Текст книги "Повнолітні діти"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 33 страниц)

XIX

Близько четвертої години дня прилітає тітчин Гиньо. Краватка перекручена глузливо набік, а на нижній губі так і закостеніла після обіду пляма від жовтка. Його очі горять. Руда чуприна розкуйовджена, немов з собаками борюкався.

– Слухайте! Слухайте всі!

Сьогодні в гімназії теж були допити. Сякі-такі сини влаштували це так зручно, що не можна було порозумітися ані з тими, що входили, ані з тими, що виходили з директорової кімнати. Гиньо бігає по кімнаті й плює, де попало. Найгірше це те, що не можна знати, як і що хто говорив. Тепер кожний клянеться, що мовчав, як скеля.

– Але як же ж, до холери («Збожеволів Гиньо, чи що, – так висловлюватися у присутності дівчат?»), що за той час, як велося слідство і всі мовчали, як скелі, зроблено трус на квартирах у шістьох учнів? І знаєте що? Навіть не можна з'ясувати, що в кого забрали! Де ж таке чуване: робити трус під час відсутності заінтересованого? Таж це чисте беззаконня!

А чи в нього теж був трус?

Гиньо хотів, видно, розсердитися на таке питання, але стримався, вдаривши тільки з досади себе по стегнах. Питатися, чи в нього був трус? В кого ж мав він бути, як не в нього? Але говорити про це голосно? Наводити явно на підозріння? Чоловіка може шляк трафити [32]32
  Розбити параліч.


[Закрыть]від такої дурної бесіди… А нехай же тебе!

Та горе буде тому, що зрадив їх! Попадеться ще він в їхні руки!

Пані тільки руки заламує:

– Що ти говориш, Гинцю! Лідко, дитино, не слухай того, що він говорить! Ти нічого не чула, нічого не знаєш… Боже мій, боже, що це робиться!

– Що ви! – визвірюється на рідну тітку Гиньо. – Чи хочете, щоб ми це так попустили!?

Він аж зіпрів від такої можливості. Дарка дивиться на цього відважного рудого хлопчиська, і нова, полохлива думка з'являється в її мозку:

– А на кого падає найбільше підозріння?.. Хто, на вашу думку, міг зрадити товаришів?

Гиньо блиснув на неї таким лихим оком, що Дарка справді відчула страх перед цим хлопчиськом.

– Ага, зараз так вам і скажу, а ви похвалитеся перед своїми товаришками і так… Га, ніхто, тільки дід та баба і ціла громада! Я ж казав, щоб справи не розголошувати, – говорить він наче до когось невидимого. – Чи я не був проти жіночої гімназії? Чи я не був проти… – обриває на половині слова, весь засапаний і спітнілий.

– Але з нашої гімназії ніхто не виказав? – не так захищає честь своєї школи, як провокує його до дальшої щирості Лідка.

З Гиньом сьогодні просто неможливо розумно поговорити.

– Іди, Лідко, не сердь мене! Та що ваша школа могла зрадити, коли сама фігу з маком знала? Ет, що я буду з вами про це говорити!

– Ви мене не зрозуміли, – починає злегенька Дарка, – я хотіла вас про щось інше запитати, а ви сердитеся. Я хотіла…

– То питайтеся, – добріє Гиньо, – питайтеся, панно Дарко!

Маючи його дозвіл, Дарка ще більше ніяковіє:

– Я хотіла вас спитати… бачите, ми з одного села… Чи ніхто не думає чогось поганого на Богдана Данилюка?

Гиньо відразу заперечує, авторитетно хитаючи головою:

– Ні… це вже ні! Правда, Данилюк це така собі чіча-ляля, що поза твердим комірцем і скрипкою світу не бачить, але на таке він нездатний. Ні! Данилюк цього не зробив! Я сам відлупив би по морді кожного, хто відважився б сказати таке на нього! Ні! З Дана хороший колега!

Слава богу! Слава богу! Дарка тре лоб, наче хоче затерти ту страшну думку. А Гиньо пригадує якусь нотку з Дарчиного питання, що зацікавила його мимоволі:

– Данилюк, може, ваш хлопець?

– Та звідки? – червоніє Дарка. – Ми тільки з одного села…

– Правда, – б'є себе Гиньо по коліну, – ви односельчани з Данилюком! Дійсно недоречне питання! Таж Дан оту румунку водить!

«Навіть він про це знає. Весь світ знає про мій сором», – шкрябає болісно в Дарчиному серці.

– Ти бачив її, Гиньо, цю румунку? Гарна? – аж іскриться від злорадості Лідка.

– Ет, – уриває зневажливо Гиньо, – тепер це таке дрібничкове – оте кохання!.. Коли я щось довідаюся, то дам вам знати, – забуває Гиньо, що говорить з дівчатами з жіночої гімназії.

Без «будьте здорові» він вилітає з хати, ніби на дорозі чекає його крилатий кінь.

З Гиньом, з його рудою чуприною і плямкою жовтка на губі, втікає в щілини вікон і бадьорий настрій з хати.

Пані стає посеред хати з руками на животі і питає безнадійно і вбивчо:

– І що тепер буде?

Ніхто не знає, що далі буде. Навіть такий всезнайка, як Лідка, не може знайти відповіді на це питання. Дарка звивається в клубочок і просить сама себе: «Не думай, не думай, не думай…»

* * *

Спортовий зал набитий до самих стін, до самих заглибин і вирізів під вікнами. Голови без шапок – в усіх відтінках: від ясно-сонячного до чорно-оріхового кольору. Зал хвилюється злегка, мов лан гречки під косою. Підвищення спереду, портрети короля і королеви, два фотелі в ряді крісел роблять з цього колись веселого залу приміщення суду. Ще тільки чорного розп'яття бракує.

Дарка оглядається позад себе (спереду тільки плечі і потилиці), всі обличчя наче в масках. Густа атмосфера вичікування і гарячкової непевності обліпила їх якоюсь поволокою, що, наче мрячка, припорошила відбитки душі на цих обличчях.

Всі очі зливаються в одно велике барвне око. Всі лиця збігаються в одно велетенське, як у місяця зблизька, обличчя, що міниться задирливо і боязко, бундючно й покірно, безнадійно і самовпевнено.

А понад усім, десь з самої стелі, спадає на голови всіх таке задушливе повітря, що треба раз по раз розкривати рот, щоб хапнути його якнайбільше.

Раптом передня частина залу затихає. Передні ряди вгляділи вчителів. Тиша хвилями докочується до задніх рядів. Біля дверей якесь замішання. Потім директори обох гімназій входять рівночасно. Вчителі, ніби варта, стають обабіч підвищення. Приймають поміж себе на почесне місце і директора жіночої гімназії. Директор чоловічої гімназії сходить на підвищення. Хоче сам усіх мати перед собою і щоб усі могли його бачити. З його спокійного, поважного вигляду не можна вичитати ані одної прихованої думки. Якось смішно і водночас небезпечно стоїть він проти такої збитої лави учнівських голів і грудей. Директор оком не моргне – чекає. Одну, дві, три хвилини. Дехто витягає руку з цього рівного лісу, щоб поправити собі чуприну на голові чи відтягнути трохи краватку від шиї. Аж ось директор підносить вгору руку – і натовп кам'яніє. Директор тримає хвилину підняту руку вгору, опускає її спроквола і посміхається до своїх учнів. Цією добре придуманою усмішкою він дивує всіх. Одних спантеличує, інших обеззброює. Тепер сплітає руки на висоті грудей і говорить лагідно та вибачливо:

– Діти мої! До мене дійшла звістка – я не шукав її автора (по залу проходить ледве чутний шелест обурливого здивування), бо не хотів роздмухувати цієї справи, – отож до мене дійшла звістка, ніби дехто з вас не хотів брати участі в концерті, який влаштовують школи в честь пана міністра. Діти мої! Мені здається, що це якийсь великий ворог наш і ваш кинув між вас цю думку. Хтось, мабуть, дуже ненавидить нас, українців, якщо прагнув позбавити можливості навчатися понад триста українських дітей. Надто добре я знаю вас, щоб підозрівати, що ця думка могла зародитися в кого-небудь з вас. Ви, може, навіть найкращі поміж вас, впали жертвою лихих та, мабуть, і підкуплених людей, і, якби не боже провидіння, що вчасно перестерегло нас, ці ваші порадники були б привели всіх нас до нещастя. Не згадую вже про те, яку велику кривду, який великий біль завдали б ви своїм батькам, які, може, з останнього стягаються для того, щоб вивести вас у люди. А проте я не можу не покарати вас за вашу легкодушність. Ні одна, ні друга гімназія не візьме участі в концерті, на якому будуть виступати всі середні школи Чернівців. Вас там не буде. Вас не буде в цих культурних змаганнях, бо ви не доросли ще до них! Вам радимо ще, не радимо, а наказуємо, не розголошувати цієї справи поза мурами гімназії. Не забувайте, – лагідний голос директора починає корчитися і хробачковим рухом пнутися щораз вище і вище, – не забувайте, що ми рятуємо тепер вас своєю честю! Майте на увазі, що це ми вперше і востаннє беремо вашу вину на свої плечі. Як ще раз трапиться хоч найменший натяк на щось подібне, ми не поступимося уже ні на один міліметр. На це даю вам ось при панах професорах слово честі. Тепер розійдіться без галасу додому, а завтра – до науки, як звичайно.

Хтось за спиною Дарки говорить досить дзвінким шепотом:

– Іди, ідіоте! Ти гадаєш, що вони це для нас зробили? Хочуть рятувати свої шкури, ідіоте!

Лава з веселим шумом посувається до дверей.

Збоку над Дарчиною головою хтось закашлявся.

– Ой братику, але ж я висплюся, висплюся!

Де Орест? Що Орест на це?

Орест ховає вуха під шапку і сміється до когось, аж очі заплющив.

Дарка стовпіє. Зупиняється раптом і на мить заступає собою весь потік лави до дверей. Хтось відштовхує її набік, і гімназисти знову рушили, посуваючись по півкроку. Дарка стоїть тепер біля самої стіни і з розпукою розглядає кожне лице: як-то – ніхто, ніхто не ставиться серйозно до цієї справи? Як це, як це… всі ці таємні збори, всі погрозливі слова честі, весь виступ ніхто ніколи не брав всерйоз? А вона, дурна, вона готова була за те, що для них було тільки іграшкою, життям заплатити! Як посміли вони так підло використати її довір'я, її святу віру, її добре серце! Нарешті, все це горіння, стільки думок, поривів, сумнівів, самовідречення, жертв і болю обернеться тільки в жменьку попелу, яку можна взяти в пальці і розвіяти з вітром? І тепер знову повернеться все до старого русла? Ні, довір'я мами і Данка ніколи вже не повернеться до неї. Ніколи вже Данко не підійде до неї і не спитає своїм притишеним, таким пестливим на кожній твердій приголосній голосом: «Скільки ти уроків мала, Дарцю?» Буде вичікувати на Лучіку Джорджеску і буде її проводити додому. І мама, ця найдорожча за всіх на світі, єдина мама вже ніколи не візьме Дарчиної голови у свої долоні з таким безмежним довір'ям, як колись, як ще недавно це любила робити. А в Чернівцях (що за глум!) говоритимуть, що справа з концертом для всіх закінчилася щасливо.

XX

Згодом трапилася подія, яка примусила Дарку зовсім іншими очима дивитися на Порхавку – учителя з природознавства. Дарка полюбила учителя Порхавку. Була це любов безкорисна і романтична, якою юнаки люблять героїв романів чи видатних історичних осіб.

Сталося це майже зразу після ліквідації справи з концертом.

У школі від учителів віяло духом невпинного зусилля нормалізувати відносини між учнями і вчителями, щоб якомога швидше показати світові, що в українській гімназії все гаразд.

В один четвер прийшов Порхавка на урок до п'ятого класу з книгою, в якій дирекція записує всякі милі й сумні повідомлення для учениць. Цим разом він не був усміхнений. На його завжди лагідному обличчі вимальовувалася скорбота, яку, очевидно, він хотів приховати перед класом. Він попростував до столу, розгорнув журнал і почав читати:

– «Від молодіжної організації румунських скаутів, так званих черчеташ, надійшло через дирекцію гімназії запрошення для учениць нашого закладу вступати в члени організації. Місячний внесок мінімальний. Бідніші будуть звільнені й від нього. Організація подбає сама про обмундирування. Буде безплатний вступ на всі вистави й вечори державних театрів та філармоній. На кожні канікули обов'язкові безплатні екскурсії чи то до Чорного моря, чи по містах Румунського королівства. Члени організації мають пільги на зниження шкільної оплати і взагалі на всякі види допомоги в школі. Стараннішим членам організації будуть видавати одноразові, безтермінові позички та грошові допомоги для придбання одягу та на інші побутові потреби».

Від дирекції жіночої гімназії була коротка приписка, яка закликала учениць скористуватися цією нагодою і всім записатися до цієї організації.

Порхавка склав журнал, схрестив руки над ним і мовчки подивився на учениць.

– Так ось, – сказав нарешті він. – Я прочитав, що мені було доручено.

Оце «мені було доручено» прозвучало як виправдання перед ученицями.

– Я записуюся, прошу пана професора! – вихопилася першою Коляска.

Порхавка протер долонею очі:

– Ви, Коляска? Ви… хочете скористатися з безплатних поїздок і дарового мундира? Треба раніше порадитися з батьками, Коляско!

– Я теж вступаю, – підвелася Марічек, дочка радника юстиції, довгообраза дівчина з попелястими косами. – Я не потребую безплатного мундира, – почервоніла вона, – але я люблю екскурсії…

– Прошу дуже, – записав Порхавка. – Ще хто?

– Я хочу записатися, – озвалася Лідка.

Порхавка вмочав перо у чорнильницю, не кваплячись виймати його.

– Ти теж любиш екскурсії, Дутко?

Лідка виструнчилася:

– Не тільки те. Я люблю… мені подобається ця організація…

– А, то інша справа. Ще хто?

– Я, – якось нерішуче підвелася Кентнер.

– Хто? – спитав учитель. – Кентнер? Кентнер! – гукнув на неї таким голосом, що вона мусила глянути йому просто у вічі.

Дарка, яка не спускала очей з учителя, бачила зовсім виразно, як він зробив Кентнер заперечливий рух головою. Оріховська під партою наступила Дарці на черевик. Дарка, не повертаючи голови, притакнула повіками.

– Я ще подумаю, – сказала нарешті Кентнер…

З того часу любов до вчителя Порхавки знайшла у Дарки своє глибоке джерело.

Коли кінчився урок, на списку у Порхавки було шість нових кандидатів у члени організації черчеташ. І хоч було сказано, що члени організації будуть користуватися великими матеріальними пільгами, з шести записаних чотири були дітьми багатих батьків.

Справжні завдання черчеташ і їх політичні цілі обговорено на чергових зборах самоосвітнього гуртка. Незважаючи на те, що на зборах ухвалено бойкотувати неофіційно тих, що вступили в цю організацію, а відносно хлопців то допускалося ще й фізичне покарання, незалежно від того, що лунали такі гострі слова, як «яничари», Дарка відчувала, що бойовий настрій серед гуртківців значно понизився. По-перше, майже наполовину зменшилося число учасників. Можна було припускати, що декого свідомо не повідомляли про збори, а інші просто злякалися.

По-друге, збори не відбувалися тепер на квартирі у когось з учнів, як раніше. Ці, наприклад, збори відбуваються в якійсь малій, з низькою стелею кімнаті, до якої можна дістатися тільки з допомогою умовленого знаку – два коротких і один довгий стукіт у двері. Тепер входили до кімнати поодинці, з відповідними інтервалами. Ніхто не співав тут, не вдавав, що відбувається забава.

До того ж, як здогадувалася Дарка, не було згоди між керівниками. Одні, здогадувалася Дарка, стояли за те, щоб вести боротьбу відкритим, непримиренним способом, незважаючи ні на які жертви, а інші, на чолі з Стефою Сидір, обстоювали політику хитрощів і маскування. Ворог не заслуговує на те, щоб вести з ним чесну гру. Навпаки, треба вдавати лояльних, натягти на себе маску «яничарів», використовувати ворога матеріально, а свою справу робити.

Оріховська, від якої, очевидно, домагалися, щоб вона вирішила суперечку, не ставала на боці ні тих, ні тих. Стояла із схрещеними на грудях руками, вища за інших, здавалася старшою, розумнішою.

Вона заспокоїла розпалених звісткою, що незабаром має приїхати до Чернівців її брат з Галичини. Він допоможе встановити генеральну лінію роботи в їх гуртку. Вона так часто посилалася на брата, що Дарка зрозуміла, що Наталка, певно, дуже високо цінує і любить того свого брата.

Немає сумніву, що в гуртку не все гаразд.

Уже сам факт, що знайшовся серед них зрадник, який виказав їх, – перший серйозний сигнал. Ніхто не називав прізвища зрадника, але Дарка бачила по обличчях, що більшість знає його, хоч спочатку підозріння падало аж на трьох.

Дирекція школи зам'яла справу з концертом з двох причин: по-перше, пани професори хочуть зберегти власну шкуру, бо їм вище начальство може в кожну хвилину сказати: «А ви як дивилися, що дійшли до цього?»; а по-друге, тому, що не надають великого значення цій події, гадають все ж таки викрити прізвища ініціаторів. Тому тепер треба бути обережнішими, ніж будь-коли.

Стефа, яка стояла поруч з Даркою, зауважила півголосом:

– Треба діяти, а не чекати!.. Вічно чекати…

Циганюк не говорив багато, а більше курив. Дарка була здивована, що, опинившись на вулиці, не помітила Циганюка. Звикла до його проводів, хоч насправді милим не був їй ніколи.

* * *

Одного дня Дарка відчуває несподівано, що її серце давно вже гризе бажання побачити ближче Лучіку Джорджеску. Вона так довго не матиме спокою, доки очі її не побачать суперницю. Дарка прагне розглянути її всю, почути її голос, подивитися зблизька на рот в усмішці. Хоче приглянутися до її очей, зачіски, голови, рухів її брів, рук. Мусить збагнути, віднайти те щось, чим захопився Данко. Бо серце не хоче, не може погодитися з тим, що Данко вже ніколи не повернеться до Дарки! Це ж неймовірно, щоб ніколи вже не повернулося те давнє. Чому? Чому, коли все інше таке, як і раніш, коли Дарка – така ж, як і була на канікулах? Її коси, що колись йому так сподобалися, що аж прекрасними назвав їх, такі самі, як і тоді, у Веренчанці. Ще навіть кращі. Лідка порадила Дарці мити їх у ромені, і вони тепер – мов пасма сонячного проміння. А може, її очі, де він багато разів шукав правди, змінилися? Навпаки, може, навіть виразнішими зробили їх ці всі болючі переживання. А серце, те бідне серце, хіба воно не те саме, що на канікулах було?

Світоньку! Таж Дарка ще сьогодні відчуває тремтіння кожного Данкового слова!

Неможливо, щоб він не пам'ятав навіть того, що їй сам колись говорив. Гарна Стефа змінила свою поведінку щодо Дарки в ту хвилину, коли збагнула, що Дарку з Данком в'яже щось глибше, ніж саме односельчанство. І ця теж ніколи не довідається, до якої висоти жертви піднялося було Дарчине серце. Ніколи не знатиме Стефа, що Дарка готова була поступитися їй своїм місцем у Данковому, аби тільки не зайняла його дочка префекта! Але тепер уже запізно.

Тому Дарка дуже здивована, коли Стефа підходить до неї раз у школі і питає давно ласкавим голосом:

– Хочеш піти на виступ випускників до музичного інституту? Я можу дістати квиток для тебе.

Дарка ніколи не розуміла чисто музичних вечорів. Не вабили її. Вважала їх нудними і шкодувала б одного лея на них.

– Я? – кривить уста. – Я – на музичний вечір?

Стефа бере її злегка за підборіддя:

– Ти не бажаєш почути, як Данилюк грає? Досить, досить!

* * *

Насупливий зал з темними, не привабливими для ока коридорами, з безліччю непевних дверей. Червоні оксамити і майстерні свічники нагадують страшні двори з дешевих книжок.

Стефа пояснює:

– Оці всі, що бачиш, – це все рідня випускників. І їхні симпатії. Публіка не ходить на такі виступи.

Дарка хотіла б відгадати, де сім'я Джорджеску, але це неможливо… Забагато між цими мамами є добре одягнених, елегантних пань, що сидять на тих самих місцях, де може сидіти й сім'я префекта.

Виходять на сцену, грають і сходять з неї щораз нові учні. Дарка пізнає вартість їх музики або майстерність її виконання тільки по довгій чи короткій хвилі оплесків. Сама не розуміє нічого. Коли невідомо вже за котрим разом знову підноситься завіса вгору, на сцену виходить Лучіка, а за нею – Данко. Дарці стає холодно, а в наступну хвилину жар вдаряє їй у голову.

Дарка дивиться перед собою, але чим більше напружує очі, тим менший образ передають вони свідомості. Врешті Дарка нічого не бачить, тільки жіночий силует з ясною плямою замість обличчя. Чи світло так падає, чи дійсно ця румунка така біла? Данко робить щось коло скрипки, потім прикладає її до підборіддя. Смичок сторожко висить напоготові. Лучіка, піднявши зграбно, одними лише пучками пальців, сукенку, сідає за фортепіано. (Усміхнулася до Данка чи тільки так здалося?) Торкається поквапно до клавішів. Наче для жарту, повідомляє, щоб були всі готові. Підносить голову, і тепер втручається скрипка. Бадьоро, визволено сягає вона найвищих тонів.

…Пташня зривається з вереском і розлітається на всі чотири сторони. Чути, як крає повітря крильми і як сколихує галузками дерев…

Наче незадоволена чимсь, скрипка вдається до гнівних низьких тонів…

Дитина біжить і зупиняється над плесом озера. Сухими листями повзе вуж… Знову зривається з свого лету скрипка…

…У небесах вдарив несподівано грім, і перші важкі краплі дощу спадають з відгомоном на верхів'я дерев. Десь закувала зозуля… Що це, весна вже?

Пісня здіймається ще вище… ще вище… аж раптом… Що це? Ця горда скрипка, ні, вже не скрипка, а сам Данко з плачем і каяттям таким, що від нього серце розколюється, стелиться тій румунці до ніг…

А вона, непримиренна, кількома гострими ударами по хребту чорно-білої потвори відштовхує його від себе…

Вона його відштовхує?!

…Гордий орел зривається до останнього лету. Ще раз його пісня сягає небесних висот. Ще один тріумфальний акорд – і птах – чи пісня? – з пробитим серцем падає перед Лучікою…

Зал здригається від гучних оплесків. Ці двоє втікають з естради. Зал починає знову плескати. Далі юнаки починають тупотіти ногами. Хтось свище, що аж треба вуха затуляти. Підноситься вдруге завіса. Данко бере на очах всіх її за руку, і вони кланяються публіці. Не відриваючи рук, вони втікають з естради. Завіса спадає. Зал приходить поволі до рівноваги.

– Знаєш, що вони грали? «Весняну сонату» Бетховена, – шепоче Стефа.

Дарка притакує автоматично. Не розуміє, чого Стефа хоче від неї. Коли завіса піднялася, вона, не попередивши Стефу, виходить з залу під незадоволений шепіт аудиторії. Ясно, що не знаходить потрібних дверей. Якийсь чоловік сердито провадить її вниз і виводить на мороз.

Гостре повітря й діловитий рух на вулиці втихомирюють розбурхані почуття.

Дарка не дивується більше, що Данко вибрав Лучіку. І дома ніхто не здивувався, що Дарка не висиділа до кінця на музичному вечорі.