Текст книги "Долина Єдиної Дороги"
Автор книги: Тарас Микітчак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 21 страниц)
За кілька хвилин Болітник знову вийшов на трав’яні простори, й невдовзі стежка вивела його до лівого рукава Дороги.
Навколо Дороги вузькою смугою тягнулися рідкі невисокі кущі терну, сливи, глоду й шипшини. Поміж ними іноді спалахували свічками золотолисті туї. Хвойні дерева рідко заходили на рівнину, зате в горах і подекуди в лісах вони повністю захоплювали владу й веселили душу пухнастими різнотонними гілочками навіть посеред зимових місяців. Болітник подумав, що добре було б посадити дві золоті туї біля своїх воріт. Можливо, завтра він викопає в долині Верхнього Доріжнього два саджанці й принесе їх додому.
Якщо добре придивитися, то навіть зараз, у передвечірніх сутінках, можна побачити на горизонті ламану квадратиками лінію – це Дорожнє, єдине, хоч і невеличке містечко в долині, якщо можна назвати містечком поселення з сімома вулицями. За легендами, Першодзвінка і Яснозір, вирішивши залишитись у долині, оселилися саме тут. Один чоловік із родини Травників навіть стверджує, що їхній будиночок якраз і слугував житлом для першодоріжан. Щоправда, від тих далеких часів залишився лише фундамент і зовнішні стіни, все інше поступово оновилося. Можливо, це було правдою, хоч навряд чи простояла б звичайна кам’яна хатка дві чи й більше тисячі років?.. Принаймні з теперішнім її господарем ніхто з цього приводу не сперечається – навіщо зазіхати на таку прекрасну підставу для гордості?.. Усім просто хочеться вірити в цю історію, адже так приємно торкнутися думками сивої давнини.
Вітер чорно-білими крилами перекинувся з куща на кущ і заскреготав сорочими голосами. Думки Болітника кинулися врозтіч, і він зупинився, втягнувши голову в плечі. Побачивши, що це всього лиш пташина зграйка, хлопець полегшено зітхнув і попростував далі. Це через Істоту З Туману він став таким лякливим – раніше жодна звірина не могла застати його зненацька, не кажучи вже про те, щоб налякати.
Через десять хвилин сіра лінія на горизонті розпалася на окремі квадратики, один з яких високо підносився над іншими.
Може й справді перша доріжанська сім’я колись оселилася саме там? Чому б тоді Дорожнє перетворилося на містечко? Мабуть, “містом” називалася оселя Небесного бога в Райських Землях, яку бачили Першодзвінка і Яснозір. Вони ж і передали зміст цього слова нащадкам, а коли Дорожнє розрослося, стало таким красивим і затишним, то мешканці почали величати його містом, хоча самі ніколи не бачили того, від чого пішла ця назва.
І перші доріжани, мабуть, оселилися біля південної розвилки Дороги, щоб постійно згадувати про свою бездумну сварку і не починати нових. Доріжанки часто чи то жартома, чи всерйоз вказують чоловікам, що своє житло перша сім’я в долині збудувала саме на Першодзвінчиному рукаві Дороги, а це означає, що Яснозір визнав правоту дружини. А з цього взагалі випливає, що жіночий рід мудріший. Але на чоловіків такі хитрі розмірковування рідко коли справляють належне враження.
Через півгодини Болітник уже підходив до перших парканів і насипів над будівлями. Перед парканами пролягли смуги городів, а чагарники між ними й узбіччям Дороги змінились акуратно підстриженим самшитовим бордюром, з якого де-не-де витикалися невеликі квітучі вейгели. Дбайливі руки садівників уперто формували їхні крони у правильні кулі, не даючи деревцям розростатися на свій розсуд.
Обійшовши частину Дорожнього з сільськими обійстями, Чисторос повернув на Прострільну вулицю. По ліву руку вишикувались кам’яні будинки під черепичними дахами, з купками маленьких веж, арок, лісом флюгерів і балконами з товстих прооліфлених колод. Справа майже половину міської площі займав велетенський дуб – більший від усіх інших селищних дерев долини, адже був посаджений набагато раніше (засновуючи нове поселення доріжани обов’язково намічали центральну площу й садили посеред неї молоде дерево). Незважаючи на розміри міського дуба, небесний храм Дорожнього від фундаменту й до верхівки здіймався над його покрученими часом гілками. На перший погляд здавалося, що храм висить у повітрі, тримаючись за останні промені сонця, яке майже повністю занурилось у невидиме звідси море. Лише згодом, придивившись, помічаєш, що основа святого дому стоїть на крутому пагорбі з прямовисними схилами, тож споруду видно далеко навкруги. Від Міждоріжанського храму Доріжанський відрізнявся лише висотою й подвійною колонадою. Другий ряд його колон наче простромлював дах із місячного каменю й тримав на собі ажурну арку. На вершині аркової дуги сяяв чистою прозорістю синьо-блакитний Камінь Ночі завбільшки з голову дорослого доріжанина.
Але день добігав кінця, тож Чисторос поквапився далі. Його черевики бадьоро вистукували по міській “бруківці” – торцях вертикально закопаних у землю колод. Минувши перехрестя вулиць Прострільної й Шипшинової, хлопець знову вийшов у степ. Тільки-но останній будинок залишився позаду, перед Болітником раптово виникла синя громада гір, ніби вони щойно впали сюди з неба. На тлі по-вечірньому сонливих вершин основного хребта виділявся ряд високих пагорбів, що оточували невеличку долину, в якій і причаїлося Верхнє Доріжнє. Потрібно до ночі пройти поміж двох Вартових Стовпів – скель, що чатували вхід у долину, – і сховатися від нічого холоду в домі Горолома. До того ж батькова вечеря у кошику вже ледь тепла.
Шлях побіг під ногами, наче прудка змія. Щойно на землю впала густа холодна темрява, Болітник увійшов у долину і йому привітно заблимали жовтим світлом свічок вікна хатинок.
Хоч уночі мандрівникові на шляхах нічого не загрожувало, всі намагалися не ходити далеко від поселень після заходу сонця. Ніч є ніччю, а тепер, коли Авейор наповнився різними дивинами, тим більше не варто блукати серед ночі – хтозна, що може проникнути в долину під покровом темряви?.. Як казала Яблучна Горпа, “ніч має свої права”.
Дядько дуже зрадів небожеві, а його дружина виявилась вельми гостинною господинею, незважаючи на всі побоювання мами Зілени.
4
“Який сьогодні насичений день! – думав собі Болітник, сидячи коло батька за довгим тисовим столом. – Я майже перетнув усю долину й устиг стільки побачити і почути, що вистачить на тиждень…” Він згадував болото, журавлину, тінь у тумані, старого Верескового, поселення й доріжан, яких зустрічав по дорозі…
– І у вас, і у нас страшно. Не за нас, старих, а за наших дітей, – Горолом кинув поглядом за вікно, ніби там, у темряві, стояв винуватець усіх теперішніх негараздів. – Якби не минулорічні запаси, то взимку почався б голод.
– Ні, голоду не було б… Хоч там що, а земля нас прогодує.
– Якщо серед літа битимуть морози, то навряд. У вас, на рівнині, тепліше, а тут – гори під боком. Наші поля більше потерпають.
– Зате у вас є стале ремесло. Ви – каменярі, і єдині в долині вмієте обробляти камінь. Від вас залежать усі доріжани. А камінь у горах не переведеться.
– Каміння збунтувалося проти нас. Як був обвал, то й нас зачепило. У хаті Моховатька пробило дах, поруйнувало паркани, городи засипало гравієм. З тими дивинами ми не зможемо себе прогодувати. Якби не гірські ягоди, гриби та мед, було б дуже скрутно. Ось чому треба збудувати в селі крамничку, щоб з усіх поселень приходили доріжани й обмінювали харчі, одяг, свічки та інші речі на наші вироби з каменю.
Деякий час Горолом сидів мовчки, а потім, дочекавшись, коли Медовина пішла вкладати спати маленьку Блискітку, тихо зашепотів:
– Я бачив тріщини в скелях над нашим поселенням. Якщо сюди долине новий гул, то нас накриє обвалом – особливо ті будинки, що стоять під горою. І що це може так гудіти? Ви чули ті страшні звуки? Так, наче гори стогнуть, і земля під ногами тихо тремтить, а ти не розумієш, що коїться. Якби знати, яка небезпека на нас чигає, то могли б хоч якось їй зарадити.
– Як ми можемо запобігти морозам, гулу, обвалам?
– Хоча б остерігались їх. А може, їх роблять демони?
– Демонів ніхто не бачив і не чув. Якщо вони справді існують, то десь або в горах, або в лісі, або в степах Півночі, або в морі, але не в нашій долині. Небесний бог дав долину Єдиної Дороги тільки нам, доріжанам.
– Хочу в це вірити. Нам вистачає багатств нашого краю, то може й іншим, якщо ще хтось живе у світі крім нас, вистачає добра у їхніх краях…
Болітника, який слухав ту розмову упівуха, врешті зовсім розморило, й він приліг на лаві біля пічки. П’янкий аромат букових дров і ялівцевих щіпок, які весело потріскували в багатті, живе тепло вогню, ситна вечеря остаточно приспали хлопця. Батько накрив його шерстяним покривалом і далі балакав із Гороломом.
5
Зранку, підійшовши до розроблених каменярами скель, Чисторос побачив тріщини, про які говорив Горолом. Тонкими жилками вони де-не-де креслили породу. Кілька тріщин були доволі широкими – від них віяло холодом, а з їхньої темряви дивилися колючі очі порожнечі.
Звісно, скелі розтріскувались і раніше, але ніколи така павутина не розсікала породу за кілька ночей. Дехто казав, що це перепади температури, інші звинувачували в цьому підземні сили.
Болітники, Горолом і ще п’ятеро гороломових односельців стояли біля купи обтесаного каміння під самісінькою скелею. Ці каменюки сьогодні мали піти на фундамент і стіни нової споруди. На місці майбутньої крамнички вже викопали рів під фундамент, поряд лежали дошки, черепиця, пісок, щебінь та інші будівельні матеріали. Сьогодні верхньодоріжани планували зробити більшу частину роботи.
Від каменоломень відкривався прекрасний пейзаж на верхньодоріжанську долинку. За спиною могутньою стіною височіли скелі, порослі жовтими й біло-зеленими лишайниками. Від каменоломень щербатий від валунів схил полого опускався вниз, до зелених лук. Трав’яний килим перекреслювала тонка волосина стежки, яка оплітала всі будиночки, закручувалась петлею навколо селищного кедра й бігла, хвилюючись, поміж брил і валунів до скель. Від рівнини долинку відмежовували стрімкі пагорби, з яких, наче ребра з худого тіла, випинались гряди кам’яних відлогів і карнизів. У південній частині цієї улоговини здіймались два порослі травами невисокі горбочки. Маленькі доладні хатинки розкидані попід пагорбами, деякі з них вибралися на першу терасу гір. Хатка старого Моховатьки аж впиралася однією стіною у скелю. В її даху виднілися проломи, зроблені недавнім обвалом на сусідній горі. Старий, наче сова, сидів на комині й намагався дотягнутися з нього до гребеня даху, щоб залатати в ньому діру. Двоє його синів, Боривітер і Студенний, подавали йому черепицю й закладали велику діру над входом. Біля будинку стояла Чорноока, Моховатькова донька, і старійшина поселення Висько Ласиця. Вони навперебій щось радили чоловікам на даху й жестами показували, що і як саме потрібно зробити. Уривки їхніх фраз долітали до вух каменярів. Від будиночка в долинку тягнулася латка поля з картоплею, пшеницею, буряками і гречкою. Хоч вона була обгороджена кам’яним парканом, кілька каменюк потрапило й туди. До городу Моховатьок прилягав город верхньодоріжанських Травників. У ньому, помежи грядок із буряками, швидко й вправно обсікала бур’ян навколо себе Рута, дочка Хвої та Ялівця. Чисторос на мить замилувався струнким станом дівчини, а потім, засоромившись, що хтось може помітити його погляд, обернувся до гурту.
– Нам варто будувати домівки біля самих Вартових Стовпів. Гори перестали бути спокійними. Усім варто поміркувати про переселення. Інакше вас просто серед ночі засипле обвал і похоронить заживо! – Лез Горолом пильно дивився вгору, ніби намагаючись розпізнати на висоті нові тріщини.
Батько Рути, невисокий приземкуватий чоловік із довжелезними віями, лише усміхнувся на ці слова:
– Навіть Моховатьки не збираються вступатися з-під гори, хоча камінь під час обвалу проламав дах і стелю й упав біля ліжка старого.
– Ви всі собі робіть як знаєте, але ніхто з моєї родини покидати долину не збирається! – з притиском мовив Тремінь, внук старійшини Ласиці. – Ми були тут першими, будемо, певно, й останніми.
– Ніхто ж не змушує вас покидати долину. Можна просто перенести всі будинки ближче до виходу на рівнину, а тут нехай будуть городи. Принаймні, мій дім стоїть найдалі від гори. Тож мене засипле останнім… А до того ви вже позаймаєте у ньому всі вільні кутки, бо боятиметесь спати під своїм дахом, – заявив Лез, показуючи на будиночки поселення.
– Важко отак взяти й змінити своє життя. Жили ж досі, нічого не боячись, – може, проживемо й далі, – пробурмотів хтось із гурту. На хвилю запала мовчанка. Потім Лез Горолом кивнув Чисторосові й Треміню на стежку в розщілині скелі.
– Ви з нас найлегші й найпрудкіші – гляньте, що твориться нагорі, а ми тим часом завантажимо візок.
Хлопці швидко подряпалися вгору. Після крутого підйому зупинилися перевести подих. На цій висоті тріщини набагато густіше мережили породу, а деякі були такі широкі, що в них можна було легко просунути руку.
– Ого! Ти тільки подивись, – молодий Ласиця присвиснув і пішов далі обережніше. – Слухай-но, любителю боліт, чи ти не хотів би обміняти кілька бочок журавлини на бочку брусниці?
Чисторос зміряв його здивованим поглядом і заперечливо хитнув головою.
– Та ти чого?! – не вгавав Тремінь. – Це ж вигідно: брусницю збирати набагато важче, ніж журавлину!..
– Я збирав усі ягоди, які ростуть у нашому краї, і знаю, котрі збирати важче, а котрі легше. До того ж, у нас навіть немає бочки журавлини – так собі, бочівка…
– Так би й сказав, – Ласиця знову зупинився перепочити й подивився вниз. Там, як на долоні було видно город Травників. Рута стояла у промінні ранкового сонця, упершись руками в боки. – Рута… Гарна, як гріх, – прошепотів Ласиця і, глянувши на Чистороса, додав, – і цілується, наче медом споює…
Чисторос зціпив зуби й мовчки подерся далі, намагаючись не помічати лукавої посмішки Тременя. У душі вмить закипіло дивне обурення. Донедавна Болітнику було байдуже, з ким цілуються гарні дівчата, з ким вони одружуються. А тут… Мабуть, це ревність. Отже, Рута йому не просто симпатична, хоч він і бачив її лише кілька разів і жодного разу не розмовляв з нею. Але те, що біля неї вже втерся хвалько Ласиця, обурило його неймовірно. Скільки ж отаких хвальків навколо! І як інколи вони набридають!
За пару хвилин Чисторос і Тремінь подолали ще один крутий підйом і опинилися на верхівці першої гряди скель, що гігантськими східцями піднімалися до вершини найближчої гори. На небі вмить виросло величезне біле сонце, виганяючи холод із кісток. Унизу, ще наполовину ховаючись у тіні скель, мружилась долинка. Доріжани перетворилися на риски. Он гурт каменярів котить візок з камінням. Звідси вони схожі на впертих мурах, що обліпили якусь велику комаху. Рута зникла, мабуть, пішла в будиночок, який ховався за двома невисокими горбочками.
– Чисторосе, ходи сюди!
Ласиця стояв над якоюсь довгою ямою, що тягнулася вздовж скелі метрів за двадцять від краю.
– Небесний Боже, що це?
Болітник, відчувши у цьому вигукові справжній переляк, метнувся до ями й застиг над нею як укопаний.
Велетенська тріщина розсікала вершину й без того порепаної скелі. З її чорного нутра піднімалася зелена пара з незнайомим огидним запахом, який різав ніздрі й навертав на очі сльози. Та найбільше вражали звуки, що долинали з глибини. Там хтось фиркав, шипів, скреготів, щось булькало й сичало.
Хлопці мовчки дивилися вниз, хоча з очей їм уже лилися потоки сліз. Звуками повнилася уся тріщина.
Десь із-за примарних фіолетових хребтів донісся далекий гул, і ніби у відповідь з ями пахнуло хмарою ядучої пари. Звуки вибухнули погрозливим рокотом, що наростав і наростав. Скеля під ногами задрижала.
Доріжани кинулися назад. Єдиним бажанням було чимшвидше опинитися внизу. Від ями їм навздогін кинулася нова тріщина, чорною змією розтинаючи камінь. Скелею кілька разів струсонуло. Тремінь упав і покотився стежкою вниз. Чисторос стрибнув на нижній виток стежки і теж сторчма полетів по камінню. По їхніх тілах забарабанив гравій. Зірвалися перші великі брили.
– Тіка-а-а-айте! – заволав Ласиця, знову зриваючись на ноги й розмазуючи сльози по щоках.
Унизу чоловіки покинули візок і чомусь стояли, дивлячись угору, мов зачаровані. Родина Моховатьків разом зі старим Ласицею тікали подалі від скель. Крики доріжан заглушив гуркіт обвалу. Ліворуч від Болітника поповзла донизу кам’яна лавина, захоплюючи у свій вир нові й нові каменюки, вириваючи стежку з-під ніг. Великий уламок вдарив Чистороса в плече, і хлопець скотився на площадку каменоломні. Тремінь біг, не озираючись, за десяток метрів попереду, а за його спиною сіялись уламки, висікаючи іскри з землі й знову підстрибуючи вгору. Болітник навмання, інтуїтивно намагаючись уникати кам’яної шрапнелі, кинувся вперед. Він оглух від страшного реву гори, осліп від зелених випарів і задихався від пилюки, що піднялась і заслала все навколо. Земля під ногами стрибала в дикому танці. Щось велетенське пронеслося праворуч і загриміло найдужче. Хлопець побіг ще швидше, але за кілька кроків його наздогнала дерев’яна колода і збила з ніг. Біль вогненною хвилею обпік свідомість, і хлопець розпластався на траві, закриваючи голову руками.
Хтось сильний і рішучий підхопив його й потягнув геть.
– Не бійся, ти вже далеко, – батькові слова, мов із небес, долинули до Чистороса. Хвиль Болітник ривком поставив сина на ноги й повів за собою. Незабаром вони вийшли з хмари темної пилюки, й хлопець розплющив очі.
Кілька сімей тікало стежкою до виходу із долини. Каменярі, що тягнули візок, і ще кілька доріжан сховалися за горбом поряд із хаткою Травників. Горб захищав їх від каміння, що котилось і падало згори.
Невдовзі гуркіт обвалу стих, але ще довго чувся тріск і тертя – під вагою оповзня осідали рештки Верхньодоріжанських будівель.
– Хтось міг не встигнути втекти, – почувся чийсь приглушений голос.
– Там же наші сім’ї! – вигукнув інший, і каменярі почали підводитися й, розтираючи запилені очі, виходити з-за рятівного схилу горба. Підвелися й Болітники. Хоча всім перепало від обвалу, все-таки найгірше виглядав Чисторос. Обличчя залите кров’ю, крізь подертий одяг по всьому тілу проступали синці й криваві садна. Проте він міг ходити і, як сказав батько, нічого важливого собі не пошкодив, бо голова на місці.
Ялівець Травник кинувся до свого напіврозваленого будинку, Горолом і решта побігли до стежки. Те, що вони побачили в куряві над завалами, було надто страшним навіть для загартованих душ каменярів.
Майже все поселення засипане колотими глибами. Там, де колись височіли скелі, залишився лише дивом вцілілий, химерно вигнутий шпиль. На місці верхньодоріжанських хаток громадилися купи гострих каменюк. Лиш Гороломів димар та хатка Травника на трьох стінах ще здіймалися над завалом. Гілки селищного дерева подекуди вибивалися з-поміж каміння – обвал зламав старого кедра, а отже й ціле поселення зникло з долини Єдиної Дороги.
Згори, з розчахнутих нутрощів гори, в долинку вповзали почварні створіння. Ніхто раніше не бачив таких. Довжелезні, наче стовбури віковічних дерев, з блискучою полірованою шкірою змії легко звивалися майже прямовисним схилом. Їхній рух був надзвичайно стрімким, схожим на лавину. Стало видно, що вони допомагають собі чотирма невеликими лапами. Вкриті кістковою бронею голови з наростами над очима й химерними свердлоподібними рилами були трохи ширшими за тіло; з прихованих у глибоких жолобах ніздрів час від часу виривалася зелена пара.
Чоловіки мовчки, не сміючи ворухнутись, слідкували за небаченими істотами. Велич, химерність і сила, що пульсувала у змієподібних тілах, викликали жах, але водночас ними не можна було не захоплюватись. Вони наче пливли крізь брили й вузькі ущелини гори. Велетенських зміїв було четверо. Ось один із них пірнув кудись під землю, а за мить знову з’явився над поверхнею завалу й на кілька метрів підніс угору свій тулуб. У його пащі безпорадно висіло тіло старого Ласиці. З ніздрів змія із сичанням вирвалася зелена хмара. Тепер каменярі побачили очі потвори – чорні кулясті смарагди, що переможно і зневажливо дивилися на доріжан. Наступної миті змій підкинув мертвого Ласицю в повітря, впіймав його за голову й відразу почав заковтувати.
З-за горбочка вийшов Травник, несучи на руках дружину. За ними, шкутильгаючи й відводячи з очей неслухняне пасмо, йшла Рута. Спочатку вони з утомленим здивуванням дивились на каменярів, які не могли відвести погляду від чогось над завалом, а потім і самі глянули в той бік. Рута зойкнула й упала без тями. Хтось зробив крок назад, але тут із руїн Гороломового будинку метнулося лускате тіло, і враз над доріжанами нависла голова потвори. Вона теж сміялася очима, бачачи, як бліднуть обличчя поселенців. Першим отямився Тремінь, але замість втікати він вхопив каменюку й пожбурив у зміїну голову. Камінь лунко вдарив потвору межи очі. Сміх смарагдових зіниць вмить змінився тваринною ненавистю. Змій здійнявся вгору, нависнувши громадою свого тулуба над хлопцем, а потім з розгону вдарив його гребенястим лобом. Тремінь влетів межи каменярів і вже не підвівся.
Лез присів біля нього й закрив йому очі.
– Він мертвий.
Доріжани нарешті кинулись врозтіч. Останнім побіг Травник, не випускаючи дружину з рук. Через кілька метрів він зупинився, обернувся і закричав. Потвора нависла над його дочкою, уважно розглядаючи її. Здавалося, страшна істота здивовано завмерла, втупивши погляд у дівчину. Горолом і Хвиль Болітник зупинилися. Якусь мить вони вагалися, чи повертатися назад, аж тут перед них кинувся Чисторос, сам не розуміючи, що робить. Те почуття, що розпалило його серце під час підйому на скелю, тепер перетворилось на щемливий жаль. Йому враз стало байдуже, що з ним трапиться; біль і страх зникли, залишилась лиш Рута й потвора біля неї.
Від гори долинув сильний скрегіт, і шпиляста скеля, що досі дивом трималася на старому місці, почала хилитися на руїни Верхньодоріжнього. З її верхівки зірвався гострий уламок і, наче спис, глибоко встромився у ґрунт біля хвоста потвори. Змій відвів погляд від непритомної Рути, його тіло здригнулося й хвилею покотилося на верхівку горба. Чисторосу здалося, що потвора пливе туди, аби краще бачити, як скеля обрушиться в долинку. Хлопець схопив Руту за талію й закинув собі на плече, забувши про рани і пекучий біль у спині. Близькість дівочого тіла, мов цілющий п’янкий бальзам, вмить зробила його міцнішим за ці скелі, що сьогодні зруйнувались самі й зруйнували домівки і життя верхньодоріжан. Хвиль і Лез підбігли до мертвого Тременя, підхопили його й кинулись до виходу з долинки слідом за Чисторосом.
Земля знову задвигтіла, підкидуючи доріжан, кам’яний грім заглушив биття їхніх сердець, а в спини вдарив град із уламків гори. Аж біля Вартових Стовпів Горолом з Болітником озирнулися назад – на землю сипалися клапті чорного ґрунту, дощ із трави й каміння; стіни Травникової хатинки все ще стояли, але дах провалився всередину. І над усім цим пеклом, над хмарами пилюки, над гулом, над кам’яним біснуванням, – на вершині горба, сам як скеля, непорушно сидів змій і заворожено спостерігав за стихією, наче все інше, крім обвалу, перестало існувати. Інші істоти так само завмерли на схилах пагорбів, милуючись страшним осипом.
За сотню метрів від виходу з долинки збилися докупи верхньодоріжани, перелякано дивлячись на свої колишні домівки. Плакали жінки, плакала Рута, забувши про все на світі. Хотілося плакати й Чисторосові: плакати за Ласицями, за старим Моховатьком, за донькою Остуджених – за всіма тими, хто не вийшов з-під завалу; плакати від страху перед грізними горами і перед потворами, яких ті породили; плакати тому, що Рута плаче за Тременем, що вона, коли отямилась, навіть не спитала нікого про свого рятівника; плакати через те, що він ніколи не наважиться сказати їй про свої почуття… Краще б цього всього ніколи не було.
Зі сторони Дорожнього через степ рухалась валка візків, запряжених низькорослими доріжанськими конячками. Гул обвалу долетів до головного поселення долини, й сусіди, зрозумівши, що в долинці коїться щось страшне, відразу кинулись на поміч верхньодоріжанам.
6
– Отже, тепер не ти один, а всі бачили цих створінь? – Ліводверник пригладив рукою вуса й звів їхні кінці в одне пасмо.
Тихим надвечір’ям Чисторос сидів з дідом Вересковим на тій самій лавці, де відбулася їхня остання розмова.
– Схожі на змій, довжелезні, з’їли тіло Ласиці, який загинув під обвалом, – старий неквапом проговорював те, що вже розповіли йому інші, а Болітник мав стверджувати або заперечувати сказане. Поки що він тільки кивав головою на знак згоди зі словами старійшини Малого Доріжнього. – І ти кажеш, що з тих щілин, які ви з покійним Тременем бачили на вершині скель, теж ішла та зелена пара, яку вони потім випускали з ніздрів; а потім ці тварюки спостерігали за обвалом останньої скелі, облишивши навіть Руту і Тременя, і тебе?..
– Саме так. Тільки говоріть голосніше – ви ніби шепчете.
– Це не я шепчу, – голос Ліводверника враз набрав молодечої міцності, – це ти оглух, шум обвалу заглушив тебе.
– Що ви про все це думаєте, пане старійшино?
– Те саме, що й інші, але вони бояться сказати про це вголос, щоб їх не вважали за дурнів. Обвал спричинили змії. Вони прорили тунелі в породі й та обвалилась. А харчуються вони переважно трупами, яких чимало при оповзнях і каменепадах. Трупоїди. Хоча – хтозна, чи так воно насправді.
– А як щодо Істоти, Яка Гудить На Болоті?
– По-перше, ти придумав їй надто довгу назву, краще називатимемо її Туманником. Про неї я знаю набагато менше, ніж ти, тож можу поки-що тільки прислухатись до тебе, малий Болітнику.
– То ми завтра зранку підемо на болото?
Старий зо хвилину уважно розглядав чорно-бордові струпи на обличчі й руках Чистороса, його припухле обличчя, сіро-зелені кола довкола очей, посинілі вуха і врешті запитав:
– Невже тобі мало походу за журавлиною й мандрівки під обвал? Щоб відбити пристрасть до пригод, цього вистачило б навіть найсміливішим чоловікам нашої долини. Отже, тут справа не в сміливості. Щоправда, ти дуже допитливий і любиш валандатись то тут, то там… Але, гадаю, це теж не те. Можливо, причина в тій дівчині, яку ти витягнув з-під змієвого писка? Хочеш підтвердити їй свою геройську репутацію?..
– Ні, просто я не хочу, щоб таке повторилось, – хоч насправді Болітник добре знав, що старий має слушність, і своїм поспішним запереченням аж ніяк не переконав цього древнього селищного мудреця.
– Тоді добре. Післязавтра Сухий Травник збирає раду мудріших, тому завтра ми підемо на болото, а потім у Дім Історії, щоб я мав що сказати іншим. А тепер – додому, – Ліводверник порився в кишені своєї довжелезної сірої сорочки й дістав полотняний згорток. – Ось тобі порошок з губки бодяги. Розмочи його водою й розчином прополісу на верескляку, зроби мазь і намасти свої синці й підпухлі місця. До завтра все синє і зелене пожовтіє, набряки зникнуть, а решта відпаде.
– Як відпаде? Що відпаде? – захвилювався Чисторос.
У відповідь Ліводверник лиш тихо заскрипів своїм сміхом.
Зрозумівши жарт, хлопець сховав згорток і рушив додому, де зараз було дуже тісно, адже вся родина Леза Горолома тимчасово жила у них.
7
Наступного дня обличчя Чистороса виглядало саме так, як казав Ліводверник. Набряки майже зійшли, синці пожовкли й зблідли, а біль майже не відчувався. Лиш спина глухо нила при різких рухах чи коли хлопець згинався.
Дома він сказав, що йде з Вересковим у дім Історії. Про болото навіть не згадував – вистачить рідним і того, що з ним сталося за вчорашній день. У хаті тепер гамірно й тісно, тож геть заклопотана Зілена відпустила його без зайвих розпитувань.
Поза Праводверниковий тин, по-змовницьки переглядаючись, хлопець і дід почимчикували стежкою до Туманного озера. Незважаючи на древні літа, Ліводверник ішов розмашистим кроком і зовсім не відставав від Болітника. Усю дорогу вони обговорювали дивини й лиха, що лавиною накотилися на спокійну донедавна долину. Чисторосові було надзвичайно приємно, що такий мудрий доріжанин розмовляє з ним, як із рівнею. Можливо, мудрість полягає і в тому, щоб не вважати її підставою для гордині й відмежування від інших?
Хоч різкі зміни погоди зіпсували настрій і здоров’я багатьох трав і тварин, природа все одно чарувала душу. Око милували валки кудлатих хмаринок, небесна блакить загладжувала своєю чистотою й глибиною всі життєві негаразди, а розливи степових барв на хвилястій рівнині цілющим напоєм вливалися в серце. На деякий час і Болітник, і Вересковий забули про нові біди, що важким камінням обліпили душу. Вони далі простували путівцем і врешті почали розмову про те, коли слід збирати кореневища аїру, щоб ті якомога повніше віддавали свої цілющі властивості; які морози шкодять ягодам журавлини, а які потрібні, щоб вона стала солодкою й запашною; про те, скільки часу безпечні вемери можуть лякати інших істот, перетворюючись у момент небезпеки в те, що раніше налякало їх; про хмари, про історію, про воду й сніг, про багатство, різноманітність і красу навколишнього світу, про мудрість, яка неможлива без тісного зв’язку з тим, що тебе оточує. На півгодини їх повністю поглинуло мирне і безпечне минуле. Та щойно минувши три пагорби за Вересковими Пустищами й побачивши далеко попереду білу плямку туману перед темною смугою лісів, подорожани відразу згадали все те, що мучило обох, – обвали, змії, нічні морози і невпевненість у завтрашньому дні. Небо відразу потьмяніло, бо на нього вже не дивилися, хмарки втратили найчистішу у світі білизну, бо на них не звертали уваги, степ зашелестів сухостоєм, бо старий і молодий перестали захоплювались його просторами.
Обоє малодоріжан не боялися того, що чекало на них у тумані. Вони хвилювалися, що на озері не виявиться нічого такого, що зможе пролити світло на недавні події. Важко усвідомлювати, що на тебе, на твій народ, на твій світ може чигати якась небезпека, й не мати змоги їй запобігти через необізнаність.
Вільхи мовчки пропустили їх на купини болота й зімкнулися за їхніми спинами. Обом здалося, що це місце чекало на них. Ліворуч, відгороджений від болота Вільховою Косою, клубочився туман. Саме він, безформний і майже беззмістовний, ховав у собі велику таємницю. І старий, і юнак вірили, що, розгадавши цю таємницю, вони оволодіють якимсь новим могутнім знанням. Через жовто-зелені, сивуваті розливи сфагнуму вони рушили до коси. Вересковий добре обирав стежки поміж оманливими трясовинами. Болітник дуже здивувався – отже, старий бував тут раніше. Коли вони зупинились під сірими стовбурами вільх, туман ніби відступив на крок углиб озера.
– Що будемо робити? Його ж не видно! – Болітник захвилювався, що даремно витягнув старого на це болото.
