Текст книги "Долина Єдиної Дороги"

Автор книги: Тарас Микітчак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 21 страниц)

Назад ішли похнюплені й стривожені. Визволення краю від потвори не відбулося. Доріжани міркували про те, чи Розпис повернеться, чи вже назавжди зникне у північному Заземеллі. Про що думав Морфід, ніхто не знав, та його думи теж були невеселими, судячи із виразу обличчя.

Лез і Чисторос відстали від решти, розмовляючи про вчорашню нараду й сьогоднішній невдалий похід.

– Мені, наприклад, було б важко убити істоту, про яку я нічого лихого не знаю, – говорив Горолом. – А от тих гадюк могильних, що зруйнували мою домівку, я б убив без краплі жалю.

– Якщо Морфід хоче вбити Розписа, то, мабуть, знає за що, – відмовив Болітник. – А де ви з Ліводверником ночували у Великому Доріжньому?

– Я заночував у Тиса Горолома, а от Ліводверника після наради я не бачив. А він хіба пізно ввечері не повернувся до селища?

– Ні, прийшов сьогодні зранку.

– Тоді я щось переплутав.

– Мене дивує неприязнь Ліводверника до Морфіда. Хоч старий і товаришує зі мною, та цього я не можу зрозуміти.

– Мабуть, Ліводверник надто звик до старих порядків у нашій долині, а поява чужоземця – надто різка переміна для нього.

– Але Вересковий завжди був за зміни. Він навіть пропонував на Раді в Доріжньому йти розвідувати окраїнні землі, – заперечив Болітник.

– Хто його зна… У старих людей бувають свої дивини.

Дома на Леза й Чистороса чекав смачнющий обід. Хоч родина вже пообідала, але всі ще раз зібралися за столом, щоб вислухати розповідь про невдалий похід.

20

Риба у верші не йшла. Поодиноким крабам біля затону жилося непогано, бо бездоріжани перестали їх ловити, побоюючись остаточно винищити їхній рід.

Усі в селищі бідкались, що запасів морського провіанту на зиму не вистачить. Городина теж не вродила, тому жителі Бездоріжнього почали збирати ягоди, трави й корінці, щоб хоч якось перезимувати.

Мама Зась невтомно вигадувала нові способи заготівлі продуктів. Недавно вона зібрала кошичок глоду і зварила з нього варення, яке всім дуже припало до вподоби. Відтепер Рибохвостик щодня збирала ягоди. Плавт і Ложкохляп ходили в гирло Пічкурика по солодку тростину, з якої Зась виварювала коричневий цукор. Таляпун бродив навколо селища в пошуках приморських печериць, і лише батько вперто трудився на березі в надії щось упіймати. Іноді він приносив додому риб’ячий дріб’язок, який колись відпускали в море, не звертаючи на нього уваги, а тепер засолювали в маленьких бочечках.

М’яса велетенської риби після ярмарку залишилося небагато, хоч воно щедро окупилося збіжжям, бульбою-картоплею й іншими продуктами. Але в будь-якому випадку на цілу зиму його аж ніяк не вистачило б.

Узявши кошика, Рибохвостик пішла збирати глід. З кожним днем вона все далі відходила від Бездоріжнього, орієнтуючись по морському березі й горах. Але сьогодні дівчина, задумавшись, забрела аж до Задоріжнього, біля якого зустріла інших збиральниць ягід. Деяких дівчат вона пам’ятала ще з ярмарку. Гуртом вони рушили до Великого Доріжнього. Останніми днями всі долиняни намагалися триматись якнайближче до цього поселення.

Дорогою дівчата обривали ягоди й розпитували Рибохвостика, як вона вперше зустрілася з чужоземцем Морфідом. Моряна повагом і вже вкотре розповідала і про цей епізод, і про те, як увечері після загальних зборів Морфід особисто подякував їй за порятунок, і про те, що він дуже ввічливий, мужній, сильний і розумний, а також справедливий і добрий. Задоріжанки вважали Морфіда просто ідеальним чоловіком, і майже всі потайки зітхали за ним у своїх дівочих мріях.

Врешті збиральниці зайшли в густі зарості сизого глоду й смачнючої жовтої аличі. Дівчата розбрелися хто куди, розмови стихли. Рибохвостик давно наповнила свій кошик, тому залишила його внизу й подряпалась на стару аличу, щоб поласувати найстиглішими сливами. Вже сидячи на найвищій гілці, вона раптом відчула запах диму. Обернувшись, Моряна побачила за сотню метрів від заростей стовп майже чорного диму, що вертикально піднімався з вершини невеликого пагорба. Біля вогнища стояв у своєму чорному плащі Морфід і дивився в напрямку південних лісів. Раптом він жбурнув щось у вогонь. Угору звилися червоні клуби, що аж пашіли жаром. За мить дим знову став сіро-чорним, а над пагорбом зависла невелика червонувата хмарка. Морфід постояв ще кілька хвилин і рушив через степ до Дороги.

Рибохвостик, хоч як напружувала уяву, не змогла пояснити для себе диво, що його вчинив із багаттям Морфід. Мабуть, дії чужоземця вмотивовані такою хитрою й глибокою мудрістю, що звичайним доріжанам їх не зрозуміти.

21

З кожним днем долину Єдиної Дороги охоплював дедалі більший неспокій. Майже всі чоловіки гарячково копали підземелля для фортеці, замість працювати на полях. Кілька десятків нижньодоріжан розробляли рудники й виплавляли залізо, з якого ковалі відразу кували зброю. Вечорами Морфід формував із доріжан окремі загони й навчав їх володіти зброєю. Жінки мовчки вели господарство, взявши на себе більшість чоловічих обов’язків. Часто спалахували сварки, бо всі були замучені.

І всі жили у постійному страху, що ось-ось прийде дикунська орда й знесе з лиця землі рідну долину. Тому працювали понад силу, не шкодуючи себе, поспішаючи, слухаючись у всьому чужоземця, який володів справді великими знаннями у різних галузях: від руху зірок – до виплавки металів.

Чисторос разом із верхньодоріжанами тесав і возив каміння з гір до місця, де мала вирости фортеця. Коней для перевезень кам’яних блоків не вистачало, тому доріжани впрягалися у візки самі. Робота була пекельна, часто хотілося все кинути й хоча б один день відпочити. Але в таких випадках завжди з’являвся Морфід, хвалив, підбадьорював, і його слова ставили змучених доріжан на ноги й додавали їм сил.

Одного разу, тягнучи візок із кам’яною брилою, Болітник посковзнувся на гладкій бруківці й упав, обдерши лікоть до крові. Ялівець Травник, батько Рути, зупинився, допоміг хлопцеві звестися й оглянув його подряпину.

– О, хлопче, тобі треба промити рану, в неї набилося повно бруду. Отут, за видолинком, є джерело з чистою й цілющою водою. Іди, іди, помий у ній руку, й подряпина швидко затягнеться!

– А як же ви?

– То не так далеко, трохи потягну сам, а потім ти мене наздоженеш. По Дорозі тягнути ж легше, ніж по стежці.

– Я швидко повернусь, – Болітник гайнув помежи трави до джерельця, радіючи з нагоди розім’яти ноги.

Добігши до невеликої впадини, оточеної валунами, хлопець почув голоси. Один із них – звучний і впевнений – звісно ж, належав чужоземцеві. Але хто це говорить тремтливим шепотом?

Обійшовши кілька врослих у землю каменюк, Чисторос побачив джерело. Вода сочилася в невелику кам’яну чашу, в якій спокійно міг лежати доріжанин. Морфід сидів у воді, спершись плечима до стінки чаші. Його одяг безладно розкиданий навколо джерела. Біля Морфіда, спиною до Чистороса, стояла дівчина і щось тихенько говорила заземельцеві.

Побачене обурило хлопця. Як можна купатися в джерелі, звідки люди беруть воду?! І як можна сидіти майже голим перед дівчиною, яка тобі навіть не дружина?.. Це ж великий навмисний гріх!

– Ми ж цілувалися, пам’ятаєш? – говорив Морфід, беручи дівчину за руку. Вона у відповідь кивнула головою.

– І тобі ж сподобалось?

Вона знову кивнула.

– Тобі подобалось, коли я обіймав тебе, торкався твого тіла під блузкою, правда?

– Так, подобалось. Але цього не можна робити, поки не поберешся із чоловіком перед людьми й Небесним Богом, інакше це гріх, – зібралася з духом незнайомка.

– Яка різниця, ми ж обов’язково поберемось. А тепер роздягайся й залазь до мене. Навіщо так довго чекати? – він схопив дівчину за талію, почав її лоскотати, а потім стягнув одягненою у воду.

Дівчина почала сміятись, а потім, упавши в чашу джерела, скрикнула й підвелась. Мокрий одяг обліпив її струнке принадне тіло, підкреслюючи невеликі повні груди, плаский живіт, довгі ноги. І тут Чисторос упізнав дівчину – Рута! У грудях диким полум’ям вибухнули ревність і огида. За мить він навчився ненавидіти чужоземця так сильно, що готовий був… готовий навіть убити його. Весь світ навколо запалав, захитався. Як це могло статися?! Чому?! Жодна доріжанка не дозволяла собі такого. Вони обоє занапастили себе, збезчестили дароване Богом і природою багатство, зруйнувавши свою чистоту, насміявшись над нею!

Морфід поклав Руту біля себе, цілуючи її щоки, губи і плечі, повільно знімаючи з неї мокрий одяг і не помічаючи, що за ним стежать. Або, може, просто не переймався цим?..

Чисторос зірвався з місця й кинувся бігти навмання – через горби, трави, чагарники і каміння. Все в очах мигтіло, пекучі думки розривали голову.

Чому Рута не звернула уваги на того, хто врятував її від змія, чому отак бездумно полюбила чужоземця? Так, він красивий і мужній, але ж чужий, чужий!

Нога зачепилась за жмут трави, і хлопець упав у духмяне ложе степу.

…Так він пролежав до вечора – то плачучи і стогнучи, то завмираючи й намагаючись забути про те, що бачив, провалюючись то в крижані, то розплавлені від жару нетрі диких ревнощів.

Коли сонце зарожевіло на заході, Болітникові стало соромно за себе. Перше потрясіння минуло. Багаття у грудях перетворилося на криваве вугілля.

“Мабуть, я до безтями закохався в цю красуню, Руту, – міркував Чисторос. – Якщо охолонути й подивитися на все з іншого боку, як це часто радить Ліводверник, то їхня поведінка не така вже й ганебна, як здалося спочатку. Очевидно, Морфід справді незабаром одружиться з Рутою, тому й дозволив собі цілуватися з нею. Вони ж, мабуть, тільки цілувалися. Так роблять усі молоді доріжанки, підбираючи собі пару. Цілувалися, обнімалися – і все. Більше нічого!

А тобі, Чисторосе, так образливо зовсім не тому, що Морфід із Рутою чинили неподобство. Ні. Просто твоя кохана виявилась недоступною для тебе, вона злегковажила тобою, навіть не зауваживши твого почуття. Ну й дурний ти, Чисторосе! Через якусь маячню, що сам собі навіяв, ти кинув роботу, згаяв цілий день. Хіба так має поводитись порядний доріжанин, навіть якщо йому й не пощастило в коханні?..”

Отак картаючи себе, Болітник побрів додому.

22

Вечорами жителі Малого Доріжнього збиралися на лаві під селищним дубом, щоб поговорити, почути останні новини й вислухати думки інших. Хоч такі посиденьки ставали дедалі коротшими, кожен намагався знайти десять-двадцять хвилин для спілкування.

Коли Чисторос із дядьком Гороломом нарешті вибралися до дуба, на лаві під різьбленим листям уже сиділи брати Верескові, Яблучна Горпа з дочкою та її сестра Ожинна Горпа, що жила по сусідству з Болітниками. Праводверник, лускаючи гарбузове насіння, сперечався з іншими про фортецю й новий лад у долині.

– Морфід – то велике благо для нашого народу. Він приніс нам правду. Готує нас до майбутнього, щоб ми не зустріли його як верхньодоріжани – беззахисними й уразливими! – говорив він.

– Але наші чоловіки тепер постійно на будівельних роботах. До зими мусимо готуватися самі, без чоловічої помочі! – перечила йому від імені всього жіноцтва Ожинна.

– Зате будемо мати прихисток, коли нагряне біда!

– Якщо переживемо зиму… Ще ніколи врожай не збирався так недоладно. Ми втратили багато збіжжя тільки через те, що тепер його нікому доглянути і вчасно зібрати!

– Зате вже майже заклали фундамент під фортецю, – вставив слово Лез Горолом.

– Маю надію, що колись ця загроза мине, і ми заживемо по-старому, але з новими знаннями і в добрих відносинах з іншими народами, – мовив Ліводверник, забираючи у брата жменю насіння.

– А я чув, що Морфід дуже зацікавився нашою легендою про Правду, яка живе за горами. Навіть загорівся бажанням її знайти. Багато чого доброго й нового робить цей чоловік! – Праводверник замріяно подивився в бік гір. Він знав, що ніколи не піде кудись зі своєї долини, бо вже старий, та й особливого бажання мандрувати не мав. Зате як цікаво буде послухати розповіді інших про такі мандрівки…

На Дорозі почувся тупіт. Усі повернули голови до Дороги й побачили, що до них біжить Ковадло Вересковий, син найкращого коваля Нижнього Доріжнього.

– Вони прийшли, прийшли! – кричав він на ходу.

Малодоріжани зірвались на ноги.

– Хто прийшов?! Дикуни? – сполотнів Праводверник.

– Ні, – Ковадло зупинився, перевів подих. – Загін Морфіда прийшов! Він кілька днів тому подав їм знак димом, і вони вийшли з лісу.

– І скільки їх? – з-під лоба глянув Ліводверник.

– Десять. Ні, вісім… Ні, п’ять… Я їх не рахував. Завтра на підвалинах фортеці Морфід знову говоритиме для всіх. Ото я й прибіг вас попередити. Тепер у нас є охоронці!

Ковадла всадили на лаву й налили старого доброго верескляку. Так просиділи аж до ночі, бо з’явилася важлива тема для розмов. Поговорити про це було вкрай важливо, бо за кілька днів надійде час записувати події в книгах родів. А це не абищо, а продовження історії, яка перейде до нащадків.

23

Їх було семеро – високі, кремезні, але худі й обдерті. Навіть після короткого нічного відпочинку вони виглядали гірше, ніж Морфід, коли Золотогрив привіз його у долину. Обвітрені, засмаглі майже до чорноти, з довгими патлами й бородаті. Усі – крім одного візитера. Серед них була жінка – у короткій спідничці з чорної лускатої шкіри і в такому ж нагруднику. Чорне-пречорне волосся заплетене у косу.

Разом ці люди виглядали наче справжня армія.

На зборах біля фортеці Морфід говорив мало. Спочатку представив кожного зі своїх людей. Такого ж високого як він сам, але значно худішого чоловіка з рубцем на лівій щоці звали Шрамов’ятом. Він був знахарем у їхньому загоні. Вирізнявся Шрамов’ят надзвичайно холодним поглядом. Будь-яка хвороба мала б утікати від такого погляду якнайдалі. Чоловік із алебардою на брудно-білому держаку звався Репинга, чоловік із заплетеним у дві коси волоссям – Чанко, чоловік із малюнком сонця на лобі – Ро, а два схожі один на одного коротуни з розкосими очима – Тайто й Тайбе. Жінку, яку всі доріжани відразу ж охрестили неймовірною красунею, звали Шіта. Найбільше вражав її одяг. Нічим не прикритий живіт і вузьке пасмо шкіри на грудях злегка шокували доріжан, але вони вирішили не звертати уваги на зухвалість такого одягу. Очевидно, ця жінка – теж воїн, а для воїна головне практичність.

– Через два дні я і троє моїх людей вирушаємо в похід у гори. Ми хочемо знайти Правду й запитати її поради. Для цього нам потрібно двадцять молодих і міцних доріжан. Бажано, щоб вони уміли готувати їсти й мало говорили. На завтра прошу добровольців бути тут до початку робіт. Все! – Морфід зістрибнув з кам’яного блоку й пішов зі своїм загоном в напрямку Доріжнього, де їм уже готували обід.

– От і починається твоє дослідження окраїнних земель! – буркнув Праводверник братові. – Може підеш на старості літ?

– Куди мені… Хоча початок досліджень я уявляв собі зовсім інакше.

Розділ 3. Снігова Права

24

Похід призначено на ранок. Заземельці на чолі з Морфідом готувалися до нього, мов до якоїсь вирішальної події в історії всього свого народу. Навіть будівництво фортеці, військова муштра і полювання за Розписом відійшли в тінь перед пошуками гірської Правди. Може, все буде так, як говорить Морфід, – вища сила, що є відбитком небесного Бога на землі, дасть їм знання, необхідні для миру і благоденства у всіх краях. Тоді від цього виграють не тільки кόти і каракόти, але й самі доріжани. У такому випадку нехай Бог благословить пошуки Правди!

Чисторос Болітник уявляв ці пошуки як кількаденну мандрівку, під час якої йому відкриється безліч нових земель та їхніх таємниць. За своє життя він не раз бував у горах, але ніколи не заходив у лабіринти долин і відлогів хребтів далі за кількагодинний перехід від Верхнього Доріжнього. І ось попереду найвеличніша, а може і найзнаменніша його подорож. Подорож, звісно, буде небезпечною, адже все нове таїть у собі небезпеку, а завтра новим стане все!

Морфід радо узяв хлопця в експедицію. Можливо, пам’ятав, кому має завдячувати своїм порятунком, а може просто симпатизував скромному й розумному юнакові. Так чи ні, але Морфід ставився до молодого Болітника як до приятеля, а той у міру своїх сил відповідав заземельцю взаємністю. Велич, знання, розум і неординарність Морфіда вабили хлопця, але надто часто в його думках поставала Рута в обіймах цього чужоземного красеня…

Сонце лишень перевалило на захід, а Болітники вже спакували й перевірили все, що Чисторос мав узяти з собою в гори, – одяг, зброю (короткий меч і лук, з якого хлопець уже вмів непогано стріляти), сушене м’ясо і фрукти, сухарі, пшеничну крупу, деякі лікарські трави на випадок хвороби чи поранення, флягу з водою, міцний мотуз і теплу ковдру, обшиту тонкою, добре вичиненою коров’ячою шкірою. Батьки не відраджували сина йти з Морфідом, але благали і навіть наказували бути обережним і дбати про себе. Найбільше остерігалися нападу зміїв на експедиційний загін, але заземельці запевнили всіх, що дадуть собі раду з цими потворами у випадку їх появи.

До хати зайшов Ліводверник і приніс щось у згортку. Даючи згорток Чисторосові, він пояснив:

– Це пояс із усіма найсильнішими засобами, які я знаю. На кожній його кишеньці вишита назва засобу. У крайній лівій кишеньці вже знайомий тобі порошок – це “Бодяга”. Щоправда, я поклав туди ще трохи кори дуба і шавлії. У наступній білій кишеньці – мастика, якою слід натирати рани. Вона складається з товчених листків подорожника, тисненого часнику й червоного сушеного хрону. Все це замішано на шкірному слизі чорної лісової жаби й називається “Чорножаб”. Далі йде коричнева кишенька, у ній – пляшечка й пакетик трав. У пляшечці настій зеленого м’якуша мозкового горіха, а в пакетику – полин, звіробій, ягоди ялівцю, товчене березове вугілля і ще багато чого. Це допоможе твоєму шлункові. Називається кишенька “Живостій”. А ось тут кишенька “Сон” – порошок цвіту срібної сон-трави, що росте в туманах навколо Півмісяцевого озера. Якщо сипнеш його у повітря – всім навколо захочеться спати, а коли додаси до напою на кінчику ножа, то сам спатимеш, як мертвий, у будь-яких умовах, а прокинешся бадьорим і відпочилим. У кишеньці “Вогонь” – суміш різних пекучих і пряних трав; сипнеш на вітер чи в полум’я – усі закашляються й заплачуть, а даси щіпку до будь-якої страви – буде вона тобі смакувати, наче приготована рідною мамою.

Ото й усі мої премудрості. Решту корисних рослин знайдеш сам. Радити нічого не буду, бо маєш свою голову на плечах. Тому слухайся найперше себе і своїх почуттів, не підпадай під вплив чужих пустих мудрувань. Все, прощай. Чекатиму на тебе! – Ліводверник поклав пояс на стіл, плеснув Чистороса по плечу і вийшов із хати.

З Морфідом у гори йшло 25 доріжан, які мали нести поклажу. Крім них, в експедицію вирушало ще четверо заземельців – Шрамов’ят, Тайто, Тайбе і Шіта. В дорогу брали чотирьох низькорослих доріжанських конячок. Така кількість учасників, провіанту і зброї вражала уяву мешканців долини й підкреслювала серйозність і масштабність Морфідового походу.

Серед речей Болітника лежав сувій кремово-жовтого паперу, перо і чорнило з наростів на дубових листках. У дорозі хлопець збирався записувати все найцінніше, щоб жодна важлива дрібниця не пропала для історії й могла в майбутньому послужити іншим.

– Чисторосе, до тебе прийшла дівчина. Стоїть он у воротах, – мама Зілена лукаво зблиснула очима й кивнула головою до дверей. Хлопець статечно, повільно вийшов на подвір’я, хоча серце у нього тріпотіло як шматка на вітрі. Йому відразу спало на думку, що то прийшла Рута. А від такої думки на душі зробилося щемко, страшно і взагалі якось двояко – і добре, і зле.

Спершись спиною на ворітний стовп, за огорожею стояла Рута Травник. Сонце пробивалося крізь крону селищного дуба й висвічувало під тканиною сукні молоде жіноче тіло. Вона! Сонячне проміння боляче тенькнуло у серці по заповітних струнах.

Рута обернулася на кроки і глянула на Болітника. Її очі дивували сірою бездонністю, в якій засів такий же бездонний сум разом із якоюсь затятістю чи впертістю.

– Привіт. Ходи в степ, бо маю тобі щось сказати, – і Чисторос мовчки рушив слідом за нею через селищну площу, через Єдину Дорогу, через смугу придорожніх чагарників. Зупинилися біля старої дикої сливи – розтрісканої, посохлої, але вперто живої молодими пагонами.

– От ми й самі, – Рута сіла на траву, мружачись на сонце.

– Про що ти хотіла поговорити? – запитав затерплими вустами Чисторос.

– Про нас. Я знаю, що ти любиш мене, – вона зірвала кілька ромашок і почала плести з них віночок, чекаючи відповіді. Але хлопець мовчав, ковзаючи поглядом по хмарах, що білими подушками стелили небесне ложе.

– Я колись мріяв про тебе як про найбільше благо в житті. Колись, але не тепер, – нарешті озвався Болітник.

– Чому? У тебе є інша? Чи я тобі не подобаюсь?

– Ти дуже гарна й принадна, іншої у мене немає, але іншого маєш ти.

– І кого ж?

– Морфід…

– Ах, Морфід! – в її голосі з’явилися байдужі нотки. – Я у Морфіда була не останньою. Бачила недавно, як він цілувався в степу з отою чорнявою Шітою. Крім того, доріжани казали, що він пропонував Сизокрилці з Доріжнього побратися з ним. Та я вже знаю, що його слова про одруження – лиш пастка, з допомогою якої він бере від дівчат те, що йому потрібно.

– І ти все одно кохаєш його?

– Не знаю. Надто сильно він образив мене. Просто я виявилася справжньою дурепою. Так чи ні, але я тепер сама, збезчещена і зганьблена. Але є ти – чоловік, який одного разу врятував моє життя. Тому я прийшла до тебе – може тепер ти врятуєш і мою гідність?

– Раніше я тобі не був потрібен…

– Просто ти не проявляв жодної цікавості до мене.

– Ми обоє зробили помилки, які неможливо виправити.

– Що ж, я зрозуміла… Все одно мені було приємно побути з тобою, – Рута встала й пішла помежи кущі терну в степ.

– Зачекай, що ж ти збираєшся робити? – запитав їй услід Чисторос, але відповіді не почув, бо, напевно, її й не було. Дівчину поглинув степ, заглушивши сюркотанням коників її кроки.

А на гілці старої сливи погойдувався віночок, раз у раз торкаючись ромашками непричесаної хмарки.

25

І сьогодні Болітник міг милуватися новим ранком – але не в Малому Доріжньому, не в степах поблизу поселення, а посеред міської площі Доріжнього. Усі вже стояли напоготові, чекаючи наказу Морфіда рушати, але він ходив туди-сюди, вкотре перевіряючи, чи все спаковано, чи всі на своїх місцях.

Хоча всі учасники експедиції встали сьогодні ще до сходу сонця, виглядали вони бадьорими. Можливо, сили додавала їм важливість тієї справи, яку вони сьогодні розпочинають. Зробити те, чого не робив ніхто до тебе, – це вже немало. А коли воно може стати у пригоді твоєму народові – то це вже причина для гордості. Втім, за цією гордістю важко було сховати збентеження багатьох молодих сердець – ідеш у гори, а чи витримаєш? Ідеш у гори, а чи повернешся? Чи не востаннє бачиш своїх рідних, коханих, свій край? Чи не варто забути зараз про гордість і дременути на теплу піч? Ні, бо біда йде до твоєї оселі, і ти повинен вийти їй назустріч! Треба набратися духу, заколисати себе патріотичними думками, думати про високе, хай і не зовсім щиро, але обов’язково – про вищі ідеали, про вищу сутність, про щось, що цінніше за тебе самого.

Доріжани не знали, як поводитися, тому стояли мовчки, лиш подеколи відповідаючи на поради й підбадьорювання рідних. Біля брата Ложкохляпа крутилася Рибохвостик, раз у раз кидаючи швидкі погляди на Чистороса. Коли хресний Горолом і мама Зілена залишили хлопця, збираючись повертатися додому, дівчина підійшла до нього:

– Як справи у героя?

Болітник змигнув на неї очима. Спочатку йому стало ніяково від такої уваги бездоріжанки, але потім усмішка освітила його обличчя. Рибохвостик зовсім непогана дівчина, не красуня, як ото Рута, але дуже симпатична, а головне – проста й по-дитячому наївна. Аж соромно, що він був такий байдужий до неї, а вона, бач, не образилась, підійшла зараз.

– Я не герой. Герой у нас Морфід, а ми – його команда.

– Хочу побажати тобі щасливої подорожі й буду рада, якщо повернешся живий і здоровий. І ще… – вона затнулася на мить, густо зашарівшись, – тебе з походу чекатиме якась дівчина?

Болітникові хотілося відповісти, що звісно, його чекатиме якась красуня, але язик не повернувся обманути, і він тихо відповів:

– Ні.

– А можна я буду на тебе чекати?

Чисторос зрозумів: щоб сказати це, Рибохвостику знадобилася вся її сміливість.

– Буду радий побачити тебе після повернення, – Чисторосові защеміло у грудях. Може, не варто було давати їй надію, це не зовсім чесно з його боку. Але життя тепер інше, треба хоч інколи забувати про свою гордість і намагатися не засмучувати доріжан. Нехай чекає. А Рута нехай бачить, що він не пропадає без неї.

– Все, без галасу і зайвих прощань відходимо! – прокотився площею голос Морфіда. – Запам’ятайте, ви вже не землероби і ремісники, ви тепер – солдати і слухаєтесь мене. Мої слова – це не прохання, а накази, і чітке їх виконання – запорука нашого успіху і ваш обов’язок!

Загін злагоджено рушив вулицею Доріжнього й незабаром змійкою потягнувся через степ до синьої стіни гір. Його супроводжувала невелика група з кількома возами. Вона повинна була чекати експедицію на руїнах старого селища Верхнього. Двоє доріжан мають постійно стежити за горами, а коли побачать, що загін повертається, – вийти йому назустріч.

На кам’яному завалі між пагорбами, де колись жили верхньодоріжани, експедиція розпрощалася з групою підтримки й повільно рушила вгору по брилах і розсипах щебеню. Це був дуже важкий підйом – навпростець, без стежки. Найгірше доводилось коням, які звикли до рівнинних стежок, і зараз постійно оступалися.

Коли загін подолав зону обвалу і вийшов на гірські пасовиська, остання конячка посковзнулась і впала. Виявилося, підвернула ногу. З неї зняли поклажу і розподілили між іншими кіньми. Морфід махнув доріжанам, які залишилися внизу, щоб забрали коня, і всі знову рушили вгору. Втрата тварини розізлила Морфіда, він прикрикнув на хлопця, який вів її, але повертатися не захотів, хоча в таборі підтримки стояло ще кілька конячок.

– Бідна скотинка, – прошепотів хтось у колоні.

– А може їй пощастило? На відміну від нас… – відповів його сусід – теж тихо-тихо, щоб не почули заземельці.

Далі дорогу перегородила смуга наїжаченої сланкої сосни. Повзучий лісок легко ховав навіть високого Морфіда і коней. Ноги зісковзували з вогких соснових стовбурців, гілки, вигинаючись, шмагали обличчя гострою хвоєю. Сосни затримували всі подихи вітру, між сизо-зеленими гілками панувала задуха; сонмища гидотних мух накидалися на спітнілі обличчя доріжан. Під ногами хлюпотіла вода кількох струмків, що текли без русел попід гачкуватим гіллям. Нарешті попереду зблиснула світлою зеленню трава, й мандрівники почали по одному виходити із соснових тенет.

Перед загоном, без кінця піднімаючись угору, простиралися полонини. Наче голови якогось незліченного воїнства, з-поміж трав випиналися оранжево-зелені купини білоусників. Між них смугами вбігали розливи чорниць, рясніючи сизуватими солодкими ягодами, брусниці, яка щойно почала переливатися із зеленої барви в червону, і пишні кущі гірської рути, прикрашаючи кам’янисті розсипи рожевими букетами. Звідси здавалося, що до найближчої вершини зовсім близько. Он вона мріє зеленим півколом над головою. Через півгодини вони зазирнуть за неї. Незважаючи на втому, всі бадьоро закрокували вперед, підставляючи обличчя свіжому гірському вітерцю. Багато хто запалав страшним бажанням якомога швидше побачити те, що відкривалося з вершини цієї зеленої гори. А дехто просто тихенько йшов далі, економлячи сили, бо колись уже виходив на цей горб і добре пам’ятав, що за ним відкривається… ще один горб. Пам’ятав про це і Чисторос. Минулого року вони виходили на цю вершину разом із Ліводверником, шукаючи рідкісну тирлич-траву, і довго стояли, милуючись новою вершиною, – значно вищою за ту, на якій вони стояли. А за нею синіла в серпанку ще одна. Старий ще пожартував тоді, що ці вершини – то сходи до неба, і на останній із них сидить на троні Небесний Бог і спостерігає за доріжанами.

– За цією горою, певно, край світу! – припустив сусід Болітника, Гирлявко Моряний. – І ми подивимось на нього й повернемося назад.

– Я бачив за цією горою ще одну таку гору, – остудив свого супутника Чисторос.

До вечора вони подолали три вершини, що одна за одною поставали на їхньому шляху. Горами їх важко було назвати, вони виявилися велетенськими горбами на схилі гірського хребта.

Що вище піднімався загін, то холоднішим ставав вітер. Усе навколо почав засівати крижаний туман. Лиш інколи крізь розлите по луках молоко синіми латками проглядало небо. Знизу підступала темрява. Морфід сказав, що в долині вже настала ніч, а вони піднялися так високо, що сюди ще сягає сонячне проміння.

Коли гори і небо повністю запеленав туман, в якому годі було розрізнити навіть спину того, хто йшов за два метри попереду, загін зупинився. Задні поступово підтягнулися, і незабаром усі скупчились навколо Морфіда й інших заземельців. Тепер весь загін зміг побачити чорну порепану скелю, з якої лахміттями звисали кудлаті бороди лишайників і мохів. Вона перегороджувала шлях, і через туман неможливо було побачити ні її країв, ні вершини.

З туману несподівано з’явився Тайто.

– Морфіде, тут збоку є ущелина. Там можна розміститися разом із кіньми.

Морфід кивнув головою в той бік, звідки прийшов Тайто, й загін рушив уздовж стіни.

Ущелина велетенською тріщиною вганялася в масив скелі, розгаратавши її майже навпіл. Нарешті перестав доймати пронизливий вітер. Туман клубочився десь високо вгорі, тож можна було бачити криві стіни ущелини. Її дном сочився струмок із крижаною водою. З одного боку на кількох валунах розміром із будинок лежала кам’яна плита, що відкололася від скелі. Під нею було сухо й затишно. Де-не-де під цією природною стелею доводилося пригинатись, а місцями було так високо, що навіть над головами коней залишався простір. Увесь загін розташувався під цією плитою. Заземельці наказали розводити багаття – в такому тумані дим непомітний, тож варто скористатися цим і підкріпитись смаженим м’ясом і юшкою. Усе дно ущелини було встелене покрученими гілками ялівцю, сосни й повзучих верб, що падали сюди згори, – з дровами поталанило.

Після ситної вечері і люди, й доріжани повкладалися спати. Морфід призначив позмінно вартових, а сам довго сидів біля багаття, вдивляючись у вохристу темряву навколо.

Замість колискової десь угорі завивав вітер, тихо похрапували коні. Більшість доріжан уперше спали не в ліжку. Заземельцям такі ночівлі були не в новину, тому вони відразу ж міцно заснули. Всі, крім Шіти й Морфіда. Шіта першою несла варту разом із трьома доріжанами, а командир загону ніби закам’янів із розплющеними очима, ловлячи кожен звук і кожен порух темряви навколо.