Текст книги "Долина Єдиної Дороги"

Автор книги: Тарас Микітчак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 21 страниц)

– Після першої війни Півночі й Півдня карпентери й синкани практично зникли. Есенеї, щоб підтримувати зв’язок між своїми домами, збудували прекрасну дорогу, вклавши в неї багато своїх знань. Більшість її таємниць досі не розгадана. Саме ця дорога від дому Книг на острові Скел до дому Еспріна на північному мисі й пролягає через вашу долину.

Вигук здивування пройшовся рядами доріжан. Їхню Єдину Дорогу створили не ангели, а земні істоти, люди?

– З часом із допомогою Прав усе ставало на свої місця. Там, де мали рости ліси, вгору потягнулися дерева, де мали шуміти ріки, потекла вода, море повернулось у своє лоно, гори перестали кипіти лавою. Із прабатьківщини есенеїв прибуло ще кілька кораблів з представниками різних народів, які селились у різних долинах нашої землі. Так з’явилися поселення в долині Водоспадників, які досі, як і ви, не знали, що, окрім їхньої, існують й інші землі зі своїми народами. Так у дельті ріки Синкан поселилися гирляни, вправні мореплавці; так заселилися долина Часів, берег Хвильників, маленька долина Крижаної річки в горах, де тепер живуть рипли. Певна частина прибульців розбрелася лісами, давши початок лісовіям і дібровникам. Два флоти із заходу доставили сотні армавірів і талері, які заселили великі рівнини. З армади, яка прибула зі сходу, вийшли коти, які поселились у Червоних горах, на захід від Внутрішнього моря. Ще одна східна флотилія, яка складалася з багатьох великих човнів і плотів з очерету, привезла каракотів, які заселили південні межі рівнин. Частина з них перейшла до кочового способу життя, змішавшись у пустелі з кіатами й давши найчисельніший народ нашої землі. Останні переселенці як зі заходу, так і зі сходу були швидше втікачами, а не мандрівниками, бо несамохіть покинули ті землі, де жили споконвіку. І батьківщину есенеїв, армавірів, талері та ще кількох невеликих народів, і край кіатів, котів і каракотів знищило протистояння магів, які там жили. На ці землі Небесний Отець відправив по дві Прави, щоб тримати в покорі природні стихії. Але Прави спокусилися владою, багатством, розкішшю, вседозволеністю простих смертних і вступили в союз з різними противниками, таким чином почавши війну і між собою. Ці війни на далеких західних і східних землях закінчились однаково. Система природи була невиправно порушена, й море поглинуло обидва материки. Принаймні, так розповідали нащадки тих, хто переселився сюди.

– Невже навколо живе так багато різних народів? – протягнув Гирлявко Травосік.

– Саме так, багато різних народів, – підтвердила Права Блакитного Снігу.

– А чому доріжани втратили здатність плавати морем, якщо наші предки прибули сюди на цих… ну, на кораблях?

– Я ще не все розповіла. Історія вашого народу дещо відрізняється від інших історій. Ви прибули сюди не на своїх кораблях, а на кораблях морських розбійників, піратів, які після загибелі обох заморських земель сходу й заходу втратили свої порти і їм довелося шукати нову твердь. Отак західні пірати привезли з собою полонених хліборобів, тримаючи їх довгу-предовгу дорогу в закритих трюмах. Ці полонені мали стати рабами на новій землі, куди могли б припливти розбійники. З ними поводились дуже погано, багато з них померло в дорозі, інші хворіли й мучились без води. Коли пірати нарешті пристали до берега, усі їхні полонені просто втекли від них і врешті дісталися до вашої долини, де й поселилися. Протягом морської подорожі вони набралися стільки страху перед морем і кораблями, в яких нічого не тямили, що зареклися розповідати про це своїм дітям. Отак і виріс у долині народ, який нічого не знав ні про кораблі, ні про інші народи. Страх натрапити на колишніх поневолювачів змушував долинян триматися свого кутка й не шукати пригод на свою голову за його межами.

– А куди поділися пірати? – нарешті озвався Ложкохляп Моряний, якого ця історія дуже зацікавила ще й тим, що сам він був із роду рибалок.

– О, вони покинули своє ремесло, бо їх було надто мало, та й морська торгівля між нашими народами ведеться слабо. Тож пірати поселилися на скелястому острові Драконів, який відділяє від цих гір вузька протока з гострими рифами, швидкими течіями і коловоротами. З часом на озерах, ріках, протоках острова виникли народи фрітів і фродів, які й досі зберегли жорсткий норов своїх предків і понад усе цінують свободу й море.

Ось так з’явилися сучасні мешканці цієї величної землі, яку Прави називають Ессі, першоістоти – Альвейном, а люди – Другодолом. Від часу прибуття останніх переселенців минуло більше тисячі років. Прибульці змінилися, забули про своє походження і вважають ці землі своєю єдиною батьківщиною. Лише дехто із книжних знає давню історію заселення рідного краю.

– А чому й тепер триває війна на півдні? Чому коти й каракоти воюють з іншими? Що це все означає? – чи то з обуренням, чи то з плачем запитав Смичко Тинявка, який уже перебрався ближче до Прави і всівся біля Болітника.

– А це вже нова історія Ессі. Я мусіла розповісти вам попередню історію нашої землі, щоб ви могли збагнути те, про що говоритиму зараз. Тільки ж ви не забувайте заїдати, бо вино з морошки хоч і дуже легке й залишає ясність розуму, та може відбирати здатність ходити прямо. Тож їжте, щоб потім не петляти моїм палацом, – вона знову усміхнулася. – А тепер про котів і каракотів. Як я вже казала, коти поселилися в Червоних горах біля внутрішнього моря. Ці гори низенькі, зовсім не схожі на мої. Вони порослі рідколіссям з миршавих деревець, з півдня до них підступає пустеля, зі сходу їхні схили збігають до берегів внутрішнього моря, а з інших боків їх омиває велична ріка Карпентрі, на берегах якої розкинулись родючі землі, прекрасні ліси в байраках і степи. Проте, коли прийшли коти, береги Карпентрі вже заселили армавіри. Для нових поселенців там залишилося надто мало місця. От вони й осіли в горах. Коти завжди були освіченими людьми, поважали магію і науку, проте з часом важке життя в горах і постійні побори й набіги пустельних каракотів висушили їхні душі й наповнили заздрістю до своїх процвітаючих сусідів. Хоча і талері, й армавіри часто допомагали їм, а багато поселень котів стояло ледь не впритул до поселень цих народів, все одно коти заздрили їм, бо ті були першими на цих землях, бо мали кращі міста, більше простору, більші досягнення, й заздрість ця передавалася з покоління в покоління. Усі три народи віддавали своїх дітей на науку в дім Книг, де вже давно не було есенеїв, але залишилися їхні бібліотеки. Чимало книг із цих бібліотек змогли розшифрувати армавіри. Проте навіть у цьому святилищі науки й білої магії не було єдності між котами й рівнинними жителями, бо кожен народ мав окремі освітянські заклади, й лише зрідка влаштовували спільні дискусії, читання чи полеміки. Таке розділене навчання ще більше роз’ятрювало душу молодих котів, які, проте, жадібно засвоювали знання не лише своїх, а й армавірських і талерських учителів.

Каракоти, які жили в пустелі кочівними таборами, час від часу нападали на поселення котів. Тим доводилося відкуповуватись даниною, а іноді навіть вступати з каракотами в бій. Не раз перемагали коти, стаючи дедалі вправнішими воїнами й військовими стратегами. Інколи від каракотів перепадало й армавірам, талері і навіть гирлянам, і всі ці народи не раз об’єднувались проти пустельників, відганяючи їх від своїх кордонів. Однак найбільше потерпали коти. Постійна напруга, в якій тримали горян пустельники, заважала тим вести свої державні справи. Їхній край почав занепадати. Священики котів вирішили надихнути свій народ, оголосивши його обраним Небесним Отцем. Але це зовсім не пішло на користь котам – вони загордилися, й стара заздрість до сусідів спалахнула з новою силою.

Каракотів ставало дедалі більше, вони підходили з глибин пустелі й зупинялися на південному березі Внутрішнього моря. Це дуже схвилювало котів. Врешті Отарасман, тодішній правитель Червоних гꑬр, вдався до хитрого і, як виявилось, дуже вигідного для свого народу кроку. Коти були добрими воїнами, проте їх було не так багато, як каракотів. Постійна війна з пустельниками підривала добробут котів, тож Отарасман вирішив покласти їй край. Він викликав владик різних каракотських таборів на переговори й запропонував їм укласти мир, щоб повести південні армії на північ.

Так почалася друга війна Півночі й Півдня. Бойова тактика котів і безстрашність каракотів виявилися чудовим військовим поєднанням. Перший удар армії Півдня випав на армавірів. Виснажлива війна тривала три роки, і лиш тоді талері збагнули, що після поразки армавірів уся сила пустельників і горян вдарить по їхніх землях. Вони послали свою армію на допомогу сусідам. Але спізнилися. Армавірів розбили швидше, ніж підійшло талерське підкріплення. Після армавірів поразка чекала й талері, які протрималися рік. Гирляни, маленький народ, який жив на островах дельти Синкану, здалися армії Півдня без бою. Після цього настало затишшя на п’ять років. Перемога над жителями рівнин не зупинила котів і каракотів. За цей час вони підготували три п’ятдесятитисячні армії – Червону, Чорну та Сіру, і три військові флоти, які називаються так само, як і армії.

Червона армія рушила вздовж західного берега. Зараз вона майже знищила долину водопадників, які так само, як і ви, спочатку повірили чужинцям і відразу перетворилися на їхніх рабів. Потім частина населення Водопадної долини повстала, але коти й каракоти легко придушили непокірних і зараз жорстоко розправляються з місцевими жителями. Потім вони збираються йти в гори.

Чорна армія йде по Єдиній Дорозі у вашу долину й незабаром буде там. Морфід і група його воїнів – це лише розвідувальний загін, який першим прорвався крізь засідки лісових демонів. Саме через їхні землі лежить шлях Чорної армії. Тепер у вашу долину вже прийшов передовий загін котів і каракотів – їх близько сотні. А через кілька днів прибуде вся армія чисельністю не менше тридцяти п’яти тисяч воїнів. Їх добряче виснажили бої з демонами, проте вони пройшли землі лісових першоістот, вистояли проти їхньої магії й тепер ідуть по Єдиній Дорозі до вас.

Кілька келихів випало з рук доріжан. Вермизі з кістки зірвався кусень м’яса й упав у соусницю, порозбризкувавши соус. Усі доріжани завмерли. Коли Права почала розповідати їм про другу війну Півдня й Півночі, у їхніх серцях зародився страх – вони боялися, що розповідь Прави саме так і закінчиться. Південний ворог йде у їхню долину, щоб знищити їх! Запала мовчанка, яку врешті перервав мовчазний Костогриз Горпа.

– Звідки Ви про це знаєте?

Діва сумно усміхнулася, крутячи в руках ніжку високого келиха з вином.

– Прави, слідкуючи за природними силами, багато що помічають. Отак я й знаю про Чорну армію і вашу долину. Тому багато хто і називає нас Правдами.

– Що нам робити? – вигукнув Чопик Остуджений, схиливши голову на руки. Здавалося, він ось-ось заплаче.

– От цього я вже не знаю. Майбутнє сховане від Прав. Я можу розповісти вам лише про теперішнє й минуле. Усі армії йдуть до дому Еспріна, де, на їхню думку, повинні ще жити есенеї, які можуть знати, де знайти Яйце Світу.

– Які народи живуть на північ від нас?

– Майже ніяких. Може, є якісь невеликі племена – я цим не цікавилась. Здається, ви останній народ на шляху Чорної армії до крайньої півночі Ессі.

– Розкажіть, що це лускаті потвори допомагають котам?

– Заземельці використовують зміїв. Гірських зміїв ви вже бачили. Вони були слугами котів доти, поки я не знищила талісман, за допомогою якого ними можна керувати. Тепер вони діятимуть самостійно. Як саме – мені невідомо. Але в котів є ще рівнинні, лісові й пустельні змії. Крім того, коти воюють за допомогою магії стихій. Вони використовували у битвах із талері й армавірами силу вогню, тож тепер у всій Ессі почалися похолодання, адже котівські маги висмоктали тепло із цих земель для своїх вогненних куль, яким розбивали загони противника. Проте я майже відновила рівновагу в природі, й надалі все має бути по-старому, якщо знову хтось не використовуватиме стихійну магію.

Проти армій Півдня довгий час боролися розписи, проте на сьогодні залишилося лише чотири ящери, які зникли невідомо де. Можливо, один із них був у вашому Півмісяцевому озері, але тепер я не відаю, куди він помандрував.

– А я чув, що колись давно двоє доріжан пішли на північ по Єдиній Дорозі й натрапили на болота, в яких жили якісь потвори. Це правда? – запитав Зоряний Травосік з Повздорожнього.

– Від Півмісяцевого озера на північ простягнулися безкраї болота, в яких може жити все, що завгодно: від залишків племен першоістот – до звичайних водяних звірів-хижаків, схожих на річкового рибоящера, з яким ви зіткнулися по дорозі сюди.

– Чому ж Небесний Бог, наш Творець і Творець цього світу, не зупинить зло, яке розгорається на його землі? Чому не прийде й не просвітить навіжених? Чому не знищить війну? – зірвався з місця Мишик. Його вологі від сліз очі ніби намагалися знайти безмовну відповідь у Прави.

– Крім душі, розуму й тіла, Бог дав своїм творінням ще один великий, але жорстокий дар. Він дав їм волю, свободу вибору. І те, що твориться навколо нас із народами та їхніми країнами, – це їхній вибір. Ми самі руйнуємо світ навколо себе.

– Хіба ці бідні народи, яких вбиває південна орда, винні в тому, що не можуть протистояти прийдешньому злу? Хіба їхня слабкість є їхньою виною? Багато хто робить в ім’я боротьби за кращий світ більше, ніж може. Хіба це його вина, що цього все одно замало? – тепер підвівся й Чисторос. Йому хотілося негайно щось робити, раз світ знову летить у прірву.

– І його, й інших. Коли вбивають сусідів і перетворюють їх на рабів, інші відсиджуються у своїх норах, сподіваючись, що ця біда їх омине. А коли біда не оминає, вони намагаються ціною власного життя відновити справедливість, бо це вже торкається їх самих. Чому, коли у нерівних битвах гинули армавіри, талері й гирляни, сусідні народи мовчки спостерігали за цим? Бо війна йшла на чужій території! Чому, коли армія йде у вашу долину, вам на допомогу не прийдуть лісові мешканці? Бо армія сильна, а вони слабкі поодинці. І будуть слабкими, бо дозволяти злу коїтись з іншими – це те саме, що самому чинити зло!

– Але ж ми, доріжани, навіть не здогадувались, що там, на півдні, кояться такі страшні речі, – Болітник обійшов онду й сперся руками на стіл навпроти Прави, дивлячись їй просто у вічі. Гнів, страх, безпомічність настільки запалили його свідомість, що він уже не міг стримуватись. Пекучі почуття, що роз’ятрювали давні й свіжі рани в його серці, дали йому силу дивитися просто у вічі Праві Блакитного Снігу й не відводити погляду.

– А якби здогадувались? Пішли б на допомогу? Ні. Ви пильнували б свої поля, свою худобу, свої ремесла. І чекали б, – Права підвелася з-за столу й також сперлася кулаками на стільницю.

– А чому Ти сама, така сильна й справедлива, не захистила цих нещасних? Може, й не змогла б захистити, та все ж доклала б свою лепту в боротьбу за їхній мир, спокій і гідне життя. Чому ти сидиш у горах, хоча чудово знаєш, що відбувається в нашому світі. Знаєш! На відміну від нас… – не помічаючи цього, Чисторос легко перейшов на “ти”.

– Я – Права Бога. Я повинна слідкувати за природою, а не направляти вас, простих смертних. Це ваші війни.

– Хто ж говорив про відсиджування в норах? Що станеться, якщо ти просто станеш на чиюсь сторону у цій війні?

– Тоді я не буду Правою. Я стану невідомо ким і не зможу виконувати свою місію. А це – гірше, ніж війна.

– Ось і твоя ціна, ціна твого спокою й твоєї допомоги. Ти також маєш що втрачати.

– Доріжанине, ти не розумієш, про що говориш, – вона обернулася й пішла із зали. Доходячи до бокової галереї, Права обернулась і промовила тихо, але чітко. – Ідіть спати. Завтра я відправлю вас назад у долину. Вам потрібно нарешті нормально поспати хоч одну ніч. Можливо, це буде остання спокійна ніч у вашому житті.

Після цих слів вона наче розчинилась у темряві проходу. Блакитний камінь у спинці її крісла повільно згас.

Вари позбирали порожній посуд зі столу і показали доріжанам їхні кімнати, де на кожного хлопця чекало просторе застелене ліжко. Біля кожного була миска з теплою водою для омивання і чисті рушники.

52

Долина Єдиної Дороги завмерла на дні безмежної теплої ночі. Оксамитово-чорне небо дірявили білими цятками зорі. Місяць заплутався у хмарі й засів у ній, не визираючи назовні. Заколисаний степ мріяв про сонце, про теплі дощі й м’які долинні вітри, які розчісуватимуть його трави й носитимуть у повітрі білі шапочки кульбабок. Співали свої колискові цвіркуни, тінями шугали за мотилями летючі миші, з’являючись з нізвідки й зникаючи в нікуди. Прекрасна ніч, де половина живих створінь спить, а половина лише починає справжнє життя, щоб із першими променями сонця непомітно зникнути в норах, дуплах і хащах.

Праводверник Вересковий бадьоро крокував до фортеці. Проте ця бадьорість була напускною. Старого проймав моторошний страх: не дай Бог, зараз щось вистрибне з пітьми й накинеться на нього. Такі вже настали часи. Як казала Горпа, у ночі свої права. Щоб не трястися від ляку, він намагався крокувати жваво й бадьоро. Адже саме так повинен іти чоловік, який рятує свій народ. А Вересковий збирався зробити саме це. Він прийде до Репинги або ще до якогось високопоставленого заземельця й розкаже йому, що багато доріжан здуріли й хочуть накликати погибель на свою голову. Заземельці вислухають його, все зрозуміють, поплескають по плечі й подякують. А завтра приструнять непокірних, і весь бунт закінчиться майже мирно. Ну, може, кинуть у темницю Ліводверника, старого мудрагеля, й дадуть йому раз чи два копняка під зад, щоб не заносився й не баламутив народ. Ось так.

І все-таки щось було в цих степах! Відчуття якоїсь незбагненно великої й жахливої сили змусило старого на мить присісти. Він не зрозумів, чи побачив щось у темряві, чи відчув якийсь шум, але десь удалині степ рухався. Невже це досі діє кусат? Але ж сьогодні ввечері він не пив цього вогняного трунку, який розв’язує язик і робить заземельців, які п’ють його з тобою, твоїми вічними друзями.

Земля під ногами ледь чутно затремтіла. І тут просто на Верескового з темряви блимнули палаючі зелені очі й виринула страшна велетенська морда. Лускате тіло стрімкою рікою потекло по траві за кілька метрів від доріжанина. Той зойкнув і кинувся тікати у протилежний бік, але раптом з’явилася ще одна потвора, яка теж стрімко повзла кудись на північ. За нею третя. Праводверник впав обличчям у траву, зіщулився, накрив сиву голову руками. Змії. Це вони. Вони прийшли по нього! По його душу, по його старе немічне тіло. Смерть! Зараз змій проковтне його, як старого Ласицю у Верхньому Доріжньому! Зараз…

Шум стих, і земля заспокоїлась, знову перетворившись у непохитну твердь. Лише цвіркуни змовкли. Кудись зникли й кажани, а мотилі безладно літали навколо, мов не знаючи, в який бік утікати. Старий підвів голову – нікого. Голий степ. Ніяких зміїв! Невже привиділось? Пригадує, позавчора, після пиятики з Репингою, йому здалося, що він засинає зі своєю дружиною Цвіткою, а коли зранку прокинувся, то виявилось, що спить зі свинею в стайні. Ох, цей кусат має силу! Не те, що верескляк. Ну, нічого, все минулося. Були це змії чи видіння, та все зникло.

Праводверник звівся на непевні ноги, ступив кілька кроків, і страх знову пекучою хвилею затопив його. Старий зірвався з місця й стрімголов кинувся вперед.

Коли серце почало нестерпно колоти, а легені перетворилися на ковальські міхи, на горизонті замаячила темна громада фортеці. Он на мурах кілька вогників. Усі заземельці сплять, лише вартові стоять зі смолоскипами. Доведеться розбудити когось із начальства. Нічого, сьогодні можна підняти й самого Репингу, бо він, Праводверник, має надто важливу новину, щоб чекати з нею до ранку.

До фортеці залишилася сотня кроків. Вартові ще не помітили його. Треба крикнути їм, щоб впустили всередину.

Щось чорне з глухим гарчанням виринуло із темряви. Бойовий пес котів. Праводверник відразу впізнав цю тварину, бо не раз бачив їх біля фортеці, коли вони мирно лежали біля своїх господарів. Але тепер цей здоровенний собака зовсім не був мирним.

Пес одним стрибком збив старого на землю, й міцні щелепи перекусили гортань доріжанина. Гаряча кров ударила фонтаном. За мить руки Праводверника перестали гребти по землі, хрип і булькання стихли. Вересковий навічно завмер, і тепла долинянська ніч стала для нього суцільною крижаною темрявою, яку може порушити лише Небесний Отець.

Собака відпустив липке від крові горло й кілька разів коротко гавкнув. Від фортеці швидко наближався вогонь смолоскипа. Вартовий підійшов до мертвого зрадника і забурмотів собі під ніс.

– І чого він вештався тут посеред ночі? Не сиділося вдома – полежиться в землі, – й пішов до фортеці по лопату.

53

Кремова бруківка Єдиної Дороги була єдиною опорою під ногами. Кудись зникли знайомі трави, горбки й кущі, натомість всю землю вкривали болота. Вікна чорної води світилися праворуч і ліворуч від кремового шляху. Вохристі барви мохів де-не-де перекреслювали сіро-зелені смуги очерету й рогозу, що пласкими островами випиналися серед болотної рівнини. Осоки й ситники трохи урізноманітнювали незвичний пейзаж сизими, салатовими і темно-зеленими плямами. Й ніякого тобі кущика чи деревця, хіба що місцями з купин підносились старі покручені й напівмертві стовбури верб. І цей запах! Запах багатолітньої гнилі, яку виносили нагору бульбашки, що зі стогоном раз-по-раз проривали мохову поверхню й розбризкували навколо чорну глибинну муть.

Безкраї трясовини й стрічка бруківки поміж ними. Звісно, болота по-своєму прекрасні, але надто незвично, потрапивши з пахучого квітучого степу в ці руді нетрі, милуватися ними.

Праворуч від Рути почувся сильний сплеск і шапки сфагнуму й болотних трав піднеслися на сірому, наче риб’ячому, тілі. Тварина показала свою спину й знову зникла під моховим покривом. Дівчина встигла відзначити про себе, що спина ця була не менша за конячу. Мороз пробіг по шкірі й укотре захотілося повернутися назад, у рідну долину.

Але повертатися нема куди. В долині лише ненависні заземельці й кпини земляків. Усі насміхаються над нею, дразнять або відверто зневажають. Навіть розуміння рідної мами не заспокоювало, а завдавало нових страждань. Так, вона, наївна й дурненька Рута, винна в тому, що спокусилась на облесливі слова й ласки красеня Морфіда, винна, що закохалася в цього прибульця й не думала вже ні про дівочу честь, ні про своє майбутнє. Як тоді хотілося довіряти всім його словам, в яких, як потім вона зрозуміла, не було ні краплі правди, а лише невгамовна чоловіча хіть. Як легко сплутати її з коханням!

Потрібно йти далі. Йти крізь ці болота з їхніми підводними тварюками, йти крізь голод і втому, йти, бо не може такого бути, щоб Божа дорога нікуди її не привела.

Дівчина вгамувала тремтіння в колінах, викликане появою сірої спини й болючими спогадами, і впевнено закрокувала далі, до рівного горизонту під сіро-блакитним небом.

54

– Ти спиш? – Шіта намагалася крізь темряву побачити обличчя Морфіда.

Той не відповів, а лише перевернувся на своєму ліжку й засопів чи то від злості, чи то від болю.

– Як твоя рука? – знову запитала жінка-воїн. – Ти, мабуть, злий, що нас не кинули в темний вогкий підвал, а закрили в порядній кімнатці з ліжками, їжею водою, щоб помитися?

– Твоя правда, я волів би зараз лежати на купці гнилої соломи в якійсь ямі. А то не в полон потрапили, а в гості до цієї синьоволосої сучки! – процідив крізь зуби Морфід.

– А вона тобі сподобалась? Правда? Саме тому ти не зміг її вбити?

– Не верзи дурниць, – Морфід глухо засміявся. – Хоча я зовсім не проти повалятися з нею в траві, як колись із тобою.

– Ти вже думав про втечу звідси?

– Втечу? Я не маг, щоб пройти крізь кам’яні стіни чи дубові двері, обковані залізом. Замок на них висить з того боку. Права, напевно, наклала якусь магічну міць на колодку й забула про нас.

– А якщо хтось зайде, то, може, ми вб’ємо його, заберемо зброю, викрадемо Камінь Снігової Розмови й підемо геть?

– Сама придумала? – Морфід сів на ліжку і спробував порухати пораненою рукою. Йому вдалося лише повільно стиснути й розтиснути кулак. – Як твоя долоня?

– Розпухла, пальцями не можу поворушити, горить, наче запхала її дракону в зад. Як ти думаєш, що Права збирається робити з нами?

– Я ще не встиг настільки вивчити характер синьоволоски. Але думаю, що вона й сама не знає, як чинити з такими звитяжними воїнами, як ти і я, – він знову засміявся.

Кроки в коридорі коти швидше відчули, ніж почули. Хтось ступав дуже тихо, але не через обережність, а просто така в нього була хода. Брязнув замок, двері прочинилися й кімнату освітив смолоскип. На порозі стояла Права в білій хутряній накидці й темно-синій сукні. Позаду господині височіли два вари з арбалетами.

– Сподіваюся, мої незвані гості більше не завдадуть мені клопоту, – тихо промовила вона. – Пропоную обмити ваші рани й залікувати їх. До речі, маєте шанс побачитись зі своїм земляком. Щойно вари привели вашого Шрамов’ята й трьох доріжан, які залишилися з ним. З ними все гаразд. А от хлопець, якому ви прострелили груди і кинули в провалля, навряд чи виживе. Не хочете його провідати?

– Щоб добити? – оскалилась Шіта.

Права змовчала й пішла далі по коридору. Морфід і Шіта рушили за нею. Вари мовчки замкнули процесію.

Коридор вивів у велику круглу залу, в одному кінці якої палав камін. Вогонь відкидав міріади відблисків на піраміду з кілець онди, яка лежала на тому ж місці. Залу, крім вогню, освітлювали підвісні чаші, в яких щось палахкотіло чистим білим полум’ям без жодного диму. Побачивши змію, Шіта втратила останню надію перебити охорону і втекти. За столом тихо перемовлялися Смичко Вересковий і Спибач Вітрохмарник. Заселько Травник із Шрамов’ятом мовчки напівлежали на кріслах. А біля онди на лавці завмер, наче воскова фігура, Прутик Яблунько.

– Ми забрали їх серед ночі, бо Шрамов’ят уже й так кепсько виглядав, а один із доріжан періодично втрачав свідомість, – вар, на шкурі якого виблискували крапельки талого снігу, показав рукою на Заселька.

– Що з простреленим? – Права підійшла до Прутика.

– Ледве дихає. Стріла пройшла біля серця. Не знаю, як він дожив до цього часу, – відповів вар, зупиняючись позаду Прави. – Думаю, у нього немає шансів побачити ранок.

– Спробуємо отруту скельних бджіл і вогненну білотку. Цим бравим воїнам видай мазь для загоєння й прослідкуй, щоб вони добре обробили свої рани. Коли Шрамов’ят відпочине, напої його болезаспокійливим чаєм, видави гній з ноги й оброби рану тією ж маззю. Тому хлопцеві, який постійно непритомніє, – чаю з синьоочки весняного збору. Я тим часом займуся Прутиком. Якщо заземельці спробують напасти на вас, вбивайте їх без роздумів.

Коти дозволили обробити свої рани, не проронивши ні звуку, хоч вари не вельми акуратно зривали присохлу до ран тканину й мастили по живому м’ясі цілющим, але страшенно пекучим зіллям. Найгірше із заземельців виглядав Шрамов’ят, якому його знання в медицині не допомогли зупинити запалення рани. Лікар-воїн не проронив ні слова, побачивши земляків. До чого зайві запитання, коли усе і так зрозуміло.

Після омивання й обмащування ран полонених розвели по різних кімнатах. Побачивши це, Шіта на прощання зіронізувала.

– А маленька Права ревнує тебе, раз вирішила нас роз’єднати.

Морфід лише насупився.

– Хоча б відпочину від твого базікання.

І Шіту, й Морфіда закували в легкі, майже нечутні на дотик кайдани, поставили кожному в кімнатку бутлі з водою й зачинили.

Доріжан теж розвели по кімнатах, не сказавши нічого про їхній прихід землякам, щоб ті хоч трохи поспали. Незабаром розійшлися й вари, а Права ще півночі сиділа біля Прутика, то міняючи компрес на його грудях, то просто тримаючи руку хлопця у своїх долонях, ніби намагаючись відчути його стан через цей дотик. Потім діва підклала під голову Яблунька подушку, накрила теплою шкурою й залишила з ним онду, яка останніми годинами стала схожа на вилиту з чорної бронзи скульптуру, нерухому і вічну.

Піднявшись у свої покої, Права деякий час стояла біля Каменю Розмови. Такі магічні кристали мали усі Прави. З їх допомогою вони спілкувалися одна з одною. Камінь уже давно мовчав. Незважаючи на останні події, інші діви не намагалися поговорити зі своїми посестрами, а синьоволоска чомусь не хотіла починати розмову першою. Після того, як Права Чистого Вогню підтримала котів, страшно було почути інших дів.

Важко бути самотньою. Вари – чудові друзі й самовіддана охорона, але вони не люди, на відміну від неї. Що з того, що Бог дав тобі владу над стихіями й вічне життя, якщо він залишив тебе жінкою, самотньою жінкою?

А в кімнаті, де ночували Гирлявко, Водомут і Чисторос, ще півночі горіла свічка й скрипіло перо: малодоріжанин, висолопивши язика, записував розповідь Прави.

55

– Агов, старий, навіщо ти збираєш цю траву? – Репинга зупинився над згорбленою фігурою Ліводверника, який на світанку заготовляв лікарські збори. – Ти травник?

Вересковий розігнувся, тримаючись за поперек, і обернувся до заземельця.

– Та, – простодушно усміхнувся він. – Травник я. Усі ми потроху травники. У нас так звуть навіть один із вісімнадцяти родів долини – найдревніший і найчисельніший. А ти чого не спиш? Думи мучать?

Воїн помовчав, а потім несподівано погодився.

– Мучать. Думи. Це найгірша кара для воїна, коли він не тримає зброю в руках. Та найкращими воїнами є ті, хто не думає, – Репинзі чомусь сподобався цей дідок. Цього травника знають у всій долині, й він часто потрапляє всім на очі. Він якийсь такий простодушний, відвертий, може сказати все в очі й нічого не боїться. З доріжанами завжди легко розмовляти, в їхніх словах ніколи немає прихованого змісту. Якщо ці земляні кролики говорять так, то це означає, що вони так і думають. Куди до них хитромудрим армавірам і затаєним талері. – От що, старий. У нас є воїни-знахарі. Їм буде корисно дізнатися про місцеві травички, особливо про ті, що гоять рани. Ходи зі мною, розкажеш їм про це.

– Знання, як і скарби, в могилу не потягнеш, то чого б ними не ділитися? – ще раз засміявся Ліводверник своїм старечим надтріснутим сміхом.

Дорогою до фортеці малодоріжанин спитав Репингу:

– А ви мого брата, Праводверника, не бачили? Він десь повіявся вночі й досі не повернувся. Його Цвітка вже почала переживати за небораку.

– Не бачив. Побачу – пошлю до жінки.

Заземелець ішов, милуючись навколишніми степами. Як тут спокійно і затишно. Добре було б померти посеред такого степу. Репинга злегка трусонув головою, щоб прогнати дурні думки. Спокою, бач, захотілося. Старієш. За півсотню скоро перевалить, а ти все ще носишся світами, залишаючи кривавий слід із мертвяків. Така вже доля солдата. І доля, і щастя, бо все-таки не порівняти цей спокій передсвітанкового степу з брязкотом металу на полі битви. Не порівняти цю траву під ногами із залитими кров’ю ворогами, які звиваються під тобою, визнаючи перед смертю, що саме ти вартуєш жити, бо є сильнішим і жорстокішим! І після якоїсь битви перестаєш боятися смерті. Чи то вона починає боятися тебе? Коли ж війна є твоїм єдиним ремеслом, то вже й не задумуєшся, пробиваючи холодним металом серце ворога – хай цим ворогом буде дитина, жінка чи старець. Така доля воїна. І доля, і щастя.