Текст книги "Долина Єдиної Дороги"
Автор книги: Тарас Микітчак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 21 страниц)
– Я зустрів Хвиля, коли збирав сьогодні рано-ранесенько трави в лісі. Вони троє підійшли до мене, ми поговорили, тепер нехай вони розкажуть і вам те, що повідали мені, – старий малодоріжанин відійшов назад.
– Радий усіх вас бачити, бо вже сумнівався, що колись повернуся в долину, – почав Хвиль. – Ви розумієте, що якби ми не втекли звідси, то усі, хто став на захист Рибохвостика, були б уже мертві. Заземельці не прощають гордості й самоповаги.
– Вони б вам пробачили! – крикнув Праводверник, пробравшись до краю помосту й спершись на нього руками. – Якби ви попросили у них вибачення і нормально працювали далі!
– Ми не мали за що просити пробачення, – різко відповів Болітник, зневажливо дивлячись на односельчанина. – І ніхто не збирався залишати нас у спокої. Коли ми вийшли на галявину в лісі, загін на чолі зі Стертом наздогнав нас і напав. Ми прийняли бій, бо йшлося вже про наше життя і життя наших жінок і дітей! Вони нікого не пощадили б. З допомогою лісового народу, який також вистежив нас на своїх землях, ми перемогли заземельців. Майже ніхто з них не вижив. Загинуло багато і наших доріжан, і лісовіїв, які захищали нас. Гадаю, цей випадок чудово показав, хто такі коти й каракоти. Вони вже зробили з нас рабів, які не мають права на свою думку, на своє життя, на свою вітчизну!
Розгублений натовп мовчав, не зводячи очей із помосту. Сталося те, чого боялися всі, – заземельці пролили кров долинян!
– Лісовії багато цікавого розповіли про тих, кого ми довгий час уважали своїми спасителями й покровителями, – виступив уперед Солевій. – Я не буду цього переповідати, нехай скаже один із лісовиків, старійшина Лисячого роду, Рудий Лис. Я додам лише, що цей невідомий досі народ дуже добре прийняв нас, і ми їм щиро вдячні. Якби не вони, нікого з утікачів уже не було б, – Моряний поклав руку на плече Лиса, запрошуючи його до слова.
Рудий Лис кілька секунд збирався з думками. На нього сильно вплинуло довге перебування на відкритих рівнинах, а тут ще цей натовп, який невідомо як поставиться до нього. Але ніхто з доріжан не виявляв ворожості, й лісовій почав розказувати те, що знав від дібровників, що бачив сам, про що здогадувався. Його розповідь вразила зібрання. Це була та війна, про яку говорили коти. Ніякого ворога на півдні немає, ворог уже тут. Ніхто не прийде їх поневолювати, вони вже раби. І немає жодного просвітку в тій темряві, яка наповзла на їхню рідну долину зі всіх сторін, – лише страх і безвихідь. Ось-ось із лісу вийде величезна армія заземельців, і життя волинян, як вільного народу, припиниться. Далі – або рабами й прислугою, або зі зброєю проти інших безневинних. Жахливий вибір.
– Здається, у нас є два варіанти: рабство або життя солдат, які воюють за своїх ворогів. Але насправді є й третій – ми виступимо проти цих зайд, спробуємо їх здолати, – замість Лиса закінчив старий Вересковий.
Після цих слів запанувала мертва тиша. Ліводверник пропонував не бути приниженими, не бути безликою масою, з якої вороги ліпитимуть свій світ. Він пропонував бути… мертвими. Зараз доріжани могли думати тільки так – відчувши владу й силу заземельців, одного заземельця, жменьки заземельців, сотні заземельців, яким вони дозволили керувати собою й використовувати себе. А цей старий доріжанин пропонує виступити проти армії, в якій буде не одна сотня і не одна тисяча вмілих, жорстоких, досвідчених воїнів. Що проти неї зможуть зробити беззбройні й миролюбні землероби і ремісники? Це самогубство. Хоча цього слова досі не знали в долині Єдиної Дороги, але його зміст підказував розум. Навіть десять зайців не переможуть одного вовка, а один заєць, який кинеться на десяток вовків, просто гарно загине.
– Ти пропонуєш нам померти! – Праводверник видерся на поміст і став навпроти брата. – Померти, щоправда, з почестями, безрозсудними героями. Ми не подолаємо навіть ту сотню, яка зараз є в долині, а ти говориш про тисячі заземельців!
– Хвиль і Солевій билися з ними й перемогли. Вони не такі вже й всесильні. Ми не будемо беззбройними, ми забудемо про миролюбність. Вони хочуть навчити нас майстерності війни? Ми будемо вчитися. Ми не виступимо проти них зараз, а спочатку спробуємо навчитися володіти зброєю. Зрозумійте, в будь-якому іншому випадку наше життя перетвориться на пекло. Наші чоловіки вбиватимуть чоловіків інших народів, а якщо відмовляться, то заземельці вб’ють їх. А що буде з нашими жінками й дочками? – Ліводверник окинув поглядом бліді обличчя своїх земляків. – У заземельців немає такого розуміння шлюбу і подружньої вірності, як у нас. Насилля й ґвалт, розпуста і вседозволеність – нормальні речі їхнього світу. Якщо не вірите, запитайте у своїх дочок-красунь, які не розказують вам нічого, бо соромляться. Скільком дівчатам Морфід обіцяв любов до смерті? Скількох хотів збезчестити Ро? А інші? А що буде, коли вони матимуть повну владу над нами? Ви хочете так жити?
– Якби у нас був хоч один шанс їх перемогти! – з розпачем крикнув хтось із натовпу.
– Є! – знову заговорив Солевій Моряний, і його голос пролунав наче грім над принишклим степом. Згадка про ставлення заземельців до дівчат зробила його обличчя кам’яним і гнівним. Він ніколи не забуде, як його дочка лежала на землі, а Ро збирався перед усіма зробити з нею щось жахливе, щось гірше за смерть. – Але тільки в тому випадку, коли ми всі будемо разом. Усі чоловіки повинні стати до лав нашого війська. Лісовії обіцяли забезпечити нас зброєю й тренувати у стрільбі. На час війни наші сім’ї покинуть долину. Лісовії приймуть їх і захищатимуть від ворогів. Якщо нас спіткає поразка, доріжани відродяться в наших дітях. Народ не має права вимирати під батогами поневолювачів, він має право вибирати свою долю. Цей вибір ми повинні зробити зараз!
Густобрів, який слухав ці слова з перекошеним обличчям, ураз скипів і закричав на Соловія.
– Ви бездумні дурні! Вам очі сліпить гординя. Ви готові пожертвувати своїм краєм заради безглуздої ідеї. Доріжани, рідні мої, народе, який завжди був мудрим і врівноваженим, не слухайте цих зухвалих речей, не вірте у свою всесильність, не йдіть за тими, хто веде вас на чужі мечі, – мечі, які можуть захищати вас, а не вбивати! А Ліводверника за такі слова потрібно скинути з війта Малого Доріжнього і вигнати з Мудрої Ради. Він завжди хотів для заспокоєння своєї цікавості й гордині погубити всіх нас! Нехай кожен війт, який не хоче бачити цього старого божевільного поряд із собою, стане ліворуч від мене, а решта хай ідуть направо.
Ніхто з війтів не відреагував на його слова. Хтось зробив крок ліворуч, хтось праворуч, але врешті всі зупинились.
– Прошу слова, – до Травника Густоброва підійшов Чистослів Тинявка. – Я хочу сказати, що не тільки жителі Малого Доріжнього можуть змістити свого війта, а й уся долина може позбутися старійшини, який бажає їм долі найманців, жінок без честі й рабів. Хто не хоче прислужувати заземельцям і називати їхню зневагу дружбою, хто не хоче, щоб його долю вирішував Густобрів, підніміть з майдану камінь і покладіть його праворуч від Травника. Хто ж хоче залишити все як є і визнати верховенство теперішнього війта – кладіть зліва. Такі речі повинні вирішувати не війти, а всі доріжани. Тут присутні представники усіх поселень, майже з кожної долинянської родини хтось прийшов на майдан Міждоріжнього, тому таке голосування буде справедливим. Чи всі присутні пристають на мою пропозицію?
– Добре! – вигукнув Густобрів. – Нехай зараз переможе розум і любов до своїх рідних, а не гординя. Голосуємо камінням, його тут вистачить на всіх.
Доріжани почали підходити до помосту і класти камінчики на його дошки. Над однією купкою стояв і рахував кам’яні голоси Праводверник, над іншою те саме робив його брат. Через півгодини усі присутні поклали свій камінь. До помосту підбігло ще кілька хлопців, яким не вистачило камінців на майдані й вони шукали їх по околицях.
Ліводверник підвівся й випростався на повен зріст. Він з гордістю дивився на доріжан і якомога голосніше оголосив свій підрахунок.
– Сімсот двадцять чотири! А в тебе, брате? – обернувся Вересковий наліво.
Праводверник замість відповіді копнув ногою купку камінців і пішов геть з помосту. Замість нього відповів Тинявка.
– Тридцять шість. І це якщо врахувати, що кожен син Праводверника поклав на поміст по три камінці.
– Ви самі обрали загибель! – із цими словами війт Доріжнього теж пішов сходами вниз, пожбуривши на поміст свій посох.
– А тепер, коли ми вирішили, що житимемо з честю, треба розійтися по домівках і мовчати, не згадувати нічого перед заземельцями. Єдине, що може завдати нам поразки, – це зрада одного із нас. Всі як один – і в цьому сила. Нехай кожне поселення вибере одного представника – хай це буде війт чи хтось інший, – з яким ми обговорюватимемо подальші плани, щоб не привертати увагу масовими зібраннями. Щасти нам! І просіть у Небесного Отця удачі, – Ліводверник поринув у натовп. За ними рушили й інші війти.
– А лісовії? Вони будуть на нашому боці? Вони воюватимуть разом із доріжанами? – запитав Тинявка, проходячи повз Рудого Лиса.
– Ми приймемо ваші родини й захищатимемо їх на нашій землі, але у бій не втручатимемось. Ми повинні боронити свою землю, а не вашу.
– Ліс нікого не сховає, – пробурмотів Чистослів і попростував до своїх повздоріжан.
Усі розходились мовчки, у сумних поглядах світила безвихідь.
51
Величезна зала в палаці легко вмістила усіх присутніх. За довгим столом з невідомої в долині деревини з одного боку сиділо вісімнадцятеро доріжан. Мишик Хмиз і Водомут Болітник розмістилися на початку столу, постійно щось запитуючи своїх напарників. Ті сиділи принишклі – чи то від переляку, чи просто вражені й задумані. На зручних дубових кріслах відпочивали Чисторос Болітник, Ловикамінь Горолом і Ложкохляп Моряний. Бездоріжанин сидів мовчки й намагався стримати сльози – годину тому він поховав на березі вогняного озера свого брата. Далі впівголоса перемовлялися Чопик Остуджений, Тин Зеленчук, Вермига Риболап і Світанко Соняшник. Ці четверо увесь час трималися в поході разом, але були малослівними, тож досі їх майже не було помітно. Основною темою їхньої розмови було не так неймовірне закінчення їхньої подорожі, як те, що потрібно знайти Прутика Яблунька, аби, якщо він справді мертвий, поховати його. Не личить залишати тіло побратима на поталу птахам чи звірам. Також треба повернутись за Шрамов’ятом, Смичком, Спибачем та Засельком, яких залишили в печері після першого бою з варами.
Далі сидів Зоряний Травосік. Він ще не зовсім відійшов після сутички з варом, коли день тому прикривав Шіту з амулетом, щиро вірячи, що Морфід веде їх на праведне діло. Хлопець мовчки роздивлявся залу, намагаючись не ворушитись, бо від кожного поруху в голові паморочилось і до горла підступала нудота. Біля нього, спершись на стіл, спав Лопушанко Травник. Останнім на лаві сидів Світанко Сонячник. Він длубався у своєму напівпорожньому наплічнику, сподіваючись знайти щось їстівне й трохи перекусити, поки нічого не відбувається.
– Ми тут уже кілька днів, Водомута принесли недавно, – говорив Мишик. – Вари виявились дуже миролюбними істотами. За цей час ми навіть не здогадувались, що живемо в палаці самої Прави. Нас годували і лікували. Через вікна ми бачили, як вари принесли двох своїх поранених, і почали здогадуватись, що це сталося після зустрічі з вами. Ось тоді й почали підозрювати, що Морфід іде сюди зовсім не з тією метою, про яку торочив цілу дорогу. А сьогодні всі вари кинулися на вихід. Ми за ними на мур, а там уже побачили вас, Праву і Морфіда, онду, зміїв – і зрозуміли, що до чого.
– Як ми могли бути такими легковірними? Як могли так безоглядно покладатися на слова чужинців? Вони нас, наче ляльок, смикали за мотузки, а ми робили те, що було їм потрібно.
Приглушені голоси і потріскування дров у каміні перекрив грюків крісел об кам’яну долівку. Вари підвелися з-за столу і поставали рядком, дивлячись у темряву одного з бокових проходів. Доріжани піднялися за ними.
Нечутно ступаючи в м’яких чоботах, із темряви вийшла Права Блакитного Снігу. Її темно-синє волосся перехоплене на рівні плечей золотою защіпкою. Накидка з білої плямистої шкури якогось звіра прикривала діву від спини до п’ят та ще й тягнулася по плитах. Яким же здоровенним мав бути той звір!? Довга сукня кольору чистого сутінкового неба на стрункому тілі здавалася бездонною водою між крижаними краями накидки. Очі Прави опущені, тонкий маленький ніс, тонкі вузькі губи, кутики піднесені у такій же тонкій, ледь помітній усмішці, видовжений овал обличчя в обрамленні густого шовковистого волосся. Саме такими уявлялися доріжанам ангели. Але цей ангел не був сумним, нечулим створінням, якими їх малювали у храмах. Саме ця усмішка, мов легкий мазок, додавала портретові аскетичного слуги Божого надзвичайної жіночої ніжності й життєрадісності. При кожному кроці під накидкою тьмяно зблискували чорні піхви з крижаним мечем, оздоблені золотими бляхами. Такими ж прикрасами сяяв і оксамитово-нічний пояс діви. На зброї, на поясі, на маленьких сапфірах діадеми палаючими знаками розповзлися малиново-червонясті лінії.
Усі замовкли, завмерши коло столу з похиленими головами.
Ніби навперейми Праві з протилежного проходу в залу потекла жива ріка зміїної шкіри з відблисками вогню на кожній лусочці. Онда.
Якщо Права викликала оніміння своїм ангельським виглядом, небесною красою й неймовірним пронизуючим поглядом, то її підопічна здавалася втіленням природної величі й грубої фізичної сили – наче оживили частинку гори чи правічний дуб. Разом ці істоти змушували завмирати від захоплення усе живе навколо, навічно закарбовуючись у пам’яті очевидців. Поряд із ними кожен відчував себе обраним, раз бачив таке диво, як ця велетенська змія і Права.
– Вітаю моїх сміливих гостей і прошу всіх сідати, – господиня пройшла до кінця столу біля каміна й зайняла, очевидно, своє постійне місце на час трапези. Висока, у два доріжанських зрости, спинка її крісла закінчувалась мерехтливою срібною зорею з безліччю переплетених променів. У її центрі спокійним блакитним світлом горів майстерно огранений димчасто-прозорий камінь. Надзвичайну оздобу крісла доріжани помітили лише тоді, коли Права сіла в нього, – камінь наче спалахнув і освітив зірку лише при наближенні господині.
Онда потекла-поповзла повз стіл. Її спина була заставлена тацями зі смаженим м’ясом, фруктами, горщиками з паруючими рідкими стравами, великими хлібинами з увіткнутими в них ножами, ложками і виделками та різнобарвними бутлями. Усе це тварина везла надзвичайно легко й обережно, жодна краплина не перелилася через край і жоден шматочок не впав. Вари брали вечерю зі спини змії й ставили на стіл. Слідом за ондою, яка, мабуть, лише наполовину вповзла в залу, вийшло ще кілька варів – найімовірніше, поварів, – які відразу ж розмістилися на вільних кріслах і табуретах.
Онда зайняла пірамідою своїх лускатих кілець кут зали між каміном і столом, а її голова завмерла, наче шафа, між Правою й доріжанами. На щитках між її очима слабким сяйвом перебігав дивний знак – наче миттєвий відбиток місячного світла. Його можна було помітити лиш іноді. Це не залежало ні від довколишнього освітлення, ні від кута зору, а лише від того, якими очима ти на нього глянеш: звичайними, повсякденними, чи поглядом свого серця. І щоразу, коли знак змигував у свідомості, він здавався дещо іншим. Чисторос, наче заворожений, намагався роздивитися цей знак, схожий на якусь заплутану, з вихилясами, літеру незнайомої йому мови. Знаки на бляхах і діадемі Прави почали якось поєднуватися зі знаком онди. Відразу ж згадалися візерунки на лобі ящера з Півмісяцевого озера. У них усіх було щось… спільне і… таке, що можна осягнути, але до кінця не збагнути, бо не вистачає знаків, які пояснили б попередні… І тут усе видіння, в яке поринув Чисторос, перервалося. Хлопець відчув, як знаки ураз випарувалися з його свідомості під напівіронічним– напівзверхнім поглядом Прави. Зникли.
– Ви подолали довгу й важку дорогу як для звичайних людей, і зробили майже неможливе для такого спокійного народу, як доріжани, – її голос подобався, чарував, розслабляв, знімав утому й напружував водночас, милував, голубив і збадьорював, очищував, заспокоював і наповнював серце впевненістю й наснагою. Він переливчастими, чистими нотами витав у повітрі, тонкими струнами єднався з серцем, огортаючи його ніжним покривалом. Здавалося, слова господині лунають десь глибоко в твоєму єстві.
Чисторос на мить згадав бій Прави з Морфідом і Шітою й подумав, що обоє суперників діви мало надзвичайну силу волі й дике бажання вбити, якщо не піддалися магії її голосу й погляду і змогли деякий час протистояти їй. Не дивно, що Морфіду вдалося так легко повести за собою весь доріжанський народ, обплутуючи його своїм мистецтвом обманювати і вселяти віру у святість необхідної йому справи. Він також був надзвичайною істотою, може й простою людиною, але з надзвичайною силою духу, яку спрямовував на служінню злу. Проте йому ніколи не порівнятися з Правою, бо на ній лежить Божа печать. Вона була Божим ангелом, бо ніким іншим бути й не могла.
– Вибачте, що ми прийшли зі зброєю в руках, – тихо промовив Болітник, вклоняючись господині.
– Ви не встигли зробити багато шкоди, тому вважатимемо ваші відвідини дружнім візитом, – вона усміхнулася, й знову хлопець зустрівся з її поглядом очима і поспішив сісти. Треба було звикнути до сили Правиних очей, які завжди показували більше, ніж можна збагнути.
– Ми йшли з Морфідом задля того, щоб дізнатися від Вас, як зупинити війну, як заспокоїти того ворога, що йде з півдня. І зовсім не сподівалися, що все повернеться таким боком, – Ловикамінь Горолом також схилився в легкому поклоні й сів у крісло.
– Я знаю, – змигнула очима господиня. – Саме тому вари намагалися зупинити вас, а не поранити чи вбити.
– А правда, що вари – це людожери? – долинув тихий голос Чопика з другого кінця столу.
– Ні, – це питання звеселило Праву, й її усмішка остаточно заспокоїла доріжан. Їм стало тепло і затишно, наче вони в рідній домівці, а не сидять у величезному палаці на вершині височезної гори. – Вари їдять те саме, що й ми.
– Наші друзі разом із пораненим заземельцем залишилися в печері на схилі цієї гори. Ми повинні піти за ними, – згадав про земляків і Шрамов’ята Мишик. – Може вирушити вже?
– Не хвилюйтеся, декілька варів уже пішли за ними. Ми слідкували за вашим загоном протягом вашого спуску до ріки й підйому в мій палац. Тож ми знаємо, де вони зупинилися. Вари взяли ліки, теплі коци, їжу, переночують із ними, а зранку приведуть їх сюди.
– А Ви – Божий ангел? Морфід говорив, що ми йдемо до Правди – то Ви і є цією Правдою? А якщо так, то що це означає? – спитався Ловикамінь Горолом.
– Багато народів називає таких, як я, Правдою, але справжнє моє ім’я – Права. Хоча насправді великої різниці немає. Я – Права Блакитного Снігу й Синього Льоду. Колись, дуже давно – навіть не казатиму, скільки років тому, – розгорілася страшна війна між першоістотами, в якій брали участь і перші народи, що заселили ці землі, й яких ми тепер називаємо древніми… – обличчя доріжан витягнулись, дехто насупився, бо жоден із них не знав, хто такі древні, а першоістотами заземельці називали лише лісових демонів, яких теж у долині ніхто ніколи не бачив. Це здивування відразу ж помітила Права.
– Хочете, щоб я розповіла вам про древні часи нашої землі – історію, записану лише в кількох книжках, і яку ми, прави, ще застали, коли народилися на цій землі?
Усі за столом дружно закивали головами, навіть вари, які, мабуть, уже чули цю розповідь, але, видно, з радістю послухають її знову.
– Тоді почну з тих часів, коли перші люди перепливли океан і поселились на цій землі, – у доріжан знову заокруглились очі, й Права згадала, що вони не знають нічого ні про морські мандрівки, ні про кораблі, ні про те, що люди можуть пливти по воді. – Ви ж бачили, що кинуте у воду дерево не тоне. Ось древні й робили великі споруди на воді, схожі на величезні корита, куди поміщалися десятки й сотні людей, і на них мандрували морем. Саме так племена есенеїв дісталися нашої землі. Есенеї були світлошкірими високими людьми, вони молилися Небесному Богу, який привів їх сюди й дав ці землі у владарювання. Це був народ вправних будівничих, ремісників, вони знали різні науки, вміли вираховувати по небесних світилах кількість днів у році, слідкували за рухом зірок на небі, вивчали властивості неживої природи й закони, за якими живуть рослини й тварини, і вже тоді привезли з собою багаті бібліотеки. Потрапили есенеї сюди через сильний шторм, який пригнав їхні кораблі до бухти Моерн. Навіть знання з астрономії й навігації не допомогли їм визначити, як саме можна повернутися. Можливо, якби вони справді хотіли цього, то й знайшли б дорогу назад, але есенеїв вигнала з рідного краю війна з іншими народами. Ця ж земля була малозаселеною й благодатною. Есенеї поселилися на західному березі великих рівнин, які простяглися на південь від моїх гір і від лісів, які оточують вашу долину.
У той же час на сході рівнин до бухти Таіль пристав флот іншого народу – кіатів. Вони були кремезними, засмаглими до чорноти, але невисокого зросту порівняно з есенеями, проте набагато вищі за вас. Невідомо, звідки прибули ці люди, ніхто про це не говорив і не писав. Кіати заселили східну частину рівнин. Єдине, що вони добре вміли, – це робити зброю, чаклувати, воювати й будувати кораблі та фортеці. Проте місця вистачало для всіх, і східні пришельці не ворогували із західними, а почали торгувати з ними й часто разом відбивали наступи першоістот, які приходили на рівнини, щоб зігнати поселенців із землі, яку вважали тільки своєю.
Права зробила паузу, чекаючи запитань. І запитання не забарилися.
– Хто такі першоістоти? – Мишик Хмиз покосився на онду.
– І хто заселяв ці землі до есенеїв і кіатів? – запитав собі Водомут.
– Першоістоти й населяли. Серед першоістот теж були різні племена й народи, переважно нечисленні, але кожен із них володів надзвичайними магічними здібностями. Ви вже бачили Розписа?
Чисторос кивнув головою.
– До першоістот належали як людиноподібні племена, так і дивовижні ящери – розписи, гірські, лісові, рівнинні й пустельні змії, берегові дракони. Ящери мали свої території, свої землі, свої закони. Усі ці велети були розумними й мали свої вміння, проте їхній розум відрізнявся від нашого, людського, і мало хто міг би порозумітися з ними. Вони спілкувалися з людьми за допомогою видінь і знаків, які могли бачити лише обрані. Рідко хто чув їхню мову.
Крім ящерів, у цих краях жили й інші розумні створіння. Ліси заселяли ті, кого ви знаєте як лісових демонів, – істоти в три доріжанські зрости, які, хоч і схожі на людей, але вк䖶иті замість шкіри гладкою корою, які вміють відрощувати втрачені руки чи ноги, які можуть стояти на одному місці місяцями й живитися сонцем і водою.
У горах тоді жило два народи. Про гонмів майже нічого не відомо. Вони були дуже скритні й зникли невідомо куди і чому. Після них залишилося прекрасне мертве місто Пайтіті в одній із гірських ущелин. Інший народ – вари – існує й донині, щоправда, їх залишилося лише півтори сотні з жінками й дітьми. Це моя варта. Кожна Права знайшла у цьому світі істот, які слугують і допомагають їй. От я живу з варами.
Десь далеко-далеко в південних пустелях мешкали першоістоти сонмери. Про них я теж майже нічого не знаю.
– А хіба Права може чогось не знати? – здивувався Мишик.
– Є межі мого пізнання. Я бачу й відаю тим, що твориться в горах, лісах, рівнинах, на берегах. А пустелі надто далекі для мого погляду. Як і моря.
– А хто заселяв рівнини й нашу долину? – спитався Зоряний Травосік, якому вже не терпілося почути в цій історії щось про доріжан.
– Долини навколо східних і західних гір, а також прилісові райони великих рівнин заселяли карпентери, а самі рівнини – синкани. Карпентери були схожі на чорних, кудлатих… Одне слово, схожі на варів, але менші зростом і стрункіші. А синкани – це вправні наїзники на степових конях, довгоногі, довгошиї, з довгими овальними головами й світлим, часто білим волоссям. Проте, повторюю, всі ці народи були нечисленними й не ворогували з людьми за місце, бо цей край уміщав і годував усіх.
– Що сталося з ними? Адже Ви говорите про них, як про минуле, – Чисторосові ставало дедалі цікавіше, адже за лічені хвилини перед ним відкривалося те, що власними силами доріжани дізнавалися б не один рік, а може, й не один десяток років.
– Далі з’явилася річ, яку хотіли мати всі, але ніхто не збирався ділитися нею. Чи то гонми, чи то вари знайшли у горах дімант. Хоча він був врослий у скелю, проте жодної огранки чи шліфовки не потребував. Його назвали Яйце Світу. Ящери й першоістоти швидко збагнули силу цього каменя, який дозволяв створювати найсильнішу магію. А всі тогочасні народи воювали перш за все з допомогою магічних сил, які намагалися підсилити будь-якою ціною. Через цей діамант розміром із яйце птахоящера почалася війна. Спочатку в битві зійшлися карпентери й синкани, й усе це відбувалося в підгірних долинах, де жили вари. Тоді ці білошкірі велети стали на сторону синканів, а лісові демони пішли за карпентерами. Спрагу влади, яку повинен був дати діамант, підживлювали ящери. Змії стали союзниками Півночі, Розписи приєдналися до армії Півдня. Війна тривала десятки років. Згодом карпентери залучили до союзу кіатів, які досі не втручались у цю лиховісну різню. Війна зачепила й поселення есенеїв, які до того часу, крім звичайних містечок і сіл, створили два міста-фортеці, де жили переважно науковці й білі маги. Одне з цих міст – дім Книг на острові Скел посеред Внутрішнього моря великих рівнин. Інше було збудоване на крайньому північному мисі нашої землі й називалося домом Еспріна на честь одного з наймудріших людей цього народу, який оволодів дуже глибокими знаннями і в дечому перевершив магію першоістот. Через кілька років есенеї вже воювали на стороні синканів, і земля перетворилася на суцільне поле битви, – Права потупила погляд, ніби згадуючи ті часи чи уявляючи собі, як мудрі й сильні істоти, осліплені жагою влади, піднімають зброю один на одного, забувши про все інше.
– Чим закінчилась ця війна, хто взяв Яйце? – тихенько спитав Чисторос.
– І одна, і друга сторони намагалися використати природні стихії. Одні палили інших блискавками, заливали потопами, повертали ріки у степ, а гори розсипали по рівнинах, розкривали землю й прикликали вогненні сили, піднімали морські хвилі й ті змітали все навколо, заходячи далеко на суходіл. Землетруси ховали цілі міста під землею, лава палила поселення разом з їхніми мешканцями. Тоді на світ з’явилися ми – Прави. Небесний Отець створив вісім Прав, прекрасних дів, найпрекрасніших зі своїх ангелів, і дав їм владу над стихіями, над природними силами. Кожна Права може жити дуже довго, якщо не вічно, бо вічність – поняття дуже відносне у світі скороминучих речей. Ми розселилися по землі й почали налагоджувати розладнану систему природи. Чаклуни й маги брали щось з одного місця й нарощували його в іншому. Якщо вони влаштовували пожежі й посухи, то в інших краях через це починалися морози, якщо десь починався потоп, то в іншому місці земля розтріскувалася від спеки, бо там припинялися дощі й не було навіть вранішньої роси. Прави зрівноважували все це, повертали стихії на свої місця, борючись при цьому із самими чаклунами, які постійно намагалися нас здолати. Я, як Права Блакитного Снігу, виправляла покручі погоди, повертала хмари в небо, поїла дощами спраглі землі, охолоджувала снігом і кригою розплавлені гірські вершини. Крім мене, на Заході діяла Права Чорної Скелі, на Півночі – Права Морської Піни і Права Небесного Сяйва, на Півдні – Прави Червоного Піску і Чистого Вогню, на Заході – Прави Зеленого Листу й Тихої Ходи. Можливо, десь є й десята, яку ми називаємо Правою Зоряного Часу, але в цьому ніхто не впевнений. Її ніхто не бачив, і вона не була разом з нами. Швидше за все, це наша легенда, яку ми самі собі придумали, бо й наші знання і можливості мають свої межі, на відміну від нашої фантазії.
– Якщо Прави безсмертні, то як Морфід міг хотіти вбити Вас? Він не знав про Ваше безсмертя? – поки всі слухали, зовсім забувши про їжу, Вермига Риболап непомітно навіть для себе доїдав третій шматок смаженини.
– Я не казала, що Прави безсмертні. Ми можемо загинути так само, як і прості смертні. Але не від старості, бо всі свої дві тисячі років я така, якою ви бачите мене зараз. Нас можна вбити певною зброєю, заклятою магією першоістот. А це зовсім не дивина у нашому світі. Тільки вари, онда й майстерність у бою бережуть моє життя. Кожна Права володіє певним видом магії. І хоча ми не можемо використовувати її заради власної користі, все-таки це допомагає у житті, – Чисторос подумав, що господиня розповідає про свої вразливі місця не тільки тому, що це не є секретом для її ворогів, а й тому, що вважає їх, доріжан, якщо не друзями, то, принаймні, союзниками. Це називалося довірою. Вона читала їхні душі своїм всепроникним поглядом і бачила, що зла ніхто із них не носить у серці.
– Війна закінчилась без переможця, – продовжувала Права. – Обидві сторони знищили одна одну. Малі народи першоістот зовсім здрібніли, зненавиділи всіх інших і боролися проти всіх. Уцілілі ящери усамітнились в тих місцях, де їх ніхто не міг знайти. Більшість кіатів загинуло в битвах, а частина відійшла вглиб південних пустель. Есенеї вижили лише в домах Книг та Еспріна. Інші їхні поселення були зруйновані, а мешканці знищені… – господиня зробила паузу й кивнула на страви, які ще парували на столі. – Може, ми будемо їсти і розмовляти? Бо я не збираюся кожних п’ять хвилин підігрівати все це.
– А камінь, діамант? Де він? – Чисторос притягнув до себе хліб і почав різати його на товсті скибки.
– Яйце Світу зникло. Одні кажуть, що його викрали гонми й воно знищило їх своєю силою, інші стверджують, що берегові дракони викинули його в море, а треті говорять, що діамант забрали з собою есенеї в дім Еспріна. Де діамант насправді, не знає жодна із Прав. Бог не наділив нас таким знанням. Ми мали впорядковувати світ, а не оберігати цей найцінніший артефакт.
За столом почався рух. Усі брали товсті скиби хліба, накладали на них м’ясо і тушковані овочі й починали їсти. Доріжани намагалися повторювати манери варів, щоб підлаштуватися до місцевого застільного етикету.
У перервах між пережовуванням їжі (апетит у Прави виявився неабияким!) діва продовжувала розповідати.
