Текст книги "Долина Єдиної Дороги"

Автор книги: Тарас Микітчак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 21 страниц)

– Сьогодні твоєму батькові не вистачить їжі на обід, тому що його дочка не забажала принести її, – з іронією промовив Ро, хитро усміхаючись.

Від цих слів серце Рибохвостика жалісно стиснулося. Як так? Цю рибу колись ловив її тато, який зараз важко і без перерви працює. І йому не дадуть їсти те, що принесла його дочка? Яке вони мають право? Чому вони тут розпоряджаються не тільки будівництвом, а й, здається, вже душами долинян. Хвиля гніву затопила дівчину, запекло у грудях.

– Вистачить! Бо я зараз сама віднесу йому риби на обід! – на одному видиху відповіла вона.

Ро на мить оторопів. Моряна ще ніколи не бачила такого щирого здивування на кам’яних обличчях заземельців. Чоловік навіть рота роззявив і кілька разів тупо зморгнув.

– Отакої! У твоїй маленькій красивій голівці живе гнів і таке нахабство!.. А ти не подумала, що я можу зараз вдарити тебе так, що ти назавжди запам’ятаєш, як потрібно зі мною розмовляти?

Тепер оторопіла Рибохвостик. Вдарити? Її? Хіба чоловік може вдарити жінку? Хіба за власну думку б’ють? Вона стояла, не знаючи куди подітися. Їй знову стало лячно. І тут Ро обхопив її руками за плечі, притягнув до себе й нахилився до обличчя. Огидний запах браги опалив їй лице. Ніякий, навіть найгірший верескляк не міг так жахливо смердіти. А цей п’яний чужинець ще й поліз до неї цілуватися!..

Рибохвостик спробувала вирватись, але величезні руки стиснули її наче лещатами, а ненависні масні губи вже повзли по щоці до її рота. Здавалося, що вони залишають на шкірі брудні опіки.

Довелося вдарити Ро коліном нижче пояса. Незважаючи на шкіряний передник, удар своє зробив. Заземелець застогнав, схиливши голову, і послабив хватку. Цього вистачило, щоб викрутитися з його обіймів. Тепер серце Моряної переповнював тільки безмежний гнів, бо загрожували не просто її тілу – загрожували її гідності. Вона вхопила з кошика найбільшу рибину з колючими плавниками і з розмаху вдарила нею Ро. Виляск від удару пройшовся по кімнаті. На щоці чоловіка виступили крапельки крові – риб’ячі плавники подряпали йому щоку.

Рибохвостик раптом зрозуміла, що накоїла, й дременула зі сторожки. За спиною почулися важкі кроки Ро. Тікати в поле немає сенсу, бо там цей велетень швидко наздожене її. І дівчина кинулась лізти по драбині на риштування, сподіваючись знайти когось зі свого селища. Ро кинувся за нею. Коли він піднявся на п’ять-шість щаблів, Моряна була вже нагорі й з усієї сили штовхнула драбину вбік. Заземелець устиг зістрибнути і вправно приземлився на обидві ноги. Якусь мить він люто дивився на дівчину, а потім розбігся, підстрибнув, схопився руками за поперечину й почав дертися опалубкою догори. Рибохвостик побігла по риштуванню, оминаючи мулярів, тесані каменюки і корита з розчином. На жаль, нікого з робітників вона не впізнавала. Усі здивовано озиралися на неї. За кілька метрів слідом біг Ро, перестрибуючи на своєму шляху через усі перепони. Хтось із доріжан опинився просто перед ним, і заземелець, не зупиняючись, помахом руки скинув його вниз. Усі покинули роботу, шоковані такою безглуздою жорстокістю.

Дівчина враз зупинилася. Дошки обрубками стирчали у неї під ногами – хідник закінчився. За три метри від нього починався наступний, далеко внизу навколо опор лежала купа каміння. Стрибати? Це неможливо. Ро зупинився й повільними кроками рушив до своєї жертви. Рибохвостик зіщулилась, наче маленька мишка, загнана у куток.

– Добігалася? Зараз я тобі покажу, як бути слухняною, – проричав заземелець.

Бездоріжанку охопили страшні думки. Їй важко було навіть уявити, що цей велет може з нею зробити – тут, перед усіма! Рибохвостик не думала про те, щоб кинутися вниз. Краще оборонятися з усіх сил. Можна ще раз копнути його, можна штовхнути вниз, але не здаватися! Може, хтось допоможе їй?.. Он скільки навколо доріжан, а цей заземелець тут один.

– Унизу, обережно! – гукнули з верхнього поверху риштувань. Доріжани, які працювали там, не бачили, що відбувається нижче. – Ми подаємо!

На цей вигук зреагувала тільки Рибохвостик. Вона бачила, як порожня бочка з-під розчину полетіла по дузі вниз. А от засліплений гнівом Ро не встиг помітити цього й бочка з розгону налетіла на нього.

Почувся тріск. Заземелець схопився спочатку за голову, потім зробив крок назад, оступився, якусь мить намагався зберегти рівновагу, махаючи руками, наче чапля крилами. За мить ця громада, закута в лати й затягнута в шкіру, зірвалася з хідника й глухо гепнула на землю, піднявши навколо себе хмарку куряви. На тому місці, де щойно стояв заземелець, на шнурку гойдалася надтріснута бочка.

Запанувала мертва тиша. Усі були настільки вражені, що кинули роботу, дивлячись на розпростертого Ро. Вперше один із цих велетів лежав повержений на землі. Мало хто встиг збагнути, яка ж це сила кинула заземельця вниз.

І тут над будовою розлігся громовий сухий регіт. Репинга тримався руками за живота й сміявся мов божевільний. Потім захлинувся слиною, відкашлявся і крикнув униз:

– Так тобі й треба, Ро! Ця місцева рибка провчила тебе як слід!

Ро підвівся, обтрусився від піску й підвів очі догори:

– Я вб’ю тебе, сучко! А потім і всю твою родину!

З-за стіни вийшов Чанко, тримаючи руку на гарді меча й насторожено поглядаючи на робітників. У відсутність Морфіда цей каракот був головним серед заземельців. Перехилившись через перила, він крикнув Ро:

– Спробуй лише торкнутися когось із місцевих! Морфід прийде й відірве твою дурнувату голову. А тепер іди й діли їжу!

Ро враз затих, потупив погляд і побрів у сторожку. Чанко підійшов до того доріжанина, якого скинув з риштувань його земляк. Доріжанин тихо стогнав, боячись встати, щоб йому знову чогось не зробили.

– Щось зламав? – стурбовано запитав його заземелець.

– Ногу, – тихенько відповів долинянин, підводячись і спираючись на колоду.

– Я скажу, щоб тебе відвезли додому, – Чанко випростався і гукнув владним звучним голосом:

– Вибачте Ро! Він на мить втратив розум через ваше дурнувате дівчисько й понесе за це покарання. Так само покарані будете й ви, якщо зараз же не продовжите працювати. А ти… – показав він пальцем на Рибохвостика, – негайно забирайся геть і більше не з’являйся мені на очі.

Дівчина швидко спустилася вниз, стрибнула у возик і поїхала геть із фортечного подвір’я. Немов остерігаючись, що її наздожене Ро, вона погнала конячку галопом і навіть хляснула її налигачем для переконливості.

30

Загін поволі рухався вгору. Потім, переваливши через новий горбик, знову почав спускатися. Туман трохи розсіявся, але все одно неможливо було збагнути, що діється навколо.

Тут, на вершині пагорба усі чітко почули могутнє ревіння знизу, що досі супроводжувало їх монотонним гулом. Щось металося за туманним покривалом, рвалося на волю з тісної ущелини, билося в її стіни й стогнало, пирскало, щебетало.

– Нарешті ми вийшли до тієї ріки, яку бачили з хребта, – сказав Морфід, простуючи вниз.

Потім почалися кам’янисті розсипи, наче тут колись текли кам’яні потоки і вмить застигли, окресливши свої русла. Внизу, збиваючи на перекатах воду в туман, несамовитіла ріка – бистра, скажена, мов дика душа цих гір. Грізна її сила не боялася нічого – вона перемелювала усі перешкоди: пропилювала скелі, трощила каміння, зносила ліси на своїх берегах і з грізним ревом накидалася на нові пороги. Біла від піни вода проглядалась звивистою стрічкою поміж туман і сірі урвиська.

Морфід помахом руки наказав зупинитись.

– Сьогодні ми повинні переправитись на другий берег. Переправа буде важкою, тому треба відпочити. Розрахуйтесь на три, нехай кожен третій тримає напоготові лук і стріли, мечі без піхв, слух і зір – не в небо, а в туман. Ми на землі невідомо яких істот, тому тепер треба весь час бути напоготові.

Перепочинок був дуже доречним. Крім фізичної втоми, усіх трусило від побаченої смерті. Досі вбивство для долинян було чимось незбагненним, а тут раптом з’являються невідомі люди, які спочатку розповідають їм про війну, – суцільне кровопролиття заради примарних і невиправданих цілей, – і ось щойно вони самі стали свідками вбивства. Першого вбивства на їхній очах – навмисного й жорстокого. Морфід попереджав їх про такі страшні речі. Він навіть дав їм зброю, навчив, як потрібно нею вбивати, але досі це було хоч і незвичною, але все-таки грою. Смерть Тайто знесилила долинян значно більше, ніж важкі переходи. Їм був потрібен відпочинок, і Морфід це чудово розумів.

Гирлявко присів на камінь поруч із Чисторосом. Деякий час сиділи мовчки, вдивляючись у завихрясті туманні пасма. Потім Гирлявко прошепотів:

– Я вже не радий, що пішов сюди, – прошепотів нарешті Гирлявко. – Хоч які високі наші цілі, але таке важко витримати.

– А ти уяви, що за цими горами тисячі людей вбивають одне одного. Для них війна – звичайна річ.

– І навіщо це? Життя ж одне-єдине! Як можна його забирати?

– Не знаю. Можливо, ми йдемо до Правди, щоб усе це зупинити. І заради цього маємо пожертвувати своїм спокоєм. А може й життям…

– Чисторосе, ти гадаєш, ми справді йдемо до Правди?

– Так говорить Морфід.

– А як саме він збирається її шукати? Ніхто ж із нас взагалі не певний, що вона існує на цьому світі. Я вже не кажу про те, що ніхто не знає, де саме її знайти. Чи варто заради примарної ідеї так ризикувати собою й іншими?

– Якщо чесно, то я думаю, що Морфід не йшов би наосліп. Він щось знає, про що ми навіть не здогадуємось. Може, він нам не довіряє, може, ми не доросли, не дозріли до того, щоб знати. Тому і не розказує нам всього. А може… – Чисторос затнувся. Сказати, що Морфід просто використовує їх, надто ризиковано, адже певності в цьому немає. А просто так звинуватити когось не можна.

– Що “може”? Скажи. Може, нас ведуть, як телят, на забій? – Гирлявко аж розчервонівся від емоцій, що переповнювали його.

– Не знаю. Може. І взагалі – світ так швидко змінюється, що ми не встигаємо все зрозуміти. Тому й боїмося всього.

– Я думаю, що Морфід добре знає, де живе Правда, інакше він так не ризикував би… Ні собою, ні нами.

– Так чи ні, але сьогодні цей чужоземець ризикував своїм життям заради мене й Вузьколиста. Ми для нього не просто худоба, ми – його загін. Цю людину виховала війна. А війна – річ для нас незрозуміла, тому й поведінку заземельців нам важко збагнути.

Раптом загальну тишу порушив голос Морфіда. Він говорив тихо, але всі його почули.

– Я бачу, вас гризуть сумніви щодо цілі нашої мандрівки. Чужа смерть і загроза власному життю дуже швидко зневірюють легкодухих створінь, а я повинен визнати, що ви саме такі. Ви не навчились ризикувати собою, ставити інтереси усього народу вище за свої. Я не хочу, щоб у загоні потайки шепталися за моєю спиною, – Морфід наче мимохідь зиркнув на Чистороса й Гирлявка. Ті похнюпились і були ладні провалитися крізь землю від цього погляду. – Тому зараз я вперше і востаннє прошу вас запитувати мене про все, що вас хвилює. Інакше ми не порозуміємось, будемо роз’єднані. Я не довірятиму вам, а ви – нам. Чекаю на запитання. Якщо промовчите, більше такого шансу у вас не буде. І не бійтеся – я дуже спокійна й не злопам’ятна людина.

Доріжани оточили Морфіда, їхні очі палали диким бажанням зрозуміти, що ж відбувається навколо, але ніхто не наважувався першим порушити мовчанку. Гирлявко штовхнув під бік Чистороса.

– Болітнику, спитайся його про зміїв.

Морфід знову повернув голову до хлопців, і ті зрозуміли, що у нього надзвичайно тонкий слух.

– Гирлявко? Так тебе звати? – запитав він молодого Моряного. – Ти хочеш дізнатися про зміїв?

Моряний мовчав, почервонівши як буряк.

– Ти волієш пліткувати про це зі своїми земляками, а мене запитати боїшся?

Гирлявко нарешті ворухнув пошерхлим язиком:

– Хто ці змії?

– Це древня, дуже древня раса, яка жила на цій землі ще до того, як її заселили люди. Їх відтіснили у гори розписи. Змії – розумні, вони вміють пропилювати скелі. Це не якісь там тварюки…

– Чому вони їдять доріжан і руйнують наші помешкання? – запитався Плавт.

– Так вони живуть. Змії – хижаки. Для них вівці, кози, олені й доріжани мало чим відрізняються між собою. Вовки ж також можуть нападати на доріжан, так? Але це не означає, що вовки – потвори. Просто у кожного своя стратегія виживання. Такими нас створили природа й Небесний Бог.

Крига мовчання скресла і запитання посипалися з усіх сторін.

– А чому вони з’явились лише недавно?

– Як ви вправляєтесь з ними?

– Як вони пов’язані з вами?

– Наші предки воювали зі зміями, поки не навчилися впливати на них. Як ми ними керуємо – сказати не можу, бо це секрет, який не повинен перейти до наших ворогів. Тепер ці тварини – наші союзники. Ми, так би мовити, приручили їх. Вони допомагають нам у нашій війні, але все одно залишаються хижаками. Ми не можемо змінити їхньої природи. Змії живуть незалежно від нас – просто не чіпають нашого народу.

– А скільки ми ще шукатимемо Правду? – жалібно спитався Вузьколист.

– Правду? Не знаю. Ми повинні вийти на оцю гору, що перед нами. А там – або побачимо її, або повернемося назад. Тепер хочу поділитися з вами останніми спостереженнями. Ви бачили, як загинув Тайто. Я колись чув про племена білих волохатих напівлюдей-напівведмедів. Вони живуть далеко в горах і вороже ставляться до всіх, хто приходить до них. Щоб дійти до Правди, нам доведеться битися з ними. Думаю, смерть Тайто і зникнення Мишика – справа їхніх рук.

– Морфіде, як ти думаєш, що сталося з Мишиком? – осмілів Гирлявко.

– Наскільки я знаю, ці потвори їдять таких, як ми. Ми називаємо їх варами. На щастя, досі я з ними не стикався, але чув багато різного. Вари гірші за зміїв. Вони безпричинно жорстокі, чужі муки для них – насолода. Сподіваюся, смерть вашого земляка додасть вам мужності й сили вбити вара, якщо він нападе на нас. У них є щось людське, але насправді ці потвори гірші за звірів і наближаються швидше до демонів.

Знову всі замовчали. Мабуть, кожен думав про те, чи зможе власноруч убити іншого, дарма що ним буде потвора-вар.

– Я не знав і навіть не підозрював, що вари заселяють ці місця, інакше ніколи б сюди не пішов. А зараз, хто хоче, той піде зі мною далі – заради добра і щастя своїх родин, заради вашої долини й заради самих себе. А хто боїться – хай повертає й шукає дорогу назад. Отже, хто йде далі – підніміть руки.

Хто підняв руку відразу, хто із затримкою, але зрештою вгору звелося двадцять п’ять рук. За тим, як високо і як довго вони були підняті, можна було легко зрозуміти, хто і наскільки сильно хоче йти далі. Сміливість сміливістю, але чомусь дуже хотілося якомога швидше повернутися додому, в долину Єдиної Дороги.

31

Знову гуділи ліси. Тепер – набагато сильніше, ніж колись. Здавалось, що це дерева стогнуть від нескінченної муки, але десь далеко-далеко, на краю світу. Кров холонула в жилах від цих звуків, але ще більше лякали доріжан події, що відбувалися в їхній рідній долині.

Коли батько Солевій повернувся ввечері додому, його рідні зрозуміли – щось сталося.

Батько сів за стіл, роззувся, випрямив натруджені ноги. Під очима від перевтоми з’явилися сірі мішки, на голові засивіли вже цілі пасма, а не окремі волосини. А й справді! Вранці тато йшов на будівництво ще чорним, а повернувся напівсивим. До того ж якась дивна безпорадність з’явилася в його очах. Це відразу насторожило Рибохвостика і маму Зась. Усі мовчали. Жінки чекали, поки голова сім’ї заговорить першим і сам розповість про причини таких раптових змін.

Солевій узяв зі столу глиняний дзбанок з водою й жадібно почав пити. Обтерши рота рукавом, сказав:

– Вони знущаються з нас.

– Чому? – запитала Зась.

– Тому, що ми слабкі й безвольні. Ми кволі супроти них, ми не вміємо так працювати, як вони, ми не такі фізично витривалі. Нас виховувала робота, а їх – війна, от і різниця.

– Що вони зробили?

– Син Яблучної Горпи з Малого Доріжнього сьогодні спустився з риштувань на обід швидше за визначений час. До нього кинувся Ро і вдарив його так, що у хлопця кров пішла носом і ротом. Заземелець кричав, що ніхто немає права тікати від роботи, що всі повинні однаково відпрацьовувати на благо батьківщини. Стан Горпа сказав, що не буде взагалі працювати, якщо його битимуть, і що він не має здоров’я стільки працювати, і що це взагалі не його дім і не потрібна йому ця фортеця, і що не він один так думає. Ро накинувся на нього, бив руками, ногами, а потім поволік напівживого до риштувань і прив’язав до стовпа. Наші підійшли до хлопця й хотіли зняти його, та Ро почав бити і їх. Повзик Хмиз із Повздорожнього випадково чи у гніві штовхнув Ро, і той так розходився, що доріжани повтікали, боячись, що заземелець повбиває їх. Тільки Повзик не втік і тепер висить разом зі Станом на риштуваннях.

І Зась, і Рибохвостику відняло мову від почутого. Невже таке можливе в їхній долині, де всі бійки в історії народу можна перелічити на пальцях? До того ж це були бійки на змаг, а не на шкоду. А про таке звірство, як прив’язування людей за руки до стовпів, ніхто навіть подумати не міг.

– Тепер вони вішатимуть на стовпи всіх, хто погано працюватиме. А хто їм перечитиме – того будуть закривати у підземеллі, яке ми вже викопали, обмурували й накрили. Воно тепер називається в’язницею. Заземельці кажуть, що це для дисципліни, для порядку, для нашого ж добра.

Рибохвостик кулачки й підступила до батька.

– Чому ви дозволили їм це зробити? Вас же сотні, а їх лише троє!..

– Ніхто не хоче починати бійку. Вони в люті поб’ють багатьох або ж зроблять щось гірше, ніж поб’ють. Їх усі бояться. Колись поважали, а тепер бояться.

– А вони не бояться таке робити з вами? Якщо ви це терпітимете, то чужинці зроблять із вас таких самих рабів, про яких розказував Морфід. Вам не обов’язково битися з ними, ви можете просто припинити роботу, не прийти до фортеці.

– А якщо прийде армія варварів, як говорять заземельці, і знищить наш народ? Тоді фортеця справді може допомогти нам, доріжанам. Складно отак одразу все вирішити. Завтра в обід ми проведемо у фортеці раду старійшин. Багато хто із доріжан зовсім вибився з сил. Почалися хвороби від перевтоми й недоїдання. Нам не вистачає тих пайків, які роздають на обід… Твоя правда, дочко, далі так жити не можна. Я обов’язково скажу завтра все, що думаю про них. А після цього – хоч на стовп! Одне мене тримає, про одне хвилююся – про вас.

– Наш народ своїм спокоєм і тихою вдачею зробив собі найбільше лихо. Але чому кілька заземельців не бояться цілого народу? Невже вони думають, що наше терпіння безмежне?

Батько махнув рукою кудись на південну стіну кухні.

– Коли вони почули, що ліси знову загули, то чомусь втішились і знахабніли остаточно. Здається, вони знають причину лісового гулу. Там є хтось їхній, і він, напевно, йде сюди. І це не військо дикунів, які почали війну у Заземеллі. Інакше чого б чужинці раділи?

Знову запала мовчанка. Солевій важко зітхнув і пробурмотів:

– Швидше б повернувся Морфід. Він наведе тут лад і втихомирить своїх людей.

32

Вона біснувалася, наче скажена звірина, яку затиснули з обох боків у кам’яні лещата, залишивши єдиний шлях – вперед, до моря. На перекатах білі язики піни облизували чорні зуби каменюк, що подекуди стирчали із дна. Гул і рев глушили все навколо, від густого водяного туману перехоплювало подих. І цю нестримну бестію їм належало перейти вбрід.

– Тут глибоко – щонайменше кілька метрів. Ріка вирила глибоку ущелину, – Морфід намагався перекричати шум і це йому непогано вдавалося.

– Ми ж не вміємо плавати, – Плавт Моряний замахав руками, імітуючи жабу, щоб заземельці зрозуміли його слова.

– А її тут і не перепливеш! – крикнув у відповідь Морфід. – Вода затовче об каміння й затягне у вир.

– Як же ми її перейдемо?

– Зараз побачите! – Морфід зняв із плеча сагайдак, витягнув з нього арбалет і моток шнура з металевою розчепіркою на кінці. Він показав доріжанам на гострі сталеві гаки розчепірки. – Це кішка, а це її кігті!

На протилежному березі мріла крізь туман покручена смерека, яка спустилася сюди з лісів і вижила, незважаючи на шаленство водяної стихії. Вклавши прут кішки в жолоб арбалета, Морфід натягнув тятиву, кілька секунд цілився і вистрілив. Шнур біля його ніг зі свистом почав розмотуватись, зникаючи в тумані над рікою. Ось він спинився й затремтів. Заземелець вхопив його, натягнув, а потім поліз до гострого уламка скелі, що стирчав з берега, й закріпив вільний кінець. Тепер шнур висів на людський зріст над водою, тремтячи й пульсуючи, наче живий.

Першою через ріку пішла Шіта. На поясі у неї було невелике залізне кільце, розімкнуте з одного боку, яке вона прищепила до мотуза. Посмикавши шнур, жінка повисла на ньому, а потім, перебираючи шнур долонями, наче муха покотилась по ньому в туман ріки. Незабаром над хвилями вгадувались лише її обриси. Через кілька хвилин шнур затремтів сильніше, ніби хтось навмисне смикав його за стіною водяної пари.

– Вона вже там! – Морфід прислухався. – Тепер ти, Тайбе. На тамтому боці треба бути обережним, щоб нас не застукали зненацька.

Після Тайбе по шнуру заковзали доріжани. Це виявилося нескладно, головне – перебороти свій страх. Шнур тримався міцно: Шіта добре закріпила його на стовбурі смереки, а вузли, зроблені Морфідом, надійно тримали петлю на цьому боці. Чисторос переправився вслід за Гирлявком. Йому дуже крутилася голова, руки нестерпно пекли від тертя, але щойно ноги торкнулися твердої землі, усе відразу минуло. Передостаннім переправлявся Вузьколист. Він уже добрався до середини ріки, як раптом мертво вхопився за шнур і повис на ньому.

– Лізь далі! – щосили закричав Шрамов’ят, але Травник ще сильніше вчепився за шнур.

– Він боїться й не наважиться рухатись далі, – сказав Морфід. – Хто там залишився за ним?

– Шпортько Сонячник, – відповів Чисторос.

За Вузьколистом на мотузі з’явився Шпортько. Від їхньої ваги шнур провис мало не до самої води.

– Що вони роблять, я ж казав лізти по одному! – Морфід схопився за голову.

З берега було видно, що Сонячник просить Травника просуватися далі, але той наче заціпенів.

Вище за течією ріка зіпнулися кількома рядами бурунів. Усі повернули голови в той бік. Щось рухалося руслом, але поки що нічого не було видно під рваною поверхнею води.

Морфід кинувся до шнура й почав перебирати його руками, рухаючись геть від берега.

– Сонячнику, вертайся! – кричав він. – Вертайся!

Вода розступилася й валами побігла до берегів. З білої піни з’явилося щось сіре, блискуче й… незбагненно велике. Усі побачили довгі щелепи, вкриті гострими, наче цвяхи, зубами, маленькі очиці в заглибинах голови. Паща відкрилася й потвора заковтнула шнур. Хлопці зникли між зубами, навіть не встигнувши зрозуміти, що сталося. Почувся дзвінкий виляск, обірваний мотуз пішов під воду разом з кількаметровим тілом тварюки. Знову повалили до берега хвилі, й річка опустіла – ні мотуза, ні тих, хто був на ньому, ні потвори. Шрамов’ят і Шіта кинулися до шнура – за хвилину вони тримали в руках перекушений оривок.

Доріжани заціпеніли, широко розплющивши від жаху очі. Щойно кожен із них переліз через цю річку, не знаючи, що ховають її глибокі води.

Із-за прибережних каменів вийшов Морфід. З його мокрого одягу стікала вода, чорне волосся обліпило чоло і скроні. Він підійшов до інших і обернувся до ріки.

– Що більшими є наші жертви, то сильнішим має бути обов’язок досягнути мети. Інакше наші друзі загинули намарне, – сказав заземелець тихо-тихо. Але кожен зрозумів його, бо умів він говорити так, щоб слухала душа, а не вуха.

33

Цей день почався не так, як інші. Ніколи досі Рибохвостик не прокидалася з відчуттям, що сьогодні станеться щось погане. Батько пішов на будову, вони з матір’ю знову тягнули сіті й перевіряли верші в холодній воді, шукали крабів, які вже давно покинули береги затону. Потім прийшов Зорегляд Моряний і розказав, що бачив, як під водою за сотню метрів від берега плавали якісь величезні риби – щонайменше по кілька метрів кожна, а може й більші. Розказав також, що кудись зникла Рута Травник – дівчина, яку врятували від змія у Верхньому Доріжньому.

Вістун залишився на обід.

Коли поприбирали зі столу, у двері хтось постукав і відразу відчинив їх навстіж. На порозі стояв сусідський хлопчина Козубенька, захеканий, мокрий від поту й страшенно переляканий.

– Там… там… – він не міг вимовити й слова, бо дихання його раз-по-раз зривалося.

– Що там? Сядь, заспокойся і розкажи все до ладу.

– Там вашого тата…

– Що з ним?! – жінки схопилися на ноги.

– Його прив’язали до стовпа!

Зась і Рибохвостик майже бігли до фортеці. Здалеку все виглядало спокійно – доріжани й далі працювали на риштуваннях, возили тачками землю, каміння, пісок, тягали колоди – будівництво продовжувалось. Але що ближче підходили бездоріжанки, то більша тривога охоплювала їх. На будові ніхто ні з ким не розмовляв, кожен виконував свою роботу машинально, без будь-якого виразу на обличчі. Власне, щось ці німі обличчя виказували, тільки воно ховалося за міцно стуленими зубами. Можливо, це був відчай, можливо, ненависть – почуття, яке доріжани ще не навчилися виказувати.

Десь позаду, відставши, шкутильгав Зорегляд. Дорогою до фортеці рухалися дві групи доріжан. Одна із них простувала з Нижнього Доріжнього, а інша – з Подорожнього. Переважно це були жінки, проте з півдня, від Повздорожнього йшло кілька чоловіків, везучи на фірах букові стовбури.

Моряні пройшли у ворота й відразу кинулись до одного зі стовпів, що підтримували риштування. Під стовпом, прив’язаний, стояв Солевій. Над його головою хтось забив у деревину залізне кільце й прив’язав до нього зап’ястя чоловіка. На губах Моряного запеклася кров, під очима окреслились сині плями. Ліворуч від Солевія стояв прив’язаний Хвиль Болітник, а справа – Лез Горолом. В ногах Горолома сиділа його дружина Медовина й заливалася слізьми. Збоку стояв Ро й насуплено на все це дивився.

Рибохвостик кинулась до батька, і сльози, які вона стримувала цілу дорогу, враз бризнули з її очей. Медовина обернулася до неї й попередила:

– Не відв’язуй його. Вони не дадуть.

– Нехай тільки спробує! – засичав на дівчину Ро. – Я її в чому народилась припну коло нього!

Мала Моряна витягнула з-за пояса ніж і різко перерізала батькові пута. Солевій важко опустився на землю. Ро підскочив до бездоріжанки, схопив її за плече й пожбурив на купу каміння.

– Зараз я покажу, що справжні солдати роблять з такими хвойдами, як цей малий риб’ячий виродок! – його обличчя перекосилося від люті, видно, він добре запам’ятав удар коліном у пах.

– Не чіпай її! – заверещала Зась і кинулась на Ро. Він ударив її кулаком по голові так, що бідна жінка відразу впала на землю, мов підкошена. Зі стіни за ними мовчки спостерігав Репинга. Тепер він уже не забороняв своєму товаришеві бити цих нікчемних доріжан. Мабуть, йому давно набридло панькатись з ними, хоч це й був наказ Морфіда.

Рибохвостик підвела голову. У голові крутилося, пекло чоло, яким вона вдарилась об камінь, в очі текло щось липке, гаряче й мокре. І тут сильні руки перевернули її обличчям догори. Ро навалився на неї, кілька разів ударив в обличчя, а потім схопив комірець її блузки. Рибохвостик навідмаш ударила заземельця кулаком по підборіддю, але той лиш усміхнувся. Він зібрався рвонути одяг дівчини, як ураз злетів з неї й покотився по землі разом із Солевієм. Моряний накинувся на нього з розгону, скинувши виродка зі своєї дочки. Вони звелись на ноги одночасно.

Навколо всі доріжани кинули роботу. Дехто почав злазити з риштувань.

– Усім стояти! – заревів Репинга, піднімаючи над головою свою бойову сокиру й хапаючи іншою рукою алебарду. – Хто ворухнеться, тому я випущу бунтарський дух з дурної голови!

Ро підстрибнув і вдарив Солевія ногою в груди. Доріжанин відлетів на кілька метрів і судомно почав втягувати повітря. Заземелець знову підійшов до Рибохвостика, яка досі лежала, тримаючись за поранену голову.

Навколо панувала мертва тиша. Усі стояли мовчки, натягнуті, наче струни. Зі сторожки з луком у руці виглядав Чанко.

– Їх тільки троє! А вас тридцять, триста! – закричала Зась, зводячись на ноги. – Невже ви дивитиметесь, як цей мерзенний виродок буде знущатись над моєю дочкою?! Ро, – вона пішла на заземельця, – перш ніж ти торкнешся до неї, тобі доведеться вбити мене!

– Не чіпай її, інакше ніхто більше тут не буде працювати! – вийшов наперед Боривітер Моховатько. За ним став його брат, Студенний.

– Всіх нас не переб’єте! – вигукнув Стан Горпа з Малого Доріжнього, виходячи й собі вперед.

Тримаючись за груди, підвівся Солевій.

Ро обвів мутним поглядом натовп. Складалося враження, що він дивився на стадо овець, а не на подібних до себе створінь. Від зневаги його очі перетворилися на дві щілини. Заземелець зареготав і нагнувся до дівчини.

Зась підняла із землі дошку, але її випередив Боривітер, який підстрибнув до Ро й ухопив його ззаду за руки, намагаючись відтягти від Рибохвостика. Ро розігнувся й ударом ліктя повалив хлопця на землю. З іншого боку до нього кинувся Студенний з лопатою в руках, але до заземельця не добіг, а впав обличчям у порох. З його спини виткнулося вістря стріли. За мить Чанко знову тримав лук натягнутим, чекаючи, хто стане наступною жертвою.

І тут на заземельців зі всіх сторін з лопатами, довбнями, ломами, сокирами побігли доріжани, не знаючи, що робитимуть наступної миті, але їм хотілося зупинити наругу, яку почали чужинці. А зупинити насильство зараз можна було тільки насильством. Кілька стріл прошило натовп, але це лише додало сили мешканцям долини. Тепер перед ними постала справжня, неприхована небезпека.

Різка тінь накрила голову Чанко. Він устиг лише подивитися вгору, як відро з будівельним розчином налетіло на нього, осліпивши косоокого воїна. З-під відра тепер стирчали тільки попацькані косички. Хтось відразу вирвав з його руки лук і розламав до коліна. З риштувань у пісок впало кілька чоловіків – там боровся з бунтівниками Репинга, розмахуючи наліво й направо держаком алебарди. Ро, якого оточили з усіх боків, вихопив з піхов меч і окреслив його сяючим лезом коло:

– І кого мені вбити першим? Кому його шкіра набридла цілою?

Доріжани зупинились, стискаючи в руках будівельні знаряддя. Заземелець зробив крок убік і замахнувся мечем. Чоловіки спритно відстрибнули від смертоносного леза, але ніхто не кинувся навтьоки. Це збентежило воїна. Він раптом зрозумів, що ці овечки не такі вже й боягузливі, як здавалося. У повітрі просвистів камінь і вдарив чужоземця в потилицю. Той різко обернувся, і наступний камінь розбив йому ніс. Ззаду, наче кішка, на Ро стрибнув Лез, обхопивши велетня руками й притиснувши його лікті до боків. Цим відразу ж скористалися інші й за хвилину Ро вже борсався під купою тіл на землі. Його били кулаками, ногами, він кілька разів скидав із себе живе покривало з доріжан, але ті знову накидалися на нього. Меч зник десь під ногами нападників.