Текст книги "Сестра Керрі"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 32 страниц)

РОЗДІЛ XXV

Спопелілий трут. Земля тікає з-під ніг

Герствуд повернувся в бар украй збентежений. Боже, боже, у яку халепу він ускочив! Як могло статися, що справа обернулася так жахливо, та ще так швидко! Він просто не міг збагнути, як це все скоїлось. Становище здавалось йому страхітливим, неприродним, нічим не виправданим. Все ніби упало на нього громом з ясного неба.

Час від часу його думки повертались до Керрі. Що ж там таке з нею? Ось уже пізній вечір, а від неї ні листа, ні словечка, хоч вона обіцяла зустрітися з ним уранці. А на завтра вони мали зустрітися знов, щоб їхати… куди? Він усвідомив, що, схвильований ус-іма неприємними подіями, не виробив ніякого плану щодо цього. Він кохав нестямно і за звичайних обставин зважився б на все, щоб її завоювати, але тепер… що ж тепер? А що, як вона про щось дізналася? А що, як вона теж напише йому, що їй усе відомо, що вона більше не хоче з ним мати нічого спільного? Все складається так, що тільки цього й лишається чекати.

А грошей дружині він так і не послав! Герствуд ходив туди й сюди по блискучому паркету в своєму кабінеті, засунувши руки в кишені, з наморщеним чолом, міцно стиснувши губи. Добра сигара трохи потішила його, але ж це не був рятунок від того лиха, що йому загрожувало. Час від часу він стискував кулаки або починав постукувати ногою об підлогу – ознаки напруженої роботи думки. Уся його істота зазнала могутнього потрясіння. Він був на межі того, що може витримати людина. За цей вечір він випив стільки бренді з содовою водою, скільки давно вже не пив. Словом, все свідчило про глибоку внутрішню кризу.

Та хоч скільки він сушив собі голову того вечора, це мало тільки один результат: він послав-таки дружині гроші. Все в ньому протестувало, але після двох чи трьох годин упертої внутрішньої боротьби він нарешті взяв конверт, вклав суму, про яку йшлося, і повільно запечатав.

Потім він покликав Гаррі, хлопчика-служника.

– Однеси на цю адресу, – сказав він, подаючи хлопцеві конверта, – і віддай місіс Герствуд.

– Слухаю, сер! – відповів хлопець.

– Якщо її не буде, принесеш назад.

– Слухаю, сер!

– Ти коли-небудь бачив мою дружину? – спитав Герствуд задля обережності, коли хлопець обернувся йти.

– Аякже, сер! Я її знаю.

– Ну гаразд. Повертайся зразу сюди.

– Відповідь буде?

– Навряд.

Хлопець поспішно пішов, а управитель бару знов поринув у думки. Ну от, з цим покінчено! Зробив, значить, нічого цим сушити собі голову. На сьогодні він зазнав поразки, і тут нічого не вдієш. Та яка це мука – бути отак присилуваному! Він ніби вочевидь бачив, як вона зустрічає хлопця на дверях і посміхається, люто й презирливо. Вона візьме конверта, свідома свого тріумфу. Якби можна було зараз повернути сюди цей конверт, він би його не послав… Герствуд важко перевів дух і витер піт з обличчя.

Щоб трохи розвіятись, він вийшов у залу і приєднався до розмови кількох знайомих, які там випивали. Він спробував зацікавитись тим, що діється навколо, але з цього нічого не вийшло. Думки весь час переносили його додому, він уявляв собі, що там відбувається, і не переставав гадати: що ж вона сказала, коли хлопець передав їй конверта?

Годин через півтори хлопець повернувся. Пакет він, очевидно, вручив, бо, наближаючись до Герствуда, нічого не вийняв з кишені.

– Ну що? – спитав Герствуд.

– Я віддав, як ви сказали.

– Моїй дружині?

– Так, сер.

– Відповіді нема?

– Вона сказала: «Давно вже час».

Герствуд люто насупився.

Того вечора вже нічого не можна було починати. До півночі просидів він у барі, все міркуючи над своїм становищем, потім знову пішов у готель «Палмер». Думки про те, що принесе з собою ранок, заважали йому спати спокійно.

Другого дня він знов пішов у бар і з почуттям тривоги і надії розібрав кореспонденцію. Ні словечка від Керрі! Не було нічого й від дружини, і з цього він зрадів.

Той факт, що він послав гроші, а вона їх прийняла, заспокоював його: справу вже було зроблено, прикрість поступово зникала, а надії на замирення зростали. Сидячи за своїм столом, він міркував, що тепер тиждень або два все, певне, буде тихо, а він матиме час усе обдумати.

Це обдумування почалося з того, що вся його увага зосередилась на Керрі і на тому, як забрати її від Друе. Як бути тепер? Віддавшись цілком думкам про неї, Герствуд дедалі дужче страждав від того, що вона не прийшла на побачення і не написала йому. Він вирішив написати їй до запитання на поштамт Західної сторони, просити пояснень і зустрічі. Думка, що вона одержить цього листа, мабуть, не раніше понеділка, прикро гнітила його. Треба знайти швидший спосіб… але який?

Він думав про те з півгодини, не важачись послати посильного чи поїхати візником просто до неї,– це було б надто ризиковано. Час минав, він нічого не міг придумати. Нарешті він написав листа і знову поринув у думки.

Години минали, а разом з ними танула надія скоро з’єднатися з нею. Він гадав був, що тепер уже тішитиметься, помагаючи їй в готуванні до переходу під його опіку, але вже день кінчається, і нічого не зроблено. Минула третя, четверта, п’ята, шоста година, а листа все не було. Управитель бару безпорадно бігав по своєму кабінету, похмуро переживаючи цілковиту поразку. Так скінчилась для нього метушлива субота, настала неділя, і ще нічого не було зроблено. Усю неділю Герствуд лишався на самоті зі своїми думками, відрізаний від домівки, від збудливого пожвавлення в барі, від Керрі, позбавлений змоги хоч на крихту змінити своє становище. Такої поганої неділі ще не бувало в його житті.

У понеділок з другою поштою він одержав листа, весь вигляд якого свідчив, що він прийшов з юридичної установи, і Герствуд якусь мить зацікавлено розглядав його. На листі стояв штамп адвокатської контори «Мак-Грегор, Джеіймс і Гей», і він починався офіціальним «Вельмишановний добродію», а далі: «Маємо за честь…», після чого стисло повідомлялося, що місіс Джулія Герствуд звернулась до контори з проханням урегулювати деякі питання, стосовні до її утримання та майнових прав, а тому його просять негайно зайти в цій справі.

Герствуд уважно перечитав цей лист кілька разів підряд і тільки головою похитав. Скидалося на те, ніби його сімейні турботи тільки починаються.

– Ну-ну! – за хвилину промовив він уголос. – Це хтозна-що!

Він згорнув листа і сховав у кишеню.

А на додачу до всього лиха від Керрі все не було ні слова. Тепер він був цілком певний: вона дізналася, що він одружений, і розгнівалася за обман. Ця втрата особливо гірка тепер, коли Керрі потрібна йому, як ніколи. Герствуд вирішив, що коли нічого не одержить від неї найближчим часом, то піде до неї і вимагатиме побачення. Він справді глибоко страждав від думки, що вона може його покинути. Адже він щиро кохав її, а тепер, коли перед ним постала реальна загроза втратити її, Керрі здавалася йому ще привабливіша. Він просто знемагав від бажання мати хоч слівце від неї і журливо малював в уяві її образ. Що там вона не думає про нього, а він нізащо не погодиться втратити її. Будь-що-будь цю справу треба уладнати якомога швидше. Він піде до неї і розповість їй про свої сімейні ускладнення, розтлумачить їй, в якому становищі опинився і як потребує її. Невже вона відштовхне його в таку мить? Ні, це неможливо! Він благатиме, поки її гнів не ущухне, поки вона не пробачить йому.

Раптом він подумав: «А що, як її там нема?.. Що, як вона вибралася звідти?»

Він схопився з місця, бо не міг думати про це і спокійно сидіти.

Однак це йому нітрохи не помоглося.

У вівторок все лишалося так само. Він уже наважився побувати у Керрі, та як дійшов до Огден-скверу, йому здалося, що за ним стежать, і він повернув назад за один квартал від її дому.

З тієї спроби вийшла йому тільки ще одна прикрість: повертаючись назад конкою по Рендолф-стріт, він непомітно для себе опинився майже перед самим будинком концерну, де служив його син. Серце в нього боляче стиснулось: він же не раз заходив сюди до сина! А тепер ось хлопець і не згадує про нього. Скидається на те, що діти навіть не помітили його відсутності. Справді, доля прикро глузує з нас!

Прийшовши в бар, Герствуд знову приєднався до розмови знайомих. Пусті балачки ніби трохи приглушували душевний біль.

Пообідавши того вечора в ресторані «Ректор», Герствуд відразу повернувся в бар. Там, серед метушні й гамору, він знаходив якусь полегкість. Він зайнявся всілякими дрібницями, забалакував про абищо з усіма знайомими.

Усі давно пішли, а він ще сидів за своїм столом, і тільки нічний сторож, що під час обходу смикнув вхідні двері, перевіряючи, як вони замкнені, нагадав йому про пізній час.

У середу він одержав з контори «Мак-Грегор, Джеймс і Гей» другого ввічливого листа такого змісту:

«Вельмишановний добродію!

Маємо за честь повідомити, що нами одержано вказівки чекати Вашої відповіді до завтра (четвер) до першої години дня, перше ніж порушити у суді від імені місіс Джулії Герствуд справу про розлуку і призначення їй утримання від вас. Якщо до того часу ми не одержимо від вас ніякої відповіді, ми вважатимемо, що Ви не хочете піти на угоду, і вживемо відповідних заходів.

З пошаною і т. ін.»

– Піти на угоду! – гірко вигукнув Герствуд. – На угоду!

І він знову похитав головою.

Все було тепер викладено перед ним, як на долоні, і він знав, чого чекати. Якщо він не піде до цієї контори, вони одразу ж передадуть справу до суду. Якщо ж він піде туди, йому запропонують такі умови, що в нього вся кров закипить у жилах. Він згорнув листа і сховав разом з першим. Потім надяг капелюха і пішов пройтися.

РОЗДІЛ XXVI

Падіння посланця долі. В шуканні виходу

Залишившись сама, Керрі довгий час прислухалась, як даленіли кроки Друе, і не могла зрозуміти, що сталось. Вона тільки бачила, що він вкрай розлютився. За хвильку вона запитала себе: чи повернеться він ще, не зараз, а взагалі? Вона обвела поглядом кімнати, в яких зовсім посутеніло, і здивувалася, що почуває себе тут якось не так, як завжди. Керрі підійшла до туалетного столика, взяла сірники і запалила газ. Потім повернулась до гойдалки – треба було подумати.

Аж згодом вона трохи зібрала думки, і тоді одна дуже поважна істина постала перед нею: вона ж залишилася зовсім сама. Що, як Друе не повернеться? Що, коли вона ніколи більше про нього і не почує? Що ж тоді? В цих чудових кімнатах жити довго вона не зможе. Доведеться вибратися звідси.

Треба віддати їй належне – вона і не думала про те, щоб звернутись до Герствуда. Сама згадка про нього викликала в ній гострий біль і каяття. Справді, таке свідоцтво людської розбещеності вразило і налякало її. Він збирався, не моргнувши оком, так підло обдурити її! Вона попала б тоді в ще гіршу халепу. А проте вона ніяк не могла відігнати від себе образ Герствуда, його поведінку… Тільки один цей вчинок здавався таким дивним і гидким! Він так різко контрастував з усім тим, що вона знала, що серцем вгадувала в цій людині.

Але ж вона зовсім самотня тепер! Ця думка найбільше займала її в ту мить. Що ж діяти? Знов піти працювати? Знов починати шукання в діловій частині міста?.. Сцена!

О, так… Друе говорив про це. Чи можна сподіватись там чогось досягти? Вона гойдалась, чимраз глибше поринаючи в свої думки, а хвилини минали, і настала вже ніч. Керрі ще нічого не їла, але все сиділа в задумі.

Нарешті вона відчула, що давно вже голодна, і підійшла до маленького буфета в задній кімнаті, де лишилося щось від сніданку. З тяжким почуттям дивилась вона на їжу, яка раптом набрала для неї особливої ваги.

Підкріпляючись, Керрі подумала про інше: а скільки ж у неї грошей? Це питання здалося їй дуже істотним, і вона не гаючись почала шукати свій гаманець. Він лежав на туалетному столику, в ньому було сім доларів і трохи дрібних грошей. Це було так мізерно мало, що Керрі злякалась, але втішилась хоч тим, що за квартиру заплачено до кінця місяця. Вона замислилась також про те, що б вона робила, якби пішла на вулицю, як збиралась, піддавшись першому пориву. Уявивши собі, що тоді було б, вона відчула, що теперішнє її становище незрівнянно краще. Так, вона ще має якийсь час, а згодом, може, все ще влаштується.

Правда, Друе пішов, але що з того? Він нібито не так уже й розсердився, а швидше всього просто скипів. Він повернеться, так, напевне повернеться? Он у кутку стоїть його палиця, а ось один з його комірців. У шафі залишилося його літнє пальто. Керрі оглянулась і, побачивши інші речі Друе, спробувала переконати себе, що віл повернеться, але враз набігла інша неспокійна думка: а що ж буде, коли він і справді повернеться? І те, що мало бути тоді, збентежило її чи не так само.

Коли б він повернувся, їй неминуче довелося б мати з ним розмову, давати пояснення. Він же захоче, щоб вона визнала, що він правий… Ні, жити з ним вона не зможе!

У п’ятницю Керрі згадала про побачення з Герствудом, і в ту годину, коли мала, як обіцяно, зустрітися з ним, вона знов особливо яскраво й гостро відчула всю глибину нещастя, яке її спіткало. Вона так розхвилювалась, що більше не могла сидіти склавши руки, одягла коричневу вихідну сукню і об одинадцятій годині вирушила в діловий район міста. Вона шукатиме роботи!

Дощ, який збирався з полудня і почався о першій годині, примусив Керрі повернутись і лишитись дома; це був той самий дощ, який зіпсував настрій Герствудові й отруїв йому весь той день.

На другий день була субота, і багато закладів у діловій частині працювали тільки півдня. До того ж день удався сонячний, повітря було напоєне свіжістю, а дерева й трава виблискували після дощу яскравою зеленню. Колц Керрі вийшла з дому, скрізь радісно цвірінькали горобці, зливаючи свої голоси в один хор. Милуючись гарним парком, Керрі мимоволі подумала, що жити на світі дуже весело, коли немає турбот, і їй так захотілось, щоб сталося щось і вона залишилася в тому ж забезпеченому становищі, в якому була досі. їй зовсім не потрібен Друе і його гроші, та й з Герствудом вона не хоче більше мати нічого спільного, аби тільки лишалося те вдоволення і душевний спокій, яких вона зазнала; адже вона була щаслива досі,– принаймні, щасливіша, ніж зараз, коли постала необхідність самій прокладати собі шлях.

Коли Керрі добралася до ділової частини, була одинадцята година, і до кінця робочого дня лишалось уже неба-тато часу. Спочатку вона не подумала про це, пригнічена, як і тоді, коли вперше потрапила в цей район напруженої, кипучої діяльності. Вона блукала вулицями, намагаючись запевнити себе, що збирається шукати роботу, і водночас міркуючи, що, мабуть, немає потреби так поспішати з цим. Знайти посаду не так легко, та можна й почекати ще кілька днів. До того ж немає цілковитої певності, що доведеться справді розв’язувати цю осоружну проблему – заробляти на шматок хліба. У всякім разі, хоч одне змінилося на краще, – вигляд її, цебто манери і вбрання. Чоловіки – добре вдягнені чоловіки, які раніше байдуже сковзали по ній поглядом, сидячи за полірованими поручнями й бар’єрами, – тепер задивлялись на її личко, і в очах у них спалахували ласкаві вогники. Її це тішило, навівало свідомість своєї сили, але ще не давало цілковитої упевненості. Вона шукає тільки того, що дається законно, а не якоїсь там ласки. їй потрібен заробіток, але жоден чоловік не купить її брехнею й лестощами. Вона чесно зароблятиме на життя.

Тому їй утішно було бачити написи: «По суботах зачиняється о першій годині дня» на тих дверях, в які вона намірялася зайти, щоб запитати про роботу. То була якраз вимовка для неї, і, прочитавши їх кілька підряд та зауваживши, що годинник показує уже чверть на першу, вона вирішила, що на цей раз не варто шукати далі, сіла в конку і поїхала в Лінкольп-парк. Там було стільки цікавого – квіти, тварини, ставок, – Керрі заспокоїла себе думкою, що в понеділок устане рано і одразу візьметься шукати. До того ж, поки прийде понеділок, багато чого може трапитись.

Неділя минула все в тій же тривозі, сумнівах, сподіваннях і ще бозна-яких примхливих змінах настрою. Щопівгодини до неї поверталася гостра, як удар батога, думка, що треба діяти – і діяти негайно. Та в інші хвилини вона озиралася довкола і намагалася запевнити себе, що справи її не такі вже й погані, що зрештою все скінчиться для неї щасливо. В такі хвилини вона згадувала пораду Друе піти на сцену, і їй починало здаватись, що на цій ниві її чекав успіх. І вона вирішила назавтра пошукати щастя саме в цьому напрямі.

Отже, в понеділок Керрі встала рано і старанно одяглась. Вона не мала найменшого уявлення про те, до кого треба звертатись в таких справах, але вирішила, що, певне ж, до когось у самому театрі. Треба тільки спитати кого-небудь із службовців театру, де приймає директор, і звернутись до нього. Коли якась посада є, можливо, пощастить її одержати, коли ж ні, директор принаймні пояснить, як і що.

Керрі ніколи ще не доводилось мати справи з театральною богемою, і вона не уявляла собі розбещених і вільних звичаїв, що панували в цьому колі. Вона тільки знала про те, яка посада в містера Гейла, але, бувши знайома з його дружиною, ні в якому разі не хотіла б зустрітися з ним,

В ті часи один театр заживав у публіки особливої слави – Чікагська опера, директор якої, Давід Гендерсон, мав у місті добру репутацію. Керрі бачила там дві чи три майстерні вистави, чула й про інші. Але вона не знала, хто такий Гендерсон, не знала, куди й як треба звертатись, і тільки підсвідомо почувала, що це – підходяще місце, а тому й попрямувала до цього театру. Хоробро ввійшовши крізь розкішний під’їзд у вестибюль, оздоблений полірованим деревом і позолотою, обвішаний фотографіями сцен з останніх вистав, у дорогих рамках, Керрі повернула до квиткової каси, що ховалася в глибині,– і раптом відчула, що не може йти далі. Відомий оперетковий комік широко рекламувався того тижня, і вся ця атмосфера слави і багатства сповнила її душу трепетом. Як можна було сподіватись, що для неї щось знайдеться в таких високих сферах! Вона просто тремтіла, уявляючи, що її зухвалість могла б привести її до ганебної відмови. У неї тільки вистачило духу оглянути ефектні фотографії і вийти. їй здавалося тепер, що вона дуже вдало врятувалась і що було б просто безглуздям пробувати туди звернутись.

На перший день її шукання обмежилися цим маленьким досвідом. Вона познайомилася ще й з іншими театрами, але тільки ззовні. Розшукавши ще два заклади, що їй добре запам’яталися, Великий оперний театр і театр Мак-Вікера, теж вельми уславлені, вона не зайшла до них, а повернулась додому. Велич і розмах усіх цих закладів знов нагадали Керрі про її незначність, про безпідставність її претензій на певне місце в суспільстві, і настрій її значно погіршав.

Увечері до неї навідалася місіс Гейл; вона засиділася допізна, і її балачки не дали Керрі обміркувати ускладнення, що постали перед нею того дня. Проте, перше ніж лягти в ліжко, вона знову задумалась, і її охопили лихі передчуття. Друе не з’являвся. Ні від кого вона не мала ніяких звісток. Із свого дорогоцінного капіталу вона витратила цілий долар на їжу і конку. Ясно, що так вона довго не протягне. А ніяких заробітків вона поки що не знайшла.

Тоді їй пригадалася її сестра, яка жила на Ван-Б’юрен-стріт і з якою вона не бачилася з дня своєї втечі, а потім і рідна домівка в Колумбія-Сіті,– щось безмірно далеке, до чого вже не було вороття. Вона не збиралася шукати там притулку. Нічого, крім страждання, не завдавали їй і думки про Герствуда, що раз у раз повертались. Яка жорстокість – так її обдурити!

Настав вівторок, а з ним усе та ж нерішучість і вагання. Після вчорашніх невдач у неї не було ніякого бажання пускатися знову шукати роботу, проте вона гірко докоряла собі за слабодухість, виявлену напередодні. І вона вийшла з дому, вирішивши ще раз заглянути до Чікагської опери.

На превелику силу зважилася вона ввійти туди і звернулась до касира з запитанням, де можна побачити директора.

– Директора трупи чи директора театру? – перепитав чепурно вдягнений молодий касир, на якого зовнішність Керрі справила приємне враження.

– Не знаю, – відповіла Керрі, розгубившись.

– Директора театру вам сьогодні не вдасться побачити, – вже від себе пояснив молодик. – Його немає в місті.

Помітивши її збентеження, він додав:

– А в якій справі вам потрібний директор?

– Я хотіла довідатись щодо роботи, – відповіла Керрі.

– В такому разі вам краще звернутись до директора трупи, – порадив він. – Але його теж тепер немає.

– Коли ж він буде? – спитала Керрі, при цих словах раптом відчувши полегкість.

– Десь між одинадцятою і дванадцятою. Буває він також після другої.

Керрі подякувала і хутко вийшла з вестибюля, а молодик стежив за нею крізь бічне віконце своєї роззолоченої клітки.

– Гарненька! – сказав він сам до себе і почав мріяти, ніби він закохав її в себе.

У Великому оперному театрі саме виступала одна з провідних опереткових труп тих часів. Тут Керрі побажала бачити директора трупи. Вона не мала уявлення про те, які незначні повноваження мав цей адміністратор, не знала вона й того, що якби в трупі була вакансія, на неї прислали б актрису з Нью-Йорка.

– Його кабінет нагорі,– сказав їй касир.

У кабінеті директора було кілька осіб. Двоє стояли, спершись на підвіконня, третій розмовляв з добродієм за столом з відкидним верхом – це й був директор. Керрі стурбовано озирнулась по кімнаті, її злякала думка, що доведе-

ться викласти своє прохання перед таким зборищем, а двоє біля вікна уже й так розглядали її дуже пильно.

– Нічого не можу зробити. – говорив директор. – У містера Фромана таке вже правило: нікого стороннього не пускати за куліси. Ні, ні!

Керрі несміливо чекала, стоячи. У кабінеті були стільці, але ніхто не запропонував їй сісти. Відвідувач, з яким розмовляв директор, пішов засмучений, а те світило з поважним виглядом заглибилося в якісь папери, що лежали перед ним, так, ніби це було щось винятково важливе.

– Гаррісе, ви читали сьогодні в «Гералді» про Ната Гудвіна?

– Ні,– відповів той. – А що таке?

– Учора в театрі Гулі він цілу промову виголосив перед публікою. Ви почитайте.

Гарріс підійшов до столу з газетами і почав шукати там номер «Гералда».

– А вам чого? – спитав директор у Керрі, очевидно, вперше помітивши її.

Він подумав, що вона прийшла просити контрамарок.

Керрі зібрала всю свою відвагу – не дуже багато, сказати правду. Вона розуміла, що не має сценічного досвіду, і тому була певна, що їй відмовлять. Така певна, що вирішила удати, ніби шукає тільки поради.

– Чи не можете ви сказати мені, як попасти па сцену?

Зрештою, це був найкращий підхід до справи. Добродієві,

що сидів у кріслі за столом, Керрі сподобалась, а наївність запитання і її поведінка ще більше зацікавили його. Він усміхнувся, усміхнулись і інші двоє, хоч і намагалися приховати свою веселість.

– Не знаю, далебі, що вам сказати, – відповів він, безцеремонно розглядаючи її.– А ви маєте сценічний досвід?

– Дуже невеликий, – відповіла Керрі.– Я брала участь у аматорських спектаклях.

їй хотілось якось підтримати інтерес директора.

– Ви ніколи не вчились на акторку? – провадив той з поважним виглядом, аби справити враження як на Керрі, так і на своїх друзів.

– Ні, сер.

– В такому разі я не знаю, далебі,– відповів він, недбало відхиляючись назад у своєму кріслі перед Керрі, що все стояла. – А чому вам так хочеться на сцену?

Керрі бентежила його зухвалість, проте вона тільки усміхнулась у відповідь на його самовдоволену посмішечку і промовила:

– Треба ж на щось жити.

– Ах, так! – озвався директор, дуже зацікавлений її зовнішністю, і в голові у нього промайнула думка про можливість ближчого знайомства з нею. – Це, безперечно, цілком поважна причина. Але, бачте, річ у тому, що Чікаго не підходяще місце для цього. Вам би слід поїхати в Нью-Йорк, там значно більше шансів. Тут навряд чи можна сподіватися, що вам дадуть хід.

Керрі привітно осміхалась, вдячна за те, що він такий ласкавий, – навіть дає їй поради. Директор помітив її усмішку, але витлумачив її трохи інакше. Він вирішив, що має нагоду для невеличкого флірту.

– Сідайте, – промовив він, присуваючи один із стільців, що стояли обабіч його столу, і стишуючи голос, щоб інші його не чули.

Ті двоє ледве помітно підморгнули один одному.

– Ну, я пішов, Барні! – звернувся один з них до директора, прямуючи до дверей. – Побачимось пізніше.

– Гаразд, – відповів директор.

Другий лишився в кабінеті і удав, що читає газету.

– А скажіть, ви думали про те, які ролі вам би хотілося грати? – вкрадливо спитав директор.

– Ні, ні,– відповіла Керрі.– Для початку я погодилася б на яку завгодно роль.

– Розумію, – промовив він. – Ви живете тут, у місті?

– Так, сер.

Директор дуже ласкаво всміхнувся.

– А ви ніколи не пробували піти в хористки? – спитав він уже зовсім по-дружньому.

Керрі раптом відчула в його поводженні щось неприємне, якусь умисну ввічливість.

– Ні,– відповіла вона.

– З цього починає більшість з тих, хто йде на сцену, – провадив він. – Це прекрасний спосіб набути досвіду.

І втупив у неї приязний, підбадьорливий погляд.

– Я цього не знала, – промовила Керрі.

– Це теж не легко, – провадив він. – Але часом, знаєте, дає добру нагоду. – Потім, ніби щось раптом пригадавши, вийняв годинника і поглянув на нього. – У мене справи о другій годині,– сказав він, – і зараз мені треба піти підобідати. Може, ви не відмовитесь перекусити зі мною? Ми б могли провадити нашу розмову.

– Ой ні! – вигукнула Керрі, одразу збагнувши, куди він хилить. – У мене у самої є справи.

– Дуже шкода! – промовив він, зрозумівши, що діяв

надто поквапно і що Керрі тепер піде. – Заходьте іншим разом. Можливо, я дізнаюся про щось для вас.

– Дякую, – відповіла вона ледь тремтячим голосом і вийшла.

– Гарненька, правда? – зауважив свідок цієї сцени, не вловивши всіх її подробиць.

– Та так собі, нічогенька, – відповів директор, шкодуючи, що справа зірвалася. – Але з неї ніколи б не вийшла акторка. Хіба що хористка, не більше.

Ця маленька пригода відібрала у Керрі охоту звертатись до директора Чікагської опери, однак трохи згодом вона все ж зважилась на це. Він виявився статечнішою людиною: просто заявив, що вакансій ніяких немає і, очевидно, вважав її шукання справою несерйозною.

– Чікаго не місце для початківців, – сказав він. – Краще вам поїхати до Нью-Йорка.

Проте Керрі не заспокоїлась, а побувала ще в театрі Мак-Вікера, де їй нікого не вдалося розшукати. Там давали «Стару садибу», але тієї людини, до якої її направили, не можна було знайти.

Ці походеньки забрали час до четвертої години, і, нарешті, вона зовсім стомилась і повернулася додому. Керрі казала собі, що треба шукати далі, одначе результати були поки що надто невтішні. Сівши в конку, вона за три чверті години була вже на Огден-сквері, але вирішила доїхати до поштамту Західної сторони, куди надходили листи (від Герствуда. Там її чекав лист, написаний у суботу; вона розірвала конверт і прочитала листа, охоплена суперечливими почуттями. Лист був сповнений таким теплом, в ньому бриніла така скарга на те, що Керрі не прийшла на побачення і потім не обзивалася до нього, що вона навіть відчула жаль до Герствуда. Він, безумовно, кохає її. Все лихо в тому, що він насмілився закохатися, бувши одруженим… Керрі вирішила, що такий лист заслуговує на відповідь. Вона напише йому, що їй усе відомо і що вона обурена його обманом. Вона йому скаже, що між ними все скінчено.

Удома Керрі одразу зайнялася складанням цього листа, і це забрало в неї чимало часу. Завдання було нелегке.

«Навряд чи треба пояснювати Вам, чому я не прийшла, писала вона між іншим. – Як Ви могли так обдурити мене? Невже Ви ще сподіваєтесь, що я схочу ще знатися з Вами? Нізащо в світі! О, як могли Ви так обійтися зі мною! – додала вона в нестримному пориві.– Ви не можете собі уявити, якого болю ви мені завдали! Бажаю Вам швидше забути своє захоплення. Ми ніколи більше не повинні зустрічатися. Прощайте».

Уранці Керрі вийшла з дому, захопивши листа, і на розі нерішуче опустила його в поштову скриньку, не певна, чи слід це робити. Потім сіла в конку і поїхала до міста.

В універсальних магазинах був мертвий сезон, проте чепурну і привабливу молоду жінку приймали куди уважніше, ніж звичайних прохачок. Їй ставили все ті ж самі, уже відомі їй запитання:

– Що ви вмієте робити? Чи доводилось вам працювати в роздрібному магазині? Чи маєте якийсь досвід?

У «Ярмарку», у «Сі і К°» і в усіх інших великих магазинах було те ж саме. Зараз мертвий сезон, її просять навідатися пізніше, можливо, вона буде їм потрібна.

Повернувшись додому надвечір, стомлена й розчарована, Керрі виявила, що без неї приходив Друе. Зникли його парасолька і літнє пальто. Їй здалося, що бракує ще й інших речей, але вона не була цього певна. У всякому разі, він не все забрав.

Він, певне, кинув її назовсім. Що ж їй тепер робити? Мине ще день-два, і їй знов, як колись, доведеться самій боротись з усім світом. Знов вона обшарпається… Керрі склала руки і притиснула їх до грудей своїм звичним жестом. Великі сльозини набігли на очі і покотились по щоках. Вона була самотня, така самотня…

Друе справді приходив, але з зовсім іншими намірами, ніж уявлялося Керрі. Він мав надію, що застане її, і думав сказати, що хоче забрати решту свого одягу, а потім, до відходу, помиритись з нею.

А тому, прийшовши і розчаровано переконавшись, що Керрі нема дома, він почав длятися в кімнатах, сподіваючись, що вона десь поблизу і скоро повернеться. Він весь час прислухався, чи не почує її кроків на сходах.

Він хотів удати, ніби тільки-но ввійшов і збентежений тим, що вона його застала. Потім він сказав би, що йому потрібний його одяг, а тим часом з’ясував би, як стоять справи.

Та хоч скільки він чекав, Керрі не приходила. Він покинув нишпорити по шухлядах, сподіваючись, що вона ось-ось повернеться; підійшовши до вікна, він довго дивився з нього, потім сів у крісло-гойдалку. Керрі все не було. Він почав нервуватись, закурив сигару. Потім став ходити туди й сюди по кімнаті. Знов визирнувши у вікно, звернув увагу на хмари, що облягли небо. Тоді пригадав, що на третю в нього призначене ділове побачення і вирішив, що, мабуть, чекати далі не варто. Він узяв своє літнє пальто й парасольку, сподіваючись, що це налякає її. Завтра він прийде за іншими речами і побачить, як стоять справи.

І він пішов до дверей, щиро шкодуючи, що не застав її. На стіні висів невеличкий портрет Керрі – вона була в жакетику, його першому подарунку, і личко її виглядало трохи смутніше, ніж останнім часом. Щиро зворушений, він заглянув у ці смутні очі з незвичайним для нього ніжним почуттям.

– Недобре ти зі мною вчинила, Кед, – промовив він, немов звертаючись до неї самої.