі й читає свої газети. Ніщо на світі, здається, його вже не цікавить. Лише зрідка вийде в хорошу погоду, годин на чотири, на п’ять, так між одинадцятою і четвертою. Керрі почувала тепер до нього тільки глибоку зневагу.

Герствуд не бачив виходу для себе, і тому його опанувала цілковита апатія. Його невеличкий грошовий запас танув з кожним місяцем. Тепер у нього лишалось уже тільки п’ятсот доларів, і він цупко тримався за них, ніби ця сума могла відсунути злидні надовго. Сидячи весь час удома, він вирішив носити щось із старого одягу. Вперше це спало йому на думку, коли настала негода. Він тільки один раз визнав за потрібне вибачитись:

– Сьогодні така погана погода, я походжу у цьому.

А потім він уже з «цього» і не вилазив.

Раніше він звичайно платив за гоління п’ятнадцять центів і додавав ще десять центів «на чай». Коли настали тяжкі часи, він у перші ж дні знизив чайові до п’яти центів, потім звів їх до нуля. Нарешті він вирішив піти до дешевої перукарні з таксою десять центів за гоління. Переконавшись, що голять там пристойно, він став завжди туди ходити. А там він став голитись через день, потім раз на три дні, і так далі, і дійшов до того, що почав голитись раз на тиждень. У суботу на нього страшно було дивитись.

І, звичайно, в міру того як він сам втрачав повагу до себе, Керрі теж переставала його поважати. Вона ніяк не могла зрозуміти, що з ним сталося. У нього ж лишились ще гроші, було пристойне вбрання, а добре вдягнений він виглядав непогано. Керрі не забула, яку боротьбу їй самій довелося витримати в Чікаго, але вона не забула і того, що не переставала шукати виходу. А він і не пробує його знайти. Він перестав навіть переглядати газетні об’яви.

Одного разу вона нарешті не стерпіла.

– Навіщо ти кладеш стільки масла в печеню? – спитав якось увечері Герствуд, стоячи посеред кухні.

– Як то навіщо? Щоб вона була смачніша! – відповіла Керрі.

– Масло тепер страшенно дороге, – зауважив він.

– Ти б не звертав на це уваги, якби працював! – відповіла вона.

Він одразу замовк і повернувся в кімнату, до своїх газет, але її відповідь свердлила йому мозок. Це вперше він почув від неї гостре слово.

Того ж вечора, скінчивши читати, Керрі постелилася у вітальні. Таке трапилося вперше. Коли Герствуд вирішив, що час лягати, він, як завжди, ввійшов у спальню і ліг, не запалюючи світла. І тут він помітив, що Керрі немає.

«Дивна річ, – подумав він, – може, вона ще не лягала?»

Він більше не думав над цим і заснув. Уранці він побачив, що її немає поруч нього.

Як не дивно, ніхто з них не сказав про це ні слова.

Минув день, і ввечері Керрі, не така мовчазна, як звичайно, промовила:

– Я сьогодні, мабуть, спатиму сама. У мене щось голова болить.

– Добре, – сказав Герствуд.

На третю ніч вона постелилася у вітальні без будь-яких виправдувань.

Для Герствуда це було тяжким ударом, але він мовчав.

«Гаразд, нехай спить сама», – вирішив він, але при цьому мимоволі насупився.