Текст книги "Сестра Керрі"

Автор книги: Теодор Драйзер

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 32 страниц)

– Капітан – молодчага, правда? – сказав той, що стояв попереду Герствуда, маленький, безталанний, зігнутий горем чоловічок, якого доля, мабуть, переслідувала все життя.

– Еге ж, – байдуже погодився Герствуд.

– Ох, скільки ще там народу лишається, – промовив інший чоловік, що стояв трохи далі. Він висунувся і оглянув тих, за яких капітан ще просив.

– Так, сьогодні понад сотню буде, – відповів ще хтось.

– Подивіться лишень на отого, в екіпажі! – озвався третій.

Біля них спинився екіпаж. Добродій у смокінгу простяг банкноту капітанові, який спокійно подякував і знов повернувся до своїх опіканців. Усі шиї витяглись услід екіпажеві, що вже рушив далі, а очі були прикуті до діамантової шпильки, що сяяла на крохмальній манишці пасажира. Навіть цікаві навколо шанобливо притихли.

– Це дасть постіль ще дев’ятьом, – казав тим часом капітан, відлічуючи якраз стількох бездомних. – Переходьте туди! Ну от, тепер залишилось тільки семеро. Мені потрібно дванадцять центів.

Гроші надходили повільно. Натовп почав помалу танути, і скоро від нього лишилася жменька. П’ята авеню зовсім спорожніла, тільки зрідка на ній з’являвся випадковий екіпаж або перехожий. По Бродвею теж проходили лиш поодинокі постаті. Лише час від часу хтось спинявся, помітивши купку людей, подавав капітанові монету і йшов своєю дорогою.

Але капітан з незмінною рішучістю просив далі, повільно кидаючи скупі слова і тримаючись так упевнено, ніби про невдачу не могло бути й мови.

– Поспішіть же! Не можу ж я лишатись тут цілу ніч. Ці люди стомились і змерзли. Хто-небудь дайте мені чотири центи.

Якусь часину він зовсім нічого не говорив. Йому подавали гроші, і за кожними дванадцятьма центами він відділяв одного чоловіка, переводячи його в другий ряд. Потім знову починав крокувати туди й сюди, втупивши погляд у землю.

Публіка з театрів роз’їхалась. Згасли світлові реклами. Годинник вибив одинадцять. Минуло ще півгодини, і біля капітана зосталось тільки двоє.

– Поспішіть же! – гукнув він, звертаючись до кількох цікавих. – Ще вісімнадцять центів, і тоді всі влаштовані на ніч. Вісімнадцять центів! Шість я вже маю. Хто-небудь, дайте мені ці гроші. Не забудьте, мені ще треба сьогодні добратись у Бруклін! Але спершу я повинен відвести на місце цих людей і влаштувати їх на ніч. Вісімнадцять центів!

Ніхто не відповідав. Капітан усе ходив туди й сюди, опустивши очі й час від часу проказуючи стиха:

– Вісімнадцять центів!

Здавалось, ця нікчемна сума мала надовго відтягти сподіване завершення всієї справи. Герствуд, трохи підтримуваний довгим рядом людей, у якому він стояв, почував таку кволість, що насилу тамував стогін, готовий вирватися з грудей.

Нарешті на П’ятій авеню почулося шелестіння шовкової спідниці, і з’явилась дама в розкішній накидці, що поверталася з театру у супроводі свого кавалера. Герствуд стежив за нею стомленим поглядом, згадуючи і Керрі в її новому становищі, і той час, коли він так само супроводив свою дружину.

Дама тим часом озирнулась, помітила незвичайне зборисько і послала туди свого супутника. Він підійшов з банкнотою в руках, стрункий, елегантний.

– Ось візьміть! – сказав він.

– Дякую, – відповів капітан і обернувся до двох бездомних, які ще лишались біля нього. – Тепер у нас дещо зостанеться й на завтра, – додав він.

Тоді він поставив у ряд останніх і пішов наперед, лічачи колону.

– Сто тридцять сім! – оголосив він. – Ну, хлопці, тепер шикуйтесь! Вирівняйтесь ви там! Тепер уже недовго лишилось. Кріпіться!

Він став на чолі колони і скомандував:

– Вперед!

Герствуд рушив разом з усіма. Довгою, звивистою вервечкою потяглись вони через П’яту авеню й Медісон-сквер, потім на схід по Двадцять третій вулиці і по Третій авеню. Спізнілі перехожі й гультяї зупинялись і дивились їм услід. Полісмени, що балакали, зійшовшись десь на перехресті, проводжали їх байдужим поглядом або кивали поводиреві, якого вже не раз бачили. По Третій авеню вони йшли досить довго і нарешті досягли нічліжного дому на Восьмій вулиці, що, здавалось, був зачинений на ніч. Проте їх там чекали.

Вони стояли на темній вулиці, поки капітан домовлявся, ввійшовши в дім. Потім двері широко розчинились, і їм гукнули:

– Гайда сюди!

Хтось пішов уперед, показуючи кімнати; затримуватись і розшукувати ключі не довелось. З останніх сил видираючись нагору рипучими сходами, Герствуд озирнувся і побачив капітана: той ще стояв і пильнував, поки не ввійшли всі до одного. Тоді він загорнувся у свій плащ і зник у пітьмі.

– Довго я так не витримаю! – промовив Герствуд, скривившись від тупого болю в ногах і сідаючи на жалюгідне ліжко в малесенькій темній комірчині, відведеній йому. – Треба щось з’їсти, або я вмру!

РОЗДІЛ ХLVI

Скаламучені води

Якось увечері, коли спектакль уже закінчився (це було незабаром після повернення в Нью-Йорк), Керрі довершувала свій туалет, збираючись іти з театру. Раптом вона почула якийсь гомін біля входу за куліси. Знайомий голос говорив:

– Тихо, тихо! Мені треба побачити міс Маденда.

– То пошліть їй свою картку.

– Та годі вам! Ось маєте.

Півдолара перейшло з рук у руки, і хтось постукав у двері її акторської прибиральні.

Керрі відчинила.

– Ба! – вигукнув Друе. – Оце-то так! Ну як живеш, Керрі? Я одразу ж упізнав тебе, щойно побачив!

Керрі відступила на крок, чекаючи, що зараз почнеться дуже неприємна розмова.

– Невже ти навіть не хочеш подати мені руку? Яка ж ти чарівна! Боже мій, дай же свою рученьку!

Керрі, всміхаючись, власне, тільки через його безмежну добродушність, простягла йому руку. Він постарішав, але загалом майже не змінився. Та ж елегантність, та ж кремезна постать і рожеві щоки.

– Цей чолов’яга біля дверей не хотів мене пускати, доки я його не підмазав. Я був певен, що це ти, так, я знав! Але ж і пішла ти вгору! І граєш добре. Я так і знав, що це буде. Я випадково проходив сьогодні повз ваш театр і вирішив зазирнути. Я бачив твоє ім’я на афіші, але пригадав його тільки в ту мить, коли ти вийшла на сцену. Тоді мені одразу сяйнуло, що це ти. Я мало не впав! Це ж те саме ім’я, під яким ти тоді виступала в Чікаго, правда ж?

– Так, – лагідно відповіла Керрі, розгубившись перед його самовпевненістю.

– Я одразу впізнав тебе, щойно побачив. Ну, розкажи ж, як ти жила весь цей час?

– О, дуже добре, – відповіла Керрі, ще ніяк не можучи опам’ятатись від такої несподіваної атаки. – Ну, а ти як?

– Я? Чудово. Я тепер тут живу.

– Невже? – промовила Керрі.

– Так, я вже півроку в Нью-Йорку. Я тепер завідую тут філією нашої фірми.

– Ну, що ж, це дуже добре.

– А ти коли пішла на сцену? – поцікавився Друе.

– Та вже років зо три.

– Та невже? Ну, а я про це вперше чую. Але я знав, що так воно буде. Я ж завжди казав тобі, що ти чудово граєш – ти пригадуєш?

Керрі усміхнулась.

– Так, ти казав, – потвердила вона.

– Але як же ти розквітла! Я ще ніколи в житті не бачив, щоб хто-небудь так погарнішав. Ти навіть ніби трохи вища, ніж була.

– Я? Справді, я, мабуть, трохи й підросла.

Друе оглянув її сукню, потім перевів погляд на волосся, увінчане кокетливим капелюшком, потім зазирнув їй у очі, які ніяк не хотіли зустрічатись з його очима. Видно було, що він сподівається відновити давню приязнь негайно і на тих самих засадах.

– Слухай, – сказав він, бачачи, що вона бере в руки сумочку, збираючись іти, – я хочу, щоби ти зі мною сьогодні повечеряла, добре? Тут зі мною ще один приятель, він чекає.

– О ні, я не можу, – відповіла Керрі.– У всякому разі, не сьогодні. У мене завтра вранці репетиція.

– Та бог з нею, з репетицією! Ходімо повечеряєм! Приятеля можна буде зараз вирядити. Мені так хочеться побалакати з тобою по щирості.

– Ні, ні, я не можу, – рішуче сказала Керрі.– І не проси. Я ніколи не вечеряю так пізно.

– Ну, то просто поговоримо.

– Тільки не сьогодні,– похитала вона головою. – Поговоримо іншим разом.

Вона помітила, що по його обличчю промайнула ніби тінь; він, очевидно, починав розуміти, що колишнього не вернеш. Добросердій Керрі стало шкода – нащо його кривдити, він же завжди був такий ласкавий з нею.

– Приходь завтра до мене в готель, – сказала вона, пом’якшуючи відмову. – Пообідаємо разом.

– Гаразд, – погодився Друе зраділо. – А де ж ти живеш?

– У готелі «Уолдорф», – сказала вона, називаючи недавно споруджений фешенебельний готель.

– О котрій годині?

– Ну, скажімо, о третій, – промовила Керрі приязно.

Назавтра Друе прийшов, але Керрі зовсім не раділа, чекаючи його. Та коли він з’явився, як завжди по-своєму вродливий і в найблагодушнішому настрої, її побоювання, що обід цей буде їй неприємний, зникли. Друе був балакучий, як і давніше.

– А цей готель, я бачу, шикарний, правда? – такі були його перші слова.

– Авжеж, – відповіла Керрі.

Людина безпосередня й егоцентрична, він одразу ж почав докладно розповідати про свою кар’єру.

– Я незабаром відкрию власне діло, – заявив він між іншим. – Я можу одержати кредит на двісті тисяч доларів.

Керрі приязно слухала його,

– Скажи, – спитав він раптом, – а де ж тепер Герствуд?

Керрі ледь почервоніла.

– Десь, мабуть, тут, у Нью-Йорку, – промовила вона. – Але я його вже давно не бачила.

Друе на якусь мить замислився. Він не був певний, чи не відіграє й тепер колишній управитель бару важливої ролі в житті Керрі. Вій сподівався, що це не так, а слова Керрі зовсім його заспокоїли. Очевидно, Керрі розв’язалась з ним, подумав Друе, та цього й треба було чекати.

– Це завше велика хиба, коли хто таке зробить, як той Герствуд, – зауважив він.

– Яке це – таке? – спитала Керрі, і гадки не маючи, що зараз почує.

– Та хіба ти не знаєш? – відповів Друе і махнув рукою: мовляв, не прикидайся, ніби не розумієш.

– Ні, нічого я не знаю, – заперечила Керрі.– Про що ти кажеш?

– Ну, та історія в Чікаго… коли він поїхав звідти.

– Я не знаю, про що це ти, – повторила Керрі.

Невже він міг так нечемно натякати на втечу Герствуда з нею?

– Отаке! – недовірливо промовив Друе. – Хіба ж ти не знала, що, від’їжджаючи, він забрав з собою десять тисяч доларів?

– Що?! – вигукнула Керрі,– Ти хочеш сказати, що він украв гроші?

– Як же так, – промовив Друе, спантеличений її тоном. – Виходить, ти цього не знала?

– Та ні ж, – відповіла Керрі,– звичайно, не знала.

– Оце дивина, – сказав Друе. – Але ж це справді так. Усі газети про це писали.

– Скільки він узяв, ти кажеш? – спитала Керрі.

– Десять тисяч доларів. Правда, я чув, що більшу частину грошей він потім одіслав назад.

Керрі втупила розгублений погляд у розкішний килим. Усі минулі роки після її змушеної втечі постали перед нею раптом у зовсім новому світлі. Пригадалися їй сотні дрібниць, що потверджували справедливість цього. їй також спало на думку, що він узяв ці гроші заради неї. Замість ненависті до нього в її душі зродилося щось подібне до жалю. Бідолашний! Як це мусило гнітити його весь час…

А Друе, підігрівшись обідом і вином, розніжився і уявив, що успішно завойовує колишню прихильність Керрі. Йому вже здавалось, що не важко буде знову ввійти в її життя, хоч вона й високо залетіла. «Ах, оце щастя! – думав він. – Яка ж вона вродлива, яка елегантна, яка славетна!» Тепер, у блиску своєї сценічної кар’єри, в обставі розкішного готелю, вона була для нього жадана, як ніколи.

– А пам’ятаєш, як ти нервувалась тоді, в залі Евері? – спитав він.

На спогад про це Керрі усміхнулась.

– Мені не доводилось бачити, щоб хтось грав так, як ти в той вечір, Кед, – додав він, спираючись ліктем об стіл. – І я тоді був певен, що ми з тобою любенько житимемо й далі.

– Не треба так говорити, – ледь холодно спинила його Керрі.

– Невже ти не дозволяєш мені сказати тобі…

– Ні,– відповіла вона підводячись. – До того ж мені вже час збиратись у театр. Я мушу покинути тебе. Ходім!

– О, зажди ще хвилинку, – благав Друе. – Ти ще маєш час!

– Ні,– лагідно промовила Керрі.

Друе неохоче підвівся з-за розкішного столу і пішов слідом за нею. Він провів її до ліфта і спитав:

– Коли ж я побачу тебе знов?

– Та коли-небудь побачимось, – відповіла Керрі.– Я лишатимусь у Нью-Йорку ціле літо. На все добре!

Дверцята ліфта розчинились.

– До побачення! – відгукнувся Друе.

Шелестячи сукнею, вона зникла у ліфті.

Він пройшовся по вестибюлю зажурений – його давнє жадання ожило з новою силою. Вона була тепер така далека від нього! Весела й пишна публіка нагадувала про неї. Він вирішив, що вона суворо до нього поставилась.

Керрі ж займали зовсім інші думки.

Саме в цей вечір вона проїхала повз Герствуда, що чекав її біля «Казино», і не помітила його.

Другого вечора, ідучи до театру, вона зустрілася з ним лице в лице. Він знову чекав, знесилений як ніколи, але сповнений рішучості побачитися з нею, навіть якби для цього довелось послати їй записку. Спочатку вона не впізнала його в цій обшарпаній, жалюгідній постаті. Вона злякалась, коли до неї раптом підступив якийсь голодний жебрак.

– Керрі,– мовив він майже пошепки, – я б хотів сказати тобі кілька слів.

Керрі повернулась і одразу впізнала його. Якщо в її серці ще жевріло якесь лихе почуття проти нього, воно вмить згасло. Але вона не забула і того, що сказав їй Друе про вкрадені гроші.

– Боже мій, Джордже! – промовила вона. – Що з тобою?

– Я був хворий, – відповів він. – Оце тільки вийшов з лікарні. Ради бога, дай мені трохи грошей, прошу тебе!

– Так, так, – вимовила Керрі тремтячими губами, насилу стримуючи плач. – Але що ж це з тобою?

Вона розкрила сумочку і вийняла все, що там було – один п’ятидоларовий і два дводоларових папірці.

– Я ж кажу, що був хворий, – відповів він дражливо.

Нелегко було йому приймати допомогу з цих рук.

– Ось на, – промовила вона. – Це все, що я маю при собі.

– Гаразд, – відповів він стиха. – Коли-небудь віддам.

Керрі стояла і дивилась на нього, а перехожі озирались на неї. Вона ніяковіла під поглядами сторонніх, ніяковів і Герствуд.

– Чом же ти все-таки не хочеш мені сказати, що з тобою? – знов спитала вона, просто не знаючи, що їй робити. – Де ти живеш?

– О, у мене є кімната в Бауері,– відповів він. – Тут не місце про все це розповідати. Тепер у мене все гаразд!

Його явно дратували ці її щирі розпити, – занадто ласкавіша була доля до неї.

– Краще йди в театр, – мовив він, – я дуже тобі вдячний і більше не набридатиму.

Вона хотіла щось відповісти, але він відвернувся і почвалав далі.

Багато днів минуло, поки це видиво почало поступово бліднути і перестало гнітити її душу. Друе приходив знову, але цього разу навіть не зміг її побачити. Вона вважала його залицяння недоречним.

– Мене немає дома, – відповідала вона служникові.

І взагалі її спокійна, стримана й трохи відлюдна вдача аж дивувала, а отже й інтригувала навіть широку публіку.

Незабаром дирекція вирішила організувати гастрольну подорож у Лондон. Другий літній сезон у Нью-Йорку не обіцяв великих прибутків.

– Як ви дивитесь на те, щоб спробувати завоювати Лондон? – спитав її якось антрепренер.

– Може статись якраз навпаки, – відповіла Керрі.

– Ми, мабуть, виїдемо в липні,– сказав він на це.

Поспішне готування до від’їзду зайняло всі думки, і згадка про Герствуда розвіялась. І він, і Друе лише випадково дізнались про те, що її вже нема в Нью-Йорку. Друе якось зайшов і, почувши, що вона поїхала, не міг стримати вигуку розчарування. Він постояв у вестибюлі, покусуючи кінчики вусів, і, нарешті, дійшов висновку, що минулому немає вороття.

«Та не варто й шкодувати», – потішав він себе, але в глибині душі почував інше.

Герствуд сяк-так перебувався все довге літо й осінь. Один місяць він займав місце швейцара в якомусь танцювальному залі. Потім знову жебрав, часто голодував, часто ночував у парку. Так минуло ще багато днів. Доведений до краю голодом, він звертався по допомогу до доброчинних установ, скрізь, куди тільки міг. Серед зими Керрі повернулася в Нью-Йорк і виступала на Бродвеї в новій п’єсі, але Герствуд нічого не знав про це. Кілька тижнів уже блукав він по місту з простягнутою рукою, в той час як вогненні літери щовечора палали над веселим натовпом, закликаючи подивитись на неї. Друе бачив рекламу, але більше не пробував побачитися з Керрі.

Десь у цей же час повернувся до Нью-Йорка і Еймс. Його справи на Заході посувались успішно, і тепер він відкрив лабораторію на вулиці Вустер. З Керрі він, звичайно, зустрівся у місіс Венс, але ця зустріч не схвилювала їх. Він вважав, що вона й досі живе з Герствудом, і тільки згодом дізнався про свою помилку. Не знаючи подробиць, він і далі удавав, ніби йому нічого не відомо, і не порушував цієї теми.

Еймс і місіс Венс пішли подивитись на нову оперету з участю Керрі; свої враження він висловив з властивою йому одвертістю.

– Їй не місце в цьому театрі,– сказав він. – По-моєму, вона здатна на краще.

Одного разу вони випадково зустрілись у Венсів, і між ними почалася дружня розмова. Керрі й сама не могла б сказати, чому вона більше не почуває давнього палкого інтересу до нього. Причина, безперечно, була та, що раніше він втілював щось таке, чаго вона не мала; але вона цього не усвідомлювала. Успіх навіяв їй переконання, що тепер він повинен бути про неї вищої думки. Насправді ж її маленька слава, створена газетами, в його очах не мала ніякої ціни. Він вважав, що вона могла б піднятися значно вище.

– Ну що ж, ви так і не пішли у драму? – сказав він, пригадуючи, що вона колись виявляла інтерес саме до цієї галузі сценічного мистецтва.

– Ні,– відповіла вона. – Поки що – ні.

Він так подивився на неї, що вона одразу зрозуміла: він вважає це її помилкою. І те спонукало її додати:

– Але я думаю про це.

– По-моєму, вам слід про це подумати. При ваших нахилах вам місце в драматичному театрі.

Її дуже здивувало, що він говорить про її нахили. Невже він так добре її розуміє?

– Чому ви такої думки? – спитала вона.

– Бачте, – відповів він, – наскільки я можу судити, ви вдачею співчутливі.

Керрі всміхнулась і злегка почервоніла. Чистота його думок і незвичайна одвертість розбудили в ній тепліше почуття до нього. Поклик ідеалу знов знайшов відгук у її серці.

– Я й сама не знаю, – відповіла вона, хоч і не могла приховати, що їй це дуже приємно чути.

– Я бачив вас на сцені,– додав він. – Ви граєте дуже добре.

– Я рада, що вам сподобалось.

– Дуже добре, – повторив він, – як для оперетхт.

Розмова на цьому закінчилась – щось перебило її. Але згодом вони мали змогу її продовжити. Після обіду Еймс сидів у кутку кімнати, втупивши погляд у підлогу, а Керрі ввійшла ще з кимсь із гостей. Уперта праця поклала на ното обличчя тінь утоми. Керрі й сама не могла б сказати, шо їй так подобалося в цьому обличчі.

– Самі? – промовила вона, звертаючись до нього.

– Я слухав музику.

– Я зараз повернусь, – сказала, виходячи, супутниця Керрі, яка не бачила у ньому винахідникові нічого цікавого.

Вона стояла перед ним, а він звів очі і глянув їй у лице.

– Правда, яка зворушлива мелодія? – спитав він, ще прислухаючись.

– О, дуже! – відповіла вона, теж прислухавшись і відчувши красу того, на що він звернув її увагу.

– Сідайте, – промовив він і присунув сусіднє крісло.

Кілька хвилин вони слухали мовчки, охоплені тим самим почуттям, тільки що в Керрі від нього аж серце затрепетало. Музика глибоко чарувала її, як і в давні дні.

– Не знаю, чим це пояснити, – заговорила вона, почуваючи, як у її душі пробуджується незбагненне тоскне жадання, – але музика завжди якось дивно впливає на мене, мені хочеться чогось такого… я…

– Так, – промовив він, – я це розумію.

Він раптом звернув увагу на те, як безпосередньо й одверто висловлює вона свої почуття.

– Не треба сумувати, – сказав він їй.

Він замислився, потім знов заговорив, нібито про інше, але й ті його слова були співзвучні їхньому настроєві.

– На світі є багато такого, чого нам хочеться, але, на жаль, не можна гнатися за всім одразу. І нічого не поможе ламати руки і побиватись за недосяжним.

Музика замовкла, він підвівся і тепер стояв перед Керрі.

– Чом ви не вступите до доброго, серйозного драматичного театру? – спитав він, допитливо дивлячись на неї, немов вивчаючи.

Ці великі, щирі очі, ледь болісний вираз уст підтверджували його думку.

– Може, я так і зроблю, – відповіла вона.

– Ваше місце там, – додав він.

– Ви гадаєте?

– Так, – відповів він. – Я цього певен. Ви, мабуть, і самі того не знаєте, але в вас є щось таке, ніби ви створені для драми; надто ж це позначається в очах і в лініях уст.

Керрі була в захваті. В ту мить вона забула про свою самотність. Ось коли вона діждалась хвали розумної і проникливої.

– Саме в очах і в лініях уст, – повторив він замислено. – * Пригадую, коли я побачив вас уперше, я одразу подумав, що у вас якісь незвичайні уста. Мені здалось, що ви зараз заплачете.

– Як дивно, – промовила Керрі, зворушена й захоплена його словами.

Ось чого завжди жадало її серце!

– Потім я помітив, що це ваш природний вираз, а сьогодні я знову звернув на це увагу. На очі ваші теж часом

набігає якась тінь, і вона ще побільшує це враження. Це, мабуть, тому, що вони в вас такі глибокі.

До краю схвильована, Керрі дивилась йому просто в обличчя.

– Ви, мабуть, і самі не усвідомлюєте цього, – додав він.

Вона відвела погляд, щаслива чути це все від нього. Їй хотілося справджувати ті почуття, що відбиваються на її обличчі. А це відкривало шлях для нових прагнень.

Отже, Керрі мала про що думати до наступної зустрічі з ним через кілька тижнів. Ця розмова показала їй, що вона віддалилася і все далі віддаляється від того ідеалу, який володів її душею під час спектаклю в залі Евері і довго ще потім. Як же це сталось, що вона втратила його?

– Я знаю, чому ви повинні мати успіх, якби вам дати драматичнішу роль, – сказав їй Еймс цього разу. – Я це простежив і…

– Що саме? – спитала Керрі.

– Бачте, – сказав він таким тоном, як говорить людина, задоволена тим, що розгадала важку загадку, – справа в тому, що ваше обличчя яскраво відбиває найрозмаїтіші почуття. Те ж саме враження справляє зворушлива пісня або картина. Це щось таке, що люди люблять спостерігати, бо це є природне відбиття їхніх почуттів і прагнень.

Керрі дивилась на нього, не зовсім розуміючи.

– Люди завжди прагнуть висловити свої почуття, – провадив він. – Але більшість їх нездатна до цього. Вони покладають це на інших. Для цього й існує талант. Один висловлює за них їхні бажання в музиці, другий – у поезії, третій – на сцені. Часом природа обдаровує цією здатністю обличчя, роблячи його виразником усіх людських прагнепь. Саме це і сталося з вами.

Говорячи, Еймс дивився на неї, і цей погляд допоміг їй зрозуміти суть його слів. У всякому разі, вона збагнула основне: що її обличчя здатне висловлювати жадання всіх людей. І була щаслива це чути. Але він додав ще:

– Це накладає на вас нелегкий обов’язок. Сталося так, що ви маєте цю рису. Це не є ваша заслуга, тобто я хочу сказати, що ви могли б і не мати її. Ви нічим не заплатили за неї. Але, оскільки ви її маєте, ваш обов’язок – не занедбати її.

– Як саме? – спитала Керрі.

– По-моєму, ви повинні присвятити себе драматичному мистецтву. У вас стільки почуття і такий мелодійний голос. Створіть із цього цінність для інших. Тоді ваші здібності не пропадуть.

Останнього Kepi не зрозуміла. З усього ж іншого їй стало ясно, що її успіх в опереті не вартий нічого або майже нічого.

– Я вас не розумію, – промовила вона.

– Ось що я хочу сказати. Ця ваша особливість виявляється у ваших очах, в лініях уст і, звичайно, у вашій вдачі. Але знайте, – ви можете все це втратити. Якщо ви перестанете на це зважати і житимете для себе самої, для задоволення своїх бажань, ви втратите свій талант дуже швидко. З очей ваших зникне цей особливий вираз. Зміняться уста. Зникне і ваше сценічне обдарування. Вам, може, здаватиметься, що це не так, але ви втратите ці дари. Природа подбає про це!

Він так прагнув сприяти розвиткові всякого доброго паростка, що часом у своїх проповідях доходив до пафосу. Щось у Керрі зачіпало якісь струни в його душі. Йому хотілося розворушити її.

– Так, я це знаю, – промовила вона задумливо, почуваючи себе і справді трохи винною.

– Бувши вами, я б змінив амплуа, – сказав він.

Ця розмова зовсім збурила її душу, як камінь збаламучує тихі води. Цілими днями стурбовані думи порушували її спокій у кріслі-гойдалці.

– Я, мабуть, уже недовго залишатимусь у опереті,– сказала вона якось Лолі.

– Чому ж це? – здивувалась та.

– Я думаю, що зуміла б домогтись більшого успіху в серйозній п’єсі.

– Як це тобі спало на думку?

– Не знаю, – відповіла Керрі.– Мені так завжди здавалось.

Але все ж вона не робила ніяких кроків у цьому напрямі, а тільки журилась. Довгий шлях вів до цього вищого ступеня – чи, може, так тільки здавалось? – а її оточував такий комфорт. І тому вона лишалась бездіяльна і віддавалась тоскному жаданню.