Текст книги "Долина Єдиної Дороги"
Автор книги: Тарас Микітчак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 21 страниц)
– Постоїмо. А ти мовчи, бо він тут, – Ліводверник притулився спиною до вологої вільхи й завмер, примруживши очі.
Чисторос хотів було запитати, чому Вересковий думає, що Туманник тут, але стримався. Так вони стояли хвилин п’ятнадцять – не ворушачись і не розмовляючи. Здавалося, що будь-який звук зруйнує незбагненну чарівність цього місця. Хотілося мовчки стояти, не слухаючи й не бачачи туману та озера, що ховалось у ньому, – стояти і відчувати їх, торкаючись до пухнастих віхтів і до схованого під білим покривалом плеса самими лише думками. Ніби відбиваючись від кожної очеретини, від кожної хвильки, думки поверталися, наповнені змістом, назад у свідомість. І вже здавалося, що десь у цьому туманному озері є щось темне, чуже, незрозуміле – воно не звідси. Болітник злякався цієї думки і вмить розгубив картину запеленаного туманом озера.
– Ходімо вниз, – Ліводверник ступив на пружні купини багульника й зупинився перед очеретом. Туман наповз на нього тисячами лап, але не схопив, не затягнув у своє нутро, а обережно обійняв. Чистороса пересмикнуло від моторошності цього видовища. Він чомусь подумав, що в будь-який момент із завмерлого в молочній мряці очерету може вирватись голова змія, схопити старого й затягнути його в озеро. І це відбудеться так швидко, що навіть скрикнути не встигнеш. Хлопець перевів дух і спустився слідом за Вересковим. Набагато легше самому бути в тумані, ніж спостерігати за ним із Вільхової Коси й боятися його.
Вони повільно пішли крізь очеретяні стебла, відгортаючи їх руками. Весь світ зник, під ногами заплюскотіла вода. Незабаром вони вже брели по коліна, потім – по пояс. І тут очерети скінчилися. Ліводверник вийшов на чисту воду й зупинився. Фалди його сорочки попливли далі. Болітник став за кілька років від нього, готовий у будь-яку мить рушити за старим далі, щоб тільки не загубити його в тумані й не залишитися самому.
– Ось водяний горіх. Він росте тільки тут, і я інколи приходжу сюди за ним, – Ліводверник обернувся до хлопця, показуючи на поверхню води біля затопленої корчомахи. Там плавало кілька розеток червонястої рослинки з товстими, роздутими від повітря черешками листків, за допомогою яких водяний горіх і тримався на плаву. Поміж його листками по воді розповзалися черлено-бордові віхті. Одяг доріжан також поволі ставав червоним. Трохи далі від них у воді розіллялась величезна бордова пляма.
– Що це таке? – Болітник торкнувся свого одягу, не вірячи очам.
– Кров. Дуже багато крові, – Вересковий показав рукою на інші такі плями поодаль.
– Ця потвора когось уже вбила, – прошепотів Чисторос, роблячи крок назад.
– Заспокойся юначе, – старий уважно роздивлявся навколо. – Стільки крові у доріжанина немає. До того ж вона свіжа, ще не розчинилась у воді, тому ніякого вбивства не могло бути, інакше ми почули б крики, шум…
– Тоді чия це кров?
– Його, Туманника. Яким би страшним він не був, він поранений і спливає кров’ю. І хоч поранений звір удвічі небезпечніший, цього звіра потрібно зрозуміти й допомогти йому.
– Допомогти?!
– Звісно! Якщо ця істота помре тут, то отруїть і болото, і озеро, і річку, а може й море, – Вересковий повільно побрів уздовж очерету. Хлопець рушив за ним.
Кілька хвилин обоє йшли по мулистому дну, намагаючись розгледіти хоч щось попереду. Біла пара ворушилась над водою, яка з кожним кроком ставала теплішою. У повітрі відчувався нудотний запах болотного газу й сірки.
– Тут недалеко є гаряче джерело. Воно постійно парує, тому тут і тримається такий сильний туман, – прошепотів Ліводверник.
– Ви мені ніколи про це не говорили.
– А ви, молодь, не маєте терпцю таке слухати. Я тобі ще багато про що не говорив. Джерело це сірчане і його багнюка лікує багато хвороб. Я сам нею користуюсь і Горпам не раз приносив.
Старий почав підніматися по твердому стовбуру вгору.
– Ми майже прийшли, тільки я трохи збився зі шляху, – сказав він.
Стовбур сіро-зеленим острівцем виступав з води, довгий і широкий. Незабаром обоє зупинилися на його середині.
– Я щось переплутав, – пробурмотів Вересковий. – Тут мало бути не затоплене дерево, а купа грязюки.
Туман вихором закрутився навколо. По воді побігла хвиля, перекотилася через дерево і вдарила доріжан по литках. Вони втримались на ногах, лише схопившись один за одного. Стовбур під ними затремтів і почав повільно занурюватись у воду.
– Діду, дивіться! – Болітник показав на сіру громаду, що піднімалася з води недалеко від них. – Ось він! Це… – договорити Чисторос не зміг, від переляку забувши всі слова, які знав досі.
– Може й не треба було йти сюди, – прошепотів Вересковий.
Раптом білясті кучері навколо розчахнулися, й від темної тіні в тумані до них щось потягнулося. Ось воно зупинилося за метр від доріжан, і ті, закам’янівши, втупились у дві темно-зелені зіниці. Морда істоти з туманного озера була розміром із Болітникову хатинку. Величезні очі з німою цікавістю розглядали двох карликів. Видовжена голова сиділа на товстій шиї – мабуть, дуже довгій, бо ховалася разом із тулубом у тумані. Межи очима, на широкому лобі, тягнувся, переплітаючись поміж чорних щитків, тонкий візерунок з дрібних золотистих цяток. Щойно погляди Верескового й Болітника почали мимоволі заглиблюватися в переплетені лінії візерунку, як затоплений стовбур вирвався кільцями з води, обхопив хлопця й діда і поніс їх кудись угору – принаймні, так доріжанам здалося. Туман холодною хвилею гладив обличчя, чіплявся віхтями за складки мокрої одежі й ураз зник, поступившись місцем вербовому гілляччю. Кільця теж зникли. Чисторос із Ліводверником впали в густий мох і пухнасті віяла болотного ситнику. Вони лежали не рухаючись, накривши голову руками й чекаючи, що зараз їх настигне той, хто викинув з озера, а потім одночасно зірвалися на ноги й побігли. Мох і трави пом’якшили падіння, обоє нічого собі не пошкодили, але були настільки перелякані, що навіть не усвідомлювали цього. Не розбираючи дороги, вони пробігли повз Вільхову Косу й, натрапивши на путівець, кинулись по ньому геть від лиховісного озера, туману і того, що в ньому ховалося.
Вересковий, попри свої роки, перегнав Болітника й зупинився віддихатись аж на Верескових Пустощах. Обернулися – нікого не видно. Далі бігти вже не мали сили, але стояти на місці теж не могли, тому підтюпцем рушили додому, важко дихаючи й раз по раз озираючись. Так дійшли до Малого Доріжнього й присіли відпочити під плотом садиби Ліводверника – мокрі, спантеличені й захекані. Повз них пройшла Яблучна Горпа, звівши від здивування брови. Але ні Вересковий, ні Болітник не відповіли на це німе запитання, тож стара мовчки подалася до своєї хвіртки.
– Це був не стовбур, а його хвіст, – сказав нарешті Вересковий. – Іди переодягнися. Після обіду підемо в дім Історії. Дорогою й поговоримо про Туманника, бо зараз від страху думати я не можу. І нікому ні слова.
8
Дома у Болітників чоловіки й діти сиділи за обіднім столом. Зілена й Медовина порались біля печі, подаючи на стіл паруючі страви. Гоп і Блискітка ложками ганяли поміж горнятками квасолинку. Лез і Хвиль про щось стиха перемовлялись. Побачивши Чистороса, запиленого й замученого, батько встав і гримнув кулаком по столу.
– Малий неслуху, де ти був?! Чому змушуєш нас переживати за себе? – Хвиль говорив дуже грізно, що траплялося з ним украй рідко. Чисторос знічено відповів:
– Я гуляв з Ліводверником. Раніше ви так не хвилювались…
– Це було раніше… – Хвиль сів. Відповідь заспокоїла його, бо старійшину в поселені поважали всі, вважаючи мудрим і зваженим доріжанином. Якщо хлопець із ним, то хвилюватися за нього справді не варто. Проте потрібно за таку прогулянку хоча б показово насварити на сина. – Тепер завжди кажи, куди йдеш і коли повернешся.
Малий Болітник шморгнув носом:
– Сьогодні по обіді Ліводверник просив піти з ним у дім Історії. Я буду там допомагати йому з книгами.
– Ти диви, – усміхнувся Лез, – та з таким завзяттям він скоро стане старійшиною вашого поселення.
– До заходу сонця ти повинен бути вдома. Темрява – не наш світ, – почав повчати сина Хвиль, але тут жінки поставили на стіл великий баняк бурякової зупи, приправленої свіжою зеленню й золотистими шкварками з сала степових ховрашків. Розмови припинилися, всі похапали ложки й завмерли перед черпаком, як перед дивом, бо страви доріжанських жінок і були справжніми дивами.
9
Після обіду Чисторос помчав до обійстя Ліводверника, який уже чекав на нього, стоячи у воротах. Без розмов дійшли до Дороги й рушили по її кремовій бруківці на північ, до Надорожнього.
– Як ви думаєте, Дорога справді впирається на півночі в трясовини? – Болітник махнув рукою на хмаристу смужку над горизонтом.
– Не знаю, напевне. Дорогу повинно щось перекривати і на півночі, й на півдні, інакше наш народ не жив би тільки в цій долині.
– Може Туманник прийшов із цих трясовин?
– Може. Цей велет дуже дивний. Він міг убити нас, як мурах, але натомість обгорнув своїм хвостом і відкинув на мох так, що ми з тобою навіть не подряпались. І це при тому, що ми порушили спокій цієї істоти, приперлися в її укриття.
– Укриття? – Хлопець здивовано хмикнув. – Невже така могутня тварюка може когось боятися?
– Я встиг помітити глибокі подряпини на його шиї. Отже, є хтось такий же великий, як і він сам.
– Напевно, Туманник – родич гірських зміїв!
– Не думаю. Він уже щонайменше два дні живе в озері й нікому не заподіяв лиха.
Далі обоє мовчки йшли аж до самого Надорожнього. Обом здавалося, що вони ось-ось вхопляться за кінець нитки із заплутаного клубка, який приведе їх до розгадки таємниць місяця Авейора. І, можливо, ця нитка лежить десь між сторінками родових книг.
Дорогою йшлося швидко і легко. До сусіднього поселення було не дуже далеко, тож малодоріжани й незчулися, як підійшли до переліска з кущів ліщини й кількох лип, за якими сховалося Надорожнє.
Звернувши на стежку, яка провела їх крізь ліщинові зарослі, подорожани пройшли в невеличку улоговину, оточену приземкуватими пагорбами, що здіймалися над землею на декілька метрів і ховали під собою задні стіни хатин Надорожнього. Щоб зекономити камінь, доріжани часто пристосовували для задніх стін своїх будинків земляні вали, насипи чи природні горби. Відтак чимало доріжанських жител наполовину ховалися під землею. Нерідко над спальнею чи коморами був город. Ось і в Надорожньому в овальну улоговинку виступали фасади восьми будинків і господарських прибудов, утворюючи посередині селищну площу, в центрі якої росло селищне дерево – високий і стрункий ясен. Ворота й брами разом із парканами незамкненим колом оточували майдан, відмежовуючи окремі обійстя. Біля входу на площу стояв танцювальний майданчик-толока, над яким на міцних колодах тримався дерев’яний каркас. Коли сюди зносили на молотьбу збіжжя, над майданчиком поверх каркасу натягували проолієні полотна, щоб уберегти врожай від несподіваного дощу. Тут же відзначали різні свята у похмуру погоду. З-під коріння селищного ясена сочився ледь помітний у траві струмок.
Від Дороги на горбочок підіймалася стежина, що вела до Небесного храму й дому Історії. Щойно Болітник і Вересковий вийшли на неї, як їх помітила якась миловидна жіночка, помахала рукою й за мить принесла дзбанок теплого молока.
Небесний храм збудований майже на одному рівні з дахами хатин. Невисокий і непримітний здалеку, зблизька він наче обіймав доріжанина своїми заокругленими лініями. На прямокутній основі – напівкруглий фасад із колон, що переходять у стіну з темно-червоного граніту. Круглий дах слугував першою терасою, куди вели внутрішні сходи, зроблені по периметру стіни. На даху – ще одна колонада у формі видовженого еліпса, яка підтримувала другу терасу. Вівтар стояв на невеликому підвищені посередині основи храму. Лиш чисті лінії каменю – без фарби і прикрас.
Праворуч від храму прилаштувався дім Історії. На перший погляд його можна було сприйняти за домівку звичайного доріжанина. Щоправда, ця прямокутна будівля мала всі чотири стіни, бо стояла на рівному місці. Ліводверник постукав у старезні дубові двері. Зсередини спочатку почулося бурмотіння, а потім все затихло. Ліводверник постукав знову. Цього разу двері відчинилися, випускаючи сивого бородатого дідка. Порівняно з ним Вересковий виглядав підлітком. Дідок пошкріб рідкі пасма на рожевому черепі й промовив:
– Це ти, малий Ліводвернику? І якесь немовля з тобою?..
– Доброго тобі здоров’я, – відповів Вересковий. – Так, Папернику, це я. Бачу, пам’ять тебе ще не підводить.
– Забудеш тебе, коли ти постійно сюди швендяєш… Але все одно я радий тебе бачити. Заходь. І дитя бери з собою.
Вони пройшли невеликим коридором у темну залу, вздовж стін якої стояли міцні дубові скрині. Паперник зупинився перед першими скринями й обернувся до відвідувачів.
– Ви хочете книгу Верескових?
– Я хотів би переглянути всі книги, де повідомляється про якісь дивні події. Щоб визначити, в якій книзі записано щось дивне, потрібно переглянути їх усі, – відповів Ліводверник. – Про обов’язкову присутність біля книги представника того роду, кому вона належить, я знаю. Думаю, сьогодні ми переглянемо книги тих родів, представники яких живуть у селищі. Сподіваюся, надоріжанські родини допоможуть нам у цьому?
– Допоможуть. Тебе ж усі поважають і дослухаються до твоїх дитячих нісенітниць, – Паперник засміявся, вважаючи свою фразу надзвичайно дотепною, й повів візитерів до стола в кінці зали. Вересковий і Болітник повсідалися на широчезні тисові лави навколо столу. Стіл, мабуть, теж був зроблений із тису, але структура й малюнок його дошок давно відполірувалися численними відвідувачами так, що годі було розібрати.
– Починайте з книги роду Вітрохмарних, раз я сам маю честь до неї належати. А якщо не заснете над нею, адже там цілих 798 сторінок – аж на 52 сторінки більше, ніж має той коротесенький рід Вересових, і трохи менше сторінок, ніж у Травників… – Паперник задумався, згубивши нитку розмови, але потім усе пригадав і продовжив. – От якщо не заснете, то покличу Махогонія із Травників. Він уже тільки сидить і дує у вус – не має сили до роботи, тільки до балачок. От з ним і прочитаєте Травничу книгу.
Години за три вони осилили книгу Вітрохмарних. Це був знатний рід; більшість із них проживала в Задорожньому й Великому Дорожньому. Починалася їхня історія одночасно із заснуванням Великого Дорожнього. З року в рік у книгу роду записувалися кількість врожаїв, свята імен, дати народження та сум смерті. Найдивніші слова в цьому рукописі стосувалися Берка Вітрохмарного, одруженого з Навшпинькою. Він, за записами, приручив вемерів – цих маленьких, схожих на каміння, істот, які подекуди зустрічаються в горах і лісах. Усім відомо, що вемери – дуже смачні, хоч їх і важко розкусити. На них часто нападають лисиці, ласиці, дикі коти та інші хижаки. Вемери не мають іншого захисту, крім міцної шкаралупи, зате вони вміють лякати своїх ворогів. Якщо вемер налякається якоїсь істоти, то запам’ятовує її. Коли ж його знову хтось потурбує, з маленьких отворів на вемерових каміннях-черепашках виходить цівка густого газу, яка вмить набирає форми того, що злякало вемера востаннє. Мара, випущена цими живими каменями, настільки реалістична, що завжди відлякує нових ворогів. Проте інколи вемери можуть намагатися налякати вовка марою їжачка, а ласку – марою миші. Отоді вони й потрапляють на зуб хижакам. Так от, цей Берко приніс кількох вемерів додому, й ті няньчили його дітей. Коли Беркові малі починали плакати, вемери випускали на волю зображення лісових котів, лисиць і ласок. Це дітей зовсім не лякало, а надзвичайно тішило – нюні швидко припинялися. Хоч ця історія й була цікавою для будь-якого доріжанина, вона не мала жодної прив’язки до подій теперішніх. На середині Вітрохмарної історії Болітник із Вересковим знайшли згадку про лісові стогони й раптову паморозь на початку осені. Судячи за кількістю сторінок у книзі, це трапилось двісті п’ять років тому. На жаль, більше ніякої інформації про це в книзі не було. Але тепер дослідники знали, на яких сторінках можна знайти опис цього явища в книгах інших родів. В іншому місці йшлося, що якийсь бідняк і фантазер Ловилага одного разу забрів далеко в гущавину ожинового лісу й побачив там дивних створінь, які при його появі одразу втекли. Вони бігли на двох ногах, хоч схожі були на вовків. Ловилагу засміяли, й більше про лісових жителів жодний Вітрохмарний не згадував. Ще вартою уваги була історія про Осипея, який у віці тридцяти семи років зник у лісах, і ніхто не зміг його знайти. Це зникнення пов’язали з нападом хижаків чи укусом отруйної змії, хоч такі випадки дуже й дуже рідкісні в їхньому краю. Принаймні ніхто зі знайомих Болітника чи Верескового ще не зникав безслідно.
Після Вітрохмарних вони переглянули книгу Травників. Цей рід справді вирізнявся древністю й знатністю. Їхній літопис на початку був схожий на старовинну легенду.
Колись, дуже давно, Травниками були всі доріжани, аж поки не виникла потреба розділити народ Долини на роди, щоб не було плутанини в іменах. Ось тоді й з’явилися Вітрохмарні, потім – Верескові, а далі й інші роди. На першій сотні сторінок шукачі дивин знайшли чимало цікавого. Тут теж ішлося про зникнення доріжан у лісах і в горах. Вересковий записав це на окремому папірці, бо такі випадки були настільки рідкісними, що рідко коли припадали на одне покоління, а тут – дві пропажі за рік! На іншій сторінці старий Стяпко Травник згадував про дивну подорож свого батька, Морошника, який одного разу пішов у гори і через сильний туман заблукав. Через тиждень він повернувся. Його одяг був чистим, сам Морошник виглядав ситим і доглянутим, але зовсім не пам’ятав про те, де він тиждень пропадав, хоча чудово усвідомлював, що весь цей час був десь у горах. Всі його спогади обмежувались дивною фразою: “За горами живе Правда, й хто знайде її, буде знати більше, ніж зможе осягнути. Я не зміг, тому й забув усе”. Ще він згадував про якусь жінку, але йому здавалося, що вона примарилася йому в снах.
На 57-й сторінці йшлося про дивну знахідку. Такий собі Цвірко Травник, копаючи траншею для фундаменту будинку, натрапив на якусь кам’яну плиту. Він відкопав її і підважив. Під плитою був скелет у металевому одязі з кілець і пластин, череп у якомусь сталевому візерунчастому ковпаку, а біля скелета лежали дивні предмети – металева пласка палиця з гострими краями й держаком із кулею на кінці; зігнута, але не струхлявіла гілка, стягнена міцним шнуром; шкіряна сумка з довгою лямкою, в якій знайшли пучок довгих і тонких прутів із пір’ям на одному кінці й гострим лезом на другому; і коло з гаками по зовнішній стороні з білого як сніг металу. Очевидно, це була древня могила якогось доріжанина. Проте жителів Долини знахідка дуже здивувала. Металеві речі не заіржавіли, дерев’яні деталі не згнили, а шкіра з пір’ям виглядали зовсім свіжими, хоча їхній власник зотлів до кісток. Та найбільше вражав зріст похованого – він удвічі перевищував зріст найвищого із доріжан. Це був справжній велет. Знахідка внесла багато сум’яття у спокійне життя мешканців Долини. Одні з них вирішили, що це могила самого Яснозора, інші навпаки почали остерігатись, що тут був похований якийсь демон, в існування яких багато хто потайки вірив. Але будь-яка незвична подія, що не має ніякого продовження, рано чи пізно забувається. Те покоління, яке було очевидцем дивних подій, вірило в них, наступне розповідало про них, як про щось реальне, хоч і дуже далеке, а ось онуки вже сприймали ці історії як забобони бабусь і дідусів. І поступово дивини, які могли б у майбутньому мати звичайне пояснення, настільки сильно обростали зайвими епітетами й відвертими вигадками, що безповоротно перетворювались на міфи. Доріжан частково рятували родові книги, постачаючи їх знаннями із давньої історії Долини. Та у більшості випадків вони подавали голі факти, а не їх пояснення.
Могилу велетенського доріжанина (якщо то був доріжанин, а не якась схожа на нього істота) перенесли в інше місце. Ніякі прокляття чи кара за втручання в сон мертвого на Цвірка не впали, хоча він страшно боявся такої долі. Про нове місце поховання ніхто у книзі не згадував.
І знову пішли сторінки про народження нових членів родини, про чиюсь смерть, про погоду, врожай, хвороби, романтичні історії.
Одна із романтичних історій своїм завершенням змусила дослідників затамувати подих: молода пара, чий зв’язок не схвалили родичі, пішла по Великій Єдиній Дорозі на північ. Їх не було два місяці. Рідні жениха і нареченої не тільки пробачили їм цю втечу, але й покаялись у своїй черствості й упертості. І ось одного дня молода Осія Травник повернулася. Вона надзвичайно змарніла і розум їй потьмарився від перенесених страждань. У рисах її обличчя застиг біль, наче його вирізав жорстокий різьбяр. Осія розповідала різні страшні історії. За її словами, Дорога заводить у трясовини, і там живе плем’я демонів. Її коханого затягла в багно якась потвора, а сама вона ледве втекла від демонів. Крім того, дівчина розповідала про якісь підводні обличчя, лотоси дивної краси, рослини-пастки. Через деякий час Осія перестала впізнавати рідних, її розповіді стали плутаними. Вона добре пам’ятала своє дитинство, але забувала тих, із ким познайомилася день тому. Дівчина все марніла. Незабаром вона вже не могла самостійно встати з ліжка. Після кількох ночей безпам’ятства свідомість не повернулася до неї – Осія померла.
Травники писали, що і цей випадок, і поодинокі зникнення людей повністю вбили бажання доріжан виходити за межі своєї долини. Вони вирішили, що за нею – кінець світу, якого простий смертний не може зрозуміти. Зіткнення з цим кінцем або вбиває доріжан, або робить їх божевільними, тому краще залишатись у своїй прекрасній долині.
Закінчивши книгу Травників, Вересковий і Болітник попрощалися з Паперником і врешті вийшли надвір. Уже вечоріло.
– Якби не ти, я б лише дочитував книгу Вітрохмарних, – промовив Ліводверник, виходячи на Єдину Дорогу.
– Мені було надзвичайно цікаво вам помагати.
– Цікаво кажеш? А що ти можеш сказати про все прочитане?
Болітник на хвильку задумався.
– Завжди були дивини, але, можливо, випадкові, а тепер вони йдуть суцільною смугою. Та й напади скельних монстрів і чудисько на озері – це вже набагато страшніші речі, ніж дивини погодні.
– А я думаю, що все це якось пов’язано між собою. У мене таке враження, що ми спостерігаємо багато маленьких частинок чогось єдиного, але, не побачивши його загалом, не можемо осягнути як одне ціле, як одну систему взаємопов’язаних явищ… Болітнику, ти зі мною не погоджуєшся?
Хлопець закліпав очима, прокручуючи подумки наново слова Ліводверника. Той вирішив наочніше пояснити свою думку:
– От уяви собі, що за листком лопуха сидить заєць. Нам видно тільки кінчики його вух, кінчик хвоста і лапки з кігтями, тому ми можемо лише здогадуватись, що то за звір такий за листком. Отак і ми зараз не можемо окремі події скласти в єдину ситуацію.
– А що нам робити, якщо доріжани так звикли сидіти в цій чудовій долині і навіть не уявляють, що відбувається за її межами?
– Шукати нові знання обережно, не наражаючись на небезпеку.
– Може це й добра риса нашого народу. Адже якщо окраїни долини кишать всякими небезпечними несподіванками, то навіщо туди йти?
– Так то воно так. Розсудливість, миролюбність, обережність – риси, яким наш народ завдячує своєю спокійною історією, спокійним життям. Але через це ми, доріжани, стали надто чутливими до сторонніх впливів. Оскільки раніше нічого поганого не ставалося, то народ зробився беззахисним перед лихами, яких не очікує, бо навіть не знає про їх існування. Ми беззбройні у своєму незнанні. А тепер виявляється, що горами, морем, лісами і степом світ не обмежується, інакше звідки б узялися ці потвори…
– А казки? Ви ж знаєте про ці казки! Може, в них є якась правда? Мені й Гіпові батьки розповідали про гірських карликів, про людей, схожих на вовків, про водяних, які живуть на плотах, про плавучі острови, зроблені з дерева. Звідки все це у наших казках?
– Можливо, колись воно жило поруч із нами, а тепер перебралося в інші виміри, й існує лише на межі нашої уяви.
Решту дороги пройшли мовчки. У головах крутилося багато думок, які ще важко було передати словами.
10
Зранку наступного дня обоє разом із Паперником читали книгу Тинявок на 708 сторінок. Книгу Верескових пропустили, бо Ліводверник і так знав її майже напам’ять. Обід застав їх на останній сторінці Тинявчиної книги. У цій книзі йшлося про п’ять зникнень. Одне із них збігалося в часі зі зникненням Осипея Вітрохмарника. Згадувалось там і гудіння лісів, і паморозь – якраз у ті часи, коли про це писали інші книги.
Після сиру з цибулею і в’ялених пічкурів вони прочитали книги Травосіків, Ласиць, Яблуньків, Горп і Моряних. На останній книзі довелося спинитися, бо знову звечоріло. Але в ній читачі знайшли ще одну незвичну і моторошну історію. Моряні – засновники селища Бездорожнього, що стоїть на березі моря, між гирлом Пічкурика і горами. Спрадавна жителі селища були майстерними рибалками. Вони плели довгі сіті з кінського волосся, робили з лози й очерету лабіринти на березі, куди під час припливу потрапляла риба й морські раки. Деякі Моряні й Риболапи, що жили разом із ними в Бездорожньому, навіть відпливали на десять-двадцять метрів від берега, тримаючись за колоди, щоб ставити сіті на глибших місцях. Рибу, раків, крабів і молюсків промишляли тільки вздовж берега, бо всі боялися глибини. Хоча одного разу Гребнехвиль Моряний звалився з колоди у воду і протримався у ній п’ять хвилин, поки його шнурами витягнули на берег.
Що ж до дивної й страшної історії, то трапилася вона зі старим досвідченим рибалкою Лускариком із роду Моряних. Якось поплив він верхи на колоді, щоб поставити свою сітку подалі від берега. Аж тут з моря налетіла хвиля, вхопила його разом із його колодою та й віднесла кудись за горизонт. Усі вже вирішили, що Лускарик зник у страшній безодні моря. Але на другий день він повернувся назад на тій самій колоді – страшенно втомлений і переляканий. Він записав у книзі, що проплив по морю кілька годин, не відпускаючи колоди й не розплющуючи очей. Аж ось його ноги торкнулися дна! Але це не був берег Долини. Виявилось, море винесло його на шмат суші, яку з усіх сторін омивали хвилі. Цю сушу потім назвали островом. Він був пологим, піщаним і з кількома деревами навколо прісного джерела. Оскільки старий провів там кілька годин і з’їв за цей час три в’ялені хамсулі, то місце це охрестили островом Третьої Риби. Старий Лускарик був тоді старійшиною поселення, і його розповідь ніхто не взяв під сумнів. Назад рибалка вертався тим самим шляхом. Почався приплив і він подумав, що ці хвилі повинні віднести його назад, адже о цій порі всі хвилі моря пливуть до берега, а отже – і до його Бездорожнього. Так і сталося. Прибій підхопив і старого, й колоду і швидко поніс їх за сонцем, на захід. Коли вже стало видно берег і старезні верби в гирлі Пічкурика, його ніг знову щось торкнулося – цього разу холодне, хитке і страшне. Лускарик глянув униз і помітив, що в глибині пропливає довжелезне, як стовбур старого кедра, тіло. Проте потвора не чіпала доріжанина, а повернула назад у море.
У книзі згадувалося про кілька випадків, коли море виносило на берег дивні дерев’яні предмети – кимсь, мабуть, зроблені, або ж просто так по-дивному висолені водою. Старі сторінки розказали і про бурі, що часом налітали з моря, рвали сіті, псували лабіринти й забирали з собою рибалок, які вже ніколи не поверталися назад.
Отже не все було спокійно в історії доріжан.
Вересковий майже нічого не говорив, поки читав, лиш уважно переглядав місця, на які йому вказував Чисторос. Потім вони подякували Папернику й жителям Надорожнього і попрощалися. На розвилці Єдиної Дороги Вересковий поплескав хлопця по плечу, подякував, пообіцяв зайти завтра і розповісти, що вирішила рада старійшин. На неї він і пішов Першодзвінчиним рукавом Дороги, а Болітник потюпав рукавом Яснозора до Малого Доріжнього. Він поспішав додому на вечерю, бо здобування знань у таких кількостях викликало неабиякий апетит.
Розділ 2. Південний Вершник
11
Окрики чоловіків змішувалися з шелестом хвиль, які в тихі ночі приносили з собою сон. Проте останніми днями хвилі вже не терлись об пісок, як сумирні овечки, а рвали берег на клапті, змушуючи його тихо постогнувати під ударами водяних ляпасів, забираючи сон у свій вир. Та це все одно не лякало відважних рибалок, і вони знову, як і вчора, як позавчора, як сотні років поспіль, виходили на берег, щоб закинути у прибій свої сіті. Ось і зараз батько разом із братами воюють за рибу з морем.
Рибохвостик вилізла з-під теплого козячого ліжника й босими ніжками почалапала по холодній долівці. Ранкова прохолода відразу заграбастала в свої студені обійми розігріте сном тіло. Зараз бігом до дерев’яного корита біля криниці – вмити личко, а потім – у будиночок до печі, допомагати мамі готувати сніданок. Біля печі й відігрієшся.
Поки Рибохвостик вмивалася, з берега повернулася чоловіча частина її сім’ї. Навіть молодший братик Таляпун біг за старшими, сумно розмахуючи своєю порожньої сіткою. Дівчина обтерла обличчя рушником і подивилась на розчаровані обличчя рибалок. Невже сьогодні взагалі не було жодної рибки, жодного бокохідного крабика? Вчора батько упіймав хоч двох кам’яних бичків, а сьогодні сітки порожні у всіх. Що ж, знову за сніданком пануватиме мовчанка. Не буде веселих розмов про хитру рибу, яку все-таки обдурили й заманили в сіті, про дурних морських раків, які замість пливти після прибою назад у море, ховаються в очеретяних і лозових лабіринтах на мілководді й потрапляють у руки рибалок.
У печі шкварчав вогонь, на плиті булькала запахастими стравами сімейка банячків і сковорідок – зараз почнеться сніданок.
Рибохвостик почала нарізати підсоленого морським вітром хліба нашинкувала зелені й засипала її до рибної юшки. Потім поперевертала золотистими боками догори рибу захеку, й від цього всю кухню відразу заполонив апетитний аромат, який пронісся над плитою, шубовснув до веранди й привів звідти батька Солевія, старших братів Плавта й Ложкохляпа і найменшого братика-збиточника Таляпуна.
Мама Зась відразу ж начерпала кожному по миснику юшки й сіла до столу разом із Рибохвостиком.
Зігріті теплом і збуджені апетитними запахами тато з хлопцями швидко забули про ранкову невдачу. Із першими помахами ложок пішли похвали майстерним господиням, а ті віддавали належне чоловікам вдячними роздумами про їхню мужню працю. Але далі всі їли мовчки, лиш інколи прицмокуючи. Моряні вже закінчували снідати, аж тут, перекриваючи холодний бурхіт хвиль і вітер, що галопом мчав понад водою, з берега долетіли крики. Море завирувало ще дужче. Усе сімейство Солевія визирнуло у вікно – по пляжу біг Суспенька Риболап разом із братом і швагром. Усі троє кричали щосили й махали руками.
