Текст книги "Долина Єдиної Дороги"
Автор книги: Тарас Микітчак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 21 (всего у книги 21 страниц)
Цілий день чоловіки ховали сліди вчорашніх боїв, а жінки метушились біля поранених і розбирали на м’ясо вбитих коней. Наближалася зима, а після заземельного порядкування в долині майже не залишилось харчів.
І робили це без плачу, без огиди, без бравурних фраз. Голова розтріскувалась від думок або про власні рани, або про роботу могильщика, або про спалені заземельцями будинки. Водночас відчувалося полегшення, що все минулося. Хоча це далося надто великими зусиллями і з надто великими втратами, та ніхто з долинянських воїнів не хотів вимірювати свою свободу смертями рідних, тим, що вони втратили, прийнявши бій. Воля не може мати ціни, коли її вже повернули, й вартує розпачу, болі й смерті лише тоді, коли її здобуваєш.
– Зайди до неї. Вона при тямі й питає про тебе, – Арніка махнула рукою на прочинені двері.
Почувши кроки, поранена повернула голову до дверей. Білки її очей засвітились, наче дві снігові кульки посеред вугілля.
– Ти прийшла, – через опіки важко було зрозуміти, які емоції викликала поява колишньої подруги й недавнього ворога.
– Хотіла поговорити? – запитала синьоволоска, зупиняючись біля ліжка.
– Хотіла. Хотіла розповісти, чому і як усе сталося.
– Через тебе.
– Так через мене. Я винна.
– Ти дала котам силу вогню, після чого вони почали поневолювати інші народи, сіяти смерть, – діві з гір здалося, що вчорашній бій продовжується, тільки тепер вона ранить супротивницю не мечем, а своїми словами.
– Не для того був цей дар. Не для зла, – говорила золотоволоса з напругою, ніби кожне слово давалось їй з болем. Права Блакитного Снігу й Синього Льоду взяла зі столу вологу марлю й змочила їй губи.
– А для чого? Я не могла спостерігати за твоїми вчинками, бачила лише наслідки. Ти була далеко й чомусь спочатку відмовлялась спілкуватися з іншими правами. Як і Права Червоного Піску. Потім ми також перестали викликати вас обох на розмову.
– Зі свого палацу в Червоних горах я декілька років спостерігала за тим, що відбувалося на півдні, в глибині пустелі. Те, що я помічала, насторожувало. Особливо схвилювало мене зникнення Прави Червоного Піску. Вона перестала розмовляти й зі мною – раптово, без будь-яких попереджень чи видимих причин. Боюся, її вбили. Після цього з глибини пустелі до наших земель почали підходити кочові каракоти. Це була небачена досі міграція цього народу на північ. Чисельність їхніх племен сягала сотень тисяч. І якась сила зганяла цих гордих кочівників з їхніх неозорих пустельних країв. Мої спроби знайти хоч якесь пояснення цьому переселенню не дали жодного результату. Табуни коней і овець плодились, у приморських районах трави для скотини вистачало, пустельні газелі й антилопи забезпечували людей м’ясом. Нічого не змінилось у землях, які покидали каракоти. Вони йшли через страх, через невідомі досі хвороби, землетруси, нічні видіння. Щось навмисне впливало на пустельників. Якесь велике й незбагнене ні для них, ні для мене зло гнало їх з обжитих земель. Ніхто з Прав не знає, що діється за пустелею. А та сила, яка витіснила кочівників, йшла саме звідти.
Спочатку каракоти заселили межі земель осілих народів і південні береги Внутрішнього моря, а потім почали робити набіги на рівнинні поселення. Першими з ними зіткнулися коти. Вони виграли декілька битв, але чисельність південних армій зростала щодня.욾І тоді до мене прийшов котський посланець.
– Він був молодим, красивим і звали його Морфідом?
– Саме так, – південна Права скривила кутики губ у сумній усмішці. – Він просив мене про допомогу. Я бачила, що країна котів загине, каракоти своєю чисельністю зітруть цей народ з лиця землі й підуть далі. Коли тридцятитисячне військо Червоних гір і стотисячна пустельна орда зійшлися у наступній битві, між лавами з’явилася я й показала силу своєї стихії. Нікого не вбила, нікого не покалічила – просто налякала кочівників. Побачивши, як мої вогненні кулі обпалюють землю, зривають ґрунт на десятки метрів углиб, як погожого дня блискавки сиплються з небес, каракоти попросили перемир’я. Я була рада цьому, уявивши, що союз горян і пустельників стане надійним бар’єром для можливого нашестя з півдня, коли воно почне ширитися на цивілізовані землі. Але помилилась. Далі ти сама все знаєш.
– Не все. Навіщо ти навчила їх вогненної магії? Лише тому, що Морфід став твоїм коханцем?
– Любов – це фантастичне почуття. Воно набагато сильніше за все, що може пережити Права.
– І вона, ця любов, виправдовує все те, що ти заподіяла нашому світові?
– У моїх очах – так, у твоїх – ні. А магії я навчила їх, щоб дати новим союзникам зброю проти зла з глибини пустель. Я не знала, що коти повернуть цю силу проти півночі.
– Те, що вигнало каракотів з їхніх земель, може бути злом лише у твоєму розумінні й необов’язково повинно просуватися далі на північ. Ти повинна була порадитися з нами, а не самовільно втручатись у справи смертних!
– Потім усе вийшло з-під мого контролю. Пізно було радитися з вами. Через деякий час ми з Морфідом розстались. У нього було надто багато жінок…
– То чому ти визволила його з мого палацу? Ти досі любиш його!
– Не знаю. Колись тебе спіткає щось подібне. Тоді зрозумієш і пробачиш мені.
– Зрозумію? Може, в чомусь і зрозумію, бо й сама ледь не зробила твоєї помилки.
– У Морфіді є якась незбагненна, надприродна сила, що зваблює жінок, якась особлива чоловіча магія.
– Я помітила це, – Синьоволоска знизала плечима й подивилася кудись під стелю.
Витримавши мовчазну паузу, вона запитала:
– Після того, як ти втрутилась у війну смертних, Небесний Отець залишив тебе Правою?
– Ні. Я втратила свою стихію. Залишилась лише вогненна магія й мої знання.
– Гаразд, вистачить розмов на сьогодні. Відпочивай і набирайся сил. Ти ще матимеш змогу виправити свої помилки.
– Не хочу їх виправляти. Так само як і ти колись не захочеш виправляти свої.
Синьоволоса погордливо скривилась і мовчки вийшла з кімнати. Зупинившись надворі, вона з неприємністю збагнула, що дивується самій собі. Як швидко вчишся вдавати те, чого насправді немає. Сьогодні вона вдала погорду, завтра навчиться зображувати радість, любов, презирство і ще багато чого. Як можна так швидко змінитися?
* * *
Проминув тиждень після бою. У долині Єдиної Дороги повіяло зимовим холодом. Декілька ночей з неба сипався дрібний твердий сніг, який на ранок розтавав. Місяць Сомніон господарював на повну силу.
Багато поранених померло від невідомої досі в долині пошесті, через яку рани швидко загнивали й заражали кров. Якби не втручання синьоволоски, смертей від цієї зарази було б набагато більше. Вона варила різні трави, плісняву, досипаючи туди розмаїті додатки, й багатьох ставила на ноги. Арніка й Ліводверник уважно спостерігали за її травництвом і лише дивувались, бо Права значно перевищувала їх у цілительстві.
Якщо проблема з пораненими чорнолатими після їхньої смерті вирішувалась сама собою, то з тими, хто вижив (а це більше сотні чоловік) з’являлося безліч неприємностей. Вони навіть спробували підняти заколот, який, утім, легко придушили доріжанські охоронці, що постійно несли варту біля полонених. На щастя, обійшлося без жертв. Жоден заземелець не був покараний за бунт. Аж тоді чорнолаті збагнули, що їх тут уже не сприймають як ворогів. Врешті-решт, їх вирішили відпустити, але з умовою, що вони підуть на південь без зброї й у супроводі загону лісовіїв і дібровників. Один заземелець попросив дозволу залишитись у долині. Це був Репинга. Його хотіли виселити за Пічкурик, але Верхнячка Горолом запропонувала йому пожити в неї. Її батько й чоловік загинули у боях і тепер ця огрядна жіночка залишилася сама з великим господарством і трьома малими дітлахами. Доріжан і самого Репингу сильно здивувала така пропозиція, але ніхто цьому не спротивився, й заземелець оселився у напівзруйнованому Міждоріжньому.
Синьоволоска, ледве одужавши від ран, гасала по всій долині на онді, постійно допомагаючи доріжанам, розраджуючи їх, лікуючи, радячи щось. Золотоволоска вже встала з ліжка й поволі почала ходити. Вона трималася осторонь. Обличчя постійно ховала під хустку, залишаючи неприкритими лише очі. Їй не хотілося бачити жаль в очах місцевих людей. А однієї ночі південна права просто зникла з дому Арніки. Її не шукали. Так само несподівано зникла й Рута зі зміями, і Розпис. Нічого не було чути й про Морфіда.
У мешканців колишнього Верхнього Доріжнього з’явилось нове житло: вони заселили фортецю.
Чорна Армія, очевидно, найближчим часом не збиралася повертатись у долину. У кількох боях з плітниками Антіо втратив ще дві тисячі воїнів. Болота виявились надто невигідною ареною бою для важко озброєних заземельців. Ще кілька сотень чорнолатих загинуло від нападів різноманітних болотних тварюк. Особливо неприємними для південного війська були несподівані й стрімкі атаки керіангів. Невдача спіткала і перевізників платформ з метальними машинами. Майже всі вони застрягли в болотах обабіч Єдиної Дороги. Це був набагато гірший край для заземельців навіть порівняно з лісами демонів.
* * *
Незважаючи на холоди, розквітнув зимівник, щоб зберегти свої квіти аж до весни й тоді відплодоносити. Його напівпрозорі зелено-бурі пелюстки маленьким дивом прикрасили квітник, порожній осінньою жовтизною.
Чисторос обережно підважив кущик зимівника разом із землею, турботливо огорнув викопаний прямокутник полотном і поставив його у кошичок. Тепер можна йти до неї. Найімовірніше, вона зараз порається по господарству у себе вдома, в Бездоріжньому. Шлях туди неблизький, але полатаний Правою живіт повинен витримати цю подорож.
Не поспішаючи, Болітник рушив стежечкою через степ, але не встиг пройти і сотню кроків, як хтось окликнув його надтріснутим голосом.
– Ей, малий, далеко зібрався?
Обернувшись, хлопець побачив Верескового. Старий сидів біля куща шипшини, обриваючи з нього маленькі червоні сонечка.
– У Бездоріжжя, у справах, – відповів Чисторос, підходячи до діда. Той обтрусив білу бороду від листочків і звівся на ноги.
– Її зараз немає в Бездоріжньому. Вона розбирає і в’ялить конину в Міждоріжньому.
– А хто це вона?..
– Як хто? Твоя подружка, Рибохвостик. Чи ти останнім часом дружиш із синьоволосим ангелом?
– Чому це я не можу дружити з обома відразу?
– Ти диви! Ще недавно було таке мале і шмаркате, а тепер обклався дівками з усіх боків, – дідо похихикав трохи й відразу його зморшки склались у серйозну міну. – Товаришувати можеш з обома, а от вони бути одночасно твоїми подругами не зможуть. Ти повинен обрати одну, а інша зникне з твого життя.
– Мені зараз байдуже, – спробував відбрехатись Чисторос, але старого було важко провести.
– Дарма ти так. Дарма. Зараз час думати не лише про відновлення долини, а й про збільшення чисельності її мешканців. А як твій живіт?
– Зростається потрохи. Синьоволоска казала, що мені тепер потрібно більше рухатись, щоб перерізані м’язи правильно зрослися.
– Розумна вона. І красива. На жаль, на такого діда, як я, вже й дивитися не буде. Як думаєш? – Ліводверник підморгнув хлопцеві й сховав усмішку в білій бороді.
– Та ви ще хлопець хоч куди. А щодо синьоволосого чортика, то їй удесятеро більше років, ніж вам. Маєте всі шанси!..
Обоє розсміялися.
– Обнадіяв ти мене… Гаразд, ходімо разом у Міждоріжнє. Ось оженю тебе швиденько з тією маленькою Моряною, а сам вдягну білі штани й побіжу підскоком до чарівної горянки.
– І звідки у вас такий молодечий запал на старості літ? – вдав здивованого Чисторос. – Не кожен юнак витримає те, що сталося з вами за останні дні.
– Звідки-звідки! Просто я не збираюсь оголошувати свої роки “старістю літ”.
І вони тихенько почалапали до Єдиної Дороги.
Що менше залишалося до Міждоріжнього, то сильніше поколював поранений живіт. Чисторос стишив ходу. Вересковий одразу це зауважив.
– Болить?
– Трохи є, – вони вийшли на горбик і зупинилися, щоб перевести подих. Замість акуратних різнобарвних хаток і латок городів унизу чорніло згарище. Чорнолаті підпалили село, коли проходили колоною обабіч нього.
По всьому Міждоріжньому горіли багаття – доріжани вудили конину. Біля них походжав Репинга, щось показуючи Верхнячці й носячи за нею велику мидницю з м’ясивом. Як справжній кочовик-скотар, він добре розумівся на заготівлі м’яса й тепер то тут, то там давав поради, показував, як слід робити.
У гурті бездоріжанок Чисторос швидко побачив замурзану сажею Рибохвостика. Вона вибирала зі спалених хат уцілілі дошки й носила своєму батькові, який завзято вимахував сокирою. Мама Зась разом з малим Таляпуном збирали порубані дошки й відносили їх до вуджарок. Залишивши Ліводверника балакати з Моряними, Болітник підійшов до Рибохвостика, яка з усіх сил тягнула дошку, що ніяк не хотіла відриватися з обгорілої підлоги. Нарешті дошка хруснула, зламалась, і Моряна впала в руки Чистороса. Зойкнувши, вона швидко обернулась і завмерла в його обіймах. Чисторос акуратно поставив кошичок із зимівником на землю й відвів від свого боку гострий край дошки, яку дівчина випадково притулила до його ребер.
– Привіт, – тихо прошепотів він, дивлячись їй у вічі.
На щічках Рибохвостика під сажею з’явився рум’янець. Декілька секунд обоє мовчали, а потім вона тихесенько чи то запитала, чи то ствердила:
– Я тебе дочекалась?
– Ти мене дочекалась, – прошепотів Болітник, відчуваючи, як у її грудях народжується тепла хвиля й переливається в його вимучену душу.
Після важкого робочого дня, пропахлого димом і присмаченого сіллю на губах, Чисторос і Рибохвостик довго сиділи мовчки на пагорбі під Небесним Домом, спостерігаючи, як закочується кудись за Пічкурик багряне сонце. Потім вона, тримаючись за його руку з бентежною тремою в голосі розповідала про свої пригоди у лісі, а він повідав про мандрівку в гори. Моряна весь час тихенько здригалася, коли з уст Болітника злітали згадки про колишню Праву.
Коли сонце востаннє зиркнуло на долину Єдиної Дороги, то побачило кучеряву молоду бездоріжанку, яка сумирно спала на колінах у Болітника, обережно вкутана вовняним коцом. Побачило й покотилося у своє заземельне ліжко спокійно відіспатися до ранку.
* * *
Наступного дня небесне світило, вчасно прокинувшись, знову визирнуло з-за гір, щоб укотре стерти розсипаний іній з осіннього степу.
Чисторос, як і безліч разів змалку, встав і пішов до хвіртки, щоб відчути цю ранкову тишу й забрати її трохи собі, поміж неспокійні думки.
– Як ти? – у хвіртці, осяяна промінням золотого сонця, стояла вона. Усміхнена, юна, неймовірно чарівна, незважаючи на сліди долинянської битви.
Чисторос також усміхнувся синьоволосці.
– Я вчора навіть прогулявся до Міждоріжнього.
– Бачила тебе. Ти вже добре стоїш на ногах, – діва трохи помовчала, а потім зробила крок уперед і обняла хлопця. – Я сьогодні повертаюсь у гори. Вари без мене дуже сумують.
– Без тебе завжди сумуватимуть усі, хто мав щастя зустрітися з тобою.
– Знову лестиш.
– Відразу видно, що ти вже не всесильна Права, а звичайна дівчина.
– Бо я не можу зараз полити тебе дощиком?
– Бо розучилася розрізняти лестощі й правду.
– Розрізняю. Я ще не все розгубила зі свого небесного дару.
– Так, твоя краса не змінилась.
– Нехай навіть і так.
– Як воно живеться людиною?
– Трохи незвично, але я не шкодую. Тепер я матиму змогу пережити безліч речей, досі мені заборонених. Щоправда, доведеться довго вчитися бути нею… ну, людиною.
– Ти приїжджатимеш інколи до нас, щоб брати уроки людинобуття?
– Обов’язково. Інакше мені буде дуже самотньо, – просто зізналася вона. – І ще. Там, на балконі мого палацу, ми говорили про те, що було в тебе на серці, про твою любов. Ти тоді не міг вибрати, хоча я вже знала, яким буде цей вибір. Тепер ти визнав це для себе?
– Була велика війна в долині й маленька у моєму серці. Переможців ще не оголосили.
– Я рада, що у цій сутичці твоє серце і розум порозумілися між собою. Чи не так?
– Досі не знаю, хто з них переміг.
– А вони не здолали один одного – просто помирились.
Доріжанин вдихнув запашний аромат синього волосся й занурився в нього лицем.
– Мені плакати хочеться, коли подумаю, що ти сьогодні повертаєшся в гори, – прошепотів Чисторос.
– Що? Плакати? Навіть не думай! За останні дні ти став справжнім чоловіком! А справжні чоловіки не плачуть, хіба іноді сумують. Мовчки… Я ж повернусь! І ще – вибач за те, що поранила тебе. Я справді не хотіла цього. Тоді мене засліпила ненависть.
– Добре, що все сталося саме так. У мене таке враження, що діра в моєму животі зупинила кінець світу.
– Знаєш, а саме так воно й було. Добре! – вона випрямилася стрункою й зазирнула в очі Болітника. Так само, як і колись, у глибинах її зіниць дзеркалом повставали почуття доріжанина. І він не міг відірвати від неї погляду. Здавалось, що колишня Права теж вдивляється в його очі, щоб прочитати там багато чого для себе самої. – А тепер прощавай, – видихнула вона й поцілувала його в губи. І поцілунок цей чомусь був надто солодким для них обох. Чому? Цього вже не знали ні Чисторос, ні синьоволоска.
А навколо танцювали білі пухнасті сніжинки. Вони з’явилися ніби нізвідки. І раптово земля навколо вкрилася білим покривалом.
Синьоволоска, ще раз усміхнувшись, обернулась і пішла. Її постать повільно танула у сніговій заметілі. Один за одним зникали її сліди на землі, й небавом перед Чисторосом білів лише засніжений степ.
Хлопець відчув, як по його щоках котяться краплі.
– Сніжинки тануть, – прошепотів він і ще довго-довго стояв біля хвіртки, наче чекаючи весни.
Львів, 2006–2007
