Текст книги "Долина Єдиної Дороги"
Автор книги: Тарас Микітчак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 21 страниц)
Деякі кіннотники, не встигнувши зупинитись, ще влітали в купу з конячих та людських тіл, на дні якої із застиглою усмішкою лежав Соломаха Яблунько.
Потік кінноти розділився на два рукави, оминаючи повержених вершників і мертвих доріжан. Тепер вони мчали не так швидко. Перші візки з пораненими вкотилися у прочинені ворота фортеці.
Яскраве сонце оглядало степ зі своєї висоти. Ось тонкою цівкою сіро-біло-коричневих цяток котиться до горбика фортеці військо доріжан. Далеко перед ними у фортечних воротах зникають останні риски фір і візків. А позаду маленького війська чорним язиком пливуть вершники. Хвіст кінноти уже вирвався з повені піших заземельців, які вкрили собою весь степ, все ще з’являючись і з’являючись з лісу. Важкі лати й багатоденна втома спирали їхнє дихання, багато чорнолатих перейшли на швидкий крок. Якби не кіннота, доріжани легко відірвалися б від переслідувачів. Але кількох тисяч злитих воєдино бойових коней і вправних воїнів вистачало, щоб знищити загони доріжан ще дорогою до фортеці.
70
За піхотою тягнулася валка різноманітних візків, кібуців, і першою котилася коштовно оздоблена карета на чотири красені-огирі. В її тіні їхав Антіо, оточений свитою воєначальників. У серйозній битві вони були б на чолі своїх солдатів. Але гнатися за земляними кроликами – це принижувати свою воїнську честь. Хіба що сприймати такий бій як полювання. Та після лісового переходу верхи Чорної армії почувалися надто втомленими, щоб починати лови на таку дрібноту.
Головнокомандуючий окинув поглядом заліснений горизонт.
– Пошліть до лісу триста воїнів, нехай нарубають жердин для приставних навісів. Сотню – у найближчі поселення, нехай заберуть усі драбини, які там познаходять. Треба скрутити трапи, по яких воїни ввійдуть у фортецю, і зробити навіс для тарану. Вони не могли поставити міцні ворота. І фортечні мури низенькі. Вони ніколи не були воєнними стратегами, тому стануть чудовими рабами. Скажіть нашим воїнам, що всі жінки у фортеці – подарунок для них.
– Магів з вогненними кулями використовувати для взяття фортеці? – поштиво схиляючи голову запитав тисячник.
– У жодному випадку! Ні магів, ні зміїв. Фортецю слід добудувати, а не зруйнувати. Це наш єдиний пост по цей бік лісу на всю північ! – Антіо обернувся до лісу, виглядаючи хвіст колони свого війська, який ось-ось мав викотитись із лісу. Візки з шатрами магів уже виїхали на степові простори.
Сам Антіо вирішив проїхатись верхи. У його кареті сидить зв’язана дочка вождя лісових демонів. Вона – основна забавка на сьогоднішню ніч. Він, великий Антіо, змусить її плакати, в її колючому погляді нарешті зникне ця гордість і презирство. Але це після того, як виметуть кроликів із фортеці.
Молоду демоницю схопили в останньому бою із загадковими, могутніми й страшними мешканцями пралісу.
За вервечкою кібуців йшло чотири тисячі піших воїнів, замикаючи лави війська. Цей загін розтягнувся велетенським півколом далеко у степ від дороги. Усі вороги попереду, ніхто не залишився за спинами чорнолатих, – у цьому Антіо впевнений.
Піші коти й каракоти, бачачи мертві тіла доріжан, заради розваги проштрикували їх мечами й списами, регочучи й милуючись мертвою кров’ю на своїй зброї. Натомість поранених коней вони добивали акуратно, з непідробним жалем.
Обабіч дороги тіло мертвого кота враз заворушилось і зсунулося вбік. Почувся тріск тканини й Лис нарешті відчув, що звільнився від останнього подарунка вбитого. Він визирнув з-під трупа, щоб роздивитися поле бою. На його щастя, усі воїни дивились услід кінноті й трималися придорожньої смуги. Проте останні загони, що охопили степ широким півмісяцем, повинні були пройти якраз через те місце, де лежав лісовій.
Рудий Лис тихенько присвиснув, зрозумівши, що ось-ось його бойове везіння закінчиться. Тут його погляд привернула розкішно оздоблена карета, що котилася дорогою за десяток метрів від нього. У вікні карети клювали носами два напівсонні коти. Лісовій важко зітхнув і викотився з-під убитого. Група воїнів йшла перед каретою, позаду – валка кібуців і візків з припасами. Піших воїнів з його боку не було, лише в кінці валки марширувало декілька загонів. І Лис з усією прудкістю, яку дозволяли його рани, навпригинці кинувся до дороги, перебігаючи від однієї купи тіл до іншої. Нарешті він заліг за два метри від дороги за трупом коня – карета ось-ось повинна порівнятися з ним. Ось з’явилась упряж із чотирьох коней, бамбетель з погоничем, переднє колесо… Лис, зціпивши зуби, перекотився поміж колесами й схопився за передню вісь. Його поволочило по бруківці. Перемагаючи біль і ледве стримуючись, щоб не закричати, Лісовій правою ногою зачепився за полицю під днищем карети, куди буди напхані різні мішки й пакунки, потім запхав туди й ліву ногу і заліз врешті повністю. Його ніхто не шукав, не чути криків чи якогось особливого пожвавлення. Невже вдалося прослизнути сюди непомітним?
71
Вони зупинилися на узліссі й відразу наче розчинилися у траві й кущах. Їхній щоденний одяг залишився вдома. Сьогодні кожен одягнений як на полювання: шкіряні куртки, затерті зеленою трав’яною фарбою, сірі шерстяні штани, чоботи на м’якій підошві, волосся зав’язане назад і заправлене під ремені сагайдаків, обличчя вимазане струхнявілою корою, лише білки очей вирізняються, наче два сонця на грозовому небі.
Але сьогоднішній виступ не був полюванням. Лісовіївські лучники самі почувалися здобиччю, яку зараз почнуть вишукувати й убивати. Втім різниця була, адже звірі ніколи не збираються гуртом, щоб першими напасти на мисливців.
Тепер усе залежатиме від раптовості й ефективності першого удару. Дві тисячі лучників нечутно підкралися до заростей ліщини обабіч Єдиної Дороги й засіли у густому гілляччі, вишукуючи вразливі місця у броні заземельців.
Рішення виступити проти Чорної Армії прийшло якось само собою. Вранці на загальних зборах лісовіїв воно стало очевидним і єдино правильним, хоча вчора про масову участь у війні ніхто серйозно не думав. Лісові стрільці зібралися біля доріжанських кордонів лісу спочатку лише заради того, щоб оберігати свої землі. Однак зійшлися на тому, що всі охочі мають право вступити у бій, допомагаючи доріжанам. З одного боку це могло спровокувати вторгнення чужинців у ліси, а з іншого – вторгнення рано чи пізно і так відбулося б, тож краще завдати серйозного удару тепер, коли ворог ще втомлений лісовими переходами і битвою з долинянами. Лісовії добре розуміли, що коти й каракоти, йдучи лавиною на північ, завойовують усі народи на своєму шляху. Тому питання зводилось лише до того, чи дати їм відсіч уже, разом із доріжанами й на їхній території, чи потім опинитися з ворогами віч-на-віч. Ніхто з лісовіїв не мав надії на сьогоднішню перемогу, але всі вірили, що значно послаблять сили заземельців без значних втрат зі свого боку. Потім частина воїнів з боями відступатиме на захід, у лісисті гори, в протилежному напрямку від своїх поселень. Піти у бій зголосилося шість сотень стрільців із двох тисяч, які зібрались на межі своєї й доріжанської землі. Та коли прибули вісники дібровників і розповіли, що велика кількість воїнів з південних лісів уже в дорозі й прямує на підмогу доріжанам, тоді всі лісовіївські лучники вирішили дати бій сьогодні, разом з усіма, щоб не розпорошувати сил.
Лісовії домовились воювати лише на відстані і вступати у відкритий бій тільки у випадку крайньої потреби. Усі добре пам’ятали сутичку з чорнолатими на лісовій галявині, коли жменька чужинців ледь не знищила великий загін лісовіїв разом із доріжанськими втікачами.
Сьогодні бій повинен початися раптово, коли перша лінія випустить стріли у спини заземельцям. Звісно, стріляти у спину – підло й нечесно, але лісовії вже стільки наслухалися про підступність і жорстокість завойовників, що погодилися не вести чесної війни, а використовувати усі доступні методи для знищення ворога.
Лучники засіли п’ятьма лініями по чотириста чоловік паралельно до узлісся. Перша лінія повинна пускати стріли доти, поки ворог не відійде з-під обстрілу або не кинеться в ліс. У першому випадку лучники першої лінії повинні переслідувати ворога, наближаючись на відстань польоту стріли. У другому – відійти назад за інші чотири лінії й зайняти нові позиції. У цей час обстрілювати ворога повинна друга лінія. Коли ж заземельці підійдуть надто близько, друголінійні також повинні відступити вглиб лісу, а в бій вступить третя лінія. І так далі й далі, доки заземельців не залишиться настільки мало, що їх можна буде добити у ближньому бою. Якщо ж чорнолаті розіб’ють лісовіїв, лучники домовились поодинці відходити на захід, витягуючи за собою ворожі сили. Можливо, до того часу підійдуть загони дібровників.
Та навіть разом із доріжанами лісовії й дібровники могли лише поскубати страшну південну армію. Їх було надто мало на противагу десяткам тисяч ворожого війська. Значно погіршувало ситуацію й те, що доріжани на чолі з Рудим Лисом нічого не знали про допомогу лісових племен і не могли розраховувати на неї й узгоджувати свої дії з іншими загонами.
Кожен лісовій ретельно вибрав свою ціль в останньому ряді півмісяця чужинців, які вже повністю вийшли з лісу. Лучники бачили, що перед пішими воїнами їде валка возів і кібуців. Мабуть, у них везуть запаси провіанту й зброї, а може там їдуть і вогняні маги. Поряд із колісним транспортом каракоти вели на ланцюгах кілька десятків величезних чорних звірів, схожих на вовків, але з короткою чорною шерстю, настовбурченими трикутними вухами й куцими хвостами.
І ще щось ішло із заземельною армією, проте лісовії його не бачили, бо воно рухалося в лісі з іншого боку дороги. Воно було величезним. Дерева на його шляху тремтіли своїми кронами. І його було багато. Лісові жителі здогадувались, що саме там рухається, але намагались не думати про це, інакше їхні шанси на успіх ставали надто мізерними.
У рядах заземельців відбувалося щось дивне. Вони порушили стрій, почали збиратися групою і потім колоною в триста чоловік вирушили назад у ліс. Кожен із них ніс на плечах величезну бойову сокиру. Лісовії захвилювалися.
– Вони нас помітили! – прошепотів молодий лісовій до Чорноокого Лиса, який командував першою лінією. Стріла хлопця перейняла на себе тремтіння руки. Лис спокійно торкнувся долонею до дуги його лука.
– Їм потрібне дерево. У них сокири. Про нас вони нічого не знають. Тепер цілься й нехай твій страх не завадить стрілі вибрати ціль.
Узліссям прокотився крик яструба і з кущів, наче стіна кривого дощу, полетіли стріли. Чільні воїни десятками попадали в траву. Уцілілі похапали щити, але не встигли ними прикритися, бо друга половина першолінійних лучників випустила нову хмару стріл.
Половина колони вже лежала на землі. Решта воїнів згуртувалися разом, закрившись стіною зі своїх прямокутних щитів.
Антіо, почувши крики позаду, обернувся в сідлі й зрозумів, що його лісорубів обстріляли з лісу. Якусь мить він мовчав, а потім громовим голосом закричав:
– Дві тисячі арбалетників на ліс! Якщо вони за кілька хвилин не переб’ють лісове падло, нехай маги спалять узлісся, а лісові й степові змії очистять попелище від смаженини з цих мавп!
Декілька воєначальників, схилившись до конячих грив на знак покори, помчали до своїх загонів. Через хвилину шеренги арбалетчиків вирушили до лісу. Першими виступали воїни з великими прямокутними щитами, зімкнувши їх між собою. З боків у щитах були вирізані півкола, які тепер утворили бійниці в суцільній стіні, через які стріляли арбалетчики. Коли стрільці відходили перезаряджати зброю, на їх місце ставала друга черга вже зі стрілами в жолобах. Таким чином ця невразлива шерега сипала смертоносними гвинтами безперестанку, просікаючи узлісся металевим градом. Позаду щитників і арбалетників десятки воїнів тягнули візки із запасами стріл.
– Назад! – крикнув Чорноокий і метнувся поміж дерев. Зусібіч навколо тріщали гілки, перебиті арбалетними стрілами. Листя зеленим снігом сипалося додолу. Падали поранені й убиті побратими. Десь у верховітті втікали білки й зграйки пташок.
Хоча заземельці стріляли наосліп, за другу лінію лучників встигло відбігти лише дві третини першої.
Чорноокий Лис перестрибнув через напівзотлілий стовбур бука й присів біля Криволапого Вовка, ватага другої лінії.
– Йдуть суцільною шеренгою зі щитами! Але в лісі вони розімкнуть стрій через дерева і стануть вразливим для наших стріл, – прошепотів він до глави Вовчого клану. Старий лісовій, якого через кульгавість називали Криволапом, кивнув головою.
– Зрозумів! – І звучно гукнув, – кожен п’ятий – на дерева, пропустити ворога під собою, а тоді почати обстріл!
Його наказ швидко передали у лінію, й десятки лісовіїв, наче коти, подряпались уверх по стовбурах, зникаючи у кронах дерев. Лис кинувся за своїми першолінійними, щоб відійти вглиб лісовіївських позицій.
Через декілька хвилин у ліс увійшли шеренги щитоносців і арбалетників. На біду для лісовіїв вони зупинилися відразу ж за узліссям і не рухались далі. Щити тепер поставили півколом, і ліс знову почали сікти металеві стріли. План лісовіїв був зірваний.
Раптом поміж дерев, обпалюючи стовбури й ламаючи гілляччя, на лінію лісовиків полетіли шість вогняних куль. Лісовії на мить отетеріли, бо ніколи не бачили нічого подібного, хоча й чули про вогненну магію котів. Їм здалося, що це сонце спустилося на землю, розділилось нашестеро і мчить на них. За мить кулі-сонця врізалися в землю й на десятки метрів навколо розбризкалися вогнем, залишаючи від лучників купки попелу й обгорілі кістки. З палаючих дерев падали у вогонь решта лісовиків, лише невелика частина встигла вирватися з цього пекла. Декілька чоловіків, перестрибнувши на інші дерева, по гілках обійшли вогонь, який уже лизав гладкі букові стовбури, прилипаючи до них і повзучи вгору.
Кілька десятків лучників з першої лінії пробігли через третю лінію. Міцнолобий Кабан, що керував нею, зі сльозами на очах спостерігав, як у вогні метаються ще живі лісовії. Заземельці перестали стріляти, спостерігаючи за муками лучників по той бік вогняної стіни.
І знову лісом прокотився жалібний клич яструба, й лісовіївські стріли з третього ряду прошили груди тих, хто горів, поклавши кінець їхнім стражданням. Після цього третя лінія знялася з позицій і швидко замиготіла зелено-коричневими плямами углиб лісу. Нові пекельні кулі розлилися вогнем слідом за лучниками, але вже не досягнули їх.
На четвертій лінії Міцнолобий Кабан зістрибнув у яму, де зачаївся Яснозорий Олень.
– Відходимо? – запитав він у командира четвертолінійних.
Той заперечливо похитав головою.
– Розходимося з центру й обходимо праворуч і ліворуч Дорогу. Вони цього не сподіваються й далі битимуть вогнем у центр наших попередніх ліній.
– Це смерть, – чи то ствердив, чи заперечив Кабан.
– Ні. Смерть – тут. Поки що вони виявилися хитрішими за нас. Якщо після вогненної атаки сюди вдарить кіннота, нас швидко переловлять у цьому рідколіссі.
І знову в лісі лунали короткі накази вздовж рядів лучників, які здавалися заземельцям криками звірів. Третя, четверта і п’ята лінії із залишками першої й другої метнулися в різні сторони. Нові кулі вогню падали у порожній ліс.
Оминаючи пожежу, лісовії з жахом бачили, як стогнуть і корчаться у полум’ї дерева й кущі. І ці муки лісу лише підкріпили їхнє бажання помститися вторженцям.
– На місці лісу стане попелище! – крикнув на бігу Міцнолобий.
– Таке ж попелище буде й після лісовіїв, якщо ми зараз не зупинимо заземельців, – відповів Яснозорий, спритно прошмигуючи під поваленими деревами чи перестрибуючи їх слідом за главою клану Кабанів.
72
З фортечних воріт у степ викотилося два десятка фір із дощатими щитами на них. Щити були густо втикані дерев’яними піками й довжелезними цвяхами. Кіньми правили молоді хлопчаки й жінки. Вони зупинились за кілька сотень метрів від фортеці й розвернули фіри впоперек Єдиної Дороги. Швидко випрягши коней, доріжани похапались за їхні гриви й побігли назад. На жаль, вони не вміли їздити верхи.
Хвиль Болітник мчав попереду. Він мусів устигнути швидше за кінноту, яка вже досягла тих, хто не встиг забігти за фіри. Вершники чорним морем вирували перед барикадами, щоб розправитись із захеканими і майже беззбройними земляними кроликами.
Основна маса кінноти розділилася на два рукави й почала огинати барикади. Багато заземельців спішились. Після короткої сутички зі жменькою доріжан, вони почали відтягувати фіри, звільняючи проходи, в які відразу ж вривалася решта кіннотників.
За цей час перша група втікачів добігла до фортечних воріт і зникла за ними.
Коли три сотні доріжан уже віддихувались у внутрішньому дворі фортеці, вершники перестали розпорошуватись, доганяючи доріжан поодинці, й направили своїх скакунів до воріт.
Хвиль Болітник зупинився у воротах і обернувся. Між першими вершниками й фортецею залишалося не більше сотні метрів. Сотні доріжанських воїнів ще бігли до брами. Важко зітхнувши, Хвиль узявся за клямку воріт і почав їх зачиняти.
– За фортецю! Візки зі свіжими конями за фортецею! Біжіть туди, – кричав їх Хвиль. За воротами залишалися сотні доріжан. Дехто з них намагався проскочити у щілину брами. Другі відразу ж кидалися бігти уздовж стін, згадуючи попередній план бою, який вони складали на загальних зборах учора вночі. Треті безсило падали на землю, зіщулившись і закриваючи руками голову. У їхній свідомості металася одна думка, яка виїдала серця зсередини: свої закрили перед ними ворота! залишили на поталу! на вірну смерть!
У фортеці кипіла робота. Навпроти воріт на візках встановлювали величезні луки, заряджали їх піками й натягували тятиви.
Зась Моряна схопила Хвиля за плечі й розвернула до себе обличчям.
– Впусти їх! Впусти! Там же Солевій біжить! – але чоловік заперечно хитнув головою і сперся спиною на засув.
– Зась, вони не встигли!
– Ти вбиваєш їх! – жінка в безсилій люті й відчаї била його кулаками по грудях.
– Якщо кіннота ввірветься у фортецю, загинуть усі! А так наша війна триває! – малодоріжанин міцно обійняв Моряну, стримуючи її руки. Вона перестала битись і лише ридала в мокру від поту й крові сорочку Хвиля.
Коли кіннота наблизилась до воріт, відчинилися поперечні бійниці, задзвеніли тятиви й ряди пік увігналися в тіла передніх коней і вершників, руйнуючи їх стрій. З мурів на голови заземельців полилися кипляча смола й олія, полетіли дротики, каміння, стріли й палаюче червоним жаром вугілля. Найбільшої шкоди завдало саме розпечене вугілля. Воно розсипалося міріадами іскор і жаринок, які бризкали на лати коней, тліли в їхніх гривах і хвостах, залітали в панцирі чорних воїнів. Попечені тварини скаженіли й починали ганяти степом, скидаючи із себе вершників. Воїни падали на землю, намагаючись зірвати з себе броню, щоб витрусити жаринки. Піки, запущені з висоти мурів, легко пробивали лати воїнів, а тих, хто скинув своє залізяччя, пришпилювали до ґрунту намертво.
Перед воротами фортеці все перемішалося, нові й нові воїни потрапляли в криваву кашу з тіл коней і людей, яка вищала, верещала, іржала, диміла. Ззаду підпирали нові хвилі кінноти. Лише через кілька хвилин частина заземельців почала обтікати мури фортеці з обох сторін.
– Вони поїхали! Усі поїхали! – крикнув хтось із північного муру і доріжани у фортеці зітхнули полегшено – війна тривала. Візки швидко віддалялися в напрямку Пічкурика, везучи захеканих і розчервонілих долинянських вояків.
Кіннота двома зміями з’явилася з-за фортеці й знову з’єдналася за нею.
Хвиль вийшов на недобудовану вежу, щоб спостерігати за тим, що відбувається на рівнині. Якийсь доріжанин вказав йому рукою на південь. Там, на рівнині між лісом і фортецею, прямокутними загонами марширували чорні воїни Півдня. Поміж ними впряжені по десятеро коні тягнули платформи з катапультами, пращами й вогнеметами. Кіннота залишила доріжанські укріплення саме цим загонам.
Але тут піхота Чорної Армії чомусь розділилася. Основна маса – зо двадцять п’ять тисяч – прямувала до фортеці. За ними близько тисячі кінних воїнів супроводжували візки з припасами і шатрами. А близько п’яти тисяч воїнів разом із квадратиками валки кібуців прямували на південь. Час від часу над кібуцами з’являлися вогненні кулі й блискавично били у ліс, вибухаючи там смертоносним вогнем.
– Чому вони розділилися? – дивувався Хвиль, але всі лише знизали плечима.
73
Лісовії, засипаючи арбалетників стрілами, поступово обходили їх з обох боків. Ті крутилися на місці, не знаючи, з якої сторони ставити захисні щити. Більше сотні заземельців уже лежали на листяній підстилці, решта нарешті сформувала півколо й почала відступати з лісу. Вогненні кулі перестали з’являтися – маги вже не знали, куди саме їх посилати, й вирішили не тратити свою силу даремно.
Коли щитники й арбалетники вийшли з лісу, лісові лучники продовжували обстріл з верхів’їв дерев.
Яснозорий і Міцнолобий, сидячи на гілці поряд, посилали стріли поверх щитів, немовби змагаючись у влучності один з одним. Раптом десь ліворуч у глибині лісу народився й поступово наростав якийсь дивний шум. У степ з-під лісового шатра стрімкою лавиною вибігали десятки й сотні воїнів у шкіряних латах, здіймаючи над собою дерев’яні ломаки з шипами й сокири. У кожного воїна було дві руді коси й блискучі металеві кульки на них.
– Дібровники! – на радощах обоє старійшин обійнялись і почали посилати стріли в арбалетників з новою силою.
Хтось сказав, що дібровників прийшло дві з половиною тисячі.
Воїни південних лісів не засіли в засідці, а скаженою рудою хвилею вдарили в ряди заземельців.
– Упере-е-е-е-е-ед! – пролунало з узлісся, й сотні лісовіїв, витягуючи свої короткі мечі, кинулись у відкритий степ.
Антіо, стоячи на даху карети, круглими здивованими очима дивився на січу біля лісу, а потім змахнув своєю булавою.
– Де Шела і Тайті?
Один із котів, що їхав біля карети, відразу ж відповів:
– Шела і Тайті переказали, що змії знайшли ближчого ворога, ніж лісовики. Але вони не знають, якого саме.
– Що? Який ближчий ворог? – заверещав Антіо й мало не впав з карети.
74
Два десятки височезних воїнів поодинці стояли посеред степу з кошиками дрібного каміння. Між ними по дивних траєкторіях ходили хлопці й дівчата з такими ж кошиками. Серед них були діти і доріжан, і лісовіїв. Поодаль у траві принишкло п’ятдесят лісових лучників – вони повинні прикривати гурт із кошиками, коли той почне відступати до лісу. Це й була Армія Мертвих – основна сила місцевого воїнства.
Рибохвостик Моряна кружляла біля свого кошика, не зводячи погляду з південного степу, звідки повинні з’явитися візки з частиною доріжанського війська. Вони мають привести сюди Чорну Армію. Саме тут відбудеться вирішальний бій, який насправді боєм і не буде. Усе, що сталося досі, – пролог до битви. Поки що степи порожні. Єдине, що привертає увагу на їх тьмяному простирадлі, – стовпи диму, які з’являються десь із-за горизонту. Ніхто не міг збагнути, що це могло б означати.
Мертві стояли непорушно й лише втомлено крехтіли. Їм було дуже важко тримати на своїх височезних тілах такі важкі лати. Непропорційно короткими руками воїни опиралися на списи й чекали своїх супротивників.
З півночі швидко наближався двоколісний візок. Мабуть, хтось із північної лісовіївської стороги їде щось розпитати. І цей хтось дуже поспішає. Візок підстрибував на горбках, їхав то на правому, то на лівому колесі, мало не перевертаючись. За кілька десятків метрів від воїнів кінь різко розвернувся й зупинився. Візок перехилився, завмер і завалився на бік. З нього викотився Рудолапка籎 зірвався на ноги і, виробляючи чудернацькі петлі на траві (ніби оминав невидимі капкани), побіг до Моряної.
– Там у морі… там у морі… – закричав він здалека.
– Заспокойся й біжи обережно! Не налякай їх передчасно! – попередила його Рибохвостик. – Що сталося?
– Морем пливуть острівки з очерету!
– Магія заземельців?
Один із Мертвих зауважив:
– Заземельці йдуть із півдня. Звідки б їм узятись на півночі?
– Може, це їх флотилія?
– Флотилія – це великі кораблі, а не очеретяні сплавини. Про ці кораблі нам розповідали дібровники. Потрібно дізнатися, що там діється!
– Ніколи! – сказав один із лісовіївських лучників. – Уже видно візки з вашими.
На горизонті з’явилася група рисок, які росли на очах.
75
– Лісові мавпи напали з тилу! – виправдовувався молодий ватаг арбалетників, більшість з яких уже всіяла своїми тілами південні степи й узлісся. Він говорив, розгублено розглядаючи пояс Антіо й не сміючи глянути йому у вічі.
Головний воєначальник Чорної Армії скреготнув зубами. Його долоня стискала ефес коштовно оздобленого меча, а груди розпирало бажання вдарити цього нездару-арбалетника, який не зміг уберегти свій підрозділ. Але Антіо стримався. Не варто зараз виказувати свою лють. Не час для емоцій. Нехай його воїни думають, що нічого несподіваного не відбувається, що все під контролем.
– Скільки нападників? – голос Антіо зазвучав спокійно, майже м’яко.
– Більше трьох тисяч.
– І скільки твоїх стрільців і щитників залишилося?
– Їх знищили майже до ноги, поки підійшли мечники.
– І що там зараз?
– Бій. Наших піхотинців п’ять тисяч. Незабаром усе повинно закінчитись, – Антіо помахом руки відіслав ватага арбалетників і підкликав командуючого кіннотою.
– Як справи у вершників?
– Наша кіннота винищила більшість земляних кроликів ще по дорозі до фортеці. Це було просто. Жменька доріжан сіла на підготовлені візки й утікає на північ. Кіннота залишила фортецю піхотинцям і скоро доб’є рештки доріжанських загонів.
Верховний кот Чорної Армії поморщив лоба, обмірковуючи ситуацію.
– Оточити валку магів, провіанту і зброї десятьма тисячами піших воїнів і нехай вони вийдуть дорогою в степи за річкою й там отаборяться. Ще дві тисячі піхоти кинути в бій до лісовиків і відтягнути їх на відкритий простір. З ними потрібно покінчити якомога швидше. Решту піхоти кинути на фортецю. Ті, хто битиметься з лісовими мавпами, після бою хай також відійдуть до фортеці. Потім почнемо збір провіанту в долині й перепочинемо. Лісових і рівнинних зміїв натравити на дібровників і лісовіїв.
– Змії не можуть зараз допомогти піхоті, – сказала, під’їжджаючи до маленької наради, Шела, володарка лісових лускатих монстрів. Біля неї на єдиному в армії білому коні, сиділа Тайті, яка керувала рівнинними зміями.
– Чому?
Шела вийняла з корсета амулет із цільним смарагдом, який ховав у собі феєрверк палаючих іскор.
– Вони зайняті. Лісові змії б’ються з кимсь біля підніжжя гір.
– І рівнинні разом з ними, – додала Тайті, показуючи вогненні іскри в амулеті з топазом.
– З ким?
– Можливо, на них також напали лісовики?
– Можливо!.. Шело, Тайті, перевірте своїх тварюк. І перекажіть собаківникам, нехай на лісовиків спустять усіх бойових собак!
Жінки кивнули і пришпорили коней.
75
Зі скель брусничних пагорбів поле бою відкривалось як на долоні. Степ виригав щораз нові хвилі чорнолатих, які вливались у круговерть битви. З лісу виходили свіжі загони дібровників. Частина лісовіївських лучників обстрілювала ворога з узлісся, інші витягували мечі й групами приєднувались до битви.
Несподіваний стрімкий наступ дібровників дозволив без істотних втрат перебити усіх арбалетників і щитників, які спочатку намагалися відстрілюватись, але удар з двох боків не дав їм змоги зайняти свою непереможну позицію. Та коли підійшли нові загони заземельців, битва завирувала знову.
Чорнолаті кидались у бій з дикою радістю, тішачись можливості напоїти ворожою кров’ю свою зброю. Спритно й безстрашно вони клали нападників ряд за рядом. Дібровники вкривали своїми тілами землю, але не відступали ні на крок. Брязкіт металу, удари, крики, верески, бойові кличі оглушували, перероджували, запалювали зсередини.
Міцнолобий Кабан і Чорноокий Лис знайшли поглядами поміж рухливо-кривавої маси Криволапого Вовка й поспішили йому на допомогу. Жоден із них не взяв до рук меча, продовжуючи воювати лише стрілами, випереджуючи каракотів швидкістю. Тятиви їхніх луків дзвеніли безперестанку, наче незгасаючий звук струни. Кожен свій крок лісовіївські ватаги прикрашали трупами ворогів з тремтячими пір’їнами стріл в очних прорізях шоломів. Криволап бився двома мечами, раз-по-раз парируючи удари кремезного воїна, і цей двобій більше нагадував дивний танець. Ще один каракот, що підскочив збоку, вибив один меч з руки лісовія, а шипастою рукавицею вдарив його по голові. Інший супротивник схопив Криволапа за руку з мечем, замахуючись булавою. Але відразу ж обм’як і впав на коліна. З його пробитої стрілою шиї фонтаном вдарила кров. Другий заземелець обернувся й сокира дібровника розпорола його горло. Воїн з південних лісів відразу ж ударив обкованим держаком сокири назад. Наконечник держака з хрустом увійшов поміж лати на грудях третього каракота. Двоє наступних нападників повалились до ніг лісовіїв, вражені метальними сокирками з таврами дібровника Листопада. До Вовка підбігли Чорноокий і Міцнолобий, вставляючи в жолобки луків нові стріли. Вони обступили товариша, який уже сидів на землі, обхопивши руками закривавлену голову. До їхнього кола приєднався ватаг дібровників.
– Приємно бачити тебе, Листопаде, й усіх твоїх хлопців, – привітались вони до дібровника й спустили тятиви луків. Той відчув, як пір’я їхніх стріл полоскотало його шию з двох сторін і ще один каракот позад нього замертво повалився додолу з пробитою головою. Листопад озирнувся й зауважив:
– Ви зовсім стріл не шкодуєте – двома одного!
Усі троє розвернулися спинами до Криволапого, взявши його в захисний трикутник.
– Шкода, що нас так мало! – пробурмотів Лис, міняючи лук на меч.
– Шкода, що їх так багато, – додав Кабан, роззираючись навколо.
У тактиці ближнього бою дібровників була одна річ, яка здивувала навіть заземельців, – час від часу вони різко хитали головами так, що їхні коси півколами літали навколо голів й обплутували мечі ворогів. У коси дібровники вплітали десятки гнучких дротин, які каракоти не могли перерубати. Важкі кульки на кінцях довгих кіс з розгону вдаряли по шоломах і латах, збиваючи з пантелику заземельців.
Втім, якими швидкими й вправними не були б у бою дібровники, і як влучно не стріляли б лісовії, їхні ряди швидко танули. Загартовані в численниз битвах і муштрах, фізично міцніші, безстрашні й безжалісні каракоти тіснили супротивників, переходячи в наступ. У лісовиків не було жодного шансу перемогти, навіть якби сили були рівними.
Права Синього Льоду й Блакитного Снігу стояла на виступі скелі й дивилася вниз. Удари й крики долинали сюди суцільним шумом. Діва вже годину зливалася своєю нерухомістю зі скелею, не зводячи погляду з долини. Її обличчя наче скам’яніло, лише очі мінилися холодним вогнем, який видавав те, що коїлося в її душі.
