Текст книги "Долина Єдиної Дороги"

Автор книги: Тарас Микітчак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 21 страниц)

– Щось сталося з їхніми сітями! Я піду подивлюсь, – Солевій кинувся надвір. Слідом за ним з хати висипала вся його сім’я.

У тій частині узбережжя, де з-під води виступала гостра невисока скеля, до якої кріпився Суспеньків лабіринт, щось збурювало хвилі диким коловоротом, пінило їх і гупало в берег так, що аж стогнали пляжі. До цього місця вже збігалися й інші чоловіки.

– Морський демон! – кричав хтось. Інший йому заперечив:

– Ні, це величезна рибина.

І всі стояли, дивуючись, лякаючись, захоплюючись, проймаючись розпачем і мимоволі обоготворюючи істоту, яка билась у хвилях. І така вона була велика, що одразу всю поглядом не охопиш. То видно її хвіст, що рвав хвилі й кидав на берег хмари піску, мулу, камінців і бризок, то погляд чіплявся на мить за спинний плавець – чорний і шкірястий, що наче вітрило поров мілку воду й перевертався в ній, то око вихоплювало метри пружної шкіри на спині. Через те, що рибина звивалась і кидалася з боку на бік, важко було усвідомити, що це один велет, а не декілька. Рибина якимось дивом заплуталась у канатах Суспеньки (його канати славились на всю долину своєю міцністю), якими він прикріпив свою вершу-лабіринт до скелі, що наче зуб стирчала з кам’янистого мілководдя. Канати, мабуть, врізалися непроханому гостю під зяброві кришки, завдаючи сильного болю. Риба билася дедалі дужче, не розуміючи, що ще більше заплутується.

Тут із натовпу вирвався Суспенька. З сокирою в руках він влетів у самий вир і почав сікти металевим лезом воду. Вгору звився кількаметровий хвіст полонянки і, вдарившись у хвилі, мало не розігнав воду до самого дна. Вдруге вирвавшись із хвиль, хвостовий плавець вперіщив Суспеньку, і той відлетів у море. Його родичі й знайомі кинулись за ним у воду.

Через кілька хвилин рибина перестала рухатись, але ніхто до неї вже не підходив. Досі рибалки вибирали з сітей і пасток рибу завбільшки із половину руки або меншу. Це був їхній харч – так само, як хліб і овочі. Було природним їх убивати, ніхто не жалів цих рибок, як і крабів чи креветок. А щойно всі стали свідками грубого насильства. Ця рибина була настільки великою, що її умертвіння перетворилося на вбивство. Однак незабаром усіма оволоділо риболовне очманіння. Гуртом вбігши у хвилі, чоловіки витягнули рибу на берег. Тягнуло її чоловік із десять – і то з натугою. Тут допомагав навіть війт Вершко Моряний. Коли рибина вже лежала на піску, він сказав:

– Та тут на зиму вистачить цілому поселенню!

Солевій присів біля розсіченої сокирою риб’ячої голови:

– Це молода особина. У неї ще навіть не повністю розсмоктався жовтковий міхур. Шкода, що вона мертва, – я вперше бачив таку міць і силу в морської істоти.

– Страшно уявити, як виглядає доросла рибина! – пробурмотів хтось із бездоріжан.

Улов розрубали на частини й понесли в хатинку Суспеньки.

12

Наступного ранку море вже лащилось до берега, намагаючись сумирними обіймами заспокоїти розбурханий учора пляж. Рибохвостик спала і їй снилося, наче хвилі голублять не білий пісок пляжу, а її волосся, що впертими завитками розповзлося по подушці.

Батьки, мабуть, знову пораються по господарству. Диво дивне – як раненько вона не прокидалася, тато й мама завжди були на ногах. Сьогодні батько Солевій збирався допомагати лагодити суспенькову вершу-лабіринт, а вони з мамою підуть ловити крабів у затон.

Із кухні потягнуло рибними копченостями, й Рибохвостик чимдуж побігла вмиватися, вриваючись розгарячілим зі сну тілом уже не в мерзлякувату колотнечу штормової ночі, а в прохолодну свіжкуватість погідного ранку.

Помивши після сніданку посуд і знову ввібравши в себе невідступний запах риби, мама Зась і Рибохвостик пішли до затону, прихопивши рогозові кошички.

Затон вирили ще за пам’яті маминої бабці. Тепер це тиха невелика затока, яка в час відпливу з’єднана з морем лише вузенькою протокою. Сітка-пастка перегороджує її надвоє. Риба потрапляє сюди з припливом і заплутується в сітях, намагаючись повернутися в море. На мілині люблять плескатися діти. Та найкорисніший затон своїми крабовими угіддями. Ці маленькі плескаті бокоходьки постійно збираються біля спокійних вод затону, перебігаючи зграйками по вологому піску, де їх і ловили бездоріжанки.

На березі затону стояло велике старе аж посіріле, але ще добротне корито, в яке складали впійманих крабів. Біля нього завжди й було найбільше бокоходиків, які наївно вважали корито своїм прихистком. Сьогодні ж із тіні під коритом дивилося тільки три пари булькатих очей на тоненьких стеблинках. Колись тут аж кишіло цими земноводними, та з настанням холодів крабів, як і риби, поменшало. Мама Зась відразу вкинула їх у корито й пішла збирати інших – поближче до води. Один із крабів, відчувши небезпеку, швиденько помчав у напрямку до моря. Зась кинулася за ним навздогін, зашпорталась і випустила порожній кошик, який залетів у воду й почав потрохи відпливати до середини затону. Хоч тут вода сягала лише до пояса, збирачки крабів вирішили не заходити на глибину, бо не пасує жінкам Бездорожнього борсатись у воді в пишних багатошарових спідницях.

– Нічого, я зараз принесу жердину й дістанемо його, – сказала мама Зась і пішла до садиби.

Рибохвостик трохи постояла на березі, спостерігаючи, як кошичок гойдається на хвилях за якихось два метри від берега. Раптом у неї виникла ідея, як самій дістати його з води. Дівчина зсунула корито наполовину у воду, стала в нього поміж принишклих крабів і спробувала дотягнутись до кошичка. Її пальці майже торкнулися плетеного краю. Рибохвостик звісилася з корита й знову потягнулась до кошичка. Від цього руху корито з’їхало у воду й перестало торкатися дна. Вхопивши нарешті кошика, дівчина несподівано для себе помітила, що повільно відпливає в кориті в затон. Вперше в житті у неї зникла тверда опора з-під ніг. Спочатку мала Моряна сильно перелякалась і деякий час сиділа на дні корита не рухаючись, міцно вчепившись за боковинки. Та незабаром страх минув, і невагоме похитування на хвильках навіть сподобалось дівчині. Найстрашніше, що загрожувало їй, – це перевернутися й опинитись по пояс у холодній воді посеред мілкої затоки. Але якщо не робити різких рухів, то можна навіть тихенько пливти. Рибохвостик почала легенько підгрібати долонями до берега.

Коли мама Зась прийшла із жердиною, дочка вже стояла на березі з двома кошичками в руках.

– Його прибило хвилею, – чомусь збрехала Рибохвостик, і вони далі заходились збирати крабів.

Завтра багато бездоріжан піде в Подорожнє, де можна обміняти на інші продукти не тільки м’ясо велетенської риби, а й сьогоднішніх бокоходиків.

13

Зранку на Подоріжанський ярмарок вирушило більшість мешканців Бездорожнього. Рибохвостик ішла слідом за мамою й раз у раз озиралася на селище. Вона дуже рідко покидала його, тому здалека завжди з цікавістю роздивлялася рідне поселення.

Он над рядом хаток, що притулилися спинами до пологого схилу над пляжем, видно бездоріжанський Небесний храм. Він простий, не такий вишуканий і вигадливий, як у деяких поселеннях, і лише трішечки вищий за селищний кипарис і Штормову Вежу Зорегляда Моряного, який сьогодні залишився дома, щоб слідкувати за хмарами. Он його вежа, яку він сам прибудував на своєму дахові, а он і він сам – махає рукою ярмарковій процесії. Рибохвостик і собі помахала старому морському вістуну й поспішила за мамою і старшими братами. Тато не захотів іти в Подорожнє і залишився з Таляпуном удома, бо вважає, що ярмарок – це швидше місце для обміну плітками й чутками, а товар можна міняти й іншими шляхами. А пліток тато Солевій страх як не любив. Для Рибохвостика ж походи на ярмарок були справжнім святом. За все своє життя вона лише чотири рази була на ярмарках. Але ці дні запам’ятались їй назавжди. Купи ягід, овочів, якісь небачені лісові плоди, гриби, які біля Бездорожнього взагалі не ростуть, одяг і тканини, що їх приносять ткачі з Нижнього Доріжнього, кам’яні прикраси з Верхнього Доріжнього, посуд та інші речі для кухні, що самою своєю присутністю гарантують господині затишок і натхнення на кулінарні звершення, і ще багато всього іншого. І щоразу там можна побачити щось нове. А скільки нових людей там буде! Що не кажіть, а ярмарок – це ярмарок і нічим його для жителя окраїнного рівнинного поселення не заміниш.

Обминувши стовпи, що означували танцювальний майданчик на пляжі, бездоріжани з гамором і шумливим поспіхом попростували степовою стежиною, яка через Задорожнє мала привести їх до Єдиної Дороги. Найбільше говорив Суспенька, уявляючи, як дорого виміняє м’ясо велетенської рибини. Невесело було хіба що коникові старійшини Вершка, бо бідолаха тягнув за собою возик, з вершком набитий рибою, крабами, морськими помідорами, молюсками та іншими дарами моря.

Стежка петляла між купками жовтогарячого пижма, що тисячами сонечок дивились на доріжан, між полиновими пустирями й нарешті гулькнула в Задорожнє, де до бездоріжан приєдналася місцева процесія. Притихлі розмови спалахнули з новою силою, бо жителі обох поселень хоч і сусіди, але не так часто бачаться, тож їм завжди є що розповісти один одному. Між розповідями про побутові справи багато говорили й про гул з лісів та гір, і про страшну руйнацію Верхнього Доріжнього. Отак Рибохвостик дізналася, що на Долину зійшло лихо, і заморозки, які віднадили рибу від берегів, виявились не найгіршою бідою, яка спіткала її народ.

Ближче до Дороги в степу трапляються волохаті купини слив, терену і глоду. Згодом до цього колючого царства приєднується шипшина, ніби запалюючи своїми вогниками гарний настрій. Ось із-за високих трав з’являється рвана лінія придорожніх чагарників. За ними зачаївся великий шлях, що наче життєдайна судина з’єднує і поселення долини, і душі її жителів.

На Дорозі до валки приєдналися спочатку жителі Середнього, а потім і Великого Доріжніх. Після Доріжнього, яке самі доріжняни гордо називають містом, до Подорожнього вже простував цілий караван торговців, які ще по дорозі почали розхвалювати свій товар, набиваючи йому ціну.

Ярмарок у кожному поселенні завше робили посеред селищної площі на майданчику для свят. Так було і в Подорожньому. Переважно в поселеннях Долини хатки виростали колом навколо селищного дерева, але тут вони вишикувалися в ряд, поспиравшись об рукотворний насип, який наполовину вкривав дахи будівель і ховав у собі численні галереї комор і складів. Поверх насипів зеленіла трава й росли молоді явори. Деякі дерева проникали корінням аж у підземелля позаду хаток, ніби зливаючи помешкання подорожан в єдине ціле з навколишніми землями. За кронами яворів визирав відлогами своїх трикутних стін і круглим дахом невеликий небесний храм. Між рядочком хаток і Дорогою ріс приземкуватий і доволі молодий дуб (мабуть, йому не виповнилося й трьохсот років). Гілля дуба з одного боку простиралося над криницею, а з другого – спиралось на стовпи довкола танцювального помосту, на якому вже стояли місцеві мешканці впереміш із ранніми гостями з сусідніх поселень.

Подорожнє – перше поселення на Дорозі після її виходу з лісів. Недалеко від нього кучерявими стінами над степом і луками здіймаються Малиновий і Ожиновий ліси. Близько від Подорожнього й до Чорничного і підгірного Брусничного лісів. Тому найбільше на ярмарку було лісових ягід, ліщини, грибів, лікарських лісових трав та виробів з дерева. Подорожани славились на всю Долину різьбярським хистом і забезпечували інші поселення дерев’яними тарілками, ложками та іншим різноманітним причандаллям для кухні, дому й двору. Поряд із господарями вже стояли ковалі з Нижнього Доріжнього й городники Міждоріжнього. Міські жителі Доріжнього принесли папір, чорнило, пера й тканини. Після того як процесії зі сходу долини влились у ярмарковий гамір, підійшли жителі Надоріжнього й Малого Доріжнього, а десь під обід з’явилося кілька пастухів з Повздоріжнього, женучи перед собою кіз, корів і овець. Зібралася майже вся Долина. Безперестанку туди-сюди снували доріжани, носячи виміняні товари у свої візки й беручи з них нові порції власного краму.

Рибохвостик за маминою настановою вторгувала за крабів сушених грибів і ягід, потім виміняла схожі на порожні мішечки морські помідори на справжні томати, а вже опісля заходилася з іншими молодими доріжанками запасатися прикрасами. Намиста з маленьких морських черепашок викликали заздрість у жительок рівнинних поселень, і бездоріжанка вміло використовувала бажання інших дівчат хизуватися в разках перламутрових мушель, вимінюючи на них усе, що подобалось їй. Незабаром у неї вже було кілька ниток із дерев’яними бусами, люстерко в нефритовій оправі, широкий пояс з кутасиками, купа мотків барвистих ниток для вишивання, мініатюрні, якраз для її пальчиків, голки. Найбільше гордилася Рибохвостик срібним перснем із зеленувато-жовтим бурштином. Щоправда, він дістався їй ціною коралового персня. А корал дуже рідкісний матеріал навіть для її узбережжя. Його лише інколи знаходили на березі після великих штормів.

Ось ряди з ягодами. У кошиках, відрах, горшках червоніло, чорніло, жовтіло. Свіжих ягід було не дуже багато, зате різного варення, сушки, джемів, квашанок і ягідних напоїв – очі розбігалися. Рибохвостик зупинилася перед незнайомими їй круглими ягодами, твердими на вигляд. Це вже такий звичай, що на кожному ярмарку вона відкриває щось нове: минулого разу вона вперше побачила плоди смоківниці, що росте десь у глибині Чорничного лісу, позаминулого – скуштувала ягоду кам’янку, яку верхньодоріжани приносили з гірських лісів. А тепер ось ця червоно-зеленкувата краса в плетеному кошику.

Біля кошика стояв молодий хлопець – пишне хвилясте каштанове волосся, гордівливий, бо трохи кирпатий, ніс і зелені-зелені очі. Щось у ньому було таке… щось зі старих казок. Можливо, він світився якоюсь непереборною допитливістю, може, проникливим розумом, а може – просто мрійливою легкістю, але Рибохвостик відразу відчула, що в цьому хлопцеві є щось особливе. Хоч це він вимінював свою ягоду, та дивився зовсім не на покупців. Моряна прослідкувала за його поглядом і побачила біля ланцюжків з каміння і кам’яних фігурок красиву біляву дівчину. Навіть сум і пригніченість, як у зів’ялої квітки, не применшували краси цієї доріжанки. Та крім краси й суму, ця дівчина світилася незрозумілою й осоружною для Рибохвостика гордістю чи, швидше, гординею.

Хтось із доріжан прошепотів поруч із Моряною, показуючи на сумовиту красуню:

– Це Рута Травникова. Її винесли з-під верхньодоріжанського обвалу – прямо з-під носа жахливої потвори, схожої на зміюку! Дівчина ледве пережила все це і тепер майже ні з ким не говорить.

І цей хлопець дивиться, наче заворожений, на цю нещасну гордівливу дівчину. Щось тенькнуло в грудях Рибохвостик. Їй раптом страшенно захотілося, щоб продавець ягід дивився отак саме на неї, а не на іншу.

– Що це у тебе за ягоди? – нарешті спитала вона.

Чисторос відвів погляд від Рути і з підозрою глянув на кучеряве дівчисько перед собою.

– Ти що, ніколи не бачила журавлини? – хоч би крихту захоплення зазвучало в його голосі…

– Ні, я з Бездоріжнього, там такі ягоди не ростуть.

– І ти ніколи не бувала на болоті Журавлинного лісу?

– Взагалі в лісі ніколи не бувала. А на що ти міняєш свої ягоди?

– А що ти запропонуєш? – юнак з цікавістю глянув на коралові персні на пальцях Моряної. Вона відразу зрозуміла, чому він хоче мати такий перстень, – щоб колись подарувати його цій Руті. Тому Рибохвостик відповіла:

– Я їх не міняю. Це дуже рідкісний корал.

Чисторос звів догори брови, почувши слово “корал”. Колись він, може, й чув про щось подібне, але зовсім не пам’ятав, що це слово означає. Моряна відразу вловила його вагання.

– Ти ніколи не бачив коралів?

– Бачив! – відповів Болітник. – Але не звертав на них уваги.

І тут Рибохвостику прийшла до голови авантюрна ідея. Їй захотілося хоч раз у житті побачити ліс.

– А ліси звідси далеко?

– Ні. Якщо йти по Дорозі на південь, то менше ніж за годину потрапимо в ліс.

– Я готова обміняти цей перстень на твої недостиглі ягоди-журавчики, якщо ти покажеш мені ліс.

Кілька хвилин Болітник вагався, але спокуса заволодіти такою рідкісною, а отже цінною в очах дівчат, прикрасою врешті-решт перемогла.

Рибохвостик відпросилася в мами на прогулянку, пообіцявши швидко повернутись, і вони з Чисторосом рушили по Єдиній Дорозі в напрямку лісів.

Незабаром селище і ярмарковий гам залишились позаду, й доріжани занурились у шелест трав, жайворонкові переливи у височині та шурхіт підошов об бруківку. Деякий час вони йшли мовчки, але врешті Болітник не витримав:

– А як ви живете без Дороги?

– Ми живемо з нею. Просто вона трохи далі від нас, ніж від вас. А як ти думаєш, щось за лісом є?

– Може, кінець світу, може, далі ліс, а може… – Чисторос задумався, чи є тут ще якісь варіанти, а Рибохвостик закінчила замість нього:

– А може ще одна долина!?

Горизонт ховався за волохатими кущами, купами пижма й лопухів, і дівчина ніяк не могла зазирнути за нього, щоб побачити суцільну стіну з дерев, які ростуть не поодинці, а заливають землю, як хвилі її рідного моря.

– А що це за м’ясо, яке ваші рибалки продавали сьогодні? Щось завеликі шматки як на рибу, й не схоже на м’ясо домашньої худоби, – зацікавився Болітник.

– Це м’ясо риби, але незвичайної. Це риба-чудовисько. Вчора Суспенька Риболап схопився з нею в морі й переміг, вбивши сокирою, – відповіла дівчина, горда за доріжан свого поселення. – Вона була довга, як будинок!

– Навіщо він її вбивав? Хіба така велика істота не заслуговувала на життя?

– Вона ламала його вершу!

– А якщо ця риба була розумна? Така сама, як ми з тобою!

– А ти ніколи не думав, що свині й телята, кури, гуси, індики, підлогові кролики й риба, яку ми вбиваємо для прожиття, – теж можуть бути розумними? Може, твої ягоди теж мають розум, просто ми цього не можемо збагнути?! І що з того? Нам що, вмирати з голоду? Яструб їсть куріпок, гострорил – хамсульку, щука – пічкурів, змія – жаб… Такі звичаї в нашої природи! На кожного є хтось зверху!

– В такому випадку хтось може бути зверху і на нас!.. – Чисторос незряче дивився кудись у далину, а в його мозку спалахували смарагдові насмішкуваті очиці гірських зміїв. – І я їх бачив! І це були справжні чудовиська!

– Ти про кого? – Рибохвостику здалося, що прохолодний степовий вітер залетів їй під одяг і холодною рукою пройшовся по спині.

– Про зміїв, які зробили обвал у Верхньому Доріжньому. На відміну від твоєї риби, цих потвор неможливо перемогти. Принаймні я не знаю, як це можна зробити.

– Але ти вважаєш, що вони заслуговують смерті, хоча й розумні?

– Так, мабуть, твоя правда. Розумніші вбивають дурніших, сильніші – слабших, більші – менших, і це природно. Та візьми до уваги, що доріжани – не просто тварини, ми – понад всіма звірами й рослинами. Сам Небесний Бог дав їх нам на поживу.

– Можливо, змії так само думають і про себе. Принаймні інколи менша істота має право вбити більшу, якщо цьому є виправдання. А кращого виправдання, як намагання вижити, годі шукати, – Рибохвостик відвела погляд від свого супутника й на мить зупинилася. За кількасот метрів від них здіймався темно-зеленою хвилею ліс! Вперше вона побачила таку кількість дерев, що між ними навіть не видно просвітку, і за першим рядом виструнчився наступний, і ще один, і так – до безконечності! Дерев так багато, що під їхніми кронами стоять сутінки. Гілки ловлять темряву в свої тенета й не випускають її навіть серед білого дня! І вся ця громада підкралася до Рибохвостика непомітно, ніби раптово вигулькнувши на її шляху, незважаючи на те, що дівчина постійно вдивлялась у горизонт.

Дорога занурювалася в тінь перших розлогих лісових велетів і зникала в ній. Над нею з криками полетіло кілька птахів.

Бездоріжанка зупинилася перед узліссям і завмерла, насолоджуючись невідомими їй ароматами, звуками, барвами. Щось зашелестіло в траві праворуч від неї. Моряна обернулась на звук і здивовано вигукнула. Маленька козуля, що досі спокійно поскубувала травичку, перелякалася цього вигуку й дременула в хащі.

– Що це було? Схоже на козу! – дівчина не могла приховати свого здивування, швидко-швидко дихаючи й заливаючись рум’янцем.

– Так це ж козуля! Вони часто виходять з лісу пастися на луки. Деякі бродять і повз наші оселі, інколи забираючись на городи. Скільки ж ти ще не бачила, хоч і така доросла! – хлопець усміхнувся, що дуже не сподобалось його супутниці.

– А ти бачив, як краби тікають у хвилі? А як морські помідори повзуть за відпливом? А живе срібло косяків хамсулі бачив? А морських павуків, яких разом із водоростями виносять на берег шторми?..

– Кожен ще щось не встиг побачити, – погодився хлопець. – Для того ми й живемо, щоб дізнаватися більше, а потім передавати цей досвід нащадкам.

Хоч деякі риси характеру Чистороса не подобались Моряній, та з ним було цікаво поговорити, й він справді багато знав. Головне, що він знав ліс і його жителів. Щонайменше, це знайомство піде їй на користь. Рибохвостик глянула на сонце – пора повертатися. На перший раз вражень достатньо. Вона неодмінно повернеться в ліс і пробуде під його живим покривом не одну годину. І добре, якщо тим іншим разом поряд буде цей хлопець.

Ще кілька птахів розсікли повітря над дорогою, вилетівши зовсім близько від узлісся. На Дорозі залунали дивні звуки. Спочатку Чисторос і Рибохвостик вирішили, що це почала гудіти бруківка, але звуки незабаром вирізнились в окремі лункі удари, ніби хтось ритмічно стукав металом по каменю.

– Мабуть, нам краще сховатися в кущах. Раніше я ніколи такого не чув, – хлопець схопив супутницю за руку й потягнув за крислату стіну ліщини, що росла вздовж узбіччя. Обоє принишкли, не зводячи погляду з Дороги. Рибохвостик задоволено усміхалась – вона сьогодні побувала на ярмарку, побачила ліс, вподобала собі хлопця, з яким зараз ховалася в кущах, не відпускаючи його руку. І ще це постукування!..

Ось на Дорозі під деревами з’явилася тінь. Щось велике рухалося бруківкою, вистукуючи по ній однотонний ритм.

14

У Доріжньому на широких лавках попід стінами великої півкруглої зали Нарадного дому сиділо дванадцять війтів долинних поселень. Зібрати Мудру Раду під час ярмарку було слушною думкою, адже старійшини майже не брали участі в ярмарковому обміні, а про висновки й пропозиції війтів після зібрання можна відразу ж розповісти всім доріжанам. Коли ще вони збираються всією долиною, як не в ярмарковий день?

Сьогодні старійшинам-війтам не довелося обговорювати старих і звичних тем, як-от забезпеченість харчами на зиму, право на наступну ярмарку, суперечки сусідів. Говорили про дивини місяця Авейора, що почали переростати в лихо. Рада ніяк не могла завершитись через суперечку між Ліводверником Вересковим і Густобровом Травником, війтом Доріжнього й усієї долини.

– Ми не знаємо, чи є щось поза нашою долиною – там, звідки приходять біди, – тому й не можемо нічого протиставити їм! – Ліводверник сперся до стіни, обводячи поглядом колег. Більшість із них взагалі боялася говорити на цю тему – настільки вона була незвичною. Тому майже всі присутні потупили погляд, намагаючись не встрявати в розмову. Ця проблема виходила за рамки їхнього досвіду, й дуже легко було бовкнути якусь дурницю.

– Віками ми жили тут, і наш народ процвітав. Навіщо тепер шукати те, про що ми й найменшого уявлення не маємо? – заперечив Ліводвернику Густобрів, зітхаючи й упираючи руки в боки.

– Я згоден із Ліводверником, – підвівся Лез Горолом, якого після смерті старого Ласиці обрали війтом вже неіснуючого Верхнього Доріжнього. – Згоден з тим, що ми повинні збирати знання не тільки про замкнений світ нашої долини, а й намагатися проникати в таємниці Заземелля! Якби раніше ми знали про зміїв, що роблять обвали й харчуються доріжанами, то ніколи не поселялися б біля гір!

– І що ви пропонуєте? – Густобрів знову зітхнув, і по його сивій бороді пробігли дрібні хвильки.

– Ми сьогодні обговорили все незвичне, що можна знайти у родових книгах. Як бачимо, усі дивини трапляються або на околицях нашого краю, або за його межами, або ж знаходяться якісь залишки древньої історії, яких ми не розуміємо! – Вересковий підвівся, даючи зрозуміти, що говоритиме довго. – Тому я пропоную зібрати добровольців і вирушити в різні сторони світу, щоб глянути, що там є.

Вигуки здивування й обурення заповнили залу і затихли десь під різьбленими балками стелі.

– Але ж ти сам казав, що все дивне й страшне відбувається за межами долини – ці землі таять у собі лихо! Навіщо його шукати? Навіщо будити невідомі нам сили, виявляти себе! Ми є й будемо щасливі тільки тут, бо така доля нашого народу – жити осіло в Долині Єдиної Дороги! – тепер упівголоса заговорила більшість старійшин, ділячись своїми думками із сусідами, й кидаючи погляди то на Густоброва, то на Ліводверника.

– Шановний і мудрий війте Травнику, часи змінюються і ми повинні змінюватись разом з ними, щоб не залишитися в минулому, – Ліводверник вдячно глянув на Горолома й провадив далі. – Я не кажу, що нам потрібно змінювати свої духовні цінності, свої традиції – ні. Просто треба розширити наш кругозір, бо інакше ми не будемо готові до різних несподіванок і можемо сильно постраждати через дрібниці. Наше суспільство тримається на сотнях зв’язків між поселенцями. Одні тчуть килими, інші шиють одяг, треті кують залізо, четверті добувають руду. Всі обмінюються своїми виробами – ми живемо в системі, де кожен має свої обов’язки й підтримує наше суспільство, як спиці колесо. А якщо хтось із нас, одна спиця, вилетить, то колесо вже не буде таким надійним, як раніше. А якщо вилетить відразу кілька спиць, то далеко не заїдемо! Це і сталося – поселення каменярів завалило обвалом. Наше щастя, що вони врятувались. А якби загинули всі – хто з інших доріжан зумів би обробити камінь? У нас про таку роботу є лише приблизне уявлення і жодних точних знань.

– А ти ще й радиш посилати доріжан у Заземелля, звідки не всі можуть повернутися! Ти сам пропонуєш розвалити колесо й котитися далі на самій осі! – війт долини усміхнувся своєму порівнянню. – Та з іншого боку ти правий, ми повинні якось записувати наші знання й розподіляти професії. Це має стати правилом для нашого народу.

– Саме так. Мандрівки за межі долини – це перший крок захистити себе перед майбутнім. Ще я пропоную вчити дітей не тільки читати, писати і рахувати, а й давати їм глибші знання. У долині ними володіють одиниці. Треба передавати їх іншим. Слід залучати більше людей до спостережень і опису різних явищ, до збирання матеріалу про світ, у якому ми живемо. Що більше ми матимемо такого матеріалу, то менше незнайомого буде для нас. А для цього мандрівки просто необхідні, бо найбільше знань людина отримує під час подорожі й порівняння, а не під час сидіння й роздумування.

Слова попросив Чистослів Тинявка, війт Повздорожнього.

– Ліводверник мовить розумно, цього не заперечиш. Просто все це надто несподівано впало на наші голови. І якщо доріжанам загрожують заземельні небезпеки, то це не означає, що ми повинні від них ховатися й надіятися, що вони самі минуть. Біда може прийти в кожен дім, як це було у Верхньому Доріжньому. Лисиця, яка скуштувала курятини, внадиться ходити в курник постійно, поки не перетягне всіх курей. Боюсь, що наша долина тепер схожа на такий курник, куди ще не раз навідається хижак. Потрібно вивчити його і… знищити! Та робити це слід із якнайменшим ризиком.

– Не знаю, що тобі й сказати. Пропоную кожному висловитися щодо наших сьогоднішніх бесід. На тому й зійдемося. А що ж до мене особисто, то я вважаю, що слід записати все те, що ми зараз знаємо, особливо різні професійні знання, щоб із більшою користю їх використовувати. Також пропоную створити загін, який розвідував би місцини навколо долини на відстані денного переходу і повертався назад до темряви. Інший загін має чекати його на півдорозі з вогнями на випадок блуду, – Густобрів легко вклонився, показуючи, що висловився.

Підвівся Кривотин Остуджений, війт Великого Доріжнього:

– На мою думку, мандрівки в Заземелля – річ передчасна. У горах з’явилися змії, до берегів підходить велетенська риба, у лісах постійно, хоч і рідко, зникають доріжани. Я пропоную обмежитись започаткуванням нових професійних книг, куди кожен хай вписує те, чого досяг у своєму ремеслі, а також збирати інформацію про небезпечних створінь – але без ризикованих походів. Хіба що недалеко від заселених доріжанами місць. І йти туди повинні тільки добровольці.

– Я думаю, цього для початку вистачить, – Ліводверник вклонився старійшині долини, подумки радіючи, що майже виграв у цій суперечці. Поки інші старійшини висловлювали свої думки, що мало чим відрізнялися від сказаного досі, Вересковий задумався над тим, що нічого не сказав зборам про Туманника. Врешті, вирішивши, що не має права приховувати таке від загалу, він знову виступив наперед.

– Ще повинен сказати, що у Півмісяцевому озері живе тепер дивний величезний звір. Я його бачив, хоч і в тумані. Звір не завдав мені шкоди, але все-таки, мабуть, туди не варто поки що ходити.

…Старійшини ухвалили запровадити книги для кожного виду ремесел, для небесознавства, для опису живих істот і різноманітного каміння. Також зійшлися на тому, що варто трохи розвідати землі вздовж Єдиної Дороги й відправити загони на північ і на південь. І, звичайно ж, розказати жителям всіх поселень про озерного звіра.

На тому раду завершили. До зали зайшли молоді доріжанки, розносячи гарячий трав’яний чай. Старійшини збирались окремими купками, щоб іще підсумувати усе сказане.

Лез Горолом підійшов до Верескового й мовчки потиснув йому руку.

15

Лісові сутінки неохоче випускали із себе істоту, кожен крок якої супроводжувався дивними звуками. Птаство й коники-стрибунці припинили свої співи, лиш вітер шелестів у кронах лип і дубів. Стук металу об бруківку Дороги звучав тепер чисто й дзвінко.

Чисторос вирішив, що зараз побачить ще якусь потвору, й зіщулившись у траві, чекав, поки вона вийде на світло.

Ось розсунулись ліщинові гілки, що застували Дорогу, й на узлісся вийшов кінь. Таких великих ні Болітник, ні Рибохвостик ніколи раніше не бачили. Він був принаймні на голову вищий за всіх коней долини й набагато масивніший. На його спині у шкіряному гнізді сиділа інша істота, закута у металевий панцир й зодягнена в одяг зі шкур. Якби не дивний наряд, цю істоту можна було б прийняти за надзвичайно високого й міцного доріжанина. А так вершник був схожим на обтягнуту залізом ящірку.

Кінь ступав повільно й важко, понуривши голову. З кущів, де ховалися доріжани, було добре видно його заллятий запеченою кров’ю бік і глибокі подряпини на шиї. Вершник майже лежав на коні, обхопивши руками його шию й звісивши ноги.