Текст книги "Долина Єдиної Дороги"
Автор книги: Тарас Микітчак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 21 страниц)
– Ну як, назбирали грибів? – спробував усміхнутися Моряний, зазираючи в кошик дочки.
– У мене більше! – Рудолапка показав свій кошик, переповнений шапкастими велетами.
– Ого! – щиро здивувався Солевій. – Молодець! Умієш їх знаходити.
– Зате я принесла тобі вовка! – Рибохвостик клацнула зубами й загарчала страшно-страшно, на її думку.
– Ти взяла дитинча? – обурився батько, але, побачивши вемера, заспокоївся. – Ну-ну, показуй.
Рибохвостик виклала вемера на траву перед лавкою й поворушила його ногою. Зачувши про вовка, до них підійшло кілька дітлахів. Тепер усі уважно слідкували за живим камінцем, очікуючи вовчої прояви. Вемер випустив велику хмарку, яка відразу ж заблимала червоними барвами й ураз набрала обрисів доріжанина. Через мить поряд із Рибохвостиком стояла ще одна Рибохвостик, схожа на неї, як дві краплі води, але перелякана і з кошиком у руках. Дивлячись на здивоване обличчя дочки й на її двійника, Солевій зайшовся голосним сміхом.
– Ото вовк, я такого страшного в житті ще не бачив!
Малі лісовії теж почали сміятися, хапаючись за животики, і простір навколо дому Рудого Лиса ніби наповнився веселим щебетом пташок. Моряна ображено зиркнула на батька, на Рудолапку, який від сміху вже не міг стояти, на інших дітей, а потім перевела погляд на своє зображення. Великі, вилуплені від страху очі, розкритий рот, нашорошені вуха… І дівчина сама почала усміхатися. Отакого вовка принесла! Буває ж таке!
61
Густобрів повертався зі зборів Доріжнього. Його наполягання жити із заземельцями мирно були марними. Доріжани чомусь вибирали війну, а не мир під захистом котських й каракотських мечів. Та й на цих зборах у ньому самому заговорило щось таке неправильне й непотрібне війтові долини. Йому враз здалося, що його дружба з чужинцями й намагання заспокоїти свій народ – лише намагання вислужитись перед цими зайдами. А може, саме так і є? Ні! Звісно, що ні! Він, як війт, як найголовніший і наймудріший житель долини, просто зобов’язаний переконати своїх земляків піти на компроміс із воїнами, бо інакше весь доріжанський народ може загинути через свої свободолюбні пориви. Та краще б усього цього не було – ні війни, ні заземельців, ні іншого світу навколо долини Єдиної Дороги.
Травник зайшов у свій будинок і почав підніматися сходами нагору. Доріжнє, як єдине справжнє містечко, може похвалитися двоповерховими житловими будинками. Відразу видно, що тут центр їхнього краю!
Дома на Травника повинен чекати Осмоліус – молодий, але вже досвідчений воїн, якого Репинга час від часу присилав, щоб Густобрів розповідав про настрої його народу, про те, чому є невдоволені й хто саме. Внучки Чорнобривки, яка приходила прибирати й варити їсти, не повинно бути вдома. Старий відіслав її до матері, на сусідню вулицю. Незважаючи на свою зовнішню приязнь до котів, він усе-таки не хотів залишати внучку-красуню з будь-ким із заземельців хоча б на мить. У цьому їм справді не можна довіряти. Тут Ліводверник і Тинявка мають рацію. Заземельці не славляться високою мораллю у стосунках із жінками.
Ось і двері у вітальню на другому поверсі. Хоч Густобрів не вважав себе немічним старцем, підйом по сходах давався йому дедалі важче. Ось і тепер дихання пришвидшилось, наче він видряпався на якусь скелю. Але нічого, це минеться.
Двері прочинені. Дивно. Хоч старий і не зачиняв їх, щоб Осмоліус міг зайти до вітальні й почекати на нього, але міцно причинив, щоб протяг чи кішка не вистудили хату.
Війт Доріжнього легко відкрив двері навстіж. Дивний шурхіт із ліжка біля вікна насторожив його.
Густобрів обернувся до вікна… Те, що він побачив, чорною раною запеклося в його старечій пам’яті. Голову затопила дика лють. На ліжку лежала Чорнобривка, а Осмоліус зривав із неї залишки одягу, затуливши дівчині рота долонею. Розкидана по кімнаті постіль, синці й криваві подряпини на руках Чорнобривки, її глухе ридання говорили самі за себе. А пожадливість, з якою Осмоліус з’їдав очима молоде тіло, його рухи… Собака!
Тихо ступаючи, Густобрів взяв зі столу кухонного ножа, якого забув тут зранку, й підійшов до ліжка. Молодий воїн був у самій лише сорочці, брудній від поту й пилюки, його лати валялися на долівці. Перед старим пульсувала беззахисна спина Осмоліуса, якого нестримна хіть позбавила пильності.
– Маю надію, що серце у тебе там, де і в мене, – прошепотів старий, піднімаючи ножа.
Осмоліус на мить завмер, почувши слова війта, і підвів голову. Густобрів однією рукою схопив за чорне кучеряве волосся, смикнувши голову вбік, а іншою вдарив ножем у груди. Так само, як колись убивав свиней чи овець, – одним точним ударом. Заземелець затих відразу, заливши постіль і Чорнобривку гарячою кров’ю. Старий стягнув його тіло на долівку, накинув на внучку покривало й сів біля неї.
– Ця собака не встигла…
– Не встигла, – схлипнула Чорнобривка, тулячись до діда. З її очей ринули гіркі сльози й худенькі плечі затрусилися від ридань. Дід погладив її по спині й стиха промовив:
– Війна то війна, – і відкинув закривавленого ножа на тіло Осмоліуса. – Тільки бити потрібно відразу, щойно армія ввійде в долину, втомлена й ослаблена.
62
Усе навколо легко погойдувалось на дрібних хвильках. Рута не бачила нічого, крім очеретяних стін і стелі, крізь які навіть сонце не просвічувалось – настільки щільно вони були сплетені. Плетиво вражало своєю довершеністю. Здавалось, що це майстерно виткана тканина чи очеретяна вишивка. Крім дивовижно тонкої текстури, стіни були вкриті мереживом узорів. У них можна було впізнати пейзажі боліт, небачених досі тварин, істот, схожих на доріжан, хатки, що пливуть по воді, зоряне небо, морський берег, дрімучі ліси. Усі ці картини зливалися воєдино, перетікали одна в одну, доповнювали й контрастували між собою. Їх можна було розглядати вічно. Стіл, крісла, шафи, ліжко, на якому лежала Рута, – усе було зроблене з очерету, рогозу, ситнику, осоки, з лози чи ще якихось схожих рослин. У вічі впадала товста шерстяна ковдра, металевий і глиняний посуд, бо ці речі були зроблені з іншого матеріалу. Загалом усе настільки відрізнялося від звичних доріжанських осель, але, водночас, було таким затишним і комфортним, що дівчина відчувала себе майже як удома. І легке погойдування всього будиночка навівало сонний і спокійний настрій. Це особливо гостро відчувалося після виснажливої дороги й було саме тим, про що мріяла під час своєї подорожі молода Травничка, – дім, інше місце, де ніхто нічого про неї не знає.
Та згодом Рутою оволоділа цікавість. Хто тут живе, хто врятував її від гидкої жаби-ящірки? Як живуть ці істоти? Що вони робитимуть з урятованою? Згадалась історія Осії Травник, яка пішла Єдиною Дорогою на північ, а коли повернулася, то розповідала про безкраї болота, про водяних страховиськ та інші моторошні речі. Проте вона нічого не говорила, що ці болота хтось населяє.
Та хай і населяє… Ось вона лежить у м’якій постелі, ніхто її не охороняє, вона не зв’язана, а рани від зубів хижака дбайливо змащені якоюсь коричневою маззю – хіба не свідчить це про те, що лиха їй не збираються заподіяти, а навіть навпаки – невідомі істоти прагнуть допомогти.
Тут ніздрі вловили запаморочливий аромат рибної юшки. Дівчина сіла в ліжку, відчуваючи, крім голоду й болю в плечі, що прекрасно виспалася й аніскілечки не втомлена. Біля узголів’я ліжка на плетеному табуреті стояла велика тарілка, в якій парувала ще гаряча страва. Біля тарілки лежала ложка, великий окраєць хліба й горня з якимось компотом. Що ж, раз дають – їж, і Рута, облизавши порепані вуста, взялася до справи. Хтось дбайливо перетер риб’яче м’ясо й невідомі овочі на кашку, мабуть, вважаючи на те, щоб шлунок незнайомки зміг перетравити першу їжу після тривалого голодування. Але це зайве, бо верхньодоріжанка відчувала, що може зараз з’їсти будь-що й усе піде лише на користь.
Двері вона помітила лише тоді, коли ті почали відчинятися. Товсті прути, переплетені тонкими шнурами, від’єдналися від стіни, й у щілину між дверима й вербовим одвірком полилося світло сонячного дня. Хтось стояв назовні, не наважуючись увійти.
Серце Рути завмерло. Хто б тут не жив, хто б її не врятував, усе одно було страшно побачити його, адже це могли бути й якісь гидкі болотні потвори, схожі на доріжан або зовсім відмінні від них. Чомусь нові тварини не видавалися б такими жахливими для Травнички, ніж якась видозміна їхньої раси. Старші часто говорили, що нове завжди лякає, а найважчим є довге очікування невідомого. Істота надворі ніби розтягувала це очікування. Враз двері розчинилися і в хатинку вступив… Дівчина здивовано сіла на ліжку. Її здивував саме нормальний вигляд чоловіка, який стояв перед дверима. Він був дуже схожий на доріжан, тобто, як говорив Морфід, він був людиною… Хоча… Рута перевела погляд із симпатичного обличчя й стрункого тіла на ноги, потім глянула на свої босі ступні, що стирчали з-під ковдри. Ноги у цього чоловіка були зовсім іншими: від круглої ступні, що по боках і ззаду литки розходилась товстою складкою, відходило в різні боки п’ять довгих приплюснутих зверху пальців, а між ними натягнуті перетинки.
– Вас дивують мої ноги? – він смішно розтягував деякі слова.
– Більше мене дивує те, що ви схожі на мене, і те, що я розумію вашу мову, – про всяк випадок Рута сховала свої ноги під ковдру. Нема чого виділятися.
– Наші ноги такі, бо ми ходимо по болоті, – з кожним словом звук “о” дедалі розтягувався, стаючи напрочуд співучим. – Мене звати Вислем. Мокрий Висль Оуі – якщо повністю. Ми народ боліт, плітники. А хто ти і звідки?
Він підійшов до ліжка, присунув до нього крісло-гойдалку з лози і сів. Пальці його ніг зсунулися докупи, а перетинки між ними склалися, наче віяло.
– Я Рута Травник з Долини Єдиної Дороги, яка лежить під горами. Мій народ називає себе доріжанами. І ми ніколи не чули, що на півночі є такі створіння, як ви.
– Ми не створіння, ми плітники, – уточнив Мокрий Висль Оуі. – Розкажи, а важко ходити по землі такими маленькими ногами? Земля ж тверда! І довга ходьба по ній, напевно, дуже втомлює.
– Ні. Ми легко ходимо по землі. І заземельці, і лісовії, і, напевно, всі інші, хто живе на цій землі.
– А крім вас, на нашій землі живуть інші створіння? – здивувався Мокрий Висль Оуі.
– Ми живемо на своїй, а інші – на своїй, – уточнила Рута. Вона раділа, що потрапила в гості до такої милої істоти, як цей плітник. Судячи з розмови, зі спокійного й доброго виразу його обличчя, він – хороша людина. Принаймні, у доріжанському розумінні.
– Ну-у-у-у… – Висль замислився над фразою Рути. – Може, й так, – врешті погодився він. – А чому ти прийшла зі своєї землі на нашу?
Травничка похнюпилась і відвернулася. І тут недавнє минуле дає про себе знати. Справжню причину своєї втечі з долини вона вирішила не відкривати, проте в загальних рисах можна розповісти те, що діється в її рідному краї.
– До нас іде південний ворог. Великий і могутній. Це незчисленні орди, які поневолюють на своєму шляху вільні народи. Перед ордою в нашу долину прийшли якісь дивні заземельці, які називають себе котами й каракотами. Вони облудою заслали очі й розум моїх земляків, змусили спочатку служити їм, а тепер пригрозили силою. Ці зайди стверджують, що вони допоможуть нам врятуватися від південного ворога, але для цього ми повинні виконувати всі їхні забаганки, що вже перетворює нас на поневолених.
– Як так? – очі Висля заокруглились.
– Коти кажуть, що це називається війною, і в неї саме такі правила.
– У нас теж є війна. У наших болотах живуть підводні потвори – керіанги. Хоч у них є дві руки, дві ноги і голова – як у нас, – та насправді це родичі жаб. Шкіра у них мокра й холодна. Кров також холодна. Вони можуть довго сидіти під водою й так само довго перебувати на повітрі. Вони часто збираються в зграї й нападають на наші будинки. Тому ми завжди мандруємо болотами по десять-двадцять сімей, щоб у будь-який момент зібрати наших воїнів. Керіанги крадуть і пожирають наших дітей і жінок, їдять наших і своїх убитих. І з ними важко битися, бо вони вдвічі більші за плітників і мають страшну силу. Проте хоробрість мого народу тримає нас на плаву – так само, як плоти тримають наші будиночки! Не раз десятки плітників відбивали атаки шести-восьми керіангів!
– А ми не вміємо битися. Навіть ця сотня воїнів, що прийшли в нашу долину, може перемогти цілий наш народ.
– Просто ви не вірите у свої сили.
– А якби ви прийшли і допомогли нам? А потім ми допомогли б вам? Якщо ми самі не можемо здолати своїх ворогів, то, може, варто об’єднатися? – ідея, що виникла несподівано для самої Рути, відразу ж запалила у ній новий вогонь надії. Тепер вона знала, за яких обставин могла б повернутися в долину, – лише привівши воїнів-плітників і прогнавши заземельців. Звісно, ще залишиться великий південний ворог, але якщо заземельці так часто брешуть про такі серйозні речі, як кохання, вірність, воля, довіра, то й про орди варварів теж могли набрехати.
Але Висль відразу остудив її.
– Ми не можемо кинутись вам на допомогу, лише почувши твої слова. Навіть якщо вашій долині справді загрожує небезпека, то плітники не погодяться йти битися за вас. Навіщо? Нам потрібні воїни тут, щоб боротися з керіангами!
– Але якщо коти, каракоти, південний ворог здолають нас, то наступними будете ви!
– На наших болотах ми переможемо будь-кого з маленькими ногами. Тут вони не зможуть нам зашкодити. Єдине наше лихо – зграї водяних потвор.
Рута безсило опустилася на ліжко. І тут те саме: байдужість, сліпота. Вони не знають, що всі інші думали так само, але завжди помилялися.
Хоч вона залишила свій край далеко позаду, але й тут безсилля наздогнало її.
63
Болітник дожував крильце якоїсь невідомої йому пташки, смачно облизнувся, усміхнувся тій компанії доріжан, яка прибула вночі, й поспішив у кімнатку до Прутика. Там він застав Праву.
– Ти маєш неабияку силу ще й у лікуванні! – вигукнув він, побачивши діву. – Наші хлопці майже здорові, навіть Заселько ходить, сміється і щойно з’їв дві порції м’яса з овочами!
– А от повертати душі з дороги мертвих я не вмію, – скрушно зітхнула Права, кладучи нерухомому Прутикові новий компрес на гаряче чоло.
Болітник сів біля земляка й накрив його долоню своєю.
– Він гарячий, значить його тіло бореться зі смертю.
– Прутик горить у своїй смерті, а не бореться з нею.
– Буде дуже несправедливо, якщо він справді помре.
– Тому я й намагаюся його врятувати. Я залишу його в себе. Тут він має шанс.
– Ти відсилаєш нас? – із сумом у голосі запитав Чисторос.
– Післязавтра зранку південна орда вступить у вашу долину. Я відчуваю, що всі доріжани виступлять проти неї й стануть до бою. Невже ви хочете пересидіти тут?
– Ні! Звісно, що ні. Хоча хотілося б, щоб усе це перейшло через нашу долину й назавжди зникло десь удалині. У нас немає жодного шансу здолати чужоземців.
– Хід історії повернути важче, ніж природні стихії. Така ваша доля. Але цим ви завдасте хоча б якоїсь шкоди орді. Принаймні, вони побачать, що ви їх не боїтеся й не хочете бути їхніми рабами.
Права змішала у крижаній мисці кашу з товченого листя, пташиного посліду й свіжого снігу і заходилась перетирати все це на однорідну масу. Місиво враз забулькало, зашипіло й запарувало морозними віхтями.
– Ти хотів ще дещо запитати мене. Про двох дівчат, – сказала господиня, не обертаючись до Болітника. – Авжеж?
– Звідки ти знаєш, про що я думаю? – здивувався той.
– Не треба бути Правою, щоб прочитати ці думки на твоєму обличчі.
– Я нічого не хочу знати, просто сподіваюся їх побачити. І ці зустрічі з Рутою і Рибохвостиком мають підказати моєму серцю, який вибір зробити.
– Вибір ти зробив, просто боїшся зізнатися в цьому.
– Краще поговоримо про те, щоб під час битви ти послала нам гарну погоду. Я хочу востаннє бачити свій народ при сонячному світлі.
– Єдине, що я можу зробити, – це виконати твоє прохання.
– Якби ми мали хоч якихось союзників у цій боротьбі. Лише гірські змії чого варті!
– Змії стали вільними. Проте вони обов’язково виберуть собі повелительку. Така у них природа. Владу над ними мають тільки прекрасні незаймані жінки або ті, в кого є амулет зміїної влади. Ти бачив, як змії валять гори?
– Бачив, як вони завалили Верхнє Доріжнє, а потім почали жерти трупи.
– А потім сиділи на схилах пагорбів і милувались обвалом. Так само вони можуть завмирати, коли бачать ураган, шторм, повінь, схід і захід сонця чи пожежу. Крім цього, їх вражають метелики, коштовні камені й прекрасні жінки. Така у них двояка натура. Насправді ці жорстокі мисливці й руйнівники не можуть жити без прекрасного, адже й лють стихії, витвори природи й Небесного Творця мають свою неперевершену красу. Тому незабаром змії оберуть собі нову Королеву. Тільки тепер вони керуватимуться власною волею, а не силою магічного амулета, який я знищила. Дай Боже, щоб їхня нова повелителька не була вашим ворогом.
Діва товстим шаром наклала приготовану мазь на груди Прутика. Він кілька разів сильно здригнувся, але так і не прийшов до тями.
– Вари вже приторочили до онди двадцять одне сідло. Моя подруга довезе вас до долини за кілька годин. Для неї цей шлях – легка прогулянка. От у долині будьте обережними. Котам і каракотам краще не знати, що ви повернулися. Якщо вони знайдуть когось із вас, то просто вб’ють. Тепер ходімо, я попрощаюся з усіма.
У залі з каміном справді лежала осідлана онда Еніані. Доріжани з острахом зиркали на неї й на сідла на її лускатій спині. Вари готували їм нові наплічники з їжею, зброєю і ліками з гірських хребтів.
Права Блакитного Снігу й Синього Льоду підходила до кожного доріжанина, обіймала і цілувала його в чоло. Лише Чисторос отримав поцілунок у щоку. Доріжанам здалося, що ці обійми й поцілунки вселили в їхні душі якийсь невідомий досі спокій. Спокій, впевненість і ясність. Можливо, це було благословення Небесного Отця, яке він передав через свою Праву?
– Наостанок я хочу сказати, що немає на світі чистого добра і чистого зла, як немає нічого зовсім білого чи зовсім чорного. У кожній людині є щось добре, і щось потворне, вони постійно протистоять. Запам’ятайте, головна боротьба точиться не між арміями, а всередині кожного з нас. Прощавайте, я молитимусь за вас! – Права помахала всім рукою. Онда напружилась, заграла м’язами й поповзла геть із зали.
Через півгодини змія ковзала схилами гори, везучи на собі доріжанських вершників, які, наче ґудзики до сорочки, прикипіли до її спини.
64
Густобрів Травник і Ліводверник Вересковий сиділи на поваленій сторічній липі й тихо перемовлялися. Скрізь навколо літав пух ковили й золотився в сонячному промінні. Здавалося, два війти сидять в ореолі із сонячних зайчиків і ведуть свою поважну бесіду, тягнучи слова із золотого мережива навколо.
Репинга зупинився за кілька метрів від них. Старі доріжани так захопилися розмовою, що не помітили каракота. Мабуть, обговорюють, яка трава краще лікує старечі немочі, подумав Репинга й усміхнувся в свої навощені вуса. Хороша у них старість. Тече собі, тиха, спокійна й поважна, поміж життя інших доріжан, вірніше, текла б, якби в їхній край не прийшла війна. Може, це все колись закінчиться? Ці битви, ці смерті, ці бездумні вбивства? Може воїну не обов’язково вмирати на полі бою, а він теж має шанс доживати свої дні ось у такій долині, поміж пуху ковили й сонячних зайчиків? Ні, воїну такого не бачити. Ніхто навіть на старості літ не зможе змити зі своїх рук ті ріки крові, які пролив він, Репинга, вірний слуга війни і свого народу.
Заземелець зупинився в тіні дикої сливи. Чому останнім часом з’являється стільки думок про різні непотрібні солдату речі? Невже старість приходить? Дурниці це все!
Репинга підійшов до війтів і сів на розлогу суху гілляку навпроти них.
– Післязавтра в долину прийдуть наші загони. Усі прибулі будуть втомлені, ми повинні гідно зустріти їх, – сказав він старцям. Ті чомусь не здивувалися його звістці про армію. Може, вже змирилися з тим, що у своїй долині вони більше не господарі? Ну, тоді це навіть краще для них. Тільки-от поважати їх за це не можна. Боягузливі земляні кролики. Справжні чоловіки взяли б до рук зброю, як це завжди робили каракоти в своїх пустельних землях, а ці – сидять і ляси точать. І радять своїй запальній молоді поклонятися чужинцям. Ні, така поведінка доріжан не вартує поваги, хоч і на руку котам і каракотам. – Так ось, ми вирішили показати нашому командуванню, що жителі долини й ті воїни, які вже є тут, даремно часу не гаяли. Завтра організуємо загони з доріжанських чоловіків, розберемо зброю й будемо муштрувати нових наших солдат. Післязавтра всі доріжани у повних обладунках пройдуть парадом перед прибулим військом, а потім у фортеці відбудеться частування для наших… Ви, як війти, повинні вже сьогодні організувати у кожній доріжанській хаті вариво й печиво. Нехай ваші жінки покажуть своє вміння куховарити. І нехай усі будуть готові привезти страви й напої післязавтра у фортецю. Долина повинна нагодувати сорок тисяч наших воїнів.
– Добре. Організуємо, – Травник хитнув головою і його сиві пасма звісились йому на очі. Так він і залишився сидіти на стовбурі, згорблений, розпатланий, наче байдужий до всього. Вересковий же усміхався своєю постійною рідкозубою усмішкою, мружачись на сонці.
– Скільки дорослих чоловіків ви зможете виставити від долини на парад? – запитав Репинга, з-під лоба глянувши на обох.
– Тисячу двісті, – відповів Ліводверник так, ніби все життя тільки й те робив, що рахував доросле населення долини.
– Щоб завтра зранку біля фортеці були всі доріжани чоловічої статі від чотирнадцяти до сімдесяти років!
– Тоді тисячу чотириста п’ятдесят, – уточнив Густобрів і теж усміхнувся.
– Нехай ковалі принесуть зроблену ними зброю. Щоб були всі! – гаркнув Репинга й підвівся.
– Будуть, – в один голос запевнили його старці.
“Дивні якісь ці діди!”, думав каракот, простуючи степом геть від поваленої липи.
65
Десь далеко під горами грілася в теплих променях її долина. Але в душах долинян не було тепла – його забрали чужинці, подарувавши натомість ненависть до самих себе.
Рута сперлася на перила, що оточували пліт, на якому стояв будиночок Мокрого Висля Оуі. Цей кумедний чоловік жив окремо від батьків, бо таким був звичай плітників – коли чоловікові виповнюється двадцять років, він повинен збудувати пліт, щоб при одруженні привести дружину у власний будиночок. Проте родини трималися дружніми флотиліями і зв’язки між родичами були надзвичайно тісними. Риболовля, заготівля очерету, плетіння, будівництво – усе робили разом.
Плітники роду Оуі відхилили прохання Рути допомогти доріжанам у боротьбі проти заземельців. Для них це було надто ризиковано, і Травничка розуміла їх. Навряд чи доріжани пішли б за спокійних часів у болота, щоб битися за невідомий їм народ.
На сусідньому плоті закричала жінка, звідусіль почулися сплески й глухі рики. За мить усе плавуче селище було на ногах – керіанги.
Рута вперше побачила цих істот. Самим своїм виглядом вони наганяли жах і огиду: здавалося, що це люди, які перетворилися на жаб. Широка морда з очима на маківці й пащею на півголови висунулася з води просто навпроти доріжанки. Дві міцні руки, вкриті пухирчастою шкірою, вхопилися за перила зліва і справа від дівчини й за мить на пліт підтягнувся керіанг.
– Чому ти стоїш? – Мокрий Висль немов виткався з повітря позаду Рути. Однією рукою він відштовхнув її до стіни хатки, а іншою направив списа у відкриту пащу водяної потвори. Вістря списа виткнулося з потилиці людиножаба, й тварина шумно зірвалася у воду. Хвилі відразу ж вкрилися розпливчастими бордовими віхтями. Кінець списа кілька разів просік повітря над водою й нарешті повністю занурився.
Травничка роззирнулася по боках і обімліла. І праворуч, і ліворуч на перилах уже сиділо по кілька потвор. З води на пліт лізло ще з десяток керіангів. На інших плотах відбувалося те саме.
– Небесний Боже! – вигукнув Оуі, тягнучи Руту в будиночок. – Їх ще ніколи не було стільки!
Перед тим, як двері зачинилися, Рута встигла побачити, що очерети по берегах озерця рясно вкриті блискучими тушами. Їх було надто багато, щоб на щось сподіватися.
Щойно Висль вставив у пази засув, як двері здригнулися від сильного удару. Дверні прути в кількох місцях надтріснули. Плітник відкрив шафу й вихопив з неї два мечі: один важкий, із довгим лезом, інший короткий, розширений на вістрі. Менший він подав дівчині:
– У нас проти ворогів виступають усі, хто може тримати зброю. Головне не бійся вдарити перший раз.
– Але їх стільки!
– Якщо ми протримаємося хоча б годину, нам на допомогу можуть встигнути сусідні селища.
Від дверей відлетів невеликий шматок. В утворену діру вповзло три жирні пальці, намацуючи засув. Одним точним рухом Висль відсік їх разом із частиною долоні. Рута лише відвела погляд убік, щоб не бачити цього.
Декілька керіангів били по стінах, двоє намагалися проламати дах, але плітницьке плетиво поки що витримувало натиск водяників. Мабуть, майстерність плетіння зростала з кожним поколінням і не раз рятувала цей народ від інших жителів боліт.
Плітник узяв у вільну руку спис. Керіанги били в стіни і стелю з певними проміжками, наче коваль молотом. Стіни трималися добре, а от очеретяний дах, наплетений на каркас із лози, вже почав прогинатися від ваги й ударів керіангів.
– Ставай біля дверей і не давай їм розібрати їх, – скомандував Оуі й раптом пронизав списом стелю. Коли він опустив спис донизу, на його вістрі тремтіли краплі крові. Стеля враз прогнулася під важким тягарем. Наступної миті всі околиці пронизав трубний рев, щось покотилося по даху й гепнуло на хідники плоту. Почувся сплеск води.
Далі сталося щось таке, чого Рута ніяк не могла собі уявити. Щось, що вселило в її душу дикий страх, який не порівняти з появою керіангів.
Троє болотних почвар проламали двері й майже одночасно почали протискатися всередину. Раптом шум бою, реви нападників і крики оборонців перекрили удари чогось величезного об воду. Наступної миті керіанги біля дверей зникли. Якась невидима сила наче вирвала їх із дверного просвіту. За мить бій закінчився. Припинилися удари в стіни, з даху зникло друге чудовисько. Тепер було чути лише сильні сплески. Здавалося, надворі почався шторм, про який часто розповідали жителі Бездоріжнього.
Крізь порожню дверну раму Рута й Оуі побачили стіну з товстої й масивної луски. Весь пліт разом із будиночком нахилився у цей бік. Щось неймовірно велике сперлося на пліт, який почав занурюватись від його ваги. І це щось ураз завмерло за два метри від дівчини. Величезна луската голова закінчувалась кістяним, покрученим, наче свердло, рилом, з глибоких ніздрів виривалися хмарки зеленої пари, а з-під наростів на лобі дивилися золотисто-зелені очі. Вони були завбільшки з колеса фіри й весь світ ураз замиготів колісними спицями у цій прозорій глибині зіниць. Ноги Травнички підігнулися, й вона, не випускаючи меча, почала падати у двері. Висль, що завмер від суміші переляку, здивування й захоплення, не встиг її підтримати. Змій трохи просунув морду вперед, і доріжанка впала на його широкий ніс, обхопивши руками потворну морду.
Прийшовши до тями, вона побачила навколо вже знайомі стіни з полірованої луски. Кільця гірських зміїв окутували її, наче велетенська шаль, підстилались під неї, а над цим плетивом нависало три зміячі морди.
Рута заплющила очі, подих завмер у її грудях – вони повернулися по неї! Від страху вона була впевнена, що ці велети принесли її смерть. Але навіть крізь заплющені повіки під зміячими поглядами у свідомість проникало інше відчуття: боятися не треба! Так, змії прийшли по неї, але не як вороги. Це читалось у їхніх великих коштовних очах, і звучало в свідомості чіткіше за сказані слова – вони прийшли до неї, тому що… тому що належать їй. Прийшли підкоритись. Інакше бути не може.
Рута знову розплющила очі й відразу зустрілася поглядом зі змієм. Так, ця потвора дивилася на неї із захопленням і вірністю, наче добрий сторожовий собака.
Вона – повелителька гірських зміїв!
І раптом усе блискавично стало на свої місця. Адже тоді, у Верхньому Доріжньому, вони також дивилися на неї зі щирим захопленням. Тому й не заподіяли їй жодної шкоди. А Чисторос просто викрав її у них!
66
Сірі стіни. Хоча це й дім Божої Прави, що стоїть на вершині гори посеред озера киплячої лави, ці стіни все-таки сірі. Чимало сірого в цьому палаці. Білі вари, осяйне світло багатьох істин, дарованих Небесним Отцем, чомусь не розсіюють цю сірість. Бракує багатьох простих речей поміж цих висот!
Права Блакитного Снігу й Синього Льоду зупинилася посеред зали над кристалом, вершину якого увінчував небесно-прозорий камінь. Він давно не жив своїм магічним змістом, не виконував ролі, яку передбачила для нього суміш божественної, магічної й природної сил. Він давно мовчав, бо його володарка боялася слухати слова, які він доносив від каменів інших Прав. Інколи навіть досконалі істоти бояться порушити свою самотність, бо звикаються з нею, ненавидячи її водночас. Але часи змінилися й вимагають дій, які раніше стояли за межею твоєї самотності.
Відколи почалася чергова війна Півдня й Півночі, Права Блакитного Снігу жодного разу не порушувала спокій каменю Розмов. Насамперед тому, що інші Прави також мовчали. Вона боялася почати розмову першою, ніби відмежовуючись від того настрою, від тої правди (святої, вічної і єдиної правди), яку могли відкрити ці розмови. Страшно було дізнатися, що в інших ті ж проблеми, що і в неї. Смертні воюють, зміщують природні сили, чинять несправедливість в ім’я своїх брехливих надій і дивляться на небо з впевненістю, що воно благословляє їх. Вони божеволіють від влади, крові, багатства, від прагнення всесилля, якого ніколи не зможуть ні досягти, ні, досягнувши, оволодіти ним, ні збагнути, навіть коли б оволоділи. Безглуздя. Як це могло вклинитися в непохитні закони природи? Права знала як! Війна, хаос, безглуздя були частинами світового закону. Без них не було б порядку, миру, спокою й відповідності. Просто не може існувати лише білий колір без чорного – як світло без тіні, здоров’я без хвороби. Але це один рівень осмислення, один рівень законів, закономірностей, правил, істин, один рівень буття, хоча майже найвищий. А на другому смертні вбивають один одного, руйнують суспільства, руйнують сім’ї, долі, мрії, плани. Руйнується порядок існування багатьох маленьких істот, смертних, але одухотворених. І цей другий рівень пронизує людську подобу Прави, знецінює моментами її силу, знання, роздвоює її природу, бо позбавляє щастя, яке не може існувати лише першим рівнем.
Вона торкнулася каменю, викликаючи до служіння, й він ожив білим мерехтінням, яке вкрило сірі стіни пістрявою павутиною відблисків. Хто? Хто буде викликаний до розмови? Права Морської Піни! Вона легка, як білі вершини хвиль, і невпинна, вона найближче до поля майбутнього бою, вона повинна сказати свою думку.