Текст книги "Долина Єдиної Дороги"

Автор книги: Тарас Микітчак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 21 страниц)

Крики, шум, виляски від ударів перекрило горлання Репинги. Він стояв на краю дошки, а четверо доріжан намагалися зіштовхнути його вниз. П’ятий тягнув за алебарду. На землі інші долиняни відтягували вбік своїх поранених, яких Репинга встиг звалити вниз. Ураз доріжанин, що тримався за держак алебарди, перестав тягнути її на себе, а навпаки – штовхнув нею затягнутого в панцир воїна. Той замахав вільною рукою, щоб утримати рівновагу, закричав ще дужче й полетів на землю. Тільки-но він гепнувся на пісок, як кілька рук відразу ж притисли його, а в горло вперся кінчик меча, відібраного в Ро.

За кілька хвилин зв’язаних заземельців поволокли до стовпів, де недавно висіли Лез, Солевій і Хвиль.

На щастя, ніхто не загинув, але зо два десятка доріжан отримали сильні поранення, дехто взагалі не міг підвестися, а Студений досі лежав без тями – стріла пробила йому ліву легеню і вийшла з грудей трохи правіше серця. Поранених посадили на фіри й повезли у Велике Доріжнє до Арніки.

Потроху всі віддихались від бійки. І тут у двір майбутньої фортеці влетів повздоріжанський хлопчина, ледве переводячи подих.

– Там… багато! Їх там багато! Вони вийшли з лісу і йдуть сюди!

Доріжани вибігли на дорогу й зупинилися наче вкопані.

Велика чорна пляма повзла дорогою до фортеці. Вже було видно передніх вершників, що їхали на могутніх конях по бруківці Єдиної Дороги.

– Це армія Морфіда! – випалив повздоріжанин, показуючи на південь.

– Скільки їх? – запитав хлопця Лез Горолом.

– Казали, що близько сотні! А може й двісті…

Обличчями доріжан пробіглися лиховісні тіні від воронячих крил. Птахи густою смугою летіли над воїнами, вздовж дороги, над фортецею й зникали десь між вохристим степом і лазуровим небосхилом.

Коли сто сорок воїнів в’їхало на подвір’я фортеці, там не було жодного доріжанина. Лише під стовпами риштувань стояли прив’язані Репинга, Ро і Чанко з перекошеними ненавистю обличчями.

34

Вони знову піднімалися вгору – то кам’яними осипами, що завмерлими ріками вкривали яри й видолинки, то зарослими колючим чагарником схилами, то пробиралися крізь плетиво зі стовбурів, що впали сюди з верхових лісів. Ішли мовчки. Доріжани боялися не те, що говорити, – думати, адже кожна думка відразу повертала їх до страшної смерті Шпортька й Соняшника, до зникнення Мишика й до мертвого тіла Тайто, настромленого на шпичак смереки. Світ став жахливим. Уперед підганяли лише підбадьорливі погляди Морфіда і його надприродна впевненість у собі і в успіху їхньої подорожі.

Ріка стугоніла вже далеко позаду. Мабуть, їй мало були жертви, яку вона сама забрала, бо потоки води все ще відчайдушно бились об скелясті береги.

– Десь угорі був дощ, вода прибуває, – Морфід махнув рукою вниз, до водяного реву.

– Вгорі? Невже є якісь вищі місцевості від тої, куди ми йдемо? – запитав заземельця Чисторос, намагаючись не стишувати кроку.

– Ми на самому дні долини. Нам потрібно ще разів зо двадцять отак піднятися вгору, щоб вийти на схили тієї гори, яку ми бачили з протилежного схилу долини. Той хребет, який ми перевалили, був набагато нижчий за той, куди ми йдемо зараз.

– Холодно. Багато хто вже кашляє. У всіх нежить, – Болітник затягнув комір куртки. – Це, мабуть, через осінь. Авейор закінчився і його брат Сомніон приніс холодні вітри.

Морфід зупинився й обернувся до Болітника. Його очі округлилися від здивування.

– Повтори ще раз, хто закінчився і хто прийшов.

Чисторос і собі здивовано глипнув на чужоземця. Чого б це той так збентежився від назв звичайних місяців? Морфід виглядав просто кумедно, якщо можна так виглядати в цій моторошній місцині. Його ніздрі роздувалися від швидкого дихання, очі оскляніли, лише в зіницях металося щось дуже схоже на страх. Це – якщо люди-воїни взагалі могли чогось боятися.

– Авейор закінчився, останній літній місяць, четвертий літній місяць. А тепер осінь випустила перед себе Сомніона. Між цими двома місяцями завжди бувають прохолодні дні з вітрами й дощами.

– А що ці місяці означають на вашій мові? Яке їх значення, від яких слів вони походять?

– Важко сказати, чому риба – це риба, а небо – це небо. Просто так є. Авейор і Сомніон. Потім Віаман, Вінель і Авейон. І багато інших. Вони так здавна називаються. А що таке?

– Нічого, – пробурмотів Морфід, намагаючись не видавати свого хвилювання, – просто назви такі цікаві.

Він пішов далі, проте його кроки вже не були такими впевненими й твердими, як досі.

Кілька годин вони дерлися скелями догори. Брили навколо були всіяні вологими подушками мохів, віялами папороті, чахлими деревцями, що втискалися корінням у розщілини. Незважаючи на похмурість цього місця, воно жило своїм життям і дивувало на кожному кроці. Он на покрученому стовбурі принишкло спостерігає за мандрівниками синій поцяткований білим дрізд. Он між травинками промайнула бура шубка якогось звірка, схожого на ласку. Із тріщин раз-по-раз висовувались чиїсь почленовані довгі вусики й скупчені біля їх основи чорні намистинки очей. Чисторосові ці тваринки нагадали річкових раків. Декілька разів уздовж схилу, по якому дерся загін, пролітав величезний чорний птах, жодного разу не змахнувши крилами.

Потрібно дізнатися, як живуть ці тварини, чим вони можуть бути корисні доріжанам, чи ніщо не загрожує їхньому існуванню. Треба вивчати цей дивовижний світ, щоб злитися з ним, не перечити йому своїм існуванням, а жити з міріадами живих створінь у злагоді, доповнюючи собою їхню різноманітність. Болітник, слідкуючи по дорозі за живністю на цих важкодоступних скелях, твердо вирішив: якщо повернеться з походу – обов’язково зануриться з головою у вивчення тварин, вемерів, рослин, грибів та іншого животворства Небесного Бога, дізнається якомога більше про повадки, манери та зовнішній вигляд дрібних і безпечних створінь і спробує дізнатись, як запобігати нападам великих чудовиськ. Якою ж неймовірною має бути насолода від постійного пошуку нових чудес живого світу!

У повітрі над головами доріжан сплеснули крила, вітер пронісся рідкою травою. Загін завмер на місці. Холод, що пробігся поза шкірою від змаху крил, важко було порівняти з холодом, який проморозив їхні серця, коли вони побачили саме створіння. Чисторос відразу забув, що хотів знати якомога більше про чудовиськ, бо одне з них висіло на розпростертих крилах якраз навпроти нього. Якщо чорні птахи, що пролітали досі повз мандрівників, були розміром з орла, то цю істоту взагалі важко було назвати птахом. Чорні з нерівними сірими смугами крила тримали в повітрі веретеноподібне тіло. Голі, вкриті лускою лапи закінчувались схожими на довге вузьке лезо гачкуватими кігтями – по одному на кожній лапі. Така шпора могла наскрізь пробити тіло коня, не кажучи вже про людину чи доріжанина. Жорстке пір’я, що вкривало тулуб, на шиї починало рідіти, а на голові зникало зовсім. Пласку, зовсім не схожу на пташину, голову вінчав масивний дзьоб із зазубреними краями. Над дзьобом – близько посаджені очі з великими чорними яблуками зіниць. Очі розділяв шкірястий гребінь, що завершувався на голові твердими гострими лопатями. Ззаду звисав довгий голий хвіст, схожий на замусолений канат із китицею на кінці.

Тварюка легко планувала на своїх могутніх крилах, нагадуючи пришельця з потойбіччя. Кожне її крило сягало чотирьох зростів заземельців.

– Це птахоящер! – сказав Морфід, впираючись ногами у виступ скелі й витягуючи з-за спини лук. – Обережно! Стійте й не рухайтеся.

– А він харчується ягодами? – спроквола запитав Гирлявко.

– Ягодами, – усміхнувся чужоземець, – такими ягодами, як ви. – Стріла лягла у жолобок на луці й натягнута тятива задзвеніла від напруги.

Птахоящер ще деякий час роздивлявся дивних створінь, що ліпилися перед ним до скелі, а потім раптово махнув крильми й сірою хмарою шугнув до Шіти. Просвистіла стріла, випущена Морфідом, і бестія безладною масою гепнулася об скелю біля жінки. Шіта вже тримала напоготові меч, але тварюка не встигла завдати їй шкоди. Стріла майже повністю ввійшла в її праве око і птахоящер, тріпаючи крилами в агонії, полетів у туман провалля. Весь загін полегшено зітхнув, але Морфід чомусь не зрадів своєму влучному пострілу.

– Не подобається це мені.

– Чому? – запитав Болітник.

Шіта обернулася до нього і з притиском промовила:

– Тому, що птахоящери полюють зграями. Поки що нам пощастило зустрітися лише з одним мисливцем.

– Цікаво, на кого вони полюють зграями? Не на мишей же! – приречено прошепотів до Болітника Гирлявко. – Чисторосе, ти уявляєш ту тварину, з якою отака пташка не може справитися самостійно?

– Може, це ті водяні потвори з ріки?

– Птахоящери, вари, водяні рибоящери, змії… Що далі? І це все живе зовсім поряд з нами! Здуріти можна!

І вони подряпалися вгору ще швидше. Усім неймовірно хотілося потрапити під захисний покрив лісу і вибратися нарешті з цієї страшної долини.

Коли Чисторос укотре задер голову догори, то побачив край урвиська. Він маячів зубчатою лінією десь далеко-далеко під хмарами, відкраявши кавалок неба, але все-таки його вже видно. Від цього з’явилась упевненість, що рано чи пізно туди можна добратися.

Заземельці трималися останніми, ніби страхуючи доріжан, не підганяючи їх, не сварячись на їхні повільні рухи. Втома залізним прутом сиділа у спинах, руки й ноги починали зрадливо тремтіти. Важка ноша тягнула донизу, але і люди, і доріжани вперто чіплялися за каміння й дряпались угору. Хотілося якомога швидше дістатися наверх, попадати в шовковисту траву, знайти нагріте сонцем каміння і поскидати з себе наплічники разом із промоклими й брудними накидками та куртками.

– Над нами вхід в ущелину. Швидше туди! Бігом нагору! – зненацька закричав Морфід, знову натягуючи тятиву. Одну мить усі дивилися на чорні розмиті силуети в небі, а потім уже нікому нічого не треба було пояснювати – птахоящери справді полювали зграями. До скелі наближалося щонайменше з десяток цих потвор, закриваючи собою ледь не півнеба.

– Хто першим досягне ущелини, стріляйте і прикривайте інших! – замість підніматися до рятівної тріщини в скелі, командир загону знову обернувся спиною до схилу й випустив першу стрілу, але не влучив.

Вище за всіх і найближче до ущелини опинилися Зоряний Травосік і Водомут Болітник. Їм по дорозі трапився вузлуватий сірий стовбур, що міцно приліпився до скелі, ніби вріс у неї. За ним ще один і ще. Усі кількаметрові стовбури наче промені зірки сходилися під великим сірим наростом десь збоку від входу в печеру. І жодних гілок чи листків. Але часу задумуватися над цим не було, бо за спиною вже чувся шум велетенських крил. Птахоящери ось-ось нападуть. Водомут схопився рукою за стовбур і здивовано зауважив, що той зовсім не такий твердий, як можна було очікувати. Навпаки, те, що виглядало як жорстка луската кора, затремтіло під його пальцями. Кілька випуклих лусочок враз розчахнулося, й на доріжанина витріщився ряд чорних безвиразних очей з людськими зіницями. Наступної миті стовбур обвився навколо Болітника й, накручуючись на нього, потягнув до наросту у місці з’єднання всіх стовбурів. Побачивши це, Зоряний Травосік оторопів, не розуміючи, що діється з його товаришем. Знизу підповзали інші члени загону. Кілька стріл засвистіло в повітрі, але їхній свист потонув у шумі, який піднімали крила птахоящерів. Одна з літаючих бестій різко понеслася до Зоряного. Хлопець побачив лише здоровезні лапи чудовиська й блискучі шпори, спрямовані на нього. Враз кілька сірих стовбурів-щупальців відділилося від скелі й обвило птахоящера, намагаючись утримати його.

– Лізь, чого застряг, – Тайбе вдарив Травосіка по нозі і той подерся до ущелини, намагаючись обминути клубок із сірих щупалець і птахоящера, що відчайдушно лупив крилами і дзьобом по своїй живій пастці, вганяючи у неї шпори. Решта птахоящерів завмерли в повітрі, спостерігаючи за боротьбою свого родича. Цього вистачило, щоб Зоряний, Тайбе і Ловикамінь Горолом встигли добратися до тріщини й витягти луки. Хоч для доріжан це була перша справжня битва, ні один, ні другий не гаялися жодної миті, й стріли почергово засвистіли в напрямку птахоящерів. Щоправда, спочатку влучав лише Тайбе – та й то або в ногу, або в крило. Літаючі монстри облишили мандрівників і накинулись на істоту, що душила в своїх смертельних обіймах їхнього родака. За кілька хвилин в ущелину піднявся весь загін. Останнім зайшов Морфід і відразу ж почав посилати стріли в напрямку крилатих ворогів. Водомута ніде не було видно, але тут Шіта показала рукою туди, де сходились усі стовбури. Ті, хто стояв ближче до входу, побачили дивовижну картину – щупальце, що обкрутило Водомута, намагалося проштовхнути його в отвір, який відкрився в нарості й увесь ряботів червоними пломенистими язичками. Проте молодий доріжанин впер поперек цього рота свій лук і успішно опирався небаченому чудовиську.

– Це наскельний восьминіг, – сказав, стріляючи Шрамов’ят. – Вони запихають свій тулуб у якусь щілину в крутих схилах чи скелях і щупальцями захоплюють все, що опиняється поблизу.

– Не знала, що вони можуть бути більшими за тарілку! – Шіта теж вправно посилала смертельні жала в сторону птахоящерів, двоє з яких уже повільно опускалися, втикані стрілами. Троє птахоящерів висіло в повітрі біля скелі в обіймах стовбурів-щупалець. В одного із них була переламана шия, а два судомно боролися з дивним ворогом. Вісім чи дев’ять велетенських птахів нападали на щупальця, б’ючи їх дзьобами й кігтями, вириваючи з них шматки. Один птахоящер вдарив шпорами у наріст потвори. Мабуть, шпора потрапила в якийсь важливий орган восьминога, бо той враз розкрутив щупальце, яке тримало Водомута, і хлопець вмиᆡь відлетів у повітря на кілька метрів від скелі. Падаючи, він гепнувся на спину одного з птахоящерів, вчепившись за нього руками.

На жаль, не всі стріли завдавали шкоди хижакам. Від їхніх голів і спин вони просто відскакували, а влучити в живіт чи у м’язи крила вдавалось рідко.

– Прицільніше, в очі або в черево! – скомандував Морфід і тут одне із щупалець-стовбурів вдарило по скелі вздовж проходу. Усі заповзли якомога глибше в ущелину. Над проходом миготіли то щупальця, то крила, то дзьоби. Враз усе закінчилось страшним шумом. Щось загриміло і скелі задвигтіли. Тайбе висунувся назовні й відразу кинувся назад.

– Восьминіг разом з мертвим птахоящером поповз униз. Таке враження, що по скелі рухається кілька зрослих між собою дерев. Літаючі демони замучили його.

– І де зараз ці пташки? – запитала Шіта.

– Літають біля ущелини. Здається, вони знають, що ми тут, і страшенно злі на нас.

Раптово потемніло. Луската голова встромилася в отвір печери й масивний дзьоб потягнувся до Тайбе. Той спробував втиснутися глибше, здавивши інших, але далі не було куди. Тоді заземелець вихопив свій кривий меч і спробував вдарити потвору в око. Птахоящер захилив зіницю повікою, яку меч пробив із рваним звуком. Гнилуватий видих разом із болісним та огидним вереском ящера заповнив ущелину. Голова зникла. Знову з печери було видно лише захмарене небо й далекі примарні обриси протилежного схилу річкової долини.

Кілька хвилин усі переводили подих. Хтось із доріжан плакав, інші витирали піт і поправляли свої речі за спиною.

– Вони полетіли? – спитався Лопушанко Травник з Великого Доріжнього.

– А ти подивився, – буркнув у відповідь Тайбе, не маючи ані найменшого бажання вистромлятися назовні вдруге. Доріжанин зрозумів його слова як наказ і рушив до виходу. Ледь наблизившись до отвору, він різко рвонув назад і впав на нерівну долівку розщілини. У те місце, де щойно стояв Лопушанко, вдарив дзьоб, несподівано з’явившись із-за скелі. Дрібні камінці, викресані ударом, сипонули на мандрівників. Травник швидко заповз до гурту, сам дивуючись як своїй нерозсудливості, так і своїй швидкій реакції, що дозволила йому ухилитися від пернатого чудовиська. Краєм ока доріжанин помітив кілька голів праворуч і внизу біля виходу. З глибини ущелини їх не було видно. Він відразу сказав про це іншим.

– О, темрява демонів! – вигукнув спересердя Шрамов’ят. Заземельці часто вживали незрозумілі слова, які не зовсім в’язалися з основним змістом фрази. Ці слова або вигукували, або вимовляли з притиском, злобою чи гнівом. – Стерво крилате! Вони нас сторожать і більше не збираються лізти на наші мечі й стріли!

– Може почекаємо, поки їм набридне тут сидіти? – запропонувала Шіта, але Тайбе відразу заперечив. – Вони можуть просто мінятися один з одним і сидіти тут кілька днів. Ми – у пастці. Це безвихідь. Навіть якщо кілька наших воїнів одночасно кинуться до виходу, їх відразу вб’ють ці тварюки, бо ми не бачимо, де саме вони сидять навколо ущелини.

Шіта ніби мимоволі кинула погляд на Морфіда. Той лиш змигнув повіками. Ніхто з доріжан цього не помітив, бо нікому зараз не було діла до їхнього обміну поглядами. Заземелька витягнула з корсета ланцюжок, і раптом всю ущелину залили веселкові смуги світла. Гирлявко й Чисторос згадали цей дивовижний блиск і зрозуміли, що зараз відбудеться. Чекати довелося недовго. Очевидно, змії весь час трималися десь поблизу загону, хоч нікому й не з’являлися на очі.

Стіни ущелини дрібно затремтіли, щось зашелестіло по схилу й за мить почулося голосне й безладне тріпання крилами. На фоні неба кілька разів змигнули тіла птахоящерів, і відразу щось довге й лускате повністю заступило вхід у сховок мандрівників. Через мить тіло змія зникло й усі побачили, як навздогін літаючим потворам кинувся один із моторошних союзників чужоземців. Птахоящер, що останнім кинувся навтьоки, не встиг відлетіти далеко від скелі й миттю опинився в пащі змія. Лапи зі шпорами кілька разів сіпнулися й птахоящер завмер, безвільною тушею повиснувши між зубами змія. Наступної миті обоє зникли з поля зору. Знову почувся шелест лускатих тіл по скелі й усе затихло.

– А тепер швидко піднімаємося до межі лісу. Гадаю, всі встигли перепочити, – сказав Морфід таким тоном, ніби пригода з птахоящерами була звичайнісіньким привалом.

35

– Де вони? – кремезний кривоногий воїн зі схожими на вузькі щілини очима схопив Зілену за косу й пожбурив її на землю. – Де ті, хто хотів убити наших солдатів?

Жінка нічого не відповіла, лиш звелася на коліна чи то зі співчуттям, чи з презирством дивлячись на велетня, який дозволив собі так повестися з нею.

До хати зайшов Репинга. Він відразу збагнув, що сталося й шарпнув кривоногого за плече.

– Придурку, нікого не чіпай з цієї хати!

– Чому? Ти сам хочеш допитати їх? – здивувався вояка.

– Ні. Їх ніхто не буде допитувати! Її син пішов з Морфідом у гори. Він служить нам і є таким же воїном котів, як і ми з тобою.

– Але казали, що той, хто підбурював інших до бунту й висів на стовпі, живе тут!

– Його ми і вб’ємо, коли спіймаємо, а матір Чистороса не чіпай, цим ти накличеш гнів Морфіда. Ми не тільки не заподіємо лиха тим, хто служить нам, а й оберігатимемо і допомагатимемо їм, – Репинга обережно взяв Зілену за плечі й поставив її на ноги. – Чула, жінко? Розкажи про це всім своїм родичам і знайомим. Коти гарні господарі для дбайливих і вірних слуг.

– Мій син ніколи не служив і не служитиме вам, він служить тільки рідній долині!

– Я забуду, що ти сказала, але й ти забудь про свої бунтівні думки! Забудь, бо в тебе є ще один син! – останню фразу Репинга вимовив тихо, але просто в обличчя Болітнички. Ці слова ніби жаром обпекли жінку. Воїни швидко вийшли з хати, їхні чоботи загупали по стежині й затихли на селищній площі.

У всьому Малому Доріжньому, як і в інших селищах долини Єдиної Дороги, чути було крики, лайку затягнутих у шкіру й метал зайд із Заземелля. У всі хатах доріжан того дня поселився сум, страх і розпач. У Долині остаточно помер спокій.

Заземельці не оминули жодної оселі в долині, проте не знайшли нікого з чоловіків, яких запам’ятали Ро, Репинга чи Чанко. Зникли навіть цілі сім’ї, проте ніхто не хотів казати, куди вони поділися. Але Стерт, командир новоприбулого загону, вирішив, що шукатиме їх згодом, а сьогодні треба влаштувати своїх воїнів на поселення й залікувати рани, отримані в битвах з лісовими демонами. А далі можна буде починати наводити страх на місцевих жителів, щоб навчити їх служити лише своїм господарям і ненавидіти один одного.

36

Він відчував себе наче маленька мишка, яку посадили на спину котові. Тримаючись за жорсткі й гострі на краях пір’їни, Водомут уже не міг ні розтиснути кулаки, ні поворушити ногами. Лише голова раз-по-раз смикалася вгору, щоб глянути, чи не летить за ними зграя, щоб скинути доріжанина з їхнього пораненого побратима. Унизу проносилися то верхи скель, то туманні розливи, в яких втрачалось відчуття простору, то верхівки смерекових крон і ще якихось небачених досі дерев. Все далі й далі від своїх супутників, далі від можливої допомоги. Врешті Водомут Болітник заплющив очі й уткнувся головою між пір’їнами. Чого тут роздивлятися навкруги, коли є лиш два варіанти – або стрибати вниз, або чекати приземлення цього крилатого створіння. І скільки птахоящер постійно летів високо над землею, хлопець обрав друге.

Тож коли пройшов перший шок, хлопець підвів голову і просто розглядав пейзажі, що проносилися внизу. Видовище вражало й серце мимоволі переповнювалося захопленням. Ніхто із доріжан ще не літав. Ніхто навіть подумати такого не міг. Бувало, звісно, що хтось падав з дерева, чи з даху, але щоб летіти на такій страшнючій висоті, де хмари гладять тебе по голові, – таке нікому й не снилося.

Птахоящер час від часу хрипів і булькав. Здавалося, що в його тілі працюють ковальські міхи, нагнітаючи й випускаючи повітря. Водомут вирішив, що перната бестія поранена, бо рухи велетенського літуна були натужними й повільними. Свою ношу птахоящер намагався скинути лише на початку дивовижного польоту, але долинянин міцно тримався за його пір’їни й не думав добровільно відпускати їх. Тож чудовисько облишило спроби позбутися впертого пасажира і просто летіло в напрямку гори, до якої ще годину тому вів їх Морфід.

Коли скелі виросли перед ними стіною, Болітнику здалося, що вони неодмінно вріжуться в них, але птахоящер кількома відчайдушними помахами крил підніс їх над скелястий гребінь. Скелі, насуплені кущики ялівцю, мітли ситників і гостре шпичасте каміння різко наближалися. Тварюка розправила крила й спланувала на невисокий шпиль посеред плато за скелями. Від поштовху доріжанин відпустив пір’я й звалився зі спини птахоящера додолу. Він вдарився об крутий кам’янистий схил, світ кілька разів заслався темрявою, каміння і гілки били його по голові, по всьому тілі. Враз усе спалахнуло пекучим червоним болем, розплавлена хвиля затопила голову і світ зник з-перед очей.

37

Коли під ногами запружинили шовковисті пасма трави, а від каміння залишились лиш окремі валуни, оточені кудлатиками ялівцю, втома остаточно оволоділа тілами. У горах мандрівників підганяв страх, а тепер тіло відмовлялося йти далі. Здавалося, сама трава накидала пута на чоботи доріжан, наплічники вдавлювали в землю, піт рясними потоками стікав по обличчю. Але Морфід наказав не зупинятися, і загін далі повз утомленою гусінню по квітастому килимі лук. Темна стіна лісу здіймалася за сотню метрів вище по схилу. Чисторос, ледве переставляючи ватними ногами, мимоволі помічав рослинки, що траплялися йому на шляху. Тут вони були ще яскравішими й різноманітнішими, ніж на тих луках і полонинах, де вони блукали колись із Ліводверником. Он розсипом палаючих іскорок горять вишневі гвоздички, тирличі прогнулися арками з рядами фіолетових дзвоників, світяться сонечка арніки, вишневі голівки повитикав із трави шолудивник, гордо тримався аконіт, веселими жовтими личками збігся докупки жовтець. І море інших квітів, трав, папоротей. Здається, це не ти йдеш попри них, а вони несуть тебе через свої володіння.

Нарешті рятівні гілки верб, що аванпостом лісу вибігли в луки, почали ховати мандрівників у своїх заростях. Заземельці порадились і вирішили робити привал тут, а не під чорно-синіми кронами віковічних смерек. Ще невідомо, хто може жити в тому лісі, тому краще спочити на узліссі: вискочить якась зараза з лісу – втікатимуть до скель, прилетять птахоящери – загін сховається у ліс.

– Ми вже близько! – Морфід сів на повалений стовбур. – За день чи два мета нашого походу явиться нам. Якщо ми не побачимо житла Правди з цієї гори, на яку почали підніматися, то повернемося назад. Хоча я впевнений, що ми недаремно сюди прийшли. Древні легенди мого народу говорять про існування Правди в цих горах, і її помешкання має бути біля величезної скелястої гори з п’ятиголовою вершиною. Коли ми спускалися в долину ріки, то бачили, що гора перед нами складається з кількох піків. Думаю, що саме вони і є вершинами з легенди. І хай вас не лякає, що на кожного з нас повсюди чигає небезпека. Ми – воїни і така вже наша доля. Коли ж виконаємо свою місію, народ долини Єдиної Дороги прославить ваші імена в піснях і переказах.

До гурту підбіг Тайбе.

– Командире, з лісу до нас іде вар.

Син Глеї й Отарасмана зірвався зі стовбура, рука лягла на держак меча. Усі повернули голови до смерекових крон. Велика біла постать повільно наближалася. Ця істота йшла без зброї, не ховаючись. Доріжани й люди могли чудово її роздивитися. Тіло вара нагадувало людське, проте вирізнялось особливими рисами: ноги були короткими порівняно з тулубом і не зовсім розгиналися в колінах. Здавалося, що вар іде навприсядки. Довгі міцні руки сягали колін, а масивна голова вирізнялася високим крутим лобом. Вуха стирчали, мов у собаки, – кінчиками вгору. Широкий рот, плескатий, як річковий камінець, ніс, маленькі очі під товстими надбрівними дугами. Усе тіло вара було вкрите короткою білою шерстю, лише на ліктях, колінах, уздовж хребта на спині й на потилиці проступали довгі молочно-кремові пасма. На поясі – шматок шкіри, зшитий навколо стегон на манір штанів. У руках вар ніс зелену гілку з білими квітами.

– У нього символ парламентера, – прошепотів до Морфіда Шрамов’ят, щоб його слів не розчули доріжани.

– Вбивайте. Ми знаємо, про що він говоритиме, а решті цього чути не потрібно, – так само ледь чутно відповів Морфід.

Щойно вар підійшов до місця привалу, в повітрі просвистіла стріла й уп’ялася в його могутні груди. Крик болю розірвав тишу. Істота переламала древко стріли й кількома стрибками зникла за деревами, залишивши гілку на траві. Ще дві стріли просвистіло за парламентарем, але не наздогнали його, збиті з цілі смерековими лапами.

– Орда демонів! – закричав Морфід. – Це пастка. Усі за зброю і в укриття!

Проте ця команда виявилась зайвою. Ніхто на загін не нападав, ніде навколо жодного руху. Мандрівники до появи вара встигли поїсти й трохи відпочити, тому загін швидко знявся з місця й перебіжками почав просуватись у напрямку найближчого кам’янистого відлогу гори, під прикриттям якого можна було обійти ліс.

38

Дерева піднімалися навколо, наче вежі древніх храмів. Їхні крони заміняли небо – здавалося, це не ранковий туман висить у зеленому листі, а хмари заплутуються за дерева. Внизу панували сутінки, хоча ранок давно прийшов на рівнину. Стовбури втягують у себе всі звуки, крім кроків доріжан і тріску сухих гілок під їхніми ногами. Волога, що висить у повітрі, холодною пеленою осідає на волосся. Незважаючи на вранішній холод, під суцільним покровом лісу панує липка задуха. Жодного подиху вітру. Для жителя долини, який ніколи не заходив далеко в ліси, ця хаща ставала міфічним потойбіччям.

Вісімдесят п’ять доріжан – чоловіки, жінки й діти – ішли цим лісом уже кілька годин. Спочатку вони хотіли втекти якомога далі від долини й заземельців, а потім уже безцільно бродили, не наважуючись зупинитися. Ніхто не знав, де вони, ніхто не відав, куди вони йдуть і яка ціль їхньої подорожі. Хоча, яка там подорож… Це була проста втеча від ворога.

Остання ночівля в лісі втомила доріжан більше, ніж освіжила, тож тепер вони хотіли знайти будь-яку вільну місцину, де можна зробити курені й відпочити хоча б один день. Хвиль Болітник уже кілька годин очолював колону доріжан. Він намагався знайти між стовбурами, хоча б маленький просвіток, але по дорозі їм не трапилося жодної галявини.

– Невже тут можна вижити? – запитала Вінела, дружина Стана Горпи. Її запитання адресувалося швидше порожнечі між деревами, бо ніхто не знав на нього відповіді.

Хвиль обминув декілька велетенських дубів і побачив, як із-за стіни далеких стовбурів пробивається сонячне проміння. Золоті стріли переливалися, наче струни, торкалися самого серця, даруючи тепло й надію. Інші теж побачили світло й поспішили туди. Через кілька хвилин доріжани вийшли на простору галявину, наповнену глибокими хвилями пониклих трав. Нарешті, над їхніми головами з’явилося небо. Деякий час вони стояли, задерши голови догори, а потім трави зашелестіли, випускаючи зі свого лона стрункі постаті воїнів з луками. За мить доріжани опинилися в кільці півсотні невисоких худорлявих істот, яких досі не бачив ні один доріжанин. Діти, жінки з клунками, кошиками й наплічниками відійшли в центр групи, чоловіки повільно обступили їх, стискаючи в руках зброю, яку прихопили ще з фортеці.

Доріжани розуміли, що вони не встигнуть навіть кинутися на лісовиків, тому завмерли нерухомо, намагаючись не провокувати стрільців. Хвилина збігала за хвилиною, а жодна зі сторін не нападала, очікуючи першого кроку й роздивляючись супротивника. Тишу порушував лише плач доріжанських дітей, які відчували, що відбувається щось страшне.

Воїни з луками були, безперечно, людьми. Морфід казав, що і заземельці, і доріжани є людьми, а ці істоти нагадували і перших, і других. Білошкірі, з довгим чорним волоссям, зростом навіть менші за доріжан, в акуратно зшитому з вовчих шкур одязі. Гострі вуха – як у жителів долини Єдиної Дороги, проте їхні вуха були ще довшими й нагадували лисячі. Міцна статура, м’язисті руки, гарна струнка постава робили їх схожими на заземельців, проте великі очі з чорними круглими зіницями, вузькі й гострі носи та рівні тонкі губи надавали їм абсолютно нових рис. Було зрозуміло, що це істоти зовсім іншого, невідомого долинянам племені.

Мовчанку перервав один із лісових воїнів, що відрізнявся з-поміж решти одягом із рудих шкур. Спочатку ніхто із доріжан не міг збагнути його мови, яка скидалася на щебетання птахів, але потім стало зрозуміло, що він розмовляє тією ж мовою, що і в рідній долині, тільки дуже видозміненій.

– Що робить так багато степовиків у нашій землі?!

– Ми прийшли не зі злом, – Лез Горолом вийшов із гурту доріжан.

– Ви зі зброєю, – ніби звинуватив доріжанина лучник.

– Ми не знали, куди йдемо, тому взяли з собою зброю. Це не проти вас, це – проти диких звірів, для захисту. Ми взагалі ніколи не чули про ваш народ.