Текст книги "Долина Єдиної Дороги"

Автор книги: Тарас Микітчак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 21 страниц)

– Нарешті. Я чекала! – над кулястим каменем з’явилася діва з білосніжним волоссям. Її плаття хвилювалося прозорим аквамарином, не маючи ні кінця, ні початку – як вода.

– Чому ж ти сама не викликала мене? – сумно усміхнулася володарка сил підземного снігу й льоду.

– Я чекала, – повторила Права Морської Піни.

– Чи ти дозволиш арміям Півдня докотитися до Дому Світла? Ти ж знаєш, що Яйце Світу там, і невідомо, що станеться, коли воно потрапить до рук котів!

– Знаю! Але так само знаю, що ми не маємо змоги спрямувати свої сили проти південних армій, навіть щоб протистояти Праві Чистого Вогню. І знаю, що тебе мучать сумніви. Але саме протистояння Прав, а не війна смертних, зруйнує наш світ!

– Якщо люди оволодіють Яйцем Світу, це може непередбачено перетворити наш світ, перехилити шальки терезів і поміняти добро й зло місцями!

– Ти хочеш, щоб ми розбили армії Півдня?

– Ні.

– Навіть якщо всі Прави вийдуть пліч-о-пліч на поле бою разом із доріжанами, ми не здолаємо котів і каракотів! Їх надто багато.

– Це невідомо, бо це майбутнє.

– Ми повинні регулювати стихії, а не розумних істот. Вони самі вирішують свою долю.

– А хіба ці народи не є ще однією стихією, найбільш згубною і страшною?

– Ти підеш на цей бій, ризикуючи втратити свою силу? – погляд Прави Морської Піни на мить затопив Праву Блакитного Снігу своєю глибиною й холодом. Але відповіді на запитання не було, бо синьоволоса діва сама не знала її.

– Ні, не піду. Не повинна, – нарешті відповіла синьоволоска.

– Я спробую зупинити армії на перешийку за болотами плітників, затопивши там суходіл. А далі вже не втручатимусь. Це найбільше, що я зможу зробити.

– Дякую і за це, – синьоволоска важко зітхнула.

– Ти приймаєш сторону доріжан, переймаючись їхньою долею. Ти порушуєш рівновагу. Пам’ятай це і не доводь до нашого протистояння.

– Ми вже перехилили шальки терезів, як і Права Чистого Вогню. Але згадай, що наша роль – виправляти порушення в природі наших стихій. Тому ми маємо право зупинити магію вогню, яку подарувала Вогневолоса своїм народам. Це вже буде допомога півночі, яка до того ж не виходитиме за рамки наших повноважень.

– Так, з цим я погоджуюсь. Проте нас можуть убити – ми ж смертні за певних обставин. Тому одночасно краще не з’являтися в долині Єдиної Дороги. Якщо доріжан спіткає невдача, Чорна Армія зіткнеться з водою. Але все буде у межах відповідності й встановлення рівноваги.

– Дякую.

– Будь обережна. Пам’ятай, що ми не належимо собі. До зустрічі.

– Прощавай, – камінь згас, і Праві Блакитного Снігу здалося, що згасло щось у ній самій. Зникла якась сутність, закладена на небесах. Принаймні досі їй не було так порожньо. Порожньо й гидко від власного безсилля.

Розділ 4. За крок до порожнечі

67

Ліс виригав із себе страшний гул – ударами тисяч кованих чобіт об кремову бруківку. Вони виливались, як брудна повінь, на запорошені снігом весняні береги. Чорна Армія. Чорні обладунки, чорні плащі, чорні коні, навіть сталь їхньої зброї відливала чорним полиском. Лава за лавою виходили воїни з-під негостинного для них лісу. Очі, що давно не бачили прямого сонячного світла, мружились на небо, міцно стиснуті губи ледь кривились у посмішці. Хоча більшість воїнів хотіли цілувати цю землю, голубити поглядами неосяжні простори степу, де на них уже не чекають за кожним стовбуром страшні лісові демони, жоден з них не випускав ці бажання за кам’яні маски на своїх обличчях.

Втомлені, але не зломлені. Ще впертіші, ще сильніші від гніву, запаленого у лісових битвах. Чорна Армія…

Обіч цієї безконечної лави заземельців, жадібно рвучи соковиту траву, стояв величезний кінь. На його боках – випалені оранжеві спіралі, кожна з яких збігається в коло. Грива переплетена золотими ланцюжками, вуха вишиті золотими тонкими нитками, а сідло й попона рясніє коштовними каменями. Проте кінь забув, що його вершник – сам головнокомандуючий Чорної Армії, Антіо, і зараз велична тварина похапцем наповнювала черево, втративши благородний вигляд.

Антіо стояв за метр від коня, опершись на свій спис, і слухав Репингу. На прикрість каракота, обличчя великого ватага не виказувало ні схвалення, ні злості. Антіо просто дивився поверх голови Репинги й інших заземельців на ряди доріжан. Ті акуратними лініями креслили собою степ за сотню метрів від них.

– Ми зібрали й навчили елементарному володінню зброєю тисячу чотириста сімдесят вісім дорослих чоловіків з цієї долини. Вони готові померти за свого повелителя й знають, що коти – володарі світу, – Репинга закінчив доповідь про справи в долині й низько вклонився.

– Вони падатимуть, як скошена трава, в першому ж бою, – зневажливо пробурмотів Антіо. – Але ми матимемо час для маневрів. Добре. Морфіда шкода, але сумніваюся, що він справді зник. Цей диявол ще з’явиться і потішить нас своїми розповідями.

Кілька каракотів зняли з фіри великого стола, розкішне різьблене крісло, кілька лавок і поставили їх біля Антіо й Репинги, який урешті полегшено зітхнув – головнокомандувач схвалив роботу передового загону.

– А де Стерт? Чому ти доповідаєш замість нього? – Антіо сів у крісло й узяв поданий йому кубок з найкращим і найвистоянішим верескляком. Стіл миттєво заставляли різними стравами й напоями. Ватаги окремих загонів всідалися рядами, тягнучи брудні руки до їжі й кубків. Від Подоріжнього тягнулася вервечка фір, навантажених провізією для всього війська. Частування звичайних воїнів мало відбутися просто на траві. Для такої зустрічі у долині перерізали й засмажили добру половину доріжанської худоби й вичистили усі комірчини й пивниці.

Під час частування був запланований військовий доріжанський парад, який мав засвідчити покору місцевих жителів. Доріжан навіть не довелося змушувати робити це – вони самі дали згоду.

– Стерт загинув. Він наздогнав декількох бунтівників, які втекли в ліс. Там на його загін зробили засідку невідомі нам лісові жителі, також люди. Загін розбили, Стерт помер від ран уже тут. Його достойно поховали, як і личить славетному воїнові.

– Є звістки від інших армій чи від армад? – головнокомандувач надпив верескляку й задоволено прицмокнув – після перегрітих і збовтаних у дорозі котівських вин і кусату витончений смак цього напою просто вражав.

– Поки що звісток не було, – Репинга при кожній відповіді легко вклонявся ватагу.

– Бої з лісовими демонами знищили частину моєї армії, проте тридцять чотири з половиною тисячі добірних і здорових воїнів уціліло. Ми перебили багато лісових потвор і захопили дещо, що з часом дасть нам владу над демонами. У нас дочка їхнього правителя. Вона була в маленькому загоні, який напав на нас два дні тому. Надто молода, що бути умілою в бою. Ця мерзенна стерва буде запорукою нашого владарювання над цим племенем першоістот. У боях не загинув жоден маг, усі наші рівнинні й лісові змії цілі й неушкоджені. Ми готові зустрітися з військом есенеїв, – Антіо осушив кубок до дна і розбив його об кант стола. Усі навколо ледь помітно здригнулися від цього удару. – Давай, нехай земляні кролики помахають своїми палицями.

– Спочатку стрільба з лука? – улесливо спитав Репинга. Каракот відібрав з-поміж доріжан кількох доволі непоганих лучників і був упевнений, що, як на мирний люд, їхня майстерність повинна сподобатись Антіо.

Головнокомандувач висмикнув із землі свого списа, підкинув його на долоні й ураз метнув у бік доріжанських загонів. Спис плавною дугою розітнув небо і, перетворившись на бадилинку, уп’явся в землю перед першими рядами доріжан.

– Нехай тепер покажуть свою влучність, а потім я хочу, щоб вони продибцяли своїми кривими рядами переді мною.

Репинга підняв праву руку. Це був знак, що найкращі лучники з протилежного боку можуть починати стрільбу. Їхньою ціллю було опудало з тирси в мішковині, яке стояло метрів за сорок від доріжанських шеренг (ці земляні кролики рідко посилали стріли далі за півсотню метрів) і в сімдесяти від столу командирів.

Від рядів низькорослих долинян відокремилась струнка фігура в капюшоні і з довгим тонким луком. Репинга придивився, але не впізнав цього лучника. Може, це через відстань, а може, роки беруть своє, й очі вже не такі зіркі.

Лучник зробив кілька кроків уперед, а потім без жодного прицілювання й підготовки одним рухом вклав стрілу, підняв лук, натягнув тятиву й відпустив її. Куди він стріляє? Це якийсь божевільний! Репинга вкрився холодним потом, щось обірвалося йому всередині, наче ця стріла летіла не в Антіо, а в його власне серце. Усі завмерли.

– Не чіпати! – крикнув Антіо, спостерігаючи за польотом стріли. Його підлеглі опустили тесаки, сокирки й мечі, якими були готові відбити смертоносне вістря.

Тієї ж миті пір’я стріли затріпотіло біля вуха Антіо. Він повернув голову й подивився на стрілу. Вістря повністю увійшло в деревину крісла за палець від скроні воєначальника, а древко ще досі тремтіло.

– Непоганий постріл, – усміхнувся Антіо. – Лучника потім роздерти кіньми. А Репингу забити канчуками.

Каракот лише глибоко вдихнув і схилив голову. Двоє кремезних воїнів відразу ж заломили йому руки за спину й поставили на коліна.

– До стріли причеплена записка, – промовив кот, що сидів ліворуч від командира.

– Подивись, – наказав той.

Воїн розкрутив папірець із древка, розгорнув його й здивовано передав Антіо.

– Великий вождю, доріжани оголошують нам війну!

Репинга з-під лоба подивився на ряди доріжан. Земляні кролики вирішили померти. І він сам помре: або в бою з ними, що майже неймовірно, або від котівських канчуків, що не личить воїнові. І разом з ним помре його мрія про спокійне життя в цих степах, хоч він не визнавав її досі.

68

Рудий Лис прослідкував за польотом своєї стріли й обернувся до лав доріжан. Ніщо не змінилося в їхніх очах: впевненість, що вони чинять саме так, як повинні, й далі суворими рисами прорізала їхні обличчя. Вони вже вирішили. Це рішення приймалося не одразу, але відмінити його вже неможливо – вони виступили й поважають себе за це!

А біля лісу, оторочуючи його наче чорна піна, стояли нескінченні ряди заземельців Великої Чорної Армії. І вона справді була чорна – і не лише своєю барвою. Щось усередині душі сприймало їхню чорноту, схилитись перед якою і сприйняти яку було неможливо, не ставши такими ж, як вони.

Поміж доріжанами виділялися богатирською статурою закуті в лати наглядачі. Вони повинні були слідкувати за порядком доріжанського параду, за дисципліною, за тим, щоб усе пройшло якомога улесливіше й приємніше для зверхників прибулої армії. Але зараз усі заземельці в доріжанському строю вдивлялися в струнку фігуру Лиса і в те місце, куди влучила його стріла. До них із деяким запізненням доходило те, що такий постріл не входив у сценарій параду. Що стріла у спинці крісла Антіо – не зухвалість чи показовий виступ, а саме непокора, небезпечна й несподівана. Про оголошення війни Чорній Армії вони не могли й подумати. У це неможливо повірити, бо тут відсутня логіка.

Чанко, який мав слідкувати за виконанням запланованого параду, зірвався з місця й помчав до цього дивного доріжанина – стрункого й смаглявого, чорноволосого, з луком не котівського виробництва.

– Я вб’ю тебе! – закричав Чанко, підбігаючи до Лиса. Той промовчав, вставляючи наступну стрілу в жолобок лука. Кот на мить зупинився, відкривши від ще більшого здивування рота. У ту мить, коли його рука лягла на держак метальної сокирки, лісовіївська стріла пробила йому чоло й затремтіла пір’їнами одуда.

– Упопоепопс, – ніби вибачаючись, прошепотів Рудий Лис і вклав нову стрілу в жолобок.

У цей же час тридцять заземельських наглядачів зробили крок уперед, вихоплюючи з піхов свої короткі мечі. Доріжани, що стояли біля них, зметнули руки з кинджалами. Більшість із них вбивали вперше, але тридцять смертоносних лез відразу знайшли горло чужинців і перерізали їхні сонні артерії.

Чистослів і Ліводверник, відступаючи від нерухомих тіл, лише сумно глянули один на одного, заправляючи зброю за пояси. Біля них витирав об штани закривавлене лезо Густобрів Травник.

– Знаю, що жорстоко, але на одного менше, – він вбивав уже вдвічі, й тепер це здалось йому дуже простою справою.

– Ти чув, як двигтіла бруківка, коли ця армія йшла в долину? – звернувся Чистослів до Верескового.

– Чув, – сумно хитнув головою той. – Ось і Дорога заговорила.

Запанувала тиша. Доріжани мовчки дивилися на чорну масу перед собою. Ніхто й не глянув на тіла заземельців, що передавали своє ще живе тепло сирій землі. Потім хтось тихенько, без жалю й каяття запитав:

– Тепер ми помремо?

– Ми померли б, якби не стояли тут! – не обертаючись відповів Хвиль Болітник і стиснув держак короткого меча. Він теж пам’ятав кров заземельця на своїх руках, а ще чіткіше пам’ятав умираючого Леза. – Не ми прийшли до них!

– Так, – зітхнув чоловік, що питав про смерть, – просто нам не залишили вибору, інакше я б тут не стояв.

Від фортеці прибіг Чистороса. На його обличчі чітко проступала дивна суміш здивування й гордості.

– Жінки, діти й старі вже відійшли до лісу? – запитав його війт Долини.

– Відійшли, але не всі, – молодий Болітник безпорадно розвів руками.

– Як не всі?! – Травник підступив до хлопця, гнівно зводячи докупи свої кущисті брови.

– Молодиці з малими дітьми й бабці, а також діти до чотирнадцяти років уже простують у супроводі лісовіїв до своїх сховків, а решта, близько сотні, закрилась у фортеці й розбирають луки і стріли. Вони сказали, що чекатимуть нас там, поки ми не поб’ємо отих закованих, – Чисторос хитнув головою в сторону лісу й Чорної Армії.

– А щоб їм саму воду пити! – забурмотів знову Травник. – Тепер не тільки за себе, а ще й за них переживай.

Болітник став біля нього, розглядаючи лави ворогів. Мабуть, те саме відчуває миша, яку загнав у кут розлючений кіт, – зрозумівши, що тікати нема куди, вона вирішує відбити напад хижака. Хлопець намагався втримати в думках образ Прутика з уламком заземельської стріли в грудях, засмагле обличчя вуйка Леза, якого вже ніколи не побачить, сум Рути під час останньої розмови з ним, зелені очі Рибохвостика, яка колись так хотіла побачити ліс, а тепер повинна жити в ньому, Праву Блакитного Снігу й Синього Льоду, яка залишилась у своїй фортеці, щоб зберегти вірність своєму покликанню. Напевно, вона залишиться Правою, але власна бездіяльність у цей момент вже ніколи не дозволить їй жити спокійно.

69

Коли стріла вп’ялася в його крісло, Антіо здивувався. Коли кот прочитав записку на стрілі, Антіо почав розбирати сміх. Коли він побачив, як убили його людей, Антіо зненавидів цих недоростків. Спочатку він хотів узяти свій дворучний меч із золотим черепом на противазі й показати доріжанам, що означає сила, як виглядає жорстокість, яким могутнім може бути воїн, але Антіо стримався. Можливо, тому, що він був головнокомандувачем армії, можливо, через лінь, а можливо… Ні, страху він не відчував. Ніколи! Інакше він не був би Антіо.

– Алеоласе, – гукнув він приземкуватого кота, в якого плечі були завширшки майже як його зріст, – візьми сотню кінних воїнів з моєї особистої гвардії й розбий цих здохляків. Але прикривайте обличчя, щоб кролячі стріли не подряпали.

Алеолас зі щирою радістю вклонився повелителю й командирові. Для нього цей наказ був нагородою, адже така нагода потішити й розворушити свою кров не часто випадає. Перед ними хоч і військо слабких на голову здохляків, але все-таки військо. Потім усі розказуватимуть, як Алеолас завиграшки розбив військо недоумків і самогубців.

Через декілька хвилин лави Чорного війська розступилися, і з нього, наче іскра з вогню, вирвався смерч чорнокованих воїнів на обкутих латами конях. Вони кошмарним вихором мчали посірілим степом, тримаючи в руках списи й метальні сокирки. Алеолас летів перший. Він уже вибрав жертву для свого списа – лучника, яки䙡 зухвало вистрілив в Антіо. Повелителю сподобається спис у животі цього виродка. Йому сподобається, як напівживого і ще притомного лучника потягнуть степом двоє швидких коней до найближчого дерева.

Доріжани спочатку не рухались, а потім декілька з них зробили невпевнені кроки назад. Хоча кіннотники лише мить тому вирвалися з-поміж шеренг заземельців, вони вже були за кілька десятків метрів від доріжанських рядів.

– Зачекайте! – закричав Рудий Лис, побачивши, що багато чоловіків навколо нього вже піднімають свої луки.

Загін заземельців ураз розсипався широким віялом і тоді лісовій гучним і спокійним голосом наказав:

– Взяли металеві стріли – раз! – чорні воїни вже скакали на їхній половині поля. – Вставили стріли в жолоб – два! – тепер можна було розрізнити візерунки на шоломах і латах заземельців. – Натягнули тятиви – три! Прицілились у груди – чотири! Кожен у свого! – Лис єдиний з їхнього маленького війська вставив у жолоб не залізну, а тисову стрілу. Він не збирався пробивати лати ворога, а впіймав вістрям стріли ліве око першого вершника, який уже заносив спис для кидка. – Стріляй!

Сотня металевих стріл кривим рядом прорізали повітря. Алеолас різко підвів щита, але в останню мить стріла випередила його край, і воїн побачив лівим оком крапку в центрі її вістря. Спис Алеоласа полетів у Рудого Лиса і ввіткнувся в землю біля лісовіївського чобота. Сам кот деякий час іще сидів, а потім перехилився й випав із сідла, проте його кінь продовжував бігти вперед, волочачи господаря за собою. Близько сорока вершників попадали з коней зі стрілами в грудях. Декілька скакунів беззвучно спіткнулись і полетіли в траву, ламаючи шиї й мнучи наїзників своїми спинами – не всі доріжани влучили, деякі стріли прошили груди й голови заземельських коней. Інші чорні вихори налетіли на падаючих і теж покотились у траву. За мить степ, сповнений стукотом копит об землю, вибухнув іржанням і майже людськими криками болю: волали коні.

– Пропустіть коней! – різко скрикнув Лис, відступаючи вбік від тварини без вершника, яка неслась на нього. Голова Алеоласа гучно вдарилась об кинутий ним спис, вирвавши його вістря із землі. Мертвий воїн зник за спиною лісовія разом із конем.

Незрячі коні зі шкіряними клапанами на очах прорізали шеренги доріжан, які поспіхом відстрибували убік. За ними увірвались десятки вцілілих після обстрілу й осатанілих від люті заземельців. Спочатку доріжани падали від їхніх списів і сокирок, а потім воїни вихопили мечі.

Ураз військо доріжан закінчилось, коні перелетіли через декілька його шеренг і помчали у відкритий степ, в якому однією лінією стояли нові лучники. Заземельці спочатку стиснули чобітьми конячі боки, а потім підняли їх дибки, зупиняючи. Доріжан виявилось надзвичайно мало і всі вони лежали на землі! Десятки доріжанських лучників, які не вистрілили першого разу, вже тримали луки з арбалетними стрілами в жолобах, чекаючи своєї черги. Вони мали бути третіми. Зараз черга тих, хто стоїть за ними.

Сотня лучників, що вишикувались за п’ятдесят метрів позаду основних шеренг доріжанського війська, одночасно спустили тятиви й припали до землі. Тепер підвелися лучники, через яких щойно проскакали кіннотники. Вони випустили третю чергу стріл. Лісовій встиг вистрілити й влучити на смерть тричі. З новою тисовою стрілою він обернувся до Чорного війська. Сотня задньої лінії кинулась до тих, хто міг уціліти після такого потрійного обстрілу. А таких були одиниці…

Позаду з вершниками все скінчено, лучники задньої лінії доб’ють тих, хто вижив і зараз намагається підвестися. Що ж, заземельці не зрадили своїй самовпевненості. Таку ж сотню вершників вони колись вислали проти дібровників, але ті надто пізно зрозуміли ситуацію й лише встигли відійти в ліс, де багато кого з них наздогнали чорні воїни. Тепер ця самовпевненість зрадила заземельців.

На жаль, близько п’ятдесяти доріжан мертвими й пораненими лежали на траві. Вони не встигли відстрибнути від вихорів-коней. Між ними видно трьох чорних воїнів у крові й землі. Їх встигли збити з коней уже в шерензі. Вісімнадцять воїнів, які злетіли з коней після першого обстрілу й залишились неушкодженими, зараз біжать у доріжанські ряди, розкручуючи над головами свої велетенські мечі. Зараз вони, наче косарі, ввірвуться поміж доріжан, прорубуючи криваві просіки. Якщо досі Лис, принаймні, якось спланував цей бій, то тепер уже не знав, що робити. Відступати ще надто рано, кидатись у бій надто ризиковано. Але… Він пронизав стрілою голову найближчого воїна й витягнув свого короткого кривого меча. Ним було так зручно орудувати в лісі, а тут він уже не здавався грізною зброєю.

– Упере-е-ед! – і лісовій кинувся на блискуче лезо. За ним побіг Хвиль Болітник і підтюпцем пострибали три діди: Густобрів, Ліводверник і Тинявка, яким пощастило вціліти після першої атаки. За ними до заземельців ринулись сотні доріжан. Інші досі стояли на місці, сковані хто страхом, хто болем, хто відчаєм. Дехто озирався назад. Там уцілів лише один заземелець, проте він люто пробивався крізь гурт доріжан, розкидаючи їх направо й наліво ударами бойового молота. Враз він зупинився й натужно розвернувся. Молот на довгому ланцюгу описав коротку дугу, розбив голови й груди кільком доріжанам і зарився в землю. Слідом за молотом повалився і сам заземелець. Позаду нього із закривавленим коротким мечем стояв чоловік і здивовано дивився на вбиту ним людину. Багато хто упізнав у ньому Солевія з Бездорожнього. А самому Солевію враз здалося, що він знову стоїть на плацу фортеці й бачить, як Ро б’є його дружину і дочку. А зараз хочуть принизити, розтоптати честь не лише його коханої донечки, а всіх, хто досі спокійно й мирно жив у цьому краї. І Солевій скинув із себе заціпеніння, відкинув меч і потягнув на себе молот мертвого заземельця.

Збиті з коней вершники накинулись на доріжан. Розкручуючи дворучні мечі, вони почали робити набагато менше випадів, проте майже кожен удар закінчувався смертю їхніх ворогів. Але доріжан було надто багато. Заземельці відбивали десять ударів, але одинадцятий досягав своєї мети. І через кілька хвилин у бою залишилося десять чорних воїнів. Один із них почав пробиватися до Ліводверника, який захекався від бігу й навіть не міг втиснутись між ряди своїх краян, щоб і самому махнути мечем. І тут ворог сам прийшов до нього, чомусь вирішивши обов’язково вбити цього діда. Можливо, той здався йому великим доріжанським начальником чи чаклуном.

Ліводверник двома пальцями розв’язав одну з торбинок на поясі, схопив її й кинув заземельцю у прорізь шолома. Той заревів і закашлявся. Меч розсік повітря десь зліва від старого, а все навколо огорнула хмарка перцевого порошку. Звідкілясь збоку з’явився Солевій, розкручуючись усім тілом, щоб відірвати від землі шипасту кулю молота. Молот злетів у повітря, описав півколо й уп’явся шипами у скроневу пластину заземельського шолома. Чорний воїн став на коліна, випустив меч і м’яко повалився у траву. Ліводверник розв’язав наступну торбинку з перцем і рушив до найближчого ворога, залишивши вбитого лежати на землі разом із Моряним, який від удару також не втримався на ногах.

Рудий Лис вкотре ухилився від смертельного леза. Кот вибив його меч на першому випаді. Лісовій намагався просто відійти від воїна, щоб підібрати якусь іншу зброю. Але свист розкрученого меча переслідував його, й уся спритність ішла лиш на те, щоб ухилитись, відстрибнути. На щастя, закований у важкі лати заземелець рухався не так швидко, як прудкий мешканець лісу, в якого замість лат були виплетений з лика нагрудник і два налокітники. Врешті вістря меча зачепило ліве стегно Лиса, і той покотився по траві, бризкаючи кров’ю. Заземелець відсік найближчому доріжанину голову, перевернув на льоту держак меча у руці й направив його згори в груди лісовію. Той ледве встиг відкинутись від леза, яке пропороло бік Лисової куртки й прикололо її до землі. На мить погляди Лиса й заземельця вперлись один в одного, й лісовія ошпарила хвиля ненависті, відчутна майже на дотик. Кот вийняв з рукава короткий кинджал і пригнувся для удару. Лис вихопив зі свого сагайдака стрілу, здоровою ногою вдарив поміж ноги заземельцю, а рукою ввігнав вістря стріли в це кубло ненависті, що світилось в очній прорізі шолома. Кинджал кота ввійшов Лисові в бік, а сам воїн повалився на нього зверху.

Хвиль Болітник, Суспенька Риболап і ще троє доріжан обступили колом могутнього кота, який і досі просікав простір навколо своїм страшним мечем. Біля нього вже лежало троє мертвих доріжан, перерізаних мало не навпіл. Коли хтось намагався вдарити цього воїна, то залишався без зброї або помирав.

– Може всі відразу? – спитав Суспенька, ухиляючись від мерехтливого леза.

– На мить зупиніть його, коли він… спиною! – Хвилю довелося зігнутись удвічі, щоб уникнути меча, який зрізав кілька волосинок з його чуприни й крижаним холодом окропив усе тіло.

Один із доріжан зблизька метнув свого меча в іскристе плетиво металу навколо кота, й меч, голосно дзенькнувши, полетів кудись угору, а сам доріжанин із перекривленим обличчям покотився в траву, тримаючись за обрубки пальців.

Збоку почувся старечий, але ще міцний крик, і краєм ока Хвиль помітив Густоброва, який з останніх сил біг на заземельця, тримаючи перед собою довжелезний спис Алеоласа. Меч чорного воїна враз зупинився, зіткнувшись із вістрям списа. І в наступну мить три доріжанські мечі з різних сторін пробили горло воїна. Від удару заземельця спис разом із Травником опинилися на траві, а долиняни висмикнули свої мечі й обернулися, шукаючи наступного ворога. Проте наступних уже не було. Останній кот із гвардії Антіо стояв без меча, намагаючись витягти зі свого серця арбалетну стрілу, яку хтось висмикнув з убитого коня й пустив у південного воїна.

Хвиль обернувся до фортеці. Звідти вже виїхала валка возів. Прийшов час відступати. Тепер потрібно яком·га швидше підібрати поранених і тікати за міцні фортечні мури.

– Усі назад! Беремо поранених! – закричав Болітник, шукаючи очима сина й Лиса, але жодного з них не помітив. Часу на пошуки не було. Треба якомога швидше тікати звідси, щоб цей бій не став для доріжан останнім.

Рудий Лис не помилився щодо бойової тактики заземельців. Вони не виступили проти невеличкої армії всією лавою, а вислали найкращих своїх воїнів, за принципом честі давши можливість сміливцям з гвардії Антіо битися до кінця. Тепер, коли останній кот упав мертвим, у бій підуть усі блискучі панцирі, – тоді порятунку вже не буде. Окинувши поле бою швидким поглядом, Хвиль відзначив, що доріжан загинуло не більше сотні, але й це була страшна поразка, адже ворожа армія набагато чисельніша. Єдина надія на фортецю. Хтось застогнав збоку, й Болітник побачив Ловикаменя Горолома, який намагався затулити руками рану на лівому боці. Малодоріжанин підняв хлопця на руки й поніс його до візків, що вже під’їжджали до встеленого трупами степу.

– А де твій син? – до Хвиля підбіг Тинявка. Хоча старець сам ледве тримався на ногах, та все ж спробував допомогти Болітнику нести хлопця.

– Тепер вони всі мої сини, – пробурмотів невпевнено Хвиль. Йому здалося, що саме це він повинен зараз сказати, хоча насправді як ніколи відчував, що саме Чисторос є найріднішим з-поміж усіх доріжан, і хвилювання за сина переважає всі інші почуття. – Допоможи Густоброву! – він кивнув війтові на Травника, що приходив до тями, все ще не випускаючи списа з рук.

Повітря позаду здригнулося від тисячоголосого реву і тупоту ніг. Хто з доріжан обернувся, міг побачити, як хвиля чорного прибою покотилася від лісу й швидко наповзає на степ, вкриваючи його своєю рухливою масою. Ця маса реве, наче одна велетенська горлянка, перекриваючи стук серця. Піші коти й каракоти бігли степом обабіч Єдиної Дороги, а по бруківці чорною змією потекла кіннота.

Хвиль поклав Ловикаменя на найближчий візок. Він озирнувся й обімлів: кіннота рухалась надто швидко – піші доріжани не встигнуть добігти до фортеці. Єдиний шанс для них – прийняти бій якомога ближче до рятівних стін, де можна сподіватись на град каміння, стріл і дротиків з мурів.

Візки й фіри розвертались, і доріжани криками й ударами гнали своїх коней назад. Дехто навіть намагався пхати візки, щоб ті відразу набрали швидкість.

Ось останній візок проторохкотів по кремовій бруківці у напрямку фортечних мурів. За ним, швидко відстаючи, бігли доріжани. Багато хто кидав важкі мечі й алебарди, відчуваючи за спиною дихання кількох тисяч кінних котів і каракотів. За ними степ топила чорна повінь піших заземельців. Це був не організований, заздалегідь спланований відступ доріжан, а їх панічна втеча.

Доріжан, що бігли останніми, одного за одним пронизували стріли і списи кіннотників. Раптом хтось із них обернувся й побіг назустріч ворогові. Через мить ще з десяток найбільш відчайдушних кинулись за ним. Інші або падали, проштрикнуті стрілами, або втікали з останніх сил. З кіннотою зустрілося лише декілька доріжан. На диво, цими героями виявились ті чоловіки, від яких досі ніхто цього не сподівався, які не вражали ні патріотичними словами, ні сміливими бравурними вчинками, але тепер, перед обличчям вірної загибелі, щось у них перемкнулося. Можливо, вони перестали боятися смерті, бо та вже дихала їм у потилицю й була надто близькою і незворотною.

Соломаха Яблунько не відчував болі, хоча бачив, як у його грудях тріпоче воронова пір’їна стріли; відчував, як сорочка прилипає до тіла, стає вогкою й гарячою. Він знав, що проживе лише кілька митей, що сила полишить його на сьомому чи, може, на десятому кроці, й рука від цього ще сильніше стискала каракотівський спис. З кожним подихом ця зброя наливалася залізною ваготою й тягнула додолу. Кілька миттєвостей, кілька кроків, кілька подихів, кілька громових ударів пульсу в скронях – за цей час потрібно зробити те, що буде вартим усіх справ у минулому житті, усього, що він зміг би зробити в майбутньому. Потрібно бігти вперед за себе, за свого Прутика, який залишився у таємничої діви в горах. Про це вчора розповідав Чисторос. Про стрілу, яку випустили заземельці в його сина, про Праву Блакитного Снігу й Синього Льоду, яка знає все на світі й дуже вродлива, про спустошення й свавілля, яке принесли з собою заземельці.

І Соломаха всім тілом кинувся назустріч коневі кота, виштовхуючи перед собою вістря списа. Заземелець підняв коня на диби і розвернув його боком. Спис пройшов крізь бляхи його чобота й застряг зазубреним вістрям десь у нутрощах коня.

– Візки встигнуть, – прошепотів доріжанин. Наступної миті кінь збив його з ніг і полетів на дорогу разом із пришпиленим до нього вершником. На них повалилися наступні кіннотники, гримлячи латами об бруківку. Доріжанин, що біг за Соломахою, перерізав мечем горлянку вершникові, який упав йому під ноги, інший воїн Долини рубонув по ногах коня, що страшною тінню майнув збоку, а третій встиг лише замахнутися своєю звичайною сокирою, як їх усіх повалили на землю списи заземельців. Інші доріжани вже лежали, прохромлені стрілами.