Текст книги "Повнолітні діти"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 33 страниц)

– Бабцю, у мене болить голова… я, може, засну… – придумує отаке Дарка, щоб відв'язатися від бабці.

– Не дивота, дитинко, не дивота… Така спека, а ти нарядилася у вовняну шапку… Чекай, я тобі зараз дам…

Бабця готова вже бігти по свої ліки від головного болю. Дарка бере її за руку (рука у бабці маленька, постягувана зморшками), а потім за обидві:

– Бабцю…

Бабця нахилилася над нею. Щось тепле, лоскотливе клубочиться в горлі. Дарка нагинає голову бабці собі до вуха і відпускає бабцину шию.

– Бабцю, в мене вже перестає голова боліти… Прошу нічого мені не робити… не треба. Тільки хай мамця прийде сюди…

Бабця не питається, чому вона не може заступити мами, не наполягає, щоб Дарка розкрила секрет, а покірно виходить з кімнати.

І від цього образу бабці, яка виходить навшпиньках (перед нею щойно зачинено хвірточку до серця), зразу стає гаряче в усьому тілі, а потім мокро в очах. Отакою застає мама Дарку. Це вже не та мама, що півгодини тому вибігла з кухні. Це добрий ангел, який з'явився тільки для того, щоб допомагати й рятувати.

– Що тобі, донечко?

Боже, тільки не таким голосом питати, тільки не таким, бо від нього хочеться не плакати, а ридати!

Дарка закидає руки за шию мамі, добру хвилину німо дивиться їй в очі, а потім питає, хоч і видно, як важко їй питати про це:

– Мамцю… мамцику… Прошу мені сказати… але прошу правду сказати: я дуже… погана?

Мама крутить головою так, ніби бджола вкусила її десь в саме око. Дарка відразу вірить мамі, що вона не така вже погана.

– Хто тобі таких дурниць наговорив, дитинко? Таж ти моя люба, гарненька доня! Хто має такі, як моя донечка, розумні, гарні, сірі-сірі оченята? Ну, хто? А хто має такі золоті, такі пишні коси, як моя дівчинка?

«А про веснянки мовчить… мовчить», – щипає щось Дарку за серце.

– А все-таки Ориська не має веснянок…

Мама цілує Дарку в лоб і ніс – в ті місця, де найбільше скупчилося веснянок.

– Дурненька моя панна! Весняночки на носі означають… здоров'я! Правда, правда! Ориська анемічна, й тому вона не має веснянок… Хіба ти не знаєш, що вона цілу зиму пила риб'ячий жир? Дурненька моя дівчинка, дурненька…

Тепер Дарка і собі сміється, і цей сміх звучить, як пісенька щастя. Потім якось непомітно Дарка опиняється в маминих обіймах. Лежать, притулившись одна до одної так близько, що Дарка чує, як б'ється живчик на маминій шиї. Щасливі своєю любов'ю, вони не відриваються одна від одної.

На другий день Ориська проговорилася, що, коли директорів син здоровкався з нею, вона була не одна. Була вона, як виявилося, тільки додатком до Софійки, з якою ходила купатися.

Отака-то Ориська!

* * *

До Веренчанки приїхала з Відня директорова дочка Ляля. Дарка вийшла до чернівецького поїзда по газети таткові і тоді вперше побачила Лялю. Дарка з першого погляду розгляділа, що Ляля дуже тонка в поясі і напрочуд зграбна. Лялине лице зразу не сподобалося Дарці. Може, то була вина зачіски, але вся поверхня лиця у Лялі являла собою невеликий трикутник, і на цій обмеженій площі (Ляля носила тоді гривку до самих брів) розмістилась пара великих, довгастих зелених очей, довгий, може, дещо задовгий, породистий ніс. Так що для рота вже не ставало місця. Тому він вийшов малий, з тонкими, хоч чітко окресленими губами.

До такого обличчя треба було звикати, хоч і яке б воно вродливе не було.

Зважаючи на вечірню пору, Ляля була одягнена в плаття-костюм з зеленого сукна і кофточку, пошиту під гусарську куртку. Коли ж додати, що в руках цієї віденської директорової дочки була ще й тростинка, яку вона вертіла в руках, наче справжній гусар, то зрозуміло, що поява її на тихому веренчанському вокзалі викликала сенсацію.

Лялю анітрохи не бентежило те, що всі з цікавістю розглядали її. Навпаки, це, здавалося, ще більше підносило її настрій. Поки надійшов поїзд з Чернівців, Ляля не тільки встигла познайомитися з усією інтелігентною молоддю села (тут увійшло в традицію виходити до вечірнього поїзда не заради нього, а заради взаємних зустрічей), але й безапеляційно об'явила себе її ватажком. Тоді-то вона й познайомила офіційно Дарку з своїм братом Данком, з безробітним молодим учителем гімназії Дмитром Уляничем, старшим студентом юристом Петром Костиком і студентом першого курсу філософії Ярославом Празьким.

Зрозуміло, що всіх їх знала Дарка так само добре, як і вони її. Тільки до цієї хвилини вони, братія, – придумав таке слово Улянич, – ні Дарки, ні Ориськи не визнавали гідними свого товариства. Просто вважали їх ще за нещасних малюків. Тоді коли Улянич (сіре, безкольорове обличчя з парою глибоко посаджених меланхолійних очей), який іноді бував у Підгірських, ставився якось більше по-батьківському до Ориськи й Дарки, то Костик відносно них вів себе нетактовно.

Він уперто називав їх «дітками», в нього вистачало нахабства спитати іноді і при сторонніх людях: «Чи живі-здорові ляльки?», домагався по-дурному, щоб його величали «вуйком» і таке інше.

Дарка з Ориською мстили йому тим, що позаочі критикували його нещадно. Критикували в ньому все: і його розгойдану ходу, і його довгі, як у бузька, ноги, і його широкі, як лопати, долоні, і його «кінське» з велетенськими зубами лице, і його манеру тримати себе – одним словом, усе, що тільки кидалося їм в очі.

До Празького вони не мали симпатії тільки тому, що він близько дружив з Костиком. Можливо, коли б він знав, якою смішною здається його опецькувата, квадратна фігура на фоні того довготелесого Костика, то він з-за самолюбства не показувався б разом з ним. Але Празькому не було кому про це сказати. Звідсіль і пішло, що він з Костиком стали нерозлучними. До того ж лице в Празького було всіяне прищами, хоч сам він з усієї братії щодо Дарки й Ориськи вів себе найкультурніше. Мало того, що говорив їм «ви», але й на вулиці здоровкався з ними, як з дорослими. Взагалі, якби не прищі у Празького й та дружба з Костиком, то його навіть можна було б назвати приємним.

Того ж вечора домовилася братія (всіма командувала Ляля), що на другий день після обіду зійдуться всі в садку на приходстві. Прощаючись з Даркою, Ляля ще раз підкреслено нагадала їй:

– Не забудьте… й не спізняйтеся…

І так Дарка з Лялиної легкої руки увійшла в світ, де кінчалося дитинство.

* * *

– Дарко, до тебе гості, – голос мами несе з собою засторогу (може, розпатлана, може, заїжена овочами панна гімназистка), і радість, врешті, і міх відповідальності за привітання, що його хоче передати на плечі тій, до якої прийшли гості.

Дарка як бушувала в шафі за сіткою на метелики, так застигла: за порогом у відчинених дверях, як образ у рамах, стала панна в білому. Ясна, як сонце. Все ясне: волосся, сукенка, очі, усмішка.

– О, я вас злякала, – каже ясна панна й простягає до Дарки руку.

– Зовсім ні, анітрохи. – Занадто скоро, занадто запобігливо, щоб повірити в правду, відповідає Дарка і кладе свою долоню в холодну, дивно гнучку долоню ясної панни. «Ляля! Ляля, Данкова сестра з Відня…» – защебетала думка Дарки. – Вітаємо, вітаємо… Прошу, прошу сідати… Я зараз… я…

І раптом з одної переляканої несподіванкою Дарки робиться десять жвавих, тріпотливих, як перші метелики, Дарок, що роєм метушаться, заскакують, сміються, догоджають Лялі – Данковій сестрі з Відня.

Ляля, гарна, як сонце, ясна Ляля, бере все, що їй дістається, повними пригорщами. У відплату витрушує з свого серця перед Даркою все, що має:

– Я ще й цих вакацій не мала їхати додому… Ви думаєте? Інтернат… ви, може, думаєте, що й живу у свого вуйка? Вакаціями мусимо з концертами по курортах їздити… Але я сказала собі: цих вже ні… Ні й ні… До того Данко все пише мені, що в цьому селі багато дівчат… Ви думаєте… Інколи мусимо вправляти по сім годин денно… Я сама вже не знаю, люблю я музику чи ні… Я приїхала та й кажу до Данка: «Ну, покажи мені тих панночок, що про них писав мені…» А він, фрац айнер [4]4
  Шибеник (нім.).


[Закрыть], каже, що він вас усіх тільки здалека знає… Він хоче, щоб я повірила йому… Ніби село – це місто, що можна жити в ньому роками і не знати інших… Але він навмисне мені так… Знаємо, він хоче, щоб я до всіх вас перша пішла і сама познайомилася… І я так зробила… Він ще сказав мені, щоб я від вас почала, а ви вже… ви вже так зробите, що ми всі будемо знатися, вже, певно, усі уложили собі план на ці ферії… Ну, ну, які ваші плани?

Певність Дарчина поволеньки, крок за кроком поступає назад: що та дівчина говорить? Хіба на селі можна якісь плани робити? Загалом, що Ляля розуміє під планами?

Та Ляля вже знову говорить. На щастя, забула, що Дарка винна їй відповідь.

– Воно найкраще буде так: ви вберіть на ноги сандалії, й ходім у село… Поможете насамперед мені всіх пізнати… бо як же ж інакше? Потім скличемо всіх на завтра до нас: татко казав, що дуже радо відступить нам клас, той, від дороги, на наші сходини. Вам не подобається щось вроді вакаційного клубу? А там вже врадимо: в які околиці прогулки… ну, так, і на скільки днів… Потім мусимо дати хоч один концерт. Ви співаєте? Розуміється, від чого ж ви українка! А вистава?.. Ах, якби так оперетку… я вже від біди могла б і солові партії взяти… Вечорниці, розуміється, обов'язково! А щонеділі – спортові змагання! Ви знаєте, я маю друге місце в плаванні…

Дарчина голова, як веретено, крутиться від цих задумів і сміливих думок. Дарка думає: «Як це сталося, що Ляля в одній годині перемінила їх спокійне, аж нудне, село на Відень?»

Насамперед хоче Ляля знати, хто є в селі, крім тих, що вона з ними вже знайома. Гм. Хто є? Хто є? Багато є, але… Але досі все так було, що вона з Орисею були «ми». Ми – ще малі, ми – зелені, ми (як щирість, то щирість, нема чого ховати) – смаркаті, так, навіть смаркаті, ми – з ляльками, ми – з заздрими очима на все те, що творять «вони». Так думають про нас – вони.

Хто «вони»? Прошу дуже: сестра Орисина, Софійка, і брат Стефко, Дмитро Улянич, Петро Костик, Празький… А твій брат, гарна Лялю, і його товариші, той мрук, вже не «ми» ані ще не «вони»…

– А панна Софійка то вже якась старша? – питає Данкова сестра.

Язик Дарки зашпортується на власне піднебіння:

– Т-так… я не знаю… вже по матурі… [5]5
  Має атестат зрілості.


[Закрыть]

– Знаменито! – тішиться Ляля. – Це знаменито, що ми всі такі рівні собі… Я… дуже зле почуваюся з старшими… Що ви думаєте? У нас в інституті самі професорки, а наймолодша має тридцять і п'ять літ… бр-р!

Дарка трохи не розуміє щось, але сміється й собі.

– А ті панове, що ви вичислили, хто це?

– О, це вже студенти… Один ще, Стефко, ходить до гімназії, але вже восьмак, – Дарка наче б почванитись хотіла цією невеселою вісткою, що в них, на жаль, вже тільки самі студенти, нерівня ані їй, ані навіть Лялі, що, певно, ще матури теж не має.

Дарка бачить, що для панни з Відня не робить різниці обставина, чи хтось має вже, чи ще не має матури. Диво над дивами! Вона крутить Даркою на всі боки й приговорює:

– Але ж це знаменито… знаменито… самі молоді… сама рівня… Ви знаєте, що це значить?

Ні, Дарка не знає. Вона ковтає порцію за порцією слини, бо в горлі починає дряпати, як кітка лапкою. Дійсно, ця ясна панна, ця Ляля з Відня, зуміє одним кивком пальчика розвалити мури між «нами» й «ними»!

Навіть півгодини не проходить, як Дарка з Лялею на стежці в село. Ідуть робити революцію: валити старезні мури й заміняти села на міста.

Ідуть так близько коло себе, що Дарка чує, як легіт зносить запах Лялиної шиї чи волосся.

«Вона пахне, як квітки по дощі, – не думає, а молиться Дарка, – бо вона сама як квітка. Ти… ти гарніша навіть від Ориськи…» – запобігає ласки в Лялі Дарчина думка. Ляля дальше розказує про своє життя у Відні. Дарка, щаслива й горда, дріботить в її тіні.

Ось вже й ясени при брамі приходства. На подвір'ї нема нікого. Як би хто замів. Сміх людям сказати: навіть пес не гавкнув! Дарка ще вагається, чи вести Лялю в покої, чи шукати дівчат де в городі, як раптом наглий сміх у саду, як би хто сто громами по небу покотив… Той Петро Костик якби знав, з ким Дарка прийшла сюди, то трохи здержував би себе. У Відні, певно, ніхто не сміється так розперезано. Дарці аж неприємно за нього.

– Вони всі в саду… ходім туди, – каже Лялі, але подивитись їй в вічі справді соромиться.

– Де? Де? Де той сад? – питає Ляля і, не чекаючи Дарчиної відповіді, лишає Дарку саму на стежці й біжить за сміхом Костика.

І знову сміх Костика, а з ним хорове, безстримне, навіжене: «А…а…а…а…!!!» Знак, що Ляля вже між ними. Дарка приходить вже запізно (як Ляля не хотіла на неї заждати, то Дарка бігти за нею, як цуценя, не буде – будь вона собі й з Парижа, не тільки з Відня). Всі вже обступили Лялю, як теля з трьома ногами на ярмарку, розпитують, сміються, заскакують, розглядають, пояснюють, трохи її на шматочки не розщипають. Чи ж дивуватись, що в такій метушні навіть ніхто не завважив Дарчиної появи?

– Добрий день! – каже Дарка досить голосно, щоб навіть серед цього розгардіяшу почути.

Але нікому ані сниться звертати на неї увагу. Всі вони побожеволіли, затроєні з'явою Лялі. Дарка, загублена, безпомічна, чужа, водить очима від одного до другого лиця: ніхто, ніхто не помітив, що вона тут?

Коли приходить черга на чиїсь ясні, як би з шкла, очі, Дарка чує відповідь, запізну, дуже запізну, щоб утішитись нею:

– Добрий день.

Дарка стоїть на вузесенькій кладочці над цією розбурханою рікою непевна, перелякана, обманена і думає, думає… «Хоч би Ориська показалася… Хоч би Ориська… бо відси сама не вийду». Очі самі, хоч Дарка не хоче, все ще блукають від одного лиця до другого і просять, ні, не просять, а жебрають порятунку. Здається, що Костик помітив і зрозумів її безвихідне положення. Він глипнув на неї раз-другий… ось тепер повертає до неї своє негарне лице (Дарка готова в цій хвилині з вдячності цілувати це «кінське» лице), простягає до неї руку й каже:

– Ов, і доньця Дарця тут? Ти чого прийшла сюди, дитинко?

Підлість, підлість… І ще раз підлість… Цей самий Костик ще торік, як прийшов був раз за чимось до татка, то говорив їй «ви», а тепер при Лялі, при всіх… при Данкові в цей спосіб до неї?

Софійці теж як би розум притемнило. Нагадує собі, що Дарка тут, і каже, ніби змовилася з тим Костиком:

– Ти, Дарцю, шукаєш за Ориською? Іди, вона на веранді… лагодить сукенки на весілля своїй ляльці… Іди поможи їй…

Костик розреготався на Софійчину раду, як би сам чорт сидів у ньому. Так по-диявольськи, спокусливо регочеться, що за часом вся альтанка трясеться від сміху. Навіть… Данко, навіть він підсміхнувся. Дарка стає мокра в одній хвилині на всьому тілі. Вже втікала б, гнала б без віддиху з цього місця, але мусить стояти… мусить стояти, бо не певна, що як кроком рушить, то не захитається і не впаде…

«Боже, боже, дай мені силу, щоб я могла піти звідси… зроби так, Ісусе…»

Вона робить крок і… не падає. Тоді обертається плечима скоро, скоро, на яку тільки скорість дозволяють її спаралізовані ноги, втікає від цього недоброго місця і людей. Тепер сльози продирають собі дорогу і, нестримувані, скапують теплі одна наперед одної.

Недалеко брами причувається, як би хтось гнав за нею. Щось стукнуло в мізку: не дай боже, щоб це був Костик чи навіть Софійка… бо не заручить за себе й своє добре виховання. Той хтось уже ось-ось коло неї… Ще трохи – й зможе її рукою досягнути. Обертається до ворога всім лицем і… не має сили вже завернути: Данко… сам Данко…

– Костик – свиня… не робіть собі нічого з нього… Він завжди такий…

Голос цей зціловує біль і… відбирає всю силу.

– Паскудна свиня, – потверджує ще раз Данко. Потім: – Подивіться на мене…

Але вона не може цього зробити, хоч би хотіла, бо очі в неї червоні тепер, як у старого Йойни.

– Подивіться на мене… – просить він дальше, – подивіться на мене, я хочу бачити, що вам вже не прикро…

Тоді вона вже мусить показати йому свої червоні щасливі очі. Він аж тепер направду обурюється:

– А з тим Костиком то я поговорю… Я йому покажу, як…

Вона перелякується: щоб із цього не вийшла халепа. Тому просить його:

– Ні-ні… не кажіть йому нічого… Я вас прошу… я вас дуже прошу…

Він ще вагається, довго вагається, а потім каже:

– Добре, нічого йому не скажу тільки тому, що ви просите… тільки тому…

Коло брами не знає: чи має йому подати руку перша, чи він це зробить, чи загалом цього не треба? Але й тепер він виручає її. Відважно й так свобідно, як би віддавна так жили з собою, подає їй руку (така сама гнучка, як у Лялі):

– До побачення.

– До побачення…

Ледве пройшла кілька кроків, як завернуло її його запитання:

– Ви виходите до вечірнього поїзда?

– Часом виходжу, – сказала Дарка правду.

– Бо я щовечора на двірці… [6]6
  На вокзалі.


[Закрыть]до вечірнього…

Він ще раз струшує перед нею своєю ясною чуприною, і вони розходяться кожне в свій бік.

* * *

Кожний новий день приносив якусь новину в кошичку.

Одного дня пополудні (рівно три тижні пройшло, як була вона тут перший раз) прилетіла Ляля. Забагато часу прогуло, загрубою верствою накипіло біля серця, щоб радіти тими відвідинами.

Та влетіла в хату, як джміль, обгуділа по всіх кімнатах і закружляла біля Дарки.

«Вона ще вжалить мене», – чогось прийшло таке смішне на думку Дарці.

– Я за вами, Дарко… Скоро, скоро вбиратись… Ідемо на пробу… Ну… вже! Ви знаєте, ми ще ані разу не були в комплекті. Ну, не стійте… вже… бо там ждуть…

– Ждуть? – спитала протяжно Дарка й розсміялася сміхом, яким уміють сміятись тільки дорослі. – Ждуть?.. Чому саме сьогодні мене ждуть?..

Вона тепер уже сміялася з того, що їй вдалося так добре штучно засміятись. Сміялась так довго, аж Ляля стягнула уста й брови. Тоді й Дарка вмовкла.

– Ви ображені? – спитала Ляля.

І Дарка в тій хвилині вибачила їй за сам тон запитання. Так само запитала б, напевно, Ляля і панну Софійку, і Празького, навіть самого чорта Костика.

– Я не ображена, – відповіла зовсім тихо, – але… на пробу не піду.

Ляля зробила здивовані, аж неприємно невинні очі:

– Це якесь непорозуміння… Мені казав Данко, що ви погодитесь… Ну, казав, щоб я тільки звернулась по вас, а ви напевно прийдете… Ви так казали йому?

«Як не згодишся піти туди, зрадиш його й себе», – остерегла думка.

Вони стояли тепер проти себе без помічних усмішок і фальшивої невинності. Перша пішла на перемир'я Ляля.

– Ходіть, Дарухо… – вона неждано обняла Дарку й міцно притулила її голову до своїх запашних грудей. Можна мати уразу до Лялі Данилюк, але ніколи до Данкової сестри. Таке вже химерне серце дав бог першим людям, а вони передали його нам у спадщину.

– Ось вам Дарка, і зачинаймо пробу, – відчинила широко двері Ляля і замкнула водночас усім уста. Тільки Улянич докинув:

– Гостям раді!

Улянич має такі очі, що сліпий не заблудив би в них, тому Дарка відсміхнулась йому на привітання. Тоді він пересунувся поміж лавки і прийшов до Дарки.

– Нарешті й ви зволили прийти… Тепер граємо повною парою… Тільки наші молоді панночки дуже похопні до образ… Попереджаю, що ані мур-мур мені, хоч би я й десять разів завернув на пробі… Згода?

Мусить бути згода, коли говорить Улянич. Бо Улянич має серце на долоні, що його кожний бачити може. Бо Улянич один на багато людей, що не соромиться бути щирим, як простак.

І Улянич усе добрий на початок. Ледве він відійшов від Дарки, прийшов привітатися Стефко й Празький. Ніби, якби не приклад Улянича, зробили б це?

Данко не відривався від скрипки, але це не боліло. Так повинно при людях бути.

Ориська притулилась до Дарчиної шиї.

– Тепер уже знову все добре, – шепнула.

Дарка не відповіла, бо з-поза лаштунків показалась Костикова голова. Допавши очей Дарки, він показав свої верхні зуби, перескочив через суфлерську будку і двома кроками опинився коло Дарки.

– Як маємося?

Простяг до неї свою, на метр, довгу руку. Тоді Даркою щось штовхнуло. Сама не знає, як це сталося, що вона в одній мінутці обернулась йому перед самісіньким носом і станула, як стовп. Можна було її на шматочки посікти – була б не обернулася. Дарка не винна, що не може нікому образи дарувати. Хоч би це рідна мама була. Хоч би це сам король був. Чула тільки, як за плечима просвистів Костик:

– С-с-мар-рката…

Тоді Празький розсміявся уголос. За ним ще дехто захихотав, але більшість мовчала, а це був поганий для Дарки знак. Нагло розреготався Костик. І як би шнурком усіх потягнув за собою. Дарка аж тепер остовпіла: сміються вони з Костика чи з неї?

– Панове, що сталося? Чому не робимо вже раз проби?.. – затягнула тоненько Ляля. Аж по цьому пізнала Дарка, що Данкова сестра фальшива.

– Прошу, проба! Панно Софійко, на сцену, – щойно Уляничеві вдається потрохи вгасити ту пожежу сміху, що вибухла ні з сього ні з того. Софійка вискакує на сцену, решта стає за лаштунки, і Дарка знову сама. Знову мусить мати почуття, що вона тільки з ласки тут. Дарка повертає головою на всі боки, в прихильні й неприхильні собі сторони, щоб доглянути на чийомусь обличчі думку про свою поведінку з Костиком. Бо ж вона не знає, чи так, як вона зробила, це зовсім погано, чи тільки не-виховано, чи попросту лише смішно?.. Не знає, чи за це будуть її хвалити, чи гнати, чи сміятися з неї?

Улянич (ціле щастя, що саме він режисерує!) викликає Дарку на сцену.

«Слава богу, – зітхає в душі Дарка. – Прецінь ще не так зле зі мною, коли й мене кличуть».

– Ви виходите з-поза лаштунків і співаєте «Ой у полі при дорозі». Знаєте цю пісню?

– Ні, – каже неправду Дарка, бо знає кожне слово з цієї пісні. Тільки не вміє її співати. Ні її, ані будь-якої іншої не вміє співати Дарка, бо не має, таки анітрохи не має слуху. До цього повинна вона була відразу признатись. І, може, була б мала настільки відваги, напевно була б мала її, якби не той випадок перед хвилиною з Костиком. Тепер уже пізно, бо Улянич звертається до Данка:

– Данилюк, візьміть скрипку й переграйте Дарці кілька разів цю пісеньку, щоб уже можна нарешті почати ту пробу…

Дарці стає гаряче, як би нагло зі столітрового котла бухнула пара на неї.

«Тепер… ще тепер признатись…» – підбичовує останками волі свою відвагу, але та не може кроком рушитися з місця.

Данко (він теж вірить, що вона може навіть на сцені співати) стає перед нею зі скрипкою.

«Яке непорозуміння… яке страшенно неприємне непорозуміння…» – трохи не б'є себе кулаками по голові Дарка.

Данко настроює скрипку.

– Прошу, – і, як на глум, подає їй тон, як би це могло врятувати її чи привернути їй слух. – Прошу, панно Дарко, – і потягує смичком по скрипці, наче пилою по Дарчинім серцю. – Прошу! – нагадує втретє, вже злий, і починає ногою такт вибивати. Дарці відобрало вже не тільки слів, але й людську мову. Забула, буквально забула в одній хвилині говорити. Тільки теплі краплини поту, що навпереміну скапують то з одного, то з другого виска, пригадують їй, що ще жива. Тоді Ляля (хто б це подумав, що навіть фальшиві люди можуть інколи помогти нам у біді?) порадила:

– Данку, попроси Дарку до другої кімнати… Там переграй їй, бо в цьому гармидері третьої не розбереш…

Дарка йде за Данком, як за янголом-спасителем. Йому одному можна виявити навіть цей сором.

– Я вам переспіваю насамперед без скрипки… Добре?

– Не треба, – може тільки вимовити Дарка.

– Чому «не треба»? Буде вам легше потім за скрипкою співати… – каже таким голосом, щоби Дарка пізнала, що він хоче щось для неї, спеціально для неї зробити. – Ну, добре? – питає не знати вже котрий раз і кладе свою руку на Дарчине рам'я. – Добре, Дарко?

Цього вже забагато. Очі не видержують, заколихують повіками, і дві сльози викочуються поза їх береги. Данко ніяковіє:

– Що сталося? Я вас чимсь уразив? Прошу… дуже прошу сказати…

Прохання таке щире, що Дарка вже без страху визнає всю сумну правду:

– Я не маю слуху… Ніколи не співаю… Чого хочете від мене?

Ледве докінчила, як уже мусила пожалкувати своєї щирості. У Данкових очах в одній секунді від цього її признання пригасли всі світла. Лице його, що ще перед хвилею можна було серце гріти до нього, стало тепер студене, як від гострого подуву морозу.

– Не маєте слуху? – спитав по часі, хоч уже знав, що так є. – Не маєте слуху… – відповів сам собі. Потім додав іще: – Цього був би я по вас ніколи не сподівався… Все чогось здавалося мені, що ви мусите розумітися на музиці…

До класу, де відбувалася проба, вернувся Данко недобрий:

– Хто казав мені перегравати за панною Даркою? Адже панна Дарка не співає!..

Тоді Улянич, той із серцем на долоні Улянич, відворкнув:

– Це наслідки пустих амбіцій наших дівчат… Як не маєш слуху одна з одною, то скажи відразу, але не забирай людям пусто часу… – Потім, може, щоб якось затерти те неприємне, що наговорив Дарці при всіх, сказав іще: – Хотів я вас на артистку вивести… але як не маєте слуху, то нічого з того не вийде…

Дарка підсміхнулась і відразу відчула, що посмішка вийшла дуже глупа й неприродна. Станула собі у сам куток між вікном і шафою. Чула, що Данко намовляв Ориську:

– Це нічого, що голос слабенький… зате слух маєте гострий, як у мишки… Я поможу вам витиснути з себе всю силу голосу… Добре, панно Орисю? Ще сьогодні по пробі підемо до вас і зробимо вдома пробу… Згода?..

Орися маніжилася щось потихо, а Дарка думала: «Але вдає… але вдає… трохи їй очі не повискакують, що буде з Данком грати…»

Данко доніс голосно на весь зал, що він далі гратиме з Ориською, Улянич пристав, і… Дарка, як непотрібна, могла винестись за двері. І вже пустилася до дверей, як запримітив це Улянич і кликнув:

– Заждіть, Дарко, проба вже кінчиться… Я йду у ваш кут, підемо разом…

І вона залишилася. Залишилася, щоб на власні очі бачити, як Данко заскакував з тими дурними нотами коло Ориськи, як притупцював ногою за кожним разом, як вона тільки уста до співу відчинила. Мусила бачити ще й те, як Данко з помешкання виніс якісь олівцем написані ноти і став грати над самим вухом Орисьці.

– Власні композиції, – моргнула Ляля Дарці й прискулила смішно одне око. Але Дарці було не до жартів, і вона вдала, що не бачить Лялиної гримаси. На щастя, проба скінчилася. Ляля стала з Стефком на порозі й зачіпала кожного, хто мусив попри них переходити. Данко стулив скрипку під пахвою і вийшов разом із Ориською. Як проходили коло Дарки, що все ще ждала на Улянича, Ориська відізвалася:

– Йдемо до нас робити пробу при фортепіано… Як маєш охоту, ходи з нами… – Вона навіть пристанула на хвилиночку.

– Панна Дарка не любить музики, – буркнув грубо Данко й потягнув Ориську за собою.

Дарці аж уста затремтіли. «Чого він мститься так на мені? Хіба… хіба це моя вина, що бог не дав мені слуху?» – думала, недалека від плачу.

Нарешті й Улянич з'явився з ключами від класу в руці. Він засміявся до Дарки і, вказуючи бровами на Данка й Ориську, що йшли попереду, сказав:

– З тих двоє шкрабів виростуть колись українські музичні слави… Шкода тільки, що позадурюються в собі й муза піде гуси пасти… Згадаєте моє слово, що тих двоє поберуться ще колись…

Дарка не відзивалася. Хтось там на небі забув того вечора, що пора засвітити світла, і сльози могли вільно котитись одна за одною. Ніхто не бачив їх ані не догадувався.

За якийсь час знову озвався Улянич:

– А вам, мала, здалось би нині порядно вуха вим'яти… Але то порядно! Що ви собі дозволяєте? Костик може бути який собі хоче… але він старший за вас… Запам'ятайте собі, дитино, раз на все: в товаристві вітаємося і з найтяжчими своїми особистими ворогами… але тільки з особистими!

Дарка ще не могла прийти до слова без того, щоб не пізнати було, що вона перед часочком плакала. Тому далі мовчала. Улянич поклав свою мозолисту, як з заліза, руку на Дарчину голову:

– Я вас розумію, Дарцю… Думаєте, що Улянич відразу мав двадцять дев'ять років?

Коли Дарка далі не відзивалася, він сказав, щоб її потішити:

– Не беріть собі так дуже до серця моїх слів, Дарочко… Ви знаєте, що я вам крайчик неба прихилив би…

Коло самої брами ще щось пробував говорити, але Дарка далі не відзивалася. Подала в теміні руку і зникла за хвірткою. Улянич постояв ще хвилинку, потім пішов горі дорогою, підсвистуючи мелодію «Ой у полі при дорозі».

* * *

Дні бігли якоюсь нерівномірною ходою.

Дарка далі держалася домашніх порогів, як ластівка стріхи. Хоч тепер, коли після свого упокорення [7]7
  Приниження.


[Закрыть]там, у саду Підгірських, виступила проти Костика на пробі у школі, властиво, могла знову без спущених очей приставати з ними. Тим паче, що була там уже Ориська. Ориська завсіди могла бути тією останньою дошкою рятунку, що на ній ані добитись до берега, ані затонути не можна. Та все пішло нанівець, і Дарка почувала себе ще більше самітною, як раніше. Перед тим бодай Ориську мала при собі. Про своїх наймолодших ляльок, що їх так без надуми й серця віддала на поталу Марці, боялася думати. Як би воно там не було, пережилося з ними прегарні години, був час звикнути, і тепер мусило боліти серце над їх недолею.

Правда, залишилася ще велика лялька в шафі, як королева на вигнанні. Дарка почувала, що завинила й перед нею. Хіба ж ляльки це вина, що їй, Дарці, доскочив ще один рік і ще один клас? Нишком ушила ляльці нову сукенку (хоч навіть порівняти її не можна було до того, що колись носила та лялька на собі), прибрала, причесала і – щоб не було багато балачки в хаті на ту тему прикрила серветкою, як мерця.

Залишилася хіба одна Марця. Брудна, із злодійкуватими очима, невірна й хитра, але жива істота і близька сусіда.

Дарка могла цілу годину блукати в саді попри межу Марциного городу, щоб тільки зарвати її на розмову. Могла перескочити через перелаз і прийти до Марці в гості, але не хотіла вганяти тамту в гордість, що школярка її товариства шукає. Прецінь Марцин дід був циган. Це кожний в селі знає.

Марця показала якось свою розкудовчену, перетикану пір'ям голову з-за плоту і спитала одразу:

– Дарко, а яке ім'я дадуть, як буде хлопець?

Дарка розсміялася:

– Ото дурна!

– Ти сама дурна, – відрубала з місця Марця, – дурна Дарка не знає, що її мама має дитину мати… Іди помацай свою маму за черево, то будеш знати… хто дурний…

Свиснула, як вуличник, і побігла собі.

Так припадково довідалася Дарка про те, що відібрало їй сон, охоту до життя й їжі. Це були страшні дні: її мама мала мати дитину. Дарка не розуміла самого акту породу. Скільки б над цим не думала – загадка без розв'язки. Але під порогом свідомості товклося вже десь неясне передчуття, здогади, що їх навіяли недоскази служби й сусідок, статечних молодиць з соромливими очима й масними словами про те, якою дорогою дістається та дитина до лона матері.

А це була безсоромність… безсоромність… безсоромність… І, власне, цього не могла мамі дарувати. Особливо мамі, своїй мамусі, яку, не боялася гріха, порівнювала до матінки божої. Коли думала, коли уявляла собі, що та мама…

Чим, хай хтось скаже, чим різниться тепер її мама від Олени, що мала дитину з парубком? І яким правом, власне, яким правом виповіла їй мама службу, коли сама не краща від Олени? Може, навіть гірша… бо Олена проста мужичка й не має доньки, що вже до п'ятого гімназійного буде ходити…