Текст книги "Долина Єдиної Дороги"

Автор книги: Тарас Микітчак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 21 страниц)

Вересковий кілька годин розповідав трьом заземельським знахарям про властивості кожної рослинки, які приніс у своїй торбі. Ота кров зупиняє, ота відбиває памороки, ота нудоту гонить, та жар остуджує, та біль втихомирює. І жодного разу в голосі старого не прозвучало нотки злості чи ненависті. Потім дід ще до обіду сидів і дивився, як частина доріжан продовжує будувати фортецю, а частина вчиться володіти зброєю. До нього підійшов Кривотин Остуджений, війт Великого Дорожнього, який привіз своєю худобокою конячкою кілька кошиків із хлібом.

– Ти що – травництву їх учив? – здивувався Кривотин.

– Так, учив. Здібні вони до всього – як до вбивства, так і до трав.

– Сподіваюся, ти сказав їм, що коновал, – Остуджений взяв із торби маленьку рослинку з червоними круглими листочками, – треба пити від головного болю?

– Навіщо мені таке говорити? – Вересковий насупився. – Якщо це отрута, то я й кажу, що це отрута. У такому ділі обманювати не можна, бо погано навчений лікар не тільки собі шкоди заподіє, а ще й купі хворих навколо себе. Так гляди й тебе колись отруять чайком від кашлю.

– Я думав, ти їх ненавидиш.

– Ненавиджу як поневолювачів, але не як народ. Та й зараз вони не вороги, а просто зайди. Ворогами ж стануть, коли будемо стояти віч-на-віч у бою.

Війти роззирнулися, щоб ніхто їх не підслуховував, і поволі побрели до візка Остудженого.

56

Стежиною стрибав одуд, раз-по-раз настовбурчуючи смугастий чубчик. Він крутився коло Рудолапки, який тримав у руках намащений варенням хліб. Одуда звали Упопоепопс. Малий запевняв доріжанку, що саме так кричить іноді цей птах, називаючи своє ім’я. Але сама Моряна ще ні разу не чула цього крику, тому й не дуже вірила. Зараз їй було не до смугастого криланя. Вона замислилася над ситуацією, яка склалася в її рідному краю. Армія заземельців розтрощить доріжанські загони. Це однозначно. Отже, чи варто ставати до бою з ними? Може, втекти всім у ліс? Лісовії ж прекрасно тут живуть. Хоча ні, це не підходить. Вона прожила тут неповний тиждень, а вже понад усе на світі хоче додому, в рідну долину, до шепоту пінястих хвиль, до сонця, яке заливає простори моря і степу. А тут – тільки дерева й за двадцять-тридцять метрів уже нічого не видно. Ніякого горизонту. Доріжани не виживуть у лісі. Але й ставати невеликим гуртом проти тисяч досвідчених і мужніх вояків теж не можна, бо й десять доріжан не здолають одного заземельця. От якби лісовії допомогли, якби вислали своїх стрільців, тоді був би шанс. Ворог не сподіватиметься, що хтось прийде доріжанам на допомогу, тож лісові лучники стали б у великій пригоді. Вони засіли б у засідці, й поки лави заземельців підійшли б до строю долинян, лісовії поклали б по кілька воїнів кожен. І сама вона вже могла б стріляти. Принаймні, Рудолапка програє їй у влучності. І це після кількох днів тренувань!

Рудий Лис вийшов із дому, глянув угору, де в гілках його граба вовтузилися білки й тріщали сойки.

– Нині дощу не буде, – сказав Лис і присів біля Моряної. – Переживаєш?

– Переживаю, – кивнула дівчина. – І за своїх, бо йдуть на вірну смерть, і за вас, бо перетворюєтесь на боягузів.

– Лісовії – не боягузи, – з притиском відповів господар.

– Тоді чому не йдете в бій разом із нами? Вас же тисячі!

– Якщо зібрати тих воїнів, які живуть у навколишніх лісах, то вийде не більше двох тисяч, якщо прийшли б усі лісовіївські стрільці, то нас було б, може, чотири, може, п’ять тисяч. Це вам не допомогло б.

– А дібровники?

– Ми послали їм з гінцями ваше прохання про допомогу, але навряд чи дібровники погодяться. Вони й так уже два роки воюють з ордою, бо та вирубує ліс на півдні. Вони не залишать свої домівки й сім’ї без охорони.

– Поодинці ми всі пропадемо. Як ви цього не розумієте?! – Рибохвостик підстрибнула, стримуючи сльози образи. Плакати вона не буде, ще не час. І взагалі, плакати треба лише наодинці. Інакше сльози перетворюються на тенета для жалю.

Дівчина пройшла повз птаха, нахилилася до нього й прокричала.

– Упопоепопс!

Одуд на мить отетерів, глянув на доріжанку то одним оком, то другим, і завмер на стежці. Моряна махнула на нього рукою і рушила далі. Та раптом птах озвався.

– У-по-по-е-пооопс!!! – одуд прокричав це ще кілька разів, коли Рибохвостик обернулася до нього, і гордо полетів до найближчої гілки.

Сльози миттю висохли і дівчина усміхнулась. Вона лише пожалкувала, що цього дивовижного крику не чув Чисторос. От він би потішився!

Маленький Рудолапка підбіг до Моряної, витираючи рукавом рота.

– Мала, можеш розраховувати на мене. Я піду в бій разом із вашими доріжанами і всю-всю орду перестріляю. Вони настрашаться і втечуть.

Рибохвостик стала на коліна перед хлопчиком і міцно-міцно його обійняла.

– Дякую.

57

Загалом заземельці були задоволені справами в долині. Коли вони трохи сповільнили будівництво фортеці, ставлення доріжани до них змінилося. Через це навіть будівництво просувалося швидше. Крім того, місцеві чоловіки почали з дивною наполегливістю освоювати різні види зброї. Тренуванням тепер присвячували вдвічі більше часу. Репингу дуже тішили такі зміни. Його політика терпимості давалася взнаки. Тиждень відпочинку – й армія зможе вирушити далі на північ, до місця з’єднання з Сірою та Червоною армією й усіма трьома флотиліями. За картами есенеїв, північні землі відділені від цих степів вузьким перешийком, тож армії й армади орди можна з’єднати там воєдино і разом виступити на дім Еспріна. Ще трохи й усі землі північніше пустелі будуть у руках котів і каракотів, а коли Яйце Світу потрапить до верховного мага, то й пустеля стане їхньою.

Разом з ордою тепер будуть загони доріжан, яких набереться близько тисячі. Хоч вони добряки і слабосилі, зате спритні й розумні. Маленький народ земляних кроликів. Ще б винищити тих бунтівників, які втекли у ліс, – взагалі усе було б ідеально.

Димовим оповіщенням передові загони Чорної армії повідомили, що вони вже навпроти високої гори з білою вершиною, а коти з долини передали їм, що від цієї гори до виходу з лісу лише два дні. Ще трохи…

Поміж роботою на будівництві Репинга знаходив час виїжджати у степ, щоб помилуватися цією спокійною й тихою землею. Тут добре думалося, щоправда, думки часто ставали надто сумирними й світлими.

Того вечора ідилію степової прогулянки порушив крик зі стежки, що вела в Доріжнє. Каракот неохоче скерував коня до стежки. У придорожніх заростях стояла маленька конячка, запряжена у візок. Більше нікого. Проте з візка знову долинув скрик і якась вовтузня, приглушене посопування й жіночий плач.

Репинга під’їхав упритул до візка й зазирнув усередину. Спиною до нього сидів молодий кот Осмоліус. На соломі у візку лежала доріжанка, здригаючись усім тілом від ридань. Кот однією рукою тримав тонкий кинджал біля горла жінки, а другою роздирав блузку на ній.

Репинга тихо зняв з пояса батога і вдарив кота по обличчю. Той із вереском скотився з візка, тримаючись за розбитий ніс.

– За що?! – здивовано скрикнув Осмоліус. – Це ж дрантя! Підстилка! За цю жирну корову ти вдарив мене?

Каракот ухопив молодика за волосся й потягнув угору. Ноги Осмоліуса відірвалися від землі й він безвольно повис біля вершника. Той нахилив голову і прошепотів.

– Ще раз почую чи побачу, що ти торкнувся місцевої жінки чи дитини, – вб’ю відразу! – і шпурнув кота на дорогу. Той впав обличчям у пилюку й застиг нерухомо, зрозумівши, що зараз краще нічого не говорити.

Доріжанка вже прикрилася коцом і зацьковано дивилася на Репингу. Він не витримав її погляду й відвернувся. Надто великий біль і жах світилися в жіночих очах.

– Я краще померла б, ніж дозволила йому торкнутися до себе, – глухо проказала вона. – Але у мене троє малих дітей, а чоловік постійно на будові. Дітей треба годувати.

– Такого з тобою більше не трапиться! – запевнив її каракот. – Якщо хтось підвищить голос, звертаючись до тебе, відразу кажи мені. Я з ним розберуся по-своєму. Як тебе звати?

– Верхнячка Горолом.

– Бувай щаслива! – Репинга розвернув коня і вже збирався їхати в степ, як Верхнячка підійшла до нього й узяла за руку. Тепло її м’якої долоні струмом пробігло жилами солдата. У цьому потиску була наївна ніжність жіночої шкіри, якої він уже давно не відчував. Цей доторк аж ніяк не був схожий на доторки жінок-воїнів чи дешевих повій.

– Дякую, – прошепотіла доріжанка. Репинга глянув на неї й знизав плечима.

– Ми вам не вороги, – пришпорив він коня й понісся до фортеці, обігнавши Осмоліуса, який швиденько тупцяв до мурів.

Недалеко від фортеці Репинга завів коня у зарості глоду, щоб ще трохи побути поодаль від галасу й шуму.

Так, доріжан поки що не слід принижувати й озлоблювати. Вони потрібні чорнолатим сумирними й покірливими. А потім, коли весь світ буде завойовано, нехай уже діють післявоєнні правила: мародерство, грабунки, натовпи рабів і ґвалт над чужими жінками. Так уже влаштований цей світ, що породив війни.

А ця Верхнячка таки красива. У неї такі наївні блакитні очі, світле волосся й від неї так приємно пахло хлібом і молоком!..

58

Світало. Ще лежачи під теплою шкурою на м’яких матрацах, Чисторос відчув, що на небі займається ранкове марево. Світанок на вершині світу. Це потрібно бачити! Хлопець вислизнув з ліжка й навшпиньки вийшов у коридор.

Через бокову галерею й кілька сходових кліток Болітник потрапив назовні. Широкий кам’яний балкон оперізував вежу на рівні четвертого поверху. Хлопець підбіг до масивних перил і сперся на них руками. Перед його очима постало диво. Це було незабутнє видовище – такого світанку в долині ніколи не бувало.

Яскраво-синє небо – глибоке-глибоке й прозоре-прозоре – розливалось не тільки над головою, а й унизу, де губилося між білими хмарками чи ховалося за сусіднім гірським хребтом. І на цьому синьому фоні, наче лебедині пір’їни, текли хмарки. Кучеряві й незграбні обліплювали схили гори, сплітаючись своїми косами з туманами долин; схожі на жмути вати пробігали низько-низько над головою; а тонкі, розчесані рядами, висіли майже непорушно десь високо вгорі. Внизу, за кільцем червоної магми й чорними скелями визирали круті засніжені схили.

Але це північна сторона вежі. Щоб побачити, як із цього заспаного гірського марева виповзає сонце, потрібно перейти на її східну сторону. Доріжанин повільно пройшов по балкону і знову зупинився, побачивши, як світило променистими пензликами розмальовує далекі вершини з блакитного у золотистий колір. Самого сонячного диску ще не видно, він лише крайчиком визирає над поламаною лінією гір. І враз уся освітлена лінія вибухнула яскравим, сліпучим, наче розплавлене золото, світлом. Від цього світла засніжені вершини почали іскритися діамантовими відблисками, а хмарки запалювались і горіли живим біло-золотим вогнем. Простір поміж хмарами ніжно зарожевів, а на півдні й півночі набундючився густим фіолетом. Ось над горами висунулася половина білого-білого з жовтим променистим ореолом сонця, і його сяйво запалювало вже цілі пласти хмар. На тлі освітлених схилів гір чітко виділялися темно-сині глибокі долини, в яких ще панувала ніч. Чисторосові здавалося, що він бачить перед собою не один світ, а міріади світів, які переливаються, сходинками переходять згори донизу, повторюючись і залишаючись унікальними водночас.

– Я теж люблю милуватися світанками, – несподівано пролунав позаду голос Прави. Вона підійшла й сперлася на перила біля Чистороса. Хлопець глянув на неї. Права? Звичайна дівчина, дуже красива й дуже сумна. Чи замріяна? Чи замислена?

Діва, мабуть, зовсім не боялася холоду, бо стояла на цьому вітрі у прозорій шалі. Яка ж вона красива! Якщо в поході він згадував то Руту, то Рибохвостика, то після двобою Прави й Морфіда лише ця божественна діва стояла перед його очима. Її синє волосся змішувалося з темрявою ночі, а блиск сапфірових очей переростав зі сну в іскріння крапель на віконному склі. Так, ця діва мала багато талантів і наймимовільнішим для неї самої був талант заворожувати чоловіків. Створена Богом чи народжена звичайними смертними, прожила дві тисячі років чи двадцять, володарка стихій чи вправна куховарка – немає різниці. Вона прекрасна й молода, а чоловіче серце важко зупинити в його поривах. Це не було коханням. Принаймні так думав Чисторос. Це просто те почуття, яке спалахує під час зустрічі з дуже доброю й надзвичайною особистістю, яка ставиться до тебе як до свого хорошого знайомого, а її надзвичайність не стає перешкодою у спілкуванні. Це не було й закоханістю – швидше сильним захопленням, щоб не сказати поклонінням.

– Вибач за мої вчорашні слова. Я не хотів тебе образити, – Чисторос поклав голову на перила, дивлячись на Праву знизу вгору.

– Нічого. Ти багато в чому мав рацію, – кутики її губ ледь-ледь піднялися, але ця усмішка зовсім не в’язалася з сумом у блакитних очах. – Те, що я не втручаюсь у справи смертних, не додає мені честі, але по-іншому я не можу.

– Просто твоя допомога могла б повернути все назад і зупинити кровопролиття.

– Його вже ніхто не зупинить. Це я теж знаю.

– Невже все настільки незворотно і страшно?

– Так. Страшно і незворотно. Твій народ уже готується до війни з прибульцями, а ті ще нічого не підозрюють. Вам треба швидко повертатися в долину, бо через кілька днів доріжанам знадобиться кожен, хто може тримати зброю в руках. А я не можу, не маю права у це втручатися. Ти уявляєш, яка це мука – мати силу, яка змогла б урятувати багатьох, але не мати можливості використати її?

– Я цього ніколи не збагну до кінця, – Чисторос повернувся до сонця й примружив очі.

– Якщо будь-яка Права використає свою силу проти смертних, вона відразу ж перестане бути Правою, а та частина природи, за якою вона слідкує, вийде з-під контролю, і маги з чаклунами зможуть знову викликати катаклізми. Після загибелі Західних і Східних земель Бог наклав на нас таке обмеження. Якщо я стану на вашу сторону, то зможу допомагати лише як звичайне земне створіння. У вас додасться ще один меч і пара рук, які вміють ним володіти, – більш нічого. Моя здатність впливати на погоду зникне за першого ж її використання проти котів і каракотів, бо вони також смертні У мене залишаться тільки певні знання зі стихійної магії, тобто саме чаклунство, а не надприродні можливості.

Деякий час вони стояли мовчки, дивлячись, як диск сонця намагається відірватися від золотого горизонту й попливти в небо. Потім Права повернулася до Чистороса, їхні погляди зустрілися, деякий час аквамаринові й сапфірові очі з якоюсь незрозумілою для обох надією вдивлялися одні в одних.

Погляд Прави, небесного ангела, в якому можна побачити відображення своєї сутності, побачити власні почуття, власні вади, побачити те, що сам інколи приховуєш від свого серця, й те, що намагаєшся приховати від власної совісті, побачити небо, побачити самотність, самотність володарки цього неба, побачити її могутність і силу, незламність і чистоту.

Погляд смертного… Права відвела очі. Смертні бувають щасливими, а Прави – лише задоволеними й заспокоєними. Це і є найбільшою різницею між ними. Для щастя смертного інколи потрібен лише один погляд, один доторк, одна усмішка, просто чиясь присутність поряд, а для спокою й затишку Прави потрібні роки напруги, знесилення й відтворення своїх сил. Після перемоги над ураганом чи зливою відчуваєш лише те, що вдало виконуєш свою місію, а коли тобі не вдається вчасно зупинити зворохоблений магами порух природи й від цього страждають смертні, тебе тижнями, місяцями, роками гнітить відчуття провини, співчуття до постраждалих. Іноді приходить задоволення від виконаного обов’язку, відчуваєш свою потрібність… ні, швидше свою доцільність на цій землі… А потім так хочеться бути потрібною комусь одному. Смертні бувають щасливими, Бог дав їм кохання, а Правам він дав вибір між усім світом і цим почуттям.

– Якось я кілька діб зупиняла лавовий потік, – знову заговорила Права, – І ось однієї ночі Отець послав мені видіння. Він показав Прав Східних і Західних заморських земель. Вони, як і Прави Ессі, спочатку жахалися тих війн, які вели між собою смертні, а потім вирішили зупинити кровопролиття й нагородили магів своїми знаннями, щоб допомогти їм боротися з магічними витворами противника. Починалася війна Прав з добрих намірів. Просто одна Права жила на рівнинах і прикипіла серцем до спокійних і розсудливих народів цього краю, а інша мешкала в горах і їй сподобалися нескорені, горді й незалежні горяни. До того ж, Права гір закохалася в одного з горян, і через деякий час обидві Божі обраниці вже вели армії одна проти одної, перебравши війну на себе. Обидві хотіли вже не рівноваги, а перемоги. Їм сподобалось жити так, як смертні, вони перестали бути самотніми разом зі своїми народами. Війська стали суцільними лавами на одне навпроти одного. Права рівнин і Права гір зійшлись у двобої. Кожен удар їхніх мечів зрушував з місця гори, земля тріскалась, лава пробивалася з надр, зливи творили нові ріки. Але жодна із Прав не могла перемогти. Тоді воїни рівнин і гір кинулися в бій, як дві хвилі, що йдуть одна назустріч іншій. Я такого бою ще ніколи не бачила й не хочу бачити. Це були стотисячні армії, в яких ішли дорослі чоловіки, діти, старці й навіть жінки.

Той край не витримав битви Прав, яка тривала три дні. Поле навколо них було всіяне трупами й пораненими. Морські хвилі почали заливати рівнини, а гори самі опускалися під землю. Деякі мешканці встигли спорядити флотилії й відпливти. Коли діви востаннє схрестили зброю, вони вже стояли на найвищій місцині цієї землі, все решту було затоплене морем. Коли хвилі почали сягати Правам до пояса, вони одночасно пронизали одна одну мечами й так стояли, поки хвилі не накрили їх з головою. Я знаю, що вони досі так стоять на дні моря, куди опустилася їхня земля. Живі!

Саме тому я не хочу допомагати вам. Я не хочу, щоб війна Прав повторилася. Повір, війна смертних буде не такою кривавою й жахливою.

Після розповіді Прави Блакитного Снігу Чисторосові здалося, що біло-золоте сонце поволі набирає кривавих відтінків, які відблисками падають на незайману чистоту снігових вершин. Супроти загибелі цілого материка війна Півдня й Півночі виглядала простим епізодом в історії їхньої долини.

– Схожа війна погубила і Східну землю. І тепер у цілому світі наша Ессі – єдина земна твердь. Можливо, десь є дрібні острови, але я не можу зазирнути надто далеко, – продовжувала діва. – Найжахливіше те, що історія повторюється знову.

Болітника пересмикнуло від цих слів. Він випростався і глянув на Праву.

– Ти маєш на увазі, що все це повториться, якщо ти станеш на нашу сторону?

– Тоді тим більше повториться. Південна орда рушила на північ не без допомоги Прави Чистого Вогню. Вона передала котським магам деякі таємниці полум’я. Саме з її допомогою коти розбили війська армавірів і талері, метаючи в них вогняними кулями. Ось так.

– А інші Прави?

– Інші Прави мовчать. І я не хочу першою звертатися до них.

– Але ж Бог відбирає вашу владу над стихіями, коли ви переходите на бік смертних!

– Відбирає. Права Чистого Вогню вже не може контролювати пустелю й спеку, яка почала поволі випалювати рівнини. Але їй залишилися знання з вогненної магії й інші неабиякі здатності, – знову два погляди полинули в далину. Коли сонце вже вирвалося з блакитно-синього полону гір, обливши їх білими іскристими плямами, діва торкнула плече доріжанина, відриваючи його від споглядання навколишньої краси.

– Вночі мої вари привели Смичка, Спибача, Заселька і Шрамов’ята. З ними все гаразд. Зараз вони сплять. Знайшли також Прутика. Він помирає. Я сиділа з ним півночі, але не знаю, чи його душа хоче залишатися на землі. Стріла пройшла надто близько до серця.

– Стріла???

– Його застрелили заземельці.

– Біля тебе я постійно дізнаюся щось нове. Що ти робитимеш із заземельцями?

– Будуть моїми полоненими. Вбити я їх не можу, відпустити – також.

– І ще одне, – цікавість Чистороса знову взяла гору над ним. Він згадав те, що мучило його перед сном. – А як ви, Прави, розмовляєте з Отцем?

– Так само, як і ви, – з допомогою молитви. А Він зрідка відповідає нам нічними видіннями, коли має статися щось дуже важливе чи ми повинні про щось дізнатися. Є й інші шляхи, потрібно лише вміти розпізнавати й читати його послання. Ти теж, до речі, маєш здатність читати деякі знаки, я це помітила.

– Які ж я знаки читаю? Доріжанські літописи?

– Ні, знаки першоістот, якими вони можуть розмовляти з людьми. Ти побачив знак онди, це було її ім’я – Еніані. Ти бачив знаки розписа, ти відчув, що символи на моєму поясі, діадемі й зброї належать до цієї ж знакової системи. Поки що ти їх лише бачиш, але не розумієш.

– Так. Я щось помічав іноді, та видіння надто швидко пробігає у моїй свідомості. Але вчора ти своїм поглядом заборонила мені пов’язувати воєдино всі ці знаки.

– Бо ти ще не готовий до цього. Потрібно навчитися читати знаки однієї істоти, а вже потім поєднувати їх. Ти лише запам’ятай, що послання першоістот переважно складається не з конкретних понять, як ваше письмо. Вони акцентують увагу на відчуттях, загальних образах, а якась конкретна річ може мати переносне значення. Здатність бачити знаки – це дуже рідкісна властивість звичайного створіння. З нею потрібно народитися, а потім розвивати в собі так само, як доріжани вчаться розмовляти. Мабуть, твоє постійне споглядання світанків і милування природою зробило твою свідомість здатною сприймати мову знаків.

Там, на мості, я обіцяла тобі віддячити за врятоване життя, яке могло так просто увірватися після двох тисяч прожитих років, – діва витягнула з нагрудної кишеньки плаский темно-синій прозорий камінь у вигляді великої сплюснутої краплі. – Це Сльоза Гір, синій діамант, з допомогою якого ти зможеш розуміти мови першоістот. Просто подивися крізь нього на ті знаки, які являються тобі на ящерах чи в інших місцях, і вони стануть для тебе зрозумілішими. З часом зможеш навчитися розуміти їх окремо, а потім зливати воєдино. Якщо знак ні на що не схожий і нічого тобі не говорить, то це ім’я цієї істоти чи речі, на якій він з’явився. Через нього передається все її єство і його треба просто запам’ятати.

– Дякую. Це, мабуть, найкращий день мого життя, бо він почався біля тебе, – раптом сказав хлопець, кладучи камінь у вільну торбинку свого пояса.

– Можливо, і мій також, – Права підійшла до доріжанина й притулилася до нього, спершись підборіддям на його плече. Він обійняв її однієї рукою, а другою погладив по шовковистому волоссю.

– Все буде добре. Ми якось втихомиримо зло, й ти більше не будеш самотньою.

– Я не казала, що я самотня…

Так вони й стояли, обійнявшись, думаючи кожен про своє і дивлячись, як день оволодіває гірськими хребтами.

– Ти, мабуть, щаслива, що маєш змогу спостерігати за таким світанком щодня.

– Світанок у твоїй долині також прекрасний. Просто він інший. Переважно найбільше вражають ті речі, які бачиш уперше, тому тобі нинішній ранок видається таким незвичайним. Насправді ж він просто незвичний. Ходімо в палац, ти вже замерз.

– А ось і ні, чарівна Право, – засміявся хлопець – Біля тебе неможливо замерзнути. Чи, може, це ти змерзла?

– Я? – діва відсторонилася від хлопця й подивилася на нього з-під лоба. – Я не мерзну, я – Права Блакитного Снігу, – вона взяла Болітника за руку й повела до дверей.

– А чому саме блакитного снігу?

– Насправді ще й синього льоду. Гонми колись видобули зі своїх найглибших копалень брили синього льоду й цілий пласт блакитного снігу, які пролежали в надрах землі від створення світу, коли все було перемішаним. У воді, витопленій з цього снігу, мені дали ім’я, а з льоду викували мій меч. Вони й дали мені силу. Завдяки купелі у талій воді з підземного снігу я можу витримувати страшний холод. А сам меч настільки холодний, що обпікає будь-кого, крім мене.

Вони пройшли у двері, а сонце услід їм засипало балкон списами свого проміння. Починався день. І був би він прекрасним, якби ніхто цього дня не тримав зброї в руках і не плекав думки про майбутні кровопролиття.

59

Деякий час вона сиділа нерухомо. Голод знесилив молоде тіло, втома зробила його млявим і неслухняним. Поволі зникала надія, а болота все не закінчувались. Гнила вода місцями вже переливалася через бруківку Єдиної Дороги, і шапки моху вростали в кремовий камінь. Ніхто не очищав тут дороги, нікого, мабуть, тут і не було. Хто зміг би вижити в цих трясовинах, крім водяних потвор?

Рута лягла на суху латку бруківки, щоб відпочити.

Дві слизькі холодні лапи вистромилися з чорного вікна на узбіччі й заслинили камінь дороги. Слідом за ними з’явилася жаб’яча голова. Маленькі очиці, що стирчали поверх морди на шкірястих горбах, втупилися в дівчину. Тварина була дуже голодна. Їй часто дошкуляв голод, а болотної дрібноти не вистачало, щоб набити величезне черево. Але те, що лежало зараз на дорозі, не було схоже на іншу живність, що снувала в багні. Це була дивна істота, від неї пашіло теплом, пахнуло їжею, і тварина почала виповзати на вигріту сонцем бруківку за кілька кроків від дівчини.

Рута лежала, заплющивши очі. Останні сили покидали її. Вона знала, що назад уже не повернеться, а попереду, мабуть, нічого, крім болота, нема. А якщо й є, то вона не побачить цього, бо не підведеться.

Тварина завмерла, її м’ясисті ніздрі роздувалися від солодкого аромату живої плоті. Бажання вгамувати голод переповнювало куцу свідомість жабоголового, але істота перед ним була велика, не така, як болотні черви, й виглядала доволі міцною. І хоча тварина вдвічі переважала дівчину за розмірами, та все ж боялася напасти відразу. Якби за останні дні у шлунку потвори побувало хоча б щось, вона зараз радо розвернулася б і пішла шукати дрібнішу поживу. Але голод не давав спокою. Тварина підтягнула своє мішкоподібне тіло, яке закінчувалося водянистим напівкруглим хвостом, і роззявила пащу. Головне – почати заковтувати з голови, тоді жертва не вирветься.

Рута відчула на своєму обличчі тінь і розплющила очі. Над її головою повільно розтулялася паща, всіяна сотнями дрібних голок, поміж яких густими тяжами стікала слина. Огида й страх змусили доріжанку піднятися, але трьохпала мокра лапа втиснула її в дорогу, а паща смикнулася до голови. Рута зіщулилася, зрозумівши, що не втече. Почувся свист і голчасті зуби впилися в її плече, рвучи полотно рукава. Травник закричала від болю, і цей крик потонув у бульканні рідини, що потекла звідкись згори. Паща чомусь не рухалась, а біль у проколотій шкірі блискавками прошив свідомість. Дівчина знову подивилась угору й побачила, що потвора ввіткнулася у неї своєю верхньою щелепою й лежить нерухомо. З-поміж її очиць стирчать три оперені стріли, а по бородавчастій шкірі течуть холодні червоні потічки.

Світ для неї почав заливатися малиновою барвою, останні сили покинули дівчину і її голова лягла на теплий камінь. Мов крізь туман Рута побачила, як до неї пливе маленький будиночок, і темрява сховала цей світ від неї.

60

Рудолапка витягнув Моряну на грибне полювання. Він постійно забігав наперед, щоб відшукати всі гриби в околиці, а потім сідав на пеньок чи повалений вітром стовбур і починав розповідати доріжанці, як саме називається кожен вид знайденого гриба, що саме в ньому можна їсти, і як слід варити з нього різні страви. Врешті-решт власний порожній кошик почав дратувати Рибохвостика. Вона згадувала, що колись найбільше назбирувала і морських бокоходиків, і глоду, і диких слив, і печериць у лугах, а тепер не може вгледіти жодного грибочка. Звісно, біляві шапки печериць легше відшукати поміж зеленої трави, ніж коричневих, жовтих і червоноголових потайників поміж гілок і листяної підстилки. Але азарт справжнього грибника непереборно вимагав знайти хоч декількох красенів. Це ж її перше грибне полювання у лісі, й вона не може завершити його з порожнім кошиком!

Дівчина почала заходити то ліворуч, то праворуч від Рудолапки й ось, хвала лісу, між двома покрученими коренями старезного бука вона помітила величезну коричневу шапку. Маленький Лис розповідав щойно, що саме такі гриби найсмачніші й найбільше цінуються в лісовіїв. Повільно, наче ця коричнева голова могла кинутись навтьоки, дівчина крок за кроком підходила до знахідки. Такий величезний гриб! Та він заледве у кошик влізе!

Раптом абсолютно безшумно перед Рибохвостиком з’явився величезний вовк, вишкіривши ікла й чорне піднебіння. Він був настільки близько, що доріжанка могла доторкнутися до нього. Серце застрибало в грудях, мов сполоханий заєць, і мало не зупинилося від страху. Дівчина зробила кілька років назад і вперлася спиною в прохолодний стовбур дерева. З-за кущів вигулькнув Рудолапка й, усміхаючись, став біля сіромахи.

– Рибохвостику, не бійся, це не вовк, – малий безстрашно підступив до нерухомого хижака й ударив його по морді. Рука лісовія пройшла крізь вовчі щелепи, наче крізь повітря, й Моряна видихнула з полегшенням. Звісно, це не вовк, це вемер лякає їх тим, кого сам колись злякався. На берегах моря вемери являли морського мартина чи крячку, а тут – на тобі! – вовк. Його дівчина впізнала за розповідями старих доріжан.

Моряна підняла з трави вемера й сіла біля силуету хижака. Істота, яка його щойно створила, була схожа на звичайний плаский камінь розміром із тарілку. Зорегляд Моряний розповідав, що вемери харчуються вологою, пилюкою й світлом, бо ні рота, ні коріння у них немає, зате на верхній стороні у кожного є тонке мереживо дірочок і, коли довго сидіти без руху, не лякаючи цей живий камінь, то можна побачити, як у деякі дірочки починає тонкими цівками заповзати повітря. Особливо це помітно, коли туман стелиться по землі або коли все навколо пронизане сонячним теплом і навколо висить густа задуха літа. Так само взимку вемери могли всмоктувати у себе сніг. Їхні тіла завжди трохи тепліші ніж земля, на якій вони лежали. Такі беззбройні, а вміють добряче налякати, випорскуючи через дірочки в своєму тілі хмарку диму чи туману, який швидко набирає чиєїсь форми і так висить у повітрі протягом кількох годин. Навіть сильний вітер не може відразу розвіяти таку вемерову мару.

– Заберу я цього пугала в дім, – Рибохвостик відразу ж уявила, як покаже своїм знайомим доріжанам справжнього вовка, якого можна буде добре роздивитися без жодного ризику чи страху. – Ходи, на сьогодні з мене вже досить мандрувати вашими лісами… О, ледь не забула! – дівчина викрутила гриба, за яким прийшла сюди, й поклала його поверх вемера в кошик. Тепер можна й повертатися. І вони з Рудолапкою пішли до будинку-дерева Лисів.

Батько сидів на лавці з Рудим Лисом, обговорюючи недавні збори в долині. Обоє про щось жваво сперечалися. Побачивши Рибохвостика, Рудий махнув рукою до Солевія, встав і пішов до своїх прибудов, де жили фазани.