Текст книги "Долина Єдиної Дороги"

Автор книги: Тарас Микітчак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 21 страниц)

Позаду Прави мовчки переминалися з ноги на ногу сорок варів. Онда обвила скелю кількома кільцями, зіллявшись своєю сіро-зеленою барвою з каменем. Погляд змії був спрямований не в гущу бою, а в ліси біля підніжжя скель, де вирувала інша битва. Там падали дерева, з підгірних схилів сипалось каміння. Раз-по-раз над лісом злітали вгору кільця зміїв і знову вривалися в зелені хвилі дерев. Від ударів велетенських тіл тремтів ліс, тремтіли пагорби й скелі. Супротивників лісових і рівнинних ящерів звідси не видно, але онда відчувала їх. Знала про них і Права, але головне для неї відбувалося зараз на вільних просторах долини. Серце діви горіло й рвалося на шматки від пекучого болю. Безсилля металося в її душі й не знаходило виходу. Безсилля, вірність своїй природі – були зараз найгіршими муками для богоданої. Права заплющила очі й підвела голову догори – Небесний Отець мовчав.

76

У внутрішньому дворі фортеці стріли впинались у землю на кожному кроці, наче травою вкриваючи все навколо. Доріжани зносили на мури каміння, смолу й піки, прикриваючись дерев’яними щитами. Щохвилини за мури залітали валуни й блоки, що колись були стінами найближчих поселень. Оборонці фортеці гуртувалися під мурами, ховались за насипними валами з дошок і землі, деякі ще трималися на стінах. Більшість лучників засіли біля бійниць. Вони бачили, що степи навколо фортеці колишуться живими хвилями чорнолатої піхоти. Поодаль на колісних платформах стояли катапульти й балісти.

Хвиль Болітник і Стан Горпа тягнули колоди з-під валу й ставили їх сторчма, інші доріжани відразу ж скріплювали їх поперечниками й натягували зверху дощаті лати, будуючи криті переходи. Дошки цього навісу відразу ж обростали згори щетиною стріл і гуділи, наче об них бився зварйований бджолиний рій. Від ударів катапульт гуділи й мури, подекуди осипаючись. По збудованому переході швидко підносили новий будівельний матеріал. Молоді доріжани й жінки, носячи над собою щити, висмикували з ґрунту стріли й складали їх у кошики, щоб потім віднести їх своїм лучникам.

Крізь бійниці у воротах було видно, як дорогою їде стіна, збита з необструганих колод. Вона насувалася повільно, невблаганно, росла на очах. Середину стіни штрихатою лінією вертикально прокреслював кострубатий стик. Піки, якими стріляли крізь прорізі у воротах, лише застрягали в укріпленні з колод, не завдаючи йому ніякої шкоди. Доріжани бачили, що слідом за цією стіною повзе дощатий дах, оббитий зверху листами бляхи.

– Таранити будуть! – крикнув хтось згори.

Біля воріт лежав товстелезний, загострений з одного боку стовбуряка. По команді декілька десятків чоловіків на стінах і в подвір’ї підбігли до мотузів та лебідок і почали тягнути цей стовбур гостривом догори. З натугою, зі скрипом дерев’яга повзла по муру вверх. Ось її гострий край піднісся над зубчатою стіною. Тепер усі на подвір’ї налягли на шнури, що через лебідки були прикріплені до нижньої частини стовбура, а доріжани на мурах перехиляли його гострий край назовні фортеці. Стовбур враз описав коротку дугу й ліг на стіну між двома її зубцями. Тепер мотузи на тупому кінці почали використовувати як противаги, притримуючи колоду, щоб вона не вивернулась, поки на хлопці на мурі не висунуть її достатньо далеко в повітря.

Стіна з колод зупинилася за кілька метрів від воріт. Пролунали лункі удари барабана, які відразу ж заглушив багатоголосий рев. Стіна почала розсуватись і в утвореному проході з’явився обкутий сталевими листами кінець багатометрового тарана, прикріпленого ланцюгами до навісу. Його розганяли два ряди каракотів, тримаючись за вбиті в колоду штирі. Удар, наче грім, трусонув воротами. Затріщало дерево й декілька тріщин розбіглося від центра стулок. Воїни з тараном почали відводити його назад, щоб узяти новий розгін.

Стовбур на мурі перехилився вниз і полетів на бляшаний дах. Дошки і бляха пропустили його крізь себе, й наростаюча хвиля реву переросла у крики болю. Дах над тараном перехилився вбік, декілька його підпор на колісних платформах тріснули й попадали. Таран зарився у землю перед воротами. Стрільці встигли випустити кілька серій стріл у каракотів, після чого стулки стіни з колод знову зсунулися разом.

– Вони зняли ланцюги з тарана! Тепер його несуть на ворота! – повідомив хтось з муру.

– Укріплюйте ворота! – скомандував Хвиль, перебігаючи подвір’я.

– Не укріплюйте! – залунав десь з-під перевернутого воза грізний старечий голос. Болітник здивовано моргнув очима, озирнувся й побачив, як, тримаючись за оглоблю, на ноги зводиться Ліводверник.

– Ви живі? – Хвиль потер підборіддя. Він ніяк не сподівався ще колись побачити Верескового.

– Живий!

– Як ви добігли до фортеці?

– Мене кинули у візок до поранених. Так, ніби я сам не дав би собі ради, – пробурмотів старий і рушив до воріт. – Цей удар пропустити, а перед наступним по моїй команді відчинити ворота!

– Що? – Хвиль зовсім остовпів, вирішивши, що в діда від пережитого дах поїхав.

– І тоді втягніть таран усередину разом з тими ідійотами, що його нестимуть! – додав старий.

Рев за воротами наростав, натягуючи нерви, як тятиви. Тупіт ніг і бойовий клич каракотів заглушив новий удар. Тепер тріски полетіли не лише зі стулок, а й із масивного засува.

Після удару таран швидко понесли назад. Декілька доріжан зняли потрісканий засув і взялися за стулки вор䟹т. Учетверте десятки горлянок заревли і цей рев понісся до фортеці. Уцілілі на мурах лучники посилали в каракотів біля таранної колоди свої стріли, але стріл було надто мало, щоб зупинити ворога. Ліводверник чекав, піднявши праву руку вгору. Фортеця затамувала подих. Крізь тріщини в дошках Вересковий уже бачив вістря тарана. Ось-ось воно знову вріжеться у ворота й рознесе їх.

– Відчиняй! – крикнув старий і махнув рукою.

Половинки воріт розсунулись і заземельці, не відчувши очікуваного удару, вбігли у двір. Дехто з них спробував зупинитись, але натомість лише падав, не втримавши рівноваги. Інші валились на затоптану землю від пік і списів. Коли одні доріжани розправлялися з ошелешеними воїнами, другі підхоплювали таран і несли його далі.

За воротами почувся новий шум, суцільна стіна воїнів кинулась слідом за тараном в утворений прохід, намагаючись встигнути всередину. Кінець тарана зник за воротами, їхні дерев’яні стулки зачинили й заклали засув. Нападники підбігли до воріт і почали гримати по них мечами й сокирами. Долиняни швидко поставили на місця фіри з велетенськими луками, й нова хвиля пік вилетіла крізь бійниці воріт. З такої близької відстані кожна піка прохромила відразу декількох каракотів, і заземельці, залишаючи поранених і вбитих, відступили.

Посеред двору лежала, зарившись вістрям у ґрунт, довжелезна таранна колода. За нею до воріт простягнулися двома кривими рядами тіла чорнолатих.

– Так їм! – пробурмотів Вересковий. – Маю надію, що другий таран вони зроблять не скоро!

– Молодці! Бийте заземельців! – кричав з мурів невисокий доріжанин, розвернувшись до двору. Коли він озирнувся, то побачив, що на нього опускається дерев’яний трап з облогової вежі. Трап вдарився об стіну. Декілька дошок, збитих у щит, перекинулись через зубці муру й поховали під собою необережного.

З різних сторін муру, розходячись від фортеці, наче проміння, лежали довжелезні драбини, прикріплені одним кінцем до дерев’яних барабанів. Збоку від барабанів на товсті бруси накручено линви, до яких прив’язано восьмерні кінні упряжі. Коні рушили, линва розмотувалась, барабани закрутились, драбини почали підніматися вгору. Їхні протилежні від фортеці кінці допомагали піднімати вверх піші воїни. Щойно драбини стали вертикально, як каракоти почали дертися на них. Тепер упряжі рухались поволі, стримуючи вагу драбин, які одна за одною опускались на мури.

У багатьох місцях до стін і бійниць чіплялися сталеві кішки, натягуючи за собою канати. Заземельці майже перестали стріляти, щоб не зачепити своїх воїнів, що піднімались на мури. Доріжани також припинили стрілянину, бо тепер бігали по верху мурів, обрізаючи канати, підтягуючи до драбин бочки, кругляки дерева, осі з возів і спускали все це вниз. Якщо бочки й кругляки, закручувались на щаблях і ледве докочувались до середини драбин, то осі з колесами чудово тарахкотіли аж до самого низу, збиваючи каракотів. Очищені від нападників трапи й драбини відразу ж поливали смолою й підпалювали.

Коли не вдалося пробити ворота й перелізти через стіни, заземельці відійшли від фортеці на безпечну відстань. І тепер по мурах били лише пращі й катапульти.

На відміну від ворогів доріжани не мали часу перевести подих. Вони зносили поранених у вежі й підвали, підпирали ворота, будували криті переходи і знову зносили вгору все, що можна було потім скинути на голови зайд.

77

Візки з доріжанами проторохтіли по чітко визначеному для них шляху серед порожнього на перший погляд степу. Високі воїни мовчки провели їх поглядами. Рибохвостик помахала їм рукою й обернулася на південь – кіннота Чорної Армії наближалася. Тепер її клин виглядав уже значно меншим, ніж коли він вирвався з лісів у долину, та й жвавості втомленим коням бракувало.

– Пора! – долинуло з лінії лучників, і Мертві воїни попідхоплювали кошики й покрокували по траві, розсипаючи камінці навколо. Лучники вклали стріли в жолоби й натягнули тятиви.

Вершники заулюлюкали і пришпорили своїх скакунів. Ось-ось вони наздоженуть недобитки доріжанського війська. Синтіон і Даліра, кожен з яких командував кінною тисячею, мчали попереду, втрачаючи терпець. Спочатку обоє були впевнені, що розіб’ють натовп земляних кроликів за кілька хвилин, але ті нахабно й підло втекли. І довелося гнатися за ними через усю долину. Сильно затримали рух кінноти і фіри, і град стріл з мурів фортеці. А наостанок піші втікачі встигли позастрибувати в наперед підготовані для них візки, запряжені свіжими конячками. Постійно у цій гонитві бракувало декількох хвилин, щоб наздогнати доріжан і вкрити їхніми трупами степ. Але нарешті попереду чистий простір, і втікачам нікуди сховатися. У ліс вони не встигнуть, у зарості кущів попереду – також!

На рівнині, за кілька сотень метрів від вершників, стояли височезні, навіть за котськими мірками, воїни в дивних обладунках.

– Що це? – запитав Даліра, обертаючись до сотенного, який славився напрочуд гострим зором.

– Схоже на воїнів, – відповів той.

– Яких воїнів?

– Я таких ніколи не бачив. Подібні на есенеїв, якими їх змальовували в літописах.

– Есенеї? – голос Даліри зазвучав приглушено й збентежено.

78

Поміж гарячку, в якій горіли душа і тіло, впліталися холодною струною видіння невеликої в’язничної камери у власному палаці посеред вогненного озера. Розбиті кайдани у кімнатці Морфіда – легкий метал ще тримає в собі тепло рук заземельця. Два закривавлені, нерухомі тіла варів у коридорі – червоне по білому. Незважаючи на спритність і силу Морфіда, він не міг звільнитися сам. Йому допомогли. І Права Синього Льоду й Блакитного Снігу знала, відчувала, хто саме побував у її палаці й звільнив переможеного красеня-кота. Ця непрохана гостя буде й тут, бо битва в долині Єдиної Дороги притягувала її не менше, ніж синьоволосу діву. Здається, на цьому клаптику північних рівнин зійшлися не просто армія заземельців зі жменькою місцевих жителів, а набагато значиміші сили. Важливість цих сил висить у повітрі, нею просякнутий кожен крик, кожен удар, кожна крапля крові. Все це відчуваєш на вищому рівні сприйняття, недоступному простим смертним. Проте зараз це лише відчуття, яке сприймаєш, а розуміння цього прийде пізніше.

Дивним і важким було й те, що Небесний Отець мовчав, не наставляючи, не спрямовуючи поривання й учинки своєї діви. Він залишив її саму на себе, на її переконання, на її страх, на її невпевненість у правильності того, що вона робить, і того, чого бажає. Покликання Прави втримувало її від втручання в теперішні події, змушувало стояти осторонь і лише спостерігати. Це узгоджувалося з попередніми бажаннями Творця, з тим, як Права жила досі. Хоча діва точно знала, де б вона була зараз, якби не народилася небесним ангелом стихій, – там, у вихорі з мечів, крові, болю й страху, звитяги й жорстокості, сили й безсилля.

На жаль, власна божественна природа, яка не дозволяє втручатись у бій смертних, не позбавляє відчуття, що ти стала зрадницею, бо не допомогла. Просте людське відчуття.

79

Суцільний клин кінноти розділився на два рукави. Синтіон повів свою тисячу й рештки загонів інших командирів слідом за втікачами, оминаючи гурт дивних високих воїнів, що бродили по полю, махаючи руками. Даліра підняв списа й, прокричавши бойовий клич своєї тисячі, пришпорив коня. За ним наче вітер зірвався з місця його загін.

Степ кидався тьмяними плямами під ноги коней, метався під них сухим бадиллям, сріблястими ковдрами ковили, вохристо-брунатними килимками зсохлого вереску. Нестримне бажання ввігнати сталь зброї в тіла ворогів підганяло, кололо шпорами втомлених тварин. Даліра вирішив знищити есенеївських воїнів, не зупиняючись, щоб устигнути на добивання кролячих утікачів.

Коли до здоровил залишалося менше сотні метрів, степ навколо них ожив. З трави раптом почали підводитись все нові й нові воїни, немов виростаючи з-під землі. За хвилину перед кінними котами постало ціле військо, вишикуване рівними шеренгами. Сотні, тисячі надзвичайно високих і кремезних лицарів у химерних латах. Їхня несподівана поява повністю збила Даліру з пантелику. Його бойовий запал відразу вивітрився. Надто вже ці загони попереду схожі на легендарне військо есенеїв, вимерлої нації, рештки якої, якщо вірити древнім літописам, ще охороняють Дім Світла на півночі й Яйце Світу в ньому.

Вони, мабуть, прийшли сюди, щоб зупинити ворогів ще на підході до їхньої святині!

На схід від примарної армії, над хвилястою лінією степу, піднімалися три пагорби з величезними валунами на вершинах. Могили есенеїв. Такі ж пагорби залишились на великій південній рівнині на місцях літописних боїв есенеївського народу. Це були заборонені зони для всіх народів. Ніхто не ризикував забудовувати чи розорювати потойбічні прихистки древніх воїнів, щоб не потривожити їхні душі. А тут усе це військо з’явилося просто нізвідки біля курганів-могил. Армія Мертвих! Про неї також згадувалося в легендах котів, талері й армавірів!

Даліра підняв праву руку й повернув її долонею назад. Сотники, що скакали за ним, відразу ж просурмили припинення атаки. Сотні коней, закусуючи вудила до крові, збавили темп бігу й зупинилися. Хмара куряви, що рухалась слідом за кіннотою, перегнала її й осіла на латах і на збруї, запеленавши степ попереду в сірі віхті.

– Десять найшвидших вершників відіслати до Антіо й переказати, що перед нами з’явилося кількатисячне військо есенеїв, і що Даліра чекає на подальші накази. Хай скажуть, що Армія Мертвих постала з-під землі біля есенеївських курганів, – наказав тисячник, тривожно роздивляючись величних воїнів перед собою. Ось нарешті все стало на свої місця. Тепер зрозуміло, чому слабкі й боягузливі земляні кролики наважилися виступити проти досконалої Чорної Армії! Вони мали сильну підтримку й слугували лише приманкою, яка мала втомити й завести частину чорнолатих у цю засідку!

Ні, Даліра не схопить таку наживку й не кине своїх воїнів у бій проти цих древніх магів-воїнів! Принаймні доти, доки йому не накаже зробити це сам Антіо.

На горизонті тисяча Синтіона вже злилась і з доріжанськими втікачами, і з синьою смугою річкових заростей.

80

Дібровників з лісовіями залишилося декілька сотень. Піхотинці заземельного воїнства новою хвилею вдарили зі степу, встеляючи землю трупами. Вони рухались без зупинок, наче хвиля прибою, що затоплює пляж.

Яснозорий Олень і Листопад уже ледве тримали зброю в руках. Їхні сили з’їдав відчай очевидної поразки. Якщо кожен із них досі хоч на дещицю вірив у перемогу лісовиків і долинян, мав надію на якесь диво, на несподіванку, то тепер і ця надія зникала. І Міцнолобий, і Чорноокий вже лежали порубані, напуваючи холодну землю своєю кров’ю. Ще трохи – й вони самі приєднаються до побратимів у світі мертвих. Дороги назад немає.

Олень спіткнувся й упав, відбиваючи черговий удар. На його місце став дібровник, розмахуючи сокирою перед собою й не підпускаючи каракотів.

– Вставай! – злісно крикнув він лісовію. Той, підводячись, озирнувся назад і обімлів – за ним уже нікого не було! Бій ще точився посередині, а з флангів каракоти добивали останні ряди супротивника. Яснозорий метнув меча у чорнолатого, що підбігав збоку, й кинувся назад. Вставши на одне коліно, він вихопив лук і почав пускати в гущу бою стрілу за стрілою. Поле біля Листопада швидко вкрилося ворогами й дібровник зміг на мить відпочити.

Шум бою перекрив тріск у лісі. Олень знову обернувся й вістря стріли завмерло в жолобі лука. Чорнолаті враз зупинились усією своєю багатотисячною масою, наставивши перед собою зброю. Злі очиці крізь прорізі шоломів розглядали узлісся. Їхні супротивники відступили на кілька кроків, не розуміючи, що відбувається. Дехто з них і собі озирався в бік лісу.

Досі було чути лише тріск і видно, як трясуться кущі на узліссі. Сотні якихось істот рухались на поле битви. Коли ж вони вийшли на відкритий простір, рядами заземельців і лісовиків пронеслися вигуки здивування.

З-попід гілок ліщини й горобини виринули морди рівнинних і лісових зміїв. Але за ними не було видно руху їхніх багатометрових тіл. Обабіч застиглих у передсмертних гримасах змійових морд йшли істоти, схожі на оживлені стовбури. Кожну голову змія несло десятеро демонів. За кількістю голів каракоти легко порахували, що знищено всіх лускатих монстрів Шели й Тайті.

– Лісові демони! – заземельці міцніше стиснули держаки зброї й зціпили зуби. Такий розвиток подій вразив їх. Усі чорнолаті добре пам’ятали бої, з якими вони проривалися крізь ліси, заселені цими створіннями. Відступати вони все одно не збиралися, проте поява у їхніх ворогів такої могутньої допомоги вселяла холод і страх у душі чорних воїнів.

– Ми стільки разів били їх у лісах, здолаємо й тепер! – закричав один із каракотських тисячників і кинувся вперед. Заземельці заволали свій бойовий клич і побігли на ворога. Знову задзвеніла сталь, засвистіли стріли, залунали крики.

Кущі узлісся розсувалися, пропускаючи в чорну гущу бою чотири сотні лісових демонів. Вони вривалися поміж втомлених лісовиків, приймаючи на себе новий удар заземельців. Спочатку дібровники й лісовії здивовано роззиралися навколо, а потім, зрозумівши, що першоістоти на їхньому боці, з останніх сил кинулись на чорнолатих. Тепер для них новим світлом спалахнула надія.

Підгірні ліси також ожили. За мить поміж стовбурів з’явилася ще одна зміїна голова й довжелезне лускате тіло влетіло в ряди каракотів, давлячи їх нещадно. На шиї онди сиділа синьоволоса діва, наліво й направо січучи чорнолатих крижаним мечем. За змією вибігли білою хмаркою сорок варів.

Чорна хвиля заземельців здригнулась і зупинилась. Двома клинами з флангів її розрізали вари й демони.

80

Втомлена довгою осінню долина, рвані хмари, пришиті туманами до серця степу. Ріжуть степову землю мечі, ріжуть алебарди й піки, дірявиться вона списами й стрілами, напоює ці рани свіжа кров, затуляють їх свіжі тіла.

Перекривлені обличчя, пальці зливаються зі зброєю, перебирають струни тятив, витягують з них дзвінкі ноти, відбивають сталевий ритм бою мечами. Їм вторить хор поранених, божевільних від болю й від того, що смерть має таке страшне обличчя, коли залишаєшся з нею сам на сам посеред тисяч. Кричить кожен воїн своє соло й відбиває, відбиває ритм. Кидаються вони один на одного, падають, намагаються підвестись, намагаються добити тих, хто встає, й повалити тих, хто ще на ногах.

Високі, кремезні заземельці з латами на серцях, викуваними війною, майстерні у своїх рухах, з дикою, нелюдською радістю тіснять ворога. Багато хто з них скидає шолом, щоб бачити все й одразу, зі всіх боків, окрім неба. Бачити всі страждання, весь біль своїх ворогів.

Спритні й легкі дібровники, шмагаючи каракотів кульками на косах, надолужують бойове вміння ворогів своєю затятістю, завзятістю й швидкістю. Вони наче літають, пританцьовують біля цих м’язистих фортець-каракотів у непробивних латах і вишукують у їхній броні вразливі місця, і знаходять їх, не встигають вдарити, відбити – і помирають, встигають – і самі несуть смерть.

Лісовії невтомно посилають стрілу за стрілою, спустошуючи свої сагайдаки, висмикують стріли з мертвих, із землі, опиняються занадто близько до ворога, кидають луки, вихоплюють мечі й часто гинуть, але їхні супротивники відразу ж валяться додолу, втикані стрілами інших стрільців, що були за спинами вбитих. І знову сходяться у бої щойно ще живі, а через мить уже назавжди мертві воїни.

Незвичні й тому страшні для інших, такі міцні й великі лісові демони, що вийшли зі своєї вічної стихії дерев на відкриті простори зупинити те зло, яке не змогли втримати й придушити на своїх землях. Навіть дібровники й лісовії зараз з острахом дивляться на них – настільки демони здаються людям іншою силою, іншим існуванням, незрозумілим і вражаючим. Озброєні двохметровими довбнями першоістоти просто розкидають каракотів навколо себе. З кожним їхнім ударом один чорнолатий валиться на землю й більше не підводиться. Проти їхньої сили не допомагали й металеві лати. Демони трощили ворога, як горіхи, описуючи зброєю широкі дуги в повітрі, відкидали каракотів від себе, збиваючи їхніми тілами інших воїнів. Чорнолаті по декілька чоловік нападали на кожного з них, вганяючи метал у тверду, наче дерево, шкіру, били по очах, підсікали коліна, валили на траву й з особливою жорстокістю добивали їх. Першим у демонському клині бився воїн зі сріблясто-зеленкуватою шкірою, розмахуючи довбнею, наче маятником, торуючи для свого воїнства дорогу посеред каракотів.

Біла шерсть варів посіріла від пилюки і вкрилася рясними плямами крові. Їх залишилося менше половини, але вони вперто пробивалися вперед, разом із демонами розрізаючи море чорної піхоти на три частини. На відміну від людей, обличчя у варів не були спотворені люттю й ненавистю. І на відміну від демонів, вони не йшли вперед із кам’яними лицями. Вари билися з огидою до самого бою, вбивали й ранили тому, що це було необхідно, з жалістю й розпачем у поглядах. Очима вони наче прощалися з кожним воїном, якого відправляли блукати у світах потойбіччя.

На вістрі їхнього клину йшла Права. Її рухи були точними й виваженими. Кожним ударом вона наносила смертельні рани, плавно оминаючи зустрічні випади. В очах Прави миготіли обличчя, клинки, щити й ані шматочка неба. І все це тонуло у морі відчаю – набагато більшого всередині діви, ніж у кого-небудь на цьому полі. Вона розуміла як і безглуздість війни, так і необхідність протистояння вторженцям із півдня. Вона прощалася з собою колишньою. Все! Прави Блакитного Снігу й Синього Льоду вже не існує. Вона щойно зникла, а хто з’явився натомість – невідомо.

Поміж воїнами стрибали величезні чорні пси, кидаючись переважно на лісовіїв і дібровників. Ті легко клали їх влучними пострілами, адже у цих бойових тварюк не було броні.

Дві хвилі, чорна й різнобарвна, злилися воєдино, піднявши на своєму гребені перемогу, що досі не належала жодній зі сторін. Злилися хвилі, зійшлися, перелились одна в одну, намагаючись розбити, здолати, знищити свою протилежність. Билися добро і зло, але не навпроти, не з різних сторін, а всередині кожного. Усі воїни у щось вірили перед битвою, й віра ця запалювала їх, наливала енергією й упевненістю. Для кожного віра стояла стіною за їхніми спинами, відгороджуючи від сумнівів, але це досі, перед злиттям у вирі бою. Тепер не було часу зупинитися на мить, щоб іще раз пересвідчитись у силі своєї віри. Час залишався лише для ударів. І краще не думати про стіну за спиною, бо її може й не існувати, а від такої думки зрадливо опуститься рука.

Позаду каракотів на стоптаній траві зірвався на диби змилений кінь гінця. Тайбері і Сойта, тисячники піхоти, підбігли до нього.

– Щось нове від Антіо?

– У степах, на північний схід від фортеці, стоїть кількатисячний загін есенеїв. Антіо наказав відкликати чотири тисячі піхоти для супроводу валки. Решта нехай прикриває їх відступ. Чорна Армія полишає долину, і всі загони прямують далі. Наша основна мета – не тут!

Ватажки піхоти кивнули й побігли до своїх воїнів.

81

Вершники Синтіона наздогнали доріжан перед мостом через Пічкурик. Декілька стріл досягли візків утікачів. Доріжани поставили щити, але їх почали пробивати один за одним списи. Тоді на бокові драбинки кожного візка поставили великі луки, зарядили їх довгими стрілами з металевими наконечниками й почали обстрілювати ворога у відповідь. Багато хто з доріжан намагався вцілити вершників з ручних арбалетів.

Перший візок затарахкотів колесами бруківкою мосту, а в останньому коні тягнули лише мертвих доріжан, пробитих стрілами і списами. Обабіч нього вже мчали чорнолаті, надривно улюлюкаючи.

Один за одним візки пролітали мостом, але перед ним уже стояло їх декілька десятків, чекаючи своєї черги. Побачивши, що навіть половина не встигне потрапити на протилежний берег, доріжани почали зістрибувати на землю й хапатися за мечі й алебарди. Дехто біг через міст пішки чи кидався у воду. Сотня найвідчайдушніших випрягали коней, перекидали візки півколом, щоб зупинити на деякий час кінноту й дати змогу іншим переправитись. Більше сотні вершників з кожного боку мосту розтягнулись у лінію на березі й почали обстрілювати тих доріжан, які намагалися перейти річку вбрід. Але мало хто з чорнолатих устиг випустити другу стрілу.

З віконець очеретяних хаток, які похитувались на хвильках біля північного берега, полетіли обковані піки, збиваючи один за одним вершників з коней. За піками полетіли стріли, не залишаючи в сідлі жодного чорнолатого з тих, що зупинились біля води чи завели в неї коней. Лише тепер і доріжани, й заземельці помітили, що на плаву витягнулось більше сотні плотів із плетеними хатками на них, густо замаскованими верболозовим гілляччям й стеблами очерету.

З хаток ураз з’явилися дивні створіння, схожі на людей, але ноги у них закінчувались розставленими в різні сторони перетинчастими пальцями. З вигнутими мечами у руках вони завмерли по десятку на кожному плоті.

Синтіон, окинувши оком нового ворога, вирішив, що його воїни легко справляться з ним, і махнув мечем уперед. Кінські копита дружно скаламутили воду.

У цей час доріжани відчайдушно обороняли міст, відкидаючи від півкола з візків одну за одною атаки вершників. Для них це був останній рубіж, остання лінія, за якою більше нічого не існує. Ніхто з них не знав, що відбувається в долині, не підозрював, що з лісів до них прийшла підмога. У загоні долинянських втікачів усі були певні, що вони – єдині, хто вцілів з їхнього війська, якщо не рахувати примарної й насправді неіснуючої Армії Мертвих.

За першим рядом барикад ставили другий, третій, потім возами почали перегороджувати міст, щоб кожен крок, кожне життя віддати якомога дорожче.

Плітники, звиклі до води, билися в річкових хвилях, намагаючись не наближатися до берега й заманюючи якомога більше вершників у плесо. Лати, плетені з лози, не обмежували їхніх рухів, натомість чорнолаті воїни, падаючи з коней, втрачали повороткість, вода заливала їхні панцирі, заважаючи підвестись. Проте заземельці на конях легко розправлялись із супротивником, і плітники намагалися спочатку завалити коней, а потім сходитись із поверженими вершниками у ближньому бою. Жодна сторона не могла прорватися на протилежний берег, тож бій точився лише в річковому руслі. Марними були й спроби кінноти пробитися через міст, заблокований візками.

82

– Що вони роблять? – Хвиль перевісився через мур, щоб краще роздивитися пересування ворогів унизу.

Чорнолата піхота знімалася з місця й рухалася степом у напрямку валки возів і кібуців. Туди ж підтягували платформи з катапультами, балістами й пращами. Усі заземельці трималися від фортеці на відстані польоту стріли.

– Що роблять? – перепитав Вересковий, і собі звішуючись донизу. – Відступають.

– Чому вони відступають?

– Бо не можуть взяти фортецю приступом відразу, а на облогу в них часу немає. Вони повинні встигнути до возз’єднання армій перед домом Світла. Ти сам про це розповідав.

– І звідки ви все це знаєте?

– Бо старий і навчився розуміти навіть те, чого раніше ніколи не бачив.

83

Тисяча кінноти довго стояла без руху за сотню метрів від Армії Мертвих, створеної наляканими вемерами. Через деякий час увесь загін знявся з місця й рушив до Єдиної Дороги, де вже повзла валка коней, карет, возів, облогових машин і тисячі піших воїнів.

– Вони стягнули до каравану всі війська і йдуть за Пічкурик! – Рибохвостик аж підстрибнула від радості. – Ідуть геть!

– Боюся, не все так добре, як нам здається, – пробурмотів лісовій і зсунув свій капюшон майже на брови. – Цікаво, що б це мало означати?

84

Кілька ударів – і Права зупинилася, побачивши перед собою голий степ. Далеко на обрії здіймалися сизі від диму стіни фортеці… І все. Чорнолатих не було на цих просторах, принаймні, живих. Слідом за повелителькою останні шеренги заземельців прорубали десять варів, що вціліли з білого й пухнастого загону. В іншому місці лісові демони так само несподівано здолали останніх чорних воїнів на своєму шляху. На флангах бій ще тривав. Дібровники з лісовіями легко розправлялися з уцілілими каракотами, оточуючи їх з усіх сторін.

– Вони відійшли, залишивши лише прикриття, – Права стрибнула в сідло на онді.

– Ми будемо їх наздоганяти? – запитав один із варів, обтираючи травою лезо меча.

– Авжеж. Інакше наступного разу вони наздоженуть нас, – відповіла Права й махнула мечем уперед, окропивши голову онди червоними краплями. – Впер-е-е-е-е-ед!!!

85

Кіннота прикривала караван двома загонами спереду й позаду, піхота марширувала широкими рядами обабіч, з’єднуючи всю армію в єдиний прямокутний моноліт.

Антіо роз’ятрив до крові боки свого коня, раз-по-раз всаджуючи від злості гострі шпори в конячу шкіру.

– Скільки? Скільки? – кричав він, розмахуючи шипастою булавою.

– Чисельність армії зараз становить двадцять п’ять з половиною тисяч піших і кінних воїнів, – ще раз повторив Тайбері. Після такої відповіді воєначальник збив його держаком булави на землю й проламав кулаком стінку своєї карети.

– Як?! Як тут могло загинути десять тисяч відбірного війська на тисячу кроликів і мавп? – гніву великого воїна не було меж. – Ми ще повернемося! А зараз усі на північ до мосту!

До його вух долинули дзвін мечів, крики, іржання коней на берегах Пічкурика.