Текст книги "Долина Єдиної Дороги"

Автор книги: Тарас Микітчак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 21 страниц)

Досі Болітник і не уявляв, що на конях можна їздити верхи. У долині верхи їздили хіба що малі діти, та й то на свинях. До гнізда на спині коня приторочені дивні предмети, які відразу нагадали Чисторосові могилу велета, яку відкопав Цвірко Травник. Та й сам вершник міг бути схожим на велета, похованого в тій древній могилі. Рани коня наводили на думку про лісових демонів, які часто згадувалися в казках і деяких родових книгах. Хто б іще міг напасти на таких грізних супротивників, як не містичні жителі лісової гущавини?

Хоча і кінь, і його наїзник були ледь живі від утоми, Чисторос і Рибохвостик застукотіли зубами від переляку. Метал, темні барви обладунків вершника й чорна, як сажа, масть коня лякали й моторошним холодом стискали серця доріжан.

Коли дивна пара порівнялася з кущами, де ховалися діти, вершник захрипів, його пальці розтиснулися, відпускаючи гриву і шкіряний пасок-поводок. Чужинець раптом перехилився з гнізда й упав на Дорогу. Кінь чорною хмарою зупинився над ним, втягуючи повітря м’ясистими сірими ніздрями. Аж тепер доріжани збагнули, що вершник був не тільки втомленим, а й важко пораненим.

Чисторос нарешті відпустив руку Рибохвостика й підвівся на повен зріст. Він розумів, що зобов’язаний допомогти цьому нещасному чужинцеві, ким би той не був. Моряна засмикала його за сорочку:

– Ти куди? Це ж, напевно, демон!

– Ми ж його не залишимо лежати на дорозі?! – і малодоріжник пішов до пораненого. Дівчина мовчки рушила за ним.

Чужинець лежав навзнак на спині. Від падіння густа металева сітка, що досі прикривала його обличчя, відкинулась і доріжани побачили красиве чоловіче обличчя. Його риси здавалися дещо дивними, але в них не було нічого потворного. Навпаки – чужинець вражав величною, якоюсь надприродною красою, незважаючи на синяву під очима, синці й почорнілі від струпів губи. Прямий ніс, великі очі з довгими, як у волів, віями, горбкуваті густі й вузенькі брови, скуйовджене жорстке волосся кольору воронового крила вибивалося з-під сталевого ковпака, видовжений овал обличчя – все це робило чужинця геть не схожим на доріжан. До того ж, його шкіра мала відтінок коричневого золота.

Зрозуміло одне – цей велетень не міг бути з Долини Єдиної Дороги, а приїхав з якогось іншого краю. Щоб він міг хоч щось розповісти про свою батьківщину і про Заземелля, його слід привести до тями й відвести до Подорожнього, де місцеві травники зможуть залікувати його рани й поставити на ноги.

Кінь став на коліно й виставив одну ногу вбік, ніби запрошуючи сідати на себе.

– Допоможи, ми повинні затягти цього чоловіка коневі на спину, – Чисторос почав піднімати чужинця, проте це виявилось справою нелегкою: сам лише панцир вершника важив, мабуть, як сам Болітник. Разом із Рибохвостиком, яка врешті наважилась торкнутися до невідомого лісового мандрівника, вони ледве витягнули вершника на коня. Віддихавшись, хлопець узяв коня за поводок, і всі троє рушили до Подорожнього.

– Ось тобі й ліс! – прошепотіла Рибохвостик, досі ловлячи дрижаки від страху.

16

Пройшло кілька днів після ярмарку в Подорожньому.

Чужинця перевезли у Велике Доріжнє, де його лікувала травничка Арніка, найвідоміша знахарка долини. Поранений так і не приходив до тями. Його чоло пашіло вогнем, а по тілу текли ріки холодного поту. Коли з нього стягнули металеві лати, виявилося, що він нічим не відрізняється від доріжан. Тільки-от чужинець був на три долоні вищий за місцевих жителів і вражав широчезними плечима й чітко окресленими м’язами. У нього було кілька дрібних ран на передпліччях, стегнах, ногах і глибока рана під лівою ключицею. Усім, хто її бачив, вона здавалася жахливою дірою, з якою неможливо вижити. Крім того, незважаючи на міцну статуру, поранений виглядав надзвичайно виснаженим. Очевидно, він довго мандрував без їжі.

Поява вершника вразила уяву долинян. Усі тільки й говорили про нього. Не дивно, адже його присутність означала існування інших заселених країв. Щоправда, дехто стверджував, що він походить від тих доріжан, які колись зникли в лісі, проте їм ніхто не вірив. Поширилось припущення, що вершник – виходець із райських земель Небесного Бога, хоч він зовсім не був схожим на осяйного світлоносного посланця небес. Багатьох вразила могутня статура прибульця. Всі чудово розуміли, що якби його народ мав якісь ворожі наміри щодо доріжан, то жителям долини було б непереливки.

Бабуся Арніка використовувала все своє вміння. Мабуть, саме завдяки їй поранений досі жив і навіть виглядав трохи краще, ніж кілька днів тому. Його рани, обкладені мазями з гірських лишайників, перестали гноїтися, та лихоманка не відступала.

Арніка Травник жила сама, бо замолоду весь свій час присвячувала травам і не звертала уваги на чоловіків. Боячись залишитися наодинці зі здорованем, коли той отямиться, вона просила доріжан приходити посидіти з нею. Від охочих не було відбою – усім хотілося хоч трохи побути коло незвичного чоловіка. Крім того, Велике Доріжнє розташоване майже посередині долини, тож до Арнічиної хатки сходилися гості з усіх поселень. Особливо часто приходив старий Ліводверник Вересковий із Чисторосом Болітником та Рибохвостик Моряна з братами.

На четвертий день гарячка в чужинця почала спадати. Коли Арніка зі своєю подругою Сливодавкою прийшли під вечір годувати хворого, то завмерли на порозі – велетень сидів на ліжку й дивився на них. Коли Арніка зустрілася поглядом з його холодними, сталевого кольору очима, то від переляку випустила з рук горщика з гороховою зупою. Їй здалося, що вона подивилася в очі демона.

– Де мій кінь? Він живий і здоровий? – запитав чужинець. Говорив він майже по-доріжанському, тільки трохи різкіше й дуже гортанно. Жінкам здалося, що поранений не просто запитує їх, а наказує відповідати, не припускаючи інших варіантів. – Довго ви будете мовчати? Чи моя мова для вас незрозуміла?

– Зрозуміла мова! – обидві великодоріжанки закивали головами, але переляк не давав їм говорити далі. Вони розгубилися від владного тону чужинця і їм здалося, що той є дуже знатним старійшиною, раз дозволяє собі так розмовляти з ними. Але було й інше. Те, що чужинець заговорив і мова його зрозуміла, означало відкриття багатьох заповітних тайн, бо прибулець міг розповісти про безліч різних чудес, про інші народи й інші краї в Заземеллі. Так чи не так, але дві літні жіночки Великого Доріжнього чудово розуміли, що їм випала дивовижна нагода першими з усієї долини заговорити з дивним мандрівником – першою розумною істотою, яка народилася й виросла не в їхній долині.

– Де мій кінь? – повторив чужинець. З його голосу зникли наказові нотки, а в сіро-сталевих очах засвітилася добра усмішка.

– Пасеться, – прошепотіла Сливодавка, – тобто скубе травичку чи то пак, рве її зубами, їсть траву.

– Я розумію, що означає слово “пасеться”. Він здоровий?

– Дуже здоровий. Таких здорових коней у нашій долині ніколи не бачили! – й Арніка показала руками, наскільки у чужинця великий кінь.

– Це добре. Що це за долина?

– Долина Єдиної Дороги! – хором відповіли бабусі.

– Ніколи не чув про таку. Що за народ живе в цій долині?

– Доріжани!

– А у Великій Війні ви були на боці талері й армавірів?

Бабці розгублено перезирнулися й пересмикнули плечима – мовляв, не розуміємо, про що йдеться.

– Ми не знаємо, що означає “війні”, “талері” й “армавірів”.

– От тобі й маєш, – чужинець почав теребити поросле чорною щетиною підборіддя, уважно розглядаючи долинянок. – Мабуть, я все-таки потрапив у Заземелля. Ви ніколи не воювали?

Бабці заперечливо захитали головами. Від цього у Сливодавки аж злетіла коса, закручена бубликом на маківці.

– І ми не є Заземелля! Заземелля – навколо нас, – майже роздратовано мовила Арніка.

– Для вас – навколо, для мене – тут! Їсти у вас дають? – поранений ляснув у долоні й потер їх. – Тільки бажано м’яса, хліба, масла, меду, бо від гороху мене болить голова і не тільки.

Сливодавка побігла за їжею, збираючись принести саме те, що перелічив чужинець, а той далі розпитував травничку.

– А як вас обох звати?

– Мене звати Арнікою Травничкою, вона – Сливодавка Тинява. А тебе також якось звати?

– Звати?.. Аякже?! Я – Морфід, син Глеї й Отарасмана. А хто мене підібрав і виходив?

– Підібрали тебе Чисторос і Рибохвостик. Це наші доріжани. Виходила я, лікуючи різними травами.

– Я б хотів зустрітися з моїми благодійниками й подякувати їм. Милосердя нині – річ рідкісна.

– Думаю, це буде просто. Обоє часто навідували тебе, поки ти лежав непритомний, і сьогодні під вечір, мабуть, знову прийдуть.

– Ну то добре. Коли буде готовий перекус, закличете, а тепер проведи мене до коня.

– Ти ще, чоловіче, слабкий, щоб ходити.

– Ой, не знаєш ти людей моєї породи. Я скоро бігатиму.

– “Людей”? – сама для себе повторила Арніка й підійшла до ліжка. Морфід, опираючись на неї й на ломаку, зробив кілька кроків до дверей, скривився, а потім пошкандибав далі. Коли він вийшов надвір і побачив свого коня, то аж засяяв від радості – так, ніби побачив давнього друга, а не домашню тварину.

– Вогнегрив! Ану до мене! – крикнув він. Кінь відразу кинувся на голос і поклав свою морду на здорове плече господаря. Чужинець закинув одну руку на конячу гриву й так, обійнявшись, вони стояли кілька хвилин.

Чутка про одужання хворого швидко облетіла все Велике Доріжнє. Повз подвір’я травнички натовпами почали прогулюватися доріжани. Усім було цікаво глянути на дивного мандрівника, якого сприймали швидше як примару, а не як живу істоту. Він помічав цю увагу до себе і, здається, був задоволений, що справи йшли саме так.

17

– Чужинець може й бути отією зміною, яка зруйнує мирне життя в нашій долині, – Ліводверник хмикнув у вуса й відкинув сиве пасмо з очей. Вони з Чисторосом укотре йшли провідувати хворого.

– Думаю, цей поранений чоловік дасть нам ключі до багатьох таємниць. Він відкриє нам і нашому народові безліч істин, до яких ми самі йшли б дуже довго, – Чисторос часто уявляв собі, що скаже мандрівник, коли отямиться. Мабуть, це будуть слова подяки.

– А я думаю, що цим ключем ми відкриємо двері не лише до таємниць, а й до купи різних бід і несподіванок, які змінять для нас світ.

– Хіба це погано, коли хтось відкриє для нас світ заново?

– Набагато краще, якби ми самі відкрили цей світ, інакше перший, хто розповість про нього, змусить нас бачити все його очима.

Серед степу, де-не-де посмугованого латками городів, піднялися горбиками дахи Великого Доріжнього. Єдина Дорога перед поселенням ховалась у хвилястій трав’яній рівнині. Ліводверник і Чисторос ішли через степ навпростець, щоб зекономити час.

Щойно вони вийшли на кремову бруківку, як від поселення до них побігло кілька людей.

– Ліводвернику і Чисторосе! – закричали, підбігаючи, великодоріжани. – Чужинець вже отямився й чекає на вас.

– От тобі й сюрприз! – вигукнув Вересковий і майже побіг до поселення.

Чужинець чекав на свого рятівника, сидячи на лавці під стіною Арнічиної хатинки. З появою малодоріжан у його очах засвітився жвавий вогник. Мабуть, він не таким уявляв собі хлопця, який підібрав його. Біля Морфіда стояв Вогнегрив, здіймаючись над господарем як гора. Здавалося, це чорний смерч втілився в коня, а вогняна грива із кожним помахом його голови нагадувала десятки блискавок. Тому перший погляд падав на тварину, а не на її господаря.

Чужинець підвівся і простягнув руку назустріч малодоріжанам. Чисторос зупинився перед ним і боязко потиснув простягнуту долоню. Тепер цей смаглявий чоловік ще сильніше вразив уяву юнака. Щось у ньому було надприродне: його погляд без перешкод проникав у душу, легко докопувався до найпотаємніших глибин свідомості; гордівливість осанки, яку навіть страшні рани не змогли зламати; жорстка краса – все це додавало незнайомцю величі, здавалося, це саме про нього складались легенди, саме такі, як він, творять подвиги, які запам’ятовує історія. Водночас ця велич лякала й насторожувала, бо в цьому чоловікові було аж надто багато незвичного й чужого.

– Я хотів подякувати тобі, Чисторосе, за твою доброту й сміливість, – голос у нього владний, але водночас м’який.

Болітник знітився й промимрив щось незрозуміле у відповідь, розглядаючи пил під своїми ногами. Мабуть, це великодоріжани розповіли чужинцю про нього, раз цей чоловік відразу впізнав свого благодійника.

– Якби я був у себе вдома, то запросив би вас погостювати у мене, а зараз можу хіба що зловживати гостинністю бабусі Арніки.

Вони зайшли до хати, сіли у вітальні. Господиня поставила на стіл старого міцного верескляку, сирні кульки і в’ялену рибу. Потім хапнулася й заспішила до сусідів, залишивши пораненого з гостями наодинці.

Чужинець цікавився жителями долини, їхніми віруванням, звичаями, устроєм їхнього суспільства. Відповідав переважно Ліводверник, намагаючись говорити чесно, але оминаючи багато речей, яких, на його думку, чужинцеві не слід було відразу знати.

У мові Морфіда відчувався гострий розум, а лукаві бісики у глибоких очах виказували, що й він інколи хитрує. Особливо заземельця зацікавили розповіді про Єдиного Небесного Бога й обожування Дороги, що пролягала через долину.

– Небесний Бог? Мій народ також вважає Небесну Істинність найвищою силою, а себе вважає прямими нащадками Небесного Правителя, – ці слова Морфід промовив піднесено, а його обличчя аж просяяло.

– Справді? А де живе твій народ? Розкажи про свій край, про його жителів і їхні звичаї, адже ми ніколи навіть не підозрювали, що існують інші народи за межами долини! – попросив Ліводверник.

– Гадаю, моя розповідь буде цікавою для всіх жителів вашої долини. Завтра зранку я хотів поговорити з вашим народом на базарній площі Великого Доріжнього. Зможете оповістити про це доріжан усіх поселень?

– Зможемо, але краще почати оповідь в обід, щоб усі встигли прийти.

На тому й розпрощалися.

Дорогою додому Ліводверника мучили сумніви й погані передчуття. Хоч за натурою він, як і решта доріжан, був прямим і простодушним, та тепер шкодував про свою щирість. Адже Морфід уже знав про Долину Єдиної Дороги майже все, що хотів, а про себе так нічого й не розповів.

Чисторос натомість мало не літав, впиваючись тим, що саме він знайшов цього дивовижного чоловіка, і що завтра йому відкриється багато цікавих речей. Його аж розпирало від гордості й захоплення. Останні події вирізнили його з-поміж інших однолітків, і вся долина знала про Чистороса Болітника з Малого Доріжнього. Він прославився!

Завтра Морфід відкриє для народу долини двері в інший світ. Якщо цей заземелець потрапив сюди, то, може, колись і доріжани зможуть відвідати його батьківщину. От тільки рани, які отримав Морфід дорогою в долину, неабияк насторожували.

18

До обіду весь ярмарковий майдан Великого Доріжнього залило живе барвисте море доріжан. Щохвилини підходили нові й нові паломники. Усі хотіли бачити жителя Заземелля й вислухати його розповідь. Подвір’я навколо площі теж заповнили доріжани, діти вмостилися на нижніх гілках селищного дуба, з десяток доріжан стояли на верхній площадці вежі вістуна. Усі чекали на винуватця масових зборів, але він не поспішав.

Найближче до помосту стояли старійшини, які вже вдруге за такий короткий проміжок часу змогли побачити один одного й неофіційно обговорити останні приголомшливі події. Збоку від них стояли Рибохвостик і Чисторос з родинами. Рибохвостик косилася на Чистороса, а той розглядав селище. Тут теж жили його родичі, до яких він доволі часто заходив у гості, але йому було цікаво ще раз роздивитися Небесний храм, вежу, площу.

Велике Доріжнє, що на заході прилягало до Єдиної Дороги, – друге за величиною після Доріжнього. Тут було аж 18 обійсть, які колом оточували селищну площу. Зі східного боку височів на пагорбі прекрасний овальний храм. До нього вели сходи, викладені з круглих кам’яних плит. Бічні колони переходили з протилежного від входу боку в суцільну стіну. І стіна, й колони тримали на собі дах з великим і також овальним отвором. Кілька малих колон на даху й три великі на землі за стіною підтримували над храмом горизонтальне розірване коло, складене з окремих плит білого мармуру, який добували на схилах гір біля моря. Роз’єднані кінці кола занурювались у темно-синю сферичну брилу напівпрозорого Нічного Яйця, яке кілька десятків років тому скотилося з гір і лежало на рівнині валуном. Його знайшли верхньодоріжани й витесали з нього ідеальну сферу, яку подарували Великому Доріжньому на відкриття храму. На цій кам’яній прикрасі вирізьблено імена й прізвища усіх жителів цього поселення з часу зведення їхнього храму.

Південніше від храмового пагорба з рівнини випинаються два невеликі горбики. З одного ніби виростають дві доріжанські хатки, а з іншого олівцем цілиться в небо вежа Хмарогляда Травника.

Тут поміж натовп Чисторос побачив Руту. На мить йому здалося, що це діамант засяяв поміж річкової гальки. Серце закалатало швидше. Її сумні очі цього разу світилися небаченим досі захопленням. Хлопець глянув туди, куди був спрямований її погляд, – на поміст для музик саме виходив заземелець. Шум на площі відразу стих. Тільки доріжани, що стояли скраю, перепитували сусідів, що ж діється на майдані.

Морфід підняв руку, просячи уваги. Це було зайвим – усі й так не зводили з нього очей.

– Мешканці долини, доріжанський народе! Найперше хочу подякувати за гостинність і вашу прихильність, за те, що ви не полишили мене помирати від ран, а підібрали й зцілили. Ваша знахарка Арніка не має собі рівних у лікуванні. До неї можуть прирівнятися хіба що знамениті чаклуни чи силовладці з інших країн, – він легко й невимушено вклонився на знак подяки. Натовп закивав головами, схвалюючи його слова.

– Мені до вподоби його шляхетна манера говорити, – промовив Густобрів Травник.

– Що більше напій гірчить, то сильніше його підсолоджують, – пробурмотів Ліводверник і впіймав на собі кілька обурених поглядів.

– Звати мене Морфід, я син Глеї та Отарасмана. Походжу з великого народу кόтів, – продовжував заземелець. – За вашими південними лісами й горами простягається велика рівнина, колиска мого народу. Там ми жили колись і володарювали усіма землями навколо. Та згодом з лісів вийшли дикі племена таллері й армавірів, а також інші дрібніші племена, й відтіснили нас у степи, майже на край пустелі. Але коли ми й там змогли створити багату державу в союзі з пустельними жителями каракόтами, то дикуни вирішили розбити нас ущент і перетворити на своїх рабів. Зараз на цій рівнині точиться страшна війна. Я знаю, що ви не розумієте цього слова… Війна – це коли один народ чи група людей намагається силою підкорити інші народи, нав’язати їм свою волю, перетворити їх у залежних і нещасних створінь, забрати їхнє майно, їхню землю, їхню честь – зруйнувати їхню незалежність.

У війні проти кόтів і каракόтів злі народи використовують різних потвор, чаклунство, такі ганебні речі, як зрада й підкуп. Спочатку ми гідно відбивали їхні атаки й виграли багато битв, та згодом військова вдача перейшла на сторону ворогів. Вони майже розбили наше військо й тепер планують завоювати північні землі – ваші землі. Найстрашнішою зброєю таллері й армавірів є велетенські потвори – магічні ящери Розписи. У них таке ймення, бо луска їхніх головних панцирів помережана золотистим візерунком. Коли до нього довго придивлятись, людина втрачає здоровий глузд, стає залежною й покірною. Візерунки на Розписів нанесли дуже давно могутні чаклуни. Я головував у загоні, що займався винищенням цих тварюк. Один із них – напевно, наймогутніший, – втік від нас по лісових ріках кудись на північ, а коли ми рушили за ним, у спину нашому загонові вдарила ціла армія дикунів, відрізавши шлях назад. Довелося йти мощеною дорогою на північ. Але тиждень тому нас перестріли якісь незбагненні лісові демони, почався бій. Я ледве вирвався з оточення, був поранений. Мій Вогнегрив виніс мене з поля бою – непритомного. Отямився я вже тут, у хатці Арніки. Ось і вся моя історія.

Доріжани прикипіли очима до Морфіда. Речі, про які розповів заземелець, могли уявити не всі. Важко істотам, які ніколи не стикалися з жорстокістю й невиправданим насильством, відразу зрозуміти, що таке війна. Долиняни не могли збагнути причин, які спонукали цілі народи розпочати масову січу, бо завжди вважали: коли тобі чогось бракує, треба більше працювати, а не силою забирати це в інших. А цей чоловік на помості розказує про народи, які живуть за іншими правилами. Вони жорстокі й свавільні, вбивають один одного, ворогують між собою, заздрять іншим… І ці злі дикунські племена, що майже заволоділи невідомим для доріжан світом, тепер хочуть прийти сюди й загарбати багатства Долини Дороги, сплюндрувати цей край через невпинну жагу до війни. Навіщо? Звідки у цих “людей” така ненажерливість, захланність і злість?

– А хто такі “люди”? – запитав хтось із натовпу.

– Люди? Це істоти, схожі на вас і на мене. І я, і ви – різні народи, різні раси, але всі ми – люди.

На поміст піднявся старійшина Густобрів і зупинився біля Морфіда.

– Ми, мабуть, знаємо, де ховається один із Розписаних Ящерів. Його бачили у Півмісяцевому озері, на північний схід від нас. Ти зумієш його вбити?

Морфід аж засяяв від щастя, коли почув про Розписа.

– Я знаю декілька способів, як очистити ваш край від цієї потвори.

– Але нас хвилює не ця потвора, – продовжував війт. – Одне із наших поселень кілька днів тому зруйнували велетенські змії. Вони прийшли з гір – такі великі, як цей селищний дуб! Вони пожирали наших доріжан.

– Я знаю, про кого ти говориш, старійшино. Змії більше не тривожитимуть доріжан, вони покинуть цю долину!

– Ми були б дуже вдячні за таку службу. Можеш розраховувати на нашу підтримку у всіх своїх діях.

– Маю надію, що так воно і буде. Інакше не тільки ваш народ зникне з лиця землі або перетвориться на рабів, а й інші народи згинуть від наших спільних ворогів.

– А хто такі раби?

– Це люди, які працюють на тих, хто їх захопив силою чи обдурив хитрощами. Вони не мають ніяких прав, і господарі поводяться з ними гірше, ніж із худобою.

Морфід засівав душі доріжан страхом, наче сівач зернами ріллю. І зерна страху відразу давали сходи. За кілька хвилин Морфід із дивовижного візитера перетворився на єдину надію доріжан. Він чудово це розумів і поводився впевнено й гідно. Кожне його слово мало таку вагу, якої не знали слова жодного із присутніх тут долинян. Один до одного вони завжди прислухалися, а цьому засмаглому височезному чоловікові безоглядно вірили й не могли навіть припустити, що йому можна щось заперечити.

– І як цьому запобігти? – глухо й безсило запитав Густобрів.

– Ви повинні навчитися воювати!

– Навчитися вбивати?! Для нас це страшний гріх!

– Не вбивати, а захищати власне життя! Коли на вас нападе скажений вовк, то ви вб’єте його, щоб не померти самому, чи дозволите йому розшматувати себе? – На це запитання ніхто не відповів, бо відповідь була очевидною. – Так само ви повинні захищати свій край. Армавіри й таллері – ось той скажений звір, якого треба зупинити, поки він не знищив усе навколо!

Заземелець замовк на мить, щоб усі могли осягнути його слова, а потім заговорив далі:

– Ваші ковалі будуть робити зброю – знаряддя для нанесення ран вашим ворогам. Ви зробите мечі, луки, списи, бойові тесаки і палиці, бомбарди й арбалети, а я навчу вас ними користуватися, навчу воєнної науки. Разом ми зробимо військо, яке оборонятиме ваш край. Ми збудуємо фортецю – величезний будинок із неприступними стінами, який слугуватиме сховком для війська і решти населення в небезпечні часи. Це єдиний вихід для вас. Іншого не дано!

– Ми обдумаємо твої слова й дамо відповідь завтра вранці. Проте повинен відразу попередити, що ми не знаємо жорстокості, ми – не вбивці.

– Коли зайди з інших країв убиватимуть і знущатимуться з ваших жінок і дітей, ви знайдете в собі і жорстокість, і жагу до вбивства. І це називатиметься одним словом – помста!

– Лихі вісті ти приніс, чужоземцю. Ми й не знали, що поза нашим світом існує інший. І зовсім не сподівалися, що земля може переносити стільки зла!

Майже до самого вечора Морфід розповідав доріжанам про те, що відбувається за лісами й горами. Із першими сутінками вся долина була в його руках.

19

Сонце підіймалося над обрієм, повільно виповзаючи із потріпаних трав. Спочатку воно лиш краєм ока оглянуло землю. Цей погляд промінням пробігся по долині, запалюючи білим золотом воду в калюжах і шибки у вікнах. Навколо панувала нічна непевність-напівморок, і сонячні засвітки ще не мали над нею влади. Синьо-фіолетова прозорість застилала простір над невидимими горами й лісами. Від Пічкурика тяглися розвіяними віхтями заспані хмарки. І тут сонце наче почало підводитися з колін, прорубуючи променями світляні тунелі. І стало тепліше, хоч зябкуваті вітри ще ховали холод по тінях і задували його в низини.

Займався ранок.

Золоте волосся небесного світила перелилось через шибку й залоскотало повіки Чистороса. Він замружився, усміхнувся крізь сон і повернувся на бік. Сонячний зайчик ковзнув по обличчю і знову всівся на віях. Сон, у якому заквітчана ромашками Рута ховалась за хмарами, раз-по-раз почав зникати. Врешті хлопець здався, розплющивши очі. Якусь мить світло мереживом переливалось між його віями, та враз вибухнуло яскравістю, засліпивши на мить.

Раз тебе вже будить сонце, то треба вставати. Болітник потягнувся всім тілом, і свіжі рани озвалися різким болем. Що ж це за молодість, коли все болить, як у старого діда?..

Одягнувшись, Чисторос вийшов на двір, намагаючись не шуміти, бо в хаті ще всі спали.

Ранкова ідилія небесних тонів спокійним чудом простяглась над рівним горизонтом, що оббігав селище довкруж, перериваючись лиш на сільському дубі. Проліскова синява над невидимими східними лісами перетікала на краях у насичену блакить і відразу ж розчинялася в молочно-матіолових хмарах із волошковими віконцями між ними. Бузкові тіні небесних кудель на півночі й півдні поступово, через золото, жовтогарячу лаву переплавлялись у майже біле сонце. Усі ці барви сотні разів перемішувались на хмаринкових закраїнах і врешті стікали у росяні діаманти у травах.

У траві, кущах і квітах, відігріта теплом, починала вовтузитись комашня. Кілька квіток піднялися з вітерцем у повітря і пурхали метеликами. Чисторосові здавалося, що світло, кольори, звуки й аромати вливаються у нього, як вода у землю, наповнюючи його наснагою.

Мама Зілена розповідала, що через отакі часті світанкові стрічання сонця його й назвали Чисторосом. Змалку він любив вибігати надвір, покидаючи тепле ліжко, щоб побачити, як зароджується день. А коли прокидалася мама й забирала його до хати, хлопчина уже був мокрий по пояс від роси. Тоді його дитяче ім’я Штопик змінили на постійне Чисторос.

Згадалися сотні світанків, які він зустрічав, – жоден із них не був схожий на інші. Щасливі ж долинянські вістуни погоди, бо бачать ці світанки з дахів своїх веж.

На Єдину Дорогу зі степу вийшов старий чоловік. Болітник відразу впізнав у ньому Ліводверника. Обоє помахали один одному руками й пішли назустріч.

– Ти знову перевіряєш, чи сонце правильно зійшло? – пожартував Вересковий.

– А ви збирали чудодійні трави, поки вони не втратили своєї світанкової сили?

– І це теж… Учора після нової Мудрої Ради я заночував у Великому Доріжньому, бо ми сперечалися аж до ночі. А нині вийшов ще затемна, щоб упіймати момент, коли лікарські трави набирають найбільшої цілющої сили.

– Отже вчора була нарада?! А ми гадаємо, чого ж то дядько Лез не прийшов ночувати… І що вирішили старійшини?

– Ковалі почнуть кувати знаряддя для вбивства в ім’я самозахисту, а кожне селище виділить одну п’яту своїх чоловіків для риття ровів під фундамент майбутньої фортеці. Крім того, цю споруду будуватимуть усі жителі колишнього Верхнього Доріжнього, засновуючи таким чином своє нове Доріжнє.

– А де будуватимуть фортецю?

– Це вже вирішить Морфід. Він тепер буде багато чого вирішувати. Але це вже не моя турбота, бо я зробив, що міг.

– А що ще вирішили?

– Що сьогодні вдень підуть убивати нашого з тобою Туманника.

Щось смикнуло Чистороса за серце.

– Щось я не вірю, що Туманник, який не зашкодив нам, – кровожерлива потвора. Так, він великий, тому його й бояться, але ж це не означає, що він лихий.

– А я впевнений, що він не заслуговує смерті вже лиш тому, що так сказав цей чужоземець. Хоч навряд чи до нас дослухаються й пошкодують Туманника після Морфідової розповіді.

– Не уявляю, як чужоземець може вбити таку велетенську істоту! – Чисторос обвів руками півнеба. Ліводверник хмикнув у вуса й пішов до свого двору, бурмочучи, що вони ще багато чого собі не уявляють.

Дома було море роботи, але мама й тато Болітники, зітхнувши, відпустили Чистороса із заземельським чоловіком на Журавлине болото. Разом із ними зібрався й Лез. Він повернувся в Мале Доріжнє через дві години після Ліводверника й пообіцяв придивитися за хлопцем, щоб той і близько не підходив до озера, а просто показав, де він бачив Туманника.

Коли сонце вже зачіпало верхні гілки малодоріжанського дуба, до поселення прийшов Морфід разом із кількома верхньодоріжанами. За спиною у нього теліпалась якась шкіряна сумка з прутами, до кінців яких було підігнано пір’їни яструба. Через плече одягнена вигнута палиця, перетягнена міцним тонким шнуром. Це знаряддя заземелець називав стрілами й луком. На прохання Морфіда Чисторос побіг до Ліводверника, але не застав його. Вирушили до озера без старого мудреця.

Дорогою Морфід розповідав про небувалу підступність і хитрість Розписів, про їхню кровожерливість, про те, як ці потвори винищували цілі селища. На запитання про способи, якими можна їх убити, чужоземець загадково усміхався й відповідав, що з цим він справиться сам.

Ось і очеретяні зарості навколо Півмісяцевого озера. Морфід попросив усіх доріжан залягти у високу траву й не показуватись, поки він не вернеться. Усі послухалися, бо охочих іти до озера, де живе така люта потвора, не було. Чисторос, нажаханий розповідями Морфіда, сидів разом зі всіма у траві, боячись навіть голову виткнути.

Минали хвилини, сплітаючи першу годину очікування. З озера долинав тільки плюскіт води й шелест очеретів. Крізь густий туман і траву годі було щось розгледіти. Нарешті Морфід повернувся – злий, мокрий, обліплений багнюкою. Йшов він уже не скрадаючись, а прямо, копаючи гілки на шляху й щось викрикуючи незрозумілою мовою.

– Там нікого нема! Він утік, залишивши лиш свою смердючу кров. Це саме той Розпис, якого я переслідував на рівнинах! Я в цьому впевнений, бо цей теж поранений! – розгнівано випалив Морфід, підходячи до гурту.

– І куди він втік? – запитав Чисторос.

– Кудись на північ. Точно не знаю, бо ці потвори вміють не лишати слідів, хоч величезні, як гори!