Текст книги "Долина Єдиної Дороги"
Автор книги: Тарас Микітчак
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 21 страниц)
Annotation
Маленький народ, який із покоління в покоління намагався забути свою історію, який викреслив зі свого словника поняття «війна», «убивство», «жорстокість» й оголосив свою долину єдиним світом, раптом опиняється наодинці з армією досконалих убивць, за плечима яких сотні битв і сотні тисяч знівечених доль. Чи приймуть вони неволю, чи забудуть свої принципи й поміняють одвічні чесноти на правила рабського виживання – усе це на сторінках книги, яку ви вже розгорнули. Динамічність сюжету зростає з кожною сторінкою, щоб перетворитися в суцільний вир битви добра й зла, яка відбуватиметься не лише на полі бою, а й у душі кожного з героїв роману. Доріжани, заземельці, лісовії, дібровники, вари, небесні Прави й першоістоти – усі опиняться перед доленосним вибором. Може, доля доріжан нагадає вам долю власного народу?.. Це не випадковість.
Перша книга нового світу, в якому кожен читач знайде своє місце.
Розділ 1. Дивини місяця Авейора
Розділ 2. Південний Вершник
Розділ 3. Снігова Права
Розділ 4. За крок до порожнечі
Епілог
Тарас Микітчак
Долина Єдиної Дороги
Розділ 1. Дивини місяця Авейора
1
Верескові Пустища змінювались дуже швидко – за лічені дні буро-зелений килим запалав вохристими барвами. А все – через дивну осінь, холодну і злу, яка несподівано прийшла посеред четвертого літнього місяця Авейора. Теплу й затишну погоду враз перекреслили кілька мерзлякуватих ночей: настільки холодних, що зранку до сходу сонця на траві лежав розсипаною пряжею іній. Така зміна погоди принесла багато лиха і лісові, й горам, і болотам, і морю, а найбільше – полям і городам навколо рівнинних поселень. Гриби боялися рости у лісах, ягоди в горах, лікарські болотні трави перестали лікувати, а риба відійшла від берега на таку глибину, звідки рибалки не могли її дістати своїми короткими сітями.
І верескляк теж не буде таким запашним і пінистим, як минулого року.
Болітник простував по ледь примітній, хоч і добре стоптаній, стежці через пустощі перед Журавлиним лісом, розмірковуючи про неочікуваний прихід дивної осені. Він акуратно обходив або відхиляв ногами цупкі гілочки вереску, намагаючись не ламати їх. “Не можна завдавати невиправданої шкоди живим створінням, хай це буде тварина, рослина чи вемер!” – так завжди казав Ліводверник, найстаріший і наймудріший чоловік у їхньому селищі. І раптові приморозки не були для нього таїною. “Хтось поламав небеса”, – казав він, і в цьому, мабуть, була велика правда. Болітник завжди любив слухати старих доріжан, адже найцікавіші і – головне – найважливіші речі можна почути саме від них. Його ровесники завжди якось прикрашали свої історії. Особливо в цьому відзначалися сини Праводверника, щоб додати собі звитяги чи здаватись розумнішими. Старі ж говорили просто і щиро, так, як було насправді, бо знали багато й були бажаними оповідачами.
До речі, дивини на рівнині почалися задовго до приморозків, тому холодна раптова осінь посеред Авейора не так уже й здивувала жителів поселень. Нічні холоди прийшли після інших незвичайних речей – як отой зсув землі на Медовій горі, коли великі валуни докотились аж до околиць Дорожнього, а у Верхньому Дорожньому в цей час каміння побило дахи й укрило городи. А чорні птахи, що кілька днів поспіль нескінченною хмарою летіли над Подорожнім? А дивні обгорілі стовбури, які прибило хвилями до морського берега? А страшний незвичний гул, що народжувався десь у глибинах древніх лісів і летів понад ними аж до тривожних сердець доріжан? Навіть тихенькою річечкою Пічкурик час від часу прокочувалась висока хвиля, з’являючись ніби нізвідки. І лише Дорога залишалася незмінною. Коли заходилося про події, які не вписувались у звичайне розмірене життя, Ліводверник казав: “Закричали гори, море сказало своє слово, ліси стогнуть, шепче небо, скоро й Дорога заговорить…”, – і від цих слів по спині пробігали великі мурахи, а гострі вуха чули те, чого чути не дано. Як же може заговорити Дорога? Що може змінитися в ній? Її кремова зчовгана бруківка стане іншого кольору? Чи вона перейде Пічкурик повз міст? Чи по-новому закрутить свої петлі у долині? Або, може, почне тремтіти й приносити далекий гул, як і ліси?
Болітник на мить зупинився й роззирнувся навколо. Незважаючи на пожухлі стебла вереску, що додавали рівнині ноток смутку, рідні простори однаково чарували серце, наповнювали його спокоєм, затишком. Купини сріблястих трав, схожі на волохаті кулі, засіювали пологі схили, особливо рясно обсівши краї вологих місцин, у яких під час дощів стоять калюжі води. Вершини й схили приземкуватих пагорбів укривали верескові зарослі, заливаючи своїми вохристими тонами майже весь довколишній простір. Де-не-де з них стирчали густі кущі глоду й дикої сливи, наставивши свою темну зелень, наче їжаки колючки. Червоними вогниками світила шипшина; листя на ній майже пожовкло, злякавшись раптових холодів. Шипшинові ж ягоди зовсім не бояться ні заморозків, ні приморозків, ні справжнього морозу й цілу зиму блиматимуть своїми червоними ліхтариками, приманюючи лісових птахів. Місцями пагорби прикрашало пухнасте срібло ковили, й усі ці барви, всі різноформні обриси навколо зливалися в душі Болітника в сумирну радість, тихе захоплення, майже щастя.
Яблучна Горпа, стоячи з сусідкою біля плоту, говорила вчора, що недавні дивини в природі повернуть казки. Цікаво, що вона мала на увазі? Болітник любив слухати казки, які часто розповідали по святах Ліводверник і стара Горпа. У них ішлося про жителів лісів, гір, рік і морської глибини, які були схожі на доріжан, – мали свою мову, людиноподібний вигляд, користувалися різними інструментами, сварилися між собою й навіть нападали один на одного. Але ж ніхто із жителів долини не бачив ні їх, ні інших розумних створінь, і навряд, чи вони існують насправді. Хіба можна жити в ущелинах гір чи в дуплах тисячолітніх дубів, перепливати бурхливі моря, чи все життя провести у плавучих хатках на ріці? А якщо Горпа казала, що казки повернуться, то що вона мала на увазі?..
Верескові Пустощі вперлись у три невисокі горби, за якими починалися луки. Звідки взялися тут ці порослі ковилою пагорби, на плоских вершинах яких розляглися великі круглі каменюки? Залишивши найбільший із них праворуч, а два менших ліворуч, стежка випірнула на соковиту зелень трав, з яких визирали сині очка волошок і яскраво-червоні сердечка польових маків. От у нього, в Болітника, біля дому ростуть величезні лісові маки, які він колись знайшов на галявині, у чорних нетрях Ожинового лісу. Зранку вони палахкотять біло-рожевими кольорами світанкового неба, а під вечір у їхніх квітах завмирає малиновий вогонь призахідного сонця.
Навколо стільки прекрасного, стільки нового – і все потрібно пізнати й побачити за таке коротке життя!
Стежина пірнула у видолинок, і за сотню метрів перед Болітником вигулькнула кучерява стіна лісу. На півночі виднілася рідка смужка верб, що сторожили Пічкурика на витоку з болота. Саме ж болото вузькими смугами вганялось у степ і в ліс, створюючи на невеликій площі безліч мальовничих пейзажів. Посеред цього видолинка сріблястим серпом зачаїлось Туманне озеро. Туманне, бо над його берегами і плесом постійно висять молочні віхті густих туманів. Ніхто ніколи не ловив тут рибу і не збирав трав: усі недолюблювали цей туман. Все-таки доріжани тягнулися до чітких і зрозумілих речей. Так, саме так – чітко і зрозуміло. І Болітник чітко знав, що в тому місці, де болото врізається в ліс, на пружному плавуні росте найсмачніша у всьому видолинку журавлина. Її маленькі ягідки червоними продовгастими намистинками горять поміж сфагнових мохів і росичок. Чомусь болотяні рослини подобалися хлопцеві більше, ніж степові чи гірські квіти. Ось, наприклад, ця місцинка. Колись тут було озеро, потім його поверхнею від берега поповз сфагнум, на ньому втрималась і розрослася осока, а коли вони вже утворили суцільну поверхню й стали схожі на справжню замоховану землю, тут з’явилися журавлина й росичка – маленький хижак, що приманює мошок і мурашок солодкими краплями на своїх листочках, а потім приклеює комах до себе й висмоктує з них соки.
Болітник пройшов під першими арками лапатих вільхових гілок, що нависали з обох боків стежки, й занурився углиб болота Журавлиного лісу. Десь далеко в лісі тенькала якась пташина, час від часу в очеретах тихо сплескувала вода, але з озера не долинало жодного звуку. Не було чути ні крякання качок, ні реву бугайчика, ні співу очеретянок – з озера віяло моторошною тишею, яка насторожувала й бентежила.
Стежка враз розплелась між купинами ситнику й осоки на ледь помітні путівці, що вели в різні кінці болота. Низький аїр змінили шумливі очерети й коренастий рогіз. За ними стояв туман, закриваючи собою озеро й небо над ним. Ніхто не знав, чому вже багато-багато років він нікуди звідси не йде; сам Болітник не пам’ятав, щоб туману тут не було.
Нарешті навколо зачервоніли маленькі іскорки – журавлина. Таких рясних ягід він також не пам’ятав.
Тихий низький стогін долинув з озера, й по травах пробіг вітерець. Десь зірвалася перелякана птаха. Хлопець зупинився й повернувся до очеретів. Що це було? По шкірі пробігли мурашки. Спочатку здалося, ніби то пролунав розпачливий стогін величезного звіра, який залишився сам-один на цілому світі. Потім, коли від серця трохи відлягло, Болітник вирішив, що це болотні гази вирвалися на поверхню, й почав збирати грабельками ягоди. Але настороженість не минала. Йому здавалось, що ось-ось щось страшне і хиже виповзе зі стіни туману й без шуму, без найменшого звуку сягне до нього, щоб доторкнутися холодним і слизьким тілом до спини. Одначе дивних звуків з озера вже не було, й малодоріжанин помалу заспокоївся.
За годину хлопець назбирав майже повний кошик. Покидати болото йому не хотілося – хоч воно останнім часом і змінилося, та своєї привабливості не втратило. Може, нарвати трохи пагонів багна для напою здоров’я, який щоосені готує мама?..
Болітник рушив до пагорба на косі, що врізалася між лісовим болотом і озером. На його вершині росли старі вільхи, малина й ожина, а по вологих схилах острівцями розбрелося багно. Щойно він опинився нагорі, як болотом знову проповз важкий стогін, переливаючись люттю й якоюсь незбагненною древньою силою. Негучний і протяжний – його відчуваєш швидше шкірою й нутром, ніж сприймаєш на слух. І звук цей належав не торфовим глибинам, не звірам чи природним стихіям, а чомусь величезному, чужому, небаченому досі. Здавалось, це озеро враз ожило й застогнало від якогось страшного горя. Болітник приріс до сірого стовбура вільхи, не маючи сил поворухнутись. Стогін схопив його з-під землі невидимим руками й намертво прикував до цього місця.
А туман перед ним жив, ворушився над водою, проповзав поміж жорсткі стебла трави, накочувався хвилею на невисокі багнові хащі й окремими рукавами добирався до вільхового коріння. Ось біла рука з болотяної мряки потяглася до обличчя доріжанина. Вологі краплі лягли на гарячу шкіру обличчя, покотились по щоках, затекли за комір. Руки туману розливались парою поміж деревами, переповзали через вершину коси й спадали повільними потоками в лісове болото. Усе навколо завмерло, навіть очерет перестав шелестіти. Природа наче затримала дихання в очікуванні нового стогону, який знову пронизає все навколо. Можливо, саме ці звуки долинали з глибин лісових нетрів, хоч усім вони здавалися далеким-далеким гулом…
Болітник зробив крок ватяними ногами в бік лісу, але щось змусило його озирнутись. Він побачив Його – величезну темно-сіру тінь, що з’явилась над озером. Істота була такою великою, що її тіло проглядалося навіть крізь товщу туманного марева. Болітнику здалося, що цей велет пильно дивиться на нього, хоч у сірій плямі неможливо було щось розрізнити. Через кілька секунд тінь зникла, лиш вода заплюскотіла і хвильками покотилася до берега.
Страх умить прогнав заціпеніння, й доріжанин кинувся бігти. По дорозі перечепився й зарився носом у м’яку подушку моху. Піднявшись, Болітник зупинився аж перед горбами, що розмежовували луки й верескові простори. Напруга в грудях спала. Йому раптом стало соромно за цей дикий страх. Таємнича тінь у тумані здалася марою, згустком вологи, а стогін – звичайним звуком боліт. Можливо, це горби так заспокоїли його? Між їхніми могутніми схилами було як ніколи затишно.
Дорогою до Малого Доріжнього Болітник розмірковував про істоту, яка примарилася йому в тумані. Якщо вона справді там є, то звідки прийшла і чому зупинилася в озері? З одного боку, хлопцеві хотілося розпитати про все Ліводверника чи Яблучну Горпу, а з іншого – він соромився розповідати про свій страх і про те, як дременув з вільхової коси й пробіг аж до горбів. Можливо, хтось іще бачив туманного велета або ж чув його стогони?.. Хай він першим заведе про це мову, а тоді вже Болітник підтримає її й підтвердить, що теж бачив і чув цю істоту.
Цікаво, чи це бува не казки повертаються?..
2
Мале Доріжнє називалося так тому, що було найменшим поселенням у цілій долині – всього шість обійсть. Якщо йти до нього від Журавлиного лісу, то спочатку бачиш невеликий горбок, перед ним тополі, а вже за ними, ніби з-під землі, вигулькують тини й хатини. Тополі ростуть уздовж самої стежки, захищаючи поселення від частих дощів і граду. Вони приходять від ріки або з моря і деколи можуть побити врожай на Горпиному городі. Хата й обійстя Яблучної Горпи височіють поодаль на горбочку. Проходячи повз їхній тин, Болітник зазирнув на подвір’я й побачив стару Горпу. Вона сиділа біля хати, опираючись на свою палицю, і щось повчала свою тридцятилітню доньку. Яблучна була дуже мудрою жінкою. Обоє Горп весело помахали руками, побачивши хлопця, а Сунична, донька Яблучної, ще й запитала:
– Ну, як журавлина, Чисторосе? Чому кошик не повен? Ти ж завжди приносив з верхом!?..
– Впав і трохи порозсипалось, – зізнався Чисторос Болітник і пішов далі стежкою між Горпиним і Вересковим плотом. З великого сімейства Праводверника Верескового надворі не було нікого, та це зовсім не засмутило хлопця. Сини Праводверника та й сам старий часто брали на кпини усіх, хто йшов повз їхню хату. Цю родину Болітник відверто недолюблював, хоча у них була величезна чеснота – найбільший у Малому Доріжньому сад із найкращими яблуками. Навіть Горпині яблуні не давали таких солодких, духмяних і соковитих плодів, як у Верескових.
Обійшовши обійстя Стана, Горпиного сина, й загальну криницю, Болітник пройшов на своє подвір’я. Тут його вже чекав менший братик Гіп. Вистрибнувши на лавку й сягнувши до кошика за братовою спиною, малий схопив жменю ягід і помчав хвалитися до тітки Вілени, маминої сестри, що жила по сусідству.
Не знімаючи вантажу, Болітник сів на лавку, яку минулого року самотужки вирізав із товстого сливового стовбура. Кошик сперся на стіну будинку, лямки перестали врізатися в плечі – приємна втома заволоділа тілом.
Перед дверима пишно квітували маки, схожі на живе полум’я. Зеленим тином оббігав їх гірський самшит, принесений колись із Верхнього Доріжнього, а по напівземляному даху будиночка вилася хвилями золота жимолость, яскравішим від якої було хіба що сонце.
Тиша і домашній спокій… Болітник завжди поспішав до нього зі своїх подорожей, і чим довше його не було вдома, тим більше радів він своєму поверненню. І квіти, й посипані червоною битою цеглою доріжки, і кам’яна огорожа з дерев’яними воротами – усе це було його маленьким заповітним світом, куди він приносив враження ззовні й переживав їх знову і знову за якоюсь роботою чи відпочиваючи.
Сонечко й приємний вітерець швидко повернули Чисторосові сили. Досить висиджувати, треба зайти в дім і перебирати журавлину.
Не встиг Болітник впоратися і з половиною кошика, як повернулася з поля мама. Кинувши на стіл в’язанку часнику, Зілена підійшла до сина:
– Втомився?
– Я вже відпочив, – хлопець витер носа рукою, пофарбувавши його журавлиним соком.
– Ти ходив аж на болото?
– Журавлина ж тільки там росте. А що таке?
– Більше не мандруй такими далекими світами. Доріжани кажуть, що сьогодні ліси знову гуділи. Ти не чув гулу?
– Ні, – не задумуючись відповів хлопець. Як-не-як це була правда, бо гулу з лісів він справді не чув, а лякати маму розповіддю про туманне чудовисько Болітнику зовсім не хотілося. Мама й так надто обережна і завжди за все переживає. – Як там на полі? Лобода, мабуть, вже перемогла нашу кукурудзу?..
– Що треба обсапати, то треба. Дещо потрібно вже зібрати. Цибуля підмерзла зверху й тепер почне гнити з бадилля, горох ніби зів’яв. Жах, що твориться!.. Ти сьогодні нікуди не збираєшся надвечір?
– Ні, хіба що в Суничний ліс збігаю.
– Ліводверник мені вже не раз казав, що якщо мій старший син і далі так бродитиме околицями нашої долини, то скоро правду за горами знайде.
– Яку правду?
– Не знаю. Старі кажуть, що там живе Правда, чи жила колись. А до чого ці розмови – не знаю. Мабуть, вислів такий…
– А чому ти запитала про вечір?
– Тато пішов до дядька Горолома. Зараз у Верхньому Доріжньому багато роботи, будують нову хату під крамничку, потрібні помічники. Як маєш силу – сходи туди, завтра допоможеш нашій родині. Вони нам за це притягнуть тесаного каміння, щоб обкласти заново льох. Заодно віднесеш батькові вечерю – хто зна, чим там його годує братова Медовина?..
Зілена присіла за тисовий стіл й почала допомагати Болітнику перебирати ягоди.
– Врожай на болотах хороший?
– Так. Усе аж червоне від журавлини.
– Але ти приніс набагато менше… Та нічого, запасів і так вистачить на цілу зиму. От тільки верескляку ми зварили мало. До речі, чула від Суничної Горпи, а вона чула від повздорожнян, що болото недавно теж гуло. Не так, як ліси, але гуло, тому я дуже переживала, коли Гіп сказав, що ти пішов на болото.
По хребту Чистороса знову пробігла армія колючих мурах, і ягоди зрадливо застрибали на долоні. На щастя, мама цього не помітила.
Так само собою сталося, що він почав приховувати побачене й почуте на озері. Та чи правильно це? Якщо Істота в тумані існує насправді, то вона може бути небезпечною. Тож слід попередити про неї інших. Не тільки він збирає журавлину і трави в цьому лісі. Туди можуть піти й інші доріжани, і руки туману можуть дотягнутися до них! Навіть якщо все це йому примарилось, то хай ліпше всі посміються над ним, але його совість буде чиста. Тому перед дорогою він зайде до Ліводверника й розповість йому про пережите сьогодні, а той нехай вже вирішує, варто говорити про це іншим, чи не варто.
Чисторос глянув на маму, і серце йому защеміло: а якщо дивини змінять їхнє життя настільки, що це принесе страждання його рідним? Треба уважно стежити за всім, дослухатися, що кажуть доріжани, і ще раз піти на болото, щоб вистежити Істоту. І якщо вона насправді існує, то якось з’ясувати, небезпечна вона, чи ні. Але добре було б, якби хтось пішов туди разом із ним…
Зілена зсипала недостиглі ягоди у плетені плоскі коробки, щоб дозрівали до осінніх холодів, і заходилася готувати кошик із провізією для батька. Чисторос тим часом підкріпився сиром, хлібом і вранішнім молоком. Потім узяв кошик, попрощався з матір’ю й вийшов надвір. Там на нього знову налетів Гіп:
– Ти бачив на болоті чорного бузька?!..
– Ні білого, ні чорного. Я поспішаю. Побачимося завтра під вечір.
– А качок бачив?
– І качок не було. Йди допоможи мамі з ягодами.
Болітник залишив малого і вийшов за ворота. “А й справді, – думав він дорогою, – ніяких качок і чорних лісових лелек на болоті сьогодні не було. Але чому?.. Адже наприкінці Авейора озеро й болото завжди кишать великими зграями водоплавних птахів, які саме нагулюють жир до вирію. Може, Істота З Туману налякала пернатих і віднадила їх від улюблених місць?”
Обігнувши розлогий селищний дуб, хлопець зайшов на подвір’я старшого Верескового.
Вересковий Ліводверник сидів на лавці й грівся на полудневому сонці. Побачивши юнака, він усміхнувся і поплескав рукою по вільному клаптику лавки біля себе, – мовляв, сідай.
– Що тебе привело, молодий Болітнику? Як завжди, цікавість?..
– Не тільки цікавість, вельмишановний! Я маю вам дещо розповісти.
– Що ліси гудуть і болото стогне, я вже знаю – про це мені Горпина родина всі вуха продзижчала…
– Ні, не про це. Я, здається, бачив Того, Хто Гудить На Болоті.
Старий широко розплющив свої тьмяні очі й здригнувся, наче на нього повіяв холодний вітер.
– Здається?.. Я, здається, колись у лісі ведмедя поборов…
– Ви – і ведмедя?!..
– Гм-м… Так само, як ти бачив Істоту, яка підіймає болотний гул.
– Я не знаю, що це було. Воно з’явилося з туману на озері, коли я стояв на Вільховій Косі. Я бачив, як щось величезне й сіре піднялося з води й знову зникло у ній. Після цього все навколо залив дивний туман – і я побіг геть.
– Коли щось гуділо далеко-далеко в лісах, це не було так страшно. А тепер ось – озеро й болото… – Вересковий важко зітхнув, і його довжелезні вуса залопотіли від цього подиху, наче на протязі. – Колись я б тобі не повірив, але нині кояться дивні речі, і може в озері справді щось з’явилося. Треба туди навідатись і самому подивитися… Проведеш мене туди завтра?
– Завтра я буду у Верхньому Доріжньому…
– Тоді післязавтра. А потім зайдемо в Надорожнє, в дім Історії. Треба перечитати книги родів, подивитися, чи було щось подібне в минулому…
– І… – від радісного передчуття Болітник на мить запнувся, – …і ви візьмете мене до книг?!..
– А чом би й ні?.. Сам я не справлюся з таким морем роботи, а ти – добрий помічник у читанні, – Ліводверник розсміявся, і сміх його заскрипів, наче старі незмащені колеса. Та це був сміх доброї людини, він приносив радість і заспокоєння.
– Добре! Я з радістю!.. А в книжках та сама правда, що живе за горами?
– За горами інша, чиста правда. Так казали старі доріжани, коли я був ще малим. А що воно насправді таке, ніхто й не знав. Наш народ живе в долині й ніколи не заходив у дикі землі. Невідомо, чи взагалі є щось за горами, за морем і за лісами, тому звідки мені знати, як виглядає ота чиста правда?.. Може, вона дуже гарна і вродлива, хоч і стара, як світ, – старий знову засміявся, і гілки жасмину, що ріс біля лавки, засміялися разом із ним.
– Добре, я піду, – Болітник підвівся. – А позавтра ми обов’язково підемо на болото. Заодно й вам наберемо журавлини.
– Ото вже розумна річ. Ну, біжи. До зустрічі.
3
Хлопець узяв кошик з вечерею й пішов на Дорогу – єдину стару дорогу, навколо якої крутилося все життя у долині. Вона оминала Мале Доріжнє й бігла собі далі до Пічкурика… А, може, повертала назад у ліси?.. Велика й загадкова, давня-прадавня, бо навіть перші записи у родових книгах розповідають, що Дорога була тут ще до появи в долині доріжан. Дехто вважав її живою, одухотвореною. Інші ставились до неї, як до єдиного великого символу – визначального для доріжан. Дорога була основою і причиною життя. Вона ж свідчила про його безконечність, бо вела з Нізвідки в Нікуди. Її ототожнювали з Метою, бо вона завжди кудись вела і приводила – усе мислення доріжан пов’язувалося з нею.
Камінь, з якого було витесано кремово-рожеві плити дорожньої бруківки, ніде в долині не зустрічався – цей матеріал не з цього краю. В одній із родових книг записана легенда, буцім якось рівниною йшов Небесний Бог, щоб вдихнути у неї життя і привести за собою свій народ. Перед його ногами стелилася ця Дорога, залишившись тут назавжди після божественної мандрівки.
Доріжани ставилися до неї з великою пошаною, бо Дорога завжди допомагала їм, пролягаючи крізь їхнє життя добрим оберегом. Вони пололи її від поодиноких травинок, що інколи проростали у швах поміж плитами. Кожен подорожній вважав за щастя знайти на ній хоч якусь билинку. Проте пололи Дорогу тільки від Чорничного Лісу до дальніх околиць поселення Повздорожнього. Далі були дикі землі. Раз на рік, під кінець першого осіннього місяця Сомніона, на цю зчовгану бруківку виходили всі здорові доріжани, і починалося Свято Дороги – з процесіями, урочистим прополюванням, часто доволі символічним, бо рідко що було полоти.
Про все це йшлося у Вересковій книзі. А Верескові були однією з найдревніших родин долини. Їхня книга мала аж 746 сторінок (сторінка за рік). В іншому рукописі – Травничій книзі – записано, що Дорогу збудували перші доріжани, які прийшли сюди з Райської Землі. Вони вимостили її аж до межі суцільних трясовин на півночі, а потім повернулися й оселилися в цій долині. Потрапити на першоземлю ніхто з них уже не зміг, бо лісові й гірські демони перекрили шлях злими місцями. Тому-то рівнинні мешканці й не шукали нічого за межами свого краю. Зрештою, кращого місця для них і не було. Про все це розповідав Ліводверник і Травник Густобрів – війт усієї Дорожньої Долини, нащадок дуже й дуже древнього роду, книга якого налічувала 816 сторінок. Кожна їхня сторінка була поділена синіми лініями на 16 частин, що відповідало 16-ти місяцям року. Так за кількістю сторінок у книзі й обчислювали вік доріжанських родин. Наприкінці кожного місяця всі доріжани збирались на свої родинні ради, де всі сім’ї розповідали про найважливіші події, що сталися з ними від часу останньої ради. Потім голова родини, найстарший і найповажніший з-поміж тих, хто носив родинне прізвище, записував у книгу все, що вважав вартим залишити в історії роду. До книг доторкалися тільки з дозволу їхніх упорядників. Коли ж хтось хотів почитати книги інших родів, то не мав права залишатися з ними наодинці, без представника родини, якій належить рукопис.
Тому обіцянка Ліводверника разом перечитати родові книги в домі Історії дуже втішила Болітника. Він аж підстрибував від щастя, зовсім забувши про бур’ян між кам’яними плитами бруківки.
Усього в Долині жило вісімнадцять родин. Нові родини утворювалися дуже рідко, тільки за рішенням Мудрої Ради на чолі з війтом. Що давнішим був рід доріжанина, то більше поважали його співвітчизники. Книга Болітників була тонкою – всього 159 сторінок, та й починалася доволі безславно, хоча й надзвичайно романтично: хлопець із родини Сизокрилів покохав дівчину-Травничку. Обидва клани були проти їхнього одруження, але молода пара все ж побралася, за що родичі відмовилися від них. Тоді війт долини разом із радою присудили їм нову книгу й дали право вибрати прізвище для родини – так на світ з’явилися Болітники.
По Дорозі Чисторос швидко дійшов до стежки на Міждоріжнє й повернув на неї. Хоча Дорога в долині одна, вона чомусь на декілька кілометрів роздвоюється якраз посередині населеного краю, й на цьому просторі, оперезаному зі всіх сторін бруківчастим шляхом, стоїть Міждоріжнє. Про це теж є запис. Стара Горпа говорила, що в їхній історії написано: коли перша доріжанка і перший доріжанин клали Дорогу через рівнину, то не поділили один великий камінь (він і зараз лежить на південному роздоріжжі), якого приніс їм лісовий демон, і тому посварилися. Вона, а звали її Перводзвінка, почала мостити свою дорогу наліво, а її чоловік Яснозір – направо. Та через деякий час вони скучили один за одним і повернули дороги назустріч, щоб знову з’єднати їх воєдино. Відтепер вони брали тільки ту бруківку, яку приносив їм небесний Бог. А камінь, підкладений демоном, почали називати Зеленоглипом, бо він єдиний на всій Дорозі має не кремово-рожевий, а зеленуватий відтінок, і відрізняється від іншої бруківки великими розмірами й шестикутною формою.
Міждоріжнє вважалося невеликим поселенням, хоча будинків у ньому вдвічі більше, ніж у Малому Доріжньому. Багато хто волів би жити саме тут. Цей край був благословенним – Дорога оббігала його з обох боків і робила затишним і багатим. Місцеві доріжани завжди збирали рясні врожаї, їхня худоба рідко хворіла й гарно плодилась. Жителі Міждоріжнього майже не ходили в ліси на заготівлю ягід і грибів, рідко полювали й рибалили – їм цілком вистачало дарів власної землі. А коли комусь із них хотілося лісових чи морських ласощів, їх завжди можна було виміняти на базарі. Життя тут було самодостатнім і навіть дещо відмежованим від життя інших поселень. Це не означало якоїсь зневаги до інших жителів рівнини – просто рідко коли міждоріжнянська родина поповнювалась зятем чи невісткою з інших країв.
Ось стежечка перевалила через невеликий горбок, і у видолинку відкрилося акуратне поселення, від якого рівними променями розбігалися різнобарвні латки довжелезних городів. Великі красиві будинки оточували вигнуту півмісяцем площу із селищним деревом. Це був старезний міцний дуб – удвічі товстіший від малодоріжнянського дуба й на кілька метрів вищий від нього. З-поміж будівель вирізнялася струнка Вежа Всіх Вітрів. Вона гордовито підносила свій червоний черепичний дах над верхніми гілками міждоріжнянського дуба, тож коли Чисторос підійшов до вежі впритул і глянув на її шпиль, йому відразу запаморочилося в голові. Таку високу й міцну споруду могла збудувати тільки дружна і багата громада. От у Малому Доріжньому взагалі немає громадських будівель, навіть маленького Небесного храму ніхто не збудував. Болітник знав, що з цієї вежі вістун погоди щодня слідкує за хмарами, за вітром, за туманами, все записує і може навіть передбачити, яка погода буде наступного дня. Яблучна Горпа казала, що вістуни розрізняють 85 видів хмар і вміють міряти швидкість вітру й відстань між зорями, яка зменшується перед дощами чи різким потеплінням.
За вежею стежка розпліталася на три вітки: одна вела до гостинного дому “Межи-в-між”, де жили доріжани, які приїжджали в Міждоріжнє у якихось справах; дві інші оббігали селищну площу по периметру й знову зливалися, перш ніж чкурнути лугами до великої Дороги.
Усі будинки в Міждоріжньому наче хто вимив і причесав. Доріжки на подвір’ях акуратно підметені й посипані свіжим гравієм; букові стовпи, що тримають дах над помостом для святкових танців, обвиті гірляндами з морських мушель, сухих квітів, плодових коробочок і плауну. А над усіма дахами і земляними насипами на господарських будівлях височів Небесний храм, підносячись догори тонкими білими колонами. Болітник знав, що одну із цих колон витесав дядько Горолом, до якого він зараз простував. Про дядькову роботу читали у подяці будівничим у день відкриття храму рік тому. Споруда вражала не так своїми розмірами, як вишуканою простотою. Вона складалася з напівкруглої стіни зі світлого базальту, що захиляла центральний вівтар від рівнинних вітрів, та анфілади білих мармурових колон. На цих опорах трималася тонка площадка, зшита з окремих каменів-сонцевісників. При сході сонця вони завжди переливалися золотистими сонячними зайчиками. Жодні прикраси, коштовності чи ліпнина не вносили дискомфорту в цю кам’яну гармонію. Дім Небесного бога різко відрізнявся своїм стилем від інших будівель Міждоріжнього, й спочатку не вірилося, що він є творінням місцевих жителів.
