Текст книги "Долина Єдиної Дороги"

Автор книги: Тарас Микітчак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 21 страниц)

І справді. Дві маленькі фігурки махали руками й щось кричали з парапету оборонної стіни, проте їхні голоси тонули в шумі вогняного озера. Хто ж міг там опинитись?

– Це Правда! Це і є Правда! – долинуло з муру.

Доріжани морфідового загону розгублено роззирнулися. Як так? Невже цей ангел і є тією Правдою, до якої вони так довго йшли? І що тепер? Чому вона не відкриє прибульцям шлях звільнення від війни? Чому змії за наказом Шіти нападають на неї, чому людоїди-вари на її боці? Чому на стінах палацу Правди стоять доріжани, і чому Морфід хоче вбити цю священну істоту, яка щойно здолала велетенського змія?

– Нас обдурили! – раптом викрикнув Костогриз Горпа, який завжди був малослівним і говорив тільки щось дуже важливе. Тепер він двома словами розкрив сенс їхньої подорожі. Вони йшли зовсім не для того, щоб дізнатись, як зупинити війну, вони йшли, щоб допомогти заземельцям убити священну діву й таким чином раз і назавжди утвердитись на всіх завойованих ними землях. Вороги – не дикі варварські племена, а самі коти!

Шіта і Тайбе, почувши вигук Костогриза, повільно повернулися зі зброєю напоготові. Жінка-воїн зневажливо усміхнулася і сказала:

– Без нас ви загинете. Вони знають, що ви – наш загін, тому, якщо ми програємо цю битву, вб’ють і всіх вас.

– Ні! Там на мурах такі ж доріжани, як і ми. Можливо, це ті хлопці, які зникли під час подорожі! І вари в попередній битві намагалися не завдати сильної шкоди нам, а хотіли зупинити тільки вас! – Чисторос сам не йняв віри тим словам, які щойно промовив. Надто важко було визнати себе обманутими й відмовитись вірити такій людині, як Морфід. Може, вони все-таки не до кінця зрозуміли ситуацію? Може? Але…

Те, що відбувалося на мості, змусило усіх знову завмерти й забути про все інше. Два змія почали обережно насуватися на онду. Третій чекав своєї черги. Морфід уже вбіг на міст і перестрибнув одне кільце тіла ящера. Хоча зміїний тулуб і був товстішим за зріст чоловіка, але той завиграшки перестрибнув його й вибіг на наступний оберт лускатого тіла.

Вершниця велетенської змії враз зістрибнула на міст і легко, в один дотик, приземлилась на кам’яні плити. Меч в її руках зблиснув білим полум’ям. Два змії вдарили в тіло онди, вкриваючи своїми петлями поверхню моста. На мить здалося, що синьоволоска зникла під лускатими тулубами, але ось вона викотилася з-під чергового зміїного кільця й опинилася перед Морфідом. Обоє воїнів завмерли один навпроти одного. За спиною Прави онда билася зі зміями. Їй на допомогу кинулися вари, але двох волохатих здорованів гірський змій відразу ж зіштовхнув з мосту. Доріжани з жахом побачили, що бідолашні зараз потонуть у киплячій магмі, але вари прийняли іншу смерть. Їхні побратими вмить вистрелили в них, і в серці кожного збитого змієм засіло по три-чотири болти ще до того, як вони розітнули червону поверхню озера. Це було єдине милосердя, яке можна було їм виявити.

– Святоша чортова! – Шіта кинулась на міст слідом за своїм командиром. Тайбе побіг за нею.

– А ми? Що ми робитимемо? – Чисторос окинув поглядом своїх розгублених товаришів. Їм невтямки було навіть спостерігати за такою неймовірною битвою – не те, щоб самим брати в ній участь. Але раптом Плавт Моряний не витримав, натягнув тятиву й вистрелив услід Тайбе. Стріла увійшла в спину заземельця нижче лівої лопатки й воїн мертвим повалився на землю. Шіта, почувши передсмертний зойк Тайбе, крутнулася на місці, викинувши в бік лучника ліву руку. Наступної миті Плавт впав на коліна, відкинувши лук. З його рота потекли червоні цівки, а в горлі стримів держак кинджала. Це було останньою краплею для Болітника й він кинувся слідом за Шітою. Йому хотілося не вбити її, а притиснути їй до серця вістря свого меча й подивитися в її прекрасні й жорстокі очі. Хоча вбивство Тайбе призвело до вбивства Плавта, але їх ніяк не можна було ототожнювати. Плавт захищав Праву, а Шіта захищала страшні плани свого народу. Підбігши до мосту, доріжанин побачив перед собою кілька арок, утворених тілом третього змія, й без страху кинувся під них. Але тут арки тісно притиснулися до мосту, відрізавши Чистороса і від Шіти, і від берега.

Наче дві прекрасні статуї у червоних відсвітах магми стояли Права і Морфід. Меч-блискавка був опущений. Меч Морфіда застиг перед дівою. Змії відтіснили онду на острів, і тепер вона разом із варами відбивалася від них з воріт оборонного муру. Третій змій незворушно оберігав другий кінець мосту. Його тілом бігла Шіта.

Врешті Морфід наче ожив і, крутнувшись навколо своєї осі, націлив лезо меча в сторону своєї супротивниці. З вістря його зброї зірвався чорний клубок, схожий на дощову хмару, зіжмакану в кулаку. Права підстрибнула й клубок вибухнув позаду неї, розкидаючи навколо кам’яні уламки. Тоді чоловік щосили закрутив мечем довкруж себе. Вістря спочатку описало кілька вісімок над його головою, а потім сплело навколо воїна непробивну сріблясту павутину. Рухи заземельця були такими швидкими, що здавалося, ніби у нього виросло сто рук, які січуть повітря сотнею мечів. Права далі стояла нерухомо, опустивши меч додолу й чекаючи, коли противник підійде ближче. В одну мить обоє наче пружини зметнулися в повітря, їхні мечі зіткнулись один з одним, висікаючи снопи іскор, і знову воїни завмерли, помінявшись місцями. Позаду Прави зупинилася Шіта. Морфід поглядом наказав їй не втручатися. Зараз головним для нього був чесний поєдинок. Якщо досі він міг використовувати різні методи для досягнення своєї мети, то тепер і мови не могло бути про нечесний бій, адже головне в цю мить – честь воїна.

Права зробила короткий випад до правого передпліччя чоловіка, очікуючи, що він поставить блок і не встигне відбити наступний випад, проте Морфід просто трішки ухилився вбік і перейшов у напад, почавши наносити чіткі й швидкі удари, нарощуючи темп бою. Спочатку Права легко відбивала його удари, але з часом почала відступати під натиском. Простір між воїнами заповнився мерехтінням металу і льоду. Морфід зауважив, що Права б’ється мечем із темно-синього напівпрозорого льоду. Про такий меч ходили легенди у різних народів. Говорили, що його виготовили першоістоти з криги, яка зберігається десь глибоко-глибоко у землі ще від самого початку світу. Але Небесний Бог забрав цю зброю від лихих намірами демонів, які майже завоювали з її допомогою півсвіту, й віддав його Праві. І ось ця легендарна зброя схрестилася з його найкращою сталлю. Це велика честь – як і сам поєдинок із Правою. Навіть лісові демони не такі майстерні у мистецтві бою, як ця діва, проте вони брали своє за допомогою сили і магії. Час від часу Морфід зазирав в очі Праві, й навіть його міцне, як камінь, серце не могло витримати того, що він бачив у цих очах. А в них відсвічувалися пітьмою всі його наміри, все його життя, все, що може бути карою за його вчинки. Не час! Не час думати про це. Якби він просто дивився їй у вічі, то Права підкорила б його чистою свідомістю, але зараз вони билися на смерть, й енергія, жорстокість самого бою втримувала чоловіка від того, щоб простягнути цій священній істоті руку без зброї. Враз біль пересмикнув заземельця. Він справді задумався й відволікся. Крижаний меч розпоров лати на його плечі й забарвив їх у червоний колір. Вона пробила його атаку, вловила ту соту частинку миті, щоб нанести удар у відповідь. Але нічого, це лише подряпина. Може, інший через таку рану і склав би зброю, але тільки не Морфід.

Права відступила на крок, даючи змогу чоловікові перевести подих. Тепер вона побачила, що і змії, і вари, й онда, і жінка-заземелька, і маленький доріжанин, що невідомо звідки опинився біля неї, завмерли, спостерігаючи за їхнім поєдинком. І в ту ж мить меч Морфіда описав півколо і його вістря залишило червону смугу вище правого коліна Прави. Відімстив. Тонко й акуратно. Він справді видатний воїн, хоча й народився людиною. Перемогти його буде не так легко, як здавалось на перший погляд.

Діва занесла меч з лівого боку, але вмить перекрутила його в руках і з усієї сили вдарила справа. Все це виглядало як один удар, завданий півколом. Морфід устиг підставити меч під лезо Прави, але не втримав рівноваги й похитнувся. Діва одночасно нанесла новий удар своєю крижаною зброєю і вдарила ногою в незахищений бік Морфіда. Меч чоловік знову встиг відбити, проте удар ногою повалив його на плити невисокого півметрового парапету. Якусь мить він лежав перед синьоволоскою відкритий для смертельного леза, але Права стримала руку й не дозволила собі вдарити лежачого. Наступної миті вона пошкодувала, що хоча б не вибила зброю з його рук, бо Морфід, дивлячись їй у вічі переляканим поглядом і виставивши меч перед собою, вдарив чоботом у поранену ногу діви. Бризнула кров. Права від болю пригнулася, забувши про захист. Чоловік стрибнув на неї й схопив однією рукою за держак її меча, а іншою заніс над нею свій. Його долоня торкнулась її стиснутих на держаку пальців, і знову два погляди зустрілися. Ще мить – і меч заземельця вдарить у тонку білу шию, поміж синє волосся. Але перед своїм тріумфом Морфід хотів на секунду впіймати її погляд, щоб знати, що саме відчуває Права перед смертю, яку тоді правду показують її очі.

Від держака крижаного меча потягнулися тонкі віхті диму, різко засмерділо смаленим, і Морфід з криком відсахнувся від Прави. Його пальці нестерпно пекли, а долоня перетворилася на суцільний опік. Другою рукою він усе-таки наніс запланований удар, але Права вже легко пірнула повз смертоносне лезо. Вони знову розійшлися.

– На твоїй зброї наговори й заклинання Прави Чистого Вогню? – раптом з іронічною посмішкою спитала діва. Морфід на мить оторопів, але все-таки відповів з погордою.

– Ти ж Права, знаєш це й без моєї відповіді.

– Знаю. Але, крім сили прав, у твоєму мечі є ще щось від першоістот.

– Багато з них служать нам. А твій крижаний меч так само заговорений ними?

– Саме так. А також освячений, чого не скажеш про твій шматок металу.

– А ти втомилась, тому й затіяла цю розмову.

– Ти втомився також. Більше того, ти вже кілька разів сумнівався, чи хочеш вбивати мене. Може ти все-таки зазирнеш у свою душу й побачиш там прагнення миру й любові, які є в кожному божому створінні?

– От уб’ю тебе і зазирну, – усміхнувся Морфід і кількома несподіваними ударами відтіснив Праву на парапет. Злість, що ця діва може сумніватись у міцності його намірів, додала сили й бойового азарту. Зараз, ще мить і він зіштовхне цього ангела у пекельне вариво! Його рухи перестали вражати своєю виваженістю й майстерністю. Він ішов напролом, використовуючи свою силу й спритність. Від безперервних ударів, простих, але надзвичайно сильних, важко втекти, їх потрібно відбивати. А ця Права, хоч і священна, все-таки смертна. І, як усі смертні, вона втомлюється. У діви повинно бути менше сили, ніж у нього, досвідченого воїна, вона здасться, ослабне й тоді він пронизає її серце, а тіло відправить у вогонь.

Діва вміло парирувала усі випади заземельця, але ніяк не могла зійти з парапету. Її сили справді танули. На мості можна було б якось зманеврувати, щоб на деякий час припинити ближній бій і перепочити, але тут, над урвищем, для цього бракувало місця.

Після чергового удару Морфід перекрутив меч і вдарив рівноважною кулею держака по долонях Прави. Крижаний меч вилетів з ослаблих рук і встромився в камінь моста за кілька метрів від неї. Чоловік вистрибнув на парапет перед беззбройною дівою, відтіснивши її на сам край, і з радісною посмішкою спрямував смертоносне лезо в її серце. Проте удар прорізав порожнечу. Діва просто стрибнула назад, у клуби гарячого повітря, зриваючи з пояса моток мотузки з гострими гаками на одному кінці. Щойно вона відірвалася від мосту, як кігті кішки, запущеної вмілою рукою, обплутали ноги Морфіда. Зависнувши під мостом на півдорозі до вогненної поверхні, Права потягла за собою і його. Не втримавшись на місці, чоловік теж зірвався з парапету, схопившись руками за його край.

Шіта за кілька стрибків опинилася поруч і схопила Морфіда за руки. Його губи стиснулися в пряму лінію, а з пораненого плеча цвіркнула кров. Проте, побачивши подругу, він лише заперечливо захитав головою й розслабив пальці.

– Відпусти мене, зайди в палац і забери її Камінь разом із крижаним мечем.

Пробита рука Шіти тримала за зап’ястя здорової руки командира, цілою ж вона обхопила його закривавлене передпліччя. На її очах виступили сльози від напруги, від болю й від дикого розпачу. Вона не хотіла відпускати цього безстрашного чоловіка, з яким стільки разів лежала під однією шкурою просто неба, який стільки разів прикривав її від ворога й допомагав вижити. Але це був наказ…

– Відпусти, дурна! – Морфід спробував викрутитися з рук Шіти, але та втримала його.

– Я люблю тебе. Ти ж знаєш, – прошепотіла вона. – Мені не потрібна перемога без тебе.

– Я завжди мав тебе за найдешевшу підстилку! – викрикнув заземелець, вириваючи руку з проколотої долоні Шіти. Та в ту ж мить над парапетом з’явилося обличчя Чистороса, який двома долонями вхопив вільне зап’ястя заземельця.

– А я такою і є. І не тільки для тебе! – усміхнулася Шіта.

– А ти, маленьке добросерде зайченя! – Морфід повернув голову до Болітника. – Я забрав у тебе твою любов, я зганьбив Руту й викинув її, наче сміття! Відпусти мене!

Чисторос промовчав. Він напружено про щось міркував, а потім відпустив однією рукою кисть Морфіда, а іншою з розмаху вдарив його у ніс, після чого знову вхопився за чоловіка двома долонями.

Заземелець завив від люті й безсилля. Шіта засміялася, теж тримаючи Морфідову кисть двома руками.

– Шіто, відпусти мене! Ти не бачиш, що Права розхитується на цьому шнурі? Ще трохи – і вона вистрибне на протилежний парапет! – Морфіда хитало з боку на бік. Жінка глянула через його плече й побачила, що Снігова Права, наче маятник, качається на мотузі. Ось вона підлетіла мало не на рівень мосту. Чоловіка смикнуло знову.

Діва полетіла під міст. Заземелець застогнав, йому здавалося, що його тіло зараз розірве надвоє.

– Ідіоти! Які ж ви ідіоти! – видавив він із себе. Шіта розімкнула руки й обернулася. Чисторос якусь мить ще тримав Морфіда, але той вільною рукою вдарив його по голові й полетів униз. Доріжанин беркицьнувся на міст, а коли підвів голову, то побачив, що напроти нього, з другого краю мосту, стоїть Права. Її синє волосся тріпотить на вітрі, обличчя світиться усмішкою. Яка ж вона молода! Мов двадцятирічна дівчина! Молода й тендітна! А її очі!..

Права вперлася здоровим коліном у парапет і намотала шнур на руку. Її відразу ж пересмикнуло – Морфід повис десь під мостом. Вона однією рукою витягнула з-за пояса довгий кинджал, всадила його у щілину парапету й намотала шнур на нього. Потім обернулася до Шіти.

– Ти хочеш продовжити почате Морфідом?

Морфід висів униз головою, підсмажуючись на пекучих озерних випарах. Під ним клекотала червона магма, раз-по-раз переливаючись полум’яними хвилями. Дотягнувшись до петлі на ногах, чоловік спробував їх розв’язати, але зрозумів, що це не вдасться – шнур був так само освячений найсильнішою силою в світі, й вузол з нього можна було лише перерубати. Відчуття безпорадності рідко приходило до нього, але зараз саме така ситуація. Він уже нічого не може зробити – хіба висіти тут, повільно запікаючись над магмою. За дві години жар остаточно спалить його тіло. Який ганебний кінець для воїна. Але якщо для нього це й кінець, то є ще змії й Шіта. Три лускаті потвори й жінка, чия підступність і вміння володіти зброєю не раз викликали у нього повагу. Вони можуть і без нього довести цю справу до кінця. Набравши повні легені гарячого повітря, Морфід закричав.

– Шіто-о-о-о! Йди далі!

Зрештою, і самому не обов’язково висіти тут, як шинка. Заземелець знову зігнувся вдвоє й обхопив мотуз руками. Хоча сильно боліло поранене плече, він усе-таки повільно поповз по мотузу вгору, підтягуючи за собою зв’язані ноги. Справжні чоловіки вміють не помічати біль і робити те, що виглядає неймовірним!

Шіта від окрику, який долинув з пекельного озера, підвела голову. А й справді! Якщо вона не зіштовхнула Морфіда у магму й дозволила таким чином урятуватися Праві, то тепер сама повинна довести усе до кінця. І ні онда, ні ця діва, ні її волохаті здоровані не стануть їй на перешкоді.

Жінка глянула в очі зміям, що досі нерухомо затискали арку моста у своїх обіймах, махнула рукою в сторону фортеці-палацу і витягнула із піхов меч. Права важко зітхнула й почала повільно відходити до своєї крижаної зброї.

Біля підніжжя замку знову завирувала битва. З воріт і з мурів стріляли вари, проте їхня зброя майже не завдавала шкоди броньованим тварюкам. Онда з останніх сил стримувала напір гірських ящерів, що знову кинулись у бій. Їхні кільця дедалі сильніше стискували тіло болотного удава. Праву й Шіту на кілька секунд роз’єднало тіло третього змія, який лавиною поповз на підмогу своїм родичам. Шіта стрибнула з парапету на його тулуб і за мить біля неї опинилася діва з крижаним мечем у руках.

– Встигла! – люто викрикнула заземелька й стрибнула на Праву. Їхні мечі дзвінко залунали серед навколишнього шуму.

Третій змій ураз пружиною скрутився в кільця й обоє жінок попадали на кам’яні плити мосту. Велетенська рептилія наче вистрелила вгору, вчепившись за стіну своїми лапами. Але навіть усієї її довжини не вистачило, щоб досягнути верху, де вже гуртувалися вари з довгими піками.

Права на мить пізніше підвелася з плит – далася взнаки втома від попереднього бою – й цієї переваги виявилось для Шіти достатньо, щоб притиснути ногою її меч і занести над жертвою свій. Перед тим, як ударити ненависну діву, в голові Шіти змигнула думка, що Морфід не зміг вбити цю красуню, бо він всього лиш чоловік і, замість сконцентруватися на перемозі, встигав ще й милуватися неймовірною вродою своєї противниці. Цієї вади не мають жінки-воїни! Проте зарубати Праву Шіта так і не встигла. Рівноважна куля держака Морфідового меча глухо стукнула її в тім’я, і щось шарпнуло її за руку вниз.

Коли жінка звалилася на міст, Чисторос гидливо відкинув зброю. Він теж устиг. Сьогодні всі встигають. І лише тепер він глянув Праві просто в очі. На його щастя, у них була лише радість і вдячність за порятунок, а не те, що бачили в них Морфід і Шіта. Та цієї краси небесного створіння було достатньо, щоб зніяковіти до запаморочення й відчути себе маленьким і страшним, наче розчавлена миша.

– Я потім тобі подякую! – усмішка Прави була найщирішою подякою, якої зазнавав у своєму житті молодий доріжанин. Усі тривоги, страх і спогади зникли, а душу заполонили спокій і добро, якого так хотілося і якого шукає в цьому світі кожна істота. От тільки добро для кожного різне.

Діва нагнулася до непритомної Шіти й висмикнула з-поміж її грудей амулет. Розірвавши ланцюжок, на якому висів дивовижний камінь, вона піднесла його до своїх очей і щось тихо прошепотіла. Гірські змії враз перестали боротися з ондою. Змія також розімкнула свої міцні обійми. Піки варів так і залишилися в їхніх руках.

– Ви вільні! – голосно крикнула Снігова Права й пожбурила амулет за парапет мосту. Знизу долинув тихий сплеск і небо осяяло дивовижно різнобарвне сяйво. Усе навколо залили сріблясті, золотаво-зелені, смарагдові, небесно-сині, малинові промені й за мить усе зникло. – Тепер над вами ніхто не матиме насильної влади! Повзіть собі геть з мого дому.

Ящери вислизнули з кілець змії й зашурхотіли лускою один за одним. Незабаром хвіст останнього зник за шпилями кратера.

Коли Морфід нарешті доповз до мосту й підтягнувся на парапет, його зап’ястя скрутив іще один шнур. Два вари піднесли його вгору й міцно зв’язали.

– Ось і ти! – зіронізувала Шіта, сидячи зв’язана неподалік від свого командира. – А я вже встигла попрощатися з тобою.

– Жінки завжди залишаються жінками, – пробурмотів Морфід. – На них ніколи не можна покластися. Або хіба що покластись…

50

Усі заземельці сходилися за оборонні мури майбутньої фортеці. Нарада мала відбутися негайно, серед білого дня – для певності, що жодного доріжанина немає поблизу. Сьогодні у доріжан вихідний. Репинга вирішив дати їм день на відпочинок – хай працюють у своїх господарствах, а собі – час, щоб зібрати родаків і поговорити. Потрібно багато сказати їм, адже щойно повернувся загін, який зранку палив сигнальний вогонь на одній із невисоких гір. І він мав дуже важливі новини. Приємні. Приємні для котів.

Воїни у повному обладунку (інакше це неповага до військового зібрання) сходились до фортечних стін. Репинга нарахував їх близько сотні.

У цей же час до Міждоріжнього сходилися доріжани. Одностайно всі поселення вирішили зібрати Мудру Раду й народні збори. І то так, щоб жоден заземелець не довідався про це. Щастя, що вони зараз сидять за тими чортовими стінами. Долиняни з південних селищ обходили фортецю 괭далека, щоб їх не помітили воїни, а ті, своєю чергою, слідкували зі стін, щоб жоден мешканець долини не наближався до табору заземельців. Від кожного поселення йшло від п’яти до тридцяти чоловіків. Сьогодні треба вирішити, як поводитись із вторженцями! Обіцяв щось сказати Ліводверник, який приніс важливі новини з лісу, де ввечері збирав свої трави. Щось повинно вирішитись. Сьогодні.

Мешканці долини і вторженці збирались вирішувати. Перші мали вирішити свою долю, другі – подальшу тактику, бо доля у них була одна й ніхто з воїнів не збирався змінювати її. Вони не знали іншого життя.

Репинга стояв на помості, збитому з дошок і колод біля східного муру. Більшість воїнів зібралася на майдані перед ним, зо два десятки стояли на стінах, слідкуючи одним оком за рівнинами, іншим за фортечним подвір’ям.

– Вітаю мужніх солдатів свого народу! – звернувся Репинга до зібрання. – Вітаю тих, хто не спокусився на оманливе світло армавірів і талері й пройшов крізь темряву лісових демонів.

Рядами котів і каракотів прокотився короткий вигук схвалення.

– Ми йдемо за повною перемогою до дому Еспріна. Ця маленька долина з її маленьким народцем – лише короткочасна зупинка на нашому шляху. Тут немає з ким воювати, це не рівнинні загони й не лісові виродки. Проте нам слід рахуватися з цими доріжанами, інакше їх непокора створюватиме нам хоч і маленькі, але все-таки прикрощі. У наших інтересах змусити їх допомагати нам. У наших інтересах створити з цих нездар м’ясо для війни, яке ми поженемо перед собою і кричатимемо їм услід, що вони герої й що гинуть за свою вітчизну. Тому я вкотре забороняю чинити місцевим туземцям будь-яке невиправдане лихо. Непокору, звісно, треба карати, але не провокувати їх до непокори своїми діями. Не ображайте їх, не чіпайте їх жінок і дівчат, не забирайте в них останні пожитки й тоді все, що нам потрібно, вони принесуть самі, покладуть до наших ніг і будуть щасливі, бо вважатимуть це своїм обов’язком. Так заповідав Морфід, так верховних військових стратегів навчає Віріен, наш повелитель і божий ставленик на престол усіх відомих нам земель. Звісно, у випадку відвертого бунту ми примусимо їх силою й страхом, але поки що привчіть їх пити кусат, що запаморочує їх і робить довірливими, як немовлята, даруйте їм дрібнички. Нам не потрібно придушення спровокованих нами повстань, бо всі наші воїни втомлені дорогою й лісовими битвами. Нам потрібен спокій і відпочинок. І нові загони, яких ми ставитимемо в авангард. Останні події сильно відвернули доріжан від нас. Найбільш уперті втекли в ліси, а решта намагаються не виступати ні за нас, ні проти нас. Доріжанам дуже подобаються військові вправи, це для них це те саме, що кулачні бої чи біг навипередки. Тому вчіть їх мистецтву вбивати, щоб вони принесли нам якомога більше користі в майбутньому. А натхнення до оволодіння зброєю їм додає страшний ворог, що скоро прийде в цю долину й винищить або перетворить у рабів. Підтримуйте цю легенду. Тоді вони бачитимуть у нас своє спасіння й будуть ревними вояками. Говоріть їм, що ми повинні об’єднатися для протистояння спільному ворогові. Намагайтеся навіть потоваришувати з ними, щоб вони доносили на небезпечних осіб серед своїх, щоб самі почали контролювати це маленьке долинянське суспільство так, як вигідно нам. Через кілька днів найкращих і найвірніших ми поставимо командувати доріжанськими десятками й сотнями. Так ми вчинимо як мудрі стратеги, а не як бездумні зарізяки, – знову шум схвалення і тихий сміх, що більше нагадував бурчання порожніх бочок, прокотився подвір’ям.

* * *

Ліводверник обвів поглядом зібрання. Навколо танцювального майдану зібралося близько двох сотень доріжан, переважно старші чоловіки, але є достатньо і молодиків, і жінок. Сам Ліводверник разом із десятьма війтами (від Верхнього Доріжнього вже ніхто не виступав) стояли на помості. Серед них вирізнявся гордовитою осанкою й високим зростом Густобрів Травник, війт Доріжнього й усієї долини. Він заговорив першим.

– Доброго дня, шановні мої земляки. Ви знаєте, що саме нас тут зібрало. Кожен із вас відчув на собі переміни, які принесли заземельці. Зараз ми повинні вирішити, чи будемо терпіти зверхність і погорду від наших учорашніх гостей, чи попросимо їх усе-таки покинути долину. У першому випадку ми можемо обговорити із заземельцями умови, на яких вони можуть залишатися, у другому – зостатись віч-на-віч зі страшним ворогом із Півдня, від якого чорнолаті воїни самі шукають порятунку.

Ліводверник і ще кілька війтів скривились, почувши про “південного ворога”.

– Як війт нашої прекрасної долини, пропоную залишити їх тут – як військову силу проти спільних недругів, – люди зашуміли, хтось осуджував таку пропозицію, хтось схвально притакував. – Проте в такому випадку ми поставимо заземельцям деякі вимоги: по-перше, фортецю ми будуємо так, як вигідно нам, щоб це будівництво не заважало домашнім справам; по-друге, вони вчать нас своїй майстерності війни, але ми вибираємо своїх командирів над створеними військовими загонами; по-третє, усі спірні питання вирішуватимуться на спільній раді доріжан і заземельців. Тепер прошу насамперед війтів, як представників своїх селищ, сказати своє слово.

Вперед виступив Ліводверник Вересковий. Побачивши, що старий малодоріжанин збирається говорити, Густобрів засміявся.

– Ну, як завжди, найбільше говоритиме війт найменшого селища.

– Подобається це тобі чи ні, але говорити я справді буду і багато, – огризнувся з неприхованим роздратуванням Ліводверник. Тих, хто добре знав Верескового, це дуже здивувало, бо той ніколи не дозволяв собі підвищувати голос. – Насамперед я хочу сказати, що ніякого “страшного ворога з Півдня” немає й не може бути. Точніше, такий ворог є, але він не спільний для нас і заземельців. Бо наш єдиний ворог – це вони!

– Як ти можеш звинувачувати у брехні таку видатну особистість, як Морфіда, якому ми довірили своїх дітей? – обурився війт долини.

– Я можу звинуватити у брехні кожного з котів чи каракотів, бо брехня є їхньою основною зброєю проти таких дурних створінь, як ми. А Морфіду ми дарма довірили наших юнаків, бо не по правду пішов він, а по щось потрібне тільки їм, заземельцям. А наші діти повинні, самі не знаючи того, допомогти сину Глеї й Отарасмана й принести цим шкоду, а не користь своєму народові.

– Так усі думають у вашому поселенні? – Густобрів прищурив праве око й обвів поглядом натовп.

– Ні. Ні! Старий з глузду з’їхав, – долинуло з передніх рядів. Ліводверник глянув у той бік, впізнавши добре знайомий голос. Ще б пак, брата не впізнати!.. Праводверник, мабуть, уже відійшов від учорашньої “дружньої вечері” з Репингою, коли вкотре обпився кусатом і лежав посеред подвір’я, наче свиня, рохкаючи й гикаючи. – Ліводверник бреше! – ще голосніше крикнув Праводверник, забризкавши сусідів слиною.

Горпи й Болітники зашикали на молодшого з Верескових.

– На жаль, це правда. Мало того, що ця орда, перша хвиля якої вже докотилась і до нас, на своєму шляху перетворила у рабів не один народ, то тепер вони хочуть навчити нас убивати й нашими руками здобувати собі наступні перемоги. Тому вони вчитимуть нас фехтувати на мечах, стріляти з луків та інших бойових вправ. Ми потрібні їм як солдати, яких не шкода кинути перед себе, щоб за їхніми спинами спокійно підготуватися до бою.

– Що ти таке городиш!? – Густобрів спересердя гримнув своєю війтівською палицею по дошках помосту.

– Коли ми попросимо їх піти звідси, вони цього не зроблять, бо вважають себе сильнішими за нас, – продовжував говорити Ліводверник, не зважаючи на головного війта. – Заземельці вже вирішили, що ця долина – їхня, і просто так від нашого краю вони не відмовляться. Коли ж хтось із нас наполягатиме на цьому, його просто вб’ють.

– Це нечувано. Годі переказувати нам свої дурні сни! – Густобрів шарпнув Ліводверника за плече. – Дай сказати іншим, бо ти зараз розведеш дурну балаканину до ночі.

* * *

– Для всіх, хто ще не чув, скажу, що загін Стерта знищили в лісах ці земляні кролики, на яких ми так зверхньо дивимось, і ще якісь лісові недоростки, які непогано стріляли зі сховків. Отже, під боком є ще один ворог. Мабуть, це якісь родичі дібровників, з якими ми зіткнулися, коли вступили в ліси з великих рівнин. Не сумніваюсь, що ми легко подолаємо їх, але це може затримати нас на шляху до місця возз’єднання з іншими арміями.

Промовець зробив паузу, перевів подих і усміхнувся – надійшов час для гарних новин.

– Години зо дві тому повернувся загін, що розпалював сигнальний вогонь. Він приніс добру відповідь. Наші прорвали облогу демонів і через день-два будуть тут! Ми подолали чортові ліси! – Репинга підняв руки вгору й закричав від радості, адже скоро прийде їхня армія чисельністю в кілька десятків тисяч. Побоювання, що лісові демони зупинять Чорну армію, не виправдались. – Тепер північ буде в наших руках!

Репинзі дружним криком відповіли ряди воїнів. Їм теж не терпілось якомога швидше зустрітися зі своїми й почути з їхніх вуст про перемогу над ненависними першоістотами лісу. Догори піднеслась у вітальному салюті холодна сталь мечів і алебард.

* * *

– Мої слова не мають нічого спільного з голою вірою у вигадки прибульців, – Ліводверник відвів руку старійшини. – І зараз ви почуєте доказ того, що я не вигадую й не видаю свої сни за правду.

Троє, на перший погляд, доріжан вийшли на поміст і стали поряд із Вересковим. Двох чимало долинян відразу ж упізнали – це були Хвиль Болітник з Малого Доріжнього й Солевій Моряний із Бездоріжнього, недавні втікачі. А третій… Коли Рудий Лис скинув з голови капюшон, усі на площі ахнули від здивування. Вони ніколи не бачили такого… такого… навіть слів не було, щоб описати, ким був для них лісовій. Мабуть, іще одним заземельцем, який відрізнявся і від самих доріжан, і від знайомих уже котів з каракотами.